SDE

Про значення Вифлиємського вогню миру [фото]

20 січня 2016
Друк E-mail
Фото Юлії КАТИНСЬКОЇ
Традиція - це не збереження попелу, а роздмухування вогню. /Жан Жорес/

Альфред Адлер любив повторювати, що пам'ять вибіркова. Як не крути, а люди  фільтрують свої спогади. Одне пам’ятають на зубок, інше забувають навіки. Пригадувати допомагають традиції.

Український народ має чим похвалитися. Своїми звичаями ми відомі на цілий світ. Щоправда, не завжди вміємо подати їх у всій красі. Боїмося відкрито показати  чим живемо, те, на що багаті. І поки збираємося з сміливістю, інші країни вже грають першу скрипку. Нам залишаються партії бек-вокалу. І замість того, щоб взяти ініціативу в свої руки, ми смиренно погоджуємося на другі ряди.

Українці – надзвичайно талановитий, креативний народ. Однак нам бракує гордості за те, що робимо, за те, ким ми є. Цього варто повчитися в британців. Вони завжди вважають свої вчинки найкращими, рішення найправильнішими, а традиції –  найбагатшими.

На Різдвяні свята  у нас багато чого заведено. Колядуємо, щедруємо, віншуємо, водимо козу, накриваємо смачний пісний стіл, відвідуємо родичів, святкуємо народження Христа, його хрещення тощо. Протягом віків, від покоління до покоління, від бабці до внучки передаються родинні обряди. І всі вони мають неабияке значення, і всі вони викликають особливі почуття.

В період зимових свят  чимало українців вже більше 15 років дотримуються ще однієї, відносно нової традиції. На святу вечеря у сімейному колі на святковому столі  вони запалюють  Вифлиємський Вогонь Миру.  Його з місця народження Ісуса  до кожної родини, з рук в руки, від однієї лампадки до іншої передають скаути, в Україні – пластуни. Сьогодні завдяки медіа акція набула великої популярності. До її організації долучають  поодинокі благодійники, громадські організації, представники влади  та інші. Вона має велике значення, адже перетнула чимало кордонів, і стала невід’ємним доповненням святкування Різдва Христового. Світ з трепетом і теплотою полюбив  передачу вогнику.  Прийняв  і полюбив вже тому, що за нею стоїть глибока ідея. Ті заходи, які не мають у собі щирої іскри швидко гаснуть. Вони схожі на запалене сіно, що згоряє за лічені хвилини, а не на вогонь, що яскраво горить на Різдво. Натомість – акції, що мають в собі суть, благородну мету, продовжують жити віками.

В чому ж основна ідея Вифлиємського Вогню, в чому його особливість? На це запитання найкраще відповість сама історія. Задум про створення різдвяного символу миру виник в останні роки епохи Холодної війни. Саме тоді Схід та Захід були двома ворожими таборами, які твердо протистояли один одному, взаємною загрозою, що підсилювалася зброєю. Поділ на два блоки був надзвичайно відчутним для всієї Європи. Люди прагнули, щоб залізна завіса скоріше впала. У 1986 році у це ніхто не вірив.  Дипломати все ще шукали врегулювання конфліктів, відбувалися чимало перемовин. Однак, їхні кроки були повільними і малозначимими.

Іван Павло ІІ відіграв у цьому міжнародному становищі особливу роль.Восени 1986 року він запросив представників різних регіонів світу в Асізі (місто в Італії) для спільної молитви за мир. Ця церква стала місцем історичної зустрічі, тому що життя та погляди Франца Асизького, середньовічного Святого, збігаються з основними цінностями багатьох регіонів.

Перебуваючи під впливом цих подій, восени 1986 року редакція австрійського радіо в Лінці вирішила як тему для різдвяних передач вибрати прагнення до миру. Австрія на той час спільно з Швейцарією, Югославією займала відносно нейтральні позиції. Редакція радіо, благодійні організації влаштували акцію «Світло з темряви». Суть полягала в тому, що люди носили свої пожертви на користь  неповносправних  дітей та молоді, що перебували у скрутному становищі. Одна з слухачок радіо  запропонувала кожному жертводавцю у знак подяки за його допомогу дарувати символ віри у формі маленького вогника для різдвяної ялинки. Журналісти підтримали ідею. Вони вирішили, що вогонь має бути з місця народження Христа, з місця, де ангели пообіцяли людям мир.  Від тоді відправилися до Вифлиєму. Літаком переправили  вогонь до Австрії, і вже в храмі передавали громаді. Декілька років потому скаути взялися допомогти розповсюдити вогонь всіма куточками країни. Після повстань у Східних країнах Європи, вони вирішили поділитися миром з своїми друзями з інших держав, які провадили діяльність в Австрії, а вже ті передали вогник на  рідні землі.

Ідея про те, щоб на великі свята приносити із церкви з собою вогник не є новою. Наприклад у Вірменії, найдревнішій християнський країні світу, люди вже довгий час мають звичай приносити додому вогник у лампадках. Проте, саме австрійська радіокомпанія спільно з скаутами по цілому світу змогла більше розповісти про цю традицію, надати її особливого значення.

З роками передача ВВМ отримала своє графічне зображення. На ньому намальоване віконечко, вогник з промінчиками. У скаутському поясненні – палаючий вогник символізує очікування в період посту, повну жертовність. Світло є символом тепла, миру та злагоди, а також душевного спокою, любові до людей і до світу. Рівночасно цей промінчик – це солідарність зі всіма, хто є далеко, солідарність з убогими, поєднання з Христом, котрий народився в убогості. Ще у XII столітті один учасник христових походів привіз це світло з Вифлеєму, як дар для своєї родини і близьких, як символ найбільшого Добра.

Для українців передача ВВМ стала важливою. Однією з причин є те, що з найдавніших часів вогонь був об'єктом культу і символом Божеської сили, котра очищає від всього нечистого. В Україні вогонь часто називають святим. І тому, наші предки перед тим як запалити свічку хрестилися.

Сьогодні акція має особливе забарвлення. ЇЇ символізм став неабияк актуальним в період російсько-української війни у східних областях. Цього року пластуни намагалися відвести ВВМ не тільки у сиротинці, лікарні, адмінустанови, церкви, передати громаді міста, але й завітати до сімей учасників АТО, віддати лампадку солдатам на передовій, а також віднести її першим особам держави.  Передача політикам, людям які можуть зробити щось для миру на міжнародному рівні, дає  можливість познайомити їх з біблійним походженням миру. Тому Вогонь має своє місце і в державних секретаріатах.

На Старосамбірщині цього року пластуни вкотре передавали вогник миру. Отримавши запалену лампадку від скаутів Польщі на кордоні Мальховіце-Нижанковичі, юнацтво станиці Старий Самбір та осередку Хирів розповсюдили символ злагоди у шістьох населених пунктах району. Протягом акції традиційно пластуни співали колядки, пісню ВВМ, а також ділилися побажаннями на різдвяні свята. Захід пройшов за підтримки церков різної конфесії, районної влади. Щороку він набирає все нових обертів. До організації долучаються чимало охочих. Бойківська громада радо приймає на своїх церковних подвір’ях чи міських площах пластунів. Щоправда, дійство подекуди отримує певне  політичне забарвлення, в той час, коли б мало мати за своєю суттю більше релігійний характер. Можновладці полюбляють використовувати процес передачі як ще один гарний PR- привід, де б можна було показатися перед виборцями.  І часто у погоні за гарними виступами та продуманими сценаріями, губиться головна ідея. Таким чином, варто звертати більше уваги не на яскраві обгортки, а на те, що всередині.

Українці сьогодні переживають непрості часи. Та лише спільними зусиллями, міцною підтримкою один одного ми зможемо дати відсіч ворогу. Наша єдність відграє ключову роль. Наші традиції сьогодні стають основою для згрутованості. І якби складно не було, і як би ми не брали близько до серця події сьогоднішнього часу, наш народ має чим пишатися.

У світі безліч почуттів. Яскравих чи  тьмяних, поверхневих або  глибоких.  Нам часто приходиться вибирати ідеальну, щоб описати власний стан. Шукаючи підходящу  емоцію щодо українців, України, мені на язику критися лише одне слово – повага.  Про неї найкраще написав Сергій Рахманін. «Повага – це найбільш живуча, найбільш складна  емоція. Любов і ненависть почергово лідирують на життєвій дистанції, надію витісняє розчарування, а повага не тоне в каламутних хвилях «зрад-перемог», вона непомітна, але на ній все тримається ….». Тож поважаємо самі себе, поважаємо свої традиції. Будьмо горді звання українця.

Юлія Катинська

Теми: Старосамбірський деканат

Інші публікації за темою

stsambir2

Архів
^ Догори