Пастирське послання Блаженнішого Святослава на Великий піст 2015 року

Високопреосвященні та Преосвященні владики!Всесвітліші, високопреподобні та всечесні отці!Дорогі в Христі брати і сестри! Великий піст – це особливий період літургійного року, час духовного пробудження і очищення. Сам Господь спонукає нас до особливої уваги та роздумів над особистим життям, нашим ставленням до Бога і ближнього; запрошує нас перевірити, наскільки правильно ми переживаємо ті історичні обставини, в яких нам доводиться проходити цьогорічний шлях Великого посту. Наше ставлення до Бога ми, християни, називаємо вірою. Живучи в повній довірі до Бога та досвідчуючи Його діяльну присутність у нашому житті через молитву, ми знаходимо в Ньому джерело надії – стаємо сильні Його силою та відроджуємося в Його любові. Жити з вірою в Бога – означає постійно оновлюватися. Зокрема, упродовж великопісної мандрівки ми повинні пережити «духовну реформу-оновлення» – навернення до Бога. Це навернення ми традиційно називаємо покаянням: скеруванням усіх думок, бажань і сподівань до Бога, відновленням здатності до боротьби зі злом, підсиленням опору неправді. Справжнє покаяння має не лише глибоко внутрішній характер та стосується не тільки наших особистих стосунків із Богом. Подібно як гріх поширює навколо нас смерть і руїну, наше навернення до Творця має здатність благодатно впливати на все наше суспільство. Ось чому піст – період навернення, покаяння і молитви – ми називаємо часом відродження, відновлення та зцілення віруючої людини, а через неї всього суспільства – силою і діянням Святого Духа. Боротьба зі злом, неправдою та гріхом є справою не лише окремих осіб. Як народ здатний протистояти агресії нападника тільки об’єднаними, спільними зусиллями, так само відродження особистого духовного життя християнина не можливе без оновлення його стосунків із ближнім. Немає справжнього посту й молитви без милостині, як також не можна любити Бога, не зауважуючи болю ближнього. З цього приводу Господь каже нам: «Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв'язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись» (Іс. 58, 6–7). Подібно навчає святий Августин, зауважуючи, що першим кроком у великопісній мандрівці має бути крок до ближнього: «Полюби ближнього і тоді поглянь у своє нутро, де зароджується ця любов, і побачиш Бога, наскільки тобі буде це можливо» (Трактат на Євангеліє від Івана 17, 7–9). До покаяння кличе нас наше сумління – голос Божий у нашій душі, наше справжнє «я», що чекає зустрічі зі світлом Божої Правди. Правильно пережитий час Великого посту підсилює цей голос, дозволяє, щоб ми краще його чули, не заглушували його, не втрачали сяйва Божої істини в нашому серці та не збилися на манівці. Проте не лише поодинокі люди можуть замулювати своє сумління і вдаватися до самообману. Історія та дійсність нам показують, що в такий стан впадають цілі суспільства. Тому, як кожна людина, суспільство також потребує оновлення, навернення і погляду на себе у світлі Правди. Християнська любов у суспільному вимірі проявляється як соціальна справедливість. І навпаки: соціальна несправедливість є водночас злом, неправдою та гріхом. Ось чому першим етапом у всенародному покаянні має стати відродження справедливості стосовно тих, хто найслабший, найменш захищений і найбільш потребуючий. «Блажен, хто дбає про нужденного і вбогого, – в лиху годину Господь його врятує!» (Пс. 41, 2). Одним із показників суспільного сумління в державі є судова система, а свідченням морального здоров’я держави є справедливий суд, що має за основу життєдайний Божий закон. Такий суд є моментом зустрічі між Божою правдою та особистим і суспільним буттям громадянина. Він перестає бути справедливим тоді, коли не шукає правди, а суддя – коли діє проти Божої істини та Його закону. Господь наказує суддям словами Священного Писання: «Дивіться, що ви робите: ви бо чините суд не для людей, а для Господа, і він при вас, коли ви судите. Нехай, отже, буде на вас страх Господній: дійте обережно, бо в Господа, Бога нашого, нема неправди ні сторонничости, ані підкупства» (2 Хр. 19, 5–7). Земні судді не сміють забувати, що перед лицем Бога і вони підсудні, бо сам Господь називає себе Суддею і останній суд – «найвищої інстанції» – залишає собі, бо Його «суд є справедливий» (пор. Ів. 5, 30). Ми всі добре знаємо, що несправедливий суд може бути інструментом насилля та розправи над людиною, засобом репресій і зневаги гідності цілого народу. Кожна кривда і несправедливість вражає, але кривда і несправедливість, яких людина зазнає там, де її мають захистити від несправедливості, вражає і болить набагато сильніше та позбавляє надії. У нашій державі людина почувається найбільш беззахисною саме перед судовою системою, тому потреба реформи судочинства є в нас чи не найгострішою. І піст, і реформи вимагають самообмеження, праці над собою, яка може бути навіть болісною. Цього року підготування до Пасхи Господньої буде позначене лихоліттям війни та економічної скрути. Тож нехай наша витривалість у боротьбі за свободу і кращу долю рідного народу оновиться через добровільне самозречення задля оновлення приватного і суспільного життя, особисту жертву задля перемоги любові над ненавистю. Ми, християни, знаємо, що результат цієї реформи-оновлення залежить не лише від нас самих, а передусім від нашої співдії з Богом через дотримання ще двох передумов справжнього посту - молитви і милостині. Молитва відкриває нас до Бога, запрошує Його діяти в нас, а милостиня, допомога ближнім, сприяє подоланню несправедливості, що є в світі, є добровільним умертвленням наших злих нахилів задля паломництва до воскресіння. Нехай оновлена сила християнської віри, надії й любові дарує нам певність у неминучості перемоги Божої справедливості над кривдою, – перемоги над усяким ворогом, зовнішнім і внутрішнім, що повстає проти Бога й гідності людини, сотвореної на Його образ і подобу. «А втім, брати, радійте, прагніть до досконалости, підбадьорюйтеся, будьте однієї думки, живіть мирно, і Бог любови та миру буде з вами!» (ІІ Кор. 13, 11). † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,в день Трьох Святителів: Василія Великого, Григорія Богослова, Йоана Золотоустого,12 лютого 2015 року Божого Детальніше...

Звернення до священиків про душпастирство в умовах війни

Дорогі співбрати у Христовому священстві! Протягом останнього року в душпастирській практиці перед нами часто постають виклики і запитання, з якими ми досі не мали справи: масові смерті активістів на Майдані, війна на Сході України, атмосфера тривоги, непевності та страху, а відтак – симптоми депресії і зневіри в суспільстві. Проте водночас простежуємо в українському народі потужне автентичне пробудження людського духу і солідарності, бажання працювати заради загального добра, вияви гідної подиву самоорганізації та жертовності. Довіра до Церкви в суспільстві залишається найвищою. А це означає, що люди очікують від духовного проводу орієнтирів у цей складний час. Адже в кожній парафії є ті, які беруть участь у воєнних діях, їхні родичі чи знайомі; багато родин пережили втрати рідних і близьких. Війна зачепила всіх мешканців нашої країни. Навіть ті, що спостерігають за подіями на Сході перед екранами телевізорів, опосередковано втягнуті в них, а тому – теж травмовані. Церква не має швидких, готових відповідей на всі запитання. Ми повсякчасно повинні просити Духа Святого, щоб у світлі Божественної Мудрості допоміг нам чинити Божу волю в нашому пастирському служінні. Водночас хочемо виокремити кілька проблем і запропонувати ключові повідомлення та можливі рішення щодо них – у світлі Божого Слова та соціального вчення Католицької Церкви. Інформаційна війна та протидія їй Сучасні війни недарма називаються «гібридні», бо ведуться відразу на багатьох рівнях. Про цей тип воєн говорив уже Другий Ватиканський Собор і пізніше навчала Церква: «…складність сьогоднішнього стану і заплутаності міжнародних відносин дає можливість затягувати замасковані війни, використовуючи нові методи, підступні і руйнівні. У багатьох обставинах, як новий спосіб воєнних дій використовуються терористичні акти» (Gaudium et spes, 79); «мішенями терористичних атак стають не воєнні об’єкти в умовах оголошеної війни, а місця, де точиться повсякденне життя» (Компендіум соціальної доктрини Церкви, 513). Ще одною прикметою цього нового типу воєн є «інформаційна війна» – множення повідомлень, часто суперечливих, які глибоко вражають емоційну сферу людини, пригнічують її стан, дезорієнтують, сіють паніку. Ми стали свідками, як військовим діям на Сході передувала і надалі їх супроводжує небувала інформаційна атака, скерована на різних адресатів: у країні-агресорі, в Україні та західному світі. Ця тактика агресора не є новою. Свого часу св. Іван Павло ІІ писав у своєму листі з приводу 50-ї річниці закінчення Другої світової війни: «Під час Другої світової війни, окрім звичайного, а також хімічного та біологічного озброєння, широко застосовувався ще інший смертоносний інструмент, а саме – пропаганда. Перш ніж атакувати супротивника фізичними засобами знищення, намагалися зруйнувати його морально через зневагу, очорнення, наклепи, фальшиві звинувачення, скерування публічної думки до найбільш ірраціональної нетерпимості за посередництвом різноманітних форм агітації, орієнтуючись передусім на молодих».  Слід визнати, що українське суспільство виявилося абсолютно не готовим та занадто довірливим, некритичним до медіа та нездатним протистояти інформаційній війні. Існують випадки так званих «смертей перед телевізором». Звичайно, що Церква в стислі терміни не навчить людей медіа-грамотності, проте може запропонувати деякі рецепти використання ЗМІ, які наводимо нижче: -       Інформація – це потужна зброя, яка вбиває легковірів, тому ставлення до неї має бути дуже обережним. Надмірна кількість інформації, особливо негативної, є однією з головних причин апатії, розчарування і паніки. -       Потрібно дотримуватися певної «інформаційної гігієни»: не переглядати всі можливі канали і випуски новин, не поширювати чутки, відповідально користуватися соціальними мережами (які є одним із найбільш маніпулятивних комунікаційних засобів). -       Важливо захистити дітей від травмування медіа-повідомленнями. Батькам можна порадити не залишати дітей наодинці з потоком руйнівної інформації з війни, а в довірливій розмові пояснювати їм, що відбувається в країні, та запрошувати їх до спільної родинної молитви за загиблих і поранених, за припинення війни та Божий мир в Україні. -       «Смертоносній» інформації, котра є елементом пропаганди та маніпуляції, як рівно ж різного роду новинам, просякнутим елементами насилля і смерті, ми, віруючі люди, можемо й повинні протиставити Слово Боже, яке навіть серед, здавалося б, безнадійних ситуацій, несе благовість надії і обітницю спасіння. Подумаймо, скільки духовної сили місять у собі такі слова Священного Писання: «Заcпокойтеcь і пізнайте, що я – Бог. Я проcлавлюcя між народами, проcлавлюcя на землі». Гоcподь cил із нами, заcтупник наш – Бог Якова» (Пс. 46, 11-12); «…станьте твердо, стійте й побачите, що перемога Господня буде з вами. Юдо та Єрусалиме! Не бійтесь і не лякайтесь! Завтра виступите їм назустріч, і Господь буде з вами» (2 Хр. 20, 17); «Ті колісницями, ці кіньми, а ми ім'ям Господа, Бога нашого - сильні. Ті похитнулися й упали, ми ж стоїмо й тримаємось міцно!» (Пс. 20, 8-10). «Перемога на війні не в безмежнім війську, а в силі, що походить з неба» (1 Мак. 3. 19);  «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рим. 8, 31); «З Богом учинимо ми подвиг, і він розтопче противників наших» (Пс. 108,14). Тому настійливо заохочуємо до читання Божого Слова в родинному колі, яке стане для нас опорою під час бурі та спонукатиме до молитви – особистої та спільної – за мир і благословення для нашої Батьківщини.   Мобілізація і пов’язані з нею питання Передусім звертаємо окрему увагу на цінність і важливість капеланського служіння наших священиків – чи то на передовій, чи у військових госпіталях. Висловлюємо глибоке визнання та щиру вдячність усім нашим священикам, дияконам і богопосвяченим особам за приклад мужності й душпастирської жертовності, яку вони виявляють у теперішніх важких умовах. Водночас пригадуємо, що покликання духовної особи лежить винятково у духовній, релігійній площині, а тому священик не може бути активним учасником бойових дій, не може використовувати зброї, пам’ятаючи, що наша зброя – насамперед духовна: «…правда, справедливість, ревне проповідування Євангелія миру, непохитна як щит віра і меч духовний, тобто Слово Боже» (пор. Еф. 6, 13–17). Ця «Божа зброя», підкріплена постійною і витривалою молитвою, ділами покаяння і постом, здатна подолати першопричину будь-яких конфліктів – людський гріх, тому вона в руках духовної особи не менш дієва для досягнення жаданої перемоги, ніж гаряча зброя в руках воїнів. Захист Батьківщини – це право і обов’язок кожного свідомого та відповідального громадянина. А визначення доцільності мобілізації, оголошення її та забезпечення мобілізованих усім необхідним для захисту Вітчизни – це компетенція державної влади. У час проведення мобілізаційних заходів у країні потрібно пам’ятати про таке: -       Священики не можуть бути інструментом проведення мобілізації. Водночас вони не сміють закликати до її уникнення, навіть опосередковано. При цьому душпастирі і Церква загалом оточують неустанною молитвою та конкретними справами наших воїнів, людей, постраждалих від агресії, опікуються пораненими, родинами загиблих тощо. -       Церква, визнаючи право і обов’язок народу захищати свою землю, не прагне переймати функції держави чи її оборонних відомств щодо організації та проведення цього захисту. Натомість ми духовно підтримуємо мобілізованих, їхні родини та виявляємо вдячність усього Божого люду тим нашим співгромадянам, котрі готові життя своє покласти за своїх друзів, відповідно до заповіді Христа (пор. Ів. 15, 13). Щоденно Церква заносить свої молитви за «правління і все воїнство», а в нинішніх драматичних обставинах ця молитва стала ще ревнішою і наполегливішою. -       Разом із молитвою Церква організовує і практикує діла милосердя щодо всіх, хто захищає нашу Батьківщину та хто постраждав від воєнного лиха. Висловлюючи щиру вдячність усім знаним і незнаним жертводавцям, настійливо заохочуємо наше духовенство, монашество та мирян і надалі виявляти діяльну солідарність із постраждалими та по змозі сприяти зменшенню терпінь наших співвітчизників через діла милосердя. Необхідно підтримувати, зокрема, поранених, вимушено переселених осіб, родичів загиблих, особливо матерів, дружин і дітей, людей похилого віку тощо. -       Священики, як  благовісники миру і добра, повинні дуже відповідально ставитися до того, які заклики вони скеровують до своїх вірних із традиційних амвонів та за посередництвом новітніх засобів, як-от соціальних мереж. Неприпустимо, щоб душпастир, піддаючись своїм людським невпорядкованим і неочищеним почуттям, проповідував нетерпимість, зневіру, агресію чи ненависть супроти будь-кого. Христос заповідає нам любити навіть ворогів (пор. Мт. 5, 44), і вірність цій заповіді показує, наскільки ми є Його учнями, наскільки справді віруємо в потугу Божої любові, котра сильніша за ненависть і за саму смерть. Тут доречно згадати слова великого митрополита Андрея, який у не менш драматичних обставинах початку Другої світової війни писав до свого духовенства: «Ненависть лиш нищить – ніколи нічого не збудувала і не збудує. В праці нашій, проте, мусимо стерегтися всього того, що до тої ненависти могло би провадити, і боронити людей, як перед правдивими ворогами, перед людьми, що ненавистю воюють і ненависть розширяють. Прапор наш – се прапор любови. Ніколи не входить в союз з прапором якої-небудь ненависти. Християнська любов навіть тогди, коли боронить перед реальною кривдою ворога, не може перестати бути любовію, не може зближатися ані стати подібною до ненависти. Любов загальнолюдська, що обнімає всіх без винятку людей, буде все так сущною ціхою християнства, що кожна праця правдивого християнина мусить бути нею націхована» (Пастирське послання до духовенства «О квестії соціальній»). -       Священики мусять бути вкрай обережними також у висловлюваннях щодо питань військових дій і мобілізації. Потрібно глибше вивчати соціальну доктрину Католицької Церкви, зокрема критерії моральної поведінки християн-католиків і духовенства в умовах війни, щоб і самим не заблукати, і інших не звести на моральні та духовні манівці. -       Наголошуємо, що душпастирі, які вирушають здійснювати капеланське служіння в райони бойових дій, повинні це чинити з виразного дозволу і благословення свого правлячого архиєрея та суворо дотримуватися вказівок і правил, розроблених Департаментом душпастирства силових структур у співпраці з Міністерством оборони України. Подолання паніки, травм і ненависті Травми в людей бувають різні: хтось травмований інформацією, хтось дезорієнтований складною економічною ситуацією і не знає, як пережити складні часи, хтось переживає біль втрати близької людини або просто трагедію всього народу – заміщена провина («я сиджу в теплій хаті, а хтось вмирає на передовій, я винен у його смерті»). Травма породжує в серці людини паніку і може призвести до агресивності чи навіть ненависті. Мусимо і в цьому випадку сягати до «духовної аптечки», щоб отримати необхідну допомогу і для себе, і для наших ближніх. Тож слід пам’ятати: -       Війна, в яку втягнута Україна, має вестися задля життя, а не задля смерті: ми беремо в ній участь не з ненависті до ворогів, а захищаємо життя, рідну землю від позбавленого моральних принципів агресора; -       Події, які переносимо, – це випробування для нас усіх. Вони є тимчасовими, незважаючи на брутальність і рівень насилля. Війна закінчиться, і ми зможемо з Божою допомогою відновити нашу державу і залікувати рани на тілі нашого народу. -       У жодному разі не можна втрачати з поля зору майбутню перспективу, – перспективу миру і відбудови нашої Батьківщини. Що більше, уже тепер – кожен на своєму місці – маємо будувати нашу державу, про яку мріємо, яку прагнемо передати в спадок нашим дітям і внукам. Перемогу ми здобуваємо всі разом, одні великими, інші маленькими кроками: хтось ризикує життям, а хтось займає принципову позицію щодо хабарництва чи просто мирним співжиттям із сусідами, підтримкою постраждалих тощо. Війна йде всюди: можна сидіти і боятися, а можна і треба продовжувати жити й працювати для спільної перемоги. -       Щирий жаль за жертвами (військовими і мирними) не має перекреслювати оптимізму і автентичної радості життя. Військові помирають, щоб народ міг жити, а тому належить, пам’ятаючи про їхню жертву задля порятунку багатьох, цінувати кожне життя і не марнувати жодної його хвилини. -       Перед лицем агресії та ненависті, котрі сіють смерть і спустошення на нашій землі, ми не повинні допускати, щоб до нашого серця закралися такі негативні почуття, як ненависть і бажання помсти, навіть щодо ворогів. Ще гірше відчути упередження і нетерпимість до тих наших братів та сестер зі Сходу, котрі втратили свої помешкання, були змушені покинути рідну сторону і тепер перебувають серед нас як вимушено переселені особи. Виявами солідарності, гостинності та любові мусимо дати їм зрозуміти, що вони є бажаними мешканцями в нашому спільному домі, ім’я якому «Україна». Свого часу наші вірні, будучи засудженими за свої переконання до тюрем Радянського Союзу, після відбуття строку покарання не мали змоги повернутися до Галичини, а тому знаходили в інших регіонах України другу малу батьківщину. Новітній досвід нашої еміграції до країн Західної Європи також показує, наскільки важливою є відкритість і гостинність місцевої християнської спільноти до новоприбулих. Тепер настала черга нам, що живемо на мирних територіях, виявити солідарність стосовно тих, кого воєнні дії чужоземного агресора змусили покинути домівку. У таких ситуаціях, як нинішня, позиція упередженості, нетерпимості, агресії відносно внутрішньо переселених осіб, була б не виявом справжнього патріотизму, а навпаки, - означала б співпрацю з ворогом, котрий хоче розділити наш народ, щоб його остаточного знищити. Святе Письмо попереджає: «Через те що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне» (Мт. 24, 12). Не дозвольмо, щоб жорстока дійсність війни вбила в нас почуття любові й доброти, передусім щодо наших співгромадян, які є нашими єдинокровними братами і сестрами, а не просто безіменними «переселенцями». Закликаємо наших пастирів та вірних у цей трагічний час проявити всю свою християнську зрілість і бачити в людях, котрі покинули свої домівки, стражденного й вигнаного Христа. Пропонуючи їм людський і духовний супровід, даймо пізнати цим нашим братам і сестрам нову ментальність, нову Україну, в якій усі прагнемо жити. Використаймо ці важкі обставини, щоб втілити в життя чудовий клич, під яким ми впродовж останніх років виборювали і утверджували нашу соборну країну: «Схід і Захід разом!» Не зважаймо на те, що часом ще роз’єднує нас, а шукаймо й утверджуймо все те, що нас єднає, зближує, ріднить! Бо всі ми не лише діти однієї землі, а й – і передусім – діти одного Бога, до котрого звертаємося словами Господньої молитви «Отче наш». Перемагати зло добром: практичні поради душпастирям Нашою відповіддю на ситуацію в країні має бути подвоєна душпастирська ревність, священича послуга, до котрої ми покликані як пастирі в Христовій Церкві. Серед практик християнського життя слід наголосити на найважливіших – молитві, пості та милостині: -        «Коня готують на день бою, але від Господа перемога» (Прип. 21, 31). Знаючи це, духовна особа, віруюча людина завжди й у всіх обставинах на перше місце ставить молитву, – взивання до Бога про милість і визволення від зла. Окрім виконання вказівок єпархіальних єпископів, пригадуємо нашим душпастирям розпорядження щодо молитви за Україну, які видавалися раніше. Ідеться, зокрема, про щоденну молитву за Україну о 21.00, котру слід творити в наших храмах, монастирях і домівках наших вірних. Після кожної Літургії продовжуймо молитися церковний гімн-молитву «Боже великий, єдиний». Похвальною і такою, яку належить поширювати, є практика неустанної молитви, коли парафіяльні, монаші чи молитовні спільноти розподіляють між учасниками молінь період доби так, щоб молитва за Україну творилася безперервно. Пам’ятаймо, що вірність у молитві є нашим святим обов’язком і християнським боргом перед воїнами, котрі життя своє готові віддати за рідний народ і державу.  -       Молитву належить підсилювати постом, жертвуючи для цього один день на тиждень, відповідно до раніше проголошеного розподілу днів посту в єпархіях та екзархатах в Україні.  -       Слід чинити діла милосердя і запрошувати до них вірних. Той порив доброти і християнської любові, який останнім часом проявився серед дорослих та молодих у широкому волонтерському русі, є великим даром для нашого народу і знаком надії на перемогу сил добра над силами темряви, що вдерлися на нашу землю. Важливо, щоб душпастир був тим, хто вміє запалити людей до безкорисливого служіння, сам дасть приклад такої благородної позиції і показуватиме різні можливості волонтерства там, де є найбільша потреба. -       Святий Павло закликає адресатів одного зі своїх послань: «Радуйтеся з тими, що радуються; плачте з тими, що плачуть» (Рим. 12, 15), показуючи важливість спільного переживання радісних і сумних подій у житті християнської спільноти. Справді, у нинішніх обставинах особливо важливо дати відчути потребуючим нашу близькість, підтримку і щире співчуття. Тому в контексті молитовних зустрічей чи після них треба створювати нагоду людям бути разом, висловлювати свої журби, щоб вони відчували цілющу силу молитви, Божого Слова і співчутливої присутності братів у вірі. Водночас належить давати тим, кого війна зачепила безпосередньо, можливість невимушеного спілкування (наприклад «за чаєм»), але священик має провадити такі розмови, щоб вони не перетворювалися на механізм для поширення паніки. -       Важливо проводити панахиди за загиблими, щоб люди спільно, а не на самоті, переживали жалобу. -       Потрібно звернути особливу увагу на стрімке поширення в цей тривожний час зловживання алкоголем. Особливо вразливими до цього лиха є ті, хто брав участь у бойових діях. Душпастир повинен пам’ятати, що алкоголізм є невиліковною смертельно небезпечною хворобою, яка завдає залежній особі не менше шкоди, ніж ворожа куля, і стає великим лихом для її родини та всього суспільства. Вживання алкоголю не тільки що не є засобом усунення посттравматичного стресового розладу, а й навпаки – його поглиблює. Ми всіляко повинні пропагувати тверезий спосіб життя, надавати адекватну допомогу узалежненим, поширювати рухи тверезості в нашій Церкві, заохочувати жертвувати задля добра ближніх особисте відречення від вживання алкоголю записуванням до парафіяльної Книги тверезості. -       Актуальною є ще одна проблема, стосовно якої належить бути пильними. Ідеться про схильність людей, слабких у вірі, вдаватися до різного роду окультних практик задля «з’ясування невідомих питань»: місцезнаходження пропалих безвісти, прогнозу щодо закінчення війни тощо. У разі небезпеки й тривоги деякі люди шукають за легкими відповідями на важкі запитання, за дешевими розв’язками непростих ситуацій. У зв’язку з цим пригадуємо, що жодні, навіть найдраматичніші, обставини особистого чи суспільного життя не можуть виправдати вдавання до злих сил, бо такі дії – це  пряме спілкування з дияволом, і вони аж ніяк не сприяють перемозі над злом, а навпаки – примножують його. Натомість нині як ніколи потрібне звернення до єдиного Бога, у повному довір’ї до Нього та в упованні на Його визвольну силу й цілющу благодать. Душпастирська опіка учасників бойових дій Хоч наші воїни здійснюють свій святий і громадянський обов’язок захисту невинного життя перед несправедливим агресором, їхнє сумління зранене трагічним досвідом. Тому окремо хочемо звернути увагу на деякі моральні аспекти, пов’язані з воєнними діями та їхніми безпосередніми учасниками. -       Святе Письмо показує особливе ставлення Ісуса Христа до воїнів. Варто пригадати римського сотника, котрий бажав зцілити свого слугу і настільки довіряв Христовій силі, що міг сказати: «Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає» (Мт. 8, 8). Крім того, першим наверненим серед поган був сотник Корнилій та його родина (пор. Ді. 10). Тож Боже Слово завжди з пошаною представляє воїна, який вірно виконує своє служіння на захист миру і невинного життя. Вірно зберігаючи ці та багато інших свідчень Священного Писання, Церква засуджує несправедливі війни, однак ніколи не перестає виявляти турботу про тих, хто зі зброєю в руках виконує служіння від імені законної і справедливої влади, задля служіння миру та захисту життя. Тому будь-яке вчення, яке вважає покликання до військової служби не відповідним Євангелію, є безпідставним. -       Покликання воїна не суперечить покликанню християнина. Навіть більше: можна бути воїном і святим! Святий Папа Іван Павло ІІ, звертаючись свого часу до військових, зібраних на аудієнції, зауважив: «Хто краще від вас, найдорожчі військові, може посвідчити про насилля і згубну силу зла, присутнього у світі? Ви боретеся проти нього щоденно: ви бо справді покликані захищати слабких, піклуватися про чесних, підтримувати мирне співжиття поміж народами» (Промова 19 листопада 2000 року з нагоди Ювілею військових і сил поліції). -       Католицька Церква вчить: «Законно є вимагати поваги до власного права на життя. Хто захищає своє життя, не є винним у вбивстві, навіть якщо він змушений нанести своєму супротивникові смертельний удар: «Якщо для самозахисту хтось вдається до більшого насильства, ніж необхідно, його дії протизаконні. Якщо від насильства відбивається помірковано, то це дозволено законом... І не обов'язково для спасіння душі відмовлятись від такого поміркованого захисту, щоб уникнути вбивства напасника; бо людина більше зобов'язана захистити своє власне життя, ніж життя іншого» (св. Тома Аквінський. Сума теології, 2-2, 64, 7)» (Катехизм Католицької Церкви, 2264). Тому «законний самозахист може бути не лише правом, а й вагомим обов'язком того, хто відповідальний за життя інших» (там само, 2265). -       Бувають обставини, в яких вживання зброї для захисту від несправедливого агресора є не лише припустимим, а й єдино можливим (тому морально виправданим) засобом, щоб зупинити зло і не допустити поширення смертоносної для багатьох людей агресії.  Тут варто нагадати умови законного захисту за допомогою військової сили. Отже, щоб застосування зброї проти несправедливого агресора було морально виправданим, потрібно водночас: 1) щоб шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, була тривалою, важкою і безперечною; 2) щоб усі інші засоби для покладення цьому краю виявилися неможливими або безуспішними; 3) щоб були обґрунтовані можливості успіху; і 4) щоб використання зброї не спричинило лиха і безладдя, важчих, ніж лихо, яке слід усунути. Оцінювати ці умови моральної законності повинні ті, які несуть відповідальність за загальне добро (пор. ККЦ, 2309). У цих випадках публічна влада має право та обов'язок накладати на громадян зобов'язання, необхідні для національної оборони. Ті, хто присвячує себе служінню Батьківщині через військове служіння, є слугами безпеки і свободи народів. Якщо вони вірно виконують свій обов'язок, то насправді сприяють загальному добру і миру (пор. Gaudium et spes, 79) (ККЦ, 2310). -       Для зцілення сумління потрібне Боже діяння, яке проявляється, зокрема, у таїнстві Примирення. У зв’язку з цим душпастирі мають виявляти терпеливість у слуханні сповідей учасників бойових дій, підбадьорюючи та розраджуючи воїнів і всіх постраждалих від війни, вказуючи на Боже милосердя як на джерело зцілення тілесних і душевних ран та заохочуючи до дотримання моральних правил також посеред жахіть війни. -       Слід пам’ятати усім, що перемогу на полі бою випереджує моральна і духовна перемога над ворогом, яка базується на свідомості здійснення благородного діла – захисту миру перед агресором, на гуманному ставленні до полонених та поранених, на неприпустимості будь-якого насилля супроти мирного населення. Святість людського життя і відданість його захистові всюди, де це лише можливо, – це перше і найважливіше правило. Навіть найважчі обставини війни мають стати нагодою до прояву гуманності та морального подвигу, а не провокувати вивільнення сліпих інстинктів мстивості і ненависті. Нехай для всіх будуть пересторогою і орієнтиром слова апостола Павла: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).  Поручаємо нашу Батьківщину, провідників нашої держави, наших воїнів, душпастирів-капеланів і весь наш многостраждальний український народ могутній опіці святих і праведних української землі, а особливо – заступництву Пресвятої Богородиці, взиваючи до неї з глибини душі: «Не маємо іншої допомоги, не маємо іншої надії, крім тебе, Пречиста Діво! Ти нам допоможи, на тебе надіємося і тобою хвалимося, бо ми твої слуги, щоб ми не посоромилися». Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства  † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,5 лютого 2015 року Божого Детальніше...

Звернення з нагоди Дня соціального служіння та благодійності в УГКЦ

Дорогі в Христі! У неділю, яку називаємо М’ясопусною, Христова Церква готує нас до благословенного часу Великого посту. Євангелист Матей пригадує нам цього дня, що кожна людина, незалежно від того, чи вірила в Бога, ким вона була, обов’язково стане перед обличчям Божим для того, щоб скласти звіт за прожите життя. У контексті євангельського читання М'ясопусної неділі важливо звернути увагу на такий момент: грішник буде засуджений не так за те, що він зробив неправильно у своєму житті загалом, як за те, що не зробив для свого ближнього, який перебував у потребі: «Бо голодував я, а ви не дали мені їсти; мав спрагу а ви мене не напоїли; був чужинцем, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не одягнули; недужим і в тюрмі, і не навідалися до мене» (Мт. 25, 42-43). Милосердя і побожність в Новому Завіті є ключем, що відмикає нам двері Царства Божого. В убогій і потребуючій людині приходить до нас сам Христос - убогий, спраглий, недужий, ув’язнений. Хто має побожність до Христа убогого, того прийме до свого Царства і Христос прославлений. Беручи до уваги те, що благодійне служіння ближньому є суттєвим елементом християнського життя, від якого залежить спасіння віруючої людини, Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства на 59-й сесії проголосив М'ясопусну неділю Днем соціального служіння, закликаючи в такий спосіб усіх вірних подбати про тих, хто потребує допомоги. Потребуюча особа, яку посилає до нас наш Творець і Спаситель, є таїнством Його присутності: кожна людина, сотворена на образ і подобу Божу, уприсутнює нам самого Ісуса Христа. Ось чому все те, що ми зробили для свого ближнього, – Господь сприймає так, наче б ми це зробили особисто Йому. Він нам сьогодні настійно нагадує: «Те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших, – мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45). Євангелист Іван Богослов навчає нас: «Хто каже, що любить Бога, а не любить ближнього, той є неправдомовець. Бо не можна любити Бога, якого не бачимо, коли не любимо ближнього, якого бачимо» (1 Ів. 4, 20). Християни завжди усвідомлювали, що служіння ближньому є суттєвим виявом віри, невід’ємною складовою особистого почитання Бога та богослужіння християнської громади. Бо неможливо гідно шанувати Господа і служити Йому, не служачи ближньому. У часи ранньої Церкви вірні, приходячи на богослужіння, приносили зі собою все необхідне для богослужіння. З-посеред цих дарів священик обирав найкращі хліби та вино для євхаристійного жертвоприношення. І це приношення – просфора спільноти – ставало не лише необхідною частиною Божественної Літургії, з нього також здійснювалося служіння ближньому. Наша Церква завжди намагалися послужити українському суспільству відповідно до потреб та конкретних історичних обставин. Прикладом такого служіння в ХХ столітті є постать слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, зусиллями якого у співпраці з парафіяльними громадами та чернечими згромадженнями були засновані дитячі захоронки, сиротинці, народні школи, шпиталі тощо. У своєму першому посланні він пише: «Я так дуже хотів би обтерти сльози з очей тих, хто плаче, потішити кожного, хто сумує, покріпити кожного, хто слабкий та немічний, уздоровити кожного, хто хворий, просвітити кожного, хто темний... Я хотів би стати всім для всіх, щоб усіх спасти» («Перше слово Пастиря», 1899 р.). Будучи вірною стародавній традиції християнського богослужіння та чуваючи над спасінням повірених душ, наша Церква й сьогодні здійснює цілу низку соціальних програм, залучаючи до служіння своїх вірних. Це служіння звершується через парафії та церковні мирянські рухи, що діють при них; через мережу фонду «Карітас України», який є офіційною благодійною організацією УГКЦ; через чернечі чини та згромадження; шляхом співпраці з громадськими благодійними фондами, організаціями і рухами. Для організації та координації цієї роботи в певних напрямках створено відповідні церковні комісії. Адже окрім матеріальних ресурсів, потрібно рівно ж мати відповідні засоби та ефективну структуру донесення цієї допомоги до потребуючих. Сьогодні хочемо подякувати всім тим, хто здійснює це служіння від імені нашої Церкви, хто віддано служить для того, щоб кожна пожертва досягнула своєї мети – була дієвим виявом любові до ближнього. Розробляючи Стратегію розвиту нашої Церкви до 2020 року «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», ми відзначили цю особливу роль діл милосердя, адже «дияконія», або «служіння любові» чи «харитативна діяльність», є важливим елементом, який виявляє сутність Церкви та показує, наскільки живою є певна парафія. Власне, успішно звершувати цей наш християнський обов’язок нам допомагають різні спільноти та структури, зокрема організація, яка називається «Карітас» (милосердна любов). Ідея Карітасу полягає в тому, щоб у тій самій громаді (парафії) один віруючий допомагав іншому. Бо не може бути живою та парафія, в якій не здійснюється харитативне служіння. Як тіло без душі, так віра без діл любові є мертвою, за словами апостола Якова (пор. Як. 2, 26). Ми живемо в час воєнного лихоліття і розрухи. Поруч із нами багато голодних, травмованих, людей, які страждають від холоду і хвороб. Щоб чинити добро і допомогти їм, не треба бути багатим. Кожен із нас, хто має перед собою шматок хліба, хай подумає, як нагодувати того, хто страждає від голоду. Кожен із нас, хто має теплу постіль, хай подбає про тих, хто страждає від холоду. Якби щодня кожен із нас нагодував одного голодного і допоміг зігрітися тому, хто страждає від холоду, мільйони людей в Україні були б нагодовані й захищені. Пам’ятаймо: усе те, що ми вчинимо для цих потребуючих братів і сестер наших, вчинимо самому Христові, який є в них і сьогодні страждає разом із ними. Ми повинні діяти передусім на основі тих ресурсів, якими володіємо в наших громадах. Тому звертаюся до священнослужителів із пропозицією створити в храмах кутки милосердного християнина, куди б вірні могли, щонеділі йдучи на Богослужіння, принести потребуючим те, чим можуть із ними поділитися (харчі, одяг, кошти), щоб наші храми стали центром служіння і любові до ближнього. Парафіяльний рівень має слугувати фундаментом, на якому будується і діє служіння ближньому. Якщо все наше церковне тіло не долучиться до цього харитативного руху, то ми – єпископи, священики, миряни - не вповні виконаємо свою християнську місію і колись на суді перед нашим Господом складемо звіт про те, чого ми не зробили для вбогих і потребуючих. Возлюблені в Христі браття і сестри! Плекаймо в собі чесноту християнського милосердя! Звертаюся до вас з проханням проявити особисту солідарність із тими, кого суспільство забуло і відкинуло, хто сьогодні найбільше потребує нашої дієвої підтримки й солідарності. Особисте служіння кожного з нас та пожертви, які зроблені від щирого серця, навіть коли вони невеличкі, допоможуть нам спільно підтримати людей, що опинилися у складних життєвих обставинах. Ділімося нашими, навіть малими, достатками та нашою послугою з іншими та навчімо так чинити дітей. У такий спосіб ми не тільки відповідатимемо на потреби тих, хто чекає нашої допомоги, а й об’являтимемо світові материнське обличчя люблячої Церкви. Сьогодні людство шукає знаків надії. Соціальне служіння є необхідним способом визнання нашої християнської віри, проповідування Христового Євангелія, адже воно свідчить про Божу любов. Діла милосердя є живим знаком присутності Бога серед людей, за словами св. Івана Богослова: «Бог є любов!» (1 Ів. 4, 8).Нехай заохоченням у служінні ближньому стануть для нас слова св. Івана Золотоустого: «Дай хліб і візьми рай! Дай мале та візьми велике! Дай смертне і візьми безсмертне! Дай тлінне й візьми нетлінне!» (Бесіда про покаяння). Бажаю всім, щоб ми мали відкриті духовні очі і бачили Бога, який чекає на нас у потребуючій особі, щоб усі ми були багаті на вчинки милосердя, бо тоді станемо тими, кого Бог покличе праворуч від Себе: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (Мт. 25, 41). † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,5 лютого 2015 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Звернення після кожної Божественної Літургії у М’ясопусну неділю, Стрітеня Господнього, 15 лютого цього року. Детальніше...

Пастирське послання Глави УГКЦ з нагоди Року митрополита Андрея Шептицького

Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам, боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим Дорогі в Христі! Згідно з рішенням Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, 1 листопада 2014 року в нашій Церкві розпочався Рік митрополита Андрея Шептицького. Це рік, в котрому виповнюються дві круглі дати: 70-ліття з дня смерті Митрополита, яке ми вже церковно відзначили, та 150-ліття з дня його народження, до якого ще тільки готуємося. Ці великі ювілеї належить гідно вшанувати. Адже столітній ювілей Андрея Шептицького публічно відзначали хіба на поселеннях, тоді як на матірних землях голос нашої Церкви був скутий заборонами й репресіями. Ім’я Митрополита молитовно згадували лише за щільно затуленими вікнами підпільних молитовних зібрань чи за колючим дротом сибірських таборів. Теперішня релігійна свобода, яка принесла нам найвищий дар – можливість вільно молитися Богові, створює також нагоду гідно й усім миром відзначити 150-річчя цього великого церковного мужа. Так, він справді був великим у ділах своїх: це батько Церкви й етнарх бездержавного народу. За переказами, він почувався позиченим своїм славним родом, окрасою якого став. Але ще більше він був нам позичений Богом, коли на Церкву й народ наш насувалася руїна ХХ століття й люди потребували Пастиря, духовний рівень якого відповідав би викликам часу. А далі, коли Господь забрав цю душу назад на небо, сталося диво. Бо народ усвідомив, що має у своїх руках великий скарб. Ніби та піщинка в мушлі, що обростає перламутром і врешті стає перлиною, так і постать митрополита Шептицького, огорнута добрими ділами, опоясана безцінними письменами, освячена жертовним свідченням, стала перлиною нашого християнського благочестя. Митрополит Андрей промовляє до людей усім своїм життям. Для нас він –  пастир, богослов, вихователь, проповідник, святитель, будівничий, меценат, дипломат та святий учитель віри. Перелік зробленого ним ніколи не буде вичерпним. Він – приклад для всього духовенства, як можна вірно і жертовно служити Божому народові. Бо митрополит Андрей не лише кермував Церквою – розбудовував цілу християнську цивілізацію, привносячи християнські цінності в такі суспільні сфери, як освіта, наука, мистецтво, охорона здоров’я, законодавство тощо. І всюди він діяв справді як слуга Божий. Шептицький поступово реформував літургійне життя парафіяльних громад, очищуючи його від неорганічних домішок, запозичених із домінантної тоді римо-католицької традиції. З допомогою свого молодшого брата, блаженного архимандрита Климентія, митрополит Андрей відновив чернече життя згідно з давнім студитським уставом. Йому, членові зреформованого Чину святого Василія Великого, Церква завдячує заснування східної гілки редемптористів та кількох інших західних згромаджень, як також нових жіночих спільнот богопосвяченого життя апостольського виміру. Основою його концепції Української Церкви було питання єдиного Київського патріархату, ідею якого висували ще за часів київських митрополитів Петра Могили та Йосифа Велямина Рутського. Модель церковної єдності, в якій було б визнано провід Петрового намісника, була для митрополита Андрея запорукою вірності Христовій волі та євангелській науці, а заразом – ключем до свободи Церкви від надмірного втручання державних властей, яке не раз в історії оберталося підпорядкуванням Церкви політичним цілям. Усе своє життя митрополит Шептицький невтомно працював над зціленням церковного розколу між православним Сходом і католицьким Заходом. Він вірив, що Господь дав українському народові особливе посланництво в цій справі. Завдяки своїм унійним зусиллям владика Андрей був справжнім предтечею Другого Ватиканського Собору та сучасного екуменічного руху, особливо в царині православно-католицьких відносин. Як один із найзаможніших українців в Галичині, митрополит Андрей вживав своє багатство не для власної вигоди чи для життя в розкошах, а задля загального піднесення свого народу. Сприяв розвитку кооперативного господарства, надавав стипендії перспективним молодим людям для вищих студій у різних ділянках науки – від богослов’я до мистецтва, історії, права та економіки. У 1905 році створив одну з найвидатніших збірок українського мистецтва як приватну фундацію, передаючи її в 1913 році  українському народові і цим засновуючи Національний музей у Львові. У тому ж Львові він започаткував Народну лічницю (сьогодні Шпиталь імені митрополита Андрея Шептицького) для обслуговування насамперед бідних. Засновував читальні, школи, дитячі захоронки (садки). Закінчивши докторські студії в університетах Кракова, Вроцлава, Мюнхена та Відня, він добре розумів надзвичайну вагу вищої освіти та мріяв про те, щоб у Львові створити Український католицький університет. Коли польська влада цього йому не дозволила, він не склав рук, а як перший крок до майбутнього університету, створив Греко-католицьку богословську академію у Львові, призначивши на ректора о. д-ра Йосифа Сліпого. Як добрий пастир, митрополит Андрей не вагався виступити на захист бездержавного народу, який не знаходив виходу з тогочасних геополітичних «чагарів». Упродовж тривалого часу він обґрунтовував перед державними властями важливість створення українських культурних та освітніх установ, української преси; обстоював право українського народу на незалежність. Під час пацифікації Східної Галичини польським військом Андрей Шептицький протестує проти знущань над українським народом.  Того ж 1930 року провадить акцію протесту проти нищення Польською державою православних храмів на Холмщині та Підляшші, а відтак і на Волині. Згодом, коли на Великій Україні панував голодомор, спричинений сталінським режимом, очільник УГКЦ підносить на весь світ голос на захист приречених на голодну смерть українських селян та спільно з іншими греко-католицькими єпископами видає відоме послання «Україна в передсмертних судорогах». Відтак організовує масовий рух допомоги голодуючим під большевицькою окупацією братам і сестрам. У листопаді 1938 року Андрей Шептицький вітає проголошення Карпатської України й надає благословення її прем’єрові о. Августинові Волошину. Під час першої більшовицької окупації 1939–1941 років активно протестує проти переслідування українського народу, його Церкви та її духовенства. А в обставинах німецької окупації 1941 року, коли проголошують відновлення української державності, митрополит Андрей видає послання, в якому благословляє Українську Державу, а невдовзі й накреслює цілий план розбудови «Української хати». У ті часи, коли, здавалося, шаленіло пекло на землі, з особливою силою проявився душпастирський талант митрополита Шептицького. Як ніхто інший в окупованій нацистами Європі, він мав відвагу написати до рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера лист протесту проти знущання над євреями та проти втягування українців до цієї нелюдської акції. Він не лише оприлюднив сміливе послання «Не убий!», протиставившись машині смерті, а й разом зі своїм братом Климентієм організував цілу мережу порятунку єврейських дітей у студитських монастирях, в яких було  врятовано 160 життів.   У ці часи війни й окупацій слуга Божий скликав низку архиєпархіальних соборів, головною темою яких, за словами самого Митрополита, був теоцентризм – центральність божественного життя Пресвятої Тройці. Тобто в момент найбільшої загрози для Церкви та народу Андрей Шептицький шукав розв’язок не в людській, а в Божій мудрості. У його посланнях, зверненнях, промовах із різних нагод та його молитвах натрапляємо на натяки про те, що він вважав таким життєдайним – на зв’язок між Христом – Божою Мудрістю – та мудрістю людини, а в пошані до мудрості він вбачав особливу рису української душі.  Вважав, що напевно більшість українського народу вибрала  б бути «мудрим жебраком», а не «дурним царем». Отож читаємо в його творі «Божа Мудрість» (1932-1933): «…та одна прикмета оцінювати як слід мудрість такою, якою вона є, й тим чим є, повинна цілому нашому національному життю надати безумовно якоїсь могутньої сили…» Чи треба після цього далеко не вичерпного переліку підказувати, на кого мали б взоруватися наше сучасне духовенство й монашество, дипломати і державні мужі, освітяни і працівники культури, меценати й доброчинці? Розповідають, що коли після 18-річної каторги в Сибіру ісповідник віри митрополит Йосиф Сліпий прибув 1963 року до Рима, то у своїх розмовах зі співробітниками часто посилався на мудрість свого великого попередника. Не раз ставав він посеред коридору, ставлячи собі самому запитання: «А що в цьому випадку зробив би покійний митрополит Шептицький?» Думка слуги Божого Андрея, його всеохопна мудрість були для Патріарха Йосифа найбільшим скарбом для будування майбутнього Церкви і для вирішення проблем своїх буднів. Тому розмова українців із митрополитом Шептицьким не припиняється ніколи. Міняються епохи, та він незмінно промовляє до нас Божою мудрістю та обставинами свого життя – промовляє так, ніби є нашим сучасником. Поставмо й ми собі це питання: а що порадив би нам митрополит Андрей Шептицький, якби був  між нами сьогодні? За якимсь незбагненним присудом Господнього Провидіння Україна знову стала об’єктом нападу з боку темного варварства, яке претендує стати «новим» словом у світовій політиці. У наше життя повернулися давні теми: історичної кривди з боку Росії, героїки справедливої війни, потреби національної консолідації та оборони. Тому з усієї проповідницької спадщини митрополита Андрея цього разу ми вибрали передусім ті його думки, які стосуються нинішнього стану війни – не оголошеної, але такої реальної та відчутної. Митрополит, хоч і прикутий до свого інвалідного крісла, серцем відчував особливості воєнного лихоліття. Його душпастирське чуття відразу вловило, що війна спотворює людські стосунки й підважує Божий лад у суспільстві. Його перше послання-попередження датоване вже 1 вересня 1939 року: Час воєнний утруднює людині кермуватися вказівками тверезого, ясного розуму, освіченого вірою. Верх беруть почування, вразливість, пристрасть, а з того нерозважні кроки, шкідливі не тільки для одиниці, але і для загалу, для цілої родини, громади й народу. Ця небезпека в положенню так особливо труднім, в якім находиться наш народ, стається прямо грізна (Пастирське послання до духовенства про обов'язок перестерігати вірних перед намовами провокаторів та агітаторів). Мине ще кілька років, але війна не змінить свого нелюдського обличчя: В часі війни навіть між тими, що не воюють, або й тими, що їх ніщо не ділить, нагромаджуються такі небувалі кількості не­порозумінь, спорів, ворожнечі, часом навіть і ненависти, що не пізнається цьогосвіту і людей, яких зналося добре ще кілька літ тому. Люди діляться, всюди собою зайняті, не мають часу для ближнього, не мають з чого дати йому хоч добре слово, усі стали нервові, роздражнення нервів прибирає форми неврастенії, істерії і суспільне, чи може радше товариське життя, стає подібне до того принципіяльного «bellum omnium contra omnes» [війна всіх проти всіх (лат.)] Гоббеса, наслідком чого проста зичливість і християнська любов ближнього стає товаром дуже рідким, дорожчим від масла чи сала (Пастирське послання на Великдень для читачів часописів «Краківські Вісті», «Львівські вісті» та «Рідна Земля»). Здавалося б, у час війни мають перестати діяти євангельські засади, тому що набирають актуальності одвічні закони відплати та помсти. Настає доба, коли створюється враження, ніби Бог затуляє від нас своє обличчя. Добрий пастир знає, що в таку добу в серцях людей може наступити велике духовне затемнення. І вони, шукаючи захисту, здатні завдавати одне одному ран. Тоді й ворогу зручно змінити тактику, оскільки виграшною стає підривна робота: підбурювання до насильницького зведення порахунків, диверсії, дезорганізація суспільного життя. І все це публічно мотивується патріотичними гаслами чи воєнними обставинами. Для митрополита Андрея це час цілковитої руїни того, що він усе своє життя плекав, – руїни, від якої народ тепер треба остерегти: Не давайтеся наклонювати до яких-небудь актів насильства або непослуху, заховуйте розвагу й супокій, єдність і згоду, керуйтеся в усім розумом, просвіченим вірою. Божий Закон хай буде правилом Вашого поступовання й Вашою ціллю. Ідучи дорогою цією без ніякого сумніву найлучше послужите Батьківщині й будучности нашого народу (Пастирське послання до духовенства про обов'язок перестерігати вірних перед намовами провокаторів та агітаторів). Ніякі людські згляди і ніякі дані приречення не оправдовують гріха проти Божої заповіди… Можуть прийти хвилі, в яких будуть вам радити поступування противне вашій совісти і Божому  законові. В таких хвилях поступайте завсігди як християни, вірні й послушні Божому законові (Про організацію парохій і громади). Християнин може і повинен бути патріотом, але єго патріотизм не може бути ненавистю і ані не сміє накладати обов’язків, противних вірі...  Любіть всі своє, свого тримайтеся і про своє дбайте, але стережіться ненависти, бо ненависть се чувство нехристиянське(Християнська робота). Найкращим засобом, який припиняє зневірені роздори і створює умови для позитивної праці, є національна єдність. Митрополит Шептицький бачив, що в суспільному житті українців раз у раз відтворюється їхня фатальна схильність до взаємної ворожнечі, і невтомно боровся за примноження єдності. Цим своїм словом він промовляє до нас і сьогодні: До осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности… Треба нам, оскільки це тільки можливе, усунути всякі роздори і все, що ділить, і всіма силами змагати до осягнення, по змозі, якнайбільшої єдности (Лист до православних архиєреїв в Україні). Як довго не буде між нами християнської єдности, так довго й найслабший противник буде від нас сильніший (Не убий). Найбільшою небезпекою є внутрішні роздори, поборювання себе взаїмно і випливаюча з роздорів атаманщина, котра вже так дуже много причинилася до руїни і упадку усіх наших подій при першій нашій пробі побудувати Укр[аїнську] Державу (Про організацію парохій і громади). Для нас, що зовсім недавно пережили зародження української політичної нації, в якій поєдналися серця представників багатьох етнічних груп, особливо значущим буде знайти в писаннях митрополита Шептицького таку фразу, ніби списану із сьогодення: Між вами були люди і іншої національности, які одначе з таким пожертвуванням працювали для нашого народу, що стались в повному значенні того слова нашими найближчими й найдорожчими співробітниками у винограді Хр[истовому] (Послання до монаших Чинів і Згромаджень про переслідування Церкви радян­ською владою та обов'язок і надалі працювати для добра Церкви й народу). Учасникам ненасильницького протесту на Майдані не раз здавалося, що митрополит Андрей є поміж ними. Чому? Та тому, що Майдан молився. Українська Революція гідності не була б такою успішною, якби не молитва. Про це значення молитви нам треба пам’ятати і сьогодні, коли на Cході України точиться війна з російськими військовими угрупованнями. Ось чому ті з нас, хто самовіддано формував молитовний Майдан, напевно, відчують свою душевну суголосність із такими висновками Андрея Шептицького: Ми є свідками історичних подій, які на всі часи стануть ясним доказом, чим є молитва для людства (Пастирське послання до духовенства про церковне правило та розпорядження для духовенства про обов’язок священика відмовлювати церковне правило). Все те, – що видавалося неможливе і нездійсниме, виявилось можливе, бо й найбільші перешкоди усуваються тоді, коли Бог якесь діло благословить і хоче його довести до кінця (Звернення з приводу завершення ІV Архиєпархіяльного Собору). Таємниця такого дивовижного пророчого слова митрополита Андрея проста: його найбільше багатство було не від цього світу, бо він посідав Божу Мудрість і Божий мир. З усіх видів діяльності цього слуги Божого, його праць, молитов і повчань, мрій і страждань, заповітів і завдань, що їх він нам залишив, і сьогодні випромінює Божественна благодать. Це й визначило калібр його особи: «Велетень Свято-Юрської гори» був передусім велетнем духу. Ось чому, коли ми натрапляємо в церковно-історичних текстах на слово «Митрополит», подане без імені, нам не треба загадувати, хто це такий: ми всі знаємо, що це – Андрей Шептицький. Коли в якомусь виступі почуємо вислів «слуга Божий» (термін, яким означують кожного, стосовно кого в Католицькій Церкві розпочато справу про можливу беатифікацію), думка наша відразу докінчує: «митрополит Андрей Шептицький». Як це часто буває з великими постатями, за іменем Андрея Шептицького все ще тягнеться шлейф ворожих наклепів і недоброзичлих спотворень. Зловісні тоталітарні системи все ще тримають частину людей у своїх ідеологічних тенетах. Проте не покладають своїх рук ті, що були врятовані завдяки Митрополитові, чи ті, що навіки осяяні його духовною величчю. А тому крок за кроком крига недовіри й нерозуміння довкола постаті Шептицького скресає. Для прикладу, 2012 року «за його відважні дії, співчутливість щодо переслідуваних єврейсько-українських співгромадян і тривалий приклад відданості фундаментальним людським правам і найвищим обов’язкам людського роду» митрополита Андрея одноголосно вшанував Парламент Канади. Українська Греко-Католицька Церква вже давно впевнена, що митрополит Андрей Шептицький є святою особою, учителем і свідком Христової віри та взірцем досконалого християнського життя. Працюймо і молімося, щоб його прославила славою святих Вселенська Церква, бо цього велетня духу повинні пізнати всі народи. Є докази про чудесні оздоровлення, отримані за його посередництвом. Але чи не найбільшим його чудом є саме відродження УГКЦ, про яке він на смертному ложі пророкував. Утім, попереду здійснення ще одного пророцтва митрополита Андрея, даного ним у той же смертний час, – пророцтва про Україну. Так, сьогодні наша держава в небезпеці, а українці – у неспокої. Проте саме на порозі своєї смерті – у той момент, коли Бог відкриває перед праведником Небо й усі тайни майбутнього, – наш Праведник побачив відродження нашої країни: Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з'єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високо розвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка тривала вічно. А як могли б ми наблизити той час? Як йому сприяти? Здається, з усіх настанов Митрополита ми не знайдемо більш актуальної для нашої днини, ніж ця, – і хай вона буде  настановою нашої Церкви всім вірним у його Рік: Не зривами одної хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіязму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати свої завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою! (Слово до української молоді). Слуго Божий, митрополите Андрею, моли Бога за нас грішних! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого всехвального апостола Андрея Первозванного,13 грудня 2014 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання частинами після кожної  Божественної Літургії, починаючи від середи, празника Обрізання Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, 1 (14) січня 2015 року Божого, і продовжуючи в наступні неділі. Детальніше...

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2015)

Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам,боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству,возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим Не бійтеся, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель – Христос Господь (Лк 2, 10–11). Христос народився! Цими словами благовісника з небес Христова Церква звіщає спасенну новину. Сьогодні нам народився Спаситель: Господь на землю зійшов і явився в людському тілі у місті Вифлеємі. Радіє цього дня небо і земля, радіє весь людський рід тим, що наш Творець не покинув свого сотворіння, але прийшов, щоб прийняти його долю. Він сам став людиною, щоб розділити з нею її життя: її болі і радості, її тривогу і непевність. Господь стає одним із нас, об’являє себе нашим Спасителем і Визволителем.У святі Різдва Христового ми радіємо тому, що більше не почуваємося самотніми і покинутими, святкуємо те, що Бог є з нами, що Він нас любить, і бачимо втілену Божу любов у новонародженому Дитятку Ісусі, який ніжно спочиває в яслах на сіні. Таїнство народження нашого Спасителя виявляє нам правду про те, як велике Боже відкривається нам через слабке людське, як людське мале і незначне може стати Божим великим! Святе Євангеліє оповідає нам, що Господь Всесвіту народився в родині біженців. Спочатку через наказ кесаря, а потім через кровожерність царя Ірода Пресвята родина була змушена покинути свою домівку та просити прихистку в чужих людей. Так, наш Бог забажав народитися як безхатченко і біженець! За таких дивних обставин народження Спасителя привілей перебувати біля Божого Дитяти мали разом із мудрецями зі Сходу лише ті, хто не соромився бути поруч із потребуючими, вигнанцями та переслідуваними. Відкривши Йому двері свого серця, свого дому, розпізнавши знак спасіння в Господі, що народився у вертепі, ці люди сповнилися божественною радістю серед темряви ночі. Бо ж різдвяне таїнство – це здатність увійти в Божу присутність і зустріти новонародженого Христа через вміння бути поруч: бути поруч із тим, хто немічний і беззахисний, хто терпить від холоду та браку найнеобхіднішого. Україна прожила дивовижний рік, в якому все було великим: надія і відчай, впевненість і розчарування, здобутки і втрати. Великим був і страх, що його відчула Темрява, бачачи, що наш порив до Світла може бути переможним. І Темрява наслала на нас біль і кров, каліцтво і навіть смерть, щоб люди жахнулися тим стражданням і звернули на давню стежку мовчазного та беззаперечного підпорядкування. Немає жодного українця, який не брав би участі в цьому іспиті Господнього провидіння, котрий продовжує тривати. В якомусь сенсі ми всі сьогодні в зоні ризику, у зоні АТО. Подібно до пастирів, які на місці випасання свого стада почули спів ангелів на небі і прийняли звістку про народження Спасителя, так і кожен з нас має своє місце духовного чування, свій «блокпост», що на ньому повинен здійснити власну християнську і громадянську місію. І навіть якщо хтось утомився і хоче уникнути вибору, то все одно його робить. Тільки в такому разі своєю пасивністю він грає на руку злу. Наша цьогорічна дорога до Різдва була дорогою до пораненого і вигнаного. Наша Церква в буквальному сенсі стала польовим шпиталем, розгорнутим щоб дати прихисток гнаним і загоїти рани постраждалих. Але навіть після Майдану Церква не позбулася функцій шпиталю, оскільки це її покликання. Про це нагадує нам Папа Франциск: «Я бачу Церкву як польовий шпиталь після битви». До війни ніхто з нас не був готовий, проте вона триває, непрохано вламується чи не в кожну вкраїнську домівку, особливо на східних теренах нашої країни. Постає небезпека, що поріг людської чутливості до горя і страждання ближнього зменшуватиметься. Християни знають, що байдужість убиває не менше, ніж снаряди установок «Град». Справа держави – мудро вирішити проблему допомоги своїм стражденним громадянам. А справа кожного християнина – бути близько, бути поруч із тими, хто в біді. Саме це християнське єднання з потребуючими, яке звемо солідарністю, і робить нас сильними. Бо в ньому проявляється і через нього передається нам сила воплоченого Бога, дія Спасителя, який народився для того, щоб вчинити нас вільними і непереможними в Бозі. У різдвяний час кожен із нас поглядає на небо в надії побачити світло вифлеємської зорі. Бо Новий рік не обіцяє бути легшим, а наш вибір – простішим. Наше найбільше завдання на 2015 рік – це вийти на шлях цивілізованого розвитку й гідного життя. Для цього ми всі мусимо зодягнутися в іншу – Божу – людину, тобто зректися негідних компромісів з лукавим. Це завдання стосується кожного з нас – навіть того, хто вважає себе найменшим у цьому світі. Завдання змістити свою життєву позицію в бік добра має також великий громадянський сенс, бо коли зміниться українка та українець – зміниться і вся наша країна. Усі разом ми маємо зодягнути її в нове намисто ефективних державних структур, які перестануть нарешті бути структурами гріха. Адже влада може бути благословенням, якщо стає служінням. Обидва завдання неможливо здійснити, бодай раз не відчувши сумніву, не помилившись, не зробивши кроку назад. Не маймо гордині досконалості – краще визнаймо перед Богом свої слабкості й смиренно просімо: Боже, допоможи моєму безсиллю! Смиренна людина не втрачає віри у свої сили, бо, за словами Івана Франка, «чує на своєму плечі руку Господню». Тому пам’ятаймо, що зневіра, розчарування, мстиве прагнення поквитатися з тими, хто не здійснив наших очікувань, – це інструменти, якими Темрява найефективніше відновлює свої втрачені позиції. Не помагаймо їй зруйнувати наші шанси! Біда не в тому, що не все вдається зробити. Біда, коли від цього в людини опускаються руки! Маємо перед собою ще одне завдання, щодо якого ніколи не має бути сумніву. Це завдання молитися. Майдан переміг тому, що ревно і щиро молився. Сьогодні не дозвольмо, щоб через певне «призвичаєння» до війни ослабла інтенсивність наших молитов. Спрямуймо всі сили своєї душі на те, щоб у наших родинах і спільнотах тривала безперервна молитва за Україну, щоб у нашій державній оселі, ніби в бідній вифлеємській яскині, засяяло світло віри, очистилися наші серця, зродилося нове життя. І тоді, маючи на собі Боже благословення, ми станемо найщасливішим народом на Землі. Серед темної ночі непевності й тривоги звучить прадідівська коляда, розвіваючи смуток та всілякі негаразди... З цим різдвяним благовістям прагну відвідати кожну домівку добрих людей, які приймають до себе новонародженого Бога і Спасителя та радіють Різдвом Христовим! Сьогодні линемо з різдвяним привітом до наших воїнів, які святкують цей величний празник у холодних окопах та бліндажах на передовій і готові грудьми закрити свій народ. Зі святковим віншуванням добра і гаразду заходимо до тих, хто втратив свою домівку та тепло рідної сім’ї. Зі співом ангелів про мир на землі та славу на висотах завітаймо сьогодні до тих, хто сумує через втрату рідних та близьких, хто страждає від отриманих ран і тих, хто в полоні й ув’язненні. Як у цю різдвяну ніч радість перемагає смуток, а небесне світло – темряву, так нехай у своєму Різдві наш Спаситель сповнить нас силою звитяги добра над злом, правди над неправдою, і небесний мир хай здолає війну. Усім нашим вірним в Україні і на поселеннях з усього серця зичу веселих свят Різдва Христового, смачної куті та дзвінкої коляди!Христос народився! Славімо Його! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого Миколая, архиєпископа Мир Ликійських, чудотворця,19 грудня 2014 року Божого Детальніше...

Синодальне послання до вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі про суспільно-політичну ситуацію в Україні напередодні виборів до Верховної Ради

…Не лякайся й не падай духом, бо Господь, Бог твій, з тобою, куди б ти не подався (Книга Ісуса Навина 1, 9). Дорогі в Христі! Уже близько року весь наш народ перебуває в паломництві до справжньої свободи. Пройшовши визвольний досвід Революції гідності, ми спільно переносимо трагічний військовий конфлікт, анексію Криму й агресію з боку сусідньої держави на Cході України, переживаємо складну економічну кризу, постійно стоїмо перед викликами в політичній сфері. Як ми можемо мати певність, що Бог є з нами? Під проводом Мойсея народ Ізраїлю 40 років здійснював своє паломництво, свій перехід – від рабства до свободи, від смерті до життя, з дому неволі до Обіцяної Землі. Скільки непевності і страху було серед народу, який відважився піти за покликом Божим; скільки непевності мав сам Мойсей, якому Господь доручив стати провідником у цьому переході! Всевишній дав Мойсеєві знаки своєї підтримки та присутності – здатність молитися і чути Бога; Ковчег Завіту, в якому були скрижалі Заповідей, котрі навчали правди і справедливості; розквітлий жезл Аарона, що свідчив про Божу пастирську опіку над вибраним народом. Ми знаємо, що народ Ізраїлю здійснив перехід і посів Обіцяну Землю. Ця історія зі Старого Завіту є не просто нагадуванням, а пророцтвом, знаком, обіцянкою для нас, що Бог є з нами. Він перевів ізраїльтян через пустелю і тепер супроводжує нашу Церкву та український народ через усі сьогоднішні випробування, допомагає нам долати страх і непевність. У нас також є знаки Божої підтримки: молитва Майдану, що помножувала сили; Богом дана земля, яка годує і підтримує життя; Божі заповіді, що навчають; мучеництво праведників і героїв, які свідчили в далекому та близькому минулому і свідчать також сьогодні про силу духу нашого народу та очищують його своєю жертвою. Хоч якими є горе, страх і відчай, ми знаємо, що Господь – з нами. Наше паломництво – це час випробувань, але водночас і нагода для консолідації, об’єднання. У нашому церковному гімні ми молимо: «Боже, нам єдність подай». Саме зараз ми бачимо неймовірну потугу об’єднаних зусиль: у праці волонтерів, у мобілізації населення, у щедрих пожертвах на потреби армії, у допомозі вимушеним переселенцям із Криму і Сходу. Усе це – діла милосердя, і саме вони стягають на нас благословення Неба. Нас має єднати не лише горе, небезпека, страх, а й розуміння спільної долі і спільного майбутнього. Закликаємо всіх і надалі витривало крокувати дорогою правди та свободи, щодня будувати наше майбутнє ревною молитвою, солідарністю зі стражденними і потребуючими, підтримкою всіх ініціатив, державних і громадських, скерованих на захист нашої Батьківщини та утвердження в нашому народі Божого спасенного Закону. Ми схиляємо свої голови перед усіма героями, які віддали своє життя за волю і незалежність нашої держави, за гідність кожного українця, кожного європейця. Висловлюємо щирі співчуття їхнім родинам, як рівно ж близьким і рідним усіх загиблих під час військових дій на Сході України. Скеровуємо особливі слова визнання до всіх, які сьогодні з подиву гідною самопожертвою стоять на фронті нашої спільної свободи, і дякуємо тим, хто своєю великодушністю та особистою жертвою свідчить про Божі істини в час війни й великих моральних викликів. Заявляємо про нашу близькість до родин поранених, позбавлених даху над головою та наражених на різноманітні небезпеки. Запевняємо їм молитовну підтримку та закликаємо всіх священиків посилювати пастирську солідарність з усіма потерпілими. Заохочуємо всіх вірних УГКЦ і людей доброї волі в Україні та в міжнародній спільноті до посиленої спільної праці задля зменшення страждань та зцілення духовних і тілесних ран українців. Закликаємо всіх, хто нас почує, до конкретних євангельських діл милосердя. Ми не приречені обставинами, ми можемо і повинні діяти! Перед нами – вибори до Верховної Ради України. В час стрімкого переходу, ці вибори виявляються чи не найскладнішими й найважливішими в історії нашої держави. Тому нині нам потрібна єдність – об’єднання не навколо політичних фігур, а навколо спільного розуміння нашого майбутнього. Минула зима всім нам показала, наскільки необхідний нам чесний і незалежний парламент, наскільки важливим є вибір кожного депутата і яка величезна ціна їхньої нечесності та помилки. Сьогодні наш політичний устрій залежить від нас, бо Господь Бог, Джерело всієї влади, доручив її народові. Тому наша відповідальність – привести до влади чесних і мудрих політиків. Можливо, кожен зокрема не має надто великого впливу на політиків чи ситуацію, але, будьмо певні, навіть один голос, один чесний вибір, може бути вирішальним на локальному рівні і сприяти спільному правильному рішенню в масштабах всієї країни. Не перекладаймо відповідальності на інших, робімо свій вибір мудро і чесно. У такий непевний час легко спокуситися на улесливі гасла популістів, які породжують паніку та спонукають до порожнього критиканства. Критика доцільна, якщо її метою є спільне благо. Конструктивна критика сприяє єдності, тоді як критиканство і політиканство – від неї віддаляють. Не вірмо тим, хто обіцяє блискавичне вирішення всіх проблем. Україні потрібні глибинні і послідовні реформи у дуже багатьох сферах, як це виявили політична та економічна криза, а тим більше війна. Для реформ ми потребуємо мудрості і мужності політиків та єднання народу, адже реформи, напевно, будуть болісними та довготривалими. Слід без зволікань починати їх впроваджувати. Український народ, після Майдану, справедливо очікує реформ, навіть їх вимагає. Важливо, - як вже було сказано, - що причини з’ясовано: усі ми бачимо, як кровоточить у нас виразка корупції, грошолюбства, подвійної моралі та безкарності у зловживанні владою. Це передусім духовні болячки, а тому в духові знаходьмо і ліки від них. Звертаємося до політиків – чинних і тих, що будуть обраними. Ви приходите до влади в неймовірно складний час. Зараз не пора втішатися здобутими благами – це час жертовності. Довірена вам влада передбачає насамперед відповідальність перед людьми, які вам довірилися. Нехай завжди буде перед вами жертва Небесної сотні Майдану, а тепер уже й тисяч загиблих українських воїнів і мирних мешканців Сходу. Нехай це стане мірилом для кожного вашого рішення. Ми довірилися Богові і пішли паломницьким шляхом гідності та свободи. Це довге паломництво й далеко не кожен стане свідком його щасливого завершення. Мойсей, обраний Богом, і той не побачив. І Патріарх Йосиф, який виводив нас із дому неволі, також не діждав. Бачив тільки Митрополит Андрей, та й то лише в дарованій йому передсмертній візії. Не побачать уже й Герої Небесної сотні. Але всі, тут згадані, мають одну спільну рису: вони – вели і йшли до кінця, передаючи естафету нам. Будьмо ж вірні їхньому провідництву! Перед нами багато непевності: ми не знаємо, якою ця дорога буде і скільки вимагатиме жертв, скільки воїнів світла буде потрібно, щоб вивести нас із пітьми. На багато питань ми не маємо відповіді. Ніхто не має. Відповідь має лише Господь, який каже: «Не бійтеся! Ідіть! Я буду з вами!» У цьому ми можемо бути певними. Тому йдімо разом із Богом! Благословення Господнє на вас!Від імені Синоду Єпископів УГКЦ † СВЯТОСЛАВ Дано у Львові-Брюховичах,дня 13 вересня 2014 року Божого,в празник Положення чесного пояса Пресвятої Богородиці Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної Божественної Літургії в неділю, 21 вересня, у день празника Різдва Пресвятої Богородиці Детальніше...

Україна спливає кров’ю! Звернення Синоду Єпископів УГКЦ

Ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви з України та з країн поселень українців Південної, Північної Америки, Австралії та Європи, які зібралися на черговий Священний Синод у м. Львові, усвідомлюючи свою відповідальність за повірену нам паству, підносимо голос від імені народу України та волаємо до народів світу: «Україна спливає кров’ю!» Ця мирна суверенна держава зазнала прямого військового вторгнення з боку північного сусіда. Сотні одиниць важкої зброї і техніки, тисячі озброєних найманців та військових регулярної армії Росії перетинають кордони України, сіють смерть і знищення, незважаючи на перемовини про перемир’я та дотеперішні дипломатичні зусилля. Водночас триває нечувана за масштабами ненависті та спотворення істинного стану речей пропаганда, яка є не менше руйнівною, ніж зброя масового ураження. Увесь світ став свідком, як упродовж останніх місяців на теренах України агресор чинить злочини проти людства. Цілий світ сколихнуло злочинне збиття малайзійського літака, через що загинуло 298 осіб з 10 країн світу. Тисячі людей, зокрема жінки та діти, були безоглядно вбиті; багатьох із них не вдалося навіть гідно поховати. Численні поранені змушені просто чекати смерті через недосяжність медичної опіки. Тисячі людей викрадені та зазнають тортур і привселюдного приниження людської гідності. Сотні тисяч біженців вимушені покинути свої домівки через загрозу їхньому життю і небезпеку смерті. Якщо негайно не зупинити ці злочини, то з настанням зимових холодів кількість жертв зросте в десятки разів. Той, хто вбиває людей в Україні, завтра не завагається повернути свою зброю супроти будь-кого в своїй країні та поза її межами, атакувати будь-яку державу світу. Перед лицем таких тяжких злочинів ми взиваємо до сумління віруючих людей різних релігій і віровизнань, звертаємося до всіх людей доброї волі, керівників держав і членів світового співтовариства: «Зупиніть кровопролиття в Україні!» Сьогодні мовчанка чи бездіяльність, небажання визнати всю драматичність ситуації, яка склалася в нашій країні, можуть зробити кожного не просто німим чи байдужим свідком, а й співучасником гріха вбивства, що кличе про справедливість до неба, як про це говорить Священне Писання: «І сказав Господь: Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі» (Бут. 4, 10). Як не пригадати також слів святого Івана Павла ІІ, котрий далекого 1979 року в околицях колишнього концтабору Аушвіц-Біркенау сказав: «Відповідальними за війни є не лише ті, хто викликає їх безпосередньо, а й ті, хто не робить усього, що в його силах, щоб відвернути їх». До відповідальності закликаємо особливо тих, кого Господь наділив владою приймати необхідні рішення на політичному рівні задля відновлення миру і безпеки в Європі. А всіх віруючих та людей доброї волі знову закликаємо до усильних молитов за припинення агресії і відновлення тривалого та всеохопного миру в Україні. Переконані, що Господь є з нами в наших стражданнях і бідах, що Він почує наші спільні благання та молитви, і завдяки скоординованим зусиллям міжнародної спільноти ми зможемо припинити кровопролиття, захистити гідність людини та відновити життєдайний мир. Блаженніший Святослав (Шевчук),Верховний Архиєпископ УГКЦВисокопреосвященний Владика Василь (Семенюк),Архиєпископ і Митрополит Тернопільсько-ЗборівськийВисокопреосвященний Владика Володимир (Війтишин),Архиєпископ і Митрополит Івано-ФранківськийВисокопреосвященний Владика Ігор (Возьняк),Архиєпископ і Митрополит ЛьвівськийВисокопреосвященний Владика Іван (Мартиняк),Митрополит Перемисько-ВаршавськийВисокопреосвященний Владика Лаврентій (Гуцуляк),Архиєпископ і Митрополит ВінніпезькийПреосвященний Владика Володимир (Ковбич),Архиєпископ і Митрополит КуритибськийВисокопреосвященний Владика Стефан (Сорока),Архиєпископ і Митрополит ФіладельфійськийПреосвященний Владика Борис (Ґудзяк),Єпарх Паризької єпархії святого Володимира дляукраїнців візантійського обряду ФранціїПреосвященний Владика Браєн (Байда),Єпарх СаскатунськийПреосвященний Владика Василь (Івасюк),Єпарх Коломийсько-ЧернівецькийПреосвященний Владика Володимир (Ющак),Єпарх Вроцлавсько-ҐданськийПреосвященний Владика Гліб (Лончина),Єпарх єпархії Пресвятої родини з осідком у ЛондоніПреосвященний Владика Давид (Мотюк),Єпарх ЕдмонтонськийПреосвященний Владика Дмитро (Григорак),Єпарх БучацькийПреосвященний Владика Кен (Новаківський),Єпарх Нью-ВестмінстерськийПреосвященний Владика Мирон (Мазур),Єпарх єпархії Непорочного Зачаття Пресвятої БогородиціПреосвященний Владика Михаїл (Колтун),Єпарх Сокальсько-ЖовківськийПреосвященний Владика Павло (Хомницький),Єпарх СтемфордськийПреосвященний Владика Петро (Стасюк),Єпарх МельборнськийПреосвященний Владика Річард (Семінак),Єпарх ЧиказькийПреосвященний Владика Степан (Хміляр),Єпарх ТоронтонськийПреосвященний Владика Тарас (Сеньків),Єпарх СтрийськийПреосвященний Владика Ярослав (Приріз),Єпарх Самбірсько-ДрогобицькийПреосвященний Владика Богдан (Дзюрах),Єпископ Курії Верховного Архиєпископа,Секретар Синоду Єпископів УГКЦПреосвященний Владика Петро (Крик),Апостольський Екзарх Німеччини та СкандинавіїПреосвященний Владика Василь (Тучапець),Екзарх ХарківськийПреосвященний Владика Йосафат (Говера),Екзарх ЛуцькийПреосвященний Владика Михайло (Бубній),Екзарх Одеський, Адміністратор Кримського екзархатуПреосвященний Владика Степан (Меньок),Екзарх ДонецькийПреосвященний Владика Даниїл (Козлинський),Апостольський адміністратор єпархії Покрова ПресвятоїБогородиці в АргентиніПреосвященний Владика Іван (Бура),Апостольський адміністратор Пармської ЄпархіїПреосвященний Владика Діонісій (Ляхович),Апостольський Візитатор для українцівгреко-католиків в Італії та ІспаніїПреосвященний Владика Венедикт (Алексійчук),Єпископ-помічник Львівської АрхиєпархіїПреосвященний Владика Йосиф (Мілян),Єпископ-помічник Київської АрхиєпархіїПреосвященний Владика Євген (Попович),Єпископ-помічник Перемисько-Варшавської АрхиєпархіїПреосвященний Владика Богдан (Манишин),Єпископ-помічник Стрийської єпархіїПреосвященний Владика Йосафат (Мощич),Єпископ-помічник Івано-Франківської АрхиєпархіїПреосвященний Владика Григорій (Комар),Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархіїПреосвященний Владика Василій (Лостен),Єпископ-емеритПреосвященний Владика Іриней (Білик),Єпископ-емерит Детальніше...

Лист-звернення Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ з нагоди проведення VI Всеукраїнського військового паломництва до Зарваниці

Уже п’ять років поспіль Марійський центр у Зарваниці збирає під покров Пресвятої Богородиці велику кількість службовців Збройних сил України, Міністерства внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України та інших військових формувань. Ця подія не пересічна, оскільки гуртує всі українські силові структури біля стіп Богородиці в єдину християнську спільноту, кожен член якої готовий виконувати свій обов’язок християнина залежно від особливості власного покликання, в основі котрого лежить вірність і відданість українському народові. Саме сюди військові несли та несуть свої прохання-молитви, щоб передати їх в руки Небесної Матері – Заступниці України. Цього року, 20-21 вересня, буде проведена чергова військова проща до Зарваниці. У ній візьмуть участь представники ЗСУ, силових структур, воїни, які брали участь у бойових діях в зоні АТО, поранені військовослужбовці, члени сімей захисників України. Це паломництво вкотре поєднає всіх захисників у духовному центрі в єдину спільноту, щоб вознести свою усильну молитву за мир і спокій у країні, що їх так непохитно відстоюють наші захисники. Плекання миру та його захист – це справа не лише військових, а й обов’язок кожного громадянина-патріота. Водночас покликанням кожного християнина є нести мир, отриманий від Господа, і ділитися ним із ближніми. Саме тому Богородиця всіх нас єднає в цьому паломництві, щоб увесь народ України прийняв дарований Всевишнім мир: «Мир залишаю вам, мій мир даю вам» (Ів. 14, 27). Сьогодні ми ласкаво запрошуємо всіх небайдужих, чиє серце відкрите на плекання миру, єднатися з військовими в молитві за мир і спокій в Україні та світі, яка проходитиме в Зарваниці. В особливий спосіб запрошуємо долучитися до молитви родин військовослужбовців. Ця молитва стане міцним щитом захисту та підтримки для тих, хто перебуває на передовій, хто в постійній небезпеці для життя та здоров’я непохитно стоїть на служінні миру. У рамках паломництва, окрім молитовної підтримки захисників, буде можливість надати їм матеріальну допомогу. З цією метою буде проводитися збір коштів для потреб військовослужбовців у зоні АТО. Єднаючись у спільній справі плекання миру, візьмімо близько до серця Господній заклик до нас: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Ми є миротворцями тоді, коли з нами непереможний щит – щира молитва до Бога за мир та спокій. Єднаймося! Прийдімо до Богородиці Зарваницької та віддаймо їй у руки свої молитви-благання за наш народ, наше військо, наш мир. Будьмо миротворцями! † СВЯТОСЛАВДано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святих мучеників Фотія і Аникити,25 серпня 2014 року Божого Детальніше...

У катедральному соборі Пресвятої Трійці відбувся Чин архиєрейської хіротонії владики Григорія (Комара) [фото&відео]

22 серпня, у день пам’яті св. апостола Матія, у катедральному соборі в Дрогобичі відбулась хіротонія єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії владики Григорія (Комара). Єпископську хіротонію здійснив Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ. Співсвятителями були: владика Ігор (Возьняк), Митрополит Львівський, та владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Участь у Божественній Літургії взяли єпископи УГКЦ, Високопреосвященний Томас (Галліксон), папський нунцій в Україні, священики та вірні Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...

Блаженніший Святослав під час хіротонії владики Григорія (Комара): "Прийміть вашого нового владику, бо через нього Христос приходить сьогодні до вас, щоб вам послужити"

Прийняти з пошаною та любов’ю нового єпископа закликав Глава УГКЦ вірних Самбірсько-Дрогобицької єпархії. З такими словами 22 серпня, перебуваючи у Дрогобичі, звернувся Блаженніший Святослав під час Божественної Літургії у катедральному соборі Пресвятої Трійці. Глава і Отець УГКЦ у співслужінні владики Ігора (Возьняка), Митрополита Львівського, владики Ярослава (Приріза), єпископа Самбірсько-Дрогобицького, та єпископів УГКЦ звершив єпископську хіротонію протоієрея Григорія Комара. Детальніше...