Слава Ісусу Христу!

Ваше Блаженство!
Високопреосвященний владико Ігорю!
Преосвященні владики!
Всесвітліші та преподобні отці! Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри, любі молільники!

Святий апостол Павло у ІІ Посланні до Тимотея так підсумував своє життя: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на його появу» (4, 7-8). Цими словами апостола народів можна узагальнити життя, невтомну працю і жертву наступника апостольського служіння – слуги Божого праведного митрополита Андрея Шептицького, який посвятив себе спасінню людських душ, єдності Христової Церкви на помісному і вселенському рівнях та прославі Божого імені серед нашого народу.

Сьогодні виповнюється 77 років з дня переставлення праведного митрополита Андрея Шептицького. Ми відзначаємо цю дату в незалежній Україні й у вільній УГКЦ. Проте ми повинні бути свідомі, що життя великого митрополита було сповнене тією борнею, завдяки якій ми маємо незалежну Україну, вільну Церкву й український народ як націю. Ревною молитвою, важкою працею і наполегливим служінням він заклав фундаменти, на яких через кілька десятків років відновилася Українська Держава і воскресла катакомбна Церква. Це на його проповідях і посланнях виховувався окупований різними режимами український народ, це завдяки створеним ним структурам жила національна ідентичність нашого народу, це завдяки його прямій підтримці поставала ціла плеяда українських інтелігентів та церковних діячів і Церква змогла пройти крізь терні катакомб та наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. сягнути світла воскресіння. Це він засіяв зерна правди, які проросли пагінцями на духовній і національній ниві. Але підливати, плекати та оберігати їх тепер маємо ми.

Митрополит Андрей був одночасно відважним провідником Церкви та смиренним пастирем повіреного стада; тихим монахом у містичному спогляданні та палким реформатором; натхненним дослідником із пророчим видінням майбутнього та терпеливим учителем-наставником; щедрим меценатом культури та дбайливим опікуном немічних-хворих, вдів і сиріт. Український народ мав у величній особі митрополита Шептицького свого найкращого представника і речника – князя української Церкви, провідника і етнарха, Мойсея і далекоглядного пророка.

Пастирська дбайливість митрополита Андрея не обмежувалася ані часом, ані простором. Діяльний дух Шептицького не стримували межі Галичини чи помісна УГКЦ. Його погляд сягав і на географічний Захід, і на Схід. Митрополит Шептицький дбав про долю українських емігрантів, зокрема на американському континенті, і старався про те, щоб вони отримали належну душпастирську опіку та власну церковну ієрархію. Можемо сказати, що саме завдяки його крокам УГКЦ є сьогодні Церквою не тільки українською чи європейською, а світовою, глобальною, бо через свої структури присутня в Північній і Південній Америці, Азії, Австралії та Африці. Пам’ятаючи про Христову заповідь-молитву «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21), митрополит Андрей стає натхненником та гарячим поборником існування екзархату Російської Греко-Католицької Церкви... Він виношував і втілював ідею єднання православного Сходу й католицького Заходу, зокрема організовував і успішно проводив Велеградські з’їзди. Однак передусім Шептицький вболівав за роз’єднаних українців, дбав, щоб УГКЦ не втратила власного обличчя в непростих обставинах та зберегла свою східну ідентичність. Наслідком цієї турботи стало заснування східного монашества, місійних чинів і згромаджень, наукових інституцій, товариств і часописів, заходи для збереження духовно-культурної і національної спадщини народу.

Аналізуючи життєвий шлях митрополита Андрея, бачимо, що він – особа багатогранна. Митрополит звертає свою увагу на такі речі, як творення нації, державне будівництво, культура, освіта, економіка, соціальна сфера тощо. Він робить це не тому, що мав намір стати політиком, економістом чи державним діячем, але тому, що цього вимагало його розуміння завдань як Христового пастиря. Ще в 1899 р. в одному зі своїх послань він сказав: «Бо чиж я лікар, чи хлібороб, чи політик, щоб говорити про здоров’я, добробут чи просвіту? Ні! Я справді не лікар, ні хлібороб, ані не політик! Я – ваш Батько».

І вся ця різностороння діяльність митрополита Андрея припала на часи, коли наш народ не мав своєї держави, а на українській землі панувала то австрійська, то російська, то польська, то німецька, то більшовицька влада! Пам’ятаймо, що Він жив і творив не в період щасливого національного відродження, а у міжвоєнні та воєнні часи, коли політична ситуація і міжнаціональні взаємовідносини в Галичині були далеко не прості.

Та все ж не слід забувати, що особа митрополита Андрея – це не просто механічна сума поодиноких сторін його життя чи діяльності. В архипастирському служінні та праці цей муж Церкви керувався насамперед навчанням і прикладом Христа. З глибини його душі народилися слова, які він пише в одному зі своїх послань: «Ціль моєї праці – зібрати Вас усіх під стяг Христа. Наука Христа, якою я перейнятий... більше з власного переконання, а не з уряду – це мій прапор і мій дороговказ. Хай умру днесь і у вічності не знайду щастя, коли б лишень Ви, мої браття, були спасенні». Тож і не дивно, що дух святості, який променів від цього великого архиєрея, запалював серця людей, котрі мали нагоду слухати слово Боже з його вуст.

Усе життя митрополита зводилося до однієї глибокої основи – духовності і святості. Вона була не лише однією з багатьох граней його особи, але й тим чинником, який визначав усе інше в його житті. Був він людиною не тільки незвичайних людських якостей, а й надзвичайних християнських чеснот. Тому сьогодні ми всі з великим нетерпіння очікуємо на логічне завершення його беатифікаційного процесу, розпочатого ще 1955 року Божого.

«А тепер вже мене не почуєте, аж у день Суду Божого» – з цими словами на вустах відійшов у вічність слуга Божий Андрей Шептицький. Його тілесний голос затих, але праведний митрополит і далі промовляє до нас через свої богословські трактати, твори на тему церковної дисципліни, аскези, духовності, через посвяту й жертву, терпіння і любов, щоб ми наслідувати його приклад і наполегливо працювали для добра нашої Церкви і народу.

Чого можемо навчитися від нашого великого батька Андрея Шептицького ми, що живемо у ХХІ ст.? Наш світ має свої виклики і проблеми, які колишуть човен Христової Церкви. Як вистояти в цих умовах? На що маємо звернути увагу?

Соціальна активність – це добре, але нею не вичерпується наше життя. Просвітництво – це потрібно, але не найголовніше. Душпастирство – дуже важливе, але за умови, що воно має надійний двовимірний компас діяння: вертикальний – Божий і споглядальний та горизонтальний – людський, у служінні про об’явлене спасіння у Христі Господі.

Тож уважаю, що основне для нас – глибоке духовне життя і правдиве свідчення вірності Богові у всіх вимірах нашого життя. Це стосується і кожного вірного зокрема, і кожної нашої парафіяльної спільноти, і нашої Церкви загалом.

У своєму творі «Божа мудрість» митрополит Андрей глибоко роздумує над важливістю молитви в житті людини та завершує ці роздуми такими словами одного святого: «У молитві душа очищується від гріха, кормиться любов’ю, скріплюється у вірі, утверджується в надії: розквітає дух, розширюється нутро душі, очищується серце, являється правда, поконується спокуса, зникає смуток, відновлюються змисли, сили знеможені підносяться; холодність устає, ржа прикростей никне. З молитви виходять, як живі іскорки, бажання неба, які видає душа, запалена огнем Божої любові. Велике достоїнство молитви, безмірні її привілеї: молитві відкриваються небеса».

Якщо будемо жити богослужбовою молитвою і глибоким духовним життя, то зі спілкування з Богом знайдемо правильні відповіді і розв’язки тих проблем та викликів, які посилає нам цей світ. Тому молімося за прославу праведного митрополита Андрея славою святих, але вже тепер, споглядаючи його праведне і святе життя, наслідуймо його і самі прямуймо до святості.

Нехай велична постать праведного слуги Божого митрополита Андрея Шептицького і сьогодні буде нам прикладом та натхненням для плідної праці на благо нашої Церкви і нашого багатостраждального українського народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

м. Львів,
1 листопада 2021 року Божого

Пастирський лист Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви
до духовенства, монашества та всіх вірних УГКЦ

…Не перестаю дякувати за вас і згадувати вас у моїх молитвах, 
щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, 
дав вам дух мудрости та об'явлення, щоб Його добре спізнати; 
щоб Він просвітлив очі вашого серця, 
аби ви зрозуміли, до якої надії Він вас кличе (Еф. 1, 16-18).

Дорогі в Христі!

Спільно слухаючи Боже слово та прислухаючись до того, як б’ється серце нашої Церкви на різних континентах світу в умовах пандемії, ми, владики Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, об’єднані у наших синодальних діяннях 2021 року Божого разом із вами, любі сини і доньки нашої матері Церкви, хочемо за допомогою цього листа роздумати, як нам бути живою та істинною Христовою Церквою, спільнотою Господніх учнів, посеред викликів нинішнього світу – у мирі та радості! Відповідь на це питання слід шукати з глибокою вірою в Ісуса Христа, з надією, нам даною, у свідомості батьківської любові Отця та сили Духа Святого, яка діє в нас. Дивлячись на десятиліття, яке стелиться перед нами, хочемо разом із вами застановитися над нашим спільним майбутнім. 

1. Продовження душпастирського плану «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Насамперед ми хотіли б вам нагадати основи нашої спільної програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Реалізація цього душпастирського плану, який ми започаткували 2011 року, допомагала нам постійно звертати увагу на три запитання: як нам зростати у вірі? як нам зростати у святості? як нам зростати в служінні та любові? При цьому ми акцентували на перших трьох  елементах «Живої парафії», якими є: Боже Слово і катехизація, Святі Таїнства і молитва, служіння ближньому (дияконія). Це аспекти, які виражають внутрішню природу Церкви, визначали її життя від апостольських часів і залишаються основними до сьогодні для кожного покоління Христових учнів. У цих елементах нам назустріч виходить Христос-Учитель, Христос-Архиєрей, Христос – Добрий Пастир та Лікар душі і тіла.

У реалізації всецерковного душпастирського плану «Жива парафія» до 2020 року ми зосередилися головно на парафіяльній спільноті як на середовищі, у якому віруючі найчастіше зустрічаються з Христом через християнське навчання, спільну молитву та служіння ближньому. Плекаючи та оживляючи наші парафії, ми бажали обновити всю нашу Церкву.

Варто згадати, що до «Живої парафії» входили й інші складові елементи: провід – управління дарами, плекання та служіння єдності і місійний дух (пор. Пастирський лист Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», 2 грудня 2011 р.). Тож програма продовжується, і нам слід працювати над її втіленням та поглибленням у кожній парафіяльній спільноті.

Водночас елементи «Живої парафії» треба застосовувати не лише до парафії, а й до кожної християнської спільноти, великої чи малої, особливо до сім’ї. Адже християнська родина покликана бути місцем навчання віри, школою особистої та спільної молитви, а також осередком жертовного служіння ближнім. Врешті, це покликання стосується кожного християнина - диякона, священника і єпископа, чоловіка і жінки, дитини і молодої людини, богопосвяченої особи і миряни. 

2. Душпастирське навернення. Будь-яка ініціатива вимагає певного усвідомлення своїх немочей. У цьому немає нічого дивного. На самому початку нашого християнського життя, ще до того як нас привели до очищувальних вод Хрещення, треба було, щоб ми (а більшість з нас устами хресних батьків) зреклися сатани і всіх його діл. Символіка чину Хрещення пригадує нам, що ми не можемо йти за Христом, якщо не очистимося від усього, що нас відводить від Нього. Це відречення від світу зла не одноразове, а постійне, і триває впродовж усього нашого життя. Немає на світі християнина, який не потребує навернення і покаяння: єпископи, духовенство, богопосвячені особи, миряни, від наймолодшого до найстаршого... Усі ми створені на образ і подобу нашого Господа. Образ Божий у нас діє завжди, натомість відновлення подоби Божої вимагає нашого зусилля, бо відновлення впалої людської природи потребує безнастанної духовної боротьби, регулярного іспиту сумління, постійної відкритості до оновлюючої Божої благодаті. Тому в нашій літургійній традиції ми повсякчасно просимо в Господа: «Осталий час життя нашого в мирі і покаянні скінчити».

Серцевиною духовної боротьби є постійні зусилля задля подолання нашої схильності до егоїзму духом самовідречення за прикладом Христа. У Посланні до филип’ян Апостол народів пише: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини...» (2, 5-7).

Це передусім стосується працівників у Христовому винограднику – нас, єпископів, і наших найближчих співпрацівників, священників, які сьогодні покликані до справжнього душпастирського навернення. Що це означає? Під сучасну пору треба серйозно говорити про нашу готовість змінюватися на краще, використовувати новітні засоби спілкування між людьми, між Церквою та суспільством, яке швидко трансформується, та шукати щоразу ефективніших способів, як нам бути разом і один одному служити. Треба замислитися над потребою реформування церковних структур, над новим динамізмом і творчістю в служінні, над запровадженням таких душпастирських підходів, які дадуть можливість мирянам проявити свої таланти для здійснення місії Церкви, над спроможністю давати відповіді на реальні духовні потреби Божого люду, над умінням відчитувати «знаки часу», над формою спілкування з іншим, позначеною відчуттям соборності і духом співпраці, над подоланням страху, що стоїть на заваді створенню оновленого євангельського способу буття пастирем згідно із серцем Христовим у ХХІ столітті.

Відречення від зла, усвідомлення історичних помилок і самовідречення не є самоціллю. Ці жести повинні вести нас до відкритості й прозорості, до автентичного духовного супроводу і християнської близькості. Тому нам треба постійно очищувати наші наміри, щоб у нас діяла не наша, а Божа воля. У такий спосіб ми наслідуватимемо самого Христа-Господа, який сказав про себе: «Я зійшов з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю того, хто Мене послав» (Ів. 6, 38).

Навернення – це не проста відмова від чогось, а єднання з кимсь – Ісусом Христом, як це писав св. Павло: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20). Воно робить нас вільними для того, щоб у Христі ми стали живою спільнотою дітей Божих. Навернення наближає людину до Бога – єдиного Святого, а ця Божа близькість – з нами і до нас – робить нас плідними в духовному житті та душпастирському служінні та чинить успішною місію Церкви в усі часи та серед усіх народів.

3. Розбудова мереж сопричастя.  У ті моменти, коли перед нами постають складні вибори і випробування, стараймося відповісти на питання: щó б у цій ситуації зробив Ісус? Як би Він поводився на моєму місці? Такий підхід можуть застосовувати не тільки поодинокі особи, а й інституції, зокрема наша Церква, яка сьогодні питає себе: як нам іти далі? як проповідувати Царство Боже в цьому фрагментарному, глибоко поділеному і зраненому світі ХХІ століття? як бути світлом для нинішнього світу?

Багато відповідей отримаємо, коли приглянемося до життя і діяння нашого Господа. Насамперед Христос часто відходив на самоту, щоб молитися. Ставши людиною, Син Божий постійно чував над тим, щоб воля Отця здійснювалася в Ньому. Він прирівнював здійснення Божої волі до щоденної поживи: «Їжа моя, – волю чинити того, хто послав Мене, і діло Його вивершити» (Ів. 4, 34). Зберігаючи духовну «вертикаль» – послух Отцеві в постійній молитві і в здійсненні Його спасенної волі, Господь вибудовував у світлі волі Божої свої стосунки із людьми, чого й очікує сучасна культура від нас, Його учнів. 

Ісус був майстерним творцем міжособових стосунків і сопричастя: через зустрічі, зцілення, проповіді Він будував і розвивав середовище учнів, послідовників і свідків, яке згодом стало фундаментом побудови Церкви. Пригадаймо, що основою Церкви є не щось – кодекс правил і практик, ідеологія, розгалужена структура чи піраміда, а Хтось – сам Ісус: «На Ньому вся будівля, міцно споєна, росте святим храмом у Господі» (Еф. 2, 21). Христос постійно горнув до себе різних людей, клав основи для спільного слухання Божого слова, спільної молитви та спільного служіння. 

Спосіб діяння та стиль місії Ісуса прийняв святий Павло, Апостол народів. Його невтомна проповідь і численні подорожі, листи і послання – це розвиток, зміцнення і гуртування мережі, спільноти впізнаваних, конкретних осіб, – не безіменних мас, – зібраних у Господнє ім’я. За прикладом свого Вчителя, апостоли, які стали учнями-місіонерами, лишалися близько до поодиноких людей і спільнот. Вони спішили від однієї спільноти до іншої, плекаючи єдність у вірі та солідарність у любові. Так діяли і їхні наступники впродовж історії.

Ця мережа братерської спільноти у вірі та солідарності в любові настільки важлива, що навіть члени нашої Церкви під проводом своїх пастирів у часи комуністичних переслідувань на матерніх землях, попри великі обмеження та небезпеки, продовжували її підтримувати, і робили це за благодаттю Божою досить успішно: в підпіллі діяли монастирі, семінарії виховували нових священників, у приватних помешканнях вірні збиралися на молитви і богослужіння.

Сьогодні ми ще більше покликані до таких особистих і церковних стосунків на різних рівнях: у сім’ї, у школі, на роботі, у парафії та єпархії і між єпархіями, між богопосвяченими спільнотами і монастирями.

Осердям сопричастя Христових учнів є любов (пор. 1 Кор. 13, 13). «З того усі спізнають, що Мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Ів. 13, 35). Спільнота Христова, по суті, є мережею любові та служіння. Про це гарно свідчать Діяння святих апостолів: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Як добре, коли є співпраця і солідарність! Ця мережа душ протягом тисячоліть обіймала знедолених, гоїла рани, долала прірви між людьми, підносила тих, хто перебував внизу соціальної драбини, і продовжує це робити донині.

Розвиток медійних технологій – від винаходу письма і друкарства до інтернету – це те саме мережеве спілкування, яке є природним, необхідним для людини. Людське життя в різних вимірах – це сплетіння, мереживо стосунків. Відомий католицький письменник ХХ століття Томас Мертон сказав: «Ніхто не є самотнім островом». Ми наново відкриваємо це в сучасній культурі з її тенденцією до індивідуалізму і поляризації та глибоко переживаємо тепер, у час пандемії. Карантин показав, що мереживо людських стосунків може як руйнувати, так і бути життєдайним. Ми потребуємо взаємин з іншими людьми, як повітря, проте ці взаємини повинні бути здоровими, зціленими, позначеними вмінням слухати і чути одне одного, а не отруйними, токсичними. Ми маємо стати Церквою здорових стосунків, дружніх спільнот Христових учнів, які соборно думають і синодально діють, переживаючи спільне паломництво створеного світу до свого Творця, з Христом на чолі. Просімо Святого Духа, щоб в усіх наших стосунках були Його плоди: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість (пор. Гал. 5, 22-23).

4. Дорога зцілення ран і лікування травм. Проходячи містами, містечками і селами Святої Землі, Ісус збирав учнів і проповідував Царство. Одночасно Він показував на зрозумілому для всіх прикладі, чим є Царство, – слухав, милосердився і зцілював: «Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангелію царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу» (Мт. 9, 35).  Він зцілював від кровотечі та сліпоти, одержимості та прокази, паралічу та остаточної людської недуги – смерті. Зцілення – це прояв Божої любові та уприсутнення Його Царства: «Він їх прийняв і говорив їм про Царство Боже та оздоровляв тих, що потребували того» (Лк. 9, 11). Господь дає приклад, як ми маємо діяти і проповідувати – зцілювати рани і недуги іншого, особливо в контексті пережитого досвіду геноцидних тоталітарних режимів, що нищили людину і трощили її гідність.

Ми не можемо мріяти про майбутнє нашої Церкви, якщо не задумаємося над потребою зцілення травм – особистих, родинних, спільнотних, церковних, національних, історичних і глобальних. Сучасні знання законів психіки, динамізму свідомості, волі та почуттів людини, досвід душпастирського служіння та спілкування демонструють, наскільки ми всі потребуємо зцілення. Цілі покоління вірних нашої Церкви пережили великі потрясіння, які, на жаль, не припинилися, а набувають нових форм. Геноцидний режимний терор і світові війни, колоніалізм і насилля, ув’язнення і вимушена еміграція, нова війна і пандемія – залишають глибокі рани на людських душах, на сім’ях і на всьому суспільстві.

Ці рани потребують зцілення таїнственним, ніжним, особистим Божим доторком. Інакше біль, страх і недовіра переходять в агресію, шкідливі пристрасті і залежності. Де немає правдивої любові між Божими синами і доньками, там поселяються звабливі, популістські ідеології. Дешеві обіцянки, спрощені та оманливі відповіді на глибинні потреби людської душі калічать і викривлюють психіку й мислення цілих суспільств. Сила, що зцілює, благодать Святого Духа, що здатна загоїти рани минулого і сучасного, випливає із зустрічі з живим Христом, Лікарем душі і тіла, який об’являється у взаємній любові Його послідовників. І саме носієм цього Джерела зцілень є і повинна бути наша Церква, усі її спільноти та інституції.

Пандемія, яку кожен із нас переживає, дала змогу ще виразніше побачити обличчя скаліченого людства і потреби зраненої людини, яка страждає від самотності, страху, тривог, залежностей, неспокою та несправедливості. Ми потребуємо Цілителя і самі маємо бути знаряддям зцілення, щоб являти Царство, яке проповідуємо. Саме з дороги зцілення, яка переплітається зі стежками покаяння, відкривається шлях до справжньої місійності. Діти Церкви, які досвідчили її життєдайну любов, усвідомили своє покликання до Божого синівства, дарованого в Хрещенні, стають місіонерами, що проповідують Євангеліє відкуплення і оздоровлення.

5. Близькість і практична увага до вбогих і маргіналізованих. Парадоксальним чином ми осягаємо зцілення не тоді, коли зосереджуємося на собі самих, на своїх труднощах, потребах і проблемах, а коли відкриваємося у співчутливій і милосердній любові до своїх ближніх, намагаючись через людську присутність і близькість дати їм відчути Божу цілющу присутність і животворну любов. Про цей євангельський парадокс наш Господь сказав: «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде» (Мт. 10, 39). Губити своє життя задля Христа означає присвячувати його служінню нашим ближнім, зокрема найбільш знедоленим, убогим, маргіналізованим, яких Господь називає своїми «найменшими братами» і каже, що все, що ми зробили одному з них, ми Йому зробили (пор. Мт. 25, 40). Тож у служінні ближньому з любові людина «віднаходить своє життя», тобто повертається до найбільшої правди про себе саму як про улюблену дитину Божу, створену з любові й покликану до любові.

Слушно зауважив один із наших сучасників, Карло Марія Мартіні: «Бог присутній у кожному ділі любові, в усіх знаках прощення, у зобов’язаннях тих, які ведуть боротьбу проти насилля, ненависті, нестачі, страждань». Те, що характеризує християнську любов, це її конкретність. Як конкретною є кожен наш ближній із його неповторними щоденними потребами і нуждами, так само конкретною має ставати Божа присутність у наших вчинках милосердя: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього прийняти в дім, хворого і ув’язненого відвідати тощо (пор. Мт. 25, 35-36; Іс. 58, 6-7; Послання Синоду Єпископів УГКЦ 2020 р. «Залишиться вам одне – те, що ви далі вбогому!», 1). 

Наше служіння ближнім часто проявляється в заспокоєнні їхніх нагальних і першочергових потреб і нужд. Проте Божа любов спонукає нас сягати до кореня людських бід і нещасть, який часто прихований у людському гріху і проявляється в отруєних несправедливістю суспільних відносинах. Тому наші християнські зусилля принесуть ще більші плоди, коли ми, поряд із заспокоєнням потреб певної особи, нашого ближнього, змагатимемося за зцілення суспільної гріховності і таким чином утверджуватимемо спільне благо, з якого черпатиме надію кожен член людської спільноти.

Святіший Отець Франциск закликає нас ставати щоразу більше Церквою, яка виходить поза себе, щоб служити. І в цьому натхненні вміщено заклик до кожного з нас виходити із зони власного комфорту, відриватися від себе і відкриватися щоразу більше до своїх ближніх. На практиці це означає скеровувати свою увагу і кроки до конкретних людей, які живуть «на периферіях» сучасного світу, сповнені страхом, смутком і безнадією; до тих, чий крик про допомогу не доходить до вух оточення, закам’янілого в байдужості й егоїзмі, але повинен знайти відгомін у серці справді віруючої людини, урухомлюючи в її житті потоки солідарності, співчутливого слухання та милосердної любові. Так ми зможемо в сучасному світі, зануреному у страх смерті і тривогу перед днем прийдешнім, принести знак надії, яка «не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Саме наше ставлення до ближнього, наша готовність до служіння стане знаком нової надії і доказом автентичності та глибини нашої віри.

6. Християнська сім’я – домашня церква. Говорячи і проповідуючи про християнську родину, праведний митрополит Андрей був переконаний, що подає «науку, від якої залежить і на якій спирається майбутність цілого народу» (Про християнську родину, 1900 р.). У цьому ж дусі свого великого попередника патріарх Йосиф на схилі літ писав у своєму «Заповіті»: «Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров'я Церкви та Народу!». Тож наша Церква, продовжуючи діло цих славних праведників, звертає особливу увагу на духовну опіку і духовний супровід родин.

Минулий 2020 рік був позначений стражданням мільйонів людей на всій планеті через пандемію. Цей час нечуваних досі випробувань з особливою силою показав нам, наскільки великим даром є для нас, християн, можливість збиратися разом, як перші Христові учні, на молитві «в тому самому місці» (пор. Ді. 2, 1), на ламанні Євхаристійного хліба і на призиванні Святого Духа, який преображає спільноту Божих дітей, чинячи її живим Тілом воскреслого Спасителя. Ми всі дуже болісно пережили і ще почасти надалі переживаємо «євхаристійний голод», тугу за живою участю в Літургії. Карантинні обмеження, запроваджені урядами багатьох країн, змусили нас на деякий час вийти з храмів і перейти до наших домівок. Дехто побачив у цьому русі Божого народу здійснення слів пророка Ісаї: «Іди, народе мій, увійди у свої кімнати й замкни за собою двері, сховайся на часинку, поки гнів не перейде!» (Іс. 26, 20).

Ми з вдячністю можемо ствердити нині, що наші родини і християнські сім'ї у цей нелегкий час стали місцем великого і переконливого свідчення віри. Батьки отримали нагоду спільно з дітьми читати Святе Письмо, молитися і брати участь в онлайн-трансляціях богослужінь із парафіяльних чи катедральних храмів. Досвід нашої підпільної Церкви, ще такий свіжий у пам'яті старшого покоління, знову став у пригоді, показуючи унікальну і неповторну роль сім’ї в плеканні та передаванні віри. Ніщо не може заступити доброго прикладу практикуючих християнських батьків. Свідчення здорової християнської сім’ї потрібне в сучасному суспільстві, можливо більше ніж будь-коли в людській історії. 

Проте не одна сім’я відчула у болісний спосіб всі свої обмеження і слабкості, які проявилися в ці довгі тижні й місяці карантинних обмежень. Не одна сім’я пережила втрату рідних, кризу, напруження. Не одна людина усвідомила, що не може виявляти терпеливу і милосердну любов стосовно найближчих. Не одні батьки відчули, що не підготовані до того, щоб мудро і по-Божому провадити своїх дітей і підтримувати одне одного в мандрівці віри посеред розбурханого моря пандемії та спричинених нею труднощів. На ці людські, духовні та психологічні обмеження накладалися зовнішні чинники, як-от втрата роботи, зменшення заробітної платні, що стало джерелом додаткового страждання і неспокою в родинах. Усім нашим сім’ям прагнемо висловити запевнення в близькості та молитвах.

Водночас поновлюємо заклик до душпастирів поставити в центрі уваги душпастирство родини, катехизацію сім'ї, яка покликана бути у світі відображенням спільноти Пресвятої Тройці та знаком надії для всього людства. Віруюча сім’я, яку церковна традиція називає домашньою Церквою, має в усі часи бути «дорогою Церкви». Про це говорив святий Іван Павло ІІ: «Так, сім’я є за своєю внутрішньою природою “дорогою Церкви”, яка розпізнає у ній суттєвий і незамінний елемент Божого промислу щодо людства. Сім’я, як вірний, нерозривний та плідний союз єдності і любові між чоловіком та жінкою, є привілейованим місцем особистого і суспільного розвитку. Хто сприяє сім’ї, сприяє розвиткові людини; хто атакує сім’ю, атакує людину. Навколо сім’ї і навколо життя розгортається сьогодні найголовніший виклик, який зачіпає саму гідність людини» (Загальна аудієнція, 8 жовтня 1997 р.). 

7. Місійність і вихід назустріч світові. Місія Церкви проявляється через служіння слова і зцілення, через буття поруч із людиною в її радощах і стражданнях, успіхах і викликах, через слухання голосу ближнього та проповідування Євангелія милосердя знедоленій людині всіх часів. Церква виходить, щоб проголошувати Євангеліє, хрестити всі народи (пор. Мт. 28, 18–20), а робить це, долаючи бар’єри – мовні, етнічні, культурні, расові, соціальні. Слова Ісуса, сказані до апостолів після Воскресіння, показують нам, що Бог бажає саме такої динаміки: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете Моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1, 8).

Папа Франциск вчить: «Сьогодні Ісусовий заклик “ідіть” постійно створює нові сценарії та виклики для євангелізаційної місії Церкви, і всі ми покликані до нового “виходу” на місії. Кожний християнин і кожна спільнота повинні розпізнавати дороги, які їм вказує Господь, але всіх нас Він запрошує прийняти цей заклик: вийти з власного вигідного життя і відважитися йти в усі закутки, де необхідне світло Євангелія» (Апостольське поучення «Радість Євангелія», 20). Святі душпастирі вміли відчувати цей заклик Святого Духа та виходити поза звичні сфери душпастирства, щоб поширювати світло Христового Євангелія в сучасних їм суспільствах. На десятиліття випереджує наш блаженний священномученик Омелян Ковч місійний рух сучасної «Церкви у виході», коли у своїй славній книжечці «Чому наші від нас втікають?», написаній під час ув’язнення в бережанській тюрмі наприкінці 30-х років минулого століття, твердить: «Вже великий папа Лев XIII висказав глибоку думку: “Fuori di sacristia!” (Поза захристію!). Так, у наш час священник дійсно мусить розвинути свою діяльність поза захристією. Отже, коли священник хоче задержати своє стадо при вірі, церкві й обряді, то він мусить “вийти з захристії” і мусить брати живу участь у громадянському житті своєї парохії… Не буде цего робити, то стратить ґрунт під ногами, як це вже не одному й трапилося».

Ми не повинні обмежуватися проповіддю Божого слова тільки серед «своїх», а йти проповідувати різним народам зрозумілою їм мовою. Кожен із нас – єпископ, священник, диякон, семінарист, монах, монахиня, хлопець, дівчина, батько, мати – хай відгукнеться на цей заклик наступника апостола Петра до «виходу на місію» там, де живе, працює, відпочиває! 

Цей «вихід» буде плідним і благословенним лише тоді, коли кожен із нас буде його робити з Христом і в єдності з Церквою. «Сьогодні дуже важливо, щоб Церква, у вірності прикладові свого Вчителя, вийшла проголошувати Євангеліє всьому світові, у будь-яких обставинах, не вагаючись, охоче і безстрашно. Радість Євангелія є для всіх людей – нікого позбавити її не можна. Вифлеємським пастухам ангел проголошує: “Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу” (Лк. 2, 10)» (Радість Євангелія, 23). Рухаймося вперед, відважно виходьмо на пошуки тих, хто далеко, і запрошуймо тих, які перебувають на дні суспільства, проявляймо ініціативу! (пор. там само, 24).

*  *  *

Дорогі в Христі! Якщо пропозиції і пріоритети, подані тут, мали б стати програмними на наступні роки в нашій Церкві, потрібно, щоб кожен із нас, і ви, і ми, відчули своє покликання і свою відповідальність перед Богом за отримані від Нього духовні дари. Відкиньмо все, що нас стримує від Христа! Відкриймося на дар Святого Духа, який сходить на кожного з нас і приносить свій плід через нас! Будьмо живими іконами Божої доброти у світі! Будьмо носіями миру і зичливими благовісниками Христової любові, яка не накидається, а запрошує до спільного життя з Отцем у Святому Дусі! Безперервно маймо перед очима приклад наших ревних попередників у вірі, від апостольських часів до новомучеників та ісповідників віри ХХ століття, які попри всі випробування часу залишалися «веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі» (Рим. 12, 12).

Нехай в кожного на устах і в серці буде молитва верховного апостола Петра, живого свідка нашої надії: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що у своїм великім милосерді відродив нас до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих, до спадщини, яка не може ні зотліти, ні заплямитися, ані зів'янути, – збереженої для нас на небі» (1 Пет. 1, 3-4).

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день святого мученика Лонгина сотника,
29 (16) жовтня 2021 року Божого

З 17–24 жовтня 2021 р. Б. в мальовничих карпатських селах Тернавка та Решітка, редемптористи о. Михайло Іваняк, о. Мирон Шевчук, о. Володимир Борейко, о. д-н Михайло Кирич провели Святу Місію.

24 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

В неділю 17 жовтня у парафіяльному домі при святомиколаєвському храмі відбувся вечір спогадів відновлення парафії УГКЦ у Старому Самборі.

Кожного року парафіяльна громада с. Недільна разом з мешканцями усієї Львівщини вшановує пам'ять героїв УПА на горі Діл, на якій відбувся бій між воїнами УПА та німецькими загарбниками. Це місце є знаковим як для історії УПА так і жителів цілого села, які підтримувало повстанців, незважаючи на репресії загарбників.

14 жовтня, у свято Покрова Пресвятої Богородиці, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав Прокатедральний собор у м. Самбір. З нагоди 10-ліття освячення Свято-Покровського храму єпископ відслужив Божественну Літургію. Архиєрею співслужили: о.Богдан Добрянський, декан Самбірський о.Василь Штокало, декан Підбузький, о.Володимир Коркуна, адміністратор храму, і священики Самбірського деканату.

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі брати і сестри! 

Свято Покрови Богородиці, яке ми днесь урочисто і молитовно празнуємо, є для нас особливою нагодою роздумати про Її Небесне заступництво. Це свято відкриває нам, що Небесна Церква невпинно молиться за нас – Церкву земну. Завдяки цьому празнику ми знаємо, що Цариця неба і землі разом із хорами святих та ангелів перебуває в наших храмах, коли ми звершуємо в них богослужіння. Вона благає тут, щоб Милостивий Господь змилувався над нами. Мати Божа допомагає нашим молитвам підноситись до престолу Владики всесвіту. Вона простирає над нами свій омофор, демонструючи своє заступництво над людським родом, а особливо над тими, хто молитися на богослужіннях у храмі.

Чи задумувались ми колись, що від самого свого народження ми перебуваємо під пильною Божою опікою. Псалмоспівець каже: «Бо ангелам своїм він повелить про тебе, щоб берегли тебе на всіх твоїх дорогах. І на руках тебе носитимуть, щоб не спіткнулася нога твоя об камінь» (Пс.90,11-12). Господь подає нам безліч благодатей, але найбільшим благодіянням Божим для людського роду є те, що Він подав нам Небесну заступницю – Свою Матір, Преблагословенну Владичицю нашу Богородицю. Вона завжди готова подати нам Свою допомогу і заступництво.

Церква з глибоким благоговінням прославляє Пречисту Діву Марію, звеличену Богом за ангельську чистоту, глибоке смирення й найбільшу святість. Вона займає найближче до Престолу Божого місце. Церква називає її «чеснійшою від Херувимів і славнійшою без зрівняння від Серафимів». Вона – Всесвята, бо перша перед усіма святими. В Її Особі людство дало Сину Божому свою плоть і кров для того, щоб Він, спокутувавши й освятивши цю плоть, відновив союз між небом і землею, між Богом і людиною вчинивши її богоносною.

Про Божу опіку, завдяки якій триває оцей союз-заповіт між Богом і людиною, розповідає нам сьогоднішнє свято. Знаємо, що історія святкування празника Покрови Пресвятої Богородиці пов’язана з подією, яка мала місце в одній церкві в столичному граді Константинополі в Х ст. Жителі цього міста перебували у небезпеці через облогу ворогів. І ось, коли вони зібрались у храмі на спільну молитву, святий Андрій духовним баченням прозрів, що Пресвята Богородиця простягнула над людьми свій омофор. І завдяки цьому покровительству Пречистої Діви Марії вороги відступили. Відтоді Східна Церква, а особливо наш український народ, святкує свято Покрови, бо у ньому виражає свою віру і надію, що у різноманітних випробуваннях, які зустрічаються на нашому життєвому шляху, маємо особливу Заступницю.

Божа Матір й тепер, коли ми зібралися у цьому величному храмі, покриває нас своїм омофором. Її молитви за нас завжди невпинно лунають перед Божим Престолом, а ми відчуваємо їх благі плоди особливо тоді, коли, як колись константинопольські городяни, приєднюємось до Її молитов своїми спільними моліннями у храмі Божому. Ось чому рід людський спокон-віків споруджує оці місця особливої Божої присутності. Тому сини й дочки нашого народу будували храми у своїх містах й селах, а, навіть силою обставин відбуваючи на чужину, ще перед власною домівкою споруджували Дім Божий – Храм Господній.

Покров Божої Матері – це постійна опіка над тими дітьми, яких Їй доручив наш Господь сказавши: «Жінко, ось син твій... Ось матір твоя» (пор. Йо. 19,26-27). До теперішніх часів Вона, як добра Мати виконує цю місію, яку отримала від Сина Божого на Голготі. Вона прийняла під опіку наш народ і стала його Матір’ю, коли він завдяки мудрому рішенню своїх державних мужів у Свято-Володимировому Хрещенні в Х ст. «у Христа хрестився і у Христа зодягнувся». Богородиця продовжувала опікуватись нашим народом, коли у важких обставинах покривала своїм Покровом козаків, Січових Стрільців, вояків УПА. Божа Матір була зі своїми дітьми в Сибіру, на Соловках і в Караганді, в гулагах і концтаборах, в каменоломнях і рудниках. Вона присутня в своїх чудотворних іконах, цілющих джерелах, відпустових місцях. Вона і «днесь предстоїть у церкві і невидимо за нас молиться Богу», про що нам нагадує велична мозаїка у святилищі цього храму. Тому-то ми, діти України, Її любимо і до Неї прибігаємо в молитвах, побожних піснях і віршах, шукаємо Її заступництва під час прощ до Грушова, Билич, Самбора, Унева, Зарваниці і багатьох інших відпустових місцях. І як тисячу років тому у Константинополі, так і сьогодні, хоч ми цього можемо й не зауважувати, Покров Божої Матері покриває нас усіх: і ревних молільників, і менш побожних; і тих, хто сьогодні тут зібраний, і тих, хто з різних причин відсутній. Пресвята Діва Марія допомагає всім, а особливо тим хто про це Її з вірою неустанно просить, бо Вона наша Мати.

З історії походження цього свята дізнаємося, що хоча Покров Богородиці простягався над усіма, але це бачили не всі. На жаль, і у нашому житті стається так, що ми не зауважуємо Божої опіки. Серед різноманітних викликів, труднощів, випробувань і бід, які нас оточують, ми схильні, або надмірно покладатися на власні сили, у власній гордості сподіваючись знайти вихід зі складних ситуацій; або ж ми можемо скочуватися у безодню розпачі і зневіри, коли на кінець усвідомлюємо, що виключно нашими зусиллями нам не вдається осягнути бажаного. Так сталося, що Божий Промисел останніми місяцями послав світові випробування, аби ми вкотре пересвідчилися у справедливості високої богословської істини, яку наш народ висловив простою приказкою: «Без Бога – ані до порога!». Невидима людському оку короновірусна інфекція поставила на коліна увесь світ, горді і богохульні зарозумілі люди вчергове проголосили свою всемогутність і самодостатність, поставивши себе на місце Бога. Коли безумна людина проголосила, що готова самостійно клонувати себе, змінити свою стать, скасувати природнє подружжя між чоловіком і жінкою, впровадити нові безбожні гендерні порядки у державі і суспільстві, завпровадити евтаназію і т.д., тоді вона з жахом усвідомила, що насправді є безсильною перед манюсіньким вірусом, який зупинив потужні економіки найбільших держав!

Але навіть у такій важкій ситуації маємо пам’ятати, що Господь Бог через Пресвяту Богородицю продовжує опікуватися нами. І ми не помилимося, якщо скажемо, що одна з головних причин того, що багато хто не зауважує цього Покрову Божої Матері, – це наша духовна сліпота, затьмареність духовного погляду, надмірна заклопотаність матеріальними речами. На жаль, часто людина настільки спрямовує свій погляд у земні справи, що не може побачити небесних вічних перспектив!

У сьогоднішньому євангельському читанні ми чули розповідь про Марту і Марію. Євангелист Лука розповідає нам, що перша клопоталася усілякою послугою, а друга, сівши у ногах Господа, слухала Його слова. І справді, кожна людина має дуже багато земних турбот: слід подбати про поживу, про одяг, про дім, про здоров’я, про дітей, про батьків… Усе це займає багато наших сил і часу. Словами «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї» (Лк.10, 41-42) Господь вчить нас розставляти правильні пріоритети у нашому житті. В цих словах криється глибокий сенс. Вони звернені до всіх тих, хто вірує у Христа у всі часи та по всіх місцях. Всі ми маємо намагатися якнайбільше перебувати з Христом – наслідувати Його, піклуватися про свою душу, живитися небесною поживою – Божим Словом і Його Тілом і Кров’ю. Оце є першою справою, «кращою часткою» християн серед всіх інших речей, які нас оточують. Тільки ця частка може забезпечити усі наші потреби, тільки вона є справжньою реальністю, тільки вона відкриває перспективи на вічність. Христос сьогодні не говорить, що наші земні клопоти є непотрібними, а навчає, що є речі більш важливі. Коли у нашому житті наступають особливі моменти Божої присутності, то слід відкласти все і бути з Господом, слухати те, що Він нам промовляє, молитовно спілкуватися з Ним. Цими особливими моментами є великі церковні свята літургійного року; щотижня – неділя, Господній день; щодня – пора молитви, тобто ранок і вечір, час трапези. Серед безлічі клопотів нашого земного життя потрібно віднайти час, аби зайнятися своїм духовним життям і таким чином приготувати себе до небесних осель, куди прямуємо і де перебуватимемо не, як каже псалмоспівець, «70 чи 80 років», а «віки віків» які чергуватимуться в безконечності.

Сьогодні також свято – День захисника України і ми щиро вітаємо все наше воїнство. Дорогі наші Звитяги, ваша сила духу, героїзм та виваженість стали для багатьох українців прикладом того, як треба любити свою державу, пишатися власною історією, своїм походженням і плекати світле майбутнє свого народу.

Сьогодні справа захисту української незалежності згуртувала і кадрових військових, і добровольців, і волонтерів, тому коло тих, кого ми вшановуємо як захисників України, включає і їх. Це також день пам'яті та пошани всіх, хто впродовж століть боровся за свою землю і відстоював суверенітет України після здобуття нею незалежності.

Дорогі наші Воїни, вітаємо Вас із Днем захисника України! Дякуємо Богові за наших ветеранів, учасників бойових дій. Ви пройшли через найгарячіші етапи війни та встояли. Дякуємо за те, що не ухилялися від цього священного обов’язку, за те, що ділом і подвигом, а не тільки словами, засвідчили свою любов до рідного краю. Дякуємо за ваше служіння серед нестач, випробувань, труднощів, під обстрілами й у боях. Нехай Милостивий Господь зцілить усяку вашу рану, душевну й тілесну, а вільна, квітуча та справедлива Україна, за яку Ви боретесь, буде найкращою для вас нагородою.

Сьогодні ми хочемо огорнути молитвою кожного нашого воїна-захисника, всі родини наших військовослужбовців, усіх людей доброї волі, які живуть неустанною турботою про захисників нашої Вітчизни. Ми підносимо нашу молитву до Господа за тих, хто в ці хвилини на передовій, стримує ворога-окупанта. Завдяки їхній службі в холоді, небезпеках і незручностях ми можемо спокійно розбудовувати й розвивати нашу державу, всупереч задуму підступного агресора. У ці дні кожен українець і не тільки, подивляє мужність, свідоцтво та боротьбу нескорених українських воїнів, які стали уособленням незламності українського народу і його духу.

Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та дочасне й вічне добро рідного народу. Тому молімося сьогодні і повсякчас: «Під твою милість прибігаємо, Богородице Діво. Молитвами нашими у скорботах не погорди, але від бід визволь нас, Єдина Чистая і Благословенная»! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

14 жовтня 2021 року Божого,
м. Самбір, Прокатедральний Свято-Покровський храм

Напередодні 14 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, звернувся з привітанням до воїнів, добровольців, ветеранів, волонтерів та всіх людей доброї волі хто працює, служить і бореться для захисту нашої держави зі святом Покрова Пресвятої Богородиці та Днем Захисника України.

10 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич.