Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри, матері, батьки, дружини, діти та всі рідні наших полеглих воїнів-героїв!
Чотири роки тому, на світанку 24 лютого 2022 року, земля України здригнулася. Не від землетрусу ‒ від людської злоби, від гуркоту ракет і гарматних пострілів. Московський агресор, незважаючи на свої зобов’язання та запевнення, ламаючи основні норми міжнародного права, ступив на українську землю, несучи зі собою смерть і розруху з різних сторін наших кордонів. І в ті перші години повномасштабної війни багато хто з нас, можливо, ще вповні не розумів, що починається. Однак найкращі сини та дочки України зрозуміли і стали на захист своєї землі, держави, співвітчизників. Саме в цих мужніх та жертовних наших захисниках і захисницях, дорослих, старших і ще зовсім юних, Господь виявив Свою присутність поміж нами, скріпивши їх на подвиг і жертву, перед якими схиляється в шані не тільки кожен свідомий українець, а люди доброї волі в усьому світі.
Сьогодні ми стоїмо перед Богом і перед їхньою пам'яттю. Стоїмо, щоб молитися й пам'ятати, щоб говорити правду ‒ про жертву, любов та обов'язок пам'яті. Священне Писання й сама історія свідчать: земля ‒ це не просто ґрунт під ногами. Це місце, де молилися наші діди, де народжувалися наші діти, де поховані наші предки, це ‒ дім. І коли дім у небезпеці, чоловік не ховається ‒ він стає в його обороні. Захист своєї землі, своєї родини, свого народу – це не просто обов'язок, це священний поклик, закладений у серці кожної людини, яка любить свою Батьківщину. Це боротьба за право жити, вірити й бути вільними на своїй Богом благословенній землі.
Ми, українці, мирний народ, ми не зазіхали на чуже й не погрожували нікому, тому це наше природне право і святий обов’язок боронити від агресора свою землю і свій народ, свою державу і все, що для нас найрідніше: родину, мову, культуру, історію, духовний світ. Ми боремося не лише за те, щоб вижити, але й за те, щоб відродитися, відбудувати нашу країну й побудувати суспільство, засноване на Божій правді, справедливості та любові.
Сьогодні Україна виконує місію, яка виходить далеко за межі її національних інтересів. Наш народ став живим щитом для всієї Європи і для цивілізованого вільного світу. Ми захищаємо не просто географічний простір, ми захищаємо фундамент, на якому побудована європейська цивілізація: святість і недоторканність людського життя, верховенство права над правом сили і право націй на самовизначення та мирне співіснування.
Війна, яку веде московський ворог супроти України та її народу, насправді дуже контрастна, бо в ній ми чітко зауважуємо протистояння добра і зла, світла і темряви, істини і брехні. Ті, хто вивчає історію, знають, що московити неодноразово приходили на нашу землю, і щоразу, коли вони її окуповували, сюди ступала не лише нога окупанта, вони несли із собою голод, депортації, розстріли, знищення мови і віри, смерть мільйонів людей. Голодомор ‒ це не просто сторінка підручника. Це геноцид, могили без хрестів, розсіяні по всій нашій землі, це попередження, написане нам і світові через найжахливіший терор.
Наші воїни це знали. Вони пішли не заради слави. Вони пішли, бо розуміли: якщо не зупинити зло зараз, воно прийде до порогу кожної хати, до ліжечка кожної дитини. Вони захищали вас, дорогі матері і батьки. Вони захищали вас, дорогі дружини і діти. І це ‒ не просто патріотизм. Це ‒ любов у дії.
Христос сказав у Святому Євангелії слова, які сьогодні лунають з особливою силою: «Ніхто не має більшої любові, ніж той, хто життя своє кладе за друзів своїх» (Ів. 15. 13). Церква шанує мучеників ‒ тих, хто вмирав за віру, але чи воїн, який іде під кулі заради того, щоб його рідні жили у свободі, не є свідком тієї ж любові? Я переконаний ‒ так. Бо любов вимірюється не словами, а готовністю віддати найдорожче. А що може бути дорожчим за власне життя?
Дорогі рідні! Ваші сини і дочки, чоловіки і батьки зробили цей вибір. Можливо, вони не говорили про нього вголос. Можливо, прощаючись, вони жартували, щоб вам не було так боляче, але у глибині серця кожен із них знав: я йду, щоб вони жили. Це і є та євангельська любов ‒ не солодка і зручна, але тверда, вірна, жертовна і справжня. Вони віддали себе повністю, щоб ми могли жити. Їхня кров, пролита за Україну, за народ, стає насінням нашої свободи й майбутньої Перемоги. Перед такою любов'ю нам залишається лише вклонитися й молитися, щоб Господь прийняв їхні душі у Своє Царство, де «немає ні болю, ні смутку, ні зітхання».
І нарешті ‒ про пам'ять, бо саме заради неї ми сьогодні зібралися. Для полеглих героїв пам'ять важлива, бо кожна людина хоче знати, що її життя мало сенс, що вона не зникла безслідно, що хтось вимовить її ім'я перед Богом. Сьогодні ми це в Божій благодаті робимо. І це не просто традиція. Це наша любов у відповідь на їхню любов.
Для нас пам'ять потрібна, щоб ми не знечулилися, щоб біль утрати не перетворився просто на звичку до смерті, щоб, виходячи сьогодні із цього храму, ми пам'ятали: свобода, завдяки якій можемо вільно жити, молитися, виховувати дітей, має ціну, і за неї хтось жертовно заплатив своїм життям.
Для майбутніх поколінь пам'ять є фундаментом. Наші діти й онуки мають знати імена цих людей не як абстрактних героїв з підручника, а як живих людей: з іменами, обличчями, винаходами, смішними звичками, мріями, які не встигли здійснитися... Тільки така пам'ять ‒ жива, особиста ‒ зможе навчити наступні покоління берегти те, що було здобуте такою дорогою ціною. Ми повинні передати цю пам'ять нашим дітям і онукам, щоб вони знали своїх Героїв і продовжували їхню справу.
Дорогі брати і сестри! Знаю, що слова сьогодні не можуть вгамувати вашого болю. Ніяка проповідь не поверне вам тих, кого ви любили. І я не стану казати, що час усе вилікує або що так мало бути. Просто знайте: ви не самотні у своєму болю ‒ його бачить Бог, його розділяє вся Церква, його носить у серці кожен українець зі свідомим християнським сумлінням.
Улюблені молільники! Сьогодні ми молимося за упокій душ наших полеглих воїнів. Ми просимо Всемилостивого Бога прийняти їхні душі у Свої Небесні Оселі, де немає ні болю, ні смутку, ні зітхання, а життя безкінечне. Молімося також за зцілення ран наших рідних, нашої землі, молімося за те, щоб жертва наших Героїв не була даремною ‒ щоб Україна жила, вірила та перемогла. Нехай пам'ять про наших лицарів буде вічною, а їхня жертва – немарною.
У житті так важливо мати когось, хто нас зрозуміє. Коли нам боляче, ми шукаємо таку людину. Нам потрібен хтось, хто розумів би нас без слів, хтось, кому нічого не треба пояснювати, хто бачить глибше, ніж бачить людське око. І сьогодні тут, у Божому храмі, ми відчуваємо, що Тією, Яка бачить, знає і розуміє нас, є Пречиста Діва Марія. Ми сьогодні стоїмо перед очима Тієї, Яка дуже багато бачила впродовж нашої непростої історії. Пресвята Богородице, даруй нашому народові терпеливість, мужність, віру та надію. Зціли наші тілесні й душевні рани. Допоможи нам зберегти наші серця в мирі, наповни їх силою для захисту правди, вимоли для нас перемогу над агресором і справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
24 лютого 2026 року Божого,
м. Дрогобич
- У 4-ту річницю початку повномасштабної війни владика Ярослав очолив молитву за Україну
- Владика Ярослав: Великий піст – це час відродження духовного життя людини [фото]
- Проповідь у Неділю Сиропусну (2026)
- У м. Дрогобич відбулося вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні [фото]
- Владика Ярослав: Весь зміст нашої життєдіяльності є у тому, щоб любити діяльно
