3 травня у Катедральному храмі Пресвятої Трійці м. Дрогобича відбувся благодійний концерт на підтримку воїнів АТО.

30 квітня у храмі Собору св. Івана Хрестителя в смт. Верхнє Синьовидне відбулась заупокійна Божественна Літургія та чин священичого похорону за покійним протоієреєм Іваном Дашиничем, деканом Сколівським. Богослужіння очолив владика Григорій, єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії в співслужінні численного єпархіального духовенства.

Минулого тижня, 22 квітня  в Україну, а саме у наше славетно місто Дрогобич прибули шестеро волонтерів із Франції, регіону Бургундія. Метою їхнього візиту є допомога спільноті для бездомних, котра знаходить  неподалік Дрогобича  у селі Рихтичі – «Наша Хата». Самі ж  французькі колеги є учасниками та добровольцями так званого волонтерського руху «Емаус» у Франції.

ЛЮДИНА-ЧОЛОВІК-СВЯЩЕНИК

„Надгробне Слово”

в пам'ять Христового священика

отця Василя ПОТОЧНЯКА

Дорогий читачу!

Важко і майже не можливо вичерпно охарактеризувати в кількох сторінках цього Надгробного Слова, таку багатогранну особу, якою був за життя Христовий священик о.Василь Поточняк, що відійшов у вічність 15 квітня 2015 року.

На сторінках преси та інтернет видань з’явиться багато пафосних статей в яких, як завжди, буде багато спроб визнати, блаженної пам’яті отця Василя, „героєм” посмертно. Однак хочу сказати, що таким героєм у боротьбі за Царство Боже та його початки поміж нами тут на Землі, отець Василь був усе своє життя.

Можливо сказані речі для декого видадуться надто дріб’язковими, але саме вони, ті дріб’язки, проливають світло та відкривають нам цей дар Божий, яким було життя і служіння отця Василя.

Напевно про нього, як про друга скажуть більше ті, хто були його друзями, мені ж краще говорити про отця Василя, як про наставника та доброго вихователя в прямому сенсі.

Вперше я зустрів отця Василя в стінах, щойно створеної Дрогобицької Духовної Семінарії в 1996 році. Поступивши на 1-й курс Семінарії, ми новоспечені семінаристи отримали в особі отця Василя від Бога і з благословення Владики Юліана Вороновського, свого вихователя та наставника, якого називали префектом. Отець Василь, який сам нещодавно сидів у семінарійній лаві Любліна, прекрасно розумів, що це означає для молодих хлопців потрапити в стіни навчального закладу в якому ще не було жодних традицій, бо все тільки починалося. Його суворий вигляд був тільки назовні, бо всередині це була ЛЮДИНА, від якої просто випромінювало те, що ми називаємо людяністю. Розуміючи, що йому потрібно було поєднати в собі і наставника і викладача і просто доброго приятеля, отець Василь і сам поряд з нами, молодими семінаристами, вступив в процес становлення тим, ким ми потребували його бачити. Це глибоке людське нутро отця Василя не раз приходило нам на поміч, особливо тоді, коли між провиною і покаранням треба було зайняти таку позицію в якій би кожен розумів, що має свободу, яка повинна вміститися в контексті певних правил, яких неможна переступати.

Як ЧОЛОВІК, отець Василь свідомо вибрав у житті шлях неодруженого священика, як кажемо „целібат”. Однак своїм вибором, він ніколи не хизувався і не створював дискомфорту для семінариста, який орієнтувався вже зі стін семінарії бути одруженим священиком. Оця свобода у виборі стану одруженого чи не одруженого священства, навпаки, потягала а не відштовхувала, можливо тому з 1-го випуску семінарії з 11 студентів аж двоє вибрали неодружене священиче життя і служіння.

Оцей ЧОЛОВІК, яким був отець Василь, виражався через нього в його мужній і вимогливій поставі до життя та  священичого служіння. Вимогливість найперше до себе самого, а мужність у вмінні мати свою точку зору і не бути просто сіренькою мишкою, яка з огляду на кар’єрний ріст здатна зректися всього в що раніше вірила. О, як захоплювала нас молодих студентів, його мужність та суворість до себе самого. Думаю це була правдива риса його як бойка, яким отець Василь був як по місцю народження (Турківський район, с.Лімна) так і по духу та філософії життя. На підтвердження того досить згадати молодіжні табори, так звані „Сарепти”, які отець не комплексував організовувати в своєму родинному селі в горах, яке любив і яким, в доброму сенсі, гордився.

Будучи молодим по віку та по складу ума, отець Василь просто притягував до себе молодь, саме тому Владика Юліан покликав його очолити Молодіжну Комісію в Самбірсько-Дрогобицькій Єпархії УГКЦ. Вечори відпочинку, моложідні табори, цікаві зустрічі, прощі та багато іншого, все це завжди було заповнене молодими людьми, які бачили в отцеві свого лідера та наставника.

Пройшовши хорошу школу життя та практичного служіння Церкві на теренах Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, Господь кличе отця Василя до діяльності в ширших масштабах Церкви Христової. Саме тому в 2000 році отець Василь їде до Риму ніби під приводом науки, яку він дуже любив, але насправді Бог знав для чого його кликав. Приїхавши до Італії, та зустрівши там жалюгідний стан духовної опіки заробітчан - українців, отець Василь з головою занурився в організацію душ пастирства по всій Італії. Об’їздивши всі міста та містечка, отець організовував та гуртував людей навколо Бога у Церкві і саме тут у повноті явився в ньому СВЯЩЕНИК, бо його серце не могло дозволити йому залишити без опіки тисячі вірних, які скиталися по Європі в пошуках кращої долі. Це той правдивий СВЯЩЕНИК-пастир, який і за одну овечку готовий покласти своє життя не кажучи вже про тисячі.

Напевно важко і навіть неможливо і більше того просто не потрібно розділювати в одній особі людину-чоловіка-священика і ми це зробили лиш умовно, щоби кожен, хто знав отця Василя чи хоч раз перетинався з ним у життя, міг відчути, якою з тих граней його особи, був охоплений.

Думаю, людська правда проте, що починаємо цінувати лиш тоді, коли втрачаємо, в певній мірі стосується кожного у нашому стосунку один до одного і в даному випадку до особи отця Василя. Коли він був між нами, можливо ми сприймали його як конкурента, який завжди завищував стандарти священичого служіння  на благо Церкви і людей, однак сьогодні ми розуміємо, що це все було як наслідок його яскравої духовної особистості, яка просто прагнула реалізувати в своєму житті Богом даровані таланти.

Його передчасна, згідно людський мірок, смерть, сьогодні і є відповіддю на питання чому отець Василь так багато і невтомно трудився у Винограднику Христовому ніби відчуваючи, що дні його життя полічені і що все, що маєш зробити сьогодні не відкладай на завтра, щоб не було пізно.

Ці десятки, а може й сотні тисяч людей, яких отець Василь зустрів на протязі свого життя тривалістю  в 41 рік виносили із спілкування з ним елементи віри, надії і любові бо саме ці риси яскраво характеризували його життя. Його проповідницький дар став для багатьох нагодою для глибшого навернення до Бога. Слово, яке сходило з його уст лікувало, заохочувало та скріплювало на дусі, а скромне, навіть непомітне земне життя, заставляло повірити, що все сказане ним є воістину правда.

Тисячі проповідей, сотні тисяч сповідей, духовних наук та настанов не були і ніколи не будуть марними. Все це як зерно, яке вже проросло та заколосилося і ще довго проростатиме в душах людей, які мали нагоду слухати отця Василя та зростати духовно.  

Сьогодні розумію, що цей час, коли я мав можливість бути поряд з отцем Василем був унікальним часом у моєму житті, коли я старався у всьому наслідувати його особу. Немає випадкових людей у нашому житті бо кожен залишає у нас відбиток свого життя і розуміння. Отець Василь залишив добрі відбитки в багатьох душах, які Господь ставив на його життєвій стежці.

Особливо яскравими з точки зору свідчення віри були його останні роки життя коли невиліковні хвороба торкнулася його тіла, але не духа. Про це напевно скажуть більше ті, хто товаришували йому в останні місяці його земного життя на півночі Італії в місті Бреша. Однак і всім нам, що були на відстані, отець Василь зумів багато проповідувати без слів. Сприймаючи невиліковну хворобу не як прокляття а як волю Божу, він знову явив нам ЛЮДИНУ, яка охоплена немочами, але не є у відчаї, ЧОЛОВІКА який все сприймає як є, але мужньо обходить параліч страху і СВЯЩЕНИКА який жертвує свої терпіння, молитву і життя в наміренні за навернення інших.

Серед багатьох яскравих „меседжів”, які отець Василь послав усім нам, були також і такі: „Шукайте друзів за життя, щоб потім коли настане час, було кому поправити подушку під головою та моліться і шукайте Бога коли ви здорові і повні сил, бо в немочах не легко є молитися”.

Дорогий отче Василю, дякуємо тобі що був з нами, що був одним з нас. Дякуємо Богу за дар твого життя і за  Божий дар священичого покликання і життя, яким ти вірою і правдою послужив Церкві і своєму народу, достойним сином якого ти ніколи не цурався бути.

Хай Милостивий Господь прийме твою душу! Вічная пам'ять! Христос Воскрес!

о.д-р. Роман ФЕДЬКО

З глибоким сумом повідомляємо, що 27 квітня 2015 року Божого на 59-му році життя і 23-му році священства відійшов у вічність протоієрей Іван Дашинич, декан Сколівський та адміністратор парафії Собору Івана Хрестителя с. Верхнє Синьовидне. Висловлюємо родині покійного щирі співчуття.

Упродовж 27-28 квітня в Дрогобичі відбуваються курси для нововисвячених єпископів. Під час цих курсів новопоставлені архиєреї пізнають специфіку єпископського служіння в богословському, канонічному й душпастирському контекстах Української Греко-Католицької Церкви.

Дорогі у Христі! Святкуючи нині Неділю мироносиць, дозвольмо провадити себе оцим побожним невістам, що ходили за Ісусом і йшли за Ним аж до кінця (пор. Мк 15, 40-41). Рушаймо дорогою, якою йшли вони, дорогою любові, любові, яка веде від страждань через смерть до славного Воскресіння.

Просвічені нинішнім Божим Словом, ми йдемо за жінками-мироносицями на Гологофу, туди, де наш Спаситель страждав і віддав своє життя з любові до кожного з нас, а відтак - до Спасового гробу. Захоплюємося їхньою відвагою. Адже навіть чоловіки, апостоли і учні Спасителя, в певному моменті заломилися, піддалися паніці, настрахалися і віддалилися від Господи, покинувши Його самого. Але ці немічні за своєю природою істоти, жінки, разом з Пречистою Дівою Марією, йдуть за Ісусом до кінця. Але джерелом їхньої відваги, було те, що Ісус сказав, коли перша жінка-мироносиця, яка була в очах оточення грішницею, приступила в домі Симона прокаженого до Ісуса і вилила на Його голову пахуче миро, та сльозами вмивала Його ноги. Спаситель сказав тоді, що вона зробила це заздалегідь на Його похорон (пор. Мт 26, 12), а ще додав: «Вона багато полюбила» (пор. Лк 7, 47). Так, серцем і кроками жінок мироносиць того великоднього світанку теж керувала ота нездоланна і всемогутня сила, ім’я якої – любов. І ця любов проявилася вже раніше у їхньому служінні Ісусові. Вони ходили за Ісусом впродовж усієї Його публічної діяльності. Але ходили з однією лише метою: бажали тільки послужити. Вони не прагнули перших місць, вони не претендували на те, щоб сидіти праворуч і ліворуч Ісуса в Його царстві, не сперечалися про привілеї і почесті, як це, на жаль, траплялося у випадку Христових учнів. Жінки, натомість, не прагнули почестей, відзнак чи нагород. Вони просто служили.

Так багато людей в наших часах дбають про те, щоб осягнути знання, щоб блиснути своєю інтелігентністю, щоб здобувати все нові наукові ступені і титули, і таким чином осягнути чи втримати раз здобуте високе становище. Натомість надто мало робиться зусиль, щоб вчитися любити, щоб бути готовими служити, похилятися над другою людиною, віддати себе іншому, не очікуючи взамін нічого. І це, до певної міри, не дивно. Бо знання майже автоматично переходять у владу (недаремно ще з радянських часів казали: знання це – сила), в той час як любов завжди провадить до служіння. Влада так часто провадить до насилля. Любов завжди провадить до життя. І саме любов’ю і служінням ми вподібнюємося до нашого Спасителя, Який сказав: «Я поміж вами як той, хто служить» (Лк 22, 27). Коли ми прагнемо віднови українського суспільства, мусимо вимолити в бога людей, готових послужити рідному народові і самі ставати такими, якими були мироносиці: людьми безкорисливої любові і жертовного служіння. Недаремно співається в одній релігійній пісні: «Любов збудує Україну». У цих словах чується відгук навчання апостола Павла, про те. що «Знання роздимає, а любов – будує» (1 Кор. 8, 1).

Христова Церква нині вшановує отих відважних жінок, які залишили нам приклад самопосвяти, жертовності, любові і служіння. Але в їхніх особах ми віддаємо шану кожній жінці, яка є наслідницею мироносиць, практикуючи і нині ці шляхетні постави справжніх Христових учениць. Коли говорю ці слова, мені стають перед очі мироносиці з нашого народу: наші матері, бабусі, дівчата і жінки. Стає перед очі старенька жінка з-під Києва, котра, довідавшись, що Беркут вночі 30 листопада 2013 року жорстоко побив в центрі Києва студентів, встала рано-вранці, наварила картопельки з м’ясом і каже до своєї дочки: «Вези мене до тих дітей, я хочу їх підтримати, допомогти, розрадити» (цю історію членам ПС розказала сама ця дочка, бо саме тими днями ми проводили засідання ПС в Києві і були наочними свідками та учасниками тих подій). Стають мені перед очі жінки з села Княжичі поблизу столиці. Ми їх зустріли випадково, коли 8 грудня 2013 року прийшли на перше віче на Майдан. А вони кажуть: «Ми вже тут цілий тиждень. Наші чоловіки будують барикади, а ми готуємо їм їсти. І не підемо звідси, аж доки не переможемо». Дочекалися перемоги, але не пасивно, вони наближали цю перемогу власною молитвою, служінням, посвятою. Бачу перед очима наших дівчат, котрі день і ніч розносили канапки та чай тим усім, що були на барикадах. Бачу медсестер, які витягували поранених героїв з-під куль снайперів. Одну з таких – львів’янку Марію Матвіїв наша Церква минулого року нагородила почесною відзнакою Блаженного Священномученика Омеляна Ковча. Отримуючи її, ця скромна галичанка сказала: «За цей рік наші українські жінки пролили напевно цілі ріки сліз. І я дякую Богові, що я живу в цей час і в цьому місці. Я дякую Богові за те, що мене так виховали. Для мене Майдан і ці події, що сталися цього року, це вселяє в мене надію, велику надію, надію на те, що почалося відродження духовне, що наш народ все переможе». Ось – сила духа, ось – віра у Воскресіння! В жінках-мироносицях, які були біля Христа і які сьогодні йдуть хресною дорогою свого народу, Господь пригадує нам, що останнє слово в людській історії завжди матиме любов, вірність, доброта і служіння, а не ненависть, зрада, визиск і обман.

Але найбільший знак дав нам Господь в Пречистій Богородиці, цій першій «побожній жінці», яка була найближче до Ісуса і яка стала знаком спасіння і перемоги над злом для всього людського роду. Сьогодні, 26 квітня, ми спогадуємо страшну катастрофу, яка впала на наш народ 29 років тому, як та таємнича зірка полин із Апокаліпсису, відкривши в Чорнобилі безодню аду та залишивши надовго зловісний саркофаг, неначе гріб над нацією, що прагнула відродження. Здавалося – настав кінець; нема надії на спасіння. Але Господь не полишив свій народ в темряві Страсної п’ятниці. Він послав нам знак надії, яким пробудив віру в перемогу. Чи це не знаменно, що ми сьогодні, спільно з Отцем і Главою нашої Церкви, перебуваємо саме на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії, звідки властиво, розпочалося духовне оновлення прибитого трагедією Чорнобиля народу. Бо саме тут, рівно рік після Чорнобиля, в маленькому селі Грушів з’явилася Пречиста Богородиця, Страдальна Мати, зодягнена у темні ризи смутку, що стала під хрестом своїх дітей, свого народу. І хоч комуністичні слуги ще намагалися, як ті воїни, затаїти правду про Боже змилування і воскресіння Церкви і народу, мешканці Грушева і всі, хто йшов туди, верталися додому благовісниками Воскресіння. Пропав страх, вернулася надія! Христос Воскрес і Бог навідався до свого народу!

Сьогодні посеред випробувань, які за незбагненним Божим промислом впали на наш народ, ми знову підносимо в молитві наші очі до неба і отримуємо знак – Його Пречисту Богоматір. Збираємося нині у стіп Її чудотворної Самбірської ікони з вірою у те. що будемо почуті. Дивна деталь цієї ікони: Ісус, Якого Богородиця тримає на руках, однією рукою повертає обличчя Матері до молільника, і другою – відслонює плащ з Її голови, відкриваючи вухо. Це знак: Вона є з нами, Вона бачить наші страждання, Вона нас чує! То ж з повною довірою сьогодні заносімо через Неї наші молитви до Господа, вчімося від Неї та від жінок-мироносиць служити одні одним, та вертаймося додому благовісниками надії, благовісниками життя і воскресіння. Молімося до Неї словами Акафісту Самбірській Богоматері:

«Оспівуючи Тебе в чудотворній іконі Твоїй, Приснодіво, Творця прославляємо ми і смиренно благаєм: молитвами Богородиці, Спасе, наш край наш збережи, щоб, любов'ю об'єднані, Тобі ми завжди поклонялися в Дусі та істині, а Твоїй Матері Пресвятій кликали: Радуйся, бо Твоєю молитвою ми любов'ю з'єднаємося, Радуйся, бо благанням Твоїм мир Христовий здобудемо, Радуйся, бо з Тобою все зло переможемо, Радуйся, бо з Тобою ввійдем в життя вічнеє, Радуйся, всепітая Мати Христа Господа!»

+ Богдан

26 квітня 2015 року Божого,
м. Самбір
Прокатедральний собор

26 квітня, в Неділю мироносиць, владики Постійного синоду УГКЦ на чолі із Блаженнішим Святославом, Главою УГКЦ, відслужили Архиєрейську Божественну Літургію у м. Самборі, в прокатедральному соборі Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ. Під час Малого входу Блаженніший Святослав виставив мощі блаженного священномученика Йосафата Коциловського, які відтепер перебуватимуть у цьому храмі.

25 квітня Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, у співслужінні владики Ярослава (Приріза), владики Григорія (Комара), владики Володимира (Війтишина), владики Кена (Новаківського), владики Богдана (Дзюраха), владики Бориса (Гудзяка) освятив пам’ятник знак Героям Небесної сотні та Захисникам незалежності України, споруджений на стіні Катедрального собору Пресвятої Трійці м. Дрогобича.

Справжня любов до Бога виявляється в щирому служінні ближньому. Про це 24 квітня сказав Блаженніший Святослав під час відвідин Реабілітаційного центру "Назарет" для узалежнених осіб, що знаходиться в с. Рихтичі поблизу м. Дрогобича на Львівщині. На запрошення владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, Реабілітаційний центр відвідали також єпископи Постійного Синоду УГКЦ, який цими днями проходить в м. Дрогобичі.