SDE
Ярослав Приріз

Пастирське звернення до духовенства, монашества і мирян Самбірсько-Дрогобицької єпархії з нагоди 30-ї річниці виходу з підпілля та легалізації УГКЦ

02 грудня 2019
Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні ченці та черниці! Дорогі в Христі брати і сестри! Добігає до завершення 2019 рік Божий, який виявився непростим для українського народу, бо ставив перед нами серйозні виклики. Ми намагалися мужньо на них реагувати, стаючи сильнішими та більш свідомими. Для Української Греко-Католицької Церкви цей рік був знаменний ще й тим, що в ньому ми відзначали 30-ту річницю виходу нашої Церкви з підпілля та її легалізації. Це є нагодою подумки повернутися на останнє десятиліття ХХ ст., коли Бог, багатий милосердям, споглянувши на молитви, жертви та мучеництво своїх вірних синів і дочок, дарував свободу Українській Греко-Католицькій Церкві та самостійність нашому народові – соборну Українську Державу. З цієї нагоди нам важливо знову занести до Господа наші щирі подячні молитви та наново усвідомити важливість нашої християнської віри і рідної Церкви, які становлять невмирущий скарб для кожної людини зокрема й українського народу в цілому. Наш народ є носієм древньої християнської культури, яку святий папа Іван Павло ІІ під час свого паломництва до України в червні 2001 року назвав культурою богоносною. Наша рідна Греко-Католицька Церква так глибоко ввійшла в українську історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Наша Церква викликала пробудження національної свідомості українців, стояла на захисті рідної мови як найважливішої ознаки народу, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави. Сміливо можна ствердити, що вся історія Української Греко-Католицької Церкви в її вірному проповідуванні і поширенні Царства Божого посеред нашого народу – це ще й невтомна боротьба за його духовну та національну самобутність. Результат її діяльності – це збереження української духовності, національної ідентичності мільйонами українців на батьківщині та поселеннях. Сьогодні, коли відзначаємо 30-річчя виходу УГКЦ з підпілля та її легалізації, маємо пам’ятати про цю велику роль нашої Церкви, яку ворожі сили не подолають, бо вона збудована на Петровій скелі (пор. Мт. 16, 18). Наша Церква супроводжувала свій народ у радісні й сумні хвилини, а особливо вболівала за нього під час утисків і жахливих переслідувань. Тому впродовж історії було немало випадків, коли вороги, намагаючись поневолити наш народ, передусім силкувалися умертвити його душу – рідну Церкву. Одним із таких важких періодів після серії спроб знищення нашої ідентичності московитським імперським режимом в XVIII-ХІХ ст. стала середина ХХ ст., коли цього разу вже безбожний радянський режим намагався знищити нашу Церкву в Галичині і на Закарпатті. Тоді всі греко-католицькі єпископи були ув’язнені, а священнослужителі та миряни були змушувані зрікатися віри своїх предків та Христової заповіді «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21). Церква була насильно загнана в катакомби. Проте ворогові не вдалося знищити її. Через кілька десятиліть, на зорі незалежності нашого народу, вона знову воскресла і почала відроджуватися не лише на західноукраїнських землях, а й у Наддніпрянській Україні, звідки була примусово викорінена ще царським режимом. Наприкінці ХХ ст. Божою силою світло з темряви засяяло й опромінило душі та обличчя тих, хто довіряв Богові й очікував на Його святу відповідь. Відзначаючи 30-ту річницю легалізації та виходу нашої Церкви з підпілля, подякуймо Господу за Його великі діла та схилімо голову на знак пам’яті про тих, хто вірно вболівав за свою Церкву. Ми дякуємо всемогутньому Богові за те, що в слушний час посилав нашій Церкві її свідомих дітей, які дбали і піклувалися про свою Матір. Ми вдячні, що Господь давав нам мужніх єпископів, безстрашних священників, молитовних ченців і черниць, відважних мирян, котрі з любові до Бога, до своєї Церкви, свого народу та України поклали життя у далеких просторах Сибіру, Казахстану, мерзлих районах Далекого Сходу. Дякуємо Богові за мужність і витривалість у вірі тих, котрі були страчені у в’язничних підземеллях, розп’яті на стінах, замордовані у селах та містах на нашій землі, яку розривали зайди-окупанти. Дякуємо Богові за тисячі мучеників, що не зрадили своєї віри, Церкви та народу, а прийнявши терпіння і смерть, стали насінням, яке зродило щедрий плід нашого теперішнього вільного церковного життя. Ми вдячні Всевишньому за тих священнослужителів, богопосвячених осіб та мирян, які в непрості часи переслідувань таємно плекали у своїх серцях глибоку віру, бездоганне життя та прихильність до своєї Української Греко-Католицької Церкви. Рівно ж не можемо забути й про тих священнослужителів, ченців і черниць та мирян, які, відчитавши знаки часу особливого Божого благовоління до УГКЦ, наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. підтримали подвиг вірних підпільної Церкви та допомагали їй виходити з катакомб, налагоджуючи церковне життя в умовах свободи. Дорогі в Христі брати і сестри! Відзначаючи 30-ту річницю виходу нашої Церкви з підпілля та її легалізації, хочу запросити всіх у подальшу мандрівку з Господом. Напрям нашого земного паломництва вказує нам наша Церква-мати, яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників та посників. Шлях цей нелегкий, але певний у Господі (пор. Ів.14, 6), ступаючи ним, молімося і робімо все, щоб відновити єдність Київської Церкви Володимирового Хрещення, аби український народ, об’єднаний у вірі та любові, зростав у святості і славив Бога єдиним серцем і єдиними устами. Дякуючи Богові за постійний супровід у минулому, молимо Його, щоб Він не припиняв опікуватися нами в майбутньому, до якого прямуємо і в якому, спостерігаючи за певними ознаками у теперішньому часі, бачимо нові загрози, які слід долати, і Божі дари, які варто розвивати. Сьогодні Церква вбачає свою місію в тому, щоб бути справжньою духовною провідницею нашого суспільства, сприяти утвердженню гідності людини та боротися з усіма проявами деморалізації і нищення християнських та загальнолюдських цінностей. Тож як улюблені діти Божі, сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви, плекаймо живу віру через активну участь у житті парафіяльної спільноти, щиру молитву і діла любові стосовно наших ближніх. Нехай наші сім'ї і родини стають щораз більше домашньою Церквою, де практикується спільна молитва, читання Слова Божого, передавання скарбу віри і християнських традицій з покоління в покоління. Зробімо все, щоб наша молодь могла розвивати Богом дані таланти і дари на власне освячення та на служіння рідному народові на засадах животворної Христової науки та святості життя. Подбаймо, щоб Христова Благовість звучала в наших школах, університетах, війську і всюди там, де б’ється українське серце, спрагле Бога та Його любові.   Дорогі в Христі! Нехай Господь за молитвами Пречистої Богородиці та за посередництвом наших блаженних мучеників благословить дальший розвиток нашої Церкви. Нехай жертва наших мучеників та ісповідників стане тим плодотворним насінням, яке помножуватиме Божі дари в нашому церковному і національному житті. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав (Приріз),Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі,при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,01 грудня 2019 року Божого Отцям-душпастирям доручаю зачитати вірним це Звернення після кожної Божественної Літургії в неділю 29 грудня 2019 року Божого. Детальніше...

Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа

04 листопада 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання розповідає нам історію про воскресіння сина вдови з Наїн (пор. Лк. 7,11-16). Ніхто у світі не може заперечити, що без Воскреслого Христа немає відповіді на надзвичайно болючу проблему людства – смерть. Тому сьогодні коротко роздумаємо над чотирма моментами, коли Ісус Христос зустрівся зі смертю.Про першу зустріч Ісуса Христа зі смертю розповідає євангельське читання, яке нам сьогодні пропонує Церква. Це випадок з сином вдови з Наїну. Смерть людини є завжди сумна – чи це смерть маленької дитини, чи людини у середньому або літньому віці. У місті Наїн молодого чоловіка, єдиного сина вдови, несли до гробу, його заплакана мати, друзі, сусіди йшли скорботною процесією. З протилежного боку прямувала інша процесія – Ісус і його учні. У брамі міста зустрілися процесія життя і процесія смерті. Померлий юнак мабуть був улюбленцем цілого міста, оскільки багато людей прийшло віддати йому останню честь. В цей день напевно сумувала не тільки вдова, яка втратила останню надію у своєму житті; разом з нею сповнилося скорботою ціле місто. Бачивши розпач бідної матері, Спаситель промовляє до неї: «Не плач»! З усього натовпу мабуть ніхто не наважився б сказати ці слова, бо ніхто не зміг би зарадити тому, що сталося. Проте Ісус не тільки говорить, але й діє. Він приступає і торкається мар. Євангелист наголошує, що лише після цього дотику ті, що їх несли, спинилися. Зупинилися вони зі страху та подиву, бо на очах всього натовпу Христос порушив єврейський припис про чистоту. За Старозавітнім законом, смерть як протиприродне явище являє собою нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, автоматично ставав оскверненим і не міг ні спілкуватися з іншими людьми, ні брати участі у молитовній спільноті до тих пір, доки не виконав приписаного обряду очищення. Однак Ісус нічого нікому не пояснює, а промовляє своє життєдайне слово: «Юначе, кажу тобі, встань». І мертвий почув голос свого Творця, встав, прийнявши нове життя, і почав говорити. Тоді Учитель взяв юнака і повернув його матері, а разом з тим повернув надію і їй, і цілому місту. Якщо б ми були у місті Наїн цієї ночі, то могли б бачити як у домі вдови довго горить світло – померлий і воскреслий син вечеряє і розмовляє зі свою матір’ю. Це був щасливий кінець похоронної процесії у місті Наїн – Ісус переміг смерть!Щоб побачити другу зустріч Ісуса зі смертю, ми подумки линемо до євангельської розповіді про Яіра, начальника синагоги. У нього була єдина дочка, яка вмирала (пор. Мр. 5, 35-43). Яір знайшов Ісуса, Який навчав на березі моря. «Моя маленька дочка лежить при смерті: молю Тебе, прийди і поклади руки на неї, щоб вона одужала і жила», – благав Христа Яір. Не затримуючись, Ісус пішов за ним, але, коли вони зайшли в дім, дівчинка вже була мертвою. Ісуса зустріли голосінням і плачем. Він сказав до тих, що плакали: «Чому ви плачете? Дівчинка не мертва, вона спить». Ісус випросив плакальників і, взявши зі собою лише трьох учнів – Петра, Якова й Івана, а також батька дівчинки, Він зайшов в кімнату, де мати плакала біля ліжка своєї дитини. Взявши дівчинку за руку, Господь сказав: «Я кажу тобі, встань». У цю ж мить вона ожила. Ісус підняв її і віддав матері і батькові, сказавши дати їй щось їсти. Третя зустріч Ісуса зі смертю була при воскресінні Лазаря. Чотири дні після смерті Лазаря Ісус прийшов у Витанію. Сестра Лазаря Марта побігла зустріти Його і впала Йому до ніг, кажучи: «Господи, якщо б ти був тут, мій брат не помер би». Ісус сказав їй: «Твій брат воскресне». Марта відповіла: «Я знаю, що він воскресне у останній день» (пор. Ів. 11,21-25). Це було після того, як Ісус зробив одне з найбільших повчань: «Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує – через смерть переходить до життя, і хто живе і вірує в мене – не вмре повіки» (пор. Ів. 11,25-26). Підійшовши до гробу, Ісус, незважаючи на заперечення Марти, яка нагадала Йому, що Лазар мертвий уже чотири дні, сказав чоловікам відкотити камінь від гробу. Помолившись, Він скрикнув сильним голосом: «Лазарю, вийди»! І той, що був мертвий, вийшов з гробу з похоронними пов’язками. Цієї ночі була чудова зустріч в домі Лазаря, Марта і Марія були там. Там були учні, а найголовніше там були – Ісус і Лазар, той Лазар, який зранку ще лежав мертвий у гробі.Син вдови з Наїну, дочка Яіра і Лазар – це ті особи, про воскресіння яких із мертвих Ісусом розповідає нам Священне писання. Четверта ж зустріч Ісуса зі смертю була його особиста. Там смерть позбулася свого жала і сили – Христос своєю смертю подолав смерть. Сьогодні є тільки один спосіб перемогти смерть – охреститися в ім’я Пресвятої Тройці, у вірі віддати своє життя нашому Господу, жити Його Заповідями, вслухаючись в Його Слово, єднатись з Ним через Євхаристію та свідчити Божу любов через життя до воскресіння.Хтось може сказати: «Гарні історії про силу і любов Спасителя ми почули сьогодні, але моя маленька дівчинка померла, і Ісус не прийшов, щоб воскресити її». А хтось скаже: «Мій син помер, але процесію на цвинтарі ніхто не зупинив». А ще хтось скаже: «Помер мій брат, але Ісус не прийшов викликати його з могили, як Він це зробив з Лазарем, і сказати: «Вийди»! Тому, яку розраду можна знайти у цих спогадах про перемогу нашого Господа над смертю?Звичайно, напевно багато було таких молодих дівчат, як дочка Яіра, і вони померли у цей час. Немало було таких вдовиних синів, які померли за життя Ісуса. Було чимало сестер, які як Марта і Марія втратили своїх улюблених братів. Чому тільки ці троє були повернені до життя? Роздумуючи над Божим словом у благодаті Святого Духа можемо сказати, що ці надприродні дива були вчинені з трьох причин. По-перше, щоб довести, що Ісус є справді воскресінням і життям, а тому той, хто вірує в нього, не помре. По-друге, ці випадки показують радість, яку відчують одного дня усі віруючі, коли вони знову у майбутньому віці після загального воскресіння об’єднаються з тими, кого люблять і хто їх любить. Так само, як юнак з Наїну повернувся до своєї матері, донька Яіра до своїх батьків, а Лазар до своїх сестер. По-третє, ці три воскресіння були вчинені для того, щоб показати нам правдивість твердження, яке ми визнаємо у Нікейському символі віри кожної неділі, коли промовляємо: “Вірю у воскресіння мертвих і життя майбутнього віку”. Одного дня Ісус Христос прийде знову. Тоді Він воскресить усіх померлих, так само як Він зробив це з трьома людьми, про яких ми сьогодні роздумуємо. Відмінністю цього загального воскресіння мертвих буде те, що, воскреснувши, люди знову вже не помиратимуть, як згадані нами сьогодні особи, а житимуть у Божій славі або у вічному засуді. «І не дивуйтеся з того, бо надходить час, коли всі, хто в гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, - воскреснуть на суд» (Ів 5,28-29).Дорогі брати і сестри. Сьогоднішня євангельська благовість розповідає нам про подію, яку ми святкуємо кожної неділі – про воскресіння як перемогу Життя над смертю. Вона є прообразом нашої майбутньої радості. Вона нагадує нам, що, з’єднавшись через наше хрещення з Воскреслим Господом нашим Ісусом Христом, ми вже отримали нове, вічне життя. І хоч кожен з нас ще повинен перейти через вузькі ворота фізичної смерті, проте вона вже не має над нами остаточної влади. Тому апостол Павло в посланні до Коринтян пише: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало»? (пор. І Кор. 15, 54 – 55). Для нас гріб вже не є кінцем життя і надії, але брамою до нашого Небесного Отця. Навіть співаючи наш похоронний гімн: «Вічная пам'ять», ми проголошуємо пісню надії, бо цими словами висловлюємо віру в те, що Бог пам'ятає про кожного з нас. Кожен є для Нього єдиним та унікальним, так як був єдиним той син, за яким плакала сьогоднішня вдова. Господь любить кожного як єдину і неповторну особу, сотворену для вічного життя.Молімося у цій Божественній літургії, щоб Господь Бог навідався до народу свого, до кожного з нас, щоб воскресив у нас живу віру, щоб наша зустріч з Ним була на переміну і оздоровлення наших душ та на прославу Його святого імені. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. м. Дрогобич, Катедральний храм Пресвятої Трійці3 листопада 2019 р.Б. Детальніше...

Проповідь на вісімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа

20 жовтня 2019
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11).Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого. Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр 4,1; Мт 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою, віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову. У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті - ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру. Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду - поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні. У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох - і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості. Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. Дорогі в Христі! Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Впродовж усього нашого життя всі ми – священнослужителі і миряни – повинні слідувати слову Христа: «Поступи во глибину!» Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання і харизми. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно. Якщо придивитись уважно, то вже на прикладі нашого щоденного життя побачимо, що поверховість властива людям страху: їх задовольняє лише те, що лежить у житті на поверхні. Звичайно, таким чином на перший погляд може здаватись легше життя, але так ми не розвиваємо Богом дані нам таланти, а зі страху перед труднощами, пов’язаними з працею над ними, закопуємо їх у землю (див. Мт. 25, 25). А це – гріх перед Богом, людьми і нами самими. Отож, дорогі в Христі брати і сестри, сьогоднішня євангельська розповідь, крім усього іншого, навчає нас, що якщо ми хочемо бути людьми віри в повному значенні цього слова, то не маємо вдовольнятися мілиною свого життєвого покликання, мілиною свого духовного життя, мілиною своєї віри. Бог хоче глибини нашого життя. Шукаймо її в Петровому човні – Христовій Церкві. Не біймося цієї глибини, навіть якщо нам здається, що на мілині нам комфортно, вигідно. Якнайчастіше віддаваймо човен нашого життя Богові, пливімо на глибину молитви – богоспілкування, воцерковлюймо наше життя через Таїнства і тоді отримаємо нагороду за наші труди, як її отримали апостоли у сьогоднішньому Євангелії. Вслухаймося в Слово Боже, довіряймо Богові, бо Він може вчинити в нашому житті те, що нам і важко уявити. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав с. Тарнава, Добромильський д-т20 жовтня 2019 року Божого Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Покрова Пресвятої Богородиці (2019)

16 жовтня 2019
Дорогі у Христі брати та сестри! Слава Ісусу Христу! Сьогодні Христова Церква святкує свято Покрова Пресвятої Богородиці. Цей день займає особливе місце в духовному житті Божого люду. Кожного разу, коли ми святкуємо якесь Богородичне свято, то духовно переживаємо подію з історії спасіння, подію, яка відбулася під час земного життя Божої Матері та нашого Спасителя в минулому. Натомість, сьогоднішнє свято пов’язане не так з минулим, як із глибокою божественною дійсністю нинішнього нашого життя. Можемо ствердити, що свято Покрова Богородиці стосується небесного і земного сьогодення – Її дії по відношенні до кожного з нас сьогодні. Ось чому Божий люд співає в це величне свято: «Діва десь предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу…» (Кондак Покрова). Кожного разу, збираючись у храмі на богослужіння, ми, християни, переживаємо глибоку духовну реальність, коли в спільній молитві до Всевишнього єднається Небесна і Земна Церква. Сьогодні ж ми по-особливому переживаємо це, бо зібрались у цьому величному Соборі, щоб урочисто відсвяткувати його престольний празник – Покров Пресвятої Богородиці. Це свято, у якому споминаємо історичну подію, коли богослужбове молитовне єднання небесної і земної Церкви людина була удостоєна побачити фізичними очима. За різними літописами на початку Х ст., у Константинополі, святий Андрій Юродивий під час молитви у храмі, піднявши очі до неба і побачив що Пресвята Богородиця, осяяна небесним світлом й оточена ангелами і сонмом святих, ступає повітрям над вірними, що молитовно благали про заступництво перед ворогами, які напали на місто. Богородиця молилася довгий час, а потім підійшла до престолу, зняла з себе покривало, яке носила на Пречистій своїй голові, й розпростерла його над молільниками. Після цього війська противника відступили, а місто було врятовано. Образ Покрови Пресвятої Богородиці, яким Вона покрила всіх людей у церкві – це образ Її заступництва за нас, грішних і безпомічних. Цей жест Покрови – заступництва Пресвятої Богородиці – не є винятковий, це не далека історична подія, а щоденна реальність, яку переживають вірні християни на богослужіннях. Покров Божої Матері є виразом її любові до людського роду. Це її заступництво, завдяки якому прощаються наші гріхи, лікуються наші болі і печалі. Завдяки покрову наша слабка, немічна молитва скріплюється її заступництвом і доноситься до Божого Престолу. Покров Богородиці завжди розпростертий над нами, християнами. Коли переглянемо історію християнства, то переконаємось у правдивості цього. Не може людська пам’ять згадати всі ті благодіяння, які явила Божа Матір людському роду впродовж понад двох тисяч років, неспроможний людський розум оспівати і звеличити належним чином нашу небесну Заступницю. Впродовж віків Пречиста Діва Марія допомагала людям, робить вона це й сьогодні, заступаючись за нас у різних чудотворних місцях - у Люрді, Фатімі, Зарваниці, Грушові, Биличах тут у місті Самборі через свою чудотворну ікону. Тільки в Україні скільки ж місць та ікон в яких прославилася Богородиця. Пречиста Діва Марія справді є Матір’ю Церкви, а відтак є Матір’ю кожного і кожної з нас. Вона ніколи не покидає своїх дітей у скруті, ніколи не відвернеться від них у скорботі. У цей важкий для нашого народу час, сповнений нещасть, негараздів, страждань і скорботи через військові дії, економічні негаразди та політичну загрозливу непевність, нам так потрібна Її допомога. І ми можемо радіти, що перед Божим престолом ми маємо заступницю – Пресвяту Богородицю, нашу Матір, котра невтомно молиться за нас перед лицем Всевишнього. Дорогі у Христі браття і сестри! На українських землях Божа Матір завжди шанувалася особливо. Наш народ пропустив через своє серце і свідомість те, що колись сталося у Візантії, бо по-особливому відчув, наскільки Небесна Цариця близька до кожної людини. Цю Божу любов до людини ми відкриваємо у Церкві, де Бог продовжує нам служити ділами свого відкуплення та через заступництво – Покров Своєї Матері. В цьому році ми відзначаємо 30-ліття виходу та легалізації нашої УГКЦ з підпілля – періоду переслідувань і випробувань. Це справді була, скажемо по-євангельському, «вузька дорога»; нелегко було нею ступати. Тодішня безбожна система пропонувала дорогу широку, але вона вела в нікуди. Церква наша вистояла у цьому атеїстичному буревії, бо побудована на Петрі-скелі. Ця Правдива Церква не тільки запевняє нам вірний шлях до спасіння, але й, як показала її тисячолітня історія, є надійним провідником українського народу у його суспільно-політичному житті. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква оберігала наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окрема нація, що не розплилися в чужому морю –  все це завдячуємо головним чином УГКЦ. Наша Церква будила національну свідомість українців, стояла на захисті української мови, народжувала патріотичну інтелігенцію. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави. Вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за духовне відродження та національну самобутність народу. Результат її діяльності – це збереження української духовності та національної ідентичності мільйонами українців на батьківщині та на поселеннях сущих. Сьогодні, коли відзначаємо 30-ліття виходу та легалізації УГКЦ з катакомб, маємо пам’ятати про цю велику роль нашої Церкви, збудованої на Петровій скелі. Це додасть нам впевненості перед лицем нових загроз і викликів, які посилає нам теперішній світ з його новітніми безбожними ідеологіями гендеру, які під благими гаслами ховають свою жахливу антилюдську та смертоносну суть. Як добрі християни ми знаємо, що наша Церква є нашою духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але як свідомі українські громадяни маємо зробити все, щоб вона продовжувала залишатися підґрунтям державності, школою українського патріотизму та національної свідомості. Тому дбаймо, щоб християнська благовість звучала у наших школах, університетах, у війську! Пам’ятаймо вислів св. свмуч. Кипріяна Карфагенського, який говорив: «Не може мати Бога за батька той, хто не має Церкву за матір»! Сьогодні тут у Самборі де прославилася Богородиця молімося до Матері Церкви і Матері нашої – «Яка днесь предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу», щоб Вона допомагала нам там, де ми змушені констатувати людську безсилість. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці благословить подальший розвиток нашої Церви, а ми схиляємо голови перед усіма тими, які твердо вірили і боролися за те, щоб Церква воскресла з руїн та відродилась на українській землі оновленою та укріпленою Божою силою. Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви усіх нас до Її Сина а Бога нашого, а відтак відкриє для нас Його вічне милосердне, добре, визволяюче обличчя. Також сьогодні у свято небесного заступництва Пресвятої Богородиці та її повсякчасної за нас молитви, ми відзначаємо ще й наше національне свято – День захисника України. Саме під Покровом Богородиці наше козацтво закладало підвалини нашої новітньої державності, саме у цей день просили захисту коли ставали до боротьби учасники наших національно-визвольних змагань у минулому столітті. Саме під заступництвом Пречистої Діви Марії і сьогодні відроджується українське військо та у справедливій боротьбі із зовнішнім агресором захищає наш народ. Святкуючи сьогоднішнє свято Покрови, принесімо подяку нашій Небесній Покровительці за Її велике милосердя, за все, що вона вчинила для нашого народу, за всю її допомогу, яку ми самі відчули. Ревно благаймо її, щоб Вона продовжувала милостиво заступатись за нас. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 14 жовтня 2019 року Божогом. Самбір Детальніше...

Проповідь на сімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2019)

14 жовтня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішня євангельська благовість говорить нам, що Христос направився в сторони Тиру та Сидону, Він йде в напрямку до краю, де проживали погани, щоб дати початок проповіді Євангелія всьому світу, а не лише вибраному народу. Тир і Сидон – найбільші торгівельні фінікійські міста, які знаходились на березі Середземного моря. Сидон був батьківщиною Єзавелі (пор. 1 Цар 16, 31), й ми знаємо як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили ханаанеї – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю а пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Римський історик І ст., Йосиф Флавій пише, що фінікійці завжди ворогували з ізраїльтянами, а найбільше мешканці Тиру. Отже, як бачимо, жінка належала до народу, який був для Ізраїля ворожим. По богословське можемо сказати, що ці міста представляють царство зла, несвободи, не спасіння – це один світ. І бачимо другий світ – світ віри – представлений Ісусом і його учнями. Також бачимо жінку ханаанянку (євангелист Марко вказує на її походження: сирофінікійка (пор. Мк 7, 24)), яка залишає світ поганства, виходить і йде в напрямку світу віри. І цей світ віри в Ісусі Христі теж немовби розриває минулий ексклюзивізм, тобто певну закритість у собі як наслідок зосередження на боговибраності Ізраїля і виходить назустріч оцьому поганському світу. Не говориться, що Ісус прийшов у котресь з тих міст, говориться тільки, що вийшов з території Ізраїля. Жінка також вийшла з тих міст. Отже, вони зустрічаються десь на півдорозі між територією Ізраїля і поганською територією. Обидвоє виходять… Це не просто констатація факту, оцей вихід – це щось більше: Бог, який виходить до людини, на територію її упадку, але й людина повинна вийти зі свого гріховного становища назустріч Богові. Ханаанянка називає Христа Господом і сином Давида. Так звертаються до Ісуса в Євангелії від Матея люди віри: це учні (за винятком Юди. Мт 26, 25 пор з Мт 26,22), сотник, два сліпці. Ісуса Христа часто називали «Сином Давида» (пор. Мт.1,1) і від цього месіанського імені сам Христос ніколи не відмовлявся, хоча воно й неповністю відкривало таємницю Його Особи. Виконуючи обітниці, дані Давидові, Ісус проголошує, що він вищий від Давида: Він його Господь (пор. Мт.22,42-45). Він – Бог, який прийшов пасти і рятувати свій народ. Ханаанянка ще, мабуть, цього до кінця не усвідомлювала, але напевно чула про Ісуса, про чуда, які Він чинив у Галилеї. Вона звертається До Ісуса через страждання дочки. Нещастя дитини стало нещастям матері: «Змилуйся надо мною…», материнська любов спонукала її звернутися до чужоземця; ця любов спонукала її бути наполегливою навіть тоді коли зустріла мочання. Рушійною силою в серці цієї жінки була любов, і немає нічого сильнішого і ближчого до Бога як любов. Чому Ісус на перший погляд виглядає нечутливим? На ці й подібні запитання існують різні біблійні пояснення. Христос не відзивається до ханаанянки не тому, що не хоче їй допомогти, але для того, щоб виявити і укріпити її віру. Вона чула про Нього як про чоловіка, який оздоровляє людей і прийшла до нього як до цілителя. Але Ісус хоче, щоб вона побачила в Ньому щось більше ніж досконалу людину. Він бажає, щоб вона побачила в Ньому Бога. В цьому мовчанні є також наука для учнів, Ісус спонукає учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів. Позаяк євреї негативно ставилися до поган та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Учні просять Ісуса за неї не із співчуття, але щоб жінка отримала те, що благає і залишила їх в спокої. Але Христос її не відсилає, у нього була інша мета Його мовчання. Часом і нам здається, що просимо, з глибини душі взиваємо, а Бог ніби не чує. Насправді Бог чує, але оця мовчанка Бога має на меті поглибити нашу віру. Ханаанянка не відвертається після Христової відмови, але ще більш наполегливо благає про допомогу і тим самим виявляє свою непохитну віру в те, що Ісус може їй допомогти. Слова Ісуса приводять нас до здивування, але ханаанейку ні. Раввіністична традиція вживала до поган термін «пес». Можливо, і тому цей термін появляється в тексті сьогоднішньої Євангелії, хоча в дуже лагідній формі – «щенята». Євангельський текст залишається записаним в раввіністичній традиції єврейського світу, бо Христос зауважував: «Я посланий лише до загиблих овець дому Iзраїля». Євангелист Марко ці слова передає так : «Дай спершу, щоб діти наїлись; не личить бо взяти хліб у дітей та й кинути щенятам» - наголошує на першочерговості Ізраїля як вибраного народу. У Матея, натомість, є цілковита закритість. Жінка приймає те, що не належить до вибраного народу, кажучи: «Так Господи». Вона готова згодитися тільки на крихти. У розповіді про чудо помноження хлібів говориться, що зібрали кусків дванадцять повних кошів (пор. Ів. 6, 13). Жінка інтуїтивно відчуває, що на бенкеті царства хліба всім буде удосталь. Це знає і Господь, але він є послушний планам, Небесного Отця, який визначив певний час. Інтуїція жінки підказує, що цей час уже наближається і так виявляється її віра. Сьогоднішнє Євангеліє піднімає також тему вибрання ізраїльського народу і покликання до спасіння всіх людей. Ізраїльський народ – це вибраний Богом народ. В Ісусі Христі цим народом стає Церква, яка складається з багатьох народів. Це питання було особливо актуальне для ранньої Церкви: на яких умовах погани беруть участь у новому народі Божому, зібраному довкола Ісуса. Чи вони повинні для спасіння переймати усі приписи старозавітнього Ізраїля, чи віра в Христа дозволяє переступити цей крок Божої педагогії і відразу брати участь у спасінні Христа Господа? Первісна Церква мала багато труднощів із тими, які хотіли спасіння, бажали спасіння, змагали за спасіння, але за походженням не були ізраїльтянами. Однак вона усвідомлювала що чудо оздоровлення дочки жінки-ханаанянки є не просто жестом зі сторони Господа, але має й інше, глибше значення, яке торкалося євангельської місійної діяльності Ісуса, що проливала на неї нове світло. У цьому чуді оздоровлення Христос дав взірець всезагальної місії Церкви і Свою відкритість на всі народи. Дорогі брати і сестри, сьогоднішня євангельська розповідь розкриває нам багато аспектів релігійного життя, найважливішим серед яких є віра і спасіння людини. «Без вiри неможливо подобатися Богу» (Євр. 11, 6). Віра – джерело благодатного життя, вірою пізнається істина,віра уздоровлює,вона проганяє страх,вірою ми спасаємося. Віра – це не тільки знання молитов чи катехизму. Віра - це насамперед синівська довіра нашому Небесному Отцеві, надія на Нього, пам’ять про Нього в усіх наших ділах, сумнівах та успіхах, це вірність Йому в моменти скрути та важких випробуваннях. Це настійливість у молитві, як у цієї жінки-ханаанянки. Віра – це милосердя і співчуття до наших ближніх, коли в них ми покликані бачимо Христа. Віра пізнається у ділах, нашим життям ми свідчимо про Того, в Кого ми віруємо. Саме наші вчинки свідчать про те, чи ми можемо іменуватись християнами. Тому-то віру жінки-ханаанянки Христос ставить у приклад навіть для апостолів – «О жiнко, велика твоя вiра! Хай тобi буде, як бажаєш» (Мт.15, 28). Спасіння, яке приносить Христос, прзначене для всіх людей, воно пророковане пророком Ісаєю, (пор. Іс. 56, 3-5) й є історичною місією Ісуса Христа. Отож критерій приналежності до Божого люду незнаходяться в площині расовій чи культурній, а знаходиться в площині здатності пізнання Бога і Його спасіння. Таким чином, жінка-ханаанянка стає, взірцем християнина, який молиться Богові з довір’ям і впевненістю, що його віра не підведе, оскільки вона оперта на довіру до великої Божої любові. Таким чином спасіння, є завжди Божим даром, але відкриття на нього є наслідком віри і молитви людини. Євангелія сьогоднішньої неділі показує нам шлях віри, який повинен бути продовженим навіть тоді, коли втрачена надія. Шлях віри повинен долати нездоланні перешкоди, шлях віри відкидає своє вивищення, приймає смирення, шукаючи користі ближньому. Так виплекана віра, що підкріплюється молитвою, є завжди ефективною і актуальною та приносить спасіння людині. Тож нехай ця євангельська розповідь спонукає нас задуматись над нами самими, над нашою вірою, над нашим свідченням. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 13 жовтня 2019 року Божогос. Блажів, Самбірський р-н Детальніше...

Проповідь на шістнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2019)

07 жовтня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус оповідає нам притчу про таланти та їх помноження. Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих Його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати свої погляди. Натомість за допомогою притч Христос входив в довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб спонукав їх до роздумів та відповіді на Його слово. Часто теми притч були взяті зі звичайного життя, яким жили Його сучасники, а тому були близькі та зрозумілі для кожного. Слово «таланти» має багато значень. В українській мові слово «талант» означає якусь здібність, і тому часто цей уривок інтерпретується саме в такому напрямку. В історичному контексті притчі йдеться про певну грошову одиницю, яка мала на той час дуже велику вартість. Водночас талант – це не лише матеріальні речі чи різні природні дари, вміння, здібності, але й життя, дар любові, можливість творити добро при різних нагодах. Різна кількість талантів, які отримали слуги – п’ять, два і один – не означає несправедливості Бога чи меншовартості одних слуг перед іншими, а Божу щедрість. Притча пригадує про велику доброту Бога, Який обдаровує кожного з нас за нашими спроможностями і особливостями, даючи кожному можливість не тільки використати, але ще й помножити, збільшити те, що ми отримали. Кожна людина отримує з Божих рук певну «життєву інвестицію». Все, що маємо – це Божі дари. З одного боку можемо захоплюватися такою великою ціною і щедрістю нашого Творця, але з іншого подумаймо за відповідальність про отримані дари. Бог кожного обдарував тим, що йому було найбільше потрібно для його добра – спасіння, дав людині найбільший талант – Божий образ. Словами притчі про таланти Христос запрошує нас переглянути наше життя на предмет того, чи ми використовуємо всі можливості та нагоди творити добро для власного освячення і спасіння, пізнавати Божу любов у житті, наповнювати нею свою душу і ділитися зі всіма тими, хто потребують її. Із притчі бачимо, що одні слуги орудували дарами і помножили їх, а в кінцевому результаті збагатили самих себе і до них каже Господь: «Увійди в радість пана твого». Арамійське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято». Господар влаштував після повернення свято і віддав належне своїм кмітливим слугам. А останній слуга, «закопавши», не дбав про розвиток дарів Божих, які були йому довірені Творцем. Господь-Податель не тільки є щедрим, але ще й мудрим, бо дає кожному за його початковими здібностями. Ісус відкриває нам поведінку Бог Отця: Він дає, довіряє і помножує, залишаючись справедливим. Саме ця притча надала метафоричний сенс слову «талант» значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом. Троє слуг у сьогоднішній притчі були однаковими не лише тому, що всі отримували таланти, але й в тому, що на всіх був покладений однаковий обов’язок використовувати те, що їм було подароване. Христос сказав: «Кому багато дано, з того багато вимагається» (пор. Лк. 12:48). Наші таланти, незважаючи на те, мало їх чи багато, дані нам від Бога, перед Ним ми дамо наш останній розрахунок. Господь не судитиме нас з огляду на розмір чи кількість прибутків, Він судитиме радше за рівнем вірності, з якою ми використовували ці дари. Через те, що ми не маємо однакових талантів, і Бог не чекатиме від нас однакової відповіді. Лише в одному ми маємо бути схожі – ми маємо бути вірними. Христос представляє новий стандарт оцінювання людей. За людськими стандартами велика людина є та, яка дуже обдарована. За Божими стандартами великою є та людина, яка є вірною. Звернімо увагу на Боже Слово. Ісус не каже тому, хто мав п’ять талантів: «Через те, що ти був вірний у великому, увійди радість свого Пана», але Він каже те, що міг сказати і до чоловіка з одним талантом: «Ти був вірний у малому і через те, що ти був вірний у малому, увійди в радість свого Пана» (пор. Мт. 25, 21). Що означає бути вірним у малому? Доволі часто можна у людському житті почути виправдання на кшталт: «Якби я мав, чим ділитись, я б обов’язково поділився», «якби в мене самого були кошти, я б їх віддав», «якби я мав такі можливості, як інші, я б ними скористався по правді», «якби я мав так багато талантів, я б їх не змарнував», «якби від мене щось залежало, я би зробив це…» і т.д. А Господь каже дуже виразно: «У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим». Якщо ми не вміємо бути вірні у малому, то як можемо осягнути велике? Якщо ми не вміємо ділитись тим малим, що маємо, то як можна нам довірити велике? Якщо ми можемо занедбати те мале, що маємо, то як не занедбаємо великого, яке потребує ще більше праці, ще більше зусиль? Іншими словами, той, хто є вірним у малому, стане великим. Той, хто виправдовує власне лінивство, звинувачує Бога - не ввійде в радість Пана свого. Бути вірним у малому, використовувати усі Богом дані таланти, служачи у правді Господеві і ближньому, означає придбати інших п’ять, чи два, чи один талант, в залежності від здібності. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його, злегковажив, занедбав і закінчив тим, що вчинив неправильно. Він, ймовірно, мав вміння орудувати талантом; його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало б небезпекою втрати, – тобто було не менше надійним, ніж закопати дар. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не несу відповідальності». Лінивство, страх, хибне розуміння пана, обов’язків служіння стали загибеллю для того, кому було приготовано краще достоїнство – Боже Царство! Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (пор. Мт. 25, 24), це однак не є алегоричним зображенням Бога. Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей і нагод, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо Собі Бога як суворого і вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю і відгукнутися всім серцем. Ми повинні використовувати Його дари відповідально, але при цьому сміливо і заповзято. Дуже важливим є той факт, що дари є дані для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» - каже апостол Павло (пор. 1 Кор 12, 7). Впродовж всієї історії спасіння не існує навіть одного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цей вибір своєму планові спасіння, призначеному для всіх. Також апостол Павло говорить в сьогоднішньому апостольському читанні: «Як співробітники, ми закликаємо вас, щоб благодаті Божої не приймати марно. … Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (пор. 2 Кор 6, 1-2). Приймаймо Божу благодать, щоб помножувати і поширювати те добро, що було нам дано. «Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт.25, 28-29). У відношенні до духовних багатств Ісус застосував засаду: хто є багатий в Бозі, – того Бог вчинить ще багатшим благодаттю в часі остаточного розрахунку. Хто однак не зберіг і не посідає жодних духовних скарбів, які беруться до уваги в небі – Божому Царстві (пор. Мт 6, 20), – на Божому суді залишиться з нічим. Дорогі брати і сестри! Ми створені любити Бога і служити Йому усім своїм єством. Ми створені виявляти нашу віру у ділах любові, які прославляють Бога. І коли ми молимося Господню молитву: «Хліб наш насущний дай нам десь», можливо забуваємо, що просимо хліб насущний, щоб мати силу – благодать, яку він дає нам, щоб робити щось для Бога, тобто прославляти Його ім’я, виконувати Його волю, робити Його Царство реально присутнім на землі. Усе, що Бог дав нам – це навіть може бути лише один талант – має бути використаним для інших, в Його ім’я. Коли наші таланти зустрічаються з потребами світу – людей, то це саме те місце, де нас призначив Бог. Подивімося на вдову, що дала останню свою лепту, і як Ісус її прославив. Погляньмо на пляшечку з дорогоцінним миром Марії, і як Ісус похвалив її за солодкий аромат служіння у любові, коли вона його відкрила і втерла ним Його ноги. Тому не будьмо байдужі до нашого спасіння. Інвестиції в наше життя Творцем великі. Відкриймо пляшку дорогоцінного мира наших дарів – талантів, подарованих нам Небесним Отцем, і поширюймо аромат Божої любові в добрих ділах при кожній нагоді у служінні. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Детальніше...

Проповідь у свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2019)

28 вересня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати та сестри! Свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста належить до дванадцяти великих свят Церковного року. Його святкуванню передувало декілька важливих подій. Свято пов’язане із хрестом як символом перемоги. Імператор Костянтин, який йшов військом, аби здобути перемогу над своїм опонентом Максентієм, побачив на небі дивний знак – знак хреста й почув слово Боже: «Цим знаменням переможеш», тоді він наказав нанести знак хреста на прапори і зброю своїх воїнів, і здобув перемогу над переважаючим військом свого опонента. Костянтин зрозумів, що не він переможець, а Господь, який відкрив йому знак перемоги - знак хреста. Саме тому імператор розпорядився здійснити експедицію до Єрусалиму для пошуку Господнього Хреста, яку очолила його мати Олена. Свята Олена, віднайшла в Єрусалимі у 326 р. Хрест, на якому був розп'ятий Господь наш Ісусу Христос. На згадку про свою перемогу Костянтин збудував в Єрусалимі величний храм Воскресіння Господнього, який було освячено 26 вересня 335 р., а 27 вересня цього ж року відбулося воздвиження - підняття віднайденого Хреста Господнього. До святкування празника Воздвиження прилучилася ще одна важлива подія, яка зробила празник Воздвиження спільним для Християнського Сходу й Заходу - повернення святого Господнього Хреста з Персії до Єрусалиму. Перський цар Хозрой у 614 р. завоював Єрусалим і забрав Господній Хрест до своєї столиці в Ктесифоні. Чотирнадцять років пізніше цісар Іраклій після своєї перемоги над персами повернув святий Хрест до Єрусалиму, де 27 вересня відбулося друге урочисте воздвиження (піднесення) святого Хреста. Відтоді празник носить назву: «Воздвиження Чесного й Животворящого Хреста». Однак почитання Святого Хреста бере свій початок ще з апостольських часів. У своєму пастирському посланні до Галатів ап. Павло пише: „Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розп'ятий, а я - світові” (Гал.6,14). З хрестом у руках ішли перші християнські проповідники у поганські країни, щоб нести світло Божої науки. Під знаменням чесного хреста прийшло торжество християнства в часи Константина Великого. З хрестом у руках став колись на київських горах, як каже передання, апостол Андрій Первозванний, а згодом святий Володимир Великий під знаменом хреста започаткував золоту добу християнської Української Держави.   Чого тільки не звершив Хрест Господній. Він освятив всю вселенну. Він розвіяв гріховну темряву і привернув світло. Він знищив смерть. Він зібрав народи зі сходу і заходу, півночі і півдня і з’єднав їх любов’ю в одну Апостольську Церкву, в одну віру, в одне Хрищення. Він зробив людей здатними до високих чесноти і подвижного монашого життя. А для всіх нас, що спасаємося, він є «сила Божа».   Дорогі брати і сестри, співаючи сьогодні благовійно оцю величну пісню: «Хресту Твоєму покланяємось, Владико, і святеє воскресеніє Твоє славимо!», маємо і ми замислитися, чим для нас є оце переможне знамено – святий хрест? Там де є хрест, там є сила, там перемога, там спасіння і надія нашого воскресіння і вічного життя. В цьому властиво величний Божественний промисел, що ганебне знаряддя страти Христос своєю Животворящою смертю перемінив з ганьби на славу, із приниження на піднесення, зі спокуси і божевілля на Божу силу й Божу премудрість. Сьогодні кожен, хто направду з вірою вдивляється в цей хрест, насамперед розуміє, що св. Хрест – це вічно живий символ безмежної Божої любові до нас грішних, символ досконалої Христової жертви, символ нашого відкуплення і спасіння, символ Христової перемоги над смертю і дияволом. Адже Хрест дає нам урок великої божественної любові, бо «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо.3,16). Святитель Іван Золотоустий у своїх роздумах про Боговтілення і Хрест Господній говорить: «Не раба, не ангела, не архангела віддав Господь світові, але дав сутність Свою й Іпостась — Сина Єдинородного. Віддав же не за якихось обраних людей, а за все людство». Отже, Господній Хрест, якому поклоняємося в сьогоднішній празник, пригадує нам перш за все про безконечну Божу любов, про Христові страждання задля нас, але також і про наш обов’язок терпеливо нести свій хрест щоденного життя. До всіх нас є звернені слова Спасителя: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» (Мт.16,24) і «Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за мною - не може бути моїм учнем» (Лк.14,27). Богослужбові тексти празника Воздвиження Чесного Хреста також пригадують нам, що кожний з нас має сильну і могутню зброю для протистояння силам зла і ворогу нашого спасіння. Святий Єфрем Сирин, ще в IV ст., записав свої глибокі думки про животворне древо святого хреста: «Хрест – це воскресіння мертвих і надія християн; Хрест - потіха для бідних і терплячих; Хрест - батько для сиріт і вінець для одиноких; Хрест - охоронець для юнаків і невинність для дівиць, Хрест - хліб для голодних і джерело для спрагнених. Тож кладімо животворний хрест на чоло, на очі, на уста і на свої груди. Ні на одну годину, ні на одну мить не залишаймо хреста та без нього нічого не робімо». У день Воздвиження Хреста Господнього стараймося підносити його перш за все у своїх серцях і у своєму розумі, у своєму житті, щоб він дійсно був для нас перемогою Христовою над усякою неміччю і сумнівом, над зневірою і сумом, над гріхом і беззаконням, щоб він завжди був для нас знаменням твердої віри, непохитної надії і християнської любові. Дорогі у Христі, ми сьогодні так чисельно зібралися тут у храмі славного Хирова, щоби подякувати Богові за всіх вас, за вашу міцну віру, за вашу любов до Бога та любов до УГКЦ. Мешканці цього міста мужньо несли свого хреста у часи панування на цих землях чужоземних окупаційних жорстоких режимів. У цьому їх скріпляв приклад і заступництво святих мучеників і подвижників Христової Церкви, які своїм терпінням перемагали і торжествували. Тут, у цьому місті гартувався подвиг блаженних мучениць Олімпії (Ольги Біди) та Лаврентії (Левкадії Герасимів), які були ув’язнені і загинули в сталінських гулагах лише за те, що були греко-католицькими монахинями Згромадження Сестер св. Йосифа. У ці дні, коли ми відзначаємо 30-ту річницю виходу нашої Церкви з катакомб та її легалізацію, дякую Всемогутньому Богові за великий дар: можливість привселюдної діяльності для нашої Церкви. Ми дякуємо Богові за те, що Він давав нам мужніх єпископів, безстрашних священиків, молитовних ченців та черниць, відважних мирян, котрі з любові до Бога, до своєї Церкви, свого народу та України поклали життя у далеких просторах Сибіру, Казахстану, мерзлих районах Далекого Сходу. Дякуємо Богові за тих, котрі були страчені у в’язничних підземеллях, розп’ятих на стінах, замордованих у селах та містах, в яругах й в таємних місцях на  нашій землі, в Галичині та Україні, котру розривали всякі зайди-окупанти. Дякуємо Богові за тисячі мучеників, що прийняли жорстку смерть з любові до нього та ближніх, що не стали зрадниками своєї віри, Церкви та свого народу. Дякуємо Всевишньому Богові за тих духовних осіб та вірних мирян, котрі плекали у своїх серцях глибоку віру, бездоганне життя та прихильність до своєї Української Греко-Католицької Церкви. Люди чекали, вірили, молилися, страждали, хоч були загнані у глибоке укриття, але дочекалися, перемогли Божою силою і світло з темряви засяяло, й опромінило душі та лиця тих, хто довіряв Богові й очікував на його святу відповідь. Схилімо сьогодні свої голови як вдячність Господу за його велике милосердя до нас та поклонімося перед тими, хто вірно боровся та поклав своє життя з любові до Бога та ближніх. Українці – це народ з древньою християнською тисячолітньою культурою, яку блаженної пам’яті святий Папа Іван Павло ІІ у часі свого візиту на Україну в червні 2001 року назвав «культурою богоносною». Наш народ завжди зберігав релігійне, за своїм характером, ставлення до життя в його різних проявах та до своєї історії. Понад тисяча років християнського досвіду глибинно защепили українцям повагу до гідності кожної людини, а також милосердне ставлення до інших. Повага до гідності розвивала почуття особистої свободи, а милосердя – гостинність і співчуття, особливо до покривджених і знедолених. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Аналіз історії нашої Церкви приводить нас до висновків, які надзвичайно важко заперечити чи проігнорувати. Наша Церква викликала пробудження національної свідомості українців, стала на захист української мови як найважливішої національної ознаки, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави. Без жодних вагань можна ствердити, що вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за духовне відродження та національну самобутність народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та поселеннях. Тому її й не вдалося здолати ворогу людського роду. В теперішній ситуації наша Церква вбачає свою місію в тому, щоб заповнити духовну порожнечу спричинену довголітнім пануванням атеїстичної, матеріалістичної ідеології та стати справжнім духовним провідником нашого суспільства. Свою роль вона бачить в утвердженні гідності людини та в боротьбі з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Наша Церква не тільки цікавиться різними проявами національно-громадського життя, а й заохочує своїх вірних до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Тут варто згадати рішення та ініціативи Синоду єпископів УГКЦ, пастирські звернення та послання Глави нашої Церкви блаженної пам’яті Патріарха Любомира, Його святості Патріарха Святослава відносно тих чи інших соціальних проблем. І це не дивно, бо ще митрополит Андрей у своєму пастирському посланні «Як будувати рідну хату» зазначав, що Церква завжди відіграватиме важливу роль у будівництві Батьківщини, оскільки немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви, в якій діє сила Божа. То вона, на переконання Великого Митрополита, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Церква, дбаючи про розвиток національного буття українського народу та його добробут, вказує на необхідні для цього умови та повчає нас словами великого Пастиря митрополита Андрея Шептицького, які є надзвичайно актуальними в теперішній ситуації різноманітних політичних протистоянь: «Усі, хто почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а мурашиною працею, залізними зусиллями і трудами других». Сьогодні, коли святкуємо тридцяті роковини виходу нашої Церкви з катакомб та її легалізації, хочу наголосити на тому, що вона була і залишається не тільки духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але і школою українського патріотизму та національної свідомості. Вона вчила і вчать любити свій народ, для нього віддано працювати, плекаючи свою національну гідність та ідентичність. Стараймося, щоб наші храми завжди виконували своє правдиве призначення. Щоб вони були місцем нашої зустрічі з Богом. Щоб у них кожна душа під знаменом Святого і Животворящого Хреста завжди знаходила наснагу для очищення та духовного поступу, адже це запорука справжнього відродження як наших родин, парохії, так і цілої нашої Батьківщини. Тож у сьогоднішній день, коли християнський світ шанує Хрест Христовий, просімо щоби Господь захистив нас силою Свого Чесного і Животворящого Хреста від усякого ворога і супостата, дав нам силу нести свій життєвий хрест і досягти сяючих вершин Царства Божого. Воздвигаймо Господній Хрест у наших домівках і на вулицях, на роботі і в навчальних закладах як знак торжества Христової істини над різними облудливими ідеологіями світу цього, як свідчення незламності нашої тисячолітньої християнської культури. А благодать Господа Нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 27 вересня 2019 рокум. Хирів   Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Різдва Пресвятої Богородиці (2019)

23 вересня 2019
«Різдво Твоє Богородице Діво, радість звістило усій вселенній, бо з Тебе засяяло сонце правди, Христос Бог наш, що зняв прокляття, подав благословення, знищив смерть і дарував нам життя вічне». (Тропар свята) Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Такими словами Церква свідчить про сьогоднішню радісну подію – Різдва Пресвятої Богородиці. Прихід Пресвятої Діви Марії у світ – це радість не тільки праведних Йоакима й Анни, які довго та терпеливо очікували благословення Божого, але і всієї вселеної, пояснюючи причину цієї радості Церква проголошує: «бо з Тебе засяяло Сонце правди, Христос Бог наш». Нині радіє небо і земля, бо з народженням Марії започаткувалося відкуплення людського роду, вона бо принесла нам порятунок, життя і вічне щастя, бо вона стане Богородицею, кивотом Нового Завіту, Матір’ю Христа Спасителя, що знищив смерть і дарував нам життя вічне, Який через неї воплотився на землі, прийняв людське тіло, спас від гріхів і вічної загибелі рід людський. З благословенним Різдвом Пресвятої Богородиці з’явилося на землі найпрекрасніше сотворіння, архитвір Божої всемогутності, Цариця ангелів – народилася Діва, яка єдина захищена від первородного гріха, яка стане «чеснішою від херувимів». Народилася та, яка вмістить у собі Невмістимого Бога, яка буде одночасно і Дівою, і Богородицею, яку «ублажатимуть усі роди», бо через хресну смерть свого Божественного Сина Вона стане і нашою Матір’ю. «День Різдва пресвятої Богородиці, - каже святий Іван Дамаскин, - є днем всесвітньої радості, бо через Богородицю обновився весь людський рід: смуток Праматері Єви перемінився в радість». Різдво пресвятої Богородиці є першим великим святом на початку церковного року, бо все почалося з Різдва Марії, яка стане Матір’ю Божого Сина та всіх християн. «Пречиста Діва Марія любить нас любов’ю рідної матері, - писав митрополит Андрей Шептицький, - бо в нас бачить справу рідного Сина Ісуса Христа». Тому в усі часи наш боголюбивий український народ щиро прибігає за Її заступництвом і в часах радості, і в хвилях смутку, у величавих храмах та вбогих хатинах, у велелюдних прощах до численних відпустових місць благаючи у неї помочі та опіки. Не переставаймо також і ми постійно прославляти ту, котра найбільше послужила величному Божому плану спасіння людського роду – Пресвяту Діву Марію. Похвальними піснями та гимнами величаймо її як Богородицю, бо то власне через неї Незбагнений та Одвічний Бог приходить на землю та змінює історію всього людства. Завдяки Їй «Слово сталося тілом і замешкало між нами». Пресвята Діва Марія в своїй особі сповнила стремління всього людства. Бо саме через Її постійне смирення – «Нехай станеться мені по твоєму слову» стає здійсненим та можливим величний план Божий – спасіння всього людства. Сьогодні коли у світі пропагується безвір’я пригадуємо собі слова вислуженого Папи Венедикта ХVІ про те, що завданням кожного християнина і Церкви загалом є показати світові красу та істину нашої віри. У кого ми ще здатні побачити цю легкість, багатство і повноту християнської віри, як не в нашої небесної Матері. Як Одигітрія, тобто Путиводитильниця, Богородиця вказує шлях до Христа і веде нас до Нього. Вона віровчительна для кожного з нас передусім для тих, хто завжди чує слово Божого Сина і зберігає у своєму серці. Прямуймо Її шляхом віри, який вона показує нам своїм життям! Основою свого життя Богородиця поклала віру в Бога, прийнявши Його як Того, Хто є дорогою, правдою та життям. Впродовж усього свого життя вона залишається вповні вірна задумам свого Небесного Отця, виразивши свою довіру до Нього словами: «Ось, я Господня слугиня» (Лк. 1, 38). Добре знаємо про «бурі» та випробування, які загартовували та поглиблювали віру Богоматері впродовж усього Її життя, віра, яку Марія покладала в своєму Сині, від самого початку не ґрунтувалась на чудесах, але на цілковитому довір'ї Богу, Його волі, і Його Слову, яке цю волю об'являє. Згадаймо, що в Кані Галилейській Богомати вірить та закликає інших повірити своєму Сину, ще перед тим, як Він вчинив щось незвичайне і чудесне. Тому ця віра, яка не шукала видимих підтверджень, а завжди була задоволена лише тим, «щоб робити лише те, що Він скаже», – вистояла навіть на Голготі. Тому Марія є для нас та усієї Церкви учителькою віри, світильником, який веде нас до Її сина Ісуса Христа. Марію можна назвати Матір'ю Довіри, бо Вона завжди говорила Богові: «Нехай буде так, як Ти хочеш». У неї ця згода з Божою волею тривала все життя, і так має бути в кожного з нас. Суттю християнства є постійне промовляння до Бог: «Нехай буде воля твоя». І над зростанням і поглибленням віри в нашому житті Пресвята Богородиця невидимо трудиться, ніби випереджує нас, бо йде перед нами «на прощу віри», скріплює наші добрі наміри, допомагає щоб вони увінчалися ділами та довірою до Бога. Випереджаючи нас у вірі, Марія вказує нам шлях віри, що усе, з чим ми маємо зіткнутися, вона вже колись пройшла та пережила. Наслідуймо й ми віру Пречистої Діви Марії, Матері Божої і Матері нашої. Серед труднощів і викликів світу цього не бентежмося і не зневірюймося, а відповідаймо від усього серця, як колись Пресвята Діва: «Нехай мені буде згідно Євангельського слова; вірую, що спасіння моє в Ісусі Христі, що у Ньому Одному успадкую Царство Небесне». Пронісши свою довіру до Бога через скрутні обставини життя, Богородиця навіть на Голготі залишилась Йому вірною. Тому під хрестом Матір Божа стає Матір'ю Церкви. У Євангелії знаходимо наступні слова: «Бачивши Ісус Матір і біля Неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до Матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось Матір твоя» (Йо 19, 26-27). Звертаючись до Марії не «Мати», а «жінко», Ісус звертає увагу не на кровні узи, що єднають Його з Марією, але вказує на факт, що від цієї пори Вона буде Матір'ю учня, а він її сином. Марія є Матір'ю учнів, а вони є її дітьми. Вона знайде своїх дітей не серед найближчих родичів, але серед тих, які будуть розділяти Її безмежну віру і довір'я Богу, серед тих, які будуть тривати з Ісусом аж до кінця. Учень присутній під хрестом є уособленням всіх улюблених учнів Ісуса. Всі вони покликані побачити в Марії свою Матір, бо взірцем для них має бути її віра – віра незалежна від знаків і чудес. До такої віри виховує Вона своїх дітей. Слова: «Ось Матір Твоя!» – означають, що Ісус прагнув пробудити в своїх учнях любов і довір'я до Марії, закликаючи визнати Її своєю Матір'ю – Матір'ю кожного, хто вірить. В сьогоднішній нашій соборовій молитві щиро благодарім Богматір, що так багато вчинила для нашого спасіння. Вчімося від неї з відкритим серцем слухати Бога, приймаючи покірно Його волю у нашому щоденному житті. Вона і нам допоможе відновити у собі нашу християнську гідність улюблених дітей Божих, та завжди пам'ятати, що в Його предвічному задумі кожна людина є цінною та покликана до важливої ролі у здійсненні Божого плану спасіння, незалежно який авторитет займає в суспільстві. Просімо нашу Небесну заступницю, щоб у сьогоднішньому глобалізованому світі, в якому так часто нівечаться християнські цінності, ми щораз більше цінували дар людського життя. Адже не раз ми є свідками того, як людина нехтує волею Божою, а свою ставить на перший план. Дар життя, однак, щораз то більше знецінюється. Так багато батьків, котрі не хочуть народжувати дітей, повинні навчитися із сьогоднішнього свята, що народження нового життя – це вияв Божої любові та благословення, а не перешкода у здобуванні кар'єри та безтурботного життя. Це правда, що на своєму життєвому шляху інколи ми зустрічаємо чимало хрестів: особистих труднощів, страждання в родині, однак це повинно стати для нас нагодою до ще глибшого довір'я до Бога та духовного очищення, до щирого звернення за опікою до Божої Матері, бо «ще не чувано ніколи, щоб вона не помогла…». Молімося, щоб кожна дитина, яку дарує Господь українській сім’ї стала бажаною і улюбленою, як дитятко Марія для своїх батьків Йоакима й Анни. Нехай кожна народжена українська дитина приносить радість і Боже благословення для родини, Церкви й України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 21 вересня 2019 року Божогом. Борислав Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Успення Пресвятої Богородиці (2019)

29 серпня 2019
Всесвітліші та Всечесніші отці! Дорогі у Христі брати та сестри! Слава Ісусу Христу! Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці Марії зібралися ми всі сьогодні тут, у Самборі, біля чудотворної Її ікони, щоб осмислити особу Пресвятої Діви й отримати благодать, так необхідну для нашого духовного життя та щоденної діяльності. Ще кілька днів тому, святкуючи свято Преображення ГНІХ, ми думками линули на гору Тавор, споглядаючи з апостолами славу сяючого Божества нашого Господа, а сьогодні мисленно ступаємо до Гетсиманії - до гробу де було покладене тіло Божої Матері. Успіня Богоматері є таїнственною подією, як і таїнственним було все Її земне життя, про яке не так багато розповідається в Євангелії й апостольських писаннях. Однак із цих скромних відомостей із Священного Писання та Передання, які довідуємося про неї, можемо почерпнути багато чого натхненного й корисного кожен для своєї життєвої ситуації й свого духовного життя. Нещодавно в святі Преображення Господнього ми роздумували над майбутнім преображенням людського життя, яке нам прообразив Христос Спаситель. А сьогодні, в День Успення Пресвятої Богородиці, ми споглядаємо торжественне преображення смерті – з трагічної розлуки в мирне переставлення – сон. Успення – подія, коли Богородиця покидає земне життя, але Церква вчить нас не сумувати в цей день. Не випадково сьогодні завершується Успенський піст. Це – свято радості, адже в Успенні Богородиці з особливою урочистістю проявилася сила Господа нашого Ісуса Христа, Який Своєю смертю і Воскресінням зруйнував жало смерті і з страшної та болісної події зробив її для своїх вірних послідовників мирним переходом до вічності. Наприкінці свого земного життя, коли Господь покликав у вічність свою Матір, Богородиця спокійно переставилася на небо. Старослов’янське слово «успення» добре передає суть цього переставлення – воно було як сон. Святий Іван Дамаскин пояснює нам це таїнство Прослави Пречистої Богородиці кажучи: «Годилося, щоб Той, хто зберіг її Дівицтво при Своїм народженні, зберіг її тіло нетлінним по смерті. Годилося, аби та, що в обіймах своїх носила Творця як Дитя, перебувала в небесних палатах. Годилося, аби Та, яка бачила свого Сина на хресті та серце якої прошив меч болю, що їх вона не зазнала при народженні Ісуса Христа, аби вона оглядала Його, що сидить по правиці Отця». Також про це пророкував і псалмопівець Давид кажучи: «…праворуч тебе стоїть цариця в золоті офірськім» (пор. Пс 45, 10). Однак після свого переходу до небесного життя Мати Божа не покинула нас. Якщо за свого земного життя Вона заступалася за людей перед Своїм Сином, як про це нам розповідає євангельська подія в Кані Галилейській, то після свого успення Пресвята Діва стала ще більш могутньою Заступницею і Покровителькою за людський рід, справді Матір'ю всього християнського світу. Ще на Голготі, «бачивши Ісус Матір і біля Неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до Матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось Матір твоя» (пор. Йо 19, 26-27). Марія є Матір’ю учнів Христа, а вони є Її дітьми. Вона знайде своїх дітей серед тих, які будуть розділяти Її безмежну віру і довір’я Богу, серед тих, які будуть тривати у довір'ї до Ісуса Христа Її Сина аж до кінця. Учень присутній під хрестом є уособленням всіх улюблених учнів Ісуса. Марія приймає цей дар загального материнства, і Успення не позбавляє її материнства над кожним віруючим, а лише переходить у стан неустанного молитовного заступництва. У документах ІІ Ватиканського Собору читаємо: «Материнство Марії триває безперервно, починаючи від тієї згоди, що її вона дала в Благовіщенні й яку потвердила без вагання під хрестом, та триватиме аж до вічного удосконалення всіх вибраних. Бо, взята на небо, вона не занехаяла цього спасительного завдання, але його продовжує різнорідним своїм заступництвом у виєднуванні нам дарів вічного спасіння. Своєю материнською любов’ю дбає про братів Сина свого, що знаходяться ще на шляху та в різних небезпеках і журбах, доки не дійдуть до щасливої батьківщини» (Про Церкву, 62). Пречиста Діва Марія справді є Матір’ю Церкви, а відтак є Матір’ю кожного і кожної з нас. Вона ніколи не покидає своїх дітей у скруті, ніколи не відвернеться від них у скорботі. У цей важкий для нашого народу час, сповнений нещасть, негараздів, страждань і скорботи через військові дії, економічні негаразди та політичну загрозливу непевність, нам так потрібна Її допомога. І ми можемо радіти, що перед Божим престолом ми маємо заступницю – Пресвяту Богородицю, нашу Матір, котра невтомно молиться за нас перед лицем Всевишнього. А тут, у Самборі, перед її чудотворною іконою маємо особливе місце, бо тут наше благання буде вислухане, як це ставалося у багатьох випадках впродовж століть, про що свідчать стіни цього древнього храму. Спогадуючи, дорогі браття і сестри, блаженне Успіння Богоматері, ми повинні подбати про те, щоб і себе гідно підготувати до смерті, щоб зустріти її не з острахом, але з радістю. Як досягла настільки блаженної кончини Пресвята Діва? - Чистотою цнотливості, строгістю стриманості, витривалістю в молитві, смиренням і терпінням у важких обставинах, сподіванням та довірою на Божий Промисел. Тому наслідуймо приклад Богоматері, ступаймо шляхом, який веде до життя вічного. Цей шлях – не є легкий, але він – певний. Ним ступати нас закликає Христос: «Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять. Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі» (Мт.7,13-15). Шлях цей і дорогу накреслює нам наша Мати-Церква. Церква, якою провадять правдиві пастирі, а не лжепророки і вовки в овечій шкірі. Церква, яка побудована на Петрі-скелі, а тому ворота адові її не подолають (пор. Мт.16,18). Цього року ми відзначаємо 30-ліття виходу та легалізації нашої УГКЦ з підпілля – періоду переслідувань і випробувань. Це справді була, скажемо по-євангельському, «вузька дорога»; нелегко було нею ступати. Тодішня безбожна система пропонувала дорогу широку, але вона вела в нікуди. Церква наша вистояла у цьому атеїстичному буревії, бо побудована на Петрі-скелі. Ця Правдива Церква не тільки запевняє нам вірний шлях до спасіння, але й, як показала її тисячолітня історія, є надійним провідником українського народу у його суспільно-політичному житті. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква оберігала наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окрема нація, що не розплилися в чужому морю –  все це завдячуємо головним чином УГКЦ. Наша Церква будила національну свідомість українців, стояла на захисті української мови, народжувала патріотичну інтелігенцію. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави. Вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за національну самобутність і національне та духовне відродження народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та на поселеннях сущих. Сьогодні, коли відзначаємо 30-ліття виходу та легалізації УГКЦ з катакомб, маємо пам’ятати про цю велику роль нашої Церкви, збудованої на Петровій скелі. Це додасть нам впевненості перед лицем нових загроз і викликів, які посилає нам теперішній світ з його новітніми безбожними ідеологіями гендеру, які під благими гаслами ховають свою жахливу антилюдську та смертоносну суть. Як добрі християни ми знаємо, що наша Церква є нашою духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але як свідомі українські громадяни маємо зробити все, щоб вона продовжувала залишатися підґрунтям державності, школою українського патріотизму та національної свідомості. Тому дбаймо, щоб християнська благовість звучала у наших школах, університетах, у війську! Пам’ятаймо вислів св. свмуч. Кипріяна Карфагенського, який говорив: «Не може мати Бога за батька той, хто не має Церкву за матір»! Сьогодні перед чудотворною іконою тут у Самборі молімося до Матері Церкви і Матері нашої – до «в молитвах невсипущої Богородиці і в заступництвах незамінного уповання», щоб Вона допомагала нам там, де ми змушені констатувати людську безсилість. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці благословить подальший розвиток нашої Церви, а ми схиляємо голови перед усіма тими, які твердо вірили і боролися за те, щоб Церква воскресла з руїн та відродилась на українській землі оновленою та укріпленою Божою силою. Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви усіх нас до Її Сина а Бога нашого, а відтак відкриє для нас Його вічне милосердне, добре, визволяюче обличчя. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. 28 серпня 2019 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Слово з нагоди Дня Незалежності (2019)

25 серпня 2019
Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми святкуємо велике національне свято – День Незалежності Української Держави. День, про який мріяли мільйони вірних синів і дочок України. Мріяли гетьмани й національні вожді, мріяли наші борці визвольних змагань, мріяв наш боголюбивий народ. Незалежність України вимолена вірними, оспівана поетами, здобута довготривалою віковою боротьбою і скроплена кров’ю найкращих синів і дочок України. Ми сьогодні схиляємо голови перед тими, хто поклав своє життя на вівтар Батьківщини в боротьбі за її свободу і незалежність, впродовж всіх часів наших визвольних змагань, а особливо під час цієї війни в сучасних умовах яку веде наш народ проти агресора московії. У ці чи не найскладніші часи вільної України, – часи випробувань і новітніх викликів саме на нас Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. Сьогодні ми повинні не лише згадувати своїх славних попередників, а й мати відвагу стати в їхні ряди. Прикладом нам мають слугувати сучасні герої – полеглі воїни Небесної сотні і тисячі наших військовослужбовців, які щомиті жертвують своїм життям і здоров’ям за єдність і кращу долю України. Тому в ці радісні дні святкування Незалежності нашої Української Держави, застановімося над двома важливими моментами, які є конечними задля її щасливого майбутнього. По-перше, ми повинні бути патріотами свого народу і своєї держави, любити їх. Патріотизм - це чеснота, продиктована четвертою Божою Заповіддю: «Шануй батька і матір». Україна є нашою матір'ю. Вона - наша єдина, - бо передала нам кров наших предків, мову, культуру, звичаї. Іншого вибору в нас не має. Бо, як сказав поет Василь Симоненко: «Можна все на світі вибирати сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Патріотизм вимагає жертовнності і посвяти для народу, для Батьківщини. «Жертвами і кров'ю поколінь здобувається воля народу», - писав Слуга Божий Митрополит Андрей. По-друге, мусимо пам'ятати, що любов до Батьківщини проявляється не лише у маніфестаціях та високих фразах про патріотизм, але у повсякденній ревній праці, у веденні праведного християнського життя. Для визволення народу з неволі, для збереження і розбудови державності, для покращення добробуту народу потрібні не лише фізичні сили й зброя. Потрібні передусім благословення й поміч Всемогутнього Бога, бо в Його руках спочиває доля кожного народу. Для забезпечення волі і збереження добробуту народу потрібно найперше ревних, побожних громадян, які будуть своїми молитвами і своїм праведним християнським життям, відповідальною працею та своєю щирою молитвою випрошувати у Бога благословення для своєї Батьківщини. Якщо Україна плекатиме таких борців і героїв, то з певністю переможе всі тимчасові труднощі й знайде для себе належне їй місце у світовому співтоваристві. Тож молімося, аби ласкавий Господь захоронив наш нарід від усякого лиха. Небесна поміч була необхідна для проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми стоїмо перед випробуванням війни агресора. Молімося за перемогу воїнів правди над ордою темряви, молімось за захист та свободу нашої землі, нашого народу, об’єднаймося в обороні нашої соборної Держави. Бог на стороні тих, хто бореться за правду, істину і  справедливість. І саме такою є теперішня боротьба нашого народу. Це боротьба світла проти темряви, любові проти ненависті, правди проти брехні. Дорогі в Христі брати й сестри! У цей святковий День Незалежності нашої Батьківщини прийміть сердечні та щирі вітання. Закликаю всіх вас сьогодні взяти на себе особисту відповідальність за цей дар Незалежності для нашого народу, для неї з посвятою працювати та за неї гаряче молитися.  Хай Господь допомагає нам у цьому! + Ярослав 24 серпня 2019 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 12
^ Догори