Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус оповідає нам притчу про таланти та їх помноження. Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих Його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати свої погляди. Натомість за допомогою притч Христос входив в довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб спонукав їх до роздумів та відповіді на Його слово. Часто теми притч були взяті зі звичайного життя, яким жили Його сучасники, а тому були близькі та зрозумілі для кожного. Слово «таланти» має багато значень. В українській мові слово «талант» означає якусь здібність, і тому часто цей уривок інтерпретується саме в такому напрямку. В історичному контексті притчі йдеться про певну грошову одиницю, яка мала на той час дуже велику вартість. Водночас талант – це не лише матеріальні речі чи різні природні дари, вміння, здібності, але й життя, дар любові, можливість творити добро при різних нагодах. Різна кількість талантів, які отримали слуги – п’ять, два і один – не означає несправедливості Бога чи меншовартості одних слуг перед іншими, а Божу щедрість. Притча пригадує про велику доброту Бога, Який обдаровує кожного з нас за нашими спроможностями і особливостями, даючи кожному можливість не тільки використати, але ще й помножити, збільшити те, що ми отримали. Кожна людина отримує з Божих рук певну «життєву інвестицію». Все, що маємо – це Божі дари. З одного боку можемо захоплюватися такою великою ціною і щедрістю нашого Творця, але з іншого подумаймо за відповідальність про отримані дари. Бог кожного обдарував тим, що йому було найбільше потрібно для його добра – спасіння, дав людині найбільший талант – Божий образ. Словами притчі про таланти Христос запрошує нас переглянути наше життя на предмет того, чи ми використовуємо всі можливості та нагоди творити добро для власного освячення і спасіння, пізнавати Божу любов у житті, наповнювати нею свою душу і ділитися зі всіма тими, хто потребують її. Із притчі бачимо, що одні слуги орудували дарами і помножили їх, а в кінцевому результаті збагатили самих себе і до них каже Господь: «Увійди в радість пана твого». Арамейське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято». Господар влаштував після повернення свято і віддав належне своїм кмітливим слугам. А останній слуга, «закопавши», не дбав про розвиток дарів Божих, які були йому довірені Творцем. Господь-Податель не тільки є щедрим, але ще й мудрим, бо дає кожному за його початковими здібностями. Ісус відкриває нам поведінку Бога Отця: Він дає, довіряє і помножує, залишаючись справедливим. Саме ця притча надала метафоричний сенс слову «талант» значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом. Троє слуг у сьогоднішній притчі були однаковими не лише тому, що всі отримували таланти, але й в тому, що на всіх був покладений однаковий обов’язок використовувати те, що їм було подароване. Христос сказав: «Кому багато дано, з того багато вимагається» (пор. Лк. 12,48). Наші таланти, незважаючи на те, мало їх чи багато, дані нам від Бога, перед Ним ми дамо наш останній розрахунок. Господь не судитиме нас з огляду на розмір чи кількість прибутків, Він судитиме радше за рівнем вірності, з якою ми використовували ці дари. Через те, що ми не маємо однакових талантів, і Бог не чекатиме від нас однакової відповіді. Лише в одному ми маємо бути схожі – ми маємо бути вірними. Христос представляє новий стандарт оцінювання людей. За людськими стандартами велика людина є та, яка дуже обдарована. За Божими стандартами великою є та людина, яка є вірною. Звернімо увагу на Боже Слово. Ісус не каже тому, хто мав п’ять талантів: «Через те, що ти був вірний у великому, увійди у радість свого Пана», але Він каже те, що міг сказати і до чоловіка з одним талантом: «Ти був вірний у малому і через те, що ти був вірний у малому, увійди в радість свого Пана» (пор. Мт. 25, 21). Що означає бути вірним у малому? Доволі часто можна у людському житті почути виправдання на кшталт: «Якби я мав, чим ділитись, я б обов’язково поділився», «якби в мене самого були кошти, я б їх віддав», «якби я мав такі можливості, як інші, я б ними скористався по правді», «якби я мав так багато талантів, я б їх не змарнував», «якби від мене щось залежало, я би зробив це…» і т.д. А Господь каже дуже виразно: «У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим». Якщо ми не вміємо бути вірні у малому, то як можемо осягнути велике? Якщо ми не вміємо ділитись тим малим, що маємо, то як можна нам довірити велике? Якщо ми можемо занедбати те мале, що маємо, то як не занедбаємо великого, яке потребує ще більше праці, ще більше зусиль? Іншими словами, той, хто є вірним у малому, стане великим. Той, хто виправдовує власне лінивство, звинувачує Бога – не ввійде в радість Пана свого. Бути вірним у малому, використовувати усі Богом дані таланти, служачи у правді Господеві і ближньому, означає придбати інших п’ять, чи два, чи один талант, в залежності від здібності. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його, злегковажив, занедбав і закінчив тим, що вчинив неправильно. Він, ймовірно, мав вміння орудувати талантом; його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало б небезпекою втрати, – тобто було не менше надійним, ніж закопати дар. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не несу відповідальності». Лінивство, страх, хибне розуміння пана, обов’язків служіння стали загибеллю для того, кому було приготовано краще достоїнство – Боже Царство! Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (пор. Мт. 25, 24), це однак не є алегоричним зображенням Бога. Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей і нагод, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо собі Бога як суворого і вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю і відгукнутися всім серцем. Ми повинні використовувати Його дари відповідально, але при цьому сміливо і заповзято. Дуже важливим є той факт, що дари є дані для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» – каже апостол Павло (пор. 1 Кор 12, 7). Впродовж всієї історії спасіння не існує навіть одного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цей вибір своєму планові спасіння, призначеному для всіх. Також апостол Павло говорить в сьогоднішньому апостольському читанні: «Як співробітники, ми закликаємо вас, щоб благодаті Божої не приймати марно. … Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (пор. 2 Кор 6, 1-2). Приймаймо Божу благодать, щоб помножувати і поширювати те добро, що було нам дано.  «Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт.25, 28-29). У відношенні до духовних багатств Ісус застосував засаду: хто є багатий в Бозі, – того Бог вчинить ще багатшим благодаттю в часі остаточного розрахунку. Хто однак не зберіг і не посідає жодних духовних скарбів, які беруться до уваги в небі – Божому Царстві (пор. Мт 6, 20), –  на Божому суді залишиться з нічим. Дорогі у Христу, сьогодні наша Україна переживає важкі випробування війни московії, робімо всі зусилля для захисту нашої Батьківщини кожен згідно свого покликання і можливостей, бо наша Церква-мучениця і Батьківщина Україна є даром Господа для нашого народу. Тільки з Божою допомогою, молитвою та усильною нашою працею зможемо перемогти агресора рашизму та наблизити справедливий мир, перемогу добра над злом, життя над смертю. Відкриймо свої серця Богові, довіримось на Його любов і вірність. Не біймось жити у правді та солідарності, особливо з потребуючими, постраждалими від війни, допомагаймо нашим збройним силам. Тож нехай наші молитви кріплять на дусі захисників України. Нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та дочасне й вічне добро рідного народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. 13 жовтня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам необхідну і надзвичайно важливу божественну істину, яку ми повинні не тільки усвідомлювати чи знати, а обов’язково втілювати її в житті. Одного разу, як пише святе Євангеліє, до Ісуса приступив законовчитель і запитав Його, яка найбільша заповідь в законі. Ісус відповів: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша і найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого». Ці дві заповіді знаходяться в різних місцях Священного Письма – одна у книзі Второзаконня, інша – у книзі Левіт. А Христос ставить їх разом і показує, що вони одна від одної співзалежні і одна одну доповнюють. Ці дві заповіді є головними заповідями любові, на них базується весь Закон і Пророки. Христос, говорить нам про любов вертикальну, тобто любов до Бога, і любов горизонтальну, тобто любов до ближнього. Бути християнином – це означає жити за принципом хреста – тої вертикальної і горизонтальної любові до Бога і ближнього. Таким чином Христос повчає нас про джерело Божої Премудрості, з якого витекло все, що є у цьому світі. Це – Любов, адже Бог є Любов (пор. 1 Йо. 4, 8). Тому внутрішній зміст істинного життя християнина, як стверджує церковна традиція, полягає у всеобіймаючій і нероздільній любові до Бога, яка за своєю природою обов’язково містить у собі і любов до ближнього. Глибина духовного життя виявляється у повноті і абсолютному пануванні любові в життєдіяльності християнина, оскільки з любові все почалось і задля самої любові все було створено. Божі заповіді – це не обмеження, а ціль, дороговказ, пригадка, що для існування людства є найважливішим.За словом апостола Павла: «Любов є виконання закону» (пор. Рим. 13, 10). Всі людські вчинки мають цінність і приносять добрі плоди, якщо вони вчинені з любові. Говорить апостол Павло: «Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би - ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи» (І Кор 13,1-3). «Знищи любов, і зруйнуєш все», – говорить святий Йоан Золотоустий. «Не нехтуй заповіддю любові, – застерігає святий Максим Ісповідник, – тому що немає в людини іншого шляху до спасіння… через неї станеш ти сином Божим, а переступаючи її, – сином геєни». Отже любов є матір’ю всіх заповідей. Вона є тим весільним одягом, без якого людина не буде прийнята в Царство Небесне, яке і є Царством Любові (пор. 1 Йо. 4, 8). Але як ми можемо проявити цю любов до Бога? Господь говорить: «Що ви зробили одному з цих братів моїх найменших, ви мені зробили» (пор. Мт. 25, 40). Ось найкращий спосіб показати любов до Бога на ділі! Бо «той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, якого не бачить» (пор. 1 Йо. 4, 20). Саме тому істинна любов до Бога неможлива без любові до ближнього, а любов до ближнього – без любові до Бога. Дорогі брати і сестри! Мойсей, залишаючи народові в спадщину Декалог, промовив: «Життя і смерть появив я перед тобою, благословення й прокляття. Вибирай життя, щоб жити на світі тобі і твоєму потомству, любивши Господа, Бога твого, слухавшись його голосу та прихилившись до нього» (пор. Втор.30,19-20). Вибираючи любов, ми вибираємо шлях довіри, солідарності і свободи, ми вибираємо дорогу життя. Як людина може будувати відносини з іншими людьми, якщо не має довіри? Довіри, яка містить повагу до цього слова, повагу до правди, повагу до гідності іншої особи. Довіра є непохитною вірністю в любові. Рівно ж чи можливо є уявити собі життя осіб і народів поза сферою солідарності? Солідарності, яка є протиставленням до права помсти, відплати (пор. Вих.21,24), яка штовхає нас зробити навіть більше від того, що роблять для нас інші (пор. Мт.7,12); солідарності, яка виростає з заповіді любові (Лев.19,18; Мт.22,39), і прямує до нової євангельської справедливості, що наказує нам любити наших ворогів (пор. Мт.5,44). Також можемо запитати себе: «Чи можна говорити про любов як заповідь?»; «Чи можна жити одночасно під законом і бути вільним?». На перший погляд може здаватися, що закон є обмеженням, але лише до того моменту, коли ми сприймемо його за достовірний голос совісті. Заповіді, котрі пригадує нам Ісус, є записаними в серці кожної людини (пор. Рим.2,14-15). Свідчить про це і апостол Павло, бо закон виражає найглибші бажання нашої сутності, хоч в глибині неї теж відчуваємо протиріччя з іншим правом, яке потягає нас до гріха (пор. Рим.7,19). Однак Божий Закон, якщо ми дозволимо йому нас формувати, звільнить нас з узів істоти підданої пристрастям і виявить в нас особу вільну. Бог є Любов. Любов носить в собі всяке право. В ній всі цінності знаходять своє джерело і лише в ній знаходять свою автентичність, свідчення. Правдива свобода! З трьох цінностей, які були виокремлено, саме ця є найбільш тендітною, найважчою до зрозуміння, а особливо до реалізації. Пригадаймо собі історію визволення Ізраїля з рабства. Розпочалося воно з того, що Мойсей просить фараона, щоб народ зміг піти на пустиню і приготувати святкування на честь Бога (пор. Вих.5,1). Ціллю цілого старозавітного закону є запевнити саме таку свободу: свободу віддавати хвалу Богові, дати людині свободу підтримувати зв'язок з Господом, служити вбогим і приниженим. На пустелі, як описує книга Виходу, ми маємо лише прообраз відкуплення, яке принесе Христос. Через свій хрест наш Спаситель визволив нас з неволі гріха, в якій вся слабкість і приниження має своє джерело. Ісус є «образом невидимого Бога» (Кол.1,15) і «відблиском його слави» (Євр.1,3). Він є досконалою людиною. Він відновлює в нас подобу Божу, яка була спустошена первородним гріхом. Господь чинить так, що ми можемо звільнитися від похоті, яка закриває нас на нас самих, і прагнути того, що несе радість «нової людини, створеної на подобу Божу» (Еф.4,24), якою ми стаємо через хрест. Перед своїми страстями, які виявили любов Ісуса «до кінця» (Йо. 13,1), Він дає своїм учням нову заповідь любові: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13,34-35). Христос у приклад учням ставить свою любов до них: «Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив. Перебувайте у моїй любові! А в любові моїй перебуватимете, коли заповіді мої будете зберігати, як і я зберіг заповіді мого Отця і в його любові перебуваю» (Йо. 15,9-10). Тому любов до Бога, як навчає євангелист Йоан Богослов, виявляється передусім у дотриманні Його заповідей:«Це бо любов до Бога: берегти його заповіді. А заповіді його не тяжкі». (1 Йо. 5,3). Отже, у дотриманні першої і найбільшої заповіді – заповіді любові до Бога – неважко дотримати весь Божий Закон і жити згідно з Божою волею. Адже Христос навчав, що всі заповіді важливі: «Хто, отже, порушить одну з оцих найменших заповідей і навчить інших так робити, той буде найменшим у Небеснім Царстві. А хто виконає їх і навчить, той буде великим у Небеснім Царстві» (Мт. 5,19). Тож любов найбільший і найважливіший плід духовного життя, як навчає апостол Павло: «Тим часом остаються: віра, надія і любов – цих троє, але найбільша з них любов» (пор. 1 Кор. 13, 13). У вічності не буде потреби у вірі і надії, а залишиться тільки любов. Тому з особливим старанням дбаймо про цей найбільший Божий дар – дар любові. Дорогі брати і сестри, сьогодні Україна переживає важкі випробування і саме любов в умовах війни, дає сенс життю: той, хто любить Бога, свого ближнього і Батьківщину, знає, для чого живе. Ви, дорогі наші воїни, волонтери, медики є втіленням цієї чесноти любови, ваша відвага та мужність стали прикладом для всього цивілізованого світу. Тож всіх наших захисників молитовно приносимо перед Боже обличчя та віддаємо в руки Божого милосердя. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав м. Дрогобич,6 жовтня 2024 року Божого Детальніше...

Сьогодні Діва предстоїть у церквіі з ликами святих невидимо за нас молиться Богу.Ангели з архиєреями поклоняються, апостоли з пророками ликують,бо ради нас молить Богородиця предвічного Бога.Кондак свята Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми зібралися у цьому величному соборі, щоб урочисто відсвяткувати його престольний празник – Покров Пресвятої Богородиці. У великі свята нашої Церкви, присвячені Божій Матері, ми дізнаємося про Її життя, пов'язане з Ісусом Христом: Її Різдво, яке нещодавно святкували, Введення в Храм, Благовіщення, Її участь у Різдві Христовому та Успіння. Однак сьогоднішнє свято зосереджується на постійній допомозі й заступництві, яку Матір Божа вимолює в Господа для тих, які Її просять. Це свято, у якому споминаємо історичну подію, коли людина була удостоєна побачити фізичними очима літургійне молитовне єднання небесної і земної Церкви, які є двома частинами одного цілого − Тіла Христового. Небесна Церква складається зі святих, ангелів і всіх тих, хто перебуває у вічній славі з Богом. Земна Церква − це ми, вірні, які продовжуємо своє паломництво на цій землі, прагнучи небесної перспективи. Одним із найважливіших аспектів єдности небесної й земної Церкви є молитовне спілкування. Земна Церква постійно звертається до небесної Церкви, просячи про молитви й заступництво. Святі й ангели не перестають молитися за нас, допомагаючи нам на нашому шляху до спасіння. Пресвята Богородиця як Заступниця є найвищим прикладом цього молитовного зв’язку. Ми звертаємося до Неї з молитвами, бо знаємо, що Її заступництво є неустанним перед Божим Престолом. Її материнська любов ніколи не залишає нас без підтримки, і це заохочує нас до ще більшого уповання на Її допомогу. Подія Покрову, що сталася у Влахернському храмі, є яскравим символом єдности небесної й земної Церкви. За різними літописами, на початку Х ст. у Константинополі святий Андрій Юродивий під час молитви у храмі, піднявши очі до неба, побачив, що Пресвята Богородиця, осяяна небесним світлом, оточена ангелами та сонмом святих, ступає повітрям над вірними, що молитовно благали про заступництво перед ворогами, які напали на місто. Богородиця молилася довший час, а потім підійшла до престолу, зняла із Себе покривало, яке носила на Пречистій Своїй голові, і розпростерла його над молільниками. Після цього війська противника відступили, а місто було врятоване. Як бачимо, Господь не покинув Своїх молільників, сьогодні Він також не залишає нас у скорботах, але знаючи, що «маємо надмір Христових страждань», так само через Христа маємо і «надмір утішення» (пор. 2 Кор. 1, 3−5), щоб ми навчилися більше любити Його, як пише апостол Павло: «Та й не тільки це, але ми хвалимось і в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість, терпеливість − досвід, а досвід − надію. Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 3−5). Тому сьогодні ми оспівуємо Пресвяту Богородицю як Заступницю скорботних і Покров для світу: «Пречиста Богородице! Ти для скорботних − велика заступниця, негайна помічниця, спасіння та підпора людства, море ласки, джерело Божої мудрости, покров для світу» (Стихира на Вечірні). Образ Покрову Пресвятої Богородиці, яким Вона покрила людей у церкві, – це образ Її заступництва за нас, грішних і безпомічних. Цей жест Покрову не винятковий, це не далека історична подія, а щоденна реальність, яку переживають християни на богослужіннях. Ось тому в це величне свято співаємо: «Діва днесь предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу…» (Кондак Покрову). Покров Божої Матері є виявом Її любови до людського роду. Це Її заступництво, завдяки якому прощаються наші гріхи, лікуються наші болі й печалі. Завдяки Покрову наша слабка, немічна молитва скріплюється Її заступництвом і доноситься до Божого Престолу. Заступницька роль Пресвятої Богородиці закорінена у Святому Писанні. Ми бачимо Її участь у чуді на весіллі в Кані Галилейській. Наші взаємини з Богом зображені як велике весілля, свято любови. Історія спасіння — це зустріч Христа, Нареченого, із Церквою, Його Нареченою. Є багато аспектів, які можна було б пояснити для глибшого розуміння, але я хотів би зверну вашу увагу лише на декілька стрижневих моментів, щоб допомогти краще усвідомити роль Богородиці як Заступниці й Помічниці. Те, що відбувається в Кані, – це «початок знаків», початок виконання Божого плану. Євангелист Іван описує служіння Христа через сім знаків, кульмінацією яких є воскресіння Лазаря, перед подіями Страстей Господніх. Свято весілля в Кані Галилейській, де були присутні Ісус, Марія й учні (Ів. 2, 1−2), завершується такими словами: «Ось такий чудес початок учинив Ісус у Кані Галилейській, і велич тим свою об’явив, − тож і учні його увірували в нього» (Ів. 2, 11). Діва Марія, названа Матір'ю Ісуса, пізніше іменується як «жінка». Каже їй Ісус: «Що мені, жінко, − а й тобі? Таж не прийшла година моя!» (Ів. 2, 4). Це звернення повторюється в діалозі між Ісусом і Марією під хрестом. «Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, − а його ж любив він, − мовить до матері: “Жінко, ось син твій”. А тоді й до учня мовить: “Ось матір твоя”. І від тієї хвилі учень узяв її до себе” (Ів. 19, 26). Хто матиме вірність і любов стояти біля хреста, той отримає дуже великий дар. Іван Богослов, який стояв біля хреста, отримав Марію, Божу Матір. Каже до нього Ісус: «Ось матір твоя». Із хреста Ісус не мав що «дати», навіть одяг вояки поділи між собою. Була лише Мати, й Ісус Свою Матір віддає учневі. Та не лише йому, бо й ми є учнями, яких любить Ісус. Тому слова «Ось матір твоя» звернені також і до нас. Як було б добре, якби ми пішли звідси з переконанням і бажанням прийняти Марію до себе, як це зробив Іван Богослов. Щоб Вона була з нами завжди, особливо у хвилини страждань і терпінь. Це найцінніший скарб, який Ісус міг дати, і Він дає його нам. Ісус передає Свою Матір і водночас робить нас Її духовними дітьми. Як наша Небесна Мати, Богородиця постійно заступається за нас перед Божим Престолом. Вона не залишається осторонь наших життєвих труднощів, але завжди присутня в наших молитвах, проблемах і потребах. Її заступництво − це не просто символ або спогад, це жива участь у нашому житті, яка проявляється через молитву, довіру та віру в Її материнську любов. Пресвята Богородиця Марія посідає визначне місце в Історії спасіння, як і на весіллі в Кані Галилейській. Її «так» дало початок виконанню Божого задуму, і завдяки Її співпраці здійснюється спасіння. На весіллі Ісус послуговується водою, призначеною для юдейських обрядів очищення, разом із співпрацею Своєї Матері та слуг, щоб звершити чудо. Марія перша помічає проблему: закінчилося вино − і приходить на допомогу, не просто щоб розвʼязати цю конкретну проблему на весіллі, а щоби вказати на Себе як на Заступницю для всіх вірних. Цей момент показує також неодноразову поміч і заступництво Пресвятої Богородиці упродовж історії, коли Церква та людство опинялися на порозі кризи. Протягом століть Церква переживала чимало труднощів і переслідувань. У такі важкі часи вірні завжди зверталися до Пресвятої Богородиці, шукаючи Її Покрову. Вона ніколи не залишала Свій народ без захисту. Це яскраво виявлялося в численних чудах, об’явленнях і зціленнях, які вірні отримували через Неї. Особливо актуальним стає звернення до заступництва Богородиці в наш час, коли світ знову переживає пандемії, війни та інші випробування. Україна, яка вже багато років переживає жахи війни, особливо відчуває потребу в Її заступницькому Покрові. Ми звертаємося до Пресвятої Богородиці не тільки як до Матері Божої, але і як до нашої Матері, Яка охороняє Свій народ від небезпек. Її Покров стає для нас духовним захистом, який допомагає вистояти в боротьбі зі злом, зберегти віру й надію на Боже милосердя. Заступництво Пресвятої Богородиці не обмежується лише історичними подіями. Вона є нашою Матір'ю тут і зараз. У кожній молитві, у кожному нашому зверненні до Неї Вона завжди готова вислухати і прийти на поміч. Її роль у нашій молитві полягає в тому, щоб допомогти нам краще зрозуміти волю Бога та згідно з нею жити. Вона вчить налаштувати наші серця на слухання Божих слів, як це було на весіллі в Кані: «Зробіть усе, що Він вам скаже» (Ів. 2, 5). Дорогі у Христі! Іноді те, як ми боремося зі своїми труднощами, зокрема під час війни, засліплює нас на багато речей навколо, заважає нашому серцю й розуму, поглиблюючи складність нашого становища. Проте сьогоднішнє свято дано для того, щоб ми не почувалися самотніми чи покинутими. Коли ми дивимося на своє життя лише із земної перспективи, обмежуючи себе в думках і діях цим життям, то можемо відчути розпач. Та якщо дивимося на своє життя з небесної перспективи, то знаємо, що всі небесні сили і святі, на чолі з Богородицею бажають, щоб ми перемогли й не впали у зневіру. У період відчаю св. Андрій під час молитви запитує св. Епіфанія: «Чи бачиш ти Владичицю і Царицю світу?» − «Бачу, отче мій духовний», − відповів він. Подібно до того, як Пресвята Богородиця Своїм покровом врятувала місто, так наші воїни, часто ціною свого життя, рятують нашу Державу від підступного широкомасштабного наступу московії з думкою «Київ за три дні». Ми сьогодні святкуємо День захисника України − тих, які стояли і продовжують стояти на сторожі свободи й незалежности Батьківщини. Українська армія, волонтери, безстрашний боголюбивий український народ здивували світ своєю вірою, силою, єдністю й жертовністю. Ми обов’язково переможемо, бо добро завжди перемагає зло. Наша найбільша сила – це молитва й довір’я до Бога, єдність і солідарність, які додають міцности та витривалости, впевнености та стійкости. Ми сьогодні молимося за наших Героїв, які віддали своє життя за цілісність і соборність України. Молимося за поранених − тих, хто носить на своєму тілі рани задля перемоги добра і правди, за волонтерів і медиків, за всіх, хто підтримує українську армію. Молимося за тих, хто перебуває в полоні, кого сьогодні, можливо, найбільше зневажають та піддають тортурам саме за те, що вони хочуть бути вільними людьми. У свято Покрову ми з благанням звертаємося до Пресвятої Богоматері й у повній довірі до Божого Милосердя покладаємо всю нашу надію на Її Сина, а нашого Господа Ісуса Христа. Благаємо Тебе, Царице неба і землі: прийми під Свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти Своїм Покровом свободу й незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоб народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Бога у Святій Тройці Єдиного. Молімся і борімся за нашу Україну, бо вона також наша Мати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! Детальніше...

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє Євангельське читання розповідає про весільний бенкет, який є образом Царства Небесного, до якого всі покликані (пор. Мт. 22, 1-14). Господар радіє, бо може своєю радістю поділитися зі своїми гостями. Цей весільний бенкет, як каже нам євангелист Матей, є образом життя вічного, тому що бенкет – це час і простір ділення дарами. На жаль, багато людей з різних причин, можливо, через незнання, нерозуміння, а чимало – з недбалості, байдужості й навіть лінивство, ігнорують цим Божим запрошенням і, відповідно, втрачають можливість бути присутніми на Небесній трапезі, яка триватиме не один чи кілька днів, а цілу вічність. Царство небесне – це те ж саме, що царство Боже, те царство, яке проповідує Ісус, в його остаточному, тобто есхатологічному сповненні. Теперішнє уприсутнення царства Божого є одночасного його започаткуванням і приготуванням до його остаточного сповнення. У цьому контексті варто пригадати весільний бенкет у Кані Галилейській, на який Ісус був запрошений разом зі своїми учнями (пор Йо. 2, 1-11). Євангелист Йоан вказує, що саме там Господь звершив перше чудо, тобто перший знак, який свідчить про Його месіанське післанництво. Таким чином Христос, провіщений через пророків, є присутній серед свого народу Ізраїля. Весь контекст весільної учти в цьому випадку має виняткове значення. Особливо зауважуємо, що Ісус звершив цей перший «знак» на прохання своєї Матері. Тут з радістю пригадуємо ствердження Отців Церкви, що Марія, Пресвята Богородиця, є початком і праобразом Церкви — Нареченої нашого Господа. Ісус із Назарету виходить посеред свого народу як Наречений, про якого голосили пророки. Він сам це потверджує тоді, коли на питання учнів Йоана Хрестителя: «Чому […] Твої учні не постять» (Мк. 2, 18), відповідає: «Чи ж можуть постити весільні гості, доки жених з ними? Доки жених з ними, вони не можуть постити. Але настане час, коли в них візьмуть жениха, й тоді вони поститимуть за тих днів» (Мк. 2, 19-20). В цій відповіді Ісус дає пізнати, що голошена через пророків правда про Божого Нареченого і про «Спасителя, Святого Ізраїлевого» в Ньому знаходить своє звершення. Виявляє свою свідомість того, що є Нареченим серед учнів, яким вкінці «заберуть нареченого». Це одночасно є свідомістю і Його місії як Месії, і місії хреста, на якому довершить свою жертву через послух Отцеві, як заповідали пророки (пор. Іс. 42, 1-9; 49, 1-7; 50, 4-11; 52, 13-53, 12). В контексті притчі про царя, який запрошує на весільний бенкет свого сина, Ісус виявляє правду про царство Боже, яку Він сам приносить у світ. Він також передає скероване через Бога запрошення на бенкет Нареченого. Христос пригадує про відповідальність за відмову прийняти це запрошення. Нам важливо ствердно відповісти на запрошення «на весільний бенкет Сина», а не так,  як поступили запрошені з сьогоднішнього Євангелія. Деякі запрошені «не хотіли прийти» (пор. Мт. 22, 3), інші познущалися зі слуг (пор Мт. 22, 6). Всі вони «не були гідними» (пор. Мт.22,8). Як наслідок, запрошення було скероване до убогих, калік, до тих, які були «на роздоріжжях» (пор.Мт.22,9-10), тобто до тих, які в покорі отримали незаслужений дар Божого багатства і прийняли його із простотою. Через сьогоднішню євангельську притчу Бог пригадує усім запрошеним, у Його час і у всі часи, про потребу мати поставу, гідну даному запрошенню, що є виражена через «весільну одіж», в яку повинні бути одягнені всі учасники весільного бенкету. Притча розповідає нам, що прийшов якийсь чоловік, який не потурбувався про те, щоб прийти належно приготованим. Часто наші гріхи можуть бути невидимі людському оку. Проте є Хтось, хто знає, Кого ми не уникнемо… Страшно почути від Нього: «Друже, як ти прийшов сюди без весільної одежі?» В кого цього «весільного одягу» не виявиться, буде викинений царем, тобто Богом Отцем, який запрошує на весілля свого Сина у Церкві. За семітським звичаєм з нагоди весільних святкувань для запрошених був приготований одяг. Це дозволяє нам краще зрозуміти цю притчу. Свою відповідальність мають усвідомлювати не лише ті, які відкидають запрошення, але також і ті, які хочуть взяти участь у бенкеті, не виконуючи необхідних для цього умов. Йдеться про тих, які називають себе прихильниками Христа і членами Церкви, однак не сповняють умов, які це передбачають. Притча підкреслює, що кожен із запрошених повинен прийняти Божий закон, вповні відповісти на вимоги, пов’язані з християнським покликанням, і щораз більше брати участь в житті Його Церкви. Що таке відповідний одяг? Як його можна отримати? Той Всемогутній Бог, що запрошує нас на весільну гостину, дає весільну одіж усім, хто прийде. Люди не повинні купувати чи заробляти на весільну одіж; вона дається нам Богом в дар. Це дар Божий. Це біле крижмо спасіння у Христі. Апостол Павло говорить про це крижмо так: «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа одягнулися» (Гал.3,27). У Хрещенні ми очищуємося від гріхів. Ми стаємо чистими через Таїнство Покаяння. Проте не лише у Хрещенні ми одягаємося у Христа. Щодня ми маємо одягати «задум Христовий» (пор. 1 Кор. 2,16). Кожного дня ми маємо одягати Його співчуття, доброту, смирення, Його прощення і передусім Його любов, яка усе зв’язує у досконалій гармонії (пор. Кол. 3,12-24). Часто ми приходимо на великий бенкет Божої присутності – Таїнство Євхаристії – такими, якими ми є. Приходимо з маленьким сокрушенням або й взагалі без нього; приходимо з малим бажанням перемогти і відкинути наші гріхи. Приходимо з відчуттям, що Бог все одно нас пробачить, адже Йому належиться прощати гріхи, так само як, наприклад, пекарю пекти хліб. Ми приходимо без справжнього покаяння, без сокрушенного серця. Ми приходимо з вірою в нашу доброту, з відчуттям, що ми зробили стільки добрих діл, що сам Бог в боргу перед нами. Він мусить нас прийняти. Ми приходимо в одежі власної самоправедності і гордості. Саме ця одіж Царю – Господу не подобається. Він побачив чоловіка без весільної одежі і  сказав йому: «Друже, як ти зайшов сюди без весільної одежі?» (пор. Мт. 22. 12).   Коли Бог запрошує нас на весільну гостину, Він не каже: «Приходьте такі, якими ви є». Він каже: «Приходьте одягнені в Христа». Коли священик запрошує нас до Євхаристії під час Божественної Літургії, він звертається до народу: «Зі страхом Божим і вірою приступіть». Тобто, підходьте, але перед тим як прийдете, переконайтеся, що ви знищили стару грішну людину в собі. Переконайтеся, що ви покаялися з гріхів і висповідалися з них. Переконайтеся, що ви їх переосмислили і вирішили їх позбутися. Тому Бог сказав до Мойсея в палаючій купині: «Не підходь ближче. Зніми своє взуття, бо земля. На якій стоїш, свята» (пор. Вих. 3,5). Бог попросив його зняти звичне взуття, у якому він ходив кожного дня, бо він стояв на святій землі. Улюблені у Господі! Сьогодні ми освятили розпис вашого храму. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. У цьому рукотворному храмі, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. У ньому як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Ви побудували і прикрасили розписами цей храм рукотворний, щоб він допомагав кожному, хто тут молитиметься, розбудовувати свій храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі все святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм. Коли людина більше не відчуває Бога, життя її стає пустим, все стає недостатнім. Людина тоді починає шукати порятунку в алкоголізмі або насильстві, що провадить до узалежнення і ця небезпека все більше загрожує сьогоднішній людині. Дорогі у Христі! Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у будівництві та оздобі цього храму. Велике спасибі митрофорному протоієрею д-ру Мирону (Бендику), який тут трудиться всі ці роки. Велике спасибі церковній громаді,  яка у нелегкі часи економічної розрухи взялися за благородну справу будівництво та оздоби Божого храму. Він промовляє до нас, як цар з сьогоднішньої євангельської притчі, запрошуючи кожного прийти на весільний бенкет. Маємо бути свідомі, що ми запрошені до перемінюючої єдності з Христом. З цим запрошенням Бог звертається до нас через Слово Боже і навчання Церкви. Маємо прийняти його цілим серцем, з повною готовністю, певністю, що Господь Бог прагне лише нашого зросту та нашого спасіння. Нарешті, як це і пропонує алегорія весільного одягу, яка закінчує притчу, ми також є покликаними, щоб стати перед Господом у відповідному вбранні. Людина, яка щодня приодягається в Божу благодать, прикриває наготу душі і одягається в безпеку, яка не боїться ні хвороби, ні смерті. Щоб позитивно відповісти на Боже запрошення і стати гідними учасниками Божого Царства нехай за молитвами Пресвятої Богородиці, допомагає нам благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа. Амінь. + Ярослав 29 вересня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...