Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри!
Дозвольте сьогодні з великою радістю привітати всіх вас, дорогі освітяни, які сьогодні прибули на цю ювілейну прощу. Це особлива мить – молитися разом у ювілейному році, який присвячений чесноті надії. Традиція таких Ювілейних років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році і триває вже понад сім століть. Згідно з усталеним звичаєм, Ювілейний рік оголошується кожні 25 років. Блаженної пам’яті Святіший Отець Франциск проголосив 2025 рік ювілейним і присвятив цей рік чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5).
Сьогоднішнє слово Боже від євангелиста Матея є для нас особливо промовистим. Господь іде в Єрусалим, до міста, де вже близько Його страсті, смерть і воскресіння. Це момент напруги, коли все Його служіння наближається до кульмінаційного завершення. Біля дороги сидять двоє незрячих. Вони – люди на узбіччі, ті, кого часто суспільство не помічає. Вони не можуть працювати чи жити повноцінно, залежні від милостині. Їхнє життя відображає очікування, пасивність і залежність від чужого співчуття.
Євангельські сліпці були незрячими фізично, однак мали духовний зір – віру в Христа. Вони не бачили того, що бачили інші люди: навколишній світ із його зовнішніми ознаками та формами, людський вигляд, тощо. Водночас вони бачили те, чого інші люди не помічали – оком віри побачили Бога в Ісусі Христі. «А коли почули, що Ісус переходить мимо, закричали, кажучи: «Господи, Сину Давида, змилуйся над нами!» (Мт. 20, 30). Люди намагаються змусити їх замовкнути, хто буде слухати двох жебраків? Проте ці сліпці не здаються, а починають ще більше просити про помилування: «Змилуйся над нами, Господи, Сину Давида!» (Мт. 20, 31).
Дуже цікаво, Ісус почув їхній крик, зупинився і запитав: «Що бажаєте, щоб я учинив вам?» (Мт. 20, 32). Здавалося б, відповідь очевидна – вони сліпі, отже, хочуть прозріти, знову бачити. Але Спаситель хоче, щоб вони самі про це сказали. Бо зустріч із Богом передбачає не лише пасивне очікування чуда, а й усвідомлене прохання, відкритість серця на дар. І вони кажуть: «Господи, щоб очі нам відкрилися» (Мт. 20, 33).
Оздоровлення Ісусом двох незрячих людей відкриває нам віру, як очі душі, як духовний зір, який допомагає нам пізнавати Бога. У Святому Письмі «бачити», «бути зрячим» означає бути віруючим. Віра – це є особлива властивість людської особи проникати в глибину дійсності, бачити набагато глибше, ніж це можуть зафіксувати лише тілесні очі, і тому віра часто ще називається прозрінням, просвіченням людини.
На основі євангельської розповіді про зцілення незрячих спробуймо перенести факт сліпоти з площини фізичної в площину духовну. Сліпці отримали оздоровлення своєю витривалою і наполегливою вірою. Їх віра у те, що Господь, Який прийшов у світ та іменується Сином Давидовим, може дарувати їм зір, не була принагідною чи непевною. Інакше вони б не взивали так голосно і так наполегливо, а тим більше замовчали б після людських докорів. Однак, два сліпці не зважають на людські докори, а ще дужче проявляють свою віру. Вони настійливо просять милості в Ісуса Христа.
Далі Євангелист зазначає, що Ісус «змилувався, доторкнувсь їхніх очей, і негайно же прозріли й пішли слідом за ним» (Мт. 20, 34). Вони прозріли і пішли за Христом. Їхнє прозріння – це не лише відновлення фізичної здатності бачити, але й новий спосіб життя: йти за Ісусом, який є Світло світу, «Світло народів», як навчають Отці ІІ Ватиканського собору.
У Святому Письмі сліпота часто зображується як духовний стан людини. Це неспроможність розпізнавати Божу волю, жити в правді. Пророк Ісая говорить: «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло» (Іс. 9, 1). Пророк вказував на прихід Месії як Того, хто дарує світло тим, що перебувають у темряві. «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29,18-19). Людина може мати гострий фізичний зір, але бути сліпою до потреб ближнього, до Євангельської правди, до присутності Бога. Такою була ситуація багатьох фарисеїв, яких Ісус називає «сліпими проводирями» (Мт. 23, 16).
Натомість духовне прозріння – це завжди Божий дар, здатність побачити світ у світлі Божої правди і задуму. Це зміна мислення, новий спосіб життя. Прозріти – означає повірити, що Христос є Господь. Хто не знає «дороги» надприродного світла, є духовно незрячим. Хто тільки захоплюється Христом, але Його не знає, не йде за Ним, той є подібний до того, хто в темряві сидить при дорозі і не просить про світло, щоб жити, не благає в Христа оздоровлення. Хто ж пізнає сліпоту свого серця, відчуває брак надприродного світла через свою гріховність, той взиває з глибини своєї душі: «Icyсе, Сину Давидів, змилуйся надо мною»!
Яскравий для нас приклад – апостол Павло. Ще до свого прозріння, Савло, ревний фарисей, переслідувач учнів Христа, був певний, що служить Богові про якого навчала старозавітна синагога, але насправді боровся проти Нього, переслідуючи християн. На дорозі до Дамаску його вразило світло з неба. Він упав на землю і осліп. Його фізична сліпота стала образом внутрішньої. Він три дні не бачив і не їв. І лише коли Ананія – учень Христа, поклав на нього руки, він прозрів, і «немов луска з очей йому впала» (Дія. 9, 18). Від цього моменту починається його «нове життя». Павло стає «апостолом народів», несучи світло Євангелія до кінців землі. Справжнє прозріння – це зустріч зі світлом Христа, яке преображує життя.
Євангельський уривок завершується такими словами: «Вони прозріли й пішли слідом за ним» (Мт. 20, 34). Справжнє прозріння завжди веде до учнівства. Хто відчув на собі Боже світло, той не може залишитися на місці. Він іде за Христом, бо розуміє, що лише в Ньому – справжній сенс життя.
Дорогі освітяни, прозріння, яке Христос дарує незрячим, – образ того, що правдиве знання і світло завжди йдуть разом. Господь показує, що бачити світ – це означає бачити його в істині, у світлі Божої премудрості. Ви є тими, хто покликаний передавати знання, але знання без просвічення є недосконале. Ми знаємо, що у світі є багато інтелектуалів, які мають знаннями, але залишаються духовно незрячими. Їхній розум відкритий для складних теорій, але серце їхнє закрите на Бога. І тому їхні знання не служать добру, а часом навіть стають знаряддям для зла.
Справжнє знання повинно поєднуватися зі світлом Божої премудрості. Бо саме Христове світло дає сенс тому, що ми знаємо і робимо. Якби людина мала величезну ерудицію, але не мала здатності відрізнити добро від зла, вона залишається у темряві. І тут починається велика відповідальність педагога. Бо виховання не обмежується тим, щоб наповнити учнів інформацією чи науковими формулами, важливіше – навчити людину повноцінного життя за Божим задумом.
Дорогі освітяни, праця педагога – це жертва, вкладена у майбутнє покоління, яке саме зараз зазнає випробувань війною, викликами моралі та ідентичності. Тому особлива подяка всім, хто надає простір Богові в освітньому процесі: хто вчить не лише набувати знання, але прикладає зусилля у виховуванні молодь у дусі свободи, відповідальності й християнських цінностей.
Справжня освіта – це не лише засвоєння фактів, це - процес розпізнавання добра, шлях до істини і зростання у любові. Це шлях до глибшого пізнання самого себе і Божого задуму щодо кожного з нас. Освіта без духовного фундаменту втрачає свою цілісність і стає поверховою. Саме тому Церква з великою повагою і надією дивиться на місію вчителя, педагога, наставника – особи, що провадить молодь до повноти життя у Христі – Господі.
Світло Христове, просвітлює не тільки наше життя, але й вказує шлях усьому людству. У Христі Воскреслому ми бачимо не лише перемогу над смертю, але й повноту краси людського життя. Бо Христос, як Вчитель і Пастир, не просто передає знання, але відкриває істину – ту, що веде до свободи: «І спізнаєте правду, і правда визволить вас», каже Господь (пор. Йо. 8. 32).
Тому сьогодні звертаємо увагу на вас, дорогі освітяни, як на своєрідний пункт незламності для молоді та їхніх батьків. У час війни, невизначеності, моральних і соціальних потрясінь саме вчитель часто стає тим орієнтиром, на якого дивиться молода людина, шукаючи відповіді на глибші питання: хто я, у кого вірити, заради чого жити. Ви є опорою, що тримає духовно-науковий фронт країни, виховуючи майбутнє країни, як особистостей зі стійкими моральними цінностями. Ваше щоденне служіння – це знак, що Україна не впала духом, що наш народ має майбутнє, бо є кому формувати сумління молоді. У ваших зусиллях є промінь надії й сили, що передається далі – від серця до серця, від учителя до учня, від покоління до покоління.
Тож дорогі педагоги, ви покликані ставати тими, хто не лише передає знання, але відкриває дітям і молоді дорогу до справжнього світла, яким є Христос. У цьому сенсі ви є продовженням місії Ісуса, який відкривав очі сліпим. Бо не завжди сліпота є фізичною. Часом вона більш небезпечніша – духовна, коли людина не бачить сенсу свого життя, коли губиться серед випробувань і спокус, коли тоне у темряві гріха. Саме тоді вона потребує того, хто вкаже їй на Христа, хто допоможе вигукнути разом із нею: «Icyсе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!».
Нехай Господь благословить усіх вас, дорогі освітяни, щоб ви завжди залишалися провідниками до розпізнавання Божої істини. Нехай ваші слова і вчинки запалюють у серцях дітей і молоді жагу до правди, добра і краси. І нехай ця ювілейна проща буде знаком того, що ви йдете разом, підтримуєте одні одних і черпаєте силу у Христі, який є «світло світу». А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами! Амінь
+ Ярослав
30 серпня 2025 року Божого,
м. Дрогобич
- Владика Ярослав у Самборі: Дорогі педагоги, ви є опорою, що тримає духовно-науковий фронт країни [фото]
- У Дрогобицькій духовній семінарії розпочався новий навчальний рік [фото]
- Проповідь з нагоди відкриття навчального року в ДДС (2025)
- На Алеї Героїв у Дрогобичі владика Ярослав освятив нові портрети полеглих воїнів [фото]
- У День Незалежності владика Ярослав очолив молитву за українське військо і справедливий мир
