SDE

Завершилося 10-денне паломництво родин мігрантів із Самбора до Зарваниці

22 серпня 2010
Друк E-mail
6 серпня з благословення владики Ярослава (Приріза) – єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії, котрий очолив Божественну Літургію у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, що у м. Самборі та поблагословив ікону, яку паломники мали нести у самому серці прочанської колони,  вирушила піша проща у Зарваницю у кількості близько 200 осіб.

«Ісус також був паломником, коли у 12 років вирушив із батьками у Єрусалим. Отже, як бачимо, паломництво має свою традицію, дуже давню історію. Ми йдемо у це паломництво, бо ми є паломниками до Небесного Єрусалиму, нашої Вічної Батьківщини. Християни, перебираючи цю традицію, паломничають до тих місць, де прославився Господь. …Важливим є пам’ятати, що Бог є у хвилях нашого життя, Він їх, можливо, не забере, але Він у них є. Важливо, щоб ми наші руки простягали до Бога – і  тоді прийде уздоровлення. Це уздоровлення оперте на пості і молитві. Піст – це вміти впорядкувати своє життя. …Доти треба постити, доти боротися, доки не буду я господарем у своєму житті. У труді, у змаганнях фізичних і духовних ми повинні про щось просити Христа, Його Святу Матір. Представмо Богові наші рани, болі, страждання особисті і усього нашого народу», – із пастирським благословенням звернувся до прочан єпископ.

Паломницька програма, детально продумана та організована, давала можливість кожному максимально скористатися часом для того, щоб  через молитву, пізнання, духовну пісню, катехизу, мовчанку наблизити своє серце до Бога.

Щоденні катехизи (до та після обіду) на теми: «Подружжя» та «Літургія у житті людини», котрі провадили о. Ігор та о. Василь гармонійно доповнювали одна одну, показуючи важливість кожної у співіснуванні з іншою. Життя родини у молитві, незалежно від відстані, на якій знаходяться  рідні, єднатиме їх духовно, позаяк духовість не підкоряється простору і часу.

Особливо сильним моментом прощі були свідчення людей, у житті котрих через їхню віру відбувались чуда зцілення, навернення, прощення. Дорогами ми заходили у храми, незалежно від конфесійної приналежності, де молились за села чи міста, якими проходили, давали свідчення: 

«Ще з першої прощі здавалося, що якась незрима стіна стояла переді мною і в мене було таке враження, що ця стіна була не стільки фізичною, як моральною. Мені хотілось залишити прощу. Відчував, що моя присутність була перешкодою для тих, хто йшов поряд зі мною. Ця п’ята проща відкрила мені очі на одну річ: якщо віру в Бога вважати запрошенням, то моя відповідь ще п’ять років тому не була свідомою. А прощі, які були після того, – це пошук оцієї свідомої відповіді, і в цій прощі я також хочу знайти цю відповідь», – Ігор Лазоришин (свідчення у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, с. Сіде, Самбірський р-н).

«Я із багатодітної сім’ї, нас у мами було шестеро. Мій чотирирічний брат випадково проковтнув таблетки, якими лікують корів. У важкому стані його відвезли у лікарню і зробили операцію. Лікарі сказали, що у нього один шанс із 1000 на життя. Мама дуже плакала, так як вона його тяжко народжувала, і це була 4 дитина у нашій сім’ї. Інші люди говорили: «Чого побиваєшся, однією дитиною більше, однією менше – яка різниця? Це не проблема». Мама з цієї безвиході не знала, що робити. Вона звернулася у молитві до святого Антонія. Цілу ніч молилася, плакала, благала. Запитувала у священика: чому саме моя дитина? Коли лікарі сказали, що дитину підключатимуть до апарату штучного дихання, ми почали готуватись до похорону. Але бабуся сказала: «Я не готуватимусь до похорону дитини, молімось усі разом». Ми довго молилися. І коли мамі сказали, що будуть віддавати тіло, ми були у розпачі. Коли ж брата піднесли на руки, він почав усміхатися… На сьогодні закінчив вуз і працює. …Не забувайте про Бога, бо Він є у нашому житті», – Анна (свідчення у с. Підгайці).

Цікавими були також історії про храми, в які ми заходили. Парохи радо ділились із нами. Наприклад, у с. Антонівка (храм Введення в храм Пресвятої Богородиці), за свідченням місцевого пароха, у священика, котрий був адміністратором цієї Церкви (Северин  Бурячок), часто відпочивали Іван Франко, Михайло Коцюбинський. Це село у Дрогобицькому районі було найбільш розвиненим духовно-культурним центром. Тут, у місцевій бібліотеці, збереглися частини першої Біблії, перекладеної українською мовою.

Після с. Старе Село  Львівської області ми мали можливість відчути на собі, що означають Христові слова: «…якщо сліпий веде сліпого, обоє упадуть в яму» (Мт. 15, 12-14). Паломники із зав’язаними очима, ідучи 10 км, сценічно відтворювали дану подію. Закриті очі – це темрява, темрява духовна, темрява гріха, до якої людина дуже швидко і легко звикає. Вона довіряється тому, хто її веде, і вже не бажає і не хоче змін. На прощі є час, щоб переосмислити свою дорогу, якою йдемо, і запитати себе, чи мене веде Господь, чи я у темряві довірився злу?
У Бурштині у храмі священномученика Йосафата, було уділено святу тайну Єлеопомазання, яку прийняло близько трьохсот паломників. Відчуття легкості і духовної радості переповнювало душу чи не кожного паломника, адже після тривалих спекотних, а часом і дощових днів Бог благословив нам цю духовну підтримку на тілі і душі.

У селі Підгайці Голова райдержадміністрації – Ігор М’якуш розповів про відомого в Новосілці директора школи Василя Каменського, котрий у часи поборювання дуже сильно сприяв українській громаді у тому, щоб вона духовно піднімалася, вносив багато пожертв, будував дитячий садочок, маючи при цьому велику особисту проблему: його єдиний син син хворів на туберкульоз. «Батько приносив багато жертв, молився Богові, але Господь не допомагав. Тоді він вирішив зробити паломництво у Люрд зі Львова, яке тривало півроку. Повернувшись, збудував із цієї нагоди макет каплиці Матері Божої. У селі Новосілки біля школи знаходиться цей макет, який ми відновили на порі відродження української незалежної держави, котрий присвячений саме такому паломництву Матері Божої», – завершує п. Ігор.

Зворушливо нас вітали у селі Божиків, де маленькі діточки із кошиків кидали пелюстки квітів під ноги прочанам, вітали нас віршами та піснями. Жителі села Литвинів, де ми ночували, зустріли нас процесією із запаленими свічками та хорунгвами. У цьому селі на ранковому Богослужінні у храмі Різдва Пресвятої Богородиці о. Василь Поточняк поділився із паломниками та жителями села своїм свідоцтвом віри та особистого покликання, що було зворушливим моментом усієї прощі.

Біля села Білокриниця відбулося дійство помноження хлібів та риби: «Тоді повелів він народові сісти на землі і, взявши сім хлібів та воздавши хвалу, поламав їх та й дав своїм учням, щоб роздавали, і вони роздавали народові.  Мали й дещо риб, тож поблагословив і їх і наказав теж роздавати. І вони їли й наситились, ще й поназбирали полишених куснів аж сім кошиків» (Мт. 8, 6-8). 
Ще трохи зусиль, мовчазний похід лісовими стежками, подяка Богові за пройдений шлях… Залунав гімн і Зарваниця наповнилась паломницьким духом, котрий ми збирали у цій дорозі крок за кроком через молитву, свідчення, катехизу, служіння, жертву.

У Зарваниці зусиллями прочан було організовано паломницький фестиваль, де усі 18 груп мали можливість проявити свої здібності і таланти, працюючи упродовж 9 днів кожен над своєю темою, яка стосувалася місії людини на землі, її покликання: це і покликання бути матір’ю, жінкою, священиком, місіонером, журналістом, прибиральником… Незважаючи на те, що часу у нас було обмаль, були надзвичайно творчі і цікаві виступи. О. Василь Поточняк наголосив: «У нас затрачена духовість, яка промовляє, словесна духовність. Ми маємо мало богословів, бо Церква весь час була переслідувана, і тому наше богослов’я, як жити, треба витягувати із пісні, з народної творчості. Дуже дякуємо усім за те, що ви представляєте піснею, прозою, поезією, творчістю, виглядом, культурою, традицією наше глибинне. Через символіку легко побачити щось глибше».
350 прочан прибуло  у Зарваницю, серед яких представники із 14 країн світу: Італія, Іспанія, Португалія, Росія, Греція, Чехія, Словаччина, США, Австрія, Польша, Німеччина, Швеція, Канада, Франції, Англія, Ірландія та із 7 областей України: Львівської, Київської, Івано-Франківської, Тернопільської, Полтавської, Черкаської та Одеської, також прочани із  мм. Києва, Одеси. З нами ішли також і діти від 4,5 до 14 років (близько 35). Наймолодшій учасниці, котра пройшла майже увесь шлях пішки, – 7 років, найстаршій – 79.

У Зарваниці паломників привітав владика Тернопільсько-Зборівський – Василій (Семенюк). Опісля з урочистим гімном та запаленими свічками похід вирушив до центрального храму у Зарваниці, де було відслужено подячний  Молебень до Пресвятої Богородиці.

Урочисту недільну Літургію очолив владика Йосиф (Мілян) – голова Пасторально-Місійного віділу УГКЦ у співслужінні єпископа Тернопільсько-Зборівського Василія (Семенюка), оо. Василя Поточняка, Ігоря Козанкевича та інших. У часі богослужіння було уділено єрейські та дияконські свячення. Після Літургії – архиєрейське благословення та свячення води, окроплення водою усіх учасників прощі.

«Хай нам ніколи не забракне зусилля шукати доброго і праведного, святого і Божого, досконалого і кращого, бо це дорога до особистої досконалості, до спілки з Богом, це дорога кращого майбутнього нашого народу, держави і Церкви. …Вітаю усіх тих відважних, хто йшли понад двісті кілометрів у пошуку відповіді і пошуку Бога у молитві  і жертві, щоби з Богом мати спільність, щоб змінити лице землі українців, Церкви, щоби відреставрувати амвон святості нашої спільноти, яка називається Українською Греко-Католицькою Церквою», – підкреслив єпископ. 
 
Іванна Рижан 
учасниця паломництва
 
Архів
^ Догори