SDE
Публікації за темою: Блаженніший Святослав

Блаженніший Святослав про грушівське чудо: Бачивши плоди цього явлення, ми можемо сказати, що тут був присутній живий Бог [фото&відео]

15 травня 2017
Такими словами про появу Пресвятої Богородиці в Грушеві на Львівщині 26 квітня 1987 року Божого висловився Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ. 14 травня, у День матері, Блаженніший Святослав очолив ювілейну прощу з нагоди 30-ліття чудесної події. Участь у святковій Літургії взяв високопреосвященний Клавдіо Гуджеротті, апостольський нунцій в Україні, єпископи УГКЦ, чисельне духовенство, представники обласної, районної і місцевої влади. Понад чотири тисячі вірних прибули в піших паломництвах з Дрогобича й довколишніх сіл. Загалом участь у прощі взяли близько двадцять п’ять тисяч паломників. Детальніше...

Блаженніший Святослав під час прощі в Грушеві: Ісусе Христе, Жива Кринице вічного життя, зішли Духа Святого на Україну і обнови лице нашої землі [відео]

15 травня 2017
Такими словами молитви 14 травня в Грушеві на Дрогобиччині звернувся до Бога Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, під час ювілейної прощі з нагоди 30-ліття появи Пресвятої Богородиці у цій місцевості. Детальніше...

Заява з приводу «об’явлень» с. Марії Баран, які поширює о. Антоній Григорій Планчак

04 травня 2017
Заява Cиноду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з приводу «об’явлень» с. Марії Баран, які поширює о. Антоній Григорій Планчак. Детальніше...

Послання владик УГКЦ у Польщі з нагоди 70 роковин акції «Вісла»

28 квітня 2017
Всесвітлим і високопреподобним отцям, преподобним монахам і монахиням, дорогим у Христі братам і сестрам! Христос воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Точно сімдесят років тому, відсвяткувавши ще в рідних церквах Великдень, в дорозі був перший транспорт українців, виселених з рідних земель в рамках акції «Вісла», який вирушив 29 квітня 1947 р. з залізничної станції Щавне-Куляшне. Виселенці їхали в напрямі незнаної собі слупської землі на півночі післявоєнної Польщі. За цим транспортом, до кінця липня 1947 р., поїхало ще наступних понад 440 подібних транспортів з виселенцями з Лемківщини, Перемищини, Ярославщини, Любачівщини, Томашівщини, Грубешівщини та Холмщини. Поодинокі родини були виселені ще у 1948 р. Близько 150 тисяч людей, змушених військом, протягом двох годин, повинно було покинути свої хати, забираючи із собою лише найбльш необхідні речі та худобу. Відправлені були вони до одного із кільканадцяти збірних пунктів, з яких, найчастіше, щойно по кількох днях, були завантажені у товарні вагони, разом зі своєю худобою, та, нашвидку забраним скромним маєтком. Частину транспортів спрямовано на північні, а решту, на західні понімецькі землі післявоєнної Польщі. У збірних пунктах сортовано людей під оглядом можливої, на думку влади, їхньої загрози для тодішнього комуністичного порядку та, у зв’язку з підозрою у співпраці з українським підпіллям. Таким чином, без суду, частина виселенців опинилася у в’язницях, а більше 3700 осіб, в тому числі  жінки, 22 греко-католицькі та три православні священики, потрапили до тзв. Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie. Внаслідок тортурування, побоїв та знущань не пережила табору 161 особа. На місцях призначення виселенці зустрілися з новим горем. Приділені їм понімецькі будинки були найчастіше вже раніше сплюндровані та спустошені, часто без вікон та дверей. Трагедією було також і те, що українці у своїх селах залишили засіяні поля, з яких не встигли зібрати плодів. На новому місці не було з чого збирати плодів, бо ніхто тут раніше для них нічого не посіяв. Привезеного зі собою не вистачало на те, щоб прожити людям та худобі до чергових жнив. Часто, щоб не голодувати, треба було цілий день важко працювати у нових сусідів за кошик картоплі. Виселенців, максимально по кілька родин, розміщувано у різних селах, далеко від державних кордонів та воєвідських міст, щоб у переважаючому чужому середовищі швидко наступив процес їхньої повної національної та релігійної асиміляції. Цьому також мала сприяти ще і заборона будь-якої релігійної діяльності Греко-католицької Церкви. Раніше були арештовані перемиські владики та передані в руки  сов’єтського КГБ. Інші душпастирі, або були ув’язнені у таборі в Явожні, або отримали дозвіл служити лиш у латинському обряді. До всього цього долучалася нестерпна туга за втраченою батьківщиною, рідними горами, церквами, кладовищами з похованнями предків, яка доводила не одних, головно старших віком, до передчасного відходу з цього світу. Трагедію нашого народу було задекретовано в роках 1943-1944 договором західних держав, США і Великобританії зі сталінським Сов’єтським Союзом про розподіл світу після перемоги над нацистською Німеччиною, у вигляді зон впливу. Землі заселені українцями в більшості увійшли у склад СРСР. Частина з них мала увійти в склад нової, народної Польщі, яку мали створити комуністи. Польща мала стати державою моноетнічною, державою без споконвічних її жителів, національних меншин. Для реалізації цього задуму у вересні 1944 р. було завершено договір про тзв. обмін населення. У роках 1944-1946 до СРСР депортовано майже пів мільйона людей. Залишки корінного населення, яке перебувало на рідних землях призадумано виселити на північно-західні землі для швидкої і повної асиміляції. У ході підготовки до переселення був убитий ген. Свєрчевський. Це стало додатковим стимулом для приспішення акції, яку  названо акцією «Вісла». Від цих подій проминуло вже сім десятків років. Був час подумати над ними та не один раз зробити підсумок всього, що сталося тоді, наслідки якого відчуваємо по сьогоднішній день. Тому, попробуймо також і ми зробити бодай короткий підсумок наших досвідів та набраної життєвої мудрості. Перше, ми є свідомі, що не вдасться вже відвернути наслідків того, що принесла акція «Вісла». Повернутись на рідні землі вдалось у п’ятдесятих та шістдесятих роках лише невеликій кількості виселених у 1947 р. родин. Всім, які пробували повертати в рідні сторони, створювано різні труднощі. Не могли вони повернути до своїх домів, бо більшість з них були спалені або заселені іншими людьми. Тепер маємо можливість без перешкод переселятись на батьківські землі, але самому потрібно забезпечити собі місце для проживання. Переселенці та їхні нащадки, протягом сімдесяти років, вже укорінилися у нових місцях, де мають свої сім’ї, доми, церкви та цвинтарі і важко їм знову переселятись у рідні сторони, які, парадоксально, для частини наших вірних, стали вже чужими. Заохочуємо, однак, всіх, як осіб старших, так і молоде покоління, не забувати про рідні землі та, бодай в часі літнього відпочинку чи Лемківської Ватри, відвідувати рідні села, з яких у 1947 р. були насильно виселені наші предки. Ті, хто має таку можливість, нехай старається придбати бодай клаптик рідної землі, та поставити хату, до якої завжди зможуть приїхати та, яка допоможе молодому поколінню нав’язати ближчий контакт з батьківською землею. По-друге. Виселення відірвало нас не лише від рідної землі, але передовсім знищило нашу культуру та зірвало наш зв’язок з нею. Наші люди, викинені з рідного краю, втратили контакт з багатою народною творчістю, яка постійно розвивалась, беручи натхнення від рідної землі, та від своїх людей, що жили довкола, говорили та думали одною мовою. Після 1947 р. все помінялось. Свою мову треба було приховувати, часами навіть і у рідній хаті. Важко було придбати рідну книжку, страшно було голосно співати рідних пісень, молоде покоління не мало можливості навчатись рідної мови. У найкращому випадку одне покоління переказувало наступному пісні, які пам’ятало ще «з дому». Нові покоління, які виростали вже на чужині, не мали свідомості багатства багатовікової історії та духовної спадщини минулих поколінь. Свідомість цього дає сьогодні молодому поколінню відчуття внутрішньої вбогості та особливого сирітства. Поступово, на жаль, значна частина нашого народу втратила знання рідної мови та відчуття, як свого, всього того, що рідним було для покоління наших виселенців. В результаті, так як і хотіли ті, які придумали вислення нашого народу з рідних земель, асиміляція зібрала та дальше збирає своє трагічне жниво. Потішає те, що сьогодні, сімдесят років пізніше, ще все-таки десятки тисяч наших людей не піддались асиміляційним процесам та дальше у хатах спілкуються рідною мовою та навчають її молоде покоління. По-третє, акція «Вісла» мала допровадити до повного знищення Греко-Католицької Церкви у Польщі. Протягом перших десяти років і справді могло видаватись, що цей задум вдасться зреалізувати тодішній владі. Окрім такого острівця, як Хшаново біля Елку, наші вірні у Польщі не мали практично жодної можливості користати з духовної опіки своїх священиків. Однак, завдяки Божому Провидінню та наполегливості наших священиків і мирян, вже в кінці п’ятдесятих років повстають перші неформальні греко-католицькі парафії, число яких постійно зростає. Покоління старших священиків змінюють молоді душпастирі, які виростають у родинах давніх виселенців з рідних земель. Остаточно, у 1989 р., Греко-католицька Церква у Польщі одержує державне визнання, два роки пізніше відтворено Перемиську єпархію, а у 1996 р. повстає окрема Митрополія з двома єпархіями. Сьогодні можемо не лише нести душпастирську опіку нашим вірним з акції «Вісла», але також можемо служити вірним нашої Церкви, які до Польщі дуже численно приїжджають з України як емігранти та заробітчани.  Дорогі у Христі сестри і брати! Багато фактів минулого вже не можливо поміняти. Виселення нашого народу з рідних земель, найперше на схід, а опісля на захід, є фактом. Землі, на яких від поколінь проживали наші предки, ніколи не будуть вже для нас такими ж, якими були сімдесят років тому. Також тут, де проживаємо сьогодні, щоденно відчуваємо та будемо відчувати наслідки акції «Вісла». Чи можна цьому якось протидіяти? Наш дотеперішній досвід показує, що так. На думку тих, які задумали виселення нашого народу, виселенці повинні були вповні асимілюватись вже в найближчі двадцять років. Всупереч їхнім сподіванням, ми все ж таки існуємо, хоча від виселення минуло вже сімдесят років, і надалі зберігаємо свою церковну та національну свідомість. Все це вдалося осягнути завдяки вірності наших людей своїй Церкві, завдяки свідомим і морально здороворим нашим родинам, в яких плекалась віра, любов до рідної мови та культури та, завдяки живій пам’яті про рідні землі, про наших предків та про свою історію. Виглядає, що сьогодні це і є одинока дорога для нас у майбутнє, а підтримати на ній можуть нас, на що і надіємось, тисячі новоприбулих наших братів з України, яких щиросердечно запрошуємо до наших храмів та просимо активно включатись у наші парафіяльні громади. Вам, новоприбулим, також треба остерігатися, щоб не піддатись асиміляції, не забути своєї мови та пам’ятати, звідки ви прибули. В цьому всіх нас єднає спільна доля, яку разом легше буде долати. Просимо також у молитвах пам’ятати про всіх священиків, монахів, монахинь та мирян, для яких дорогою була рідна Церква, рідна мова та батьківщина. У своїх молитвах згадуймо всі жертви акції «Вісла», а також пам’ятаймо про всіх тих, які спочили далеко від своєї землі.       Для всього нашого народу, який проживає у Польщі, для цілої нашої Церкви випрошуємо у Бога Його щедрого благословення та заступництва Пресвятої Богородиці на дорозі постійного подолування наслідків акції «Вісла». Благословення Господнє на Вас! Архиєпископ Євген (Попович) Митрополит Перемишльсько-Варшавський Єпископ Володимир (Ющак) Владика Вроцлавсько-Ґданський Дано у Перемишлі/Вроцлаві дня 28 квітня 2017 р. Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до священиків (2017)

05 квітня 2017
ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА ДО СВЯЩЕНИКІВ НА ВЕЛИКИЙ ЧЕТВЕР Дорогі співбрати у священстві! Цього року знову, подібно як учні Христові на Тайній вечері, засядемо з нашим Божественним Спасителем у цей святий день при Його таїнственній трапезі. Сьогодні ще раз переживатимемо упокорення перед нами нашого Учителя і Господа на вмиванні ніг та радітимемо даром Його Священства. Входячи таким чином у Його страсті та очікуючи Його славного воскресіння, споглядаючи Його служіння та крайнє приниження, щоб вилікувати наші рани, запрошую вас роздумати над одним із найважливіших Таїнств Христової Церкви, яке доручене нам нашим Господом, а саме над Покаянням, Святою Сповіддю, Таїнством зцілення та відпущення гріхів, яке ми отримали ціною Його святої Крові. Першим даром воскреслого Христа, згідно з Євангелієм святого Івана Богослова, є влада, передана апостолам та їхнім послідовникам,  прощати від Його імені людські гріхи: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Ів. 20, 23). Це служіння святий апостол Павло називає Таїнством Примирення і вбачає в ньому саму суть священичого служіння: «Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши в нас слово примирення. Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: примиріться з Богом!» (2 Кор. 5, 19-20).  Уділення Святого Таїнства Примирення людини з Богом і ближнім є одним із найвеличніших, а водночас може бути найважчим елементом священичого служіння. Надаючи священикові право уділяти Таїнство Сповіді, єпископ, відповідно до приписів церковного права, доручає йому найделікатнішу роль у спасінні душ людей, повіреній його пастирській опіці. Без ревних і вправних сповідників є неможливим доступ наших вірних до Божого милосердя, до джерел благодаті Духа Святого, неможливе повноцінне духовне життя та пізнання живого Бога. Це велика благодать, коли вірні мають можливість зустрічі з живим Христом через особу свого душпастиря у сповідальниці. Святе Таїнство Покаяння перемінює парафію. Де його регулярно уділяють, там вже нема таких численних конфліктів, воно наставляє молодих людей на добру дорогу, а старшим допомагає гідно прожити останні роки життя на землі. Сповідальниця – це барометр ревності священика. Достатньо у звичайну неділю чи в будень подивитися, скільки людей приступає до Святого Причастя, щоб мати уявлення про пастирську працю в парафії. Сповідник є для Божого люду живою іконою милосердного Бога, можливістю пізнати самого Христа – Доброго Пастиря, який шукає заблукану овечку та веде її до вибраного Божого народу. Сповідник є передусім батьком, лікарем та учителем християнського життя. Ось чому Святе Таїнство Сповіді справедливо вважають найважливішим засобом нової євангелізації, можливістю промовити Боже Слово стосовно стану душі каяника і моментом зцілення гріховних ран благодаттю Святого Духа. Таке високе завдання вимагає від нас, служителів Святого Таїнства Примирення, особистої духовної, людської та пастирської зрілості, постійної праці над собою та повсякчасної готовності до слухання Святої Сповіді. Тому хочу нагадати певні аспекти цієї праці над собою і дати кілька порад щодо правильного й успішного уділення цього Таїнства. Провідник людських душ повинен виконати дві передумови: перебувати в стані освячуючої божественної благодаті та провадити побожне молитовне життя. Від святості священика не залежить повнота дії Духа Святого у Сповіді, але якщо він є чистим дзеркалом, то легше можна через його слова, поведінку, вигляд  і всю особу побачити милосердя самого Бога. Священик є немов заступником каяника перед Богом силою свого життєвого прикладу. Сповідь – це також літургійний чин. Перед уділенням Таїнства слід промовити принаймні коротку молитву про допомогу і світло Святого Духа, а після сповіді – помолитися за тих, хто висповідався в нас. Це є визнанням нашої людської обмеженості та визнанням віри сповідника в Господню всемогутність, що проявляється в розкаяному серці людини, відкритому до Божої дії.     Свята Церква для належного і компетентного служіння Таїнства Покаяння зобов’язує священиків-сповідників здобувати належні богословські знання. Тут ідеться не тільки про вивчення основних предметів курсу семінарійної освіти, а й про постійне здобування і поглиблення знань зі Святого Письма, догматичного вчення Церкви,  морального богослов’я та канонічного права. Необхідно пильно стежити за новими викликами, які чигають на християн у сучасному світі, та опановувати кращі способи пастирського служіння і розвитку вчення Церкви, нові вказівки, що безпосередньо стосуються належного формування сумління поручених нашій опіці вірних. Важливою рисою сповідника є правильний педагогічний підхід до каяників, що перебувають на різних етапах духовної зрілості. Потрібно набути належні знання і навички  пастирського порадництва, розуміння психологічного стану людини, що приступає до сповіді.  Педагогічний хист і підхід сповідника полегшує визнання гріхів, додає особі, яка кається, відваги та довір’я. Віряни з повагою ставитимуться до Таїнства Примирення, якщо сповідник буде серйозно ставитися до проблем і болів каяників, глибоко вникаючи й переймаючись тими гріхами, які ранять і нищать людину. Очевидно, що часом трапляються питання, на які не можна однозначно відповісти. Тому в спірних ситуаціях можна поставити собі питання: а що б Ти, Ісусе, зробив на моєму місці?   Особливу обережність дораджується виявляти сповідникам у справах, які пов’язані з людською любов’ю і статевістю. Додаткові питання слід ставити дуже делікатно і не відразу. Будь-яке зайве питання може людину зранити, відкинути від сповіді й Церкви. Скільки людей відійшло від Церкви через нашу необережну поведінку, але ми не завжди почуваємося винними в цьому! Не можна виявляти власного здивування з приводу якогось гріха, хоч би який він був тяжким. Не маємо права цікавитися тими сферами життя людини, які не конечні для сповіді. Абсолютно не припустимим є будь-яким чином ображати каяника, підвищувати на нього голос чи виявляти власну нетерпеливість до особи, яка шукає Божого милосердя. Господь має час для всіх нас – маймо і ми час уважно та смиренно вислухати того, хто сповідається! У різних офіційних вказівках для сповідників Церква наголошує на делікатному й дискретному ставленні до пенітента, що вже казати про обов’язок абсолютного збереження печаті таємниці Сповіді. Досвід Церкви показує, що добрим сповідником є той, хто сам добре і часто сповідається. Добрі сповідники народжуються з добрих каяників. Той буде добрим сповідником, хто регулярно і глибоко переживає це Таїнство Примирення як дорогу власного освячення.  Надзвичайно сильним і позитивним є особистий приклад служителя цього Святого Таїнства. Коли люди бачать, як їхній духовний отець сам сповідається, то глибше усвідомлюють дар цього Таїнства Божої любові і це є найкращим закликом якнайчастіше з нього користати. Дорогі співбрати в Христовому Священстві! Сердечно вітаю вас із днем установлення цього величного Таїнства. Схиляю голову перед вами, ревними сповідниками, порадниками, лікарями і учителями нашого народу, які від імені Христа відпускаєте нам наші гріхи, благодаттю Святого Духа освячуєте наші душі та даєте нам силу боротися з духовними хворобами і вадами. Нехай у кожному нашому храмі й монастирі завжди буде хтось, хто чекає на нас у сповідальниці та відкриває нам дорогу до примирення з Богом! Сьогодні наша Церква в усьому світі, зокрема в Україні, яка стікає кров’ю, є справді подібна до польового військового шпиталю, переповненого пораненими. Нехай же нам ніколи не забракне сповідників – Божих лікарів, які на взірець самого Христа – Доброго Самарянина, похиляться над нашими ранами, виллють на них олію Божого прощення та торкнуться наших душ цілющим Тілом і Кров’ю нашого Спасителя. Благословення Господнє на вас! + СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святого преподобного та ісповідника Якова, єпископа Катанського, 3 квітня 2017 року Божого Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до молоді (2017)

05 квітня 2017
ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА ДО МОЛОДІ НА КВІТНУ НЕДІЛЮ Улюблена в Христі молоде! Щороку у Квітну неділю радію, що маю нагоду звернутися до вас із пастирським словом та разом із вами пережити Вхід Господній у Єрусалим – свято Господнього тріумфу, яке впроваджує нас у пасхальне таїнство страждання, смерті й воскресіння Христа, щоб уже через тиждень бути з Господом у Його вічній перемозі. Зізнаюся, що велику радість і натхнення черпаю від кожної зустрічі з вами як в Україні, так і на поселеннях. Ці зустрічі дають надію та віру в майбутнє нашої Церкви, країни і світу. Дякую вам за відкритість, щирість у спілкуванні, любов до своєї Церкви та народуі сподіваюся, що нагод для зустрічі з вами більшатиме! Особливо тішуся зустрічами з молодими людьми на поселеннях, бо ви своїм життям і активністю свідчите про глобальний вимір нашої Церкви та глибоку закоріненість в її духовній, літургійній та культурній традиції. Відомо, що сучасна молодь на різних континентах переживає величезну кількість труднощів і викликів, проте водночас саме в Особі Ісуса Христа вона знаходить певні та істинні орієнтири для свого життя, а Його Свята Церква бажає бути поруч і супроводжувати молодих людей у їхніх пошуках. Описуючи подію Квітної неділі, яку переживаємо сьогодні, євангелисти подають багато деталей, що дозволяють відтворити картину й настрій тих днів, відчути контекст, уявити головних героїв. Протягом трьох років Христос навчає в різних куточках Палестини, проповідує Царство Небесне, чинить чуда – оздоровлює хворих, виганяє бісів, зрештою, воскрешає померлих – і стає дуже відомим. Його більше не можна не помічати. Для свого народу і навіть для його окупантів Ісус Христос вже не просто невідомий тесля: люд упізнає в Ньому свого Месію – Спасителя і Визволителя. Народ відчуває Його силу і йде за Ним. Ця сила одних лякає, інших надихає, бо сам Він не просто повторює правила старозавітного закону, а повновладно навчає як Син Божий у силі Святого Духа. Христове вчення завжди є актуальним та свіжим і щоразу перевершує всі новітні настрої і тренди. І ось цей Помазаник Божий входить на юдейську Пасху до Єрусалима, де в цей час збирається сила-силенна народу з різних місцин величезної Римської імперії. Христа  впізнають та приймають передусім молоді люди  – стелять перед Ним пальмове гілля, одяг, зустрічають Його, вигукуючи: «Благословенний Цар, що йде в Господнє Ім'я! Мир на небесах і слава на висоті!»  Однак поруч із тими, хто приймає і впізнає, є ті, що нарікають і відмежовуються від нової дійсності, яка надходить! Вони нарікають на самого Ісуса, кажучи: «Учителю, заборони своїм учням!» Тогочасна еліта навчилася жити в умовах римського панування, в умовах внутрішніх поділів, уже звикла домовлятися, викручуватися і отримувати якісь дивіденди.  А тут відбувається щось абсолютно нове, таке, про що ці законовчителі самі навчають і чого очікують, але чого вони не розуміють і не можуть контролювати. Христос відповідає: «Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!»  Він, навпаки, закриває вуста тим, хто нарікає, хто незадоволений Ним і молоддю, але підтримує тих, хто приймає нову дійсність, тих, хто не хоче грати за старими правилами, наливати молоде вино в старі бурдюки (пор. Мт. 9, 17). Молоді люди відчувають, що в Христі є новизна і сила. Вони тягнуться до нового і приймають Його. Приймають нового, щойно об’явленого Месію, котрий входить у Єрусалим як Князь миру на жереб’яті ослиці, а не як тріумфальний завойовник, якого, можливо, очікували представники старої еліти. Молодь не нарікає, а діє – зустрічає Христа – щиро і голосно, яскраво та відкрито. Молодь не боїться, дух рабства і страху ще не встиг її поневолити! Погляньмо сьогодні на себе. Ми часто нарікаємо, особливо на нове, незнане, чіпляємося за старі схеми, ховаємося в зручних рамках нашого життя, боїмося щось змінити. Дбаючи про зону власного комфорту, перешкоджаємо життю і оновленню. Будучи молодими за віком, ми часто шкодуємо за минулим і поводимося як «старі за духом», відчужуючись від всього довколишнього світу, замість його змінювати, боїмося нового, замість його пізнавати, і нарікаємо на все, що нас провокує жити в повноті та зростати. Торік у Кракові на Світовому дні молоді таких дівчат і хлопців Папа Франциск назвав «диванною молоддю», яка вже в молодому віці «виходить передчасно на пенсію»! Отож сьогодні закликаю всіх вас: не нарікайте! Не нарікаймо на наші негаразди, бо можемо їх побороти. Не нарікаймо, а працюймо, прислухаючись до слів праведного митрополита Андрея Шептицького: «Не зривами одної хвилини, лише безупинними зусиллями та жертвами аж до крові рухається народ. І легше часами кров пролити в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповняти обов’язки і переносити спекоту дня, і жар сонця, і злобу людей і ненависть ворогів, і відсутність довір’я своїх, і недостачу допомоги від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів ще до перемоги ані нагороди ще перед заслугою» (Послання до молоді, 1932 р.). У різних обставинах зіштовхуємося з людьми, які спокушають нас нарікати, пропонують нам дешевий популізм − без великого зусилля отримати те, що вигідно і комфортно, те, що улещує наше вухо, але є порожньою обіцянкою без жодної відповідальності, те, що гарно звучить, але не дає життя і сили для позитивного будівництва. Політикани часто маніпулюють нашими почуттями, думають вузькокорпоративними цілями, рейтингами, наступними виборами, замість того щоб щиро піклуватися про майбутнє рідного народу та про спільне благо. Не підтримуймо тих, хто спекулює труднощами та викликами! Не заламуймо рук, але йдімо за Христом та самі будуймо своє оновлене майбутнє! Будьмо з тими, хто творить нове, хто є запорукою нової, відновленої, живої України. Дорога молоде! Запевняю вас, що Церква є з вами, з тими, хто не нарікає, а діє, хто бачить майбутнє і заради нього працює. Церква проповідує Христа, який входить до Єрусалима і який силою Святого Духа приносить нам велику зміну й підтримує тих, хто її приймає. Дякую вам за вашу відкритість і сміливість свідчити про Христа і діяти згідно з цим свідченням. Адже свідчення завжди передбачає діяльність. Звертаючись до молоді цього року, Святіший Отець Франциск заохочує її до активності: «Церква та суспільство потребують вас. Завдяки вашим планам і мужності, мріям та ідеалам падають стіни застою й відкриваються шляхи, що ведуть нас до кращого, більш справедливого та гуманного світу». Римський Архиєрей вважає питання молоді настільки важливим, що майбутній Синод Єпископів Католицької Церкви буде присвячений молоді, вірі та покликанню. Разом із нашим Папою бажаю закликати вас до активності, до плідного використання дару молодості, її конструктивного голосу, який Церква підтримує. Квітна неділя є особливим часом – сьогоднішній настрій влучно передають слова нашого поета Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась…» Ми тішимося славним входом до Єрусалима, водночас розуміючи, що разом із Христом стоїмо на порозі страждань. Страсний тиждень, який завтра розпочинається, так багато говорить нам про людину – зраду, страждання, страх, сумніви і смерть. Але водночас розповідає нам про великого і щедрого Бога, який смертю смерть долає. Закликаю вас, дорогі молоді друзі, прожити наступний тиждень у вірі та особистому довір’ї до великого Бога, який заради нас стає малим і заради нас вмирає на хресті, щоб воскреснути і дарувати нам життя вічне. Хай ваша віра стане для вас силою, що допоможе переживати різні виклики та випробування, які траплятимуться на шляху. Нехай супроводжує вас на ньому Пресвята Богородиця, яка є прикладом діяльної відповіді на Господній заклик. Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, в Акафістову суботу, 1 квітня  2017 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії у Квітну неділю, 9 квітня цього року. Детальніше...

Великоднє послання Блаженнішого Святослава (2017)

05 квітня 2017
ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА Високопреосвященним і преосвященним владикам, всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям, преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви Христос воскрес! Як однорічний агнець, благословенний нам вінець – Христос Добровільно за всіх заколений був – Пасха очищення; І знову нам із гробу засяяв – чудове Сонце правди. Пісня 4-го Канону Пасхи Дорогі в Христі! Сьогодні по всьому Всесвіту лунає радісний одноголосий благовіст: «Христос воскрес!» У цих словах − сила й визнання головної істини християнської віри. «Воістину воскрес!» − відповідають ті, хто повірив у воскресіння нашого Спасителя та Його перемогу над адом і смертю. Наша віра у Воскреслого − це віра у воскресіння, яке кожен із нас особисто зможе пережити. Саме завдяки вірі ми стаємо християнами, тобто причасниками вічного життя нашого Божественного Спасителя, який сьогодні у славі виходить із запечатаного гробу. Ось чому святий апостол Павло твердить: «Коли ти своїми словами визнаватимеш Господа Ісуса і віруватимеш у своєму серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, бо серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння» (Рим. 10, 9-10). Ми святкуємо подію, про яку свідчили святі апостоли. Благодаттю Святого Духа в пасхальних богослужіннях ми можемо пережити те саме, що досвідчили жінки-миронисиці при гробі та апостоли, які особисто зустрілися з воскреслим Спасителем і були Його свідками аж до краю землі.У нинішньому світлому празнику наново з’єднаймося з Ним і промовмо до Нього словами апостола Томи: «Господь мій і Бог мій» (Ів. 20, 28). Як однорічний агнець, благословенний нам вінець – Христос Ким є той Христос, якого ми зустрічаємо воскреслим із гробу? Насамперед Він є нашим воплоченим Богом, який переміг смерть і якого ворота аду не змогли втримати. Наша Пасхальна утреня прирівнює Ісуса Христа до пасхального агнця, принесеного в жертву на визволення і спасіння вибраного народу. У ту ніч, яку вперше назвали пасхальною, смертоносний ангел у Єгипті проминув того, чий дім був позначений кров’ю пасхального ягняти, і тоді розпочався вихід вибраного народу з рабства до свободи. Нашим справжнім пасхальним Агнцем є розп’ятий і воскреслий Господь Ісус Христос, як про це пише св. Іван Богослов, коли устами Хрестителя вже на початку Євангелія свідчить про Ісуса: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає» (Ів. 1, 29).  Саме Він є Той, який у цю ніч зламав своїм світлом темряву рабства гріха та веде за собою всіх нас від смерті до життя і від землі до небес. Якщо ми у Святому Хрещенні таїнственно вмерли і воскресли з Христом, якщо ми причащаємося Його Тіла і Крові, тобто споживаємо новозавітну Пасху, та ознаменовані кров’ю Христа, то і нас смерть оминає, «проходить мимо», і відкриваються перед нами двері небесні. Щоразу, коли ми молимося Божественну Літургію, то стаємо причасниками воскресіння – того життя, яке сьогодні засяяло нам із порожнього гробу. І це життя Воскреслого є благословенним вінцем для нас, дітей Божих, знаком нашої гідності й нашого покликання бути свідками Його у світі та проповідниками Його Євангелія. Добровільно за всіх заколений був – Пасха очищення;  Святкувати християнську Пасху означає для нас сьогодні бути здатними силою Воскреслого вставати і пробудитися до дії, – бути здатними до особистої пасхальної самопожертви задля добра свого народу, його свободи та кращої долі. Дивлячись на обличчя наших українських воїнів-героїв, які принесли своє життя в жертву за рідний народ, можемо бути впевнені, що Небесний Отець приймає ці жертви в імені свого Сина. Саме у них через воскреслого Христа ми вже маємо перемогу над злом і зцілення душевних і тілесних ран. Святкувати християнську Пасху означає для нас сьогодні бути носіями перемоги життя там, де панує смерть. Щиро визнавати те, що Христос «воістину воскрес», означає повірити, що завдяки нашому особистому рішенню та зусиллю є воістину можливим побороти корупцію і неправду в нашому суспільстві, що саме від нас залежить, яким буде наша країна: чи вона буде вмирати, віддана на поталу могутнім світу цього, чи встане, пробудиться, оновиться і воскресне до справжнього життя, гідного людини як образу Божого. Христос, який сьогодні рве кайдани смерті та виходить із гробу, є нашим виходом із рабства. Він очищує нас від гріха, залежності, обставин, спокус і маніпулювань групки, учасники якої вважають себе господарями світу цього, – очищує від всього, що нас поневолює і забирає в нас життя. Він, воскреслий Господь, є нашим виходом із наших історичних обставин: у Ньому переможемо війну і тих, хто її розпалює та підтримує. Христос – це також наш вхід, наші двері (пор. Ів. 10, 7.9). Він для нас є дорогою, правдою і життям (пор. Ів. 14, 6). Він дає нам свободу для повноти життя, любові до Бога і ближнього, будівництва власного майбутнього на своїй Богом даній землі. У світлі Христового воскресіння не дозвольмо себе обдурити ні пустослів’ям та марними обіцянками, ні безпорадністю тих, яким бракує віри в євангельську правду і справедливість, і які лишень нарікають на свою долю. І знову нам із гробу засяяв – чудове Сонце правди Труднощі й невигоди – досвід кожного паломника, що йде в пасхальній ході.  Не цураймося труду і особистої жертви цієї переможної ходи. Ми часто маємо спокусу відмежуватися від дійсності довкола нас, перекладаємо відповідальність на іншого, бачимо швидше зло ніж добро, шукаємо когось як «жертву», на яку хочемо перекласти власні тягарі. Вибираємо собі не чистогоАнгця, який кличе до особистої участі в перемозі над злом, а цапа відбувайла, на якого скидаємо всi грiхи, слабкості, боягузтво, небажання брати на себе відповідальність за долю свого народу. Хочемо, щоб хтось за нас усе зробив, шукаємо «когось», хтовзяв би на себе наші труднощі й заплатив би ціну за наш добробут, а наші негаразди щоб без нашого особистого зусилля «пройшли мимо» нас. Чуємо, як нам шепчуть: «Нехай інші захищають Батьківщину, а я хочу почуватися в безпеці. Нехай інші змінюють країну, в якій я живу, на краще, лише щоб не змінювався я сам». Натомiсть Христос нас кличе до iншого способу життя. Він воскрес із мертвих для того, щоб змінити спершу нас, зрушити і підняти спершу мене, а через мене – усе і всіх довкола. Якщо я хочу кращого суспільства, країни, світу, то спершу мушу стати кращим сам. І день цієї великої переміни, коли наше Сонце встає, є саме сьогодні! Сьогодні наш Великдень! Станьмо великими у воскреслому Спасителеві! Христос засяяв нам із гробу і є нашим Сонцем правди. Досить нарікати – час діяти! Сходить Сонце – починається новий день. У світлі Його проміння маємо даровану нам нагоду саме сьогодні, у цей день і час – не змарнуймо її! Дорогі в Христі браття і сестри! Вітаю всіх вас із нинішнім світлим празником Воскресіння Христового, із днем визволення від смерті й зла та відкриття дверей до життя, надії і любові. Зичу всім миру Христового, миру, який дарує нам Христова перемога над злом і неправдою, миру, якого серед війни так щиро прагне кожне українське серце. Ще раз усім вам, в Україні й на поселеннях сущим, засилаю свої сердечні вітання. Щиро бажаю вам благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості! Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Христос воскрес! Воістину воскрес! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,                            у 5-ту неділю Великого посту, 2 квітня 2017 року Божого Детальніше...

Дрогобицькі семінаристи привітали Блаженнішого Любомира (Гузара) із 40-літнім ювілеєм хіротонії

05 квітня 2017
2 квітня владика Ярослав (Приріз), єпарх Самбірсько-Дрогобицький, та семінарійний вокальний ансамбль побували в м. Києві, привітавши Блаженнішого Любомира (Гузара) з нагоди 40-літнього ювілею архиєрейських свячень.  Детальніше...

«БУДЬМО СОБОЮ!» Послання Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі з нагоди стодвадцятип'ятиріччя з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого

14 лютого 2017
Господи, навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій (Пс. 143, 10). Дорогі в Христі брати і сестри! Сімнадцятого лютого цього року сповнюється 125-ліття з дня народження патріарха Йосифа Сліпого – ісповідника віри та довголітнього предстоятеля нашої Церкви. Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви доручив усім вірним упродовж цього року вшанувати його пам’ять і молитися за його прославлення тут, на землі, серед лику блаженних і святих. Життя патріарха Йосифа проминуло у вирі складних і драматичних подій ХХ століття. Він, як ніхто інший, досвідчив чи не всі тягарі та страждання того історичного періоду. Його життєвий шлях пролягав на тлі революцій і двох світових воєн, розвалу імперій і постійної зміни державних кордонів, він перейшов через ув’язнення, заслання і, нарешті, вимушену еміграцію... Патріарх поєднав у собі досвіди сотень тисяч або й мільйонів українців, для яких ці десятиліття стали справжньою via dolorosa per aspera ad astrа (хресною дорогою через терни до зірок). Саме такий девіз – «Крізь терни до зірок» – Йосиф Сліпий помістив у 1939 році на своєму єпископському гербі. Його таємна хіротонія відбулася в умовах гонінь супроти Церкви під час першої радянської окупації Західної України. Митрополит Андрей Шептицький, прикутий важкою хворобою до інвалідного крісла, старався забезпечити подальший провід Церкви і шукав особу, «яку б не зламали жодні випробування». Молодий єпископ Йосиф, напевно, відчував, що його служіння буде дорогою крізь терни. Однак, як зорі для мореплавця є орієнтиром, щоб не згубитися в бурхливому морі, так світло Христове, що просвічує всіх, стало для майбутнього патріарха дороговказом у власному житті та в служінні іншим. Він прийшов у цей світ підданим Австро-Угорської монархії, а покинув його як вигнанець останньої імперії ХХ століття – Радянської. У дитинстві малий Йосиф мріяв стати священиком або науковцем. За благословення та підтримки владики Андрея Шептицького він зумів здійснити і поєднати цих два великих покликання, хоч зовнішні обставини далеко не завжди сприяли їх повній реалізації. Його студентські роки припали на лихоліття Першої світової війни та відчайдушних спроб нашого народу здобути незалежність і об’єднатися в одну державу. Свої ієрейські свячення Йосиф Сліпий отримав із рук митрополита Андрея у вересні 1917 року, коли той нарешті зміг повернутися з російського полону. Вищі богословські студії в Інсбруку, а згодом у Римі проходили в умовах повоєнної розрухи і великої суспільно-політичної та духовно-моральної кризи в тогочасній Європі. У 1922 році, після завершення закордонного навчання, отець Йосиф повернувся вже в нову політичну реальність на рідних землях. Цього разу це була відновлена Польська держава, в якій українці знову опинилися в ролі дискримінованої національної та релігійної меншини. Саме тому Глава Церкви доручив йому провід Духовної семінарії, заснування Українського богословського наукового товариства та розбудову греко-католицької Богословської академії у Львові, які стали провідними науково-освітніми осередками не лише для церковного середовища, а й на загал для української громади Галичини. Та попереду було ще більше випробування – Друга світова війна. Українські «скривавлені землі» потрапили до центру зіткнення двох тоталітаризмів – гітлерівського та сталінського, кожен з яких будував свій «новий порядок» на кістках мільйонів невинних жертв та запереченні віковічних християнських і загальнолюдських цінностей. У листопаді 1944 року, після повернення в Західну Україну більшовицької влади та відходу у вічність митрополита Андрея, владика Йосиф перебрав провід нашої Церкви. Розповідають, що навіть високопоставлений чиновник радянських спецслужб, якого послали до Львова для координації плану насильницької ліквідації УГКЦ, побачивши молодого владику на похоронній процесії в архиєрейському облаченні, чи то з жалем, чи зі «знанням справи», зауважив: «Скільки хрестів наклали на того єпископа! Як то він усіх їх винесе?» А вже в ніч на 11 квітня 1945 року нового предстоятеля УГКЦ разом з іншими владиками і визначними священиками було заарештовано. Наступні 18 років він провів у застінках радянської карально-репресивної системи, невтомно і незламно несучи свій хрест ісповідника та скріплюючи в надії інших. Глибока віра в Бога, віра в те, що Провидіння Господнє повинно зберегти Церкву, яку заснував сам Спаситель і якої ніхто не зможе знищити, були для нього духовними опорами й орієнтирами, щоб не згубитися серед колючого терня жахливих випробувань. Отримавши звільнення у 1963 році завдяки старанням св. папи Івана ХХІІІ і американського президента Джона Кеннеді та прибувши до Рима, митрополит Йосиф так ніколи й не зрікся свого українського (хоча й радянського) громадянства. Бодай таким чином «депортований без права повернення» архипастир хотів бути разом зі своїм стражденним народом, бодай на віддалі солідаризуватися зі своїми вірними, які залишалися «в домі неволі». Перебуваючи на Заході, він доклав багато зусиль, щоб віднайти та згуртувати тих, кого чи то матеріальна нужда, чи політичні умови на Батьківщині розкидали по всьому світу. Патріарх-ісповідник розумів, що без солідних духовних та інтелектуальних основ народ буде приречений на забуття своїх коренів, на розгубленість і самоприниження, на цілковите підкорення й асиміляцію. Тому свої перші декрети «у вільному світі» владика Йосиф Сліпий видає про заснування і розбудову двох інституції: Українського католицького університету та собору Святої Софії. Незважаючи на вже поважний вік, не шкодуючи підірваних роками неволі сил і здоров’я, він об’їжджав кожну нашу єпархію та екзархат на поселеннях, відвідував мало чи не кожну парафію, збираючи не лише кошти, а й гуртуючи всіх «у розсіянні сущих» в єдиний, сповнений власної гідності народ Божий у своїй помісній Церкві. Патріарх і кардинал Йосиф Сліпий не дожив всього кілька років до того часу, коли Радянський Союз захитався і таки впав. Він спочив у Бозі 7 вересня 1984 року і лише його тлінні останки в серпні 1992 року велично й урочисто «повернулися» з Рима до Львова, після того як український народ здобув свою державну незалежність, а переслідувана Церква вийшла з катакомб. Але справжній спочинок для своєї невтомної душі наш Великий патріарх заповідав лише тоді, коли «з волі Божої та бажання Українського Божого люду складуть [його] домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії» у Києві як знак єдності та соборності всього нашого народу і його об’єднаної Київської Церкви. І над цим завданням нам усім ще належить немало потрудитися, щоб сповнити останню волю цього церковного мужа! Роздумуючи над сторінками життєпису патріарха Йосифа, можемо припустити, що в молодості, мріючи про своє майбутнє, він і не думав, що йому доведеться зазнати скільки лихоліть і випробувань. Одначе, як знаємо з його спогадів, він завжди себе запитував: «Що від мене очікує Господь?» А ще він часто роздумував над питанням: «Що скаже одного дня про мене історія, із чим я постану перед Господом на Страшному суді Христовому?» Зрозуміло, що Йосиф Сліпий став великою людиною не в якусь одну мить. Із дня у день він зростав у молитві, святості, мудрості, у почутті відповідальності, а передусім – у відданості Божій волі. Його життя, як і кожного з нас, було не прямою дорогою, а радше лабіринтом, в якому кожний вибір є важливим. Адже на кожному повороті можна схибити, обравши не ту дорогу. Щоб не загубитися на цьому шляху, ми потребуємо внутрішнього компаса, який підказуватиме нам правильну путь. Слуга Божий Йосиф не шукав орієнтирів у минущих ідеях чи марних сподіваннях. У своєму посланні «Про поєднання в Христі» (3 червня 1976 року) він звернувся до своєї пастви з простою порадою: «Будьмо собою!» Це «буття собою» народжується в кожному з нас у той момент, коли ми в молитві до Отця Небесного розпізнаємо Його волю щодо нашого життя. І кожен з етапів біографії патріарха Йосифа позначений цим знаком автентичності, в серці якої перебуває Христос. Він був собою, коли відкрив у собі потяг до науки і присвятив цьому все своє життя не так власною академічною працею, як творенням умов та інституцій для інших. Він був собою, коли відчув поклик до священства і віддав цьому покликанню всього себе, незважаючи на обмеження і заборони здійснювати це служіння. Він був собою, коли відмовився від обіцяної свободи та високих посад, якщо відречеться від своєї Церкви. Він був собою, коли, потрапивши на Захід, став голосом і символом «мовчазної Церкви» у СРСР та всіх переслідуваних безбожною тоталітарною владою. Він був собою, коли обстоював право релігійної спільноти, яку очолював, на патріаршу гідність. Лише така позиція дала йому можливість не залежати від карколомних змін довкола нього і гідно пройти всі ці перипетії історії. Сьогодні, коли ми часто чуємо про те, що живемо «плинні часи» чи навіть у «добу постправди», коли все навколо постійно змінюється, нема нічого тривкого й надійного, істини не існує, є лише «точки зору», має рацію той, у кого влада і гроші, а популярність можна здобути дешевими гаслами й обіцянками, − запрошення Йосифа Сліпого до автентичності, до «буття собою» знову набуває неабиякого значення. Бути собою ніколи не було легко, ще важче здійснювати своє покликання в часи непевності, які ми переживаємо тепер. На перший погляд, набагато легше і комфортніше пристосуватися до змін, прилаштуватися до зовнішніх обставини, відмовитися від визнання абсолютної Правди… Але горе людині яка перестає бути собою, яка втрачає себе. Життя патріарха Йосифа, воскресіння з катакомб нашої Церкви та її подальший динамічний розвиток свідчать, що лише той долає непостійність і плинність історії, хто постійно у своєму осерді залишається тим, ким сотворив його Господь. Цей шлях, хоч важкий та тернистий, є можливим і приносить людині велике внутрішнє задоволення та радість саме тому, що вона виконує свій християнський обов’язок та волю Божу і тільки так може бути собою. Тому в цей ювілейний рік нашого патріарха Йосифа заохочуємо всіх замислитися, ким ми є та яким є наше завдання в цьому земному паломництві до вічності, у нашій сьогоднішній мандрівці «крізь терни до зірок». І хай сам Господь Ісус Христос, який єдиний є Дорогою, Правдою і Життям, буде для нас тією провідною зорею, що дозволить здолати всі перепони на цьому шляху істинного пізнання самих себе через Його хрест і воскресіння. Життєва доля патріарха Йосифа переконує нас у тому, що з глибокою вірою та Божою допомогою людина незламної волі, яка не зрікається своєї Богом даної сутності, не зраджує свого покликання та здійснює своє служіння, за будь-яких обставин переможе у двобої зі злом та неправдою. Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і чоловіколюб’ям, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. + СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день празника Стрітення ГНІХ, 15 лютого 2017 року Божого   Отців-душпастирів прохаємо зачитати це Послання, поділивши його на дві частини, після кожної  Божественної Літургії в суботу та неділю, 18 і 19 лютого цього року. Детальніше...

Блаженніший Святослав закликав монашество УГКЦ плекати дар Духа Святого, який є основою покликання до богопосвяченого життя [фото&аудіо]

11 лютого 2017
11 лютого Божественною Літургією в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич, розпочалась Проща монашества УГКЦ. Богослужіння очолив Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, у співслужінні владики Тараса, єпарха Стрийського, владики Михаїла, екзарха Одеського, владики Григорія, єпископ-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії, владики Богдана, єпископ-помічника Стрийської єпархії, і владики Володимира, єпископ-помічника Львівської архиєпархії. Участь у прощі взяли близько 300 богопосвячених осіб. Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 12
Архів
^ Догори