Всечесні і преподобні отці! Преподобні сестри! Дорогі в Христі брати і сестри!Слава Ісусу Христу!
24 серпня 2025 року Божого відзначаємо велике національне свято – відновлення Незалежності України. Про день, який стався 34 роки тому, мріяли мільйони синів і дочок українського народу. Українська незалежність – вимолена вірними, оспівана поетами й кобзарями, здобута довготривалою віковою боротьбою та скроплена кров’ю найкращих синів і дочок України. Відзначаючи 34-роковини відновлення Незалежності України, ми схиляємо голови у пам’ять про тих, хто поклав своє життя за волю і кращу долю нашої Батьківщини впродовж багатьох століть, зокрема й за час новітньої збройної агресії московії супроти нашої держави.
Наша Батьківщина не постала 34 роки тому, її історія сягає прадавніх часів, а традиції державотворення беруть початок із десятого століття, коли паросток нашого народу був прищеплений до животворної лози християнської віри. З тих пір український народ утверджував свою духовність, культуру, освіту, державність, прямуючи дорогою християнських цінностей, якою є Господь наш Ісус Христос, Котрий сказав про Себе: «Я є дорога, правда і життя» (Йо.14,6). Євангельські істини були настільки глибоко закорінені у свідомості українців, що виражалися переконанням: краще вмерти вільним, аніж жити рабом; краще зберегти гідність, жертвуючи собою, ніж втратити власне майбутнє та майбутнє народу, йдучи на компроміси зі злом і неправдою.
Як християни, ми знаємо, що зло не має в собі буття, але здавна уособлювалося в образі тиранів, диктаторів і воплочувалося у виді антигуманних систем фашизму, більшовизму, а тепер – рашизму. Тоталітарні режими здійснювали злочинства через війни, агресії, геноциди проти народів і злочини проти людяності. Нажаль, сьогодні Україна переживає непрості часи російської збройної агресії, але ми знаємо, що Господь допоможе нам з гідністю подолати всі ці випробування. Пам’ятаймо, що Бог на боці тих, хто відстоює правду, справедливість та добро. Сьогодні, всюди, де б’ється українське серце, до неба лине молитва за Україну, щоб у цей непростий час український народ зміг вистояти духовно, морально і фізично, перемагаючи видимих і невидимих ворогів. Молімося за нашу спільну перемогу; працюймо для розквіту нашої землі та для блага нашого народу.
Небесна поміч була необхідна для відновлення незалежності нашої держави, вона вкрай потрібна й сьогодні – як у боротьбі з видимою небезпекою північного агресора, так і з прихованими загрозами світоглядного характеру, що, прикриваючись красномовними гаслами, підступно намагаються знищити споконвічні українські моральні устої і таким чином підрізати коріння української державності. Тепер, у період новітніх випробувань і викликів, які переживаємо, саме на нас із вами Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. Сьогодні ми повинні не лише згадувати своїх славних попередників, а й мати відвагу самим взяти відповідальність за наших сучасників і за майбутні покоління, як це зробили герої – воїни Небесної сотні й тисячі наших військовослужбовців, які щомиті жертвують своїм життям і здоров’ям за єдність, соборність і кращу долю України. Перед лицем теперішніх загроз і викликів об’єднуймося в обороні дару української незалежності, яку ми отримали від Бога зусиллями та молитвами наших предків.
Улюблені брати і сестри, щиро вітаю Вас, у це свято національного Великодня! У 34-ту річницю Незалежності України дякуймо Богові, нашому Творцеві і Визволителеві, за дар свободи для нашого народу. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Божа мудрість хай веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви і щоденної праці на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу. Нехай Пресвята Богородиця заступається за всіх нас своїм небесним Покровом, а всі святі землі української вимолюють для нас благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа!
Слава Ісусу Христу! Слава Україні!
+ Ярослав Приріз,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький м. Дрогобич
Детальніше...
«Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28)
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні ми зібралися тут, у цьому святому храмі, як паломники надії, наче велика родина Божих дітей. Кожен із нас проходить свій життєвий шлях – зі своїми радощами і болями, сумнівами та очікуваннями. Та в цьому місці благодаті, на цій ювілейній прощі, ми особливо усвідомлюємо, що не є самотніми, бо належимо до великої Божої сім’ї, яку об’єднують одна віра, одна любов і одна надія у Воскреслого Спасителя.
Цьогорічна проща має особливий вимір, адже відбувається у ювілейний рік надії. Традиція таких років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році, триває вже понад сім століть. Згідно з усталеним звичаєм, Ювілей оголошується кожні 25 років. У 2025 році Божому блаженної пам’яті Святіший Отець Франциск присвятив цей рік саме чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5), і запросив до його святкування не лише вірних Римо-Католицької Церкви, але й Східні Католицькі Церкви.
Для нас, українців, слово «надія» сьогодні набуває особливого значення. Ми живемо в час, коли темрява війни, невизначеності та страху прагне проникнути у серця, і саме тоді Господь нагадує: «Я – ваша надія» (І Тим. 1, 1). «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Християнська надія не обмежується тимчасовими прагненнями, вона спрямована передусім на вічне життя з Богом. Як зауважив Папа Венедикт XVI: «Бог є підставою надії – не будь-який бог, а Бог, який прийняв людську подобу та полюбив нас „до кінця“ (Ів. 13, 1): кожного особисто й усе людство разом» (пор. Spe Salvi, 31).
Щоб глибше зрозуміти зміст Ювілейного року, варто пригадати його біблійні витоки (Лев. 25). Це був період звільнення, прощення боргів і відновлення справедливості. Згідно Священного Писання, принципи і приписи ювілейного року стосуються повернення до витоків, відновлення справедливості, здійснення милосердя, звільнення від рабства, прощення боргів і примирення. Це час надії та відродження, повернення додому та відновлення сімей, оновлення відносин з Богом та ближніми, – час подяки Господу та втішання Його дарами.
У Новому Завіті Христос сповнює і довершує сенс цього старозавітного звичаю. У Євангелії від Луки розповідається про Його першу прилюдну проповідь у Назареті, де Він виріс. Проповідь починається словами, якими Господь проголошує сповнення Божої обітниці, сповіщеної пророком Ісаю: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене… оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18-19). А тоді проголошує: «Сьогодні збулося це писання у ваших вухах» (Лк. 4, 21). У цих словах відкривається глибина: справжній Ювілей настав у Христі. Господь не лише сповіщає благодатний час, але й здійснює його – звільняє людство від гріха у Пасхальному Таїнстві, зцілює хворих, відновлює справедливість, відкриває Царство Боже. Саме ця свобода, яку дарує Христос, є непохитною основою нашої надії: «На це бо й трудимося та боремося, бо ми поклали нашу надію на живого Бога, який є Спасителем усіх людей, особливо ж вірних» (1 Тим. 4, 10).
Тож старозавітний ювілей був лише прообразом майбутнього визволення, яке прийшло в особі Ісуса. Він звільняє не лише від зовнішніх тягарів, але й від найбільшого рабства – гріха і смерті, повертає не просто землю, а небесну спадщину задуману Отцем.
Це особливо важливо для родин. Християнська сім’я – місце, де Божа благодать і надія передаються з покоління в покоління. Ісповідник віри Патріарх Йосиф у своєму «Заповіті» наголошував: «Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їхнього зросту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано – відновіть в українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!».
Тому Ювілейний рік надії – це не лише подія для Церкви загалом, але й конкретне запрошення до кожної сім’ї: дозволити Богові зняти різні тягарі, відновити мир у наших домівках та пробудити любов, яка є джерелом справжньої надії та свободи.
Дорогі брати і сестри! На початку Господь сотворив людину не для самотності, а для спільноти. У книзі Буття читаємо: Бог створив людину на «свій образ і свою подобу» (Бут. 1, 26), «чоловіком і жінкою сотворив їх», благословив і сказав: «Будьте плідні й множтеся, наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Перша спільнота, створена Богом, – не народ, не місто, не військо, а родина. Це показує, що сім’я є основою всього людського буття, місцем, де людина вчиться любові, довірі, прощенню та самопожертві.
Нещодавно під час Синоду Єпископів у Римі наша Церква звернула особливу увагу на тему «Душпастирство родин в умовах війни». Християнська сім’я покликана бути привілейованим простором зростання у вірі, святості та любові. У Посланні Синоду читаємо: «Батьки – це перші ікони Божої любові й доброти для своїх дітей. Яке це велике і святе покликання – бути тими, через кого Господь об’являє Себе дітям!».
Отці ІІ Ватиканського собору називають родину «домашньою Церквою» – місцем, де передається не лише культура чи традиції, але й віра, надія та любов. Тут діти вперше чують про Бога, бачать приклад молитви, взаємно поваги, пізнають добро. Родина є школою людяності, де кожен навчається жити так, як задумав Творець.
Сьогодні ж християнська родина переживає серйозні виклики. Війна розділяє тисячі домівок: батьки далеко від дітей, матері живуть у тривозі, багато сімей втратили дім і змушені починати життя наново. Війна руйнує не лише будівлі, але й відчуття безпеки, що так необхідне всім нам.
Паралельно з цим триває менш помітний, але небезпечний ідеологічний тиск. Гендерна ідеологія, що намагається стерти відмінність між чоловіком і жінкою, применшує значення подружжя як союзу між чоловіком і жінкою, проникає через медіа, інтернет і нажаль навіть через освітні програми. Те, що було очевидним для всіх культур упродовж тисячоліть, нині ставиться під сумнів. Якщо християнська родина не буде міцною у вірі, ці ідеї здатні деформувати світогляд нового покоління.
Додаються й інші виклики: споживацька культура, культ успіху, пріоритет кар’єри та комфорту над сімейними цінностями. І навіть у наших сім’ях зростає спокуса жити «поруч, але окремо», кожен у своєму телефоні, кожен у своєму світі, без глибокого спілкування і справжнього слухання одне одного. А залежності – алкоголь, наркотики, азартні ігри, інтернет – руйнують родину зсередини, підриваючи довіру та породжуючи зневіру.
Перед лицем цих викликів може з’явитися відчуття безсилля. Але наша надія – не в політичних змінах чи економічному зростанні, а у Воскреслому Христі (1 Тим. 1, 1). Лише особистий зв’язок із Тим, Хто є Господом життя, дає справжню силу. Якщо ми хочемо, щоб родина вистояла, щоб діти виросли в любові – потрібно довіритися Христові. Усі наші плани, стратегії та амбіції без Господа залишаться порожніми. Лише Господь Бог може зцілити глибокі рани та дарувати справжній мир, що «перевищує всяке розуміння» (Фил. 4, 7).
У сьогоднішньому Євангелії, яке ми щойно почули, Христос промовляє: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). У цих словах відкривається серце Бога, яке б’ється в унісон із серцями своїх дітей – свого творіння. Це не просто заклик, а обітниця: кожен, хто відчуває тягар життя, запрошений до зустрічі з Тим, Хто є єдиним і справжнім джерелом миру і життя. Втома, про яку говорить Христос, охоплює не лише фізичну слабкість, але й глибоку духовну та емоційну виснаженість. Для українських родин ці слова звучать особливо близько: роки війни, тривога за майбутнє дітей, розлука з близькими, економічна нестабільність. Часом здається, що ці тягарі неможливо зняти. Проте Христос показує інший шлях: не втечу від проблем, а перенесення їх у Його руки, де вони отримують новий сенс і нову перспективу.
Коли Ісус каже: «Візьміть ярмо Моє на себе» (Мт. 11, 29), Він не обіцяє звільнення від відповідальності, але пропонує інший спосіб її несення. У біблійному образі ярмо – це знак єдності: двоє, з’єднані одним ярмом, ідуть поруч, ділячи навантаження. Христове ярмо – це союз із Ним, у якому Він бере на Себе головну вагу, залишаючи нам лише те, що можемо понести з Його допомогою. У цьому розкривається суть християнської надії: ми ніколи не йдемо життєвою дорогою наодинці, але у сопричасті з Тим, Хто переміг смерть і воскрес.
У світлі Ювілейного року надії ці слова набувають особливого значення. У біблійній традиції ювілей був часом звільнення і відновлення: борги прощалися, раби отримували свободу, земля відпочивала. Церква зберегла цей символ як знак того, що Бог прагне визволити нас від тягарів гріха, страху та зневіри. Тож ця проща є нагодою стати перед Христом зі всіма нашими болями і почути Його тихий, але всемогутній голос: «Я — твоя надія» (І Тим. 1, 1).
Господь Бог не дає ілюзій, що війна закінчиться завтра чи всі труднощі зникнуть. Але Він запевняє, що Його мир і присутність сильніші за будь-яку бурю. Для родини це означає, що навіть серед тривог можна виховувати дітей у довірі до Бога, плекати взаємну підтримку, будувати любов, яка віддзеркалює любов Отця. Християнська надія – це не мрія чи утопія, а впевненість, що в історії нашого народу й у долі кожної сім’ї останнє слово завжди належить Богові. Тому сьогодні, відповідаючи на заклик Ісуса, ми у цьому святому місці приносимо Йому всі наші тягарі. Бо лише в Ньому, у лагідному та смиренному серці Спасителя, людська душа знаходить справжній відпочинок і силу йти далі – з надією, яка «не засоромить» (Рим. 5, 5).
Коли ми сьогодні роздумуємо над словами Христа, неможливо не згадати про тих, хто в особливий спосіб жив цією довірою до Бога у своєму щоденному житті. Найяскравішим прикладом цього є Пресвята Родина – Ісус, Марія та Йосиф.
Святий обручник Йосиф є справжнім образом чоловіка й батька. Він не вимовив жодного слова, записаного в Євангелії, але його життя стало красномовною проповіддю вірності та відповідальності. Йосиф без вагань прийняв Діву Марію і Дитятко Ісуса, довірившись Божому проведінню, навіть коли все навколо здавалося незрозумілим. Він охороняв і забезпечував свою сім’ю, працюючи теслею, показуючи, що праця – це не лише обов’язок, а й спосіб служіння. У часи небезпеки, як-от втеча до Єгипту, Йосиф виявив рішучість і мужність, оберігаючи тих, кого йому довірив Бог. Для сучасних батьків він є прикладом того, як бути духовним провідником у родині: молитися з нею, разом шукати Божої волі, і бути готовим жертвувати власним комфортом заради безпеки й добра своїх близьких.
Пресвята Діва Марія – зразок материнської любові, смирення та відданості. Вона прийняла вістку архангела без запитань про власне майбутнє, сказавши: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Її життя було глибоко пронизане молитвою і довірою, навіть тоді, коли вона не розуміла всього, що відбувається. Тепер, коли світ часто підмінює справжню любов емоційними чи матеріальними сурогатами, Пресвята Богородиця показує, що материнство – це передусім духовне служіння: провадити дитину як дар життя до Бога, виховувати її в чеснотах, підтримувати у випробуваннях, бути присутньою серцем і молитвою.
Ісус Христос обрав шлях послуху Своїм земним батькам. Євангеліє свідчить: «був їм слухняний» (Лк. 2, 51). Це – приклад для сучасної молоді: послух і повага до батьків є виявом зрілості й любові. У Назареті Ісус навчався ремесла, працював, пізнавав Святе Письмо, «зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей» (Лк. 2, 52). Для дітей та юнаків це приклад того, що справжній розвиток – це гармонія між фізичним, інтелектуальним і духовним зростанням, а не гонитва лише за зовнішніми успіхами, комфортом та безтурботністю.
Пресвята Родина жила у світі, який мав свої труднощі: римська окупація, економічна нестабільність, різні небезпеки, тощо. І все ж у їхній сім’ї панували мир і любов, бо вони черпали силу з Божої присутності. Їхнє життя було прикрашене спільною молитвою, спільне святкуванням релігійних свят, працею на користь одне одного і ближніх. Так само християнська родина покликана бути «домашньою Церквою» – місцем, де Бог шанується, де любов до Нього та одне до одного стоїть на першому місці, а всі інші речі впорядковуються відповідно до цього.
Дорогі брати і сестри, дорогі наші родини! Повертаючись сьогодні додому після цієї ювілейної прощі, несімо зі собою передусім живу рішучість будувати свої родини на Христі. Плекаймо молитву у наших домівках так, щоб діти зростали, чуючи не лише новини світу, але й слова Божого миру. Навчаймо їх не боятися труднощів, бо з Христом будь-який тягар стає легшим. Будьмо уважними один до одного, особливо в часі випробувань. Пам’ятаймо: найкраща спадщина, яку можемо залишити дітям, – це не лише освіта чи матеріальний добробут, а міцна віра, приклад жертовної любові та довіра до Бога, що не минає навіть у важкі часи. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
16 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
15 серпня 2025
У Різдві дівство зберегла Ти, в Успенні світа не оставила Ти, Богородице. Переставилася Ти до життя, бувши Матір’ю Життя. I молитвами Твоїми ізбавляєш від смерти душі наші.Тропар свята
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці, зібралися ми сьогодні на цьому святому місці у древнього Самбора, щоб осмислити важливу подію з Її життя – Успення − і випросити через заступництво Богоматері благодать Божу для нашого народу, держави, нашого воїнства; молити, щоб Пресвята Богородиця захистила їх Своїм могутнім омофором і вимолила у Свого Сина, а Господа нашого Ісуса Христа, перемогу над російським агресором і справедливий мир для України.
Підставою для святкування празника Успення Пресвятої Богородиці є традиція Церкви, яка від апостольських часів засвідчує, що коли Діва Марія закінчила Своє земне життя, Її тіло було покладене до гробу. Згідно з переданням, апостол Тома, запізнившись, прагнув попрощатися з Пречистою Дівою Марією, але коли апостоли відкрили гробницю, Її тіла у гробі вже не знайшли, бо в день Успіння тіло Пресвятої Богородиці разом із душею було взяте Ісусом Христом на небо. Святий Йоан Дамаскин пояснює нам це таїнство прослави Пречистої Богородиці, кажучи: «Годилося, щоб Той, Хто зберіг Її дівицтво при Своїм народженні, зберіг Її тіло нетлінним по смерті. Годилося, аби Та, що в обіймах Своїх носила Творця як Дитя, перебувала в небесних палатах. Годилося, аби Та, Яка бачила Свого Сина на хресті та серце Якої прошив меч болю, що його не зазнала Вона при народженні Ісуса Христа, оглядала Його, що сидить по правиці Отця».
Свято Успення відображає радісну впевненість у тому, що після Воскресіння Ісуса Христа смерть не має остаточної влади над людиною. Слов'янська назва сьогоднішнього свята «Успення» глибоко богословська, бо вказує на перспективу пробудження. Богомати лише заснула для земного життя, щоб тієї ж миті прокинутися до вічного блаженного життя і вселитися в оселі Небесного Отця. Завершенням Її земного життя став перехід до вічного блаженства. Життя майбутнього віку, якого ми ще тільки очікуємо, для Богородиці вже настало.
Сьогодні свята Церква у своїй богослужбовій мудрості дарує нам свято Успення Пресвятої Богородиці як вінець і торжество Її земного життя. Ця подія не лише завершує шлях Пречистої на землі, а й відкриває двері вічності, де смерть переможена, а життя торжествує. Успення Богородиці – це пасхальне таїнство Діви Марії, у якому ми бачимо сповнення надії всього людства, бо Та, Яка носила у Своєму лоні Життя, не могла залишитися у владі тління.
На відміну від звичайного людського відходу, Успення Пречистої – це не трагічний кінець, а славний перехід. У церковній іконографії й богослужінні Пресвята Діва зображується як Та, що засинає, а Її Син приймає Її душу в обійми – немов немовля. Це глибокий духовний образ: Та, що колись носила Його у Своєму лоні, тепер сама приймається Ним у вічність. Вона спочиває тілом, але пробуджується у світлі нетлінного життя, і вже як Мати і Заступниця супроводжує людство дорогою спасіння.
Сьогоднішнє свято відкриває перед нами сутність християнської надії: смерть не є для нас кінцем, а лише дверима, через які входимо в Божу повноту життя. Надія християнина – не в утечі від смерті, а у сприйнятті її як переходу до зустрічі з Творцем і вічністю. І в цьому ми наслідуємо Пресвяту Богородицю.
Успення є не лише богословською іконою воскресіння Богоматері, а й промовистим свідченням дієвості чесноти надії. У житті Пречистої не було ілюзій. Вона пізнала втрату, вигнання, нерозуміння, біль розлуки та саму Голготу. І саме в цих обставинах Її надія визрівала: не як втеча від дійсності, а як тривале вкорінення у волі Божій. Її «Так» у день Благовіщення стало початком шляху, на якому надія була вибором – щоденним, свідомим, глибоко особистим. Надія Богородиці – це не наївна віра в щасливе завершення, а стійка впевненість у Божій вірності, що визріває у молитві, у смиренному прийнятті подій, які перевищують людське розуміння. Саме тому Її смерть не була поразкою, а перемогою, а Успення – вершина шляху, що був пройдений з надією на Бога.
Ми, смертні, часто боїмося невідомого, і цей страх паралізує нас. Але в образі Діви Марії ми бачимо, що можливо пройти через страх, тримаючи серце відкритим для Бога. Вона не уникала болю, але не дозволила болю зруйнувати свою довіру до Отця. Її надія – це світло, яке ніколи не згасло, навіть тоді, коли згасало світло земного життя.
Згідно з Переданням, апостоли були чудесно зібрані біля ложа Богородиці в момент Її відходу. Це глибоко символічна сцена: Церква – в єдності, зібрана навколо Марії. Вона не вмирає на самоті, Її останній земний момент – у спільноті, в любові, в молитві. І цей образ показує нам: кожен, хто є у Церкві, ніколи не є сам. Церква як спільнота живе під покровом Богородиці. У кожному поколінні ми збираємося навколо Неї «особливо з Пресвятою, Пречистою, Преблагословенною, Дівою Марією»: у молитві, у благоговінні, у надії. Тож у цей святковий день Божий люд возвеличує Її словами кондака: «В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали, бо як Матір Життя до життя переставив Той, Хто вселився в утробу приснодівственну». Її материнство не завершилося в Назареті чи на Голготі – воно триває і сьогодні. Вона поруч з нами, як Заступниця, як Мати Надії, як провідниця в дорозі до воскресіння і життя вічного.
Останній земний подих Марії став першою нотою пісні Її небесної прослави. В Її тілі і душі, які були піднесені, ми бачимо нашу надію: бо ми не створені для смерті. Успення не є ізольованою подією, це початок великого майбутнього – Божого задуму для всього людства. Христос воскрес, щоби воскресити всіх, а Богородиця – перша у цій славі. Її життя – це шлях надії, що дозріває у вірності, а смерть – мить переходу, що наповнена світлом і життя.
Сьогоднішнє свято спонукає нас також поглянути на наші страхи, тривоги, втрати – і побачити їх не як безвихідь, а як період, в якому може дозріти наша надія. Діва Марія навчилася надіятись не тоді, коли все було добре, а тоді, коли було важко. І саме така надія –вистраждана, глибоко вкорінена в Божому Слові (яке пильно зберігала у своєму серці) – стала дверима до Її прослави.
Тож погляньмо сьогодні на Богородицю не тільки як на ту, що вже перебуває у славі, а як на Матір, що йде нам назустріч, аби підтримати, втішити, повести. Її погляд звернений до кожного з нас, особливо до тих, хто шукає у Неї опори, світла, розради. У Її руках – розпростертий над нами покров, і відкрите материнське серце, яке пульсує Божою надією.
Сьогодні перед чудотворною іконою тут, у Самборі, молімося до нашої Небесної Заступниці, щоб Вона, наша Мати, допомагала нам, заступалася там, де наша людська сила є неспроможною. У ці важкі часи війни ми повинні звертатися до Марії з молитвою і надією. Вона є нашою Небесною Матір’ю, яка не залишає свого народу у часі випробувань. Ми можемо знайти у ній захист і допомогу, бо Вона завжди поруч з нами, заступаючись перед Богом за наш народ. Нехай же Пресвята Богородиця, Мати Надії, стане для нас провідницею у вірі, заступницею у випробуваннях, взірцем у стражданні. Хай Її шлях – від Назарету до Успення – стане і для нас дорогою світла і довіри до Бога. Бо там, де Вона вже є, – ми покликані бути, і якщо будемо з Нею – не втратимо надії.
Нехай божественна благодать торкне кожного з нас і наповнить відчуттям близькості Христа і Його Небесного Царства! Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви всіх нас до Свого Сина та відкриє для нас Його вічне, милосердне, добре, визволяюче обличчя! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
15 серпня 2025 року Божого,м. Самбір
Детальніше...
11 серпня 2025
Слава Ісусу Хритсу!Дорогі у Христі брати і сестри
Улюблені прочани, дорогі молільники, Пацлавська ікона Пресвятої Богородиці і ця благословенна земля є свідченням глибоких корінь християнської віри нашого народу, завдяки якому впродовж багатьох століть йому вдалося встояти попри різноманітні бурі і випробування. Це особливий знак присутності Бога посеред нас. Це святе місце розповідає нам про непросту історію нашого народу, коли вітрила нашої держави були спущені, коли наша земля перебувала під владою різних окупаційних режимів, а одинокою заступницею та покровителькою українського народу була Мати Божа. Наші предки йшли на Кальварію з великою довірою у Божу допомогу. Чудотворна Пацлавська ікона, це надприродна відповідь і дар Богоматері своїм молільникам…
На древню Українську Кальварію прибули і ми сьогодні, у дуже скорботний час війни, яка вже триває четвертий рік. Ми прийшли, щоб просити в Богородиці справедливого миру і звільнення нашої землі від окупанта. Щоразу, коли ми приходимо тут як прочани на соборну молитву, переживаємо особливий момент зустрічі із Пресвятою Богородицею. Ми відчуваємо, що тут нам через Неї, відкрите небо і відкрите серце нашого Господа Ісуса Христа до наших молитов.
Святий Амвросій Медіолянський каже: «Коли ми молимося, то ми промовляємо до Бога. А коли ми читаємо чи слухаємо Слово Боже, то Бог промовляє до нас». Слухаючи Євангелії, ми щоразу чуємо Слово живого Бога, Який до нас промовляє. Як християни, ми не лише віримо, що Бог є з нами, але що цей Бог своїм Словом промовляє до нас і кормить нас Словом життя. Боже Слово несе в собі велику силу: воно є творчим, бо ним Господь сотворив усе, що існує; воно є сильним, бо ним Він виганяв демонів і воскрешав померлих; воно є зцілюючим, бо ним Він оздоровлював недужих і прокажених. У Божому Слові криється Божий Дух і Боже життя (пор. Йо. 6, 63).
У сьогоднішньому Євангелії, яке ми щойно почули, взаємно переплітаються дві головні теми. Перша є свідченням про надприродну діяльність Ісуса Христа. В іншій спостерігаємо труднощі життя у вірі, які властиві Христовим учням і нам. Старозавітні пророки Мойсей, Ісус Навин, Ілля та Єлисей — всі вони чинили чудеса, пов’язані з розділенням вод — моря або Йордану. Проте єдиним, про кого священне Писання розповідає як про Того, Хто ходив по воді, – Господь наш Ісус Христос. Cьогоднішня ж євангельська благовість свідчить, що по воді йде людина – апостол Петро. Це стає можливим завдяки вірі в Ісуса Христа, який на сумніви та переляк учнів відповідає: «Заспокойтесь, – це Я не страхайтеся!» (пор. Мт. 14,27).
Після розмноження хлібів Ісус спонукав учнів увійти до човна і переправитись на інший бік моря, тим часом як Він відпускав народ, який наситився хлібом (пор. Мт. 14, 22-34). Учні залишили Ісуса на березі, коли відчалили за Його розпорядженням, а Сам Він пішов на гору молитися на самоті. Тим часом на морі піднялась буря, човен на якому перебувають учні, кидають хвилі, не вщухає супротивний вітер, який перешкоджає щоб дійти до тихої пристані. «Чи Ісус знає про нашу небезпеку: смерть чигає на нас?» – питали себе учні. «О, якби Ісус був тут!» – часто ці слова є й на наших устах. Втрата довіри до Бога є найбільшою трудністю в часі тривог – бурі нашого життя. В дні нещирості та переживань, коли ми обтяжені проблемами, і весь світ виглядає похмурим, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У моменти тривоги, коли ми не знаємо, як жити далі, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У дні найважчих випробувань, коли ми почуваємось безсилими проти руйнівних обставин нашого життя, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!».
Але Господь завжди є біля нас, ближче, аніж ми думаємо. Тієї ночі, коли Ісус молився серед пагорбів, Він також бачив посеред розбурханих хвиль своїх учнів. Христос бачив слабкий човен, який кидало по морю, відчув всю небезпеку тієї бурі, добре знав, в якій загрозі знаходяться його друзі – апостоли. І, як говорить євангелист Матей, о четвертій сторожі ночі Ісус прийшов до них, ступаючи морем (пор. Мт. 14, 26).
І ми не раз зустрічаємо Христа серед хвиль свого життя – не менш бурхливих, ніж на Галилейському озері. Одним з найбільших відкриттів у нашому житті є те, як потрясіння, хвороби, різного роду труднощі можуть раптово привести нас до Бога. Коли життя подібне до бурхливого моря, повного проблем, Господь є поруч. Серед цього мороку Він особисто здатний прийти до нас і принести нам мир і спокій.
Однак присутність Ісуса в нашому «човні» не означає, що буря не відбудеться. Це дивує багатьох людей, які вірять, що присутність Христа означає майже магічну відсутність критичних становищ, гіркого досвіду й небезпечних ситуацій. Коли Ісус є присутнім біля нас, це не означає, що ми не можемо мати багато викликів, непередбачуваних труднощів. Але Його присутність у «човні», поряд з нами, змінює те, як ми переносимо цю бурю нашого життя – різного роду труднощі.
Ісус на горі молиться, але човен учнів – посеред моря, його кидають хвилі, бо вітер був супротивний. А в четвертій сторожі ночі, вже над ранком, Ісус іде по воді. Учні злякалися, думали, що це привид. Ісус каже до них: «Заспокойтесь, це я! Не страхайтеся!». Ідучи по морі, Ісус Христос виявляє учням, що Він є Богом, Творцем Вселенної. Все Йому підкорене, і Він ступає по морю, як по суші. Очевидно, що учні, побачивши Христа в такому надприродному дійстві, налякалися. Тоді апостол Петро, намагаючись випробувати божество Ісуса Христа, каже: «Учителю, якщо це Ти, дозволь мені прийти до Тебе». Насправді не апостол, а Господь випробовує його довіру до Бога.
Святі Отці і вчителі Церкви говорять, що чуда і знаки, які Ісус здійснював, щоб підтвердити своє месіанське посланництво і прихід Царства Божого, тісно пов'язані із закликом до віри людини у Бога. Цей заклик має подвійне значення: віра передує чудові, більш того — є умовою його виконання. В свою чергу: віра є наслідком чуда, породжує його в душі тих, хто чудо досвідчив або став його свідком. Відомо, що віра є відповіддю людини на слово Божого об’явлення – Богоявління.
І ось Петро починає іти по воді, його погляд зосереджений на Господі. Його віра єднає обмежену людину і Всемогутнього Бога, вона є тим мостиком, який дає можливість переступити власні людські межі. Віра – це особистий стосунок між людським – обмеженим і Божественним – Всемогутнім. Це – невимовна можливість бути сильним Божою силою і на межі своєї обмеженості досвідчувати не хаос і смерть, але Всемогутню Божу присутність. Навіть тоді, коли Петро почав сумніватися, коли цей зв’язок між Богом та людиною почав розриватися, Ісус не відступається від нього. Подає йому руку, витягає з моря і каже до нього: «Маловіре, чого ти засумнівався?» Тоді Петро разом з Христом іде по воді і входить у човен, а буря втихає, бо там, де є присутній Бог, там є мир і гармонія, тоді учні вклонились Йому кажучи: «Ти істинно – Син Божий!».
На цьому святому місці, на Українській Кальварії, до нас продовжують лунати ті самі слова, які Ісус промовив Петрові посеред розбурханого моря. Він промовляє сьогодні до нас: «Підійди, Ти можеш ходити по розбурханих хвилях свого життя»; якщо тебе мучить хвороба, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цієї хвороби до Тебе». Якщо фінансова криза зруйнувала твоє життя, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цього лиха». Якщо у тебе виникли проблеми у подружньому житті, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по розбурханих хвилях мого шлюбу». Тим, хто міцно вірує в Бога, Господь допомагає пройти серед жахіть рашистських нападів на Україну, серед полум’я вогню і звуки вибухів ракет. Той самий Христос, який допоміг Петрові пройти по розбурханих хвилях Галилейського моря, є поряд з нами сьогодні. Він додає нам сили переносити бурі нашого життя та проходити повз розбурхані хвилі до перемоги.
Потопаючого у хвилях апостола Петра можемо легко ідентифікувати зі собою. Життєві хвилі випробовування є часто зависокі для нас. Охоплені страхом та тривогою, ми в критичних моментах часто взиваємо: «Боже, спаси мене, я потопаю». Як часто ми, як і Петро, потопаємо у хвилях сумніву, тривоги, страху, війни, але сьогоднішнє Євангеліє запевняє нас: за будь-якої бурі та життєвих хвиль Божа присутність залишається незмінною. Сам Христос, який був з потопаючим апостолом Петром, продовжує бути з нами. Його присутність може кардинально змінити наше життя.
Дорогі у Христі брати і сестри, сьогодні, коли расистська війна знову прийшла на українську землю, коли мільйони людей шукають захисту, Пресвята Богородиця залишається для нас Матір’ю Надії. Ми звертаються до Неї зі словами, які відлунюють дитячою довірою пацлавського пастушка: «Матінко, допоможи». І Вона їх чує, Її погляд із ікони звернений до кожного, хто стоїть на своїй Голготі, нагадуючи, що правда перемагає – Воскресіння близьке, перемога неминуча.
Наше паломництва до Української Кальварії – це свідчення того, що Богородиця не залишає свого народу. Її лагідний погляд з ікони немовби промовляє: «Я стояла під Хрестом свого Сина – я стою і зараз поруч із вами». Коли ми вдивляємося на Пацлавську ікону, бачимо не просто художній образ. Перед нами відкривається «знак надії» для цілого народу. Її обійми відкриті для всіх: для тих, хто губиться в лабіринтах страждань і болю, хто відчуває себе покинутим, хто втрачає сенс у темряві. В Її руках – Сам Ісус Христос, Вона тримає на руках Надію, яка за словами апостола Павла «не засоромить» (Рим. 5, 5). Тому паломництво до Пацлавської чудотворної ікони Матері Божої – це шлях до джерела нашої Надії. Це відповідь на заклик Пречистої, яка перша виходить назустріч кожному, хто шукає Господа. Приходячи до Її ікони, ми приносимо не лише особисті прохання, але й тягарі всього народу: благання про мир, про перемогу життя над смертю заради Божої справедливості.
У цій важкій добі нашого випробування прибігаємо до Пречистої Діви, бо Вона тримає на руках повноту нашої надії — свого Сина, якого Вона, як людська мати, з волі Небесного Отця, зродила за благодаттю та діянням Святого Духа, і на якого надіється весь людський рід від початку створення аж до завершення історії світу. В цій історії є вписаний шлях, боротьба та віра і нашого народу. Він «стоїть, бореться і молиться» тому, що живе надією на Божу справедливість і вірить у перемогу над злом, яке сьогодні паралізувало мільйони душ та намагається диктувати свою волю світові. Перемогу, яка під покровом Марії може стати шансом для сучасного людського суспільства, вийти на шлях власного відродження у світлі Божої правди та справедливості. Бо жодна людська сила, жодні міжнародні перемовини і дипломатія не дадуть нам тієї сили, щоб пройти шляхом до правдивої свободи і гідності. Тою дорогою нас перевести може лише Господь. Справедливий мир, який ми сьогодні хочемо випросити у нашого Господа – мир у наш Український човен – походить від Бога.
Тож молімся, на цьому святому місці, під час нашої прощі, щоб Пресвята Богородиця, Мати Надії, взяла у свої обійми наш народ, нашу Церкву, наше воїнство. Її чудотворна ікона хай завжди нагадує нам: що навіть у найтяжчі моменти Бог приходить до нас через Свою Матір, щоб підтримати нас і дати нове життя. Нехай наші молитви кріплять на дусі захисників України, нехай всенародна підтримка додає снаги українським витязям здолати окупанта. Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та для добра рідного народу. Вимолюймо на Українській Кальварії, аби благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа була з нашими воїнами, з нашим многострадальним українським народом. Амінь!
+ Ярослав
10 серпня 2025 року Божого,с. Губичі, Добромильського деканату
Детальніше...
06 серпня 2025
«Це Син мій улюблений… Його слухайте»(Мт. 17, 5)
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Преображення Господнє – реальна подія з життя Господа нашого Ісуса Христа, про яку нам розповідає Євангеліє. Земне життя нашого Спасителя добігало до завершення. Зближався час Його страстей і смерті на Голготі, а водночас − випробовування віри Його учнів. Учні щиро вірили, що Ісус є обіцяним Месією, про Якого писали Мойсей і пророки. Однак євангельські події вказують, та й самі апостоли пізніше признаються, що ця віра затьмарювалася тими неправдивими поглядами на Месію, які ширили в єврейському народі книжники та фарисеї. Загальноприйнятою була думка, що Месія, прийшовши на землю, згуртує весь єврейський народ, переможе його ворогів, завоює цілий світ і дасть своєму вибраному народові можливість насолоджуватись невимовним щастям на землі. Тому апостолам було важко погодитись з тим, що їхній Учитель, такий могутній і славний, може бути зневажений, скатований, розп'ятий на хресті.
Христос, щоб скріпити віру своїх учнів, об’явив їм свою Божественну природу, яка засяяла на Таворській горі — об’явив їм ту славу, яку Він мав у Небесного Отця перед сотворенням світу, ту славу, яка належала Йому як Синові Божому, одноістотному з Отцем і Святим Духом. Цю безмірну славу Сина Божого ми виразно добачаємо впродовж усього земного життя Ісуса Христа. Також у сьогоднішньому євангельському читанні дізнаємось про неї: «(…) узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору й переобразився перед ними: обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло. І ось з'явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли» (Мт. 17, 1−8). На думку святого Йоана Дамаскина, Ісус Христос узяв саме цих трьох, а не інших апостолів, тому що Петро, який прилюдно визнав Христове Божество, мав почути потвердження цього визнання й від Небесного Отця; Яків мав стати першим єпископом Єрусалима й першим з апостолів віддати життя за Христа; Йоан був улюбленим учнем Ісуса.
Дякуймо Богові за те, що «дав нам привілей називати його Отцем». Боже батьківство було об’явлене у Старому Завіті, однак лише Ісус став Тим, Хто навчив нас взивати «Отче наш», бо саме у Христі Ісусі стаємо дітьми Божими. Як чуємо в сьогоднішньому євангельському уривку, Ісус преобразився перед Петром, Яковом та Йоаном (пор. Мт. 17, 2). Через заслону людської природи об’явився Син Божий − «Світло від світла». І було це підтверджено голосом із неба (пор. Мт. 17, 5). Бог Отець Сам вказує на Ісуса, Сина Свого, як «Вибраного» (пор. Лк. 9, 35) не лише під час хрещення в Йордані, але й у часі Преображення. На горі Тавор, подібно як і над Йорданом, залунав голос Отця: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте» (Мт. 17, 5). Коли Ісус втілився в лоно Марії Діви, то став нашим братом, а ми всі у Христі стаємо «дітьми – синами та дочками в Сині», тому Бог влив у нас духа усиновлення (пор. Рим. 8, 15). Ця велика істина вимагає від нас конкретної відповіді вірою та ділами життя.
Преображення Господнє має також глибокий богословський задум: воно вказує на життя вічне, яке перебуває поза нашим історичним і циклічним часом. Ця подія говорить нам про Царство слави, преображення світу. На Таворі заговорив апостол Петро й каже до Ісуса: «Учителю, добре нам тут бути! Зробімо ж три намети: тобі один, Мойсеєві один та Іллі один» (пор. Мр. 9, 5). Слова апостола Петра вказують на Царство Боже, яке на мить прийшло в силі на землю. Апостол Петро прагнув утримати його, але воно цьому світові не належить, тому й зникло, хоча й було в ньому. Тільки у славному Зновупришесті Господньому Царство Боже запанує та існуватиме вічно. На Таворі ж його чудесне видіння було тимчасове.
Під час преображення залунав голос: «Це Син мій возлюблений, слухайтесь його!» (Мр. 9, 7). Це незвикле об’явлення Божого синівства Ісуса тривало досить коротко. Коли апостоли підвели свої очі, то не бачили вже нікого іншого, лише Ісуса: «А коли сходили вони з гори, наказав їм, щоб нікому не оповідали те, що бачили, аж поки Син Чоловічий не воскресне з мертвих», – описує євангелист Марко (Мр. 9, 9). Так ми разом з апостолами чуємо передречення воскресіння з мертвих. Чуємо про це разом з учнями, вирушаючи з ними до Єрусалима, де станемо учасниками терпіння, смерті і воскресіння Господа − стрижневих подій в історії спасіння людства.
Отже, Ісус є не лише найвидатнішою особистістю людської історії, але й Сином Божим. Він є Еммануїлом, Богом із нами і Божественним Приятелем, Який має слова життя вічного. Він є Світлом у темряві. Ісус є нашою радістю, бо ж знаємо, як Він любить кожного з нас. Апостол Павло в Посланні до Римлян пише: «Що скажемо на це? Коли Бог за нас, хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас (…) Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, – він заступається за нас» (Рим. 8, 31−34). Ніколи, але особливо у хвилини розгубленості й неспокою, коли життя і сам світ валиться, не забуваймо про Христові слова: «Прийдіть до мене, всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо-бо моє любе й тягар мій легкий» (Мт. 11, 28−30).
На горі Тавор Небесний Отець свідчить про Ісуса Христа: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте!» Словами «Його слухайте!» Бог Отець посилає Ісуса Христа людству як єдиного й остаточного Вчителя. З повеління «Його слухайте!» випромінює повнота Божественної влади, але також повнота любові Бога до людини, бо послух Ісусові є для нас не тільки обов’язком, який випливає з буття християнина, але також ласкою, привілеєм, даром. Він є Дорогою: ідучи за Ним, не заблукаємо. Він є Правдою: слухаючи Його, осягнемо правдиве визволення (пор. Йо. 8, 32). Він є Любов’ю, отже, прагне нашого добра, коли скеровує до нас Своє Слово. Він є Життям: слухаючи Його Слово, маємо доступ до вічного життя, бо слово Його — «Дух і життя» (пор. Йо. 6, 63).
У сьогоднішньому Євангелії також читаємо, що, ставши свідками Таворського чуда, учні впали обличчям до землі й вельми злякались. Тоді Ісус підійшов, доторкнувся до них і каже: «Устаньте, не страхайтеся!» (Мт. 17, 7). Дотик Бога усуває з людського серця збентеження і страх та вливає в нього силу й відвагу. Божий дотик позбавляє людське життя стагнації, інертності й пасивності. Як часто у Святому Письмі сказано: «Устань!» Господь каже до Мойсея на Синай-пустині: «Устань, вийди поперед людей (…) Ось я стану перед тобою там, на скелі, на Хориві, і коли вдариш ти по скелі, вода зрине з неї, і люди питимуть (пор. Вих. 17, 5−7). «Устань та їж, бо далека тобі дорога», — сказав Божий Ангел Іллі. «Вийди з печери і встань на горі перед Господом», — закликав уже Сам Господь до пророка (пор. 1 Цар. 19, 7−11). Пророк Єзекиїл згадує своє пережиття зустрічі з Богом: «Рука Господня була там на мені, і він сказав мені: "Устань, вийди на рівнину, і я там говоритиму з тобою"» (Єз. 3, 22). «Устань, іди в Ніневію, оте велике місто, і проповідуй проти нього», — наказує Господь пророкові Йоні (Йон. 1, 2). «Устань, візьми дитятко та його матір і втікай у Єгипет», — каже ангел св. Йосифові (Мт. 2, 13). «Устану й піду до мого батька», — вигукуй блудний син у хвилині прозріння (Лк. 15, 18). «Устань і йди в Дамаск», — чує Савло, коли від Божого світла повалився додолу й осліп» (пор. Ді. 22, 10).
Щоразу, коли відбувається щось важливе й вирішальне, людина мусить устати, піднестися, віддалитися від буденності. Завдяки прямій поставі людина може розмовляти з Богом віч-на-віч, як Мойсей на горі Синай. Так вона виражає надзвичайну гідність покликання людини — бути партнером Бога, продовжувати Його діло сотворення й преображення створіння. Постава стояння на ногах є водночас поставою слухання й готовності сповняти волю Божу.
Преображення Господнє належить до одних із найвагоміших подій у земному житті Ісуса Христа. Своє Божество Ісус приховував за допомогою тіла, затаював Свою славу перед людським оком, а на горі Тавор Господь являється апостолам Тим, Ким справді був, – Богом. Тому й пише Євангелист Йоан: «І ми славу Його бачили, – славу Єдинородного від Отця, повного благодаті та істини» (Йо. 1, 14). Цим прославленням Ісус хотів зазначити, що тим, хто слідуватиме за Ним на Голготу, укінці важкої дороги відкриється незрівнянне щастя − з терпіння зрине спасіння. Тож завдання людини – стреміти до звершеного преображення свого життя, аби з хмарних земних низин завітати до світлих небесних вершин, тобто до місця всякого добра.
Дорогі в Христі брати і сестри, просімо, щоб Господь у своєму Преображенні, подарував нам те Боже таворське світло серед темряви війни і горя та визволи нас своєю силою від окупанта, який хоче нас поневолити. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
6 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
28 липня 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє євангельське читання розповідає нам про два чуда оздоровлення, які чинить Ісус. Він повертає двом незрячим особам зір, а німому біснуватому чоловікові – мову. Євангельські історії перших неділь після Зіслання Святого Духа багато розповідають про віру. Основною думкою цих подій є важливість цієї чесноти для людини. Вона повинна переростати у довір’я до Бога і служіння ближнім. Віра захищає нас від впливу злого духа і всяких гріхів. Вона провадить нас до Божої всемогутності, яка оздоровляє нас з різних недуг, дає силу нести тягарі життя, зближає людей між собою, зокрема у випробуваннях.
Оздоровлення Ісусом двох незрячих людей відкриває нам віру, як очі душі, як духовний зір, який допомагає нам пізнавати Бога. У цій розповіді євангелист Матей насамперед вказує на Ісуса як Месію. Про це говорить месіанський титул «Син Давида», який часто з’являться у Євангелії від Матея в описах зцілень. Тому важливо поглянути на ці зцілення крізь призму месіанських очікувань Ізраїля провіщених пророками: «Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки» (Іс. 35,5-6). Ісус сповнює те, що провіщали пророки.
В центрі розповіді – Ісус і два незрячі, які, незважаючи на те, що не бачать, ідуть за Ісусом і входять разом з Ним всередину дому, до якого ішов Ісус. Просвітлення наступило у домі, у Церкві. Воно починається від бажання іти за Господом, це прагнення є легеньким світлом серед ночі. Хто йде за Ісусом, приходить до повного світла. Очевидно, що по дорозі були й інші люди, однак євангелист Матей зосереджує нашу увагу на Ісусі Христі і цих двох особах. Постава Ісуса тут дещо особлива, Він не відразу відповідає на прохання, як у випадку з прокаженим (пор. Мт. 8,3), сотником (пор. Мт. 8,7) чи начальником, у якого померла дочка (пор. Мт 9,19). Тут Ісус чує прохання про змилування упродовж часу, коли Він є в дорозі до дому, але відповідає на прохання сліпців аж тоді, коли вони зайшли за Ним у дім. Так Христос неначе випробовує їхню віру, хоче почути від них визнання їхньої віри. Господь наперед знає те, чого нам потрібно, але бажає чути прохання як вияв нашої віри. Незрячі звертаються до Ісуса: «Помилуй нас, сину Давидів». Вони не просять тільки прозріння, а помилування. Це прохання є важливішим від бажання тільки тілесного оздоровлення. Воно стосується помилування, зцілення цілісної людини. Це прохання і ми так часто висловлюємо перед Богом у наших богослужіннях.
При зустрічі Ісус запитує, чи вони справді вірують, однак не питає про віру в Його месіанство, яку вони виражають словами: «Сину Давидів», а про віру в Його здатність їх зцілити. Їхня відповідь коротка і водночас досконала: «Так, Господи». Чудо оздоровлення супроводжується жестом дотику до їхніх очей із словом: «Нехай вам станеться за вашою вірою!».
Незрячий перебуває у темноті, і першим кроком до просвітлення є свідомість того, що людина є сліпою. Тільки той, хто є створений до життя у світлі, знає, що є сліпим. Камінь не є сліпим! Знання про сліпоту означає розуміння того, що ти не є створений для темноти, подібно як знання про смертність – що ти не є створений для смерті. Свідомість сліпоти і смерті виникає із нашої гідності, зі свідомості свого покликання і призначення Богом.
У Святому Письмі «бачити», «бути зрячим» означає бути віруючим. Віра – це є особлива властивість людської особи проникати в глибину дійсності, бачити набагато глибше, ніж це можуть зафіксувати лише тілесні очі, і тому віра часто ще називається прозрінням, просвіченням людини. Коментуючи те, що сталося, єпископ Іларій (IV ст..) з міста Пуатьє повчав: «Вони побачили, тому що вони увірували, а не тому увірували вони, що побачили. Саме через те, що вони очима віри так могли проникнути в глибину цього, що діється, і побачили живого Бога, Який є перед ними, саме тому вони могли прозріти у своєму фізичному, тілесному вимірі».
Так діє Господь в житті кожної людини – за її вірою. Отже, віра людини чинить її здатною стати учасником спасительної місії Ісуса Христа. Там, де Ісус не знаходить віри, Його дія обмежена: «І не зробив там багато чуд з-за їхньої невіри», – каже Cвященне Писання (пор. Мт. 13,58).
Коли відкрились очі незрячих, Христос говорить їм: «Глядіть, щоб ніхто не знав про це» (Мт. 9,30). А вони зробили навпаки: розголосили по всій країні. Той дар, якого вони сподобилися завдяки вірі, не могли тримати в собі. Віра тих двох сліпців привела їх до бачення і спонукала до свідчення. Вони виявилися прозорливішими від інших людей, бо в Ісусі Христі побачили Месію – Давидового Сина. Однак своє месіанство і Боже Синівство Ісус відкриває не відразу. Ісус, не бажає, щоб люди Його сприймали тільки як політичного діяча, тому поступово відкриває те, хто Він є. Євангелист Марко ще більше ніж Матей наголошує на цій месіанській таємниці Христа, щоразу зазначаючи, що на початку своєї проповіді Ісус забороняє розповідати про чуда, які Він чинить. Христос бажає, щоб Його знали не тільки як чудесного цілителя, який повертає зір, зціляє різні хвороби, виганяє злих духів, але що Він є тим обіцяним Месією, в якому сповняються пророцтва Старого Завіту. Йоан Хреститель, будучи ув’язненим і довідавшись про те, що могутній пророк постав у народі, який творить численні чуда, посилає своїх учнів, щоб спитали Його: «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?» (Мт. 11,3). Він бачив у діях Ісуса сповнення месіанських пророцтв і бажав упевнитися, чи Ісус справді є тим Месією, якого очікував Ізраїль. Христос не відповідає прямо на запитання Йоана, але говорить посланцям: «Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина» (Мт. 11, 5). Йоан Хреститель, апостоли і всі люди, до яких проповідував Христос, повинні були через Його слово і діла визріти у розумінні того, ким є Ісус. З наближенням своєї хресної жертви Христос щораз більше відкриває таїнство своєї Особи і своєї місії спасіння людини, а до цього через свої діла Він поступово приготовляє людей до розуміння і прийняття цієї істини. Він прийшов відкупити цілу людину, спасти її від неволі гріха і смерті.
Друге оздоровлення, про яке чуємо в євангельському читанні, – вигнання злого духа, завдяки якому Христос повертає дар мови одержимій людині. Це зцілення стосується інших чуттів людини – її здатності чути і розмовляти. Його також слід розглядати в контексті месіанських пророцтв. Оскільки цей чоловік був німий, то у розповіді, природньо, нема згадки про прохання про оздоровлення, немає діалогу з Ісусом, немає, навіть, слова, яким Христос оздоровляє. Євангелист говорить тільки про наслідок вигнання злого духа: «Коли ж він вигнав біса, німий почав говорити» (Мт 9,33).
Після цього чуда дає про себе знати натовп людей, які дивуються, бо ніколи такого не бачено в Ізраїлі. Йдеться не лише про територію Ізраїля, а й про історію вибраного народу: «Такого не бувало й не видано з того часу, як Ізраїль вийшов з Єгипту, по цей день!» (пор. Суд. 19,30). Народ, знаючи це, засвідчує особливу Божу силу і Божу присутність у Христі Ісусі.
Чуття (бачити, чути, розмовляти), які зціляє Христос, надзвичайно важливі для людини в її спілкуванні з ближніми. Однак у відносинах з Богом це неможливо без віри. Тільки у вірі людина здатна спілкуватися, чути, споглядати Бога, відчувати Його присутність. Тільки у вірі людина здатна прийняти Його дар спасіння і життя вічного.
Проте є група людей в народі, які, бачачи ці чуда, все ж мають власне їх трактування, тому що вони не здатні вийти зі свого способу мислення, свого уявлення про Бога, не здатні побачити в Ісусі Христі об’явлення Божої доброти і милосердя. Вони закривають свої очі, аби не бачити сповнення цих пророцтв у Христі. Для них Ісус не може бути від Бога, бо діє не відповідно до їхнього знання про Бога, яке вони вважають єдино правильним. Тому надприродна сила Ісуса ними сприймається як протилежна від Бога: «Він виганяє бісів князем бісівським» (Мт. 6,34). Цими словами вони, щоб не увірувати в Нього, намагалися оправдати закривання своїх вух на слово Ісуса, а очей – на чуда, які Він чинив.
Проголошення Євангелія Царства, як в часи Ісуса Христа, так і сьогодні, ставить кожну людину перед вибором: прийняти й повірити, щоб спастися, або ж, закриваючи очі й вуха, зробити серце нечулим до прийняття Доброї Новини. «Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангеліє царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу» (Мт. 6,35). Цими словами євангелист підсумовує певний період місії Ісуса починаючи з Галилеї (пор. Мт. 4,23). Це служіння об’єднує проголошення Євангелія Царства, навчання по синагогах, не тільки словом, але й знаками милосердя й оздоровлення.
Всі ми потребуємо Божого змилування, коли наш народ потерпає від зухвалого та жорстокого агресора московита, коли бойові дії ведуться на землі, в повітрі і на морі, ми благаємо у Господа про особливу підтримку для наших воїнів, тому наслідуймо євангельських незрячих у їх молитві: «Ісусе, сину Давидів, помилуй наш народ, нашу державу, наше воїнство, терплячий і страждаючий наш Божий люд, допоможи нам знову стати віруючим і повноцінним Твої народом». З вірою молимось, трудимось і боремось, за ради майбутнього України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
27 липня 2025 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри, дорога молоде!
У кожної великої події є свій простір і час. Та трапляються моменти, які особливо глибоко торкають серця, бо мають у собі щось більше, ніж просто програму чи розклад. Саме такою є цьогорічна всеукраїнська зустріч «Українська молодь – Христові» у Славську. Це не просто молодіжне зібрання в мальовничих Карпатах, а особливий момент Божої благодаті; священний час і простір, даровані нам Господом у Ювілейному році надії під гаслом «Паломники надії»; простір, у якому діє Христос, і час, у якому Він промовляє до наших сердець.
Цього літа Господь збирає нас у мальовничих горах, як колись зібрав Своїх учнів на березі Генезаретського озера. Євангелист Лука зазначає, що «народ юрмився» біля Ісуса, «щоб слухати Слово Боже» (Лк. 5, 1). І сьогодні ви, дорога молоде, яка прибула з різних куточків України, також зібралися тут, у бескидах, щоб слухати Його Слово. Ви принесли із собою не лише наплічники, а й запитання, втому, тривогу, біль, невизначеність. Але водночас – свою віру, надію і любов бо знаєте, що Христос не «десь далеко», а тут, серед нас.
Наше життя часто нагадує те ранкове узбережжя сьогоднішньої благовісті: ми втомлені, іноді зневірені, після «нічних трудів та особистих зусиль», що здаються марними. Та саме в таку буденність приходить Господь. Не в мить тріумфу, а туди, де порожні сіті й людські сили на межі. Він входить у наші «човни», у саму гущу щоденного життя, і звертається до нас так само, як до рибалок: «Відчаліть на глибінь».
Його заклик і сьогодні не втрачає сили, бо в глибині душі кожен із нас прагне більшого: вийти з рутини, подолати поверховість, подивитися за межі власної замкненості. Коли рибалки впустили Ісуса у свій човен, усе змінилося: «Піймали велику силу риби, і сіті їхні почали рватися» (Лк. 5, 6), а згодом «витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним» (Лк. 5, 11). Відтоді їхнє життя більше не оберталося навколо «сіті» та «риб». Вони почули: «Не бійся!» – і стали «рибалками людей». Перед ними відкрився новий горизонт можливостей.
Прості рибалки дозволити Христові змінити їх зсередини. Їхнє рішення залишити все й піти за Ним було не втечею, а вільним вибором. У Христі вони відкрили для себе новий шлях і нове покликання. У зустрічі з Живим Богом вони знайшли справжню свободу – ту, якої світ не в змозі дати.
Ця євангельська оповідь має особливе значення і для вас, дорога молоде, бо ви теж стоїте перед вибором. У світі, де все часто зводиться до зручності, швидких рішень, «лайків» і поверховості, ви прагнете глибшого сенсу, істини, справжньої спільноти. І Христос не стоїть осторонь цих пошуків. Він входить у човен нашого життя – з усіма сумнівами, болем, мріями – і запрошує «відчалити на глибінь».
Це запрошення вийти за межі звичного, довіритись Йому, ступити туди, де народжуються справжня віра, надія і свобода. Але ця глибина завжди пов’язана з тривогою і відвагою. На прохання Ісуса рибалки чесно визнають: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали» (Лк. 5, 5). Їхнє здивування знайоме кожному з нас. Ми також намагаємось, вчимося, служимо, трудимось і часто зазнаємо розчарування. Сучасна українська молодь запитує: чи варто бути щирим, коли щирість ігнорують? Чи є сенс залишатися добрим, коли світ такий жорстокий? Чи не запізно змінювати щось у собі, коли стільки всього зруйновано – і зовні, і всередині? Ми шукаємо Бога, але іноді здається, що Він мовчить. Ми прагнемо розуміння, та стикаємось із байдужістю…
На ці та ще інші, часто болісні запитання Христос відповідає своєю присутністю. Він не нав’язує аргументи, а входить в човен нашого життя і промовляє: «Відчали на глибінь». Він не змушує, а запрошує вирушити з Ним у подорож, яка веде до святості. Цей шлях непростий, але саме у Христі ми здатні знайти відповіді на засадничі питання, які нас турбують. Це шлях довіри, коли ми ще не бачимо всього маршруту, але знаємо, з Ким ідемо.
Господнє запрошення проходить крізь усю історію спасіння. Від самого початку Бог звертається до людини, кличе її йти за Ним з довірою, відвагою й відкритим серцем. «Зроби ковчег» (Бут. 6, 14), – звертається Господь до Ноя. «Вийди з землі твоєї, з рідні твоєї і з дому батька твого в край, що його Я тобі покажу» (Бут. 12, 1), – каже Він Авраамові. «Іди до фараона, щоб вивести народ Мій з Єгипту» (Вих. 3,10), – посилає Мойсея. Кожен із них міг би відмовитись (і це пробували робити), сказати: «Це не для мене», «Я не готовий», «Я нічого не зміню». Але вони зробили крок назустріч Божому покликанню, подолавши власні страхи, сумніви, звичні уявлення. Бо Господь не чекає, коли ми будемо ідеальними, а запрошує саме тоді, коли ми наважуємось Йому довіритись.
Сьогодні цей самий поклик звучить знову, але вже не з вершини Синаю, а в нашому житті та історії. З того місця, де переплелися війна, втома, пошуки, зневіра, Христос звертається до кожного з нас: «Ідіть за Мною, бо Моє Слово – це Дорога, Істина і Життя» (пор. Йо.14, 6).
Дорогі в Христі! Ви є тією молоддю, яка належить Христові. Ви не споживачі контенту, не «втрачене покоління» як дехто каже. Ви – ті, кого Бог сьогодні кличе іти за Ним, тому що Він вам довіряє. Господь бачить у вас силу змінювати світ, навіть якщо ви самі в собі її не бачите. Господь Бог запрошує вас не плисти за течією, а «відчалити на глибінь – поступити во глибину». Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно, бо Бог хоче глибини нашого життя. Шукаймо її в Петровому човні – Христовій Церкві. Не біймося цієї глибини, навіть якщо нам здається, що на мілині нам комфортно, вигідно. Якнайчастіше віддаваймо човен нашого життя Богові, пливімо на глибину молитви – богоспілкування, воцерковлюймо наше життя через Таїнства і тоді отримаємо нагороду за наші труди, як її отримали апостоли у сьогоднішньому Євангелії.
Один із них – Симон, який працював цілу ніч і не зловив нічого. Його розчарування відчутне і нам. Він миє сіті, втомлений, з думкою, що зробив усе, що міг. Симон – це кожен із нас, хто втомлюється, втрачає надію, переживає знецінення своїх зусиль. Ісус бачить у ньому не поразку, а відкритість. Бо той, хто вже пізнав межу власних сил, часто здатен почути по-новому. У серці, вільному від ілюзій, з’являється простір довіри до Слова Божого. Тому Спаситель звертається до Симона саме в момент його виснаження: коли сіті порожні, нічого не вдалось, каже йому: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву» (Лк. 5, 4). Це прохання здається недоречним, навіть дивним, але Симон відповідає просто: «На твоє слово закину сіті» (Лк. 5, 5), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших.
Дорогі брати і сестри, дорога молоде! Сьогоднішній з’їзд Української молоді – Христові у Славську є тим величним моментом, який прикрасить велику й живу історію, яку ми разом продовжуємо творити. Рух «Українська молодь – Христові» зародився у ювілейний 1933 рік (1900 річниця Христового відкуплення) – в час, коли над Європою згущувалися хмари тоталітаризму, а український народ страждав від голоду, переслідувань, утисків і міжусобиць. У такі темні часи праведний митрополит Андрей Шептицький разом із молодими душпастирями не дозволили зневірі перемогти. Вони звернулися до молоді із закликом не мовчати, не здаватись, а відкрито свідчити свою віру у Христа.
І молодь відповіла. У Львові за деякими даними зібралося близько сто тисяч юнаків і дівчат. Вони проголосили: наша ідентичність – у Христі, наша сила – у вірі і наша відповідь на виклики – не страх, а любов. Багато з них пізніше стали лідерами свого народу у буремні часи.
Попри ІІ Світову війну й переслідування Церкви радянським атеїстичним режимом, УМХ не зникла, а продовжила своє життя - спершу у підпіллі, а згодом у діаспорі: в Канаді, США, Аргентині, Австралії. Навіть далеко від рідної землі, українська молодь гуртувалася навколо Христа, не забуваючи, ким вона є і чий знак носять.
Коли Церква вийшла із підпілля, тисячі молодих людей знову зібралися у Львові 7–8 вересня 1990 році. Це стало знаком відродження, надії, перемоги віри і надії над злом. І ось сьогодні, у Ювілейному 2025 році Божому, ми знову разом. Живемо в інших умовах, стикаємось з іншими викликами, але тримаємося тієї самої відповіді: ми – Христові.
Ці слова набувають особливого значення саме тепер, коли наш народ переживає важкі й драматичні часи. Війна принесла біль, втрати, невимовне страждання. Та водночас вона відкрила нові горизонти для віри й служіння. Ми бачимо, як наша молодь стає проявом надії: служить у шпиталях, волонтерить, молиться, організовує збірки на потреби українських Збройних Сил... Це і є жива відповідь на виклик часу. У такий період особливо важливо пам’ятати Христове запрошення «відчалити на глибінь», що не означає тікати від реальності, а навпаки, входити в неї з вірою, переображувати.
Бо саме тоді, коли Боже Слово стає частиною нашого життя – щось змінюється. Так, як це сталося з рибалкою Симоном. Він побачив чудо не лише в дивовижному улові риби, а в тому, як любов Ісуса змінює його самого. І саме в ту мить, коли відчув свою слабкість, він з глибини свого серця промовив: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк. 5, 8). Проте Ісус не відступив, а навпаки, покликав його стати учнем. І саме таких учнів Він кличе сьогодні.
Коли ви знову повернетеся до своїх щоденних справ після цього з’їзду, нехай у вашому серці залишиться найголовніше: Христос був тут з нам. Він був у тиші ранкової молитви, у глибоких роздумах над Євангелієм, у щирій пам’яті нашої історії, у розмові і слуханні, у радості спільноти та зустрічі. Тут, серед гір і туману, ви змогли відчути присутність Господню і Його незбагненну любов. А разом із тим – ви краще пізнали себе. Бо той, хто по-справжньому зустрічає Христа, не залишається тим самим. Ви побачили свої страхи і мрії, рани і потенціал, свої таланти й покликання. А ще більше: ви знайшли себе у Христі. Бо справжня ідентичність людини не формується лише через освіту, досягнення чи статус, вона народжується тоді, коли ми довіряємо Богові. Там, де дозволяємо Христу увійти у наш «човен» і повести його далі. Недарма саме це є гаслом руху УМХ: «Тут знайдеш Христа, тут знайдеш себе, тут знайдеш себе у Христі».
Це не просто гарна цитата, а шлях, який ви, дорога молоде, вже почали. І цей шлях не завершується тут, у Славську… він тільки починається. Повертайтеся, отже, додому не як туристи, а як «паломники надії». Несіть світло, яке побачили, відкрили тут, у свої спільноти, парафії, школи, університети, родини. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.
+ Ярослав
24 липня 2025 року Божого,с. Славсько
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри!
Вітаю всіх вас у Билицькій святині - благословенному місці Божої благодаті й надії. Ми зібралися, аби по-особливому вшанувати Пресвяту Богородицю, яка вислуховує наші молитви, приймає наші прохання, підтримує в труднощах, зміцнює віру й укріпляє в надії. Хтось прийшов сюди з болем, хтось із подякою на вустах, а ще хтось із тихою надією. Однак всі ми несемо до Матері Божої невимовну подяку за Її заступництво, за покров над нами, над нашими родинами і над усім українським народом. Сьогодні ми прийшли до Неї не лише як прочани, але як Її діти, які знають: тут – джерело втіхи і справжньої надії.
Цей день особливий ще й тому, що ми відзначаємо свято, яке немовби підсумовує увесь духовний зміст П’ятидесятниці – Неділю Всіх Святих. Минулого тижня ми святкували Зіслання Святого Духа – подію, в якій народилася Церква Христова, зроджена вогнем Божої благодаті. А сьогодні, немов відлуння тієї першої П’ятдесятниці, ми вшановуємо плоди Святого Духа – Церкву прославлену, тобто усіх святих, відомих і невідомих, що своїм життям прославили Господа і стали живими іконами Його дії в історії людства. З маленької спільноти в Єрусалимі Церква зросла у Вселенську Христову Церкву, що вже понад дві тисячі років голосить Слово Боже у світі. І ця Церква, як ми співали в сьогоднішньому тропарі, «прикрасилася кров’ю мучеників, як багряницею і виссоном», прикрасилася страстотерпцями, ісповідниками, преподобними, праведними, чудотворцями.
Ми молитовно згадуємо тих, хто не лише повірив, а й жив цією вірою і надією, хто дозволив Святому Духові діяти у своєму житті, формуючи в них образ Христа – образ любові, чистоти, покори, посвяти і жертовності. Святі це ті, хто, співпрацюючи з Божою благодаттю, пройшли шлях очищення, постійної молитви, глибокого покаяння та невтомної духовної праці. Їхня святість – не легенда і не далекий ідеал, а жива реальність. Вони є відповіддю на запитання: як жити по-Божому сьогодні, у нашому світі?
Святі не були ідеальними. Всі вони були людьми «з плоті й крові». Але те, що їх вирізняє – це довіра до Бога. Вони вірили не в себе, а в Бога, і дозволили Йому діяти у своєму житті, у своїх слабкостях. Бо святість – це глибока відданість, вибір бути і служити Господеві.
У наш час, коли панує прагматизм, коли часто цінується не істина, а користь, святість може здаватися чимось нереальним і недосяжним. Але саме зараз вона стає особливо важливою, бо світ потребує автентичних свідків. Не тих, хто вміє говорити про Бога, а тих, хто вміє жити з Богом. Святість – не втеча від життя, а його повнота. Це здатність бачити в кожній людині образ Творця, співчувати, прощати, молитися, творити добро там, де його бракує.
Їхній голос – це голос Євангелія, воплочений у конкретне життя. Сьогодні ми втішаємося великим розмаїттям святих: безліч обличь, історій, різних епох, мов, народів... Кожна історія святості – дорога до Бога і взірець для кожного з нас. Святість починається тут і тепер – у нашій сім’ї, у нашій парафії, на нашому робочому місці, у стосунках з ближніми. Вона починається з вибору – довіряти Богові і повторювати це постійно.
Так, дорога святості непроста. Вона вимагає терпеливості, мужності, праці, але ця дорога веде до справжнього щастя. Бо щастя – це не мати все, а бути з Тим, Хто є всім. Не контролювати все, а довіритися Тому, Хто все тримає в любові. Святі це знали, вони втрачали дочасне, але знаходили вічне. Вони йшли крізь страждання, але не втрачали любові.
Сьогоднішнє свято – це не лише погляд на велику хмару святих, а й заклик до дій. Ми повинні не лише захоплюватися святими, а й наслідувати їх. Кожен день дарує безліч нагод зробити крок до святості: через молитву, через добрий вчинок, через терпеливість, прощення, вірність. Звертаючись до народу, Божественний Спаситель сказав: «Коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт. 5, 20). Християнська праведність не полягає у виконанні мінімуму чи дотриманні певних схем, а голос сумління, натхненний любов’ю. Святі не були просто хорошими людьми чи чемними виконавцями правил. Вони прагнули стати подібними до Бога. А Бог – вільний у добрі, щедрий поза межами уявлень, непередбачуваний у любові. Тому ми покликані уподібнитися до Нього – любити, діяти поза шаблонами, творити добро не з обов’язку, а з серця. І тоді справді станемо світлом, яке не можна сховати (Мт. 5, 14-16). Світлом, яке переображує світ, світлом святості.
Дорогі брати і сестри! Якщо мучеників, преподобних, праведників ми називаємо «святими», то Діву Марію — «Пресвятою», бо Пречиста Діва є найбільшою святою. До того ж на відміну від інших людей вона Непорочна, тобто недіткнена гріхом наших прародичів Адама і Єви. Вона є найвищою святою, бо носила у Своєму лоні Того, Кого ми можемо носити тільки таїнственно – у Святій Тайні Євхаристії.
Коли сьогодні ми вдивляємось у Її лик, стоячи перед Її іконою, коли схиляємось у молитві перед Її образом – ми відчуваємо не тільки велику Божу близькість, але і лагідність Материнського серця. Пресвята Богородиця – наша заступниця, наш щит, наш орієнтир, наше джерело втіхи і надії. Неможливо говорити про святість і оминути Її. Неможливо думати про дорогу до Бога і не згадати ту, яка цією дорогою пройшла першою – у повноті, у довірі й любові.
Матір Божа – є джерелом надії. Тієї надії, яка розпочалася у Назареті, коли вона сказала Богові: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). У цих словах відображається все Євангеліє надії. Бо сказати «так» Богові – означає довіритись Йому без умов, дозволити Його обітниці стати тілом у власному житті. Вона не знала, куди веде Її ця згода. Але знала, Хто Її кличе. І цього було досить. Її «так» стало початком нового творіння.
Істинна надія – не солодка ілюзія, а мужність і вірність. І Пречиста Діва навчає нас саме такої надії. Вона не втекла у хвилини випробування, не піддалася зневірі, коли Йосиф був сповнений сумнівів, коли не знайшлося місця у заїзді, коли довелось рятувати Ісуса-Немовля, втікаючи у Єгипет. Її шлях був позначений терпеливим очікуванням, мовчазною витривалістю, довірливим материнським служінням. Бо Надія – це здатність бачити світло, навіть коли все покрите тінню. Це здатність співати «Величає душа моя Господа» тоді, коли ще нічого не змінилося ззовні, але серце вже живе Божою обітницею.
Справжній образ Марії як Матері надії відкривається на Голготі. Коли всі розбіглися, коли учні заховались і небо потемніло, а тиша смерті зависла над землею – Вона стоїть. Не зламана, не пригнічена, не зневолена болем, але стоїть і співстражадає як любляча Мати. Її присутність під хрестом – це найвищий прояв богослов’я надії. Бо там, де все виглядало втраченим, Вона вірила, що Бог не перестає бути вірним.
І саме там, у цю годину найбільшого болю, Христос дарує Її нам: «Ось Мати твоя» (Йо. 19, 27). Вона стає Матір’ю кожного, хто стоїть під хрестом, хто шукає надію в мороці, хто бореться, хто втрачає. Пресвята Богородиця знає наш біль, знає тишину Божого мовчання. Але водночас – знає, що Бог не покидає. І сьогодні, коли навколо стільки ран, стільки болю, несправедливості, коли війна і страждання розривають серце нашого народу, – ми маємо до Кого йти, ми маємо на Кого надіятися. Вона – наша Мати.
У богослов’ї Церкви Пресвята Діва Марія – це нова Єва. Там, де перша жінка сумнівалася у Божій любові, Марія повірила. Там, де було зневір’я, Вона принесла довіру. Там, де гріх увійшов у світ, через Неї прийшло Спасіння. І тому Вона – не лише приклад для нас, а початок нового людства, оновленого благодаттю.
Дорогі прочани, сьогодні, зазнаючи смертельної загрози з боку північного агресора, ми щиро благаємо у Богородиці захисту і порятунку. У цих молитвах нас надихає її допомога, яку наш народ відчував протягом усієї своєї історії. Символом цього заступництва для нас є велична постать Оранти-Молільниці в Софійському соборі Києва. Богородиця-Оранта залишається і сьогодні для нас промовистим образом нездоланної надії. У її молитовному заступництві Україна стоїть, Україна молиться, Україна бореться.
Ми всі прагнемо, щоб війна закінчилась, щоб наші діти були щасливі, щоб сім’ї були міцними, щоб світ став добрішим. І ми запитуємо: «Господи, де Ти? Але відповідь – завжди одна: «Я з вами». Бог не віддалився, а є поруч. У кожному нашому дні. У кожному кроці. У кожному рішенні й випробуванні. Бог не зневажає нашу людську слабкість. Навпаки – саме там, у наших ранах, Він хоче бути, щоби їх зцілити і наповнити новим життям.
Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми зібралися у цьому благословенному місці, щоб з особливою любов’ю піднести свої серця до Тієї, що є Радістю всіх скорботних, Помічницею у всякій потребі, Матір’ю і джерелом надії – до Пресвятої і Приснодіви Марії. Вона найперша між святими освітлює нам шлях до Христа. Тому в кожній Божественній Літургії ми достойно прославляємо Її як «Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію».
Перебуваючи на цьому місці, запрошую кожного відкрити свої серця перед Богородицею. Принесімо Їй у молитві свої рани і сподівання, турботи і вдячність, усі свої прагнення. Її материнське серце ніколи не відвертається від своїх дітей. Та понад усе благаймо Її, щоб супроводжувала нас дорогою святості – тією дорогою, на яку ми були поставлені у Святому Хрещенні. Просімо, щоб укріплювала нас, коли ми втомлюємося; щоб підносила, коли падаємо; щоб допомогла нам знову знайти шлях, якщо ми його втратили. Її любов і опіка — це наше крило на шляху до вічного життя.
Просімо сьогодні також Святого Духа, щоб Своєю благодаттю наповнив нас рішучістю жити по-Божому. Так, це не легка дорога, але ми йдемо не самі. Перед нами цим шляхом уже пройшли святі – ті, кого сьогодні Церква вшановує, – і тепер вони моляться за нас, підбадьорюють нас, вказують нам шлях. А з нами – Пречиста Діва, наша Заступниця, наш покров і наша надія.
І в цю хвилину, коли ми єднаємося у молитві до Бога, пам’ятаймо про тих, хто стоїть у боротьбі за наше життя і майбутнє. Огорнімо своєю любов’ю і молитвою всіх українських воїнів, усіх захисників Батьківщини. Пам’ятаймо про їхні родини, про всіх, хто постраждав від війни, про тих, хто жертвує собою задля справедливого миру. Нехай наші молитви додають їм сили, а Божа благодать кріпить їх у вірі та витривалості. Нехай Пресвята Богородиця буде і для них Покровом і Потіхою. Нехай же Божа мудрість провадить кожного з нас дорогами правди, а Його любов пробуджує до щирої молитви, до чесної праці, до життя, що приносить славу Богові та добро нашому народові – як тут, на землі, так і у вічності. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.
+ Ярослав
15 червня 2025 року Божого,с. Биличі
Детальніше...
«Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5. 48)
Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри!
Відсвяткувавши празник П’ятидесятниці і обновлені Духом Святим, ми сьогодні зібралися, щоб поглиблювати єдність нашої спільноти довкола євхаристійної трапези, перебуваючи в апостольській науці і молитвах. Священне Писання розповідає, що Христові учні однодушно перебували на молитві, бо їх Учитель навчав, що де двоє або троє зібрані в Його ім’я, там Він є посеред них. Християни збираються на спільну молитву у храмі, бо памʼятають слова з Євангелія від Матея: «Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним» (Мт. 18,17). Тому й українські матері, обʼєдналися в особливу молитовну спільноту, адже спільна молитва має особливу силу в очах Господа. Тому й сьогодні у цьому прекрасному храмі у мальовничій Східниці зібралися численні спільноти «Матерів у молитві» нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, аби у такі непрості для нашого народу часи війни випросити Божого заступництва і допомоги, піднісши наші молитви за наше воїнство, за перемогу над окупантом, за справедливий мир на нашій землі.
Колись Святий Дух зійшов на зібраних у молитві у Сіонській горниці апостолів. Так і сьогодні Він приходить як Утішитель до нас, зібраних на богослужінні, коли ми «бачимо світло істинне, приймаємо Духа Небесного, знаходимо віру істинну». Він несе утіху у наше життя, позначене непевністю, тривогою, страхами і проблемами. Наповняє собою людське серце, встановлюючи в ньому мир і тиху радість, яких ніхто і ніщо у світі не може відібрати: «Оце й ви нині в журбі. Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 21). Утішення Святого Духа є справжнім, реальним і глибоким. Воно приносить спокійну впевненість у доброму закінчення справи. Воно дає спокій навіть тоді, коли людина чи спільнота переживають випробування і сум’яття. Серце людини, сповнене Божого Духа, подібне до морських глибин, які залишаються спокійними навіть тоді, коли на поверхні панують буревії і підноситься піна тривоги. Як це актуально і необхідно в умовах наших український реалій війни, коли щоденно чуємо сигнали повітряної тривоги в усіх куточках України!
Сьогодні Церква подає нам для духовних роздумів уривок з Євангелії від Матея. У ньому знаходимо кілька фраз, які виражають суть християнського життя і покликання кожної людини. Вони закликають до дії і спонукають до смиренності або принаймні до роздумів про смиренність. Перед нами образ християнина, яким він має бути. Тому запрошую глибше застановитись над ними.
«Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий», – ці слова Ісуса Христа звернені до нас сьогодні не просто як прохання чи заохота. Це слово – чіткий і безпосередній заклик. Що ж означає бути досконалими як Отець небесний? Прагнення до досконалості є в кожній людині і це ми можемо зауважити навіть із повсякденного життя. Але часто це тільки секулярні прагнення: до покращення комфорту, поліпшення різного роду послуг, підвищення рівня технологій. Проте це дуже обмежене прагнення досконалості. Ще у Старому Завіті є заповідь, яку повторив апостол Петро у своєму посланні: ви маєте бути святими, бо я святий (Лев. 11,44, пор. І Пт.1,15-16). Отже, заклик до досконалості слід розглядати в контексті святості Бога – будьте як Він.
Юдейські законовчителі намагалися досконало виконати букву Закону, однак впали у дріб’язковість виконування численних приписів власного передання. Господь Ісус у своєму слові до учнів говорить, що досконалість і праведність полягає в іншому: «Коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт. 5,2). Праведність – це спосіб життя згідно з Божою волею. Заклик Ісуса – змінити логіку: не обмежуватися виконанням норми, а перейти на рівень серця, любові, дару, благодаті. Саме по собі виконання приписів не могло принести спасіння. Апостол Павло наголошує, що всім потрібно визнати себе винними перед Богом, бо «бо ніхто не оправдається перед ним ділами закону: законом бо гріх пізнається» (Рим. 3,20). У Нагірній проповіді Христос, цитуючи Заповіді Закону, ставить вимоги значно вище, ніж навчали книжники, щоб показати, що це слово означає надзвичайно більше, ніж вони дотепер розуміли. Христос виявляє глибинний сенс Закону, тобто дух Закону, говорить як насамперед Він сповнює ці норми Закону, являє себе і свій стиль життя, який пропонує для кожного.
Досконалість можемо осягнути не власними силами, а завдяки жертві Ісуса Христа. Нагорода вічних благ, про яку говорить Христос, не є заслуженою заплатою від Бога, але даром. Спасіння, Боже Царство є даром, який не можна заслужити своєю праведністю, а тільки прийняти.
У сьогоднішньому євангельському уривку чуємо ще одні важливі слова: «А я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас…». Заповідь любові до ближнього, яка була ще у Старому Завіті (Лев. 19,18), цитується у Євангелії від Матея щонайменше три рази. Христос навчає, що поняття «ближній» має поширюватися і на ворогів, тому що тільки так зможемо наслідувати Божу любов і уподібнюватися до Бога. Стаємо Божими дітьми («синами Отця нашого») тією мірою, якою уподібнюємося до Отця небесного, котрий велить сонцю сходити на праведних і неправедних.
Заповідь любові до ворогів – суто євангельська. Її можна виконати, але не нашими силами. Часто не можемо любити навіть людей, які люблять нас… Ворог не є особа, яка нас ігнорує, чи їй до нас байдуже. Це особа, яка хоче завдати нам шкоди, болю, навіть позбавити життя. На жаль це наш досвід сьогодні. Ми не можемо уявити любові стосовно ворогів. Ісус говорить, що любов це не емоція. Любити – означає відповідати добром тому, хто робить нам зло. Чи можливо любити ворога? Можливо. Тому що завжди можливо вибирати добро. Ненавидіти ворога не тільки недобре, це не корисно, бо не розв’язує проблеми. Ненависть породжує ненависть і не дає можливість виправити ситуацію. Ненависть дає можливість ворогу ненавидіти далі. Щоб любити ворога потрібно мати в собі силу віри, що людина – це щось більше ніж її ненависть… Це можливо завдяки благодаті Божій, а це дар, якщо його прийняти і передати то можливо сповнити слова Христа. Він не тільки заповідає, але і перший ці слова здійснює. Якщо ми ненавидимо, то уподібнюємося до того ворога, який з ненависті убиває нас. У такому стані ми руйнуємо себе зсередини.
«Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода?», – каже Христос. Євангелист Матей, передаючи науку Христа, говорить стилем юдейських законовчителів. Христос запрошує подолати логіку взаємної вигоди, і прийти до логіки безкорисливого дару. Потрібно пам’ятати, що Христос, ставлячи до нас високі вимоги, не вимагає того, що неможливо здійснити. Любов до ворогів, любов безумовна, яка нічого не очікує взамін – це справді сповнення всього Закону: «Бо заповіді: «Не чини перелюбу», «Не вбивай», «Не кради», «Не пожадай», і всякі інші заповіді містяться у цьому слові: «Люби твого ближнього, як себе самого.» Любов ближньому зла не чинить. Любов, отже, - виконання закону», – навчає Апостол Павло (Рим. 13,9-10). Ісус зробив любов новою Заповіддю: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив» (Йо. 13,34). Така любов уподібнює нас до Бога, а, отже, робить досконалими. Бути досконалим – означає сповнити те, до чого ми покликані. А ми покликані до богоуподібнення, обожнення.
Дорогі у Христі! Ми живемо у непрості часи війни. Багато з тут присутніх матерів по-особливому відчувають її жахіття, бо переживають за своїх чоловіків, синів онуків, братів… Напевне є й такі, хто втратив своїх близьких родичів чи знайомих… У такій ситуації нас може охоплювати розпач, зневіра, ненависть… У своїй людській слабкості ми схильні нарікати, навіть проклинати. Однак пам’ятаймо, що навіть у найскладніших обставинах життя ми маємо не втратити свого людського обличчя. Повинні залишатися людьми, які створені на Божий образ і покликані осягнути Його подобу. Тож будьмо досконалі, як і Отець наш небесний досконалий! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Ми зібралися сьогодні в Божому храмі, як і апостоли на п’ятдесятий день після Христового Воскресіння, аби таїнственно пережити разом з ними історичну подію Зіслання Святого Духа. Разом з Христовим Різдвом і Воскресіння свято П’ятидесятниці належить до найбільших свят нашого церковного року. Спираючись на спадщину Святих Отців Церкви, ми споглядаємо подію зіслання Святого Духа як безперервний процес в історії спасіння. Його часовими «віхами» стали оживотворення Святим Духом усього, що сотворив Отець; утішанням людини Обітницею після її гріхопадіння; «ведення» людства від неповноти його понять до зрілого й усвідомленого очікування Месії. Це очікування плекав і надихав Святий Дух, Який «говорив через пророків».
Старозавітний вибраний народ у давнину щорічно святкував три великі празники: Пасхи, П’ятдесятниці і Кучок. Свою назву сьогоднішнє свято отримало від того, що це був п’ятдесятий день після празника Пасхи. П’ятидесятниця була спогадом про надання Божого Закону Мойсеєві на горі Синай у п’ятдесятий день після виходу Ізраїльського народу з Єгипту. Також старозавітна П’ятидесятниця була святом жнив і подяки. Того дня за приписом закону до Єрусалиму приходили юдеї з усіх усюд, навіть з далеких країв діаспори, щоб подякувати Богові за земні плоди та зложити з них у Єрусалимському храмі свою жертву.
Апостоли і перші християни продовжили святкувати Пасху і П’ятидесятницю, але наповнили ці свята новим сенсом. Пасха була не просто спогадом про вихід з Єгипетської неволі, а пережиттям Христової Пасхи-Переходу від смерті до життя, якою Господь звільнив людину від підлеглості гріху і смерті. А у п’ятдесятий день після Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа свята Церква святкує Зіслання Святого Духа на апостолів, яке якраз відбулося у день, коли до Єрусалиму зійшлися юдеї, аби святкувати старозавітню П’ятидесятницю. Про цю подію Діяння апостолів розповідають нам такими словами: «Як настав день П’ятдесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці» (Ді. 2, 1). Знаємо, що на п’ятдесятий день після Пасхи апостоли були зібрані в тій самій світлиці, де була започаткована Тайна Євхаристії, а потім відбулася зустріч з Воскреслим Христом. Саме там вони відкрили в собі силу Духа Святого, який зійшов на них.
Святе Письмо навчає нас, що Святий Дух є Духом Христа і що Ісус, як чоловік, мав повноту Духа Святого, який являв усі Його вчинки. У Новому Завіті читаємо, що Дух Святий водив Ісуса (пор. Мт.4,1), а Його слова були повні Святого Духа, бо ними Він наказував коритися сотвореному світу. Коли ж Ісус довершив діло відкуплення і приготувався, щоб залишити цей видимий світ, то залишив апостолам свій найцінніший дар – повноту Святого Духа.
Ісус Христос об’явив нам правду про Святого Духа, кажучи: «Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, то він і засвідчить про Мене» (Йо. 15, 26). «Ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого», – каже апостол Павло (1Кор.12,3). Ось чому, отримавши у Миропомазанні «печать дару Святого Духа», в Символі віри християни ісповідують віру в «Єдиного Господа нашого Ісуса Христа».
Зіслання Святого Духа це – наче вінець і печать на ділі спасіння людського роду, що його довершив Божий Син через свої страждання, смерть і воскресіння. «Прийміть Духа Святого, – каже Ісус апостолам після воскресіння, – кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо. 20, 21–22). Святий Дух, є «полум’ям, що спалює гріхи» та «творить нових людей». Ісус дарує апостолам Святого Духа для того, щоб надихнути на місію. У день П’ятидесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христової Благовісті, отримавши Його, вони стануть «свідками Христа в Єрусалимі, в усій Юдеї і Самарії, і аж до краю землі» (Ді. 1,8). У цей день починає діяти Христова Церква, яку Святий Дух провадить, просвічує, освячує і оберігає впродовж земної історії. Під час першого сотворення Бог дихнув свого Духа в неживу матерію і так почалося життя на землі. Під час П’ятидесятниці Бог вдихає в Христових послідовників нового Духа, і так розпочинається нове життя – Церкви.
Розповідаючи про подію Зіслання Святого Духа, Діяння апостольські згадують і про присутність при цьому різних народів, які дивуються: «Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову: партяни, мідяни, еламії, і мешканці Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту й Азії, Фригії і Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни, що тут перебувають, юдеї і прозеліти, крітяни й араби – ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?» (Ді.2, 8-11). Біблійні науковці і коментатори пояснюють, що, перераховуючи відомі на той час народи, священний автор підкреслює, що від самого початку Церква є вселенською або католицькою, і що її вселенськість не є плодом приєднання різних спільнот, яке стається з роками чи століттями. Святий Дух від самого початку створив її як Церкву всіх народів. Вона обіймає увесь світ, долає всі расові, класові та національні кордони, об’єднує людей у сповідуванні Триєдиного Бога.
Святий Дух оживляє Церкву. Вона не походить з волі людини, з її роздумів, вмінь чи організаційних здібностей, бо якщо би це було так, то вона вже давно б згасла, так само, як проминає кожна людська річ. Христос же обіцяє, що адові ворота не подолають Церкви (пор. Мт.16,18). Церква – Христове Тіло, оживлене Святим Духом. Він же є Гарантом здійснення її в історії задуму Отця, вершиною якого стане славне Зновупришестя Божого Сина, коли «все» сповниться Богом.
Празник П'ятидесятниці запрошує нас до визнання нашої віри у присутність і дію Святого Духа, до того, щоб призивати Його зшестя на нас, на Церкву і на увесь світ. Святий Дух є даром, що Христос випросив і постійно випрошує у Небесного Отця для Своїх друзів. Через Сина Божого, Який помер, воскрес і вознісся до Отця, сходить на людство Божий подих – Святий Дух. Тим самим, там, де панували поділи та відчуженість, народжується єдність та порозуміння, розпочинається процес об'єднання поділеного та розсіяного людського роду у нове тіло, тобто Церкву. Єдність є наслідком Божого діяння, вона є «візитною карткою» християнської спільноти продовж усієї її історії.
У празник П'ятидесятниці Святий Дух являється як вогонь, що зійшов на Ісусових учнів та дарував їм новий Божий запал. Апостоли, разом з вірними різних спільнот, донесли цей Божий вогонь аж до краю землі, бажаючи відновити лице землі. Наскільки відмінним є цей вогонь від вогню воєн та бомб; як відрізняється вогонь, запалений Христом, від вогню, запаленого диктаторами різних епох, навіть нашого ХХІ століття, що залишають за собою зруйноване життя, спалену землю, біль і горе людства. Божий вогонь є вогнем палаючого куща (пор. Вих. 3, 2), що горить, але не згоряє; є полум'ям, що палає, однак, не руйнує, а навпаки, виявляє найкращі і найправдивіші сторони людини. Дозвольмо, щоб вогонь Святого Духа доторкнувся до нас. Це є необхідним для нашого переображення, для нашого спасіння!
Святий Дух є найбільшим даром Бога людині, найвищим свідченням Його любові до нас. Він робить нас причасниками своїх дарів через тайну Хрещення і Миропомазання. Він дарує нам мудрість, розум, раду, кріпость, знання, побожність і страх Божий; та у співдії з Ним отримуємо плоди: любов, радість, мир, терпеливість, добротливість, милосердя, віру, лагідність, поміркованість, що сходяться в найвищому дарі – любові, адже Бог – це Любов (1 Йо. 4, 8.16). Також силою Святого Духа таїнства Христової Церкви стають пасхальними плодами спасіння практикуючого у вірі Божого люду.
Дорогі у Христі! Впродовж історії чимало людей вважали, що вони діють чи промовляють за натхненням Святого Духа. Не мало таких людей і сьогодні. Однак, що є критерієм, який дозволяє нам розпізнати, що за якимось діянням є дія Третьої Особи Божої? – Папа Лев XIII (енцикліка Divinum illud) і Пій XII (енцикліка Mystici Corporis) називають Святого Духа «душею Церкви». Подібне твердження зустрічаємо ще у Святих Отців Церкви, які називають Третю Особу Божу наче спільним серцем усіх вірних. Святий Дух не діє всупереч Церкві, тому якщо хтось стверджує, що діє у Дусі Святому має засвідчити це своїм перебуванням в єдності з Церквою. Пам’ятаймо про це, коли на екранах наших телевізорів чи комп’ютерів спостерігаємо різних новітніх цілителів і псевдо проповідників!
Святий Дух є важливим у житті кожного християнина. Він, як було сказано, провадить Церкву стежками її історії. Але Він так дуже необхідний кожному з нас і нашому народові в цілому. Бо кожного разу, коли хтось із нас, загубившись серед безлічі голосів скептицизму і недовіри, які сьогодні пригнітають людину, зможе подолати всяку невпевненість і поверхневість, із відкритістю довіритися Божій правді, яка є нам проголошеною, то в нас відбуватиметься пророцтво Спасителя, яке ми чули: «А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім'я моє зішле, той навчить вас усього і все вам нагадає, що я сказав вам» (Йо. 14,26). Кожен раз, коли хтось із нас – охоплений труднощами, нерозуміння, стражданням, – замість того, щоб зневіритися, нехай звертає свій погляд до Небесного Отця, Який любить нас і знаходьмо в собі сили продовжувати своє змагання як особи віруючі, то відчуватимемо в цей момент, ту силу, яка втішила і дала силу апостолам, та ісповідникам віри всіх часів свідчити Христа у світі.
Дорогі брати і сестри, ми сьогодні, як ніколи, розуміємо, що наша перемога над російським агресором залежить не тільки від кількості зброї, якої потребуємо, а й від Божої допомоги. Як нам сьогодні потрібна єдність і соборність нашої держави! Наскільки важливим для нас є мир і злагода в нашому народі! Пам’ятаймо, що Дух Святий є духом миру і духом єдності. Нехай Він сьогодні наповнить кожного з нас, обновить у нашому серці радість і силу християнського життя, відкриє нам таємниці нашого буття і покличе нас до християнської досконалості. Живімо і рухаймося у Ньому, щоб чути нам голос Істини та сповнятись нею, щоб бути утішеними і повними всякого добра на збудування. Живімо не духом світу, але у Святому Дусі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
8 червня 2025 року Божого,м. Борислав
Детальніше...