SDE
Ярослав Приріз

Проповідь з нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці (2021)

16 жовтня 2021
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри!  Свято Покрови Богородиці, яке ми днесь урочисто і молитовно празнуємо, є для нас особливою нагодою роздумати про Її Небесне заступництво. Це свято відкриває нам, що Небесна Церква невпинно молиться за нас – Церкву земну. Завдяки цьому празнику ми знаємо, що Цариця неба і землі разом із хорами святих та ангелів перебуває в наших храмах, коли ми звершуємо в них богослужіння. Вона благає тут, щоб Милостивий Господь змилувався над нами. Мати Божа допомагає нашим молитвам підноситись до престолу Владики всесвіту. Вона простирає над нами свій омофор, демонструючи своє заступництво над людським родом, а особливо над тими, хто молитися на богослужіннях у храмі. Чи задумувались ми колись, що від самого свого народження ми перебуваємо під пильною Божою опікою. Псалмоспівець каже: «Бо ангелам своїм він повелить про тебе, щоб берегли тебе на всіх твоїх дорогах. І на руках тебе носитимуть, щоб не спіткнулася нога твоя об камінь» (Пс.90,11-12). Господь подає нам безліч благодатей, але найбільшим благодіянням Божим для людського роду є те, що Він подав нам Небесну заступницю – Свою Матір, Преблагословенну Владичицю нашу Богородицю. Вона завжди готова подати нам Свою допомогу і заступництво. Церква з глибоким благоговінням прославляє Пречисту Діву Марію, звеличену Богом за ангельську чистоту, глибоке смирення й найбільшу святість. Вона займає найближче до Престолу Божого місце. Церква називає її «чеснійшою від Херувимів і славнійшою без зрівняння від Серафимів». Вона – Всесвята, бо перша перед усіма святими. В Її Особі людство дало Сину Божому свою плоть і кров для того, щоб Він, спокутувавши й освятивши цю плоть, відновив союз між небом і землею, між Богом і людиною вчинивши її богоносною. Про Божу опіку, завдяки якій триває оцей союз-заповіт між Богом і людиною, розповідає нам сьогоднішнє свято. Знаємо, що історія святкування празника Покрови Пресвятої Богородиці пов’язана з подією, яка мала місце в одній церкві в столичному граді Константинополі в Х ст. Жителі цього міста перебували у небезпеці через облогу ворогів. І ось, коли вони зібрались у храмі на спільну молитву, святий Андрій духовним баченням прозрів, що Пресвята Богородиця простягнула над людьми свій омофор. І завдяки цьому покровительству Пречистої Діви Марії вороги відступили. Відтоді Східна Церква, а особливо наш український народ, святкує свято Покрови, бо у ньому виражає свою віру і надію, що у різноманітних випробуваннях, які зустрічаються на нашому життєвому шляху, маємо особливу Заступницю. Божа Матір й тепер, коли ми зібралися у цьому величному храмі, покриває нас своїм омофором. Її молитви за нас завжди невпинно лунають перед Божим Престолом, а ми відчуваємо їх благі плоди особливо тоді, коли, як колись константинопольські городяни, приєднюємось до Її молитов своїми спільними моліннями у храмі Божому. Ось чому рід людський спокон-віків споруджує оці місця особливої Божої присутності. Тому сини й дочки нашого народу будували храми у своїх містах й селах, а, навіть силою обставин відбуваючи на чужину, ще перед власною домівкою споруджували Дім Божий – Храм Господній. Покров Божої Матері – це постійна опіка над тими дітьми, яких Їй доручив наш Господь сказавши: «Жінко, ось син твій... Ось матір твоя» (пор. Йо. 19,26-27). До теперішніх часів Вона, як добра Мати виконує цю місію, яку отримала від Сина Божого на Голготі. Вона прийняла під опіку наш народ і стала його Матір’ю, коли він завдяки мудрому рішенню своїх державних мужів у Свято-Володимировому Хрещенні в Х ст. «у Христа хрестився і у Христа зодягнувся». Богородиця продовжувала опікуватись нашим народом, коли у важких обставинах покривала своїм Покровом козаків, Січових Стрільців, вояків УПА. Божа Матір була зі своїми дітьми в Сибіру, на Соловках і в Караганді, в гулагах і концтаборах, в каменоломнях і рудниках. Вона присутня в своїх чудотворних іконах, цілющих джерелах, відпустових місцях. Вона і «днесь предстоїть у церкві і невидимо за нас молиться Богу», про що нам нагадує велична мозаїка у святилищі цього храму. Тому-то ми, діти України, Її любимо і до Неї прибігаємо в молитвах, побожних піснях і віршах, шукаємо Її заступництва під час прощ до Грушова, Билич, Самбора, Унева, Зарваниці і багатьох інших відпустових місцях. І як тисячу років тому у Константинополі, так і сьогодні, хоч ми цього можемо й не зауважувати, Покров Божої Матері покриває нас усіх: і ревних молільників, і менш побожних; і тих, хто сьогодні тут зібраний, і тих, хто з різних причин відсутній. Пресвята Діва Марія допомагає всім, а особливо тим хто про це Її з вірою неустанно просить, бо Вона наша Мати. З історії походження цього свята дізнаємося, що хоча Покров Богородиці простягався над усіма, але це бачили не всі. На жаль, і у нашому житті стається так, що ми не зауважуємо Божої опіки. Серед різноманітних викликів, труднощів, випробувань і бід, які нас оточують, ми схильні, або надмірно покладатися на власні сили, у власній гордості сподіваючись знайти вихід зі складних ситуацій; або ж ми можемо скочуватися у безодню розпачі і зневіри, коли на кінець усвідомлюємо, що виключно нашими зусиллями нам не вдається осягнути бажаного. Так сталося, що Божий Промисел останніми місяцями послав світові випробування, аби ми вкотре пересвідчилися у справедливості високої богословської істини, яку наш народ висловив простою приказкою: «Без Бога – ані до порога!». Невидима людському оку короновірусна інфекція поставила на коліна увесь світ, горді і богохульні зарозумілі люди вчергове проголосили свою всемогутність і самодостатність, поставивши себе на місце Бога. Коли безумна людина проголосила, що готова самостійно клонувати себе, змінити свою стать, скасувати природнє подружжя між чоловіком і жінкою, впровадити нові безбожні гендерні порядки у державі і суспільстві, завпровадити евтаназію і т.д., тоді вона з жахом усвідомила, що насправді є безсильною перед манюсіньким вірусом, який зупинив потужні економіки найбільших держав! Але навіть у такій важкій ситуації маємо пам’ятати, що Господь Бог через Пресвяту Богородицю продовжує опікуватися нами. І ми не помилимося, якщо скажемо, що одна з головних причин того, що багато хто не зауважує цього Покрову Божої Матері, – це наша духовна сліпота, затьмареність духовного погляду, надмірна заклопотаність матеріальними речами. На жаль, часто людина настільки спрямовує свій погляд у земні справи, що не може побачити небесних вічних перспектив! У сьогоднішньому євангельському читанні ми чули розповідь про Марту і Марію. Євангелист Лука розповідає нам, що перша клопоталася усілякою послугою, а друга, сівши у ногах Господа, слухала Його слова. І справді, кожна людина має дуже багато земних турбот: слід подбати про поживу, про одяг, про дім, про здоров’я, про дітей, про батьків… Усе це займає багато наших сил і часу. Словами «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї» (Лк.10, 41-42) Господь вчить нас розставляти правильні пріоритети у нашому житті. В цих словах криється глибокий сенс. Вони звернені до всіх тих, хто вірує у Христа у всі часи та по всіх місцях. Всі ми маємо намагатися якнайбільше перебувати з Христом – наслідувати Його, піклуватися про свою душу, живитися небесною поживою – Божим Словом і Його Тілом і Кров’ю. Оце є першою справою, «кращою часткою» християн серед всіх інших речей, які нас оточують. Тільки ця частка може забезпечити усі наші потреби, тільки вона є справжньою реальністю, тільки вона відкриває перспективи на вічність. Христос сьогодні не говорить, що наші земні клопоти є непотрібними, а навчає, що є речі більш важливі. Коли у нашому житті наступають особливі моменти Божої присутності, то слід відкласти все і бути з Господом, слухати те, що Він нам промовляє, молитовно спілкуватися з Ним. Цими особливими моментами є великі церковні свята літургійного року; щотижня – неділя, Господній день; щодня – пора молитви, тобто ранок і вечір, час трапези. Серед безлічі клопотів нашого земного життя потрібно віднайти час, аби зайнятися своїм духовним життям і таким чином приготувати себе до небесних осель, куди прямуємо і де перебуватимемо не, як каже псалмоспівець, «70 чи 80 років», а «віки віків» які чергуватимуться в безконечності. Сьогодні також свято – День захисника України і ми щиро вітаємо все наше воїнство. Дорогі наші Звитяги, ваша сила духу, героїзм та виваженість стали для багатьох українців прикладом того, як треба любити свою державу, пишатися власною історією, своїм походженням і плекати світле майбутнє свого народу. Сьогодні справа захисту української незалежності згуртувала і кадрових військових, і добровольців, і волонтерів, тому коло тих, кого ми вшановуємо як захисників України, включає і їх. Це також день пам'яті та пошани всіх, хто впродовж століть боровся за свою землю і відстоював суверенітет України після здобуття нею незалежності. Дорогі наші Воїни, вітаємо Вас із Днем захисника України! Дякуємо Богові за наших ветеранів, учасників бойових дій. Ви пройшли через найгарячіші етапи війни та встояли. Дякуємо за те, що не ухилялися від цього священного обов’язку, за те, що ділом і подвигом, а не тільки словами, засвідчили свою любов до рідного краю. Дякуємо за ваше служіння серед нестач, випробувань, труднощів, під обстрілами й у боях. Нехай Милостивий Господь зцілить усяку вашу рану, душевну й тілесну, а вільна, квітуча та справедлива Україна, за яку Ви боретесь, буде найкращою для вас нагородою. Сьогодні ми хочемо огорнути молитвою кожного нашого воїна-захисника, всі родини наших військовослужбовців, усіх людей доброї волі, які живуть неустанною турботою про захисників нашої Вітчизни. Ми підносимо нашу молитву до Господа за тих, хто в ці хвилини на передовій, стримує ворога-окупанта. Завдяки їхній службі в холоді, небезпеках і незручностях ми можемо спокійно розбудовувати й розвивати нашу державу, всупереч задуму підступного агресора. У ці дні кожен українець і не тільки, подивляє мужність, свідоцтво та боротьбу нескорених українських воїнів, які стали уособленням незламності українського народу і його духу. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та дочасне й вічне добро рідного народу. Тому молімося сьогодні і повсякчас: «Під твою милість прибігаємо, Богородице Діво. Молитвами нашими у скорботах не погорди, але від бід визволь нас, Єдина Чистая і Благословенная»! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 14 жовтня 2021 року Божого,м. Самбір, Прокатедральний Свято-Покровський храм Детальніше...

Проповідь на шістнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2021)

10 жовтня 2021
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус оповідає нам притчу про таланти та їх помноження. Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих Його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати свої погляди. Натомість за допомогою притч Христос входив в довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб спонукав їх до роздумів та відповіді на Його слово. Часто теми притч були взяті зі звичайного життя, яким жили Його сучасники, а тому були близькі та зрозумілі для кожного. Слово «таланти» має багато значень. В українській мові слово «талант» означає якусь здібність, і тому часто цей уривок інтерпретується саме в такому напрямку. В історичному контексті притчі йдеться про певну грошову одиницю, яка мала на той час дуже велику вартість. Водночас талант – це не лише матеріальні речі чи різні природні дари, вміння, здібності, але й життя, дар любові, можливість творити добро при різних нагодах. Різна кількість талантів, які отримали слуги – п’ять, два і один – не означає несправедливості Бога чи меншовартості одних слуг перед іншими, а Божу щедрість. Притча пригадує про велику доброту Бога, Який обдаровує кожного з нас за нашими спроможностями і особливостями, даючи кожному можливість не тільки використати, але ще й помножити, збільшити те, що ми отримали. Кожна людина отримує з Божих рук певну «життєву інвестицію». Все, що маємо – це Божі дари. З одного боку можемо захоплюватися такою великою ціною і щедрістю нашого Творця, але з іншого подумаймо за відповідальність про отримані дари. Бог кожного обдарував тим, що йому було найбільше потрібно для його добра – спасіння, дав людині найбільший талант – Божий образ. Словами притчі про таланти Христос запрошує нас переглянути наше життя на предмет того, чи ми використовуємо всі можливості та нагоди творити добро для власного освячення і спасіння, пізнавати Божу любов у житті, наповнювати нею свою душу і ділитися зі всіма тими, хто потребують її. Із притчі бачимо, що одні слуги орудували дарами і помножили їх, а в кінцевому результаті збагатили самих себе і до них каже Господь: «Увійди в радість пана твого». Арамійське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято». Господар влаштував після повернення свято і віддав належне своїм кмітливим слугам. А останній слуга, «закопавши», не дбав про розвиток дарів Божих, які були йому довірені Творцем. Господь-Податель не тільки є щедрим, але ще й мудрим, бо дає кожному за його початковими здібностями. Ісус відкриває нам поведінку Бога Отця: Він дає, довіряє і помножує, залишаючись справедливим. Саме ця притча надала метафоричний сенс слову «талант» значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом. Троє слуг у сьогоднішній притчі були однаковими не лише тому, що всі отримували таланти, але й в тому, що на всіх був покладений однаковий обов’язок використовувати те, що їм було подароване. Христос сказав: «Кому багато дано, з того багато вимагається» (пор. Лк. 12:48). Наші таланти, незважаючи на те, мало їх чи багато, дані нам від Бога, перед Ним ми дамо наш останній розрахунок. Господь не судитиме нас з огляду на розмір чи кількість прибутків, Він судитиме радше за рівнем вірності, з якою ми використовували ці дари. Через те, що ми не маємо однакових талантів, і Бог не чекатиме від нас однакової відповіді. Лише в одному ми маємо бути схожі – ми маємо бути вірними. Христос представляє новий стандарт оцінювання людей. За людськими стандартами велика людина є та, яка дуже обдарована. За Божими стандартами великою є та людина, яка є вірною. Звернімо увагу на Боже Слово. Ісус не каже тому, хто мав п’ять талантів: «Через те, що ти був вірний у великому, увійди радість свого Пана», але Він каже те, що міг сказати і до чоловіка з одним талантом: «Ти був вірний у малому і через те, що ти був вірний у малому, увійди в радість свого Пана» (пор. Мт. 25, 21). Що означає бути вірним у малому? Доволі часто можна у людському житті почути виправдання на кшталт: «Якби я мав, чим ділитись, я б обов’язково поділився», «якби в мене самого були кошти, я б їх віддав», «якби я мав такі можливості, як інші, я б ними скористався по правді», «якби я мав так багато талантів, я б їх не змарнував», «якби від мене щось залежало, я би зробив це…» і т.д. А Господь каже дуже виразно: «У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим». Якщо ми не вміємо бути вірні у малому, то як можемо осягнути велике? Якщо ми не вміємо ділитись тим малим, що маємо, то як можна нам довірити велике? Якщо ми можемо занедбати те мале, що маємо, то як не занедбаємо великого, яке потребує ще більше праці, ще більше зусиль? Іншими словами, той, хто є вірним у малому, стане великим. Той, хто виправдовує власне лінивство, звинувачує Бога – не ввійде в радість Пана свого. Бути вірним у малому, використовувати усі Богом дані таланти, служачи у правді Господеві і ближньому, означає придбати інших п’ять, чи два, чи один талант, в залежності від здібності. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його, злегковажив, занедбав і закінчив тим, що вчинив неправильно. Він, ймовірно, мав вміння орудувати талантом; його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало б небезпекою втрати, – тобто було не менше надійним, ніж закопати дар. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не несу відповідальності». Лінивство, страх, хибне розуміння пана, обов’язків служіння стали загибеллю для того, кому було приготовано краще достоїнство – Боже Царство! Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (пор. Мт. 25, 24), це однак не є алегоричним зображенням Бога. Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей і нагод, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо Собі Бога як суворого і вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю і відгукнутися всім серцем. Ми повинні використовувати Його дари відповідально, але при цьому сміливо і заповзято. Дуже важливим є той факт, що дари є дані для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» - каже апостол Павло (пор. 1 Кор 12, 7). Впродовж всієї історії спасіння не існує навіть одного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цей вибір своєму планові спасіння, призначеному для всіх. Також апостол Павло говорить в сьогоднішньому апостольському читанні: «Як співробітники, ми закликаємо вас, щоб благодаті Божої не приймати марно. … Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (пор. 2 Кор 6, 1-2). Приймаймо Божу благодать, щоб помножувати і поширювати те добро, що було нам дано. «Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт.25, 28-29). У відношенні до духовних багатств Ісус застосував засаду: хто є багатий в Бозі, – того Бог вчинить ще багатшим благодаттю в часі остаточного розрахунку. Хто однак не зберіг і не посідає жодних духовних скарбів, які беруться до уваги в небі – Божому Царстві (пор. Мт 6, 20), – на Божому суді залишиться з нічим. Дорогі брати і сестри! Ми створені любити Бога і служити Йому усім своїм єством. Ми створені виявляти нашу віру у ділах любові, які прославляють Бога. І коли ми молимося Господню молитву: «Хліб наш насущний дай нам днесь», – можливо, забуваємо, що просимо хліб насущний, щоб мати силу – благодать, яку він дає нам, щоб робити щось для Бога, тобто прославляти Його ім’я, виконувати Його волю, робити Його Царство реально присутнім на землі. Усе, що Бог дав нам – це навіть може бути лише один талант – має бути використаним для інших, в Його ім’я. Коли наші таланти зустрічаються з потребами світу – людей, то це саме те місце, де нас призначив Бог. Подивімося на вдову, що дала останню свою лепту, і як Ісус її прославив. Погляньмо на пляшечку з дорогоцінним миром Марії, і як Ісус похвалив її за солодкий аромат служіння у любові, коли вона його відкрила і втерла ним Його ноги. Тому не будьмо байдужі до нашого спасіння. Інвестиції в наше життя Творцем великі. Відкриймо пляшку дорогоцінного мира наших дарів – талантів, подарованих нам Небесним Отцем, і поширюймо аромат Божої любові в добрих ділах при кожній нагоді у служінні. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. 10 жовтня 2021 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2021)

04 жовтня 2021
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, Церква подає до нашої уваги уривок з Євангелія від Марка. У ньому євангелист передає нам слова нашого Господа: «Хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за мною». Тут ми бачимо тематику «наслідування Христа», яка є виразно присутньою в новозавітних текстах Священного Писання. Наприклад, у апостола народів Павла знаходимо цей вираз, коли він говорить: «Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа» (1Кор.11,1). А в іншому місці: «І ви заходилися наслідувати нас і Господа, прийнявши слово посеред численних утисків, з радістю Святого Духа» (1 Сол.1,6). Однак сам вираз не є найважливішим. Найважливішим є факт, що ціле життя і діяння Христа є увінчане хресною жертвою з любові «за братів» залишається триваючим взірцем і ідеалом. Схиляє воно не лише до пізнання, але, перш за все, до наслідування. Христос, врешті-решт, промовляє в світлиці до апостолів, після того як вмив їм ноги: «Приклад дав я вам, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив» (Йо. 13,15). Промовляючи ці слова, Христос має на думці не лише подію миття ніг, але й ціле своє життя, яке вважає покірною послугою. Кожний з учнів приймає виклик, щоб іти слідом за Сином Чоловічим, який «прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт.20,28). Саме в світлі цього життя, тієї любові, тієї убогості, врешті-решт, тієї жертви – «наслідування» Христа стає вимогою для всіх його учнів і послідовників воно стається наче «основою» євангельського, християнського «етосу». Наскільки важливі для нас сьогодні слова Христа: «Хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за мною»? Для людей ХХІ століття, від яких ми дуже часто чуємо нарікання, про постійні проблеми, і деколи сприймаємо їх не так, як заповідав нам Христос. А Він до нас каже, щоб ми взяли свій хрест на себе, не чужий, не Його хрест, а свій! Дорога за Ісусом Христом – єдиний шлях життя і спасіння всі інші – людські. Люди багато дізналися, багато здобули, подолали, проникли в далекі та важкодоступні місця, спускалися на дно моря і піднімалися в космос, розщепили атом, але це не зробило людське життя щасливішим, радіснішим, мирним. Ось чому Господь говорить нам ці слова: «Яка користь людині, коли вона здобуде увесь світ, а душу свою занапастить?» (пор. Мк. 8, 36). Поміркуймо про це: чого б людина не досягла, якщо її душа одночасно духовно не зростає у досконалості, не стає шляхетнішою, не просвітлюється, ‒ усе буде марно. І зараз ми це добре усвідомлюємо, знаючи, що навіть матеріальний добробут не може зробити людей кращими та щасливішими. Потрібно, щоб людина оживотворювалась Божою правдою, просвітлювалась Його благодаттю – тоді вона буде щасливою. Ісус Христос нас запевнив: «Пізнайте правду, і правда визволить вас!» (Йо. 8, 32). Христос звершує спасіння людини, останнім і дефінітивним словом яким є хрест і воскресіння. В пасхальній жертві Христос визволяє людину з неволі гріха до нового життя. Спасіння стає новим творінням. У спасительній жертві і в воскресінні з мертвих Спасителя бере свій початок «нове людство». Бог за ціну жертви Христової творить нову людину «у справедливості й у святості правди» (Еф.4,24), людину, яка стається поклонником Бога «в дусі і правді» (Йо. 4.23). Особа ж Ісуса Христа для цієї «нової людини» є досконалим взірцем, тобто ідеалом. Той, який в своїй власній людській природі був досконалим «образом невидимого Бога» (пор. Кол.1,15), через своє земне життя, через усе, що «робив та що навчав» (Дії.1,1), але перш за все через свою жертву, стається видимим і найдосконалішим взірцем для людей. Христос не переказав людству лише прекрасну теорію, але об’явив в якому значенні і в якому напрямку має звершуватися спасительна переміна «старої» людини - людини гріха в людину «нову». Та переміна є екзистенціальною, а в підсумку моральною, і має сягати найпершого «ідеалу», на який людина була створена. Тільки до істоти створеної «на образ і подобу Божу» можуть бути звернені такі слова, які читаємо в посланні до Ефесян: «Будьте, отже, послідовниками Бога, як любі діти, і ходіть у любові, за прикладом Христа, що полюбив вас і видав себе за вас, як принос та жертву приємного Богові запаху» (Еф. 5,1-2). Христос є взірцем на дорозі «наслідування Бога». Також лише Він один вчиняє це наслідування можливим до реалізації, коли через відкуплення дає нам можливість брати участь в Божому житті. Саме в той момент Христос стається взірцем не тільки досконалим, але взірцем, який приносить плід. Корінням нової подібності до Бога в Христі, а також корінням наслідування Христа, який є досконалим взірцем дару, тобто ласки Божого життя, яка спливає з пасхальної таємниці відкуплення людини. Отож Христос промовляє до кожного з нас „Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого”. Господь не каже, що йти за Ним означає безболісно і безтурботно жити, але стверджує необхідність зречення від себе та несення свого хреста, щоби могти зватись Його послідовниками. Це означає, що людина повинна зректися в першу чергу всього, що пов’язане з гріхом, із користолюбством та життям тільки для себе. Адже той, хто живе тільки для себе, усе втратить, але той, хто з любов’ю віддає себе на службі ближнім, хто вміє ділитися всім, що має, той ще більше здобуде. „Відректися себе” означає подивитися довкола і навчитися бачити не тільки себе зі своїми скорботами та радостями, труднощами та успіхами, але й інших, у яких також свої радості та печалі. Навчитися жити не тільки своїм життям, але також і їхнім життям. Наступний заклик Христа – це „взяти свого хреста”. Тут хрест – не тільки всі прикрощі, біди чи страждання, що зустрічають нас в житті. Це також праця, яка вдосконалює людину, праця на благо родини, Церкви, суспільства, тому що хрест – це щоденний подвиг в ім’я Бога, ближнього, в ім’я свого народу. Цей хрест мусимо прийняти добровільно та зі щирістю. Спаситель закликає нас взяти хрест саме свій – тобто обирати спосіб життя і працю за покликанням і мужньо перемагати всі труднощі, котрі стрінуть нас на цьому шляху. Очевидно, що мусимо також молитися, щоби терпеливо зносити свої хрести, щоби Господь, за своєю волею зменшив наші скорботи чи полегшив страждання наших ближніх, близьких та рідних. І нарешті третій момент, до якого запрошує нас Христос – це „йти слідом за Ним”. Слідувати за Христом – означає наслідувати Його, старатися у всьому уподібнитися до Нього, жити так, як Він жив. Слідувати за Христом – це жити серед людей і разом з людьми, являючи постійно своїм життям образ Божий. Це також значить завжди бути готовим відповісти „так” на Божий поклик, навіть якщо приходиться іти хресним шляхом, крізь приниження та наругу. Дорогі у Христі брати та сестри! Напевно, кожен з нас несе в цьому житті свій хрест. Інколи ми не розуміємо чому Господь допускає до нас певні випробовування, труднощі чи скорботи. Деколи нарікаємо, заздримо іншим, не вміємо прийняти по-християнськи те, що переживаємо. Однак завжди пам’ятаймо, що Господь ніколи не допускає того, чого людина не може перенести, а тим більше, якщо довіряємося Йому, то завжди відчуємо Його підтримку, любов та благословення. Нам важливо навчитися нести свій хрест так, як бажає того Христос. І справді, Бог дав нам життя, щоби ми його віддавали іншим, а не зберігали для себе. Якщо живемо, постійно думаючи тільки про свою вигоду, свій комфорт та безпеку, якщо своє життя хочемо зберегти надовго й безтурботно, то насправді втрачаємо його. Тільки тоді, коли даруємо себе інших, забуваючи про своє здоров’я, час, статки та вигоди, з бажанням зробити щось для Господа та людей, заради яких помер Христос, то насправді ми починаємо дійсно жити вповні. Тож у сьогоднішній день, коли вшановуємо Хрест Христовий, просімо щоби Господь захистив нас силою Свого Чесного і Животворящого Хреста від усякого ворога і супостата, дав нам силу нести свій життєвий хрест і досягти сяючих вершин Царства Божого. Вознесімо Господній Хрест у наших домівках і на вулицях, на роботі і в навчальних закладах як знак торжества Христової істини над різними облудливими ідеологіями світу цього, як свідчення незламності нашої понад тисячолітньої християнської культури. А благодать Господа Нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 3 жовтня 2021 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Успення Пресвятої Богородиці (2021)

31 серпня 2021
  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці зібралися всі ми сьогодні у святому храмі, щоб осмислити важливу подію з Її життя – Успення і випросити через заступництво Богоматері благодать Божу, так необхідну для нашого духовного життя та щоденної діяльності. Ще кілька днів тому, святкуючи свято Преображення ГНІХ, ми думками линули на гору Тавор, споглядаючи з апостолами світлосяйну славу Божества нашого Господа. А сьогодні, у день Успіння Богородиці, мисленно ступаємо до Гетсиманії – до гробу, де було покладене Її тіло. Ця подія – таїнственна, як і таїнственним були ключові моменти Її земного життя, про яке розповідають нам Святе Письмо і Священне Передання. У святі Преображення ми роздумували над майбутнім преображенням людського життя, яке нам у Своїй Особі привідкрив Христос Спаситель. А сьогодні, в день Успення Пресвятої Богородиці, ми споглядаємо торжественне преображення смерті – з трагічної розлуки в мирне переставлення і сон. Підставою для святкування празника Успення Пресвятої Богородиці є традиція Церкви, котра від апостольських часів засвідчує, що, коли Діва Марія закінчила своє земне життя, Її тіло й душу Ісус Христос забрав до неба. У цей день Божий люд возвеличує Її словами кондака: “В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання, гріб і умертвіння не втримали: бо як Матір життя до життя переставив Той, хто вселився в утробу приснодівственну”. Свято Успення відображує радісну впевненість в тому, що після воскресіння Ісуса Христа смерть не має остаточної влади над людиною. Слов'янська назва сьогоднішнього свята – «Успення» - глибоко богословська, бо вказує на перспективу пробудження. Богомати лише заснула для земного життя, щоб в ту ж мить прокинутися до вічного блаженного життя і з нетлінним тілом вселитися в оселі Небесного Отця. Кінець Її земного життя став переходом до вічного буття. Життя майбутнього віку, якого ми ще тільки очікуємо, для Богородиці вже наступило. У день Успення сповнилося пророцтво псалмоcпівця Давида про майбутню Царицю: «Стала цариця праворуч тебе, в ризи позолочені одягнена, приукрашена» (Пс. 44,10). Перенісшись на небо, Богородиця не припинила свого материнства над тими, що живуть на землі. Вона є і Цариця Небесна, і Покровителька всього людства. Стоячи перед престолом Божим, Вона заступається за нас. Це небесне материнство і близькість Пресвятої Богородиці до нас, людей, є однією з основних причин безмежної любові до Неї християн усього світу. Тому у наших богослужіннях ми часто звертаємося до Неї словами: «Пресвятая Богородице, спаси нас». Чому ми так прославляємо Пресвяту Матір Божу? Святий євангелист Лука бачить суть возхваляння Марії у виразі Єлисавети: «Щаслива та, що повірила» (Лк 1.45). Бо Величання Богородиці – це пісня до Бога, який живе і діє в історії, це – гімн віри та любові, що лине з серця Діви Марії. Вона жила зі зразковою довірою і зберігала у глибині свого серця слова Бога до свого народу, обіцянки дані Аврааму, Ісааку і Якову, роблячи їх суттю своєї молитви. Слово Боже у Величанні стало словом Марії, світильником на Її шляху. Завдяки своїй повній посвяті і ревній вірі Вона стала гідною вмістити у своїй утробі Слово Боже, що сталося плоттю. Марія в очікуванні народження Ісуса — це новозавітній Ковчег Божий, що носить у собі Божу присутність, що є джерелом втіхи і повної радості. Тому й Йоан Предтеча, зрадівши, «танцював» в утробі Єлисавети при її відвідинах Пречистою Дівою Марією: адже й цар Давид радісно танцював перед старозавітнім Ковчегом. Марія — це «візит» Бога, який дарує радість. Це відчула Єлисавета і, сповнена Святим Духом, викликнула голосом сильним «Звідки мені це, що прийшла до мене мати Господа мого…?» (Лк. 1. 43) Також в Євангелії знаходимо слова Богородиці, якими вона пророчо передбачає цю перспективу прослави: «Ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди» (Лк. 1,48). Це пророцтво простягається на всю історію Церкви. Воно вказує на те, що слава Пресвятої Діви Марії тісно пов'язана з тим фактом, що вона погодилася стати Божим знаряддям у спасінні світу і породити Ісуса Христа. Отже застановімося: яке значення для нашого життя має Успіння Пресвятої Богородиці? Перша відповідь: в Успінні ми бачимо, що Бог гарантує людині оселю у Себе (пор. Йо 14,2); Бог є домівкою людини, в Бозі є місце для людини. Марія, з'єднуючись з Богом, не віддаляється від нас, не прямує в невідому галактику. Тому той, хто прямує життєвими шляхами до Бога, наближається й до Неї. Вона дуже близька до нас, до кожного з нас. Богородиця, поєднана з Богом, має таке велике серце, що воно здатне прийняти все творіння. І вона показує це своїми чудесними ділами по всій землі, в чудотворних іконах та відпустових місцях. Богомати поруч, Вона слухає нас, Вона допомагає, Вона близька всім нам. Але є й інший аспект: не тільки в Бога є місце для людини; в людині теж є місце для Бога. І це ми бачимо на прикладі Марії, яка стала Святим Ковчегом, який носить Божу присутність. Така присутність Бога в нас є дуже важливою, бо осяює світ з усіма його проблемами. Ця присутність реалізується через нашу віру, молитву та святі Тайни. У вірі ми відкриваємо двері нашого буття, щоб Бог увійшов до нас і був силою, яка дає життя і рух нашому буттю. Отож, всередині нас є місце для Бога – відкриймося на Нього, як відкрилася Богомати, кажучи: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову». Відкриваючись на Бога, ми не втрачаємо нічого. Навпаки, наше життя стає повноцінним і великим. Сьогодні багато говориться про кращий світ, якого ми очікуємо. Проте, чи прийде і коли саме настане це кращий світ – ми не знаємо. Можемо лиш бути певними, що світ, який віддаляється від Бога, точно не стане кращим, а лише гіршим. Тільки присутність Божа може гарантувати кращий світ. Також Успіння Богородиці вчить нас, що Бог нас чекає. Закінчуючи своє земне життя, ми не відходимо у порожнечу, на нас очікують. Бог чекає нас, і, йдучи до Нього, ми обов’язково зустрінемо Богородицю, знайдемо наших близьких, знайдемо вічну Любов. Бог чекає на нас: це є нашою великою радістю і великою надією, яка народжується саме у цьому святі. І Богомати супроводжує нас на цьому шляху, заступається за нас і це є радістю нашого життя, і радістю нашої надії. Від початків християнства на українських землях наш народ перебуває під покровом Пресвятої Богородиці та плекає особливу любов до неї. Святий Володимир Великий збудував у Києві першу муровану церкву Успення Пресвятої Богородиці і на її будову та утримання призначив десятину своїх прибутків (тому ця церква називалась ще й Десятинною). Князь Ярослав Мудрий, розгромивши в 1036 році войовничі орди печенігів, в подяку за перемогу збудував у столиці Собор Святої Софії (Премудрості Божої), а над Золотими воротами - храм Благовіщення Пресвятої Богородиці, в якому увесь український народ було віддано під Покров Божої Матері. Відтоді і надалі Пресвяту Богородицю любить і з особливою набожністю вшановує наш український люд. Скільки ж то по нашій землі Богородичних святинь! Не мало з них посвячені й Успенню Пресвятої Богоматері. Саме в цю пору, після жнив, тисячами линули прочани до Її відпустових місць, бо Вона є таємними вратами до Божого Царства, які відкриваються там, де, здавалося б, немає перспективи, немає виходу. Дорогі у Христі! Сьогодні ми мисленно споглядаємо у святі Успення, як Богородиця переставляється до неба. А що ж Вона залишає нам? Запам’ятаймо хоча б одну тільки заповідь і один чудовий приклад. Заповідь – це ті слова, які вона сказала слугам в Кані Галилейській: «Що б не сказав Христос – те робіть» (пор. Йо.2,5). І слуги виконали; і води обмивання стали добрим вином. Цю заповідь Вона залишає кожному з нас. Вслухаймося в слово Христове і не будьмо лише слухачами, але виконуймо його, і тоді все земне стане вічним, перетвореним і прославленим... Про Богородицю говориться в Євангелії, що кожне слово про Христа і, звичайно, кожне слово Христове Вона складала в своє серце як скарб, як найдорожче. Так маємо поступати і ми. Богородиця після свого Успення залишає нам і приклад. Вона пройшла шлях земного життя від природного народження до Успення, зростала на цьому шляху своїм смиренням, покорою, хресним материнським подвигом і всецілим відданням себе Божій волі. Вона йшла шляхом відмови від земних уподобань, від земних благ і задоволень, шляхом простоти, убогості, добровільних поневірянь принесених у жертву Богові. Глядімо і наслідуймо цей Її земний шлях у нашому житті. Сьогодні, у це величне свято, молімося до нашої Небесної Заступниці, щоб Вона, наша Мати, допомагала нам, заступалася за нами там, де людська сила є безсилою. Нехай божественна благодать торкне кожного з нас і наповнить відчуттям близькості Христа та Його Небесного Царства. Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви усіх нас до Її Сина, а відтак відкриє для нас Його вічне милосердне, добре, визволяюче обличчя. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав м. Самбір,28 серпня 2021 року Божого   Детальніше...

Звернення з нагоди 30-ої річниці відновлення Незалежності України (2021)

21 серпня 2021
Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі в Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу! 24 серпня 2021 року Божого відзначаємо велике національне свято – відновлення Незалежності України. Про день, який стався 30 років тому, мріяли мільйони синів і дочок українського народу. Це гетьмани й національні вожді, священнослужителі й науковці, воїни та повстанці, робітники й селяни – весь наш боголюбивий народ. Українська незалежність – вимолена вірними, оспівана поетами й кобзарями, здобута довготривалою віковою боротьбою та скроплена кров’ю найкращих синів і дочок України. Наша Батьківщина не постала 30 років тому, її історія сягає прадавніх часів, а традиції державотворення беруть початок із X століття, коли паросток нашого народу був прищеплений до животворної лози християнської віри. З тих пір український народ утверджував свою духовність, культуру, освіту, державність, прямуючи дорогою християнських цінностей, якою є Господь наш Ісус Христос, Котрий сказав про Себе: «Я є дорога, правда і життя» (Йо.14,6). Євангельські істини були настільки глибоко закорінені у свідомості українців, що виражалися переконанням: краще вмерти вільним, аніж жити рабом; краще зберегти гідність, жертвуючи собою, ніж втратити власне майбутнє та майбутнє народу, йдучи на компроміси зі злом і неправдою. Відзначаючи 30-ліття відновлення Незалежності України, ми схиляємо голови у пам’ять про тих, хто поклав своє життя за волю і кращу долю нашої Батьківщини впродовж багатьох століть, зокрема й за час новітньої збройної агресії Росії супроти нашої держави. Небесна поміч була необхідна для відновлення незалежності нашої держави, вона вкрай потрібна й сьогодні – як у боротьбі з видимою небезпекою північного агресора, так і з невидимими загрозами світоглядного характеру, що, прикриваючись красномовними гаслами, підступно намагаються знищити споконвічні українські моральні устої і таким чином підрізати коріння української державності. Тепер, у період новітніх випробувань і викликів, які переживаємо, саме на нас із вами Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. Сьогодні ми повинні не лише згадувати своїх славних попередників, а й мати відвагу долучитися до їхніх рядів, як це зробили сучасні герої – воїни Небесної сотні й тисячі наших військовослужбовців, які щомиті жертвують своїм життям і здоров’ям за єдність, соборність і кращу долю України. Перед лицем теперішніх загроз і викликів об’єднуймося в обороні дару української незалежності, яку ми отримали від Бога зусиллями та молитвами наших предків. Молімося за нашу спільну перемогу; працюймо для розквіту нашої землі та для блага нашого народу. Бог на боці тих, хто відстоює правду, справедливість та добро. Саме такою є нинішня борня нашого народу з видимими і скритими загрозами. Це боротьба світла проти темряви, любові проти ненависті, правди проти брехні. Щиро вітаю тебе, дорогий український народе, у це свято національного Великодня! У 30-ту річницю Незалежності України дякуймо Богові, нашому Творцеві і Визволителеві, за дар свободи для нашого народу. Молімося, щоб Милосердний Господь захоронив громадян нашої держави від усякого лиха. Нехай Пресвята Богородиця заступається за всіх нас своїм небесним Покровом, а всі святі землі української вимолюють для нас благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа! Слава Ісусу Христу! Слава Україні! + Ярослав Приріз,єпископ Самбірсько-Дрогобицький  Дано в Дрогобичі, при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у свято Преображення Господнього,19 серпня 2021 року Божого Детальніше...

Проповідь на восьму неділю після Зіслання Святого Духа (2021)

17 серпня 2021
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Євангельська благовість сьогоднішньої неділі підкреслює надзвичайне Боже милосердя і любов, яка в розповіді євангелиста Матея виливається двома цілющими джерелами: зцілення недужих та помноження хлібів. Ісус щойно втратив Йоана Хрестителя – свого родича і сподвижника, і це очевидно було наочним прикладом, що чекало на самого Христа. Господь відходить на самоту, але Його знаходять люди, і тоді свій особистий смуток Він перемінює у співтерпіння з потребуючими – змилосердився над ними та вигоїв їхніх недужих (пор. Мт 14:14),через вияв свого милосердям Господь подає людям надію і життя. Це дійство помноження хлібів для п’ять тисяч людей Ісус Христос учинив, згадуючи старозавітну подію, коли Божий народ сорок років подорожував пустелею. Найважливішою наукою, що її дав Господь Бог тоді своєму народові, було те, що успіх мандрівки ізраїльтян, тобто можливість посісти обітовану землю, не залежить від їхньої здатності долати труднощі. Успіх залежить від Бога, Господь є господарем життя, Він дає воду серед пустелі, життя серед смерті, світло серед темряви, надію серед відчаю. Ламаючи хліб у пустелі та помножуючи його, щоб втамувати голод понад п’яти тисяч осіб, наш Спаситель не тільки пригадує своїм апостолам про небесний хліб – манну, яка колись наситила старозавітний Божий люд у пустелі. Він сповіщає про укладення Нового Заповіту між Богом і всім людством, – Заповіту, що буде запечатаний у Його Крові хресною жертвою. Тож цей помножений хліб є пророчим прообразом Хліба, яким є Христове Тіло, таїнственно присутнє для нас у Святій Євхаристії. Цей Хліб, розподілений на спомин про Його Смерть і Воскресіння, живить і підтримує нас, що є Його Містичним Тілом – Його святою Церквою. Під час Божественної Літургії священик, розламуючи Таїнственний Хліб - Тіло Христове, каже такі слова: «Роздроблюється і розділюється Агнець Божий, що Його їдять, але ніколи не з’їдають і причасників Він освячує». Це таїнственне ламання Хліба і благодать Слова Божого ми переживаємо на кожній Літургії, адже тоді сам Христос приходить, щоб на святім престолі розламати і поблагословити нам хліб та перетворити його на своє тіло, а вино – на свою кров. І тоді через руки священнослужителів Він хоче накормити нас, щоб ніхто не знеміг у дорозі до мети – життя вічного. У пустелі учні були готові розпустити людей по селах, щоб вони купили собі поживу. Однак Ісус на це промовив: «Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти». Як часто ми чуємо нарікання багатьох людей: чому Бог не зробить щось …, чому Він не нагодує голодних …? Ми, здається забули, що Бог «робить щось» часто через нас, ми є Його знаряддям, членами Його Тіла. Він показує свою працю через нас, саме ми є Його людьми, Його народом, Його Церквою. «Не треба їм відходити, дайте Ви їм їсти». Ми повинні принести все, що ми маємо – наші п’ять хлібів і дві риби - до Христа. Він поблагословить те, що ми принесли і використає, щоб допомогти нашим ближнім у потребі.              Сьогодні Христос говорить нам: Я маю завдання для вас, яке ніхто інший крім вас не зможе виконати. Не обов’язково нам володіти великими талантами, щоб служити Богові. Ми є корисними тим, що маємо. «Є тут один хлопчина: він має п’ять ячмінних хлібів, ще й дві риби; та що це на таку многоту» - каже апостол Андрій брат Симона-Петра (пор. Ів. 6,9). Але Ісус відповідає: «Принесіть їх мені сюди». Чудо сталося того дня саме тому, що хлопчина запропонував Христові ту єдину річ, яку він мав. Як могла б розвинутись наша Церква, якби ми запропонували Богові те, чим ми володіємо. Якщо у нас гарний голос, співаймо у церковному хорі; якщо ми можемо навчати нашу молодь, робімо це в домашній церкві, суботній школі та з інших нагод; якщо володіємо певною майстерністю чи ремеслом, допоможімо при будівництві храму… Пошукаймо та подивімось, де ми можемо інвестувати свою людяність та свої таланти, щоб Господнє ім’я прославлялося в нашому народі.   Чудовою благовістю є те, що Бог потребує нас. Бог, який не потребує нікого, однак зі своєю милістю працює через своє творіння – людину. Ми є важливі для Господа, немає значення, що наше життя може здаватись без сенсу, але очевидно воно є унікальне у цьому світі. Бог працює через кожну людську істоту, реалізовуючи свій план для спасіння світу. Поки ми не виконаємо цю Богом-заплановану місію, щось у цьому світі буде завжди залишатись незавершеним. Це свідчить про те, наскільки кожен з нас є важливим в очах нашого Господа. Як ми можемо бути добрим знаряддям в руках Божих? Є тільки один спосіб. Ми повинні повністю відкритись для Бога і наших ближніх. Бог не питає про нашу спроможність – тільки про нашу готовність, Він надасть нам можливість. Найбільшим питанням є, чи ми є корисними для Бога? Мойсей віддався на милість Божу, і Бог дав йому здатність творити великі діла в Його ім’я. Так зробили боязкі рибалки-апостоли, блаженні і святі нашої Церкви та багато інших. Одного дня батько просив свого приятеля–бізнесмена відвезти його сина, хворого на церебральний параліч, до спеціальної школи. Цей бізнесмен погодився, а опісля докоряв собі, що будучи дуже зайнятим, погодився відволіктися на справу, яку б міг зробити будь-хто інший. Як тільки вони від’їхали, хлопчик запитав бізнесмена: «Чи ви є Бог?» «Ні, я не Бог», прозвучала відповідь. «Чи ви працюєте для Бога?» «Ні, я не працюю для Бога, але чому ти ставиш такі запитання», - поцікавився бізнесмен. «Коли я запитав свою маму, хто відвезе мене до школи, - пояснив хлопчик, - вона сказала: «Не знаю, але Бог про це потурбується». Після тривалої призадуми бізнесмен відповів: «Синочку, я ніколи перед цим не думав про працю для Бога. Відтепер можеш бути впевнений, я працюватиму для Нього у будь-який спосіб». Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня Євангельська благовість переконливо промовляє, що кожен із нас може ділитися з іншими отим хлібом нашої віри, прикладом святого і побожного життя. В сучасному глобалізованому світі, світі новітніх технологій, здається, що не повинно бути жодної нестачі чи голоду. А стається навпаки: навіть багаті країни потрапляють в економічні кризи. Начебто і сьогодні Господь веде людство у пустелю, щоби навчити, що добробут людини не залежить від видимого матеріального статку. Сьогоднішній світ дуже потребує доброго свідчення нашої віри, жертовності у любові. Наша правдива християнська постава може заспокоїти голод сучасної людини, котра так часто його відчуває, шукаючи правди та сенсу свого існування. Тому наша жива віра та приклад діяльної любові є дуже великим здобутком у розбудові Христової Церкви та християнського суспільства. Дозвольмо Богові творити через нас дива, кормити тих, хто є голодний, знаходити загублених, підтримувати пригноблених, повертати надію та мету життя розчарованим. Бо лише тоді, коли людина все те, що має, покладе в руки Бога і попросить у Нього розламати те, що вона має, і поділиться цим із ближніми, в той момент її матеріальний і духовний достаток почне помножуватися. Для того щоб народилася нова Україна, кожен з нас повинен внести свій посильний внесок, – решта зробить Господь. І коли ми спроможемося на цей крок довіри до Його Слова, то побачимо те, що свого часу досвідчили апостоли – присутність Божого Царства, що надходить у могутності. Бо Ісус не тільки тимчасово наситив п’ять тисяч людей біля Галилейського моря, але як Воскреслий Господь запевняє нас: «Я – хліб життя. Хто приходить до Мене – не голодуватиме; хто в мене вірує – не матиме спраги ніколи» (Йо 6:35). Нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав м. Дрогобич16 серпня 2021 року Божого Детальніше...

Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2021)

10 серпня 2021
Слава Ісусу Хритсу! Дорогі у Христі брати і сестри. Пацлавська ікона Пресвятої Богородиці і ця благословенна земля розповідають нам про непросту історію нашого народу, коли вітрила нашої держави були спущені, коли наша земля перебувала під владою різних окупаційних режимів, а одинокою, заступницею та покровителькою українського народу була Пресвята Богородиця. Наші предки йшли на Кальварію до Пресвятої Богородиці з великою довірою, тому Пацлавська ікона й стала чудотворною –  це була надприродна відповідь і дар Богоматері своїм молільникам…  Історія цього місця сягає початку п’ятнадцятого століття. Вже шість століть паломники линуть сюди, аби просити заступництва у Богоматірі, прославленої на цьому місці у Пацлавській іконі. Сьогодні на древню Пацлавську Кальварію прибули і ми, аби подякувати за воскресіння нашої Церкви, яка вірно береже спадщину хрещення святого Володимира і супроводжує наш народ на дорозі спасіння, допомагаючи вистояти у духовній та національній ідентичності; аби подякувати за відновлення незалежності української держави, 30 річницю якої відзначаємо цього року; аби просити про заступництво і поміч нашої Небесної Матінки у непростий час пошесті і російської збройної агресії, які переживаємо.  Євангельське читання сьогоднішньої неділі також розповідає нам про сповнення прохань людей, які очікували цього від Христа. Ми чули про два чуда оздоровлення, які чинить Ісус, повертаючи двом незрячим особам зір, а німому чоловікові – мову. Оздоровлення Ісусом двох незрячих людей розповідає нам про віру як про очі душі, духовний зір, який допомагає нам пізнавати Бога. У цій розповіді євангелист Матей насамперед вказує на Ісуса як Месію. Про це говорить месіанський титул «Син Давида», який часто з’являться у Євангелії від Матея в описах зцілень. Тому важливо поглянути на ці зцілення крізь призму месіанських очікувань Ізраїля провіщених пророками: «Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки» (Іс 35,5-6). Ісус сповнює те, що провіщали пророки. В центрі розповіді – Ісус і два незрячі, які, незважаючи на те, що не бачать, ідуть за Ісусом і входять разом з Ним всередину дому, до якого ішов Ісус. Незряча людина перебуває у темряві, і першим кроком до просвітлення є свідомість того, що вона є незрячою. Тільки той, хто є створений до життя у світлі, знає, що є сліпим. Камінь не є сліпим! Знання про сліпоту означає розуміння того, що ти не є створений для темноти, подібно як знання про смертність – що ти не є створений для смерті. Свідомість сліпоти і смерті виникає із нашої людської гідності. Просвітлення сліпців наступило у домі. Це Церква є Божим домом, наметом, у якому замешкала Слава Божа. Зцілення сліпців починається від бажання іти за Господом. Це прагнення є легеньким світлом серед ночі. Хто йде за Ісусом, приходить до повного світла. Очевидно, що по дорозі були й інші люди, однак євангелист Матей зосереджує нашу увагу саме на Ісусі Христі і цих двох особах. Постава Ісуса тут дещо особлива, Він не відразу відповідає на прохання, як у випадку з прокаженим (пор. Мт 8,3), сотником (пор. Мт 8,7) чи начальником, у якого померла дочка (пор. Мт 9,19). Прохання про змилування линуть до Нього впродовж довшого часу – по дорозі до дому. Відповідає ж Христос на прохання незрячих аж тоді, коли вони зайшли за Ним у дім. Так Христос неначе випробовує їхню віру, хоче почути від них визнання їхньої віри. Господь наперед знає те, чого нам потрібно, але бажає чути прохання як вияв нашої віри. Незрячі звертаються до Ісуса: «Помилуй нас, сину Давидів». Вони не просять тільки прозріння, а помилування. Це прохання є важливішим від бажання тільки тілесного оздоровлення. Воно стосується помилування, зцілення цілісної людини. Це прохання і ми так часто висловлюємо перед Богом у наших богослужіннях. При зустрічі Ісус запитує, чи сліпці справді вірують, однак Він не питає про віру в Його месіанство, бо вони й так виражають її словами: «Сину Давидів», а про віру в Його здатність їх зцілити. Їхня відповідь коротка і водночас досконала: «Так, Господи». Чудо оздоровлення супроводжується жестом дотику до їхніх очей із словом: «Нехай вам станеться за вашою вірою!». У Святому Письмі «бачити», «бути зрячим» означає бути віруючим. Віра – це є особлива властивість людської особи проникати в глибину дійсності, бачити набагато глибше, ніж це можуть зафіксувати лише тілесні очі, і тому віра часто ще називається прозрінням, просвіченням людини. Коментуючи те, що сталося, єпископ Іларій (IV ст..) з міста Пуатьє повчав: «Вони побачили, тому що вони увірували, а не тому увірували вони, що побачили. Очима віри вони змогли проникнути в глибину того, що діється, і побачили живого Бога, Який є перед ними; саме тому вони могли прозріти у своєму фізичному, тілесному вимірі». Так діє Господь в житті кожної людини – за її вірою. Отже, віра людини чинить її здатною стати учасницею спасительної місії Ісуса Христа.Там, де Ісус не знаходить віри, Його дія обмежена: «І не зробив там багато чуд з-за їхньої невіри», –  каже Cвященне Писання (пор. Мт. 13,58). Тому сьогодні, дорогі паломники, нам важливо пригадати собі слова папи Венедикта ХVІ про те, що завданням кожного християнина і Церкви загалом є показати світові красу та істину нашої віри. У кого ми ще здатні побачити цю легкість, багатство і повноту християнської віри, як не в нашої небесної Матері? Як Одигітрія, тобто Путиводитильниця, Богородиця вказує шлях до Христа і веде нас до Нього. Вона завжди чує слово Свого Божественного Сина і зберігає у своєму серці. Прямуймо Її шляхом віри, який вона показує нам своїм життям! Ось деякі з найбільш повчальних для нас епізодів. Вірою у Благовіщенні Діва Марія у покорі своєї побожності прийняла слово ангела про те, що вона стане Матір’ю Бога: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (пор. Лк. 1, 38). І нас вона вчить з повною довірою приймати Божий задум щодо себе та, не вагаючись, ступати на шлях, який Господь нам вказує. Хтось може запитати: «Як повірити від усієї душі? Як скріпити свою слабку віру?» на ці запитання нам дає відповідь Богородиця: вона увірувала, що зачне і народить Спасителя, через благовість ангела. Для нас таким ангелом-благовісником є свята Церква. Слухаймо її, а не нашіптувань лукавих лжепроповідників і «вовків в овечих шкурах», які намагаються звести людей з правдивої дороги спасіння різними ідеологіями та підступами. Відвідуючи Єлизавету, Богородиця заспівала гімн слави Всевишньому за ті чуда, які Він робить для тих, хто Йому довіряє: «Величає душа моя Господа і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм…» (пор. Лк. 1, 46−55). Так вона вчить нас бути вдячними Богові за всі величні діла, які Він вчинив у нашому особистому житті і у житті нашого народу. Кожна людина, як і Марія, покликана величати, прославляти Бога за ті дива, які вона бачить навколо себе. Кожен з нас може заспівати величальну пісню Богу за ті дивні діла, які Він учинив щодо нашої Української Греко-Католицької Церкви і народу. В кінці 80-их – на початку 90-их років минулого століття Бог «згадав» про катакомбну Церкву – тоді, коли, здавалося б, усі вже забули про її існування; Він «виявив потугу рамени свого» і «скинув з престолів» тих, хто переслідував її; Він «пригорнув» її і «наситив благами», отож сьогодні Церква впевнено стоїть у Господі  і з надією дивиться у майбутнє… Тому сьогодні ми маємо всі підстави промовити разом з Дівою Марією: «Величає душа наша Господа і дух наш радіє у Бозі і Спасі нашім»! Матір Божа привела у світ Єдинородного Сина Божого, залишаючись Дівою. І цей факт є ніби «каменем спотикання» для людського розуму та певним «індикатором», який перевіряє, якою є наша християнська віра, чи щирою є наша набожність до Неї. Так Вона вчить нас, що немає нічого неможливого для того, хто вірить у Всемогутність Творця неба і землі. Цього року у Католицькій Церкві відзначаємо рік Св. Йосифа Обручника. З цієї нагоди варто пригадати той епізод з життя Пречистої Діви, коли вона довірилась своєму опікунові Йосифу, який отримав від Бога об’явлення про необхідність втікати з Новонародженим Ісусом до Єгипту, щоб вберегтись від переслідування Ірода (пор. Мт. 2, 13−15). Тому з найдавніших часів Богородиця вважалася образом Матері-Церкви, яка є послушною церковному проводові, адже Йосиф як Її опікун вважався у церковній традиції взірцем для єпископа. Вірою Богородиця впродовж земної життєвої мандрівки свого сина прямувала за Господом, вслухалася у Його слово і «пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці» (пор. Лк.2,19; 2,51). Так Вона показує нам, що маємо будувати своє життя і вчинки на Божому Слові, читаючи його в наших домівках та вслухаючись у нього на богослужіннях у храмі. Вірою при хресті на Голготі Богородиця прийняла слово свого Розп’ятого Сина: «Жінко, ось син твій», промовлені до апостола Йоана (пор. Лк.19, 26-27), і стала матір’ю людського роду. Тому впродовж багатьох століть люди не соромляться прибігати до Неї зі своїми труднощами і болями і, як співаємо у нашій побожній пісні, «ще не чувано ніколи, щоб вона не помогла, чи у горю чи в недолі цього земного життя». Вірою Богомати відчула благодать плодів Ісусового воскресіння і передала їх Дванадцятьом Апостолам, зібраним разом з Нею у світлиці, щоб прийняти Святого Духа (пор. Ді. 1, 14; 2, 1−4). Тому й ми сьогодні, зібралися на цьому древньому паломницькому місці, на Божественній літургії на Українській Кальварії, щоб скріпитися Її вірою та «побачити світло істинне, прийняти Духа Небесного, знайти віру істинну, нероздільній Тройці поклонитися, бо Вона спасла нас», як співатимемо після Причастя, Євхаристійного Тіла і Крові Христових. Наслідуймо й ми цю віру Пречистої Діви Марії, Матері Божої і Матері нашої. Серед труднощів і викликів світу цього не бентежмося і не зневірюймося, а відповідаймо від усього серця, як колись Пресвята Діва: «Нехай мені буде згідно Євангельського слова; вірую від усього мого серця, що спасіння моє в Ісусі Христі, що у Ньому Одному успадкую Царство Небесне, ввійду у радість Господа мого». Наслідуючи віру Богородиці, яку вона проповідувала не так словом і проповіддю, як ділами, поступками та вчинками, - поступаймо як Вона. Власним життям свідчімо про Бога. Кожен на своєму місці – на навчанні, чи на роботі, вдома чи на вулиці – будьмо живими взірцями християнської віри, щоб поглянувши на нас й інші були заохочені ступити на шлях слідування за Христом. А сьогодні на цьому відпустовому місці на Пацлавській – Кальварії молімося до нашої Небесної Заступниці, щоб Вона, наша Мати, допомагала нам, заступалася там, де людська сила є безсилою. Нехай божественна благодать торкне кожного з Вас і наповнить тим відчуттям близькості Христа та Його Небесного Царства. Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви усіх нас до її Сина, а відтак відкриє для нас Його вічне милосердне, добре, визволяюче обличчя. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!  Амінь. + Ярослав 8 серпня 2021 року Божого,с. Губичі Детальніше...

Проповідь на третю неділю після Зіслання Святого Духа (2021)

13 липня 2021
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішня Євангельська благовість розкриває нам дві основні теми: служіння Богові та життєві занепокоєння людини. Це – не лише поезія. Вона вказує на те, якою є воля Божа щодо творіння. Ми почули метафори, образний спосіб мислення, який може бути зрозумілим нам у світлі Священного писання. Каже Господь: «Коли око твоє здорове, все твоє тіло світле; коли ж воно недуже, все тіло твоє темне» (Лк.11,34). Око - це духовний зір, тобто якщо очі серця лихі, то уся людина позбавлена світла. У Біблії тіло, як і серце, вказує на цілу людську особу. Оскільки особа може діяти, вона має потребу в світлі, потребує бачити. Бачити – це  щось більше ніж матеріальне «око». Можна бачити також і розумом. Згадуючи про здорове око, Священне Писання говорить нам про особу, яка шукає Господа, очікує сповнення Його обітниці, очікує Його спасіння (пор. Пс 118, 82-123). Коли натомість Господь говорить про темне, зле око, то вказує на людину зависну та егоїстичну: «Око скупого не сите тим, що має… Лукаве око заздро дивиться на хліб (іншого)» (пор. Сир. 14, 9-10). Як серце, так само і око, є суб’єктом вибору. Якщо воно є світле, тобто звернене до Бога, то вибере Бога і буде огорнене повністю світлом. Воно побачить і знатиме чітко, де в житті можна віднайти скарб. Однак, якщо око є темним, тобто скупе, зависне, егоїстичне, закрите в собі та закрите на інших, навіть більше – закрите на Бога, позбавлене Джерела світла, то воно є ніби погаслою лампадою, мрякою, темрявою. Вражаючим є останнє речення Ісуса про око: «Коли ж те світло, що в тобі, темрява, то темрява – якою ж великою буде» (пор. Мт. 6, 23). Отож, стоячи перед цими двома альтернативними виборами, поставмо собі запитання: що означає служити Богові? Перше ніж відповісти на це запитання, пригадаймо поведінку Ісуса на пустині під час спокушування дияволом, який обіцяв цілковиту владу над світом та всю славу з її багатствами. Тоді Христос відповів: «Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити» (Мт. 4,10). Ісус як людина зробив свій вибір і тепер очікує його від нас. З одного боку – матеріальні блага, зручності цього світу; приліпитися до них – означає жити в темряві. З іншого боку – Бог; служити Йому, як каже Священне Писання, це – знак величі, бо насправді не йдеться про те, щоб відчувати себе слугами, а синами.  Служити Богові означає співпрацювати з Ним, діяти в злуці з Ним, бо Він завжди поважає нашу індивідуальність та нашу особистість і допомагає нам максимально самореалізуватися, щоб ми могли прямувати до неба, до Божого Царства.  «Тож не турбуйтеся» – цей заклик Господа, який повторюється декілька разів у сьогоднішній благовісті, означає віддавання свого життя у Божі рук, звільнення від хвилювання і страху. Маємо довіритись Божому Провидінню. Деколи ми з тривогою глядимо у завтрашній день: чи будемо мати хліб? чи буде в що зодягнутися? Це породжує неспокій. Щоб позбавити нас від нього, Господь нам каже: «Не турбуйтеся». Він не говорить не працювати. Він каже не робити з праці ідола. На відміну від тварин, людина не приходить у світ одягнена. Вона повинна працювати, проте не може зі своїх потреб чинити собі божка. Їжа, одяг, матеріальні блага не мають бути перешкодою, а засобом для входження у сопричастя з Отцем та людьми. Надмірна турбота про матеріальне забирає наші сили і ослаблює життя, замість того, щоб його підтримувати. Замість того, щоб служити нам, матеріальні речі роблять нас рабами. Ми спрямовані або до Бога, Який все нам дає, або в бік божка, який нас поневолює. Хвилювання про завтрашній день є силою, яка нас вириває із сьогодення. Живімо теперішньою миттю, бо і завтрашній день буде мати свої переживання. Але якщо не будемо надмірно ними перейматися тепер, то побачимо, що будемо мати силу подолати ті сьогоднішні. І так буде також і завтра, якщо не будемо думати про ці переживання, що їх принесе наступний день. Кожний день має до подолання свою дозу труднощів, без додавання тих, що є з наступного дня. Тим, що робить неможливим життя «тут» і «зараз», є хвилювання про те, що буде «після». Завтрашнє зло завжди є таким, що неможливо подолати, особливо через те, що його ще немає. Зазвичай ми марнуємо багато енергії для того, щоб уникнути того, що не зважаючи ні на що, станеться і виявиться, що воно було на добро. Старозавітна манна, яка посилалася щодня, псувалася, якщо хтось намагався зберегти її на наступний день (пор. Вих 16, 17-20). Це є метафорою, що зображує нам сенс справжнього життя: матеріальні речі посилаються нам як дар для підтримки нашого існування, але ми ними не можемо скористатися, якщо збираємо її про запас, надміру. Їжа та пиття підтримують життя, але ним не є і не дають його на постійно. Матеріальні речі є лише засобом, і то лише тимчасовим, аби жити. Якщо ми з них робимо ціль нашого життя, то руйнуємо себе. «Гляньте на птиць небесних», – каже нам Христос (Мт. 6,26). Так він пригадує, що пожива в основному не залежить від нашої праці, але насамперед від Бога, до співпраці з Яким ми всі є покликаними. «…і Отець ваш небесний їх годує» (пор. Йова 38, 41. Пс. 147, 9). Отець, який є «ваш», а не «їх», кормить також і «їх». Його добродійне милосердя охоплює все створіння (пор. Пс. 145, 9). Якщо Він дає поживу для воронят, що квилять (пор. Пс. 147,9), то хіба Він не подбає про свою дитину? Бог посилає зерно для сіяча, як і дощ для зерна, щоб дати хліб для поживи (пор. Іс. 55, 10).             Далі Господь додає: «Чи хтось з вас, журячись, може добавити до свого віку хоч один лікоть?» (Мт.6,27). Тому турбота не продовжить нашого часу або віку. Це хвилювання замість того, щоб продовжувати наше життя, насправді його забирає. То що ж потрібно робити, щоб не турбуватися про завтрашній день? Про це говорить Священне Писання: «Що таке людина, що ти про неї пам'ятаєш? Або син чоловічий, що ти навідуєшся до нього?» (Євр.2, 6; пор. Йов 7,17-18). Бог, однак, дбає не лише про людину, але як каже Ісус, посилаючись на псальмопівця, також і про всі інші істоти. «Усі вони від тебе дожидають, щоб дав їм у свій час поживу. Коли ти даєш їм, вони її збирають, як розтулюєш твою руку, вони насичуються благом» (Пс. 104, 27-28), – співаємо на Вечірньому богослужінні у Псалмі 103 після опису життя птахів та диких звірів. «Маловіри» – так Євангеліє описує учня, який недостатньо довіряє своєму Господу (Мт 8, 26; 14, 31; 17, 20). Християни ж мають жити вірою. Тому батько просить за глухонімого сина: «Вірю, поможи моєму невірству» (Мк 9, 24), а апостоли благають: «Додай нам віри» (пор. Лк 17, 5). Віра не є чимось стабільним, а маємо її розвивати. Вона є даром. Правдива віра не довіряє собі і власній впевненості, але Богові і Його безнастанній вірності. Поганин не вірить, що Бог є його Отцем і мусить про себе дбати сам. «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться», – каже Господь (пор. Мт. 6,33). Звернімо увагу, що ми шукаємо лише те, що вже було дане. Існують пріоритети у такому шуканні. Найперше ми повинні шукати Царства Божого і його справедливості, любові до Отця і до ближніх. Чітке пояснення, що означає цей вислів, знаходимо в листі св. Павла до Римлян: «Бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (пор. Рм. 14,17). Тут йдеться про Царство не в Ізраїлі чи в якомусь іншому означеному місці, але у стосунках між Богом і людьми. Дорогі в Христі! На зразок старозавітної манни, Бог кожного дня дає нам силу для подолання щоденних труднощів. Зростаймо у довірі до Нього. Життя є даром і не можливо його опанувати чи нагромаджувати. Джерело завжди дає свіжу воду. Замість того, щоб нагромаджувати собі копанки діряві, які не держать води (пор. Єр 2, 13), кожного дня черпаймо Живу воду від Отця, Який є невсихаючим Джерелом нового життя (пор. Іс 12, 3). Це – шлях до Небесного Царства. У прямуванні ним нехай нас супроводжує благодать Господа нашого Ісуса Христа, а любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав м. Дрогобич,11 липня 2021 року Божого Детальніше...

Проповідь з нагоди освячення храму святого апостола і євангелиста Йоана Богослова (2021)

23 травня 2021
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Сердечно вітаю всіх вас, що так чисельно зібралися сьогодні в цьому Божому домі. Цей новозбудований храм є свідченням глибокої віри добрих людей, виявом щирої любові до Бога тих, хто постійно піклувався та піклується про красу та велич Господньої святині. Заношу сьогодні молитви за всіх жертводавців та будівничих цього святого храму. Складаючи щиру подяку п. Іванові Торському, як основному фундаторові та благодійнику, його родині та всім парафіянам, зокрема вашому отцю пароху, рівно ж хочу заохотити всіх вас, щоб цей храм завжди виконував своє правдиве призначення. Щоб він був місцем вашої зустрічі з Богом. Дорогі брати і сестри, у сьогоднішню неділею Розслабеного ми разом з Церквою продовжуємо роздумувати над пасхальною таїною – Воскресіння нашого Господа. Євангельське читання сьогоднішньої неділі звертає нашу увагу на саму основу християнської духовості – особу Ісуса Христа, нашого Спасителя. Це той справжній Богочоловік, приходу Якого чекав не тільки хворий при купелі, що з глибини свого зраненого і самотнього серця промовляє: „Немає чоловіка, який би мені поміг...” (пор. Йо.5,7), але і все людство потребує Його спасительного оздоровлення. Адже Ісус прийшов, щоб принести Добру Новину убогим, терплячим та знедоленим проголошуючи своє післаництво такими словами: „Господній дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести добру новину бідним, звіщати полоненим визволення, випустити пригноблених на волю....” (Лк.4,18). Святе Писання подає нам приклади того, як Христос сповнює своє післаництво у співчутті та милосерді над тими, хто потребував зцілення чи допомоги. Три євангельські слова, що їх ми часто чуємо в Євангелії, дуже гарно відображають ту повноту Божого світла і любові, з якою Христос приходить у темінь людських скорбот та страждань. Отже ми ще пам’ятаємо сумну атмосферу скорботи та плачу, що наповнила дім померлого Лазаря. Його найближчі оплакують гірку втрату дорогої людини, панує безнадія та сум. І тут Святе Письмо подає ці важливі і спасенні слова: „І тоді прийшов Ісус”... Хвора Теща апостола Петра, гірке досвідчення болю та страждання... І знову чуємо: „Тоді прийшов Ісус”. Розгублені апостоли після Воскресіння, серед них апостол Тома, який не знаходить в собі сили, щоб повірити, бо ще всі наповнені гіркими почуттями Страсної П’ятниці, нібито втратили Господа, на якого покладали надії… І далі чуємо: „І тоді прийшов Ісус”. Рівно ж і сьогоднішнє Євангеліє оповідає нам про те, що на місце людської недолі, горя та смутку, тяжких людських стогонів та плачу приходить Той, „Хто прийшов шукати і спасти те, що загинуло” (Лк.19,10). Христос звертає свій Божественний погляд на одного чоловіка, про якого здається забули всі. Ось уже впродовж 38 років він тут лежить в надії на те, що колись прийде та хвилина, коли він дочекається чиєїсь допомоги, щоби діткнутися до цілющого джерела. Він терпить нестерпний біль, приниження та несправедливість. Адже тут були і заздрість, і ненависть, і суперечки, і стогін хворих – справді важке та страшне місце. І Господь Ісус прийшов у це місце скорботи, щоб розділити з людьми їхні страждання. Адже шлях Христа – не просто співчувати людям та оздоровляти, Він сам стає одним із них, ступає шляхом приниження та добровільних страждань, і тим самим перевертає встановлений порядок: Він переконує людей не просто робити добро нужденним та терплячим, але бачити у них прихованого Бога, виявити їхню силу, котра також може зцілювати та звільняти. Мати – Церква, бажаючи слідувати за прикладом Христа, розуміє стогін болів та терпінь наших братів і сестер. Сьогоднішній день – неділя Розслабленого – є присвячений хворим. Бо справді є дуже важливим показати світові, що страждаючі не повинні бути відкинуті. Вони можуть нам багато об’явити, адже їхні страждання – це не тільки, як часто думають люди, якась кара за гріхи. Хоч слід признати, що дуже часто своїм неправедним та грішним життям люди самі себе карають різними хворобами та немочами. Про цей зв’язок між здоров’ям людини та неморальним життям дуже ясно вчить нас сьогодні Ісус, Котрий зустрівши оздоровленого вдруге в храмі дуже чітко промовляє: „Ось ти видужав, - тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося” (Йо.5,14). Отож, людські страждання можуть бути і цінністю для тих, кого вони дотикають, як і для всіх, хто зуміє побачити в них засіб до освячення душі через упокорення, через наслідування терплячого Христа, страждання якого стали спасенними для всього людства. Для багатьох це може стати доброю нагодою щоб більше довіритися Богові, але також, щоб побачити потреби не тільки власні, але і вміти послужити іншим у їхніх немочах. Це дуже гарно змальовує сьогоднішня євангельська оповідь, в якій нас найперше вражає те, що чоловік, який довгі літа страждає, розбитий тілесно і заламаний духовно, проте не знайшов нікого, хто б міг простягнути йому руку допомоги. Сьогодні мусимо визнати, що це стається і в наш час із мільйонами людей, до яких часто і ми залишаємося холодні серцем, не знаходимо помочі для тих, хто страждає хворобами, знаходиться у душевному відчаї, хто шукає і не може знайти свого шляху в житті, і врешті прагне світла – Живого Бога.             Дорогі брати і сестри, кожен з нас часто стоїть зі своїми потребами та болями в притворі цілющого джерела. Ми чули про джерело в Єрусалимі, в котре кидалися розпачливі люди, але яке зрідка ставало цілющим, тільки тоді, коли ангел зрушував воду. Ми натомість маємо ті невичерпні та постійні джерела, в яких справді зможемо знайти допомогу. Найперше – це Слово Боже, в якому є все необхідне для духовного життя людини. Наше джерело – це також Свята Чаша – Пресвята Євхаристія, в якій черпаємо поживу життя вічного, це також і наша щоденна молитва, взаємна любов та пошана, гідне християнське життя – це ті джерела, з яких не поодинці, але кожен може користати щоденно.             І врешті хочу сьогодні особливо підкреслити те, що всі ми дуже щасливі, адже можемо прибігати також і до того справді невсихаючого джерела помочі та материнської підтримки, котрою є для нас Небесна Мати. Не забуваймо про це джерело миру й якнайчастіше прибігаймо до Богородиці. В щоденному неспокої та турботах знайдімо хвилину, щоб помолитися біля Її ікони. Дорогі у Христу! Сьогодні ми освятили цей новий храм. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. І не тільки тому, що ще немало залишається зробити для облаштування і прикрашення цих стін, щоб вони стали справді гідною оселею для Всевишнього, Який сьогодні особливим чином замешкав тут, в першу чергу – через посвячення Його Престолу. Ми спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі усе святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм... У цьому храмі святого Йоана Богослова, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно вслухаймося в Боже Слово в кожну неділю і свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17). У цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойноосвяченому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Цей храм має бути сьогодні для нас тим, чим стала для апостолів і жінок-мироносиць печера Воскресіння, – утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши у гріб, в якому поклали Христа, вони переконались, що Христову Істину нездатні вбити брехня, обман, підступ і зрада. Саме звідси вони побігли сповістити іншим, що Христос переміг смерть. Почуте й пережите у цьому храмі, має спонукати і нас, розповідати про те, що ми тут досвідчили. Виходячи з цього храму, несімо євангельську звістку у наші домівки і виховуймо наших дітей та внуків добрими синами й дочками своєї Церкви та відповідальними громадянами. Поширюймо її у місцях нашого навчання, роботи та дозвілля, щоб розділити радість Христового спасіння з усіма нашими близькими та знайомими. Дорогі в Христі! Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у спорудженні цього храму. Велике спасибі о. Ярославу (Губику), який тут трудився всі ці роки… Ще раз велика вдячність п. Іванові Торському, як основному фундаторові та благодійнику та всій його родині. Складаю сердечну подяку архітекторам, будівельникам, жертводавцям та всім тим, хто вкладав свої кошти та працю в цю святу будівлю. Нехай цей храм, який ми сьогодні освятили, буде тим постійним місцем нашого особистого преображення, місцем нашої постійної зустрічі з Богом. Кожна Божественна Літургія є «горою преображення», де ми можемо відчувати близькість Господа. Незадовго ми в мирі вийдемо з цього храму, місця молитви й застанови і підемо, щоб продовжити нашу місію у світі. Нехай на цій дорозі нас супроводжує Марія – Одигітрія, «Путеводительниця», яка провадить наш народ і цілу Церкву назустріч Господеві. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 23 травня 2021 року Божого,с. Мокряни Мокрянського деканату Детальніше...

Проповідь на неділю Мироносиць (2021)

16 травня 2021
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Сердечно вітаю всіх прочан, які прибули до цього чудотворного місця прослави Пресвятої Богородиці у Грушівській іконі, а також всіх, хто з нами молиться за допомогою засобів комунікації. Сьогодні ми прибули сюди нечисельним гроном з огляду на обмежувальні заходи карантину, які запровадили державні органи. Однак ніщо не може стримати нас, християн, від того, аби вшанувати нашу Небесну Матір на місці, на якому вона так чудесно прославилася. Ми прибули сюди, аби в імені духовенства, монашества і мирян нашої Самбірсько-Дрогобицької єпархії в цей час випробувань, страху і неспокою занести наші молитви до Господа за посередництвом Пресвятої Богородиці. Грушів, до якого прибувають прочани, відомий у цілому світі як місце чудесної появи Пресвятої Богородиці. Згадаймо хоча б 1987 рік: Україну вже кілька десятків років поневолював безбожний більшовицький режим; наша Церква була заборонена і переслідувана; храми зачинені... І ось як проблиск світла у цій темряві лунає звістка про те, що в селі Грушів, поблизу м. Дрогобича, з’являється Пресвята Богородиця. Ця новина миттєво облітає цілий світ і сюди, незважаючи на протидію богоненависницької ідеологічної системи та зусилля брехливої пропаганди, потоками линули сотні тисяч людей, щоб помолитись на цьому відпустовому місці, зачерпнути води з цього чудотворного джерела. Пройшло кілька років і безбожний режим впав так, що ніхто цього навіть не сподівався і не передбачував. Від цієї благословенної події нас віддаляють 34 роки, але ми і по сьогодні переживаємо її як Благовіщення нашої релігійної і національної свободи. Своєю появою Пресвята Богородиця допомогла нам перебороти рабський страх, який довгі роки сіяла безбожна більшовицька система, розбудити у своєму серці найглибші духовні почуття і тугу за Богом. Тут ми знову відчули, що ми – християнський самобутній народ, який має свою богоносну культуру, котра глибоко закорінена в правдивій Христовій вірі. Вороги правди не могли знищити це наше духовне багатство. У Грушеві ми сповнилися сили стати на захист своїх понівечених духовних і національних скарбів. У цьому чудотворному місці Господь за молитвами своєї Пречистої Матері зціляв наші забруднені гріхом душі, повертав утрачений дар віри, подавав надію оновлення та відродження. Відтоді ми вчимося бути інакшими людьми, адже кожного із нас у свій спосіб доторкнулася Божа благодать… Дорогі брати і сестри, сьогодні прагну звернути вашу ласкаву увагу на євангельську розповідь про Йосифа з Ариматеї і Мироносиць. Йосиф з Ариматеї і Никодим, які поховали Ісуса, були членами синедріону, але одночасно були вони й таємними учнями Христа. Вважається, що вони або не прийшли на засідання синедріону, який допитував Ісуса і обвинуватив Його, або були там, але боялися заступитися за Ісуса. Подумаймо, якою важливою у той момент була б для Ісуса підтримка цих двох осіб! Але Йосиф і Никодим боялися, тому й втекли або промовчали. Лише після смерті Ісуса вони подбали про гріб і саван для Нього як Царя. Запитаймо себе, як часто ми уділяємо нашим ближнім увагу лише після смерті? Але ж одна квітка за життя вартніша від усіх вінків, які приходять вже мертвій людині! Незважаючи на це, на прикладі цих двох людей – Йосифа і Никодима – ми бачимо, як діє Божа слава. Спасительна Христова смерть вплинула на них так, як не могло вплинути Його життя і присутність серед них. Коли Ісус помер на хресті, Йосиф забув свій страх, “насмілився і пішов до Пилата, і попросив у нього забрати тіло Ісуса”. Не пройшло й години зі смерті Ісуса, коли збулося Його пророцтво: “Я ж коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе” (Ів. 12,32). Звичайно, це було приємно серцю Ісусовому – бачити, що так все відбувається. Сила хреста почала змінювати боягузів на героїв, а нерішучих на мучеників. Хіба у цьому немає послання до теперішніх “таємних учнів” Ісуса? Сила хреста і воскресіння може змінити навіть таємних учнів і тих, хто вагається, на місіонерів і святих. Далі Євангелія оповідає нам: «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр.16,1). У Біблії записано, що слова “Христос Воскрес” були вперше промовлені ангелом до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу і першими дізналися про воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти про Благу вістку учням, які тоді все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими проповідниками Христового Воскресіння. Під час жахливих подій страждань і смерті Христа, жінки виявилися хоробрішими, ніж його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І неважливо кого: чоловіків чи жінок. Ці жінки сильно любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя в Бозі, перша проголосила добру вістку воскресіння. До честі жіноцтва завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику П’ятницю і першими біля гробу у воскресний ранок. “Рано-вранці... прийшли вони до гробу, як сходило сонце” (Мр.16:2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти воскреслого Господа у молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня “рано-вранці”... ми звертатимемо свої думки до перемоги Ісуса над смертю. Жінки пішли до гробу на світанку. Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісуса. Це було “першого дня в тижні”, коли вони пішли до гробу і побачили, що він пустий. Перший день тижня – це звичайно неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився Своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається днем, коли ми як Мироносиці приходимо до пустого гробу з пахощами нашої віри і любові і зустрічаємо живого і воскреслого Христа через Його слово і Євхаристію. Це дуже сильно виявляється у Недільних Утренях, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком воскреслого Христа у Євангелії. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима і цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює усе значення Дня Господнього: особисто зустріти воскреслого Христа сьогодні у Його слові і Євхаристії. І так само коли ми молимося в Утрені, ми не кажемо: “Віримо у воскресіння Христа”, а “Воскресіння Христове бачивши...”. Через нашу особисту зустріч з Ним у Його слові і у Євхаристії, ми справді Його бачили. “Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його”. Той факт, що жінки принесли пахощі, вказує на те, що вони не чекали воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але і їхні надії. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса – дія зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили солодкі пахощі, щоб прийти і намастити Його. Ми також можемо щось принести до гробу. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, ми можемо принести початок доброї волі, трошки любові, трошки щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, що наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до воскреслого Ісуса і до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з пустими руками, покаже, що наше серце також не є зовсім пусте. «Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса?» Я вважаю, що немає кращих пахощів ніж покаяння, відданість, віра, надія і любов. Коли вони наблизились до гробу, жінки “говорили між собою: “Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?” Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчувають, що питання жінок торкається і нас. Бо у багатьох душах Ісус похований як у гробі. Він паралізований, нерухомий, навіть мертвий. Він закритий важким каменем, каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувались роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. “Хто відкотить камінь для нас?”. “Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, - був бо дуже великий”. Деякі камені ми можемо відкотити. “Відкотіть камінь”, - наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і ми мусимо це зробити, щоб сталося диво. Але каміння, які для нас надто великі може відкотити лише ангел Божий. Справді ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28,2). Часто в духовному розумінні «землетрус» необхідний. Певним чином, усунення будь-якої перепони, що віддаляє нас від Ісуса, не може бути частковим ремонтом. Справа полягає не в тому, щоб забрати чи пересунути декілька зайвих камінців, поправити певні деталі і залишити цілісність недоторканою. У цьому випадку потрібен землетрус. Зміна має бути абсолютною, торкатися усіх аспектів нашого буття. Навернення – це духовний землетрус.” “Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу... А він до них промовив: “Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого. Він воскрес, його нема тут. Ось місце, де його були поклали.” Надгробний камінь завжди має напис “тут лежить і т.д.” Але Ісусове воскресіння змінило цей напис. На могилах віруючих тепер треба писати іншу епітафію: “Його там немає”. Над кожною могилою, чути тихенький шепіт Спасителя: “Я живу, і вони також живуть”. Відкочуючи камінь у саду Йосифа, Бог відкотив найбільший камінь на землі. Він здобув остаточну і повну перемогу над гріхом і смертю. Усі камені, що лежать на нашому шляху, є лише уламками старого каменя. Але старий камінь – найбільший з усіх – вже відкочено. “Але йдіть, скажіть його учням і Петрові, що Він випередить вас у Галилеї: там Його побачите, як Він сказав вам.”   Чому Ісус так хотів зустрітися з своїми учнями в Галилеї? Яке значення має ця зустріч в Галилеї, про яку так часто говориться в Євангелії? Саме у Галилеї більшість апостолів мали першу, незабутню зустріч з Учителем. Там вони вперше почули Його і пішли за Ним і дали Йому свої серця. Тепер їхня віра піддавалася жахливому випробування, тому вони потребували ще раз увійти у цю Галилейську атмосферу і знову там знайти Ісуса, відчути новизну і радість першої зустрічі, відновити свою віру і послух. Для нас це також правда. У житті кожного з нас є Галилея: момент, можливо давно в минулому, коли ми особисто зустріли Ісуса, почули Його і намагалися йти за Ним. Відтоді, гріх, забуття, неохота віддалили нас від Господа. У час сильної кризи, ми так само як апостоли покинули Вчителя. Воскреслий Ісус хоче зустріти нас у Галілеї. Він просить нас оживити пам’ять і полум’я першої зустрічі. Коли ми станемо тим, ким були, ми знову знайдемо Його. Нам не треба казати: “Це дуже тяжко”, бо він приготував дорогу: “Він випередить вас у Галилеї”... Невидимо присутній Він йде перед нами до Галилеї душі, якщо ми йдемо за ним, то кожен крок ставатиме легшим, і прийде час, коли, якщо не тілесними очима, то очима віри і любові, ми досягнемо невимовної певності Його присутності...Там ви Його побачите.” “Але йдіть, скажіть його учням і Петрові, що Він випередить вас у Галилеї”. У цих двох словах “і Петрові” – надзвичайна чутливість Ісуса до людей, які згрішили. Він знає, що Петра мучить відчуття того, що він недостойний. Він знає, що почувається невпевнено, чи може він ще належати до числа 12 апостолів після того, як тричі зрадив Ісуса. Тому Ісус згадує ім’я Петра. “Ідіть скажіть апостолам і Петрові...”, що я чекатиму на них в Галилеї. Він має радіти з усіма. Його потрійне зречення Ісуса на деякий час віддалило його від апостолів, але його щире каяття повернуло його знову до їх числа. “Нехай ніхто не сумує, що знову і знову падає, бо прощення воскресло”, – каже Іван Золотоустий. Дорогі у Христі, жінки-мироносиці, які дали назву сьогоднішній неділі по Воскресінні ГНІХ, символізують кожного практикуючого християнина чи християнку. Дивлячись на їхню любов до Бога і вірність, подумаймо, чи ми кожної неділі і свята ходили до Святого Храму, а отже, чи шукаємо Христа, прагнемо зустрічі з Ним. Навіть теперішній час карантину не звільняє нас від цих роздумів. Чи маємо ми спрагу, незважаючи на ніщо – страх, розчарування, слабкість, зустрітися з Ісусом? Не забуваймо, що під час Божественної Літургії проходить все життя Христа – від Різдва, через навчання, терпіння і смерті до Воскресіння. Що ми приносимо Христові, приходячи кожної неділі чи свята до храму? Наше «пахуче миро» – це щира молитва, покора, смиренність, чистота серця, любов і повагу до ближнього, а чи може навпаки – ми не прагнемо зустрічі з Богом і залишаємося замкнені на Його благовість. Тому просімо у Воскреслого Господа благодаті Святого Духа, щоб просвітив наш розум, очистив серце, допоміг побачити себе в євангельських повчаннях і прикладах і через пережиття Євангелія змінити наше життя на гідне і християнське. А жінки-мироносиці нехай допоможуть нам усім прийти до Воскреслого Христа, побачити Його у нашому житті і вже ніколи не залишати Його науки, заповідей, зустрічей у Таїнствах та свідчення про Нього на дорогах нашого життя. Скріплюймо на силі тих, хто у цих нелегких моментах нашого життя є зневірений та розчарований. Нагадуймо їм, що «Христос Воскрес», а тому Правда восторжествує. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць. Як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві і будьмо певні, що весь наш день буде повним миру, сили, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Христос Воскрес! + Ярослав 16 травня 2021 року Божого,с. Грушів Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 16
^ Догори