Нехай же Бог надії
сповнить вас усякою радістю та миром у вірі,
щоб ви збагатились у надії, силою Духа Святого
(Рим. 15, 13)
Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні ченці та черниці!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Мир вам у Господі!
1. Вдячність Богові за Дар П’ятдесятниці
У 2023 році виповнюється 1035-та річниця Свято-Володимирового Хрещення Руси-України та 30-річчя від заснування Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ці важливі події в житті нашої Церкви є доброю нагодою подякувати Богові за незліченні благодаті, які ми від Нього отримали.
Наша єпархія − спадкоємиця однієї з найдавніших єпископських кафедр Київської Церкви – Перемишльської (ХІІІ ст.). Про її канонічне заснування оголосив Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) 12 липня 1993 р. Б., невдовзі після того, як наприкінці 80-х − на початку 90-х рр. ХХ ст. УГКЦ почала відновлювати свої церковні структури після десятиліть переслідування безбожним комуністичним режимом. Синодальна постанова містить слова з книги Діянь святих апостолів: «Сподобалося Святому Духові і нам...» (пор. Ді. 15, 28), адже кожен Синод Єпископів − це подія П’ятдесятниці. Тож Самбірсько–Дрогобицька єпархія народилася як плід локальної П’ятдесятниці в українському народі.
Християнські цінності, які були защеплені на українській землі, – це той надійний фундамент, на якому тримається державність, суспільно-громадські відносини та культурна самобутність нашого народу. Тож дякуємо Христу Богові, Який 1035 років тому відвідав наш народ і впродовж усього цього часу ростив Свою Церкву (пор. 1 Кор. 3, 7), посилаючи численних жертовних працівників у Христовий виноградник. Ми також прагнемо скласти вдячність всім, хто ці 30 років великодушно підтримував розбудову церковного життя на теренах нашої єпархії. Дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі Ви – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки Вам, Господнім помічникам – щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою Матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Дякую всім Вам та молю Господа, щоб продовжував спрямовувати Ваші стопи шляхами Божого Промислу, наповнюючи Своєю божественною любов’ю та скріплюючи Своєю благодаттю.
Сподіваємось, що молитовний спомин про ці знакові події стане нагодою для поглиблення нашої віри, віднови духовного життя та пожвавлення християнського свідчення.
2. Берегти віру як найбільший і найцінніший скарб
Щоразу світ кидає нам виклик по-новому відкривати та переживати істини святої віри. Дуже важливо передати наступним поколінням цей неоцінений скарб, який наш народ зберіг усупереч переслідуванням і стражданням. Для цього потрібно глибоко усвідомити, що таке Христова Церква, яку сповідує кожен християнин, молячись у «Символі віри»: «Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву».
Святий Августин свого часу сказав відомі слова: «Ти створив нас для Себе, Боже, і неспокійне людське серце, поки не спочине в Тобі». Минають століття, а ці слова великого святого ранньої Церкви й надалі залишаються актуальними. Чому? Бо так влаштована людська природа, яка потребує єднання зі своїм Творцем. І саме Церква має місію допомагати людині всіх часів віднаходити «дорогу до храму», вчитися спілкуватися зі своїм Творцем і Спасителем, щораз більше відкривати своє єство на освячуючу благодать Святого Духа.
Однак Бога не можна віднайти раз і назавжди, раз і назавжди «заволодіти» Ним. Бог не є змістом інформації, яку достатньо тільки раз почути, зрозуміти й засвоїти. Віра кормиться тим, що Бог постійно дозволяє Себе розпізнавати. Проповідуючи про великі Божі діла, Церква дає змогу вірним переживати присутність Бога і єднатися з Ним. Коли людина слухає про Бога, Який замешкує і діє серед нас, у неї зароджується бажання шукати Його сліди у своєму житті. «Як олень прагне до джерел водних, так серце моє до Тебе, Господи», − каже псалмоспівець (пор. Пс. 42, 1).
Ми, люди, прагнемо правди, добра, краси та шукаємо для себе щастя. Однак, віддалившись від Бога ще в Адамі, часто не розуміємо, що всі наші найсокровенніші поривання й найзаповітніші мрії − це поривання до Бога та мрії про Нього, а наше щастя здійснюється настільки, наскільки воно закорінене в Бозі. Коли в нашому житті, як нам здається, під впливом зовнішніх обставин зростає туга за любов’ю, радістю чи миром, знаймо, що ця туга не від обставин, а від Святого Духа. Це Він спонукає нас не задовольнятися дійсним станом речей і кличе перерости обставини та творити своє життя не згідно з ними, а згідно з велінням совісті. Тому шлях людини до Бога завжди ініціює Святий Дух, для Якого не існує жодних перешкод. Він любить невимовною любовʼю навіть дуже грішну людину, бо де множився гріх, там переважала благодать (пор. Рим. 5, 20).
3. Церква як закваска Божого Царства на землі
«Вік Церкви» розпочався в день П’ятдесятниці (пор. Ді. 2) і триває до сьогодні. Тоді Святий Дух сповнив Христових учнів силою й натхненням для проповіді Євангелія і побудови спільноти тих, для кого Христова благовість стала фундаментом щоденного життя й поведінки. Із тих часів і до сьогодні Церква розвинулася з маленької єрусалимської громади найближчих Христових друзів до багатомільйонної спільноти, що об’єднує різні народи на всіх континентах земної кулі.
Єдина, свята, соборна − католицька й апостольська Церква утворена з помісних Церков, однією з яких є й наша Українська Греко-Католицька Церква. Церковне тіло кожної помісної Церкви твориться з єпархій, а ті − з парафіяльних громад. Апостол Павло у своїх посланнях називає Церкву Тілом Христовим, а нас – Його членами (пор. 1 Кор. 12, 27). Це означає, що через нас Господь діє в цьому світі, а ми творимо єдність і потрібні одне одному. Ми різні, але рівні у своїй гідності. У цьому Тілі кожен з нас має своє особливе незамінне місце і значення. Своїми талантами, які дарує нам Бог, ми доповнюємо один одного. Жоден із дарів не дається віруючому в особисте користування, але для того, щоб ним ділитися для розбудови нерукотворного храму, живими цеглинами якого ми є. Тому в Церкві не можна бути споживачем чи спостерігачем, але всі ми покликані ділитися своїми талантами.
У повчаннях Христа, які доносять до нас синоптичні Євангелія, Церква представлена як Таїнство Божого Царства, яке вже присутнє в цьому світі і ще має прийти у всій своїй повноті (пор. Мк. 4, 26−32; Мт. 13, 1−9, 24−36, 44−52). Це спільнота людей, які очікують на прихід Царства, спільнота, стосунки між членами якої позначені ідеалами Царства. У цьому світі панує неправда, споживацтво, жадібність, насильство, пожадання. Про людину судять за її багатством, зв’язками, становищем. А Царство Боже будується на любові, співчутливості, небайдужості, прощенні, довірі, чистоті, безкорисливості… І ми як Церква покликані свідчити та являти світові взаємини, гідні Божих дітей. Отже, Церква є закваскою і водночас передсмаком Божого Царства тут, на землі. Через Церкву Господь діє в часі і просторі, вона є видимим знаком Його невидимої присутності та продовжує Його служіння в історії, тобто уприсутнює Його в історії. Церква покликана благовістити Христа світові та проголошувати Таїнствами і Словом Царство Боже, що в Ньому прийшло.
4. Церква − Таїнство Божого спасіння
Метою цього благовістування, як каже ап. Павло у Першому посланні до Коринтян, є «придбати» всіх для Христа (пор. 1 Кор. 9, 19−22). Він говорить про Церкву як про життєдайну єдність, яку вірні у Христі отримують з Богом та один з одним через Хрещення і яку Дух робить майже відчутною, єднаючи всіх у Христове Тіло (пор. 1 Кор. 12). Вона є місцем примирення з Богом не тільки юдеїв та поган, але всього людства: «Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши в нас слово примирення» (2 Кор. 5, 18) та «щоб через нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кровʼю його хреста» (Кол. 1, 20). Тож Церква у світі та в історії − це Божа відповідь на гріх, особливо на поділи як його наслідок.
Церква − це Таїнство Божого спасіння, яке Небесний Отець здійснив у Христі Ісусі (пор. Рим. 1, 25). У ній людина позбувається старого, грішного чоловіка, щоб у Христі стати новим Адамом, причасником Божої природи. Водночас варто наголосити, що Церква − це не галерея святих, а прибіжище грішників, це люди, які, долаючи свої немочі, мандрують до святости. На кожній Святій Літургії Господь, як і в часі Свого земного служіння, перебуває з «митарями і грішниками», бо «здорові не потребують лікаря, лише хворі», бо Він «прийшов кликати не праведних, а грішних» (пор. Мт. 9, 11−13). У Церкві через Таїнства, молитву, слухання Божого Слова одержуємо благодать і силу змінюватися та перемагати наші немочі.
Час Церкви – це час благовісти для всього світу. І тому, по суті, Церква – це ніщо інше, як світ, який перебуває на шляху до преображення, світ, який отримує у Христі прозорість для райської повноти, – Нове Небо і Нова Земля, які приходять до нас у Таїнствах Церкви. У постійному чуванні Церква очищає Божим Словом та годує їжею безсмертя – Євхаристією − тих, які у Христі стають новим творінням (пор. 2 Кор. 5, 17). Прообразом Церкви є старозавітний «ковчег Ноя», який урятував світ від загибелі. Ось так і в Церкві знаходимо порятунок, а кожен храм стає для нас таким «ковчегом», який переправляє нас через житейське море в Нове Життя – Царство Небесне. Дякуймо Богові за дар приналежності до цього ковчега спасіння та просімо в Нього ласки щасливо переплисти розбурхане море земного життя, щоб удостоїтися вічного спасіння в Господі.
5. Церква перебуває разом з народом
Від самого початку Хрещення Руси-України наша Церква засвідчила, що вона є закваскою Божого Царства для українського народу. Християнськими цінностями керувалася й надихалася українська культура. На християнських істинах виростали генії нашого народу, такі як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка.
Святий папа Іван-Павло ІІ, прибувши 22 роки тому на нашу землю, підкреслив християнську природу нашої культури й нашого національного характеру: «З Хрещенням, яке відбулось тут, у Києві, почалась 1000-літня історія християнства на територіях нинішньої України й цілого регіону. Сьогодні, маючи оту благодать зупинитись на цьому історичному місці, мій погляд витає над більше ніж десятьма століттями, впродовж яких ласка першого Хрещення продовжувала переливатися на наступні покоління синів і дочок цього Народу. О, який розквіт духовного, літургійного та церковного життя розпочався від зустрічі відмінних культур і релігійних традицій! Ця чудова спадщина тепер довірена вам, дорогі брати й сестри» (Проповідь у Києві, 24.06.2001 р. Б.). Далі цей папа-словʼянин наголосив: «Так! Дорогі українці, якраз християнство дало натхнення вашим найвизначнішим мужам культури й мистецтва, воно щедро зросило моральне, духовне і суспільне коріння вашої країни. Хотів би пригадати при цьому слова вашого співвітчизника, філософа Григорія Сковороди: “Усе минає, тільки любов після всього зостається. Усе минає, але не Бог і не любов”. Тільки людина, глибоко просякнута християнським духом, могла мати таке натхнення. У його словах знаходимо відгомін Першого послання святого апостола Йоана: “Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому” (4, 16). Нехай цінності Євангелія, які становлять частину вашої національної ідентичності, допоможуть вам будувати сучасне й толерантне, відкрите й солідарне суспільство, у якому кожна людина зможе дати свій специфічний вклад у загальне добро, одночасно отримуючи від нього відповідну підтримку для того, щоб у найкращий спосіб розвинути власні дарування» (Промова до діячів політики, культури, науки і бізнесу).
Церква, вірна своєму покликанню, супроводжувала наш народ упродовж усієї його історії у змаганнях за кращу долю, за гідне й вільне життя для теперішніх і прийдешніх поколінь. Це будування «рідної Хати» стало одним з важливих завдань для нашої молодої єпархії, яка почала динамічно розвиватися під проводом першого архиєрея, нашого незабутнього батька святої пам’яті владики Юліяна, 10-у річницю переставлення до вічности якого спогадуємо саме цього року. Сьогодні заносимо подячні молитви перед престіл Всевишнього за нього і всіх, хто разом з ним розбудовував нашу єпархію та вірно й жертовно служив і служить рідному народові.
6. Церква під хрестом національної долі українського народу
Вірність Української Греко-Католицької Церкви з особливою силою проявилася в часи жорстоких переслідувань та утисків, у період бездержавності й національно-визвольних змагань. Наша Церква завжди була люблячою та вірною Матірʼю, яка розділяла зі своїми дітьми долю й недолю, надії та сподівання. Так було і в минулому столітті, так є і тепер, в умовах жахливої та немилосердної воєнної агресії, яку московія вкотре веде проти нашого народу.
У часи підпілля присутність Церкви на теренах нашої єпархії була надзвичайно живою. З удячністю згадуємо єпископів, священників, богопосвячених осіб і боголюбивих мирян, які своєю вірністю Христові й Католицькій Церкві заклали живу та непорушну підвалину майбутньої Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Духовенство та вірні нашої єпархії як свідомі громадяни виборювали й утверджували нашу державність упродовж років незалежності, а тепер захищають її перед лютим ворогом, заручившись безнастанною молитвою всієї церковної спільноти. Сьогодні висловлюємо щиру вдячність волонтерам, добровольцям, воїнам-захисникам, медикам і лікарям, а особливо нашим капеланам, які несуть світло Божої благодаті й любові туди, де війна приносить страх, смерть і руїну.
Запитаймо себе, у чому полягає таємниця стійкості, мужності українського народу, який упродовж століть долає непрості випробування, а останніми роками знову протистоїть новітній імперії зла? Секретом нашої стійкості є сила Божа, яка постійно в нас народжується, оновлюється, проявляється навіть у нашій немічності. Цю силу дає нам Бог, Який є Господом сил (пор. Пс. 23, 10). Українці керуються не ненавистю до чужого, а любов’ю до свого. Ця любов – одна з тих християнських цінностей, які плекаємо в собі від часів Свято-Володимирового Хрещення. Сьогодні вона виявляється в жертовності захисників, у невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів людей, у щирій, тихій молитві. Продовжуймо й надалі плекати в собі цю християнську любов, яка народжує героїв, і попри весь біль, який охоплює нас у ці важкі хвилини воєнних випробувань, уникаймо ненависті, бо вона породжує злочинців. Докладаймо зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність і не опуститися до нелюдяності. Залишаймося воїнами світла й добра! Прислухаймося до слів апостола Павла, який закликає: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).
7. Церква − школа єдності і християнської любові
Церква не може замикатися тільки на собі й на своїх, бо Христос стверджує: «Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос – і буде одне стадо й один пастир!» (Йо. 10, 16). Вона покликана прилучити, прищепити тих, хто увірував у Христа, до Виноградини, гілками якої вона є (пор. Йо. 15, 5) і якою є сам Христос. Через Христа людина входить у Церкву, а через Церкву стає живою клітиною єдиного живого Тіла Воскреслого Спасителя. Жива приналежність до Христового Тіла стає джерелом усяких спасенних ласк і благодатей. «Де є Церква?» – запитує Іриней Ліонський і відповідає: «Там, де є Дух Божий, там є Церква і всяка благодать»[1]. Живу і свідому участь у таїнственному і благодатному житті Церкви називаємо вцерковленням. Тож джерелом спасіння є не просто номінальна приналежність до спільноти Христових учнів, але жива участь у церковному житті.
Видимим виявом зрілого вцерковлення вірних є їхнє таїнственне життя, тобто участь у Таїнствах Церкви. Кожне зі Святих Таїнств передає благодать Святого Духа й позначує певний етап в історії спасіння людини. Людина приймає благодать, наскільки може вмістити, або, за словами апостола Павла, «у міру зростання повноти Христа» (пор. Еф. 4, 13). Хоча одні Таїнства Церкви повторюються, а інші уділяються лише раз у житті, це не означає, що благодать одних Таїнств є скінченною, а інших − нескінченною. Покликання людини полягає в тому, щоб, отримавши благодать, все глибше нею сповнюватися та з нею співпрацювати задля власного спасіння і преображення всього світу. Місія Церкви – постійно залучати своїх членів до життя в Таїнствах.
Святе Таїнство Євхаристії – центр і вершина таїнственного життя Церкви. Вона вводить людей у сопричастя з Богом і між собою. За словами Святих Отців, «Церква творить Євхаристію, а Євхаристія творить Церкву». Сила кожної церковної громади вимірюється ступенем євхаристійності її членів. Парафія, у якій люди свідомо й гідно приступають до Святої Євхаристії, є живою і життєдайною для своїх членів. «Смак» Євхаристії треба прищеплювати вже змалку, причащаючи дітей, а відтак залучаючи до Євхаристії членів церковного братства. Наступним кроком вцерковлення в Таїнстві Євхаристії є участь у ній сімей парафіян. Священник має сприяти, щоб парафіяни збагнули євхаристійне сопричастя як шанс для зростання в сопричасті між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, як запоруку міцності й нерозривності християнських родин.
Силою євхаристійної любові парафіяни щораз більше виявляють ініціативу в різних ділянках парафіяльного й суспільного життя. Вони відчувають себе спільнотою Церкви не тільки під час Божественної Літургії, але й готові послужити суспільству в «Літургії після Літургії».
Вірні відкриваються на інші Церкви й церковні спільноти, стають готовими до сопричастя з ними; починають відгукуватися на соціальні й національні проблеми; відчувають потребу в громадській і політичній активності; бажають співпрацювати над розвʼязанням спільних проблем; вносять дух Церкви у свої професійні й товариські середовища.
За твердженням Святих Отців, кожен вірний покликаний стати «священником всесвіту». Це загальне священство вірних черпає свій сенс у священстві Христа, Який полюбив нас і видав Себе за нас (пор. Гал. 2, 20). Людина доростає до священничого служіння, якщо, подібно до Христа, готова в любові дарувати себе іншим, жертвувати собою заради спасіння світу. З цієї любові виростають священничі та монаші покликання, суть яких полягає у служінні Богові, Церкві й народові.
У вірному служінні рідному народові Церква є вчителькою любові й осердям єднання. Справді, якщо диявол намагається посіяти розбрат, недовіру, упередження й озлоблення, Христовий Дух долає і зводить нанівець усі задуми ворога, перемінюючи на добро навіть те, чим диявол хотів нас розсварити, поділити і знищити.
Як мило та радісно стверджувати, що наші парафії, церковні осідки, харитативні установи стали місцями прихистку для сотень тисяч наших братів і сестер з інших регіонів України, які рятувалися від воєнного лихоліття. У нас вони знайшли свій другий дім, свою родину − єдину в Бозі, оживлену Божою любовʼю і любовʼю до рідної землі. Тож замість протиставлення й поділів, які намагався посіяти між нами ворог, ми явили світові приклади євангельської гостинності, якою пригортаємо одне одного, а особливо тих, хто найбільше постраждав від російської агресії. Ми й надалі зростатимемо в цій любові і єдності, яка є силою народу й запорукою його теперішніх і прийдешніх перемог.
8. Церква лікує рани на тілі і душі народу
Війна залишає глибокі рани на тілі нашого народу. Ці рани відчуваємо і ми − сини і дочки Самбірсько-Дрогобицької єпархії. «Ворог намагається знищити нас, але не знає, що ми – насіння» – цей вислів став гаслом нескореності, живучості та сили протистояння труднощам, які демонструють українці. Він перегукується зі словами християнського письменника Тертуліяна: «Кров мучеників – насіння Церкви». Ми схиляємо голови перед усіма, хто приніс і приносить себе в жертву, щоб захищати невинних, боронити правду, відстоювати Богом дану священну людську гідність, бо сам Христос ототожнює Себе з кожним нужденним: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт. 25, 40).
Особливо дякую всім, хто своїми молитвами, пожертвами, служінням полегшує страждання братів і сестер, які перебувають поруч із нами або проживають в районах бойових дій, та нашим воїнам-захисникам. Каже апостол Павло: «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Рани і травми людей, яким ми покликані служити, здебільшого видимі й очевидні, а часом приховані чи перемотані пов’язками злості, страху, вдаваної відстороненості.У людських ранах розпізнаємо рани нашого Спасителя, і, торкаючись людського страждання, віднаходимо контакт із Христом Воскреслим, рани Якого стали знаком остаточної перемоги Бога над темними й руйнівними силами гріха.
Ми пережили найважчу зиму від Другої світової війни. Нас зігрівала Божа ласка й тепло взаємної євангельської солідарної любові. Богові нехай буде дяка за те, що допоміг нам вистояти! Перед нами ще багато випробувань і завдань, тому заохочую Вас, дорогі брати і сестри, до подальшої солідарності з потребуючими, кажучи словами апостола народів: «А ви, брати, не втомлюйтесь добро чинити!» (2 Сол. 3, 13).
9. Церква веде народ за Христом пасхальною дорогою назустріч Воскресінню
Дорогі брати і сестри! Напрям нашого земного паломництва вказує нам Церква-Мати, яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників. Церква вбачає свою місію в тому, щоб бути справжньою духовною провідницею нашого суспільства, сприяти утвердженню гідності людини, християнських та загальнолюдських цінностей.
Ми, християни, є людьми надії не тому, що «сподіваємося на краще», а тому, що віримо в Бога та вічне життя, до якого Господь нас запрошує. «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5).
Минув рік відкритої повномасштабної агресії росії проти нашого народу. Ця наша Страсна п’ятниця триває цілий рік! Для нас вона стала немовби хлібом насущним, і ми не знаємо, коли настане світлий день перемоги над злом, ненавистю й насильством. Пролито ріки крові і сліз. Проте народ живе, народ бореться, народ молиться. І саме Господь закликає нас не сумніватися в перемозі світла над темрявою, життя над смертю, істини над брехнею, бо Він запевняє нас у Своїй любові та милості. Від Нього, нашого Спасителя, черпаємо силу в теперішніх стражданнях. Він – джерело нашої надії. Тож разом з апостолом Павлом сьогодні кажемо: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії…» (2 Кор. 4, 8).
У ці дні подяки, прощення й навернення відновімо нашу віру у Христа Воскреслого, поручаймо Йому себе, наших захисників, наш народ та його провід з твердою вірою, що після Страсної п’ятниці обов’язково настане великодній світанок Воскресіння. Наближаймо його своєю витривалою молитвою, ділами милосердя, жертовною любовʼю. Пам’ятаймо про всіх, хто воює на фронтах − духовних і тілесних, особливо наших незламних воїнів, відданих душпастирів і невтомних волонтерів, поранених і полонених, щоб у своєму терпінні вони відчували підтримку, любов і вдячність всього народу, а передусім − Божу милість і безнастанну Божу любов. Нехай кожен з вас плекає надію на світле майбутнє в мирі і злагоді, бо Воскресіння Христове є джерелом миру.
А Божа благодать, що в Христі Ісусі, нехай наповнить вас своєю силою, за молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих і праведних, яких видала українська земля! «Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю Богородицю і Приснодіву Марію, з усіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо» (Літургійне прошення).
Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!
+ ЯРОСЛАВ (Приріз),
Єпископ Самбірсько-Дрогобицький
Дано в Дрогобичі,
при катедральному соборі Пресвятої Трійці,
14 березня 2023 року Божого
[1]Іриней Ліонський, “Проти Єресей”, ІІІ, 24, 1.
- У Прокатедральному соборі відсвяткували храмове свято Покрова Пресвятої Богородиці
- Проповідь з нагоди свята Покрову Пресвятої Богородиці (2024)
- Владика Ярослав Приріз привітав усіх воїнів із Днем захисників та захисниць України [відео]
- Владика Ярослав освятив стінопис храму Різдва св. Івана Хрестителя в м. Дрогобич [фото]
- Проповідь на чотирнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)