Інтерв'ю з владикою Святославом (Шевчуком)

- Преосвященніший владико, під час однієї з лекцій семінару ви торкнулись теми катехитичного душпастирства сповіді. Яким чином, на ваш погляд, в сьогоднішній час священик міг би спонукати людей приступати до сповіді?  На мій погляд, є три шляхи, якими б священик міг приводити людей до сповіді. По-перше, потрібно, щоб люди бачили як сам священик сповідається. По-друге, потрібно, щоб священик був доступний до сповіді для людей. Зокрема, люди мають знати, що у визначений час вони можуть приступити до сповіді. По-третє, тайна сповіді - це унікальна нагода для священика промовити Боже слово особисто до життя тої людини, яка приходить. Адже часто, коли людина чує Боже слово з проповідальниці, вона не завжди вважає, що це стосується саме її. Саме тому тайна сповіді може бути унікальною дорогою до воцерковлення людини. Окрім того, потрібно навчати людей, що тайна сповіді є великим знаком Божої любові та милосердя до людини. Вірним потрібно пригадувати, що сила божественного прощення є набагато сильніша за людський гріх. Таким чином людина по-новому відкриє Господа як милосердного Батька і в той же час зможе позбутись своєї духовної сліпоти. Під час семінару священики кількаразово стверджували, що каянники часто не знають, або не відчувають свого гріха. Причина такого стану речей у тому, що людина просто не бачить свого гріха. Для того, щоб могти глибоко пережити момент покаяння, потрібно усвідомити власну грішність. Отож катехитичне навчання, чи то у вигляді зустрічей з дорослими, зокрема у покаянний час літургійного року, чи то у вигляді належного приготування дітей до першого прийняття тайни сповіді, сприятиме кращому пережиттю та розумінню вірними тайни покаяння. Людина потребує допомоги щодо тайни сповіді як з дидактичної сторони, так і з практичної. Якщо священики будуть готові допомогти вірним наблизитись до тайни сповіді, тоді вона зможе цілковито преобразити наші парафії. Маємо приклад Жана Віанея та інших священиків, які в своїх околицях здійснили духовну революцію через сповідальницю. - Преосвященніший владико, ви згадували про те, що деякі священики подають вірним перелік гріхів, по яких вони можуть зробити іспит совісті. Наскільки така допомога каянникові є необхідної та оправданою? Взірці іспиту сумління – це є певного роду допомога. Проте це вже – невідкладна допомога. Це має свої переваги та недоліки. З одного боку, людина, яка не вміє сповідатись, поглянувши на такий перелік гріхів, може зрозуміти, що має говорити священику під час сповіді. З іншого боку, така сповідь буде для неї до певної міри чужою. Тобто людина розповідає про ті речі, які в її випадку не є суттєвими. Адже коли ми готуємось до сповіді, не достатньо пригадати собі лише те, що ми вчинили, але чому я вчинив в той чи інший спосіб. Потрібно шукати головні гріхи, які спричиняють цілу серію різних гріховних вчинків. Отож взірці сумління мають певну функції, але, на мій погляд, це ще дуже слабка допомога.  Людина, яка готується до сповіді, має без будь-якого запитника розуміти свою совість і бути свідомою у чому вона є грішна. Лише тоді це буде її сповідь, а не автора запитника. Тоді людина зможе усвідомити не лише свої вчинки, але причини - вади та пристрасті, - які її поневолюють і до цих гріхів призводять. Відтак сповідник зможе дати більш влучну пораду і Божа благодать буде діяти на основну гріховну рану, яку людина має у своєму серці.  - Кожен священик, маючи певний досвід сповідництва, знає що окремі вікові, професійні чи суспільні категорії вірних в силу різних обставин піддаються певним спокусам. Чи може сповідник запитаннями допомогти каяннику пізнати свої? Митрополит Петро Могила у Великому Требнику, про який згадувалось на семінарі, подає порядок, за яким має відбуватись сповідь. Отож він пише, що спочатку священик повинен вислухати людину, потім поставити запитання, які вважає за необхідне, а далі попросити її розкаятись у тому, що вона, можливо, забула сказати. Причина таких дій одна: якнайповніше розкрити серце каянника до Господа Бога. Отож потрібно уважно слухати, відтак потрібно й запитувати, зокрема коли священик бачить, що перед ним людина, яка рідко сповідається. Для прикладу, коли хтось сповідається раз у рік, то йому нереально в цій річній сповіді пригадати всі свої грішні вчинки. Тому якщо б священик не запитував, то так б людина і не пережила б глибшого покаяння. Коли хтось часто сповідається, то є принаймні якась певність, що ця людина в змозі пригадати більшість своїх гріховних ран. Тому я вважаю, що потрібно запитувати для того, щоб усвідомити саму людину щодо її стану. Згідно з навчанням Святих Отців, гріх - це насамперед стан людини, через який стаються вже грішні вчинки. Отож для того, щоб дізнатись, в якому стані перебуває серце каянника, варто ставити йому запитання. - Під час сповіді люди ставлять запитання, які інколи можуть виходити поза рамки сповіді і більше належати до сфери духовної розмови? З іншого боку, якщо залишити ці питання без відповіді та запропонувати вирішити їх під час пастирської розмови є небезпека, що людина на цю розмову не прийде. Яке рішення приймати у таких випадках? Варто зазначити, що духовна розмова завжди відноситься до певного роду порад. Це є пошук людини певного духовного шляху у житті у конкретній ситуації. Тобто тут не стільки шукається прощення гріха, скільки будується духовне життя. Мета сповіді - це дати можливість людині покаятись та отримати відпущення гріхів. Відтак різного роду поради, повчання можна здійснювати у форматі духовної бесіди. Сповідник не завжди має бути духовник провідником. Адже людина інколи може не мати можливості зустрічі з духівником, але може потребувати сповіді. - Священик, стаючи єпархіальним єпископом, з однієї сторони, отримує від Бога в опіку значно більшу кількість пастви, ніж мав до цього моменту, адже починає опікуватись не окремою парафією, але цілою єпархією. З іншого боку, єпископ не має такого щоденного практичного доступу до служіння тайни сповіді. З історії та сьогодення знаємо, що наші митрополити та єпископи по-різному знаходили можливості служіння сповіді для вірних: під час візитацій парохій, у катедральному храмі, розрішення гріхів зарезервованих єпископу тощо. Як ви, владико, для себе вирішили питання служіння тайни сповіді для вірних? В єпархії в Аргентині, де я є єпископом, є велика нестача священиків. Тому я душпастирюю там, як звичайний священик. на даний час я є парохом великої парохії в Аргентині і з цієї парохії адмініструю цілою єпархією. Отож я душпастирюю у сповідальниці як і всі інші священики єпархії. Крім того, на мою думку, люди маю вбачати у своєму єпископові, священикові духовного батька, до якого вони могли б прийти зі своїми труднощами. Мета служіння тайни сповіді для єпископа - це дати Боже прощення людині, а не довідатись про духовний стан своєї єпархії чи окремої парафії.  - За час свого перебування в Аргентині ви, очевидно, мали змогу порівняти тамтешнє середовище з українським? Поділіться, будь ласка, своїми спостереженнями за цей час служіння в Аргентині? Найперше слід зауважити, що українці, які живуть поза межами України, вони перебувають в іншій культурі. І як правило вони переймають спосіб життя та мислення цієї іншої культури. Таким чином, наші християни часто постають перед викликом як жити людині східного обряду та східнохристиянської культури у латиноамареканському середовищі? Це є питання інкультурації. Для прикладу, навіть відчуття Літургії та її ритму у цій культурі є зовсім інше. Скажімо, наша слов'янська християнська душа, поки не помолиться у церкві достатню кількість часу, виходить з храму невдоволеною. Натомість в Аргентині, якщо Літургія затягнеться на 10 хвилин люди вже виходять незадоволеними з цілком інших причин (посміхається). Проте найбільшою нашої Аргентинської єпархії є те, що на даний час ми є в реальному контакті лише з 5% наших вірних, які перебувають в Аргентині. Тобто ще є 95%, до яких ми ще не дійшли, але вони потребують нашої пастирської опіки. В Аргентині ми маємо збудовані церкви, парафіяльні будинки, однак нам бракує священиків. Для того, щоб навчити людей як зберігати свою церковну, духовну та літургійну ідентичність, потрібно священика. Адже коли люди беруть участь в Літургії, то вони живуть нею та життям Церкви. Отож користаючи з нагоди, хочу запросити на служіння в Аргентину священиків, які хоча би у ці перші 5-10 років могли б допомогти нам дійти до наших людей та виховати нові покликання серед місцевого населення. Якщо така "жива кров" з нашої матірної території дійде до всіх кутків світу, де є наші вірні, то наша Церква оживе та стане здатною до особливої місії, до якої в майбутньому її може покликати Господь.  - Преосвященніший владико, маючи досвід пастиря та богослова, яким ви бачите сьогоднішнього священика? З власного досвіду можу сказати, що священик перш за все має бути духовною особою. Якщо священик живе духовним життям, знає його ритм, закони, потреби він тоді зможе про це все навчити інших людей і це їм передати. Тоді його проповідь, чи навіть розповідь про тайну сповіді, вже не буде теоретичним знанням, яке він отримав з якоїсь літератури, але це буде особистий досвід духовного пошуку, власне пережиття свого покаяння. Якщо священик відчує себе, найперше, грішним, а відтак прощеним Господом, тоді він буде досить автентично голосити людям про Бога як всепрощаючого Батька.  - Щиро дякую вам, владико Святославе, за розмову.Розмовляв Олег Чупа Детальніше...