SDE
Ярослав Приріз

Проповідь на двадцять четверту неділю після Зіслання Святого Духа

23 листопада 2020
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому євангельському читанні Христова Церква пропонує нашій ласкавій увазі надзвичайну благовість – зустріч потребуючої людини з Богом. Євангелист Лука поміщає розповідь про оздоровлення кровоточивої жінки всередині розповіді про воскресіння дочки Яіра. Ісус Христос іде до дому Яіра, старшого синагоги, серед натовпу людей, коли до нього наближається безнадійно хвора жінка. Дочка Яіра померла, вона втрачена для життя. Кровоточива жінка також в певному сенсі втрачена для життя. Вона живе в ізоляції, бо як ритуально нечиста не може спілкуватись з іншими людьми. Це – її суспільна смерть. Вона на власному досвіді переконалася, що безнадійно хвора. Адже зверталась до лікарів, але безуспішно: її стан тільки погіршувався. Хворіла вона 12 років – біблійне число повноти. Таким чином з тих небагатьох слів, якими євангелист Лука описує жінку, ми дізнаємось, що це була жінка, безнадійно втрачена для життя з людьми. І в цих ситуаціях (з кровоточивою і дочкою Яіра) бачимо, що на допомогу людському безсиллю, покинутості і смерті приходить Божа сила. Вона спрямована до людей, перебуває серед них, готова їм допомогти. Христос зі своєю Божественною Силою перебуває на землі, і Його сила відкрита на служіння людству. Святий євангелист Марко підкреслює цю думку словами, що Господь був серед народу: «до Нього зібралось багато народу» (Мк.5,21), «за Ним натовп великий ішов, і тиснувсь до Нього» (Мк.5,24), «І відказали Йому Його учні: Ти бачиш, що тисне на Тебе народ» (5,31). Божественна сила – надзвичайна. Її помічають одразу ж, до неї горнуться. Але, як побачимо далі, на жаль, не всі користають з неї. Божа сила – пріоритет у нашому житті, який маємо постійно шукати. Ми повинні серед шуму і гамору сьогоднішнього секуляризованого світу знайти те, що нам найбільше потрібно, – Господа; незважаючи на всі перешкоди і зневаги, «протиснутись» і «доторкнутись» до Нього, як це зробила кровоточива. Як важливо тут підкреслити, в якій ситуації відбувається це зцілення. Багато людей були коло Ісуса. Напевне, серед них не один був хворий і не один потребував чогось, не один Його торкався, але оздоровилась тільки одна жінка. Чому так сталося? Всі, хто зібрався навколо Ісуса Христа, зробили це не просто так. Для них Він був надзвичайний, а тому притягував. Можливо, для декого Він був просто цікавий, але цього замало. Мало хто з цих людей був переконаний, що Христос може вчинити щось надзвичайне для нього; мало хто бачив у ньому Божественну силу, яка може ввійти і змінити його життя; мало хто вірив в це. Однак те, що вирізняло кровоточиву жінку й Яіра, була віра –  і віра незвичайна. Також не знаємо (євангелист нам про це не розповідає) того, що, можливо серед тих, що тіснилися навколо Христа, були такі, які вірили, що Господь може їх зцілити. Проте зовнішній дотик і віра не забезпечували Божественної допомоги. Жінка виявила виняткову силу віри. Ця віра була особливою, бо походила з власного довгого досвіду, переконання, що не можна «надіятись на князів, на синів людських, бо в них нема спасіння». Тут віра поглинула цілу людину. Жінка в цю мить уся була охоплена вірою, і полум’я віри, яким вона була охоплена, спасло її від «суспільної смерті». Віра її настільки сильна, що Церква ставить цю жінку нам за приклад, коли у Великому Каноні Андрея Критського молиться: «Наслідуй кровоточиву, нещасна душе, припади, візьмись за ризи Христові, щоб визволитись тобі від ран і почути від Нього: "Віра твоя спасла тебе"». Але й сьогодні, дві тисячі років опісля, Божа сила відкрита і доступна. Вона – у Церкві і таїнствах. Кругом них «тиснеться багато людей», але не кожний зцілюється. Чому? Може, тому, що не кожен має достатню віру, яка, дозрівши хоча б до зерна гірчиці, може переносити гори. Один із аспектів цієї віри розкриває нам сьогоднішнє Євангеліє. Ця віра повинна бути остаточною і безапеляційною, як і віра кровоточивої, котра, наближаючись до Христа, твердо знала, що їй не допоможе жодна людина. Так і в кожних наших зусиллях, якщо ми очікуємо на Боже чудо, то повинні очікувати тільки на Божу силу, а не сприймати її як один із засобів для досягнення бажаного. Божественна Сила – не сліпа стихія, що механічно пронизує всякого, хто зовні з нею стикається. Ось  чому багато торкались Христа, але мало оздоровлювались. Це – як слово, що його чують усі, але сприймають і розуміють тільки ті, хто знає мову, якою воно сказане. Потрібно володіти „мовою” богоспілкування, щоб отримати допомогу Божу. Її ми вчимось у молитві. Це володіння здобувається важкими зусиллями, невдачами, розчаруваннями, тощо. Шлях невдач – шлях жінки перед її особистою зустріччю з Христом. Можливо, й у молитві ми просимо чогось і не отримуємо. Не треба розчаровуватись, бо рано чи пізно, коли ми будемо готовими, відбудеться й наша спасительна зустріч з Богом. Також євангелист Лука згадує нам про ще одну важливу подію, як Яір, старший синагоги, прийшов до Ісуса з великою вірою, що Він зможе уздоровити його вмираючої дочку. Як часто випробовується наша віра? Так сталось і з Яіром! Його віра випробовувалась перешкодою. Він прийшов до Ісуса і просив Його прийти до нього додому, щоб вилікувати  вмираючу дочку. Ісус пішов з ним, але тоді дещо трапилось. Якась хвора жінка підійшла і доторкнулась до Ісуса. Господь зупинився, щоб зцілити її. Але цієї маленької перешкоди було достатньо, щоб пройшов час і маленька дівчинка померла. Тепер Яір міг перестати просити Ісуса про допомогу. Він прийшов першим до Ісуса. Дорогою Ісус зупинився зцілити жінку, цієї зупинки було достатньо, щоб спізнитись і щоб померла дочка. Коли посланці прийшли сповістити про смерть, Яір міг сказати: “Померла? Моя маленька, а ми були уже майже вдома, коли ця жінка зупинила Його по дорозі; і тоді вона цілком видужала, зцілилась тієї ж миті. Вона – здорова, а моя донька – мертва; ця жінка прожила більшу частину свого життя; а моя дочка, у дванадцять років, лише починала жити. Інші мають рай на землі, а наше домашнє вогнище опустіло». Однак, як бачимо, ця перешкода принесла ще більше благословення для Яіра. А саме тоді Ісус сказав: «Не бійся! Тільки віруй». Ця перешкода була на славу Божу так само, як і для кожного з нас, коли ми у потребі. Завдяки цій перешкоді для Яіра сталося ще більше чудо; він бачив, як рука Божа підвела померлу – саме так у його дім прийшло спасіння. Іноді, коли ми відчуваємо, що відповідь від Бога затримується, прочитаймо цей уривок Євангелії і дізнаємося, що звичайно трапляється, коли відповіді тимчасово затримуються. Це все заради ще більшої слави Божої. Господь не раз випробовує нас, чи ми вміємо довіряти Йому. Він сподівається, що ми знаємо Його милосердя. Він бариться, щоб ми навчилися від Яіра,  Марії та Марти, сестер Лазаря, що коли у нас є велика віра, ми побачимо славу Божу – не тільки на небесах, але  і тут, на землі! Євангелист Марко згадує про ще одну важливу річ, на якій я сьогодні хотів би також зупинитись. У його розповіді читаємо: «І в ту мить Ісус відчув у Собі, що вийшла з Нього сила» (Мк. 5,30). Для нас це є свідченням, чого «коштує» Ісусові зцілення людей. Вершиною Його спасительної діяльності у світі було віддання цілого Себе на хресті. Але це також і універсальний закон життя: ми ніколи не зможемо зробити що-небудь важливе або велике, якщо не готові вкласти в нього якусь частину свого "я" – частину свого життя, частину своєї душі. Музикант не може домогтися досконалості виконання, якщо лише безпомилково і технічно виконує партитуру. Актор також не буде великим, якщо щоразу як гарний автомат із правильною інтонацією вимовляє свою роль і повторює жести. Цього повчає нас сьогоднішня євангельська розповідь, що будь-яке добре діло, яке ми чинимо, – синергійне. Воно – плід Божої допомоги і наших зусиль. Всі ми віримо, що Господь благословить наші діла, як Він це вже чинив упродовж нашої історії. Але навіть безплідні зусилля не можна вважати марними. Вони корисні, бо, звершуючи їх, людина навчається, здобуває дорогоцінний досвід. Коли ми чогось просимо у Бога і не отримуємо, то необов’язково тому, що Він нам цього не благословить. Можливо, ми просто ще не готові отримати Його дару. Це повинно спонукати нас до більш наполегливої праці з відвагою, які мала кровоточива і старший синагоги Яір. Тому сьогодні Господь говорить і нам: «Не бійся! Тільки віруй». З Ісусом ніхто не є безнадійним і немає нічого неможливого. Більшість з нас занадто легко і занадто швидко розчаровується. Не бійся, ще не все втрачено, «Тільки віруй», що Бог завжди поруч з тобою. «Тільки віруй», що немає нічого занадто важкого для Господа. «Тільки віруй», що Його воскресіння є гарантією воскресіння кожного праведного віруючого. «Тільки віруй»,  що те, що здається для кожного з нас кінцем, є тільки початком для Бога. Господи, дозволь,  щоб ми ніколи не вагалися прийти до Тебе у всіх бідах і нещастях нашого життя. Бо Ти – Бог, Який любить, піклується, зціляє і дає силу; Бог, Який ніколи не перестає творити дива там, де є велика віра, тому взиваємо з Євангельським батьком до Тебе, нашого Бога: «Господи, віримо, поможи нашому невірству». Амінь.  + Ярослав 22 листопада 2020 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Слово на відкритті VII-ї сесії Єпархіального Собору

04 листопада 2020
Преосвященний Владико Григорію!Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі в Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу! Я сьогодні радо вітаю у цьому залі духовенство, монашество і мирян, які з різних куточків нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, зібрались, аби в спільній молитві та у відкритому спілкуванні вслухатися в те, що Дух Святий говорить нашій Єпархії і так формувати нашу соборову думку про важливі аспекти нашого церковного життя на різних рівнях, зокрема на парафіяльному. У затвердженій Синодом Єпископів УГКЦ стратегічній програмі розвитку нашої Церкви особливий наголос було поставлено на парафію як «місце зустрічі з Живим Христом». Цих кільканадцять років від її запровадження ми намагалися пожвавити життя наших парафіяльних спільнот у всьому світі. За цей час ми зауважили, наскільки, з одного боку, є різними наші парафії в Україні та Австралії, в Бразилії, Америці та Європі. З іншого боку, якщо уважніше придивитись, то констатуємо, що насправді в глобалізованому світі багато з наших громад стикаються зі схожими викликами. Спілкуючись з вірними нашої Церкви у різних куточках світу, ми приходимо до висновку, що такі явища, як глобалізація, урбанізація, міграція, секуляризація є спільними для усіх нас, хоча в якомусь регіоні вони відчуваються гостріше, а в іншому – слабше. Кілька років тому Синод Єпископів нашої Церкви прийняв рішення детальніше розглянути деякі з сучасних викликів душпастирства. Для цього було постановлено скликати VІI-му Сесію Патріаршого Собору, на якій миряни, монашество та священнослужителі з усього світу розглянули б таку важливу тему, як «Еміграція, поселення і глобальна єдність Української Греко-Католицької Церкви». Ця важлива церковна подія має на меті всебічно проаналізувати виклики, які стоять перед глобальною УГКЦ, та допомогти віднайти найкращі способи, як «собирати в розсіянні сущих» і зростати в сопричасті–єдності нашої Помісної Церкви. Аби належним чином приготуватися до Патріаршого Собору, майже рік тому (7 листопада 2019 р.Б.) нами було оголошено про скликання чергової сесії Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ на таку ж тему, яка мала відбутися ще у травні 2020 р.Б. На жаль, Господній промисел вніс свої корективи у наші людські, хоча й церковні, плани. Через обмежуючі засоби, запроваджені урядами різних країн через поширення коронавірусної інфекції, було перенесено Патріарший Собор, точна дата якого ще буде повідомлена. Наш Єпархіальний Собор також не відбувся в часі, на який ми це планували. Прикро, що не могла належним чином пройти підготовка до нього, яка відбувалася поетапно на парафіяльному і регіональному рівнях у нашій Єпархії. Тим не менше, на переважній більшості парафій вдалося обговорити питання до дискусії, приготовані єпархіальною Робочою групою і Секретаріатом Патріаршого Собору. Підготовча комісія, яку очолив владика Григорій (Комар), Секретар нашого Єпархіяльного Собору, проаналізувала матеріали та напрацювання цих парафіяльних і регіональних зустрічей, на основі її роботи було підготовано Порядок денний і завдяки цьому ми сьогодні є готовими приступити до розгляду головної теми цієї VII-ї сесії нашого Єпархіального Собору. Тому дозвольте висловити щиру вдячність усім, завдяки кому ми сьогодні змогли тут зібратися. Які ж саме питання ми розглядатимемо на цій нашій соборовій зустрічі? – Це стає зрозумілим з теми Собору - «Еміграція, поселення і глобальна єдність Української Греко-Католицької Церкви», а також з його порядку денного. Дозвольте мені лише розставити деякі акценти. Звичайно, в силу специфіки нашої Єпархії ми не ставимо собі завдання охопити весь комплекс проблематики, яка розглядатиметься на Патріаршому Соборі. Ми лише внесемо у глобальну мозаїку нашої Церкви свої камінчики, які виражатимуть риси нашої єпархіальної ідентичності та стосуватимуться тих викликів, які стоять перед нами. Дорогі у Христі! Ми свідомі того, що процеси міграції, депопуляції та урбанізації, які ми спостерігаємо вже зараз, з часом лише посилюватимуться. На що маємо звернути увагу? Які відповіді сьогодні маємо намагатися дати собі самим і поділитись ними з іншими? Велика частина нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії знаходиться в гірській частині; переважна більшість наших парафіяльних громад розташована у сільській місцевості. Це є викликом для душпастирства. Наші Карпати вже зараз манять жителів великих міст, в тому числі і тих, котрі не є греко-католиками чи взагалі не признаються до жодної конфесії чи релігії. Дехто приїжджає не тільки, щоб відпочити, але будує тут собі помешкання, напевне, з планами на схилі літ залишатись тут на довше. Що ми можемо запропонувати усім цим людям? Вчімося методології Христа, який самарянку, яка прийшла по криничну воду, зацікавив водою живою (пор. Йо 4,6-30)! Ми є свідками, що населення наших сіл поступово, але неухильно скорочується. Наші вірні переселяються до великих міст, бо там після навчання легше знайти краще оплачувану роботу та комфортніше життя. Як наслідок, наші села старіють, сільські парафії зменшуються, а міські парафії молодіють і частково зростають. Як душпастирювати в таких умовах? Як вийти назустріч міській людині, яка в своїх пошуках Бога часто прив’язується не так до храму і територіальної парафії, як до особи священнослужителя, який готовий дати відповіді на запитання, що її цікавлять? Як уникнути «анонімізації» наших міських парафій, внаслідок якої парафіяни не знають не тільки потреб один одного, але часто навіть імен!? Як душпастирювати на поріділих сільських парафіях? Як будувати солідарність між священнослужителями, які часто перебувають у дуже нерівних умовах і різних обставинах, проте беруть участь у тій самій і єдиній місії, яку наш Спаситель доручив своїй Церкві? Шукатимемо відповіді на ці та інші запитання, але в будь-якому випадку особливо важливим є почути Господнє Слово: «Не бійся, мале стадо» (Лк. 12,32). Ще одним викликом є міграція. З феноменами еміграції і заробітчанства ми знайомі ще з початку 90-их років. Це і проблема, яка має численні лики, як от: тривале роз’єднання чоловіка і дружини, яке часом провадить до розпаду подружжя, брак належної опіки і виховання дітей за відсутності батька або матері, послаблення парафіяльної спільноти через зменшення кількості вірних тощо, і дар, бо наші люди мають нагоду пізнати іншу культуру, мову, духовність, запевнити базові потреби своїх найближчих, стають більш зрілими у громадському і суспільно-політичному житті, вчаться більшої відповідальності за себе і за інших, виявляють велику солідарність з потребуючими на рідних землях, щедро підтримують своїми пожертвами спорудження парафіяльних храмів в своїх місцевостях. Вірні, які виїжджають на заробітки, стають також опорою для нових греко-католицьких громад в країнах нового поселення. Приклад Італії, де за останні десятиліття засновано понад 150 громад нашої Церкви, які сьогодні об’єднані в окрему церковну структуру – Екзархат на чолі з новопризначеним Екзархом вл. Діонісієм, що є під цим оглядом дуже промовистим прикладом. З іншого боку, не можемо замовчати того факту, що нерідко священнослужителі, які душпастирюють закордоном, розповідають, що, на жаль, не часто бачать наших заробітчан у храмах… Чому так стається, що побожний галичанин, забуваючи Божу і церковну заповіді («Пам’ятай день святий святкувати», «В неділі і свята брати участь у Божественній Літургії»), у чужому собі середовищі так легко полишає практику своєї віри, секуляризується? Як запобігти цьому? Як зберегти належну ієрархію цінностей, щоб не ставити в центрі свого зацікавлення економічні інтереси, пам’ятаючи Христове застереження: «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?» (Мт 16, 26). Зараз наші емігранти у пошуках кращого життя їдуть не тільки до Європи чи Америки, а й до країн Азії, Близького Сходу чи Африки, де не те, що немає структур нашої Церкви, а взагалі мало християн. Чи відчуваємо ми відповідальність за створення для цих наших вірних належних умов розвитку християнського і духовного життя через ресурсну та кадрову підтримку місійної діяльності нашої Церкви? Адже не втрачає своєї актуальності заклик Христа: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх…» (Мт 28,19). Коли бачимо потреби наших слабших церковних громад, наприклад, на місійних територіях, але й тих, що з якихось причин опинилися у скруті тут, недалеко від нас, солідаризуймося з ними, пам’ятаючи слова Апостола Павла: «Щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени. Ви ж - Христове тіло, і члени кожний зокрема» (1 Кор. 12,25-27). Водночас з російською військовою агресією на Сході і Півдні нашої держави багато з нас зустрілися з внутрішньо переселеними особами, які можуть бути далекими від Церкви або навіть нехристиянами… Водночас, як показує досвід, вони часто бувають відкритими до нового духовного досвіду, будуть проявляти зацікавлення нашою Церквою. Зрештою, самі зустрічі з ними у місцях праці, в побуті чи просто на вулиці можуть дати нам неповторний шанс до свідчення євангельської любови і християнського милосердя. То ж це все накладає на нас велику відповідальність і може стати лакмусовим папірцем, яким перевіряється автентичність нашої віри. Які душпастирські підходи запропонувати в таких ситуаціях? В будь-якому випадку пам’ятаймо, що гостинності нас навчають не лише наші українські традиції; вітати незнайомця закликає нас біблійне одкровення, адже таким чином ми відкриваємо двері для Самого Бога, бо у скитальці перед нами постає сам Христос (пор. Од. 3,20), який колись питатиме нас, що ми зробили, коли Він голодував, мав спрагу, був чужинцем… (пор. Мт.25,31-46). Водночас усі ми – не лише священнослужителі чи богопосвячені особи, але і миряни, - маємо бути готовими, як каже св. ап. Петро, «дати відповідь кожному, хто у нас вимагає справоздання про нашу надію, - однак, із скромністю та острахом, маючи добру совість» (1 П 3, 15-16). На завершення хотів би наголосити, що Церква, як Таїнственне Тіло Христове, за самою своєю природою є «таїнством єдності» до якої покликане все людство. Своїми особливими дарами і нашим спільним служінням ми, духовенство, богопосвячені особи і миряни, покликані сприяти розвиткові та скріпленні сопричастя-єдності Церкви на всіх рівнях: від домашньої церкви – родини – до парафіяльної спільноти, від парафіяльних громад - до місцевої Єпархіальної Церкви, від митрополичого рівня – до помісного та вселенського виміру. Таким чином наше свідчення Церкви буде правдиве, коли пріоритетом нашого служіння буде спасіння душ, тобто поєднання людини з Богом у єдності спільноти дітей Божих. Всяка дія чи вчинок члена Церкви, що буде суперечити цій цілі, як наприклад намагання відмежуватися від спільноти, закритися на власних потребах, потребах власної парафії, чи якоїсь окремої харизматичної спільноти з намагання підкреслити вищість у гідності через отримані від Бога дари і т.д, є явищем нецерковним, протиприродним для неї і несумісне із церковним буттям. За словами Патріарха Йосифа Сліпого, ми покликані глобально «бути собою» в єдності і сопричасті і «представляти себе» всім, до кого Бог нас посилає. І водночас із любов’ю і вдячністю приймати всіх, кого Бог посилає до нас. Спільна київська традиція має послужити християнізації нині дехристиянізованих чи взагалі нехристиянських культурних традицій. Вона також має стати «дріжджами в тісті» нової євангелізації народів – в першу чергу нашого українського народу, але також тих народів, посеред яких ми, будучи позам межами Батьківщини, перебуваємо. Напевно, саме задля цього Бог і хоче нас бачити в різних «закутках» цього глобального світу сьогодні. Ми ж, попри всі наші немочі, покликані позитивно відповісти Богові, аби тим наочніше сила Божа виявилася в нашій немочі, а ми виконали заповіт патріарха Йосифа Сліпого: «Великого бажайте!». Дорогі у Христі! Проблем, запитань і викликів, як бачимо, маємо чимало. Але - я переконаний у цьому! - не бракує нам і дарів, мудрості, ревності і щирого бажання спричинитися до зросту Церкви, яка є тілом Христовим та до втілення в життя місії, яку Господь Ісус кожному з нас зокрема, як своїм учням, і всій нашій єпархіяльній церковній спільноті загалом доручає під нинішню пору. Тому прошу всіх активно долучитися до роботи нашого Собору, аби ми відкрилися до діяння Святого Духа, були здатними почути Його тихий голос у глибині наших сердець, дали себе провадити Його життєдайним та єднальним натхненням, і таким чином спробували знайти розв’язки наболілих проблем для нашої місцевої церковної спільноти, і на Патріаршому Соборі могли поділитися плодами нашого Собору з усією Церквою. То ж пам’ятаймо, що наша робота буде тим успішнішою, чим більше ми в наших активних зусиллях і плідних дискусіях прислухатимемося до голосу Святого Духа, Який єдиний підкаже нам найправильніші рішення. Тому віддаю цей наш Собор і кожного учасника та делегата під материнський Покров Пресвятої Богородиці та прикликую на всіх делегатів нашого Єпархіального Собору Боже благословення: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зі всіма вами! Амінь».  + Ярослав м. Дрогобич,3 листопада 2020 року Божого Детальніше...

Проповідь на вісімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа

11 жовтня 2020
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання Ісусом Христом перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11).Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого. Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр 4,1; Мт 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою та необхідністю перебувати в навчанні,віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову. У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті - ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру. Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду - поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні. У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Поки людина думає, що вона є паном природи і господарем свого життя, Господь не вмішується в людське життя, не допомагає і не благословляє. Коли людина зрозуміє свою слабкість і відчує потребу допомоги Божої – тоді Господь посилає її свою милість. Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох - і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості. Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. І Симон Петро пішов за Христом, був найпершим і найбільшим його учнем, був Главою собору апостолів, але не тому, що Христос наловив йому багато риби. Він пішов за Господом, бо разом з ним заплив на глибину після слухання Слова Божого і прийняв Живе Боже Слово до своєї душі. Дорогі в Христі! Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Впродовж усього нашого життя всі ми – священнослужителі і миряни – повинні слідувати слову Христа: «Поступи во глибину!» Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання і харизми. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно. Якщо придивитись уважно, то вже на прикладі нашого щоденного життя побачимо, що поверховість властива людям страху: їх задовольняє лише те, що лежить у житті на поверхні. Звичайно, таким чином на перший погляд може здаватись легше життя, але так ми не розвиваємо Богом дані нам таланти, а зі страху перед труднощами, пов’язаними з працею над ними, закопуємо їх у землю (див. Мт. 25, 25). А це – гріх перед Богом, людьми і нами самими. Отож, дорогі в Христі брати і сестри, сьогоднішня євангельська розповідь, крім усього іншого, навчає нас, що якщо ми хочемо бути людьми віри в повному значенні цього слова, то не маємо вдовольнятися мілиною свого життєвого покликання, мілиною свого духовного життя, мілиною своєї віри. Бог хоче глибини нашого життя. Шукаймо її в Петровому човні – Христовій Церкві. Не біймося цієї глибини, навіть якщо нам здається, що на мілині нам комфортно, вигідно. Якнайчастіше віддаваймо човен нашого життя Богові, пливімо на глибину молитви – богоспілкування, воцерковлюймо наше життя через Таїнства і тоді отримаємо нагороду за наші труди, як її отримали апостоли у сьогоднішньому Євангелії. Вслухаймося в Слово Боже, довіряймо Богові, бо Він може вчинити в нашому житті те, що нам і важко уявити. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 11 жовтня 2020 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Проповідь з нагоди Дня Незалежності Української Держави (24.08.2020)

24 серпня 2020
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми святкуємо велике національне свято – День Незалежності Української Держави. День, про який мріяли мільйони вірних синів і дочок України. Мріяли гетьмани й національні вожді, мріяли наші борці визвольних змагань, мріяв наш боголюбивий український народ. Незалежність України вимолена вірними, оспівана поетами і кобзарями, здобута довготривалою віковою боротьбою та скроплена кров’ю найкращих синів і дочок України. Ми сьогодні схиляємо голови перед тими, хто поклав своє життя на вівтар Батьківщини в боротьбі за її свободу і незалежність, впродовж всіх часів наших визвольних змагань, а особливо під час цієї війни, яку веде наш народ проти агресивної Московії. У ці чи не найскладніші часи вільної України – часи випробувань і новітніх викликів - саме на нас Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. Сьогодні ми повинні не лише згадувати своїх славних попередників, а й мати відвагу стати в їхні ряди. Прикладом нам мають слугувати сучасні герої – полеглі воїни Небесної сотні і тисячі наших військовослужбовців, які щомиті жертвують своїм життям і здоров’ям за єдність і кращу долю України.Сьогодні наше велике свято - День Подяки Богові за відновлення Української Держави. Наша країна не постала 29 років тому її історія сягає прадавніх часів, а традиції державотворення розгортаються з IX століття. Наш народ ніколи не звертав зі своєї дороги, що нею прямував до свободи  дороги віри, дороги, якою є Господь наш Ісус Христос, що сам про себе сказав: «Я є дорога, правда і життя» (Ів. 14, 6). Ця євангельська істина була настільки глибоко закорінена у свідомості українців, що навіть виражалася переконанням: краще вмерти вільним, ніж жити рабом; краще вберегти гідність, жертвуючи собою, ніж втратити власне майбутнє та майбутнє народу, ідучи на внутрішні компроміси із злом та неправдою.Святкування Дня Незалежності України спонукає нас подякувати Богові, нашому Визволителеві, за дар свободи для нашого народу. Сьогоднішня євангельська благовість говорить нам про цю чесноту вдячності на прикладі оздоровлення десятьох прокажених (пор. Лк 17, 12-19). Ми не можемо по-справжньому бути вдячними, коли ми не задумуємося над Божим даром. Вдячність є відповіддю на благодать, яку нам виявив Господь. Говорити Богові «дякую», означає передовсім признати, що все, що ми маємо і чим ми є, походить від Бога. Бог є дателем всього, на чому базується наше життя. Дякувати Богові означає бути віруючою людиною. Невипадково Ісус у сьогоднішній благовісті поєднує вдячність з вірою: «Іди, віра твоя спасла тебе» (пор. Лк. 17, 19). Це надзвичайно важливо, бо дякувати Богові потрафить справді віруюча людина. Дорогі у Христі брати і сестри! Ми маємо бути людьми молитви, людьми вдячності Богові за звільнення з прокази рабства і неволі, брехні і лукавства, бо Україна є нашою матір'ю. Вона передала нам віру, мову, культуру, звичаї. Іншого вибору в нас не має. Бо, як сказав поет Василь Симоненко: «Можна все на світі вибирати сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Тому правдивий патріотизм є готовністю до жертовнності і посвяти для народу, для Батьківщини. «Жертвами і кров'ю поколінь здобувається воля народу», - писав Слуга Божий Митрополит Андрей. Рівно ж мусимо пам'ятати, що любов до Батьківщини проявляється не лише у маніфестаціях та високих фразах про патріотизм, але у повсякденній ревній праці, у веденні праведного християнського життя. Для визволення народу з неволі, для збереження і розбудови державності, для покращення добробуту народу потрібні не лише фізичні сили й зброя. Потрібні передусім благословення й поміч Всемогутнього Бога, бо в Його руках спочиває доля кожного народу. Для забезпечення волі і збереження добробуту народу потрібно найперше ревних, побожних громадян, які будуть своїми молитвами і своїм праведним християнським життям, відповідальною працею та своєю щирою молитвою випрошувати у Бога благословення для своєї Батьківщини та кожного дня благодарити Бога за свободу і спасіння. Якщо Україна плекатиме таких борців і героїв, то з певністю переможе всі тимчасові труднощі й знайде для себе належне їй місце у світовому співтоваристві. Тож молімося, аби ласкавий Господь захоронив наш нарід від усякого лиха. Небесна поміч була необхідна для проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми зазнаємо загрози північного агресора. Молімося за перемогу воїнів правди над ордою темряви, молімось за захист та свободу нашої землі, нашого народу, об’єднаймося в обороні нашої соборної Держави. Бог на стороні тих, хто бореться за правду, істину і справедливість. І саме такою є теперішня боротьба нашого народу. Це боротьба світла проти темряви, любові проти ненависті, правди проти брехні. Дорогі в Христі брати й сестри! У цей святковий День Незалежності нашої Батьківщини прийміть сердечні та щирі вітання. Закликаю всіх вас сьогодні взяти на себе особисту відповідальність за цей дар Незалежності для нашого народу, для неї з посвятою працювати та за неї гаряче молитися. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!   Детальніше...

Проповідь на десяту неділю після Зіслання Святого Духа (2020)

17 серпня 2020
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Подія, про яку розповідає сьогоднішнє Євангеліє, відбулася після Преображення Ісуса Христа. Господь з трьома учнями (Петром, Яковом та Йоаном) повертається з гори Тавор і бачить розгубленість інших учнів, які не змогли оздоровити недужого юнака на прохання його батька. Євангелист Матей дуже коротко розповідає про цю подію, акцентуючи не на самому факті оздоровлення, а на нездатності учнів його здійснити. Для нього у цьому епізоді важливою є тема віри. Будуючи так цю розповідь, євангелист підводить нас до запитання: чому учні не були здатні зцілити цього юнака? Пізніше вони самі прийдуть із цим запитанням до Ісуса на самоті, адже вони перед тим одержали владу оздоровляти хворих і виганяти бісів (пор. Мт. 10,1). Чому в той момент вони виявилися нездатними сповнити цю владу? В той час, коли Ісус перебуває на горі з Отцем у славі, учні перебувають під горою з людьми. Вони стараються виконувати свою місію, яка є місією Спасителя, однак безуспішно, бо не можуть її ще використати проти зла. Ця євангельська благовість відповідає на фундаментальне питання, яке постає перед Церквою в період після Пасхи Христової: як виконувати місію Спасителя, коли Він відійшов до Отця? Євангелист говорить тут про слабкість учнів, яким не вдається використати тієї сили для боротьби зі злом, яку дав їм Господь, запевнивши, що завжди буде з ними (пор. Мт. 28, 20). Основною темою і причиною цієї слабкості є невіра і мала віра, адже для віри немає нічого неможливого. Проблема полягає в тому, щоб наша мала віра, перед лицем зла не заламалася в невіру, яка нічого не може, але сталася вірою, яка може все у Христі Господі. Якщо конкретніше, то віра є виявом послуху Отцеві, який промовляє на горі, щоб ми слухали Сина (пор. Мт. 17,5). Така віра перенесе будь-де «ту гору», яка є горою Преображення Господнього – славу Бога на землі. Хто слухає Ісуса Христа, той вже переміг зло, Його слово має силу зробити нас дітьми Божими (пор. Йо.1, 12). Таким чином в період Церкви, що характеризується «неприсутністю» Сина, тільки той переможе зло, хто має віру. Саме віра уможливлює присутність «неприсутнього» Бога, а полягає вона у слуханні і виконанні Його слів (Мт.7,21.24). Ісус буде взятий з цього світу, і місія буде продовжена Його учнями (пор. Мт.21,18-20). Церква завдяки тому, що слухає Ісуса, стається такою, як Він – переможницею зла. В цій євангельській благовісті на прикладі батька і апостолів бачимо людей, які, досвідчивши свою слабку віру, все одно прагнуть у вірі зростати у своєму щоденному житті… Євангелист Лука уточнює час події оздоровлення юнака, вказуючи, що вона сталася «наступного дня» після преображення (пор. Лк.9,37). Це для нас дуже важливо, бо наступний день після свята – звичайний день. В цьому фрагменті йдеться про проблему «наступного дня»: як переживати свято Преображення і славу на горі у буденності життя, яке часто затьмарене і віддане злу. Як принести в «щоденне сьогодні» вже звершену Ісусом перемогу над злом, яку таїнственно святкуємо на Божественній Літургії? Як переживати неділю у понеділок і впродовж цілого тижня? Отож наступного дня Ісус є між своїми, але вже не як Господь слави, але як Той, Хто йде на хрест щоб перемогти смерть. Ісус, який остаточно піднісся догори і вступив до неба, є і надалі присутній серед своїх завдяки своїй спасительній силі Воскресіння. Він не відійшов, але надалі є присутнім, щоб продовжувати боротьбу зі злом у своїй Церкві. Він заступається своїми багатими небесними дарами. Тепер ми маємо доступ до Нього у новий спосіб: через віру. Саме цього сьогоднішнє Євангеліє хоче нас навчити. Після сходження Ісуса на гору Тавор і спілкування з Отцем у Преображенні, Господь сходить поміж своїх учнів, щоб реалізувати Боже Царство через віру апостолів. Причиною того, що учні не змогли допомогти юнаку, є не відсутність Господа, Який насправді завжди є присутній і славлений, але відсутність тієї віри учнів, яка чинить Його присутнім разом із Його силою. Темою цього фрагменту є можливість бачення Ісуса під час Його відсутності. Це дає віра. Безсилля учнів у звершенні спасіння Ісус пояснює браком віри. Успіх або відсутність успіху у боротьбі зі злом залежить від віри, а не від чогось іншого. Господь є всесильним і милосердним, але може діяти лише там, де через віру приймається Його діяння. Христос є «відсутнім», коли помер, воскрес і вступив до своєї Небесної слави, але у євхаристійному таїнстві ми «споглядаємо» Його славну присутність у тій мірі, в якій «слухаємо» голосу Отця, Який говорить нам, щоб ми були Йому послушні на Його хресному шляху. Так Він діє у нашому щоденному житті. Учні радісно приймають славу преображення, хочуть навіть її затримати. Але Ісус вимагає від них віри, яка є згідною на страждання і «слабкість» хреста. Тільки така віра має силу подолати злого духа. Віра, яка не знає сили хреста, є невірою і лукавством (пор. Лк 23, 35-39). Тому учні повинні «уважно слухати» слів, що «Син Чоловічий має бути виданий у руки людям» (пор. Лк. 9,44). Вони мусять зрозуміти сенс Його Страждань. Було б достатньо, як би апостоли мали навіть невеличку віру. Тут євангелист відсилає нас до притчі про гірчичне зерно (пор. Мт 13, 31-32). Спочатку це насіння найменше з усіх зерен. Але воно перебуває у постійному зростанні, сягаючи аж до великого дерева. Важливо, щоб і віра учнів була такою ж динамічною у прогресії постійного зростання. Так із малої віри можна прийти до сповнення великих речей, бо нема нічого неможливого для того, хто вірує (пор. Мк 9,23). Учні запитали в Ісуса, чому вони такі безсилі, чому вони не можуть допомогти тим, які з великою надією до них приходять? І Спаситель сказав дві речі. Спочатку, до їх запитування, Він сказав привести хворого юнака. Віра є приношенням до Ісуса нашого непереможеного зла, а навіть нашої невіри і лукавства. Це перше, що кожний з нас може зробити, коли перед нами нестатки, хвороба, розпач, розгубленість, брак довіри… Ми так часто намагаємося комусь допомогти. Деколи якоюсь мірою ми це можемо зробити. Водночас маємо усвідомити, що гранична гармонія, цілісність людини може бути відновлена тільки самим Богом. Тому ми повинні пам’ятати, що ми послані в цей світ для того, щоб кожного зраненого, розбитого привести до Христа, стати настільки прозорими, настільки непомітними, щоб люди ввійшли у спілкування із Ісусом, до Якого ми їх привели. Друге питання було поставлене конкретно учнями: «Чому ми не змогли його зцілити?» - Бо не вистачило віри. Не віри в те, що вони мають силу це зробити, а віри в те, що Бог може це створити; і що роль учня в тому, щоб розгорнути якомога ширший простір для Бога, щоб Він міг вступити в життя й вчинити чудо. Для сповнення християнської місії треба пройти шляхом молитви й посту. Не тільки посту в тому розумінні, в якому ми про нього говоримо так часто, тобто поміркованість в їжі. Але також і духовного посту, тобто у відмові, або вірніше свободі від усього того, що нас поневолює, від усього того, що нас приваблює в грісі. Це означає до кінця належати Богові й бути здатними до Нього повернутися й слухати в глибинах нашого буття Його животворче слово,яке запрошує до молитви. Це означає збільшити нашу віру. Її потрібно безнастанно збільшувати, бо небезпека втратити її завжди присутня. Дорогі в Христі! Вірити в Бога означає поєднати себе з Ним. Поєднати нашу душу, наше тіло, наше прагнення – усе наше єство. Саме те поєднання між людиною і Богом ми називаємо вірою. Апостол Павло каже: вже не я живу, а Христос живе в мені (пор. Гал. 2, 19-20). І те, що сам Христос чинив на доказ свого Божества, може діятися через життя, молитву, свідчення і навіть смерть віруючої людини, бо Слово Отця є живе і вічне. Воно не підлягає зіпсуттю і є безсмертним зерном, яке відновлює нас на Його образ (пор. 1 Пет.1,23). Хто його приймає, той стається Божою дитиною (пор. Йо.1,12) і ріднею Ісуса Христа (пор. Мт.12, 50).Просімо нашого Господа, щоб Він і надалі проявляв свою силу в нашому народі. Просімо, щоб Він укріпив нашу віру, кажучи: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (пор. Мр. 9,24 ).А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 16 серпня 2020 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на восьму неділю після Зіслання Святого Духа (2020)

03 серпня 2020
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Євангельська благовість сьогоднішньої неділі підкреслює надзвичайне Боже милосердя і любов, яка в розповіді євангелиста Матея виливається двома цілющими джерелами: зцілення недужих та помноження хлібів. Ісус щойно втратив Йоана Хрестителя – свого родича і сподвижника, і це очевидно було наочним прикладом, що чекало на самого Христа. Господь відходить на самоту, але Його знаходять люди, і тоді свій особистий смуток Він перемінює у співтерпіння з потребуючими – змилосердився над ними та вигоїв їхніх недужих (пор. Мт 14:14),через вияв свого милосердям Господь подає людям надію і життя. Це дійство помноження хлібів для п’ять тисяч людей Ісус Христос учинив, згадуючи старозавітну подію, коли Божий народ сорок років подорожував пустелею. Найважливішою наукою, що її дав Господь Бог тоді своєму народові, було те, що успіх мандрівки ізраїльтян, тобто можливість посісти обітовану землю, не залежить від їхньої здатності долати труднощі. Успіх залежить від Бога, Господь є господарем життя, Він дає воду серед пустелі, життя серед смерті, світло серед темряви, надію серед відчаю. Ламаючи хліб у пустелі та помножуючи його, щоб втамувати голод понад п’яти тисяч осіб, наш Спаситель не тільки пригадує своїм апостолам про небесний хліб – манну, яка колись наситила старозавітний Божий люд у пустелі. Він сповіщає про укладення Нового Заповіту між Богом і всім людством, – Заповіту, що буде запечатаний у Його Крові хресною жертвою. Тож цей помножений хліб є пророчим прообразом Хліба, яким є Христове Тіло, таїнственно присутнє для нас у Святій Євхаристії. Цей Хліб, розподілений на спомин про Його Смерть і Воскресіння, живить і підтримує нас, що є Його Містичним Тілом – Його святою Церквою. Під час Божественної Літургії священик, розламуючи Таїнственний Хліб - Тіло Христове, каже такі слова: «Роздроблюється і розділюється Агнець Божий, що Його їдять, але ніколи не з’їдають і причасників Він освячує». Це таїнственне ламання Хліба і благодать Слова Божого ми переживаємо на кожній Літургії, адже тоді сам Христос приходить, щоб на святім престолі розламати і поблагословити нам хліб та перетворити його на своє тіло, а вино – на свою кров. І тоді через руки священнослужителів Він хоче накормити нас, щоб ніхто не знеміг у дорозі до мети – життя вічного. У пустелі учні були готові розпустити людей по селах, щоб вони купили собі поживу. Однак Ісус на це промовив: «Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти». Як часто ми чуємо нарікання багатьох людей: чому Бог не зробить щось …, чому Він не нагодує голодних …? Ми, здається забули, що Бог «робить щось» часто через нас, ми є Його знаряддям, членами Його Тіла. Він показує свою працю через нас, саме ми є Його людьми, Його народом, Його Церквою. «Не треба їм відходити, дайте Ви їм їсти». Ми повинні принести все, що ми маємо – наші п’ять хлібів і дві риби - до Христа. Він поблагословить те, що ми принесли і використає, щоб допомогти нашим ближнім у потребі.              Сьогодні Христос говорить нам: Я маю завдання для вас, яке ніхто інший крім вас не зможе виконати. Не обов’язково нам володіти великими талантами, щоб служити Богові. Ми є корисними тим, що маємо. «Є тут один хлопчина: він має п’ять ячмінних хлібів, ще й дві риби; та що це на таку многоту» - каже апостол Андрій брат Симона-Петра (пор. Ів. 6:9). Але Ісус відповідає: «Принесіть їх мені сюди». Чудо сталося того дня саме тому, що хлопчина запропонував Христові ту єдину річ, яку він мав. Як могла б розвинутись наша Церква, якби ми запропонували Богові те, чим ми володіємо. Якщо у нас гарний голос, співаймо у церковному хорі; якщо ми можемо навчати нашу молодь, робімо це в домашній церкві, суботній школі та з інших нагод; якщо володіємо певною майстерністю чи ремеслом, допоможімо при будівництві храму… Пошукаймо та подивімось, де ми можемо інвестувати свою людяність та свої таланти, щоб Господнє ім’я прославлялося в нашому народі. Чудовою благовістю є те, що Бог потребує нас. Бог, який не потребує нікого, однак зі своєю милістю працює через своє творіння – людину. Ми є важливі для Господа, немає значення, що наше життя може здаватись без сенсу, але очевидно воно є унікальне у цьому світі. Бог працює через кожну людську істоту, реалізовуючи свій план для спасіння світу. Поки ми не виконаємо цю Богом-заплановану місію, щось у цьому світі буде завжди залишатись незавершеним. Це свідчить про те, наскільки кожен з нас є важливим в очах нашого Господа. Як ми можемо бути добрим знаряддям в руках Божих? Є тільки один спосіб. Ми повинні повністю відкритись для Бога і наших ближніх. Бог не питає про нашу спроможність – тільки про нашу готовність, Він надасть нам можливість. Найбільшим питанням є, чи ми є корисними для Бога? Мойсей віддався на милість Божу, і Бог дав йому здатність творити великі діла в Його ім’я. Так зробили боязкі рибалки-апостоли, блаженні і святі нашої Церкви так зробив і пророк Ілля якого сьогодні молитовно прославляє наша свята Церква. Пророк Ілля проживав у старозавітні часи, у період близько трьох тисяч років тому, коли світ перебував у поганстві, коли панувало ідолопоклонство. Віру в єдиного істинного Бога зберігали ізраїльтяни, однак і цей народ крок за кроком почав забувати свого Бога, Бога, Який дарував йому свободу, Який вивів його з Єгипетської землі, Який дарував йому Обітовану землю, часто зрікався своєї віри і впадав у гріхи відступства. Господь, бачачи духовний занепад людства, посилав у світ пророків, котрі прикладом свого життя і своєю проповіддю навертали людей до Правдивого Бога і готували їх до приходу Месії. Одним з таких пророків – сильним духом і вірою – був Ілля, ім’я якого означає - міць Господня. Він був покликаний до пророчого служіння за ізраїльського царя Ахава, пророк Ілля став полум'яним ревнителем щирої віри і благочестя. Священне Писання оповідає нам,  коли цар Ахав не відступив від поклоніння ідолу Ваалові, а навпаки підтримував ідолослужіння розом з язичницею Єзавель, пророка Ілля оголосив, що в покарання на землі не буде ані дощу, ані роси, а засуха припиниться тільки за його молитвою (пор. І Цар. 17,1). По закінченні трьох років посухи Господь послав Іллю до царя Ахава для припинення нещастя. Пророк наказав цареві зібрати на горі Кармель весь Ізраїль та жерців божків Ваала та Ашери. Коли люди зібралися, пророк запропонував спорудити два жертовники: один — від жерців Ваала, інший — від пророка Іллі для служіння Істинному Богові. На який з них спаде вогонь з неба, це буде вказівкою, чий Бог істинний, - сказав пророк Ілля, - і всі повинні будуть вклонитися Йому. Першими приступилися до жертвоприношення жерці Ваала, але, незважаючи на всі їх зусилля, ніякого дива не сталося, і таким чином об’явилася облудна дійсність ідола (пор. І Цар. 18,1-29). Тоді Ілля закликає народ наблизитися, вчиняючи його учасником своєї молитви. Далі він споруджує вівтар, взявши 12 каменів, як символ 12-ти поколінь Ізраїля. Ілля просить, щоб об’явилася Господня істина, і щоб Господь втрутився, щоб навернути Свій народ, щоб він пізнав, Ким насправді є його Бог, та зробив остаточний вибір. Тоді з неба зійшов вогонь, який спалив жертву Іллі. Народ вже не має сумнівів, бо «Боже милосердя вийшло назустріч його слабкості» (пор. І Цар. 18,30-39). Ця Старозавітна подія, по-перше, ще раз пригадує нам про першу заповідь: поклонятися єдиному Богу, а по-друге, навчає, що першочерговим завданням молитви є навернення. Там, де зникає Бог, людина потрапляє в рабство ідолопоклонства, як це нам представили тоталітарні режими. Натомість, справжнє поклоніння Богові означає віддати себе Йому та Божому провидінню. Дорогі браття і сестри! Нажаль і в наш час повторюється старозавітня подія, про яку ми сьогодні згадували. Людство поступово відходить від віри в Істинного Бога, як за часів пророка Іллі, і як наслідок цього – від істини, що її відкрив Бог. Християнське віровчення, на жаль, є спотворене численними псевдохристиянськими конфесіями, в яких від Божественної Істини залишається лише зовнішня оболонка, тобто богословські терміни (слова), позбавлені змісту і суті, не підтверджені життям. Ідеали любові, смирення, лагідності, терпіння, цнотливості, життя для інших – розтоптані. А культи неймовірної гордості, насильства, агресії, збагачення будь-якими засобами, розбещеності плоті, служіння людським пристрастям стали наріжним каменем життя практично в кожній країні. Тому, вшановуючи сьогодні пам’ять великого пророка Іллю, навчімось у нього та в багатьох подвижників та свідків віри нашої Церкви отої живої віри та ревності у сповненні християнських обов’язків. Прохаймо їхнього заступництва, щоб і ми могли бути свідками Правди-Христа у наших родинах, парафіях, в нашому народі. Щоб і ми не були байдужі, коли йдеться про добро нашої Церкви і народу. Щоб понад усе старалися про поширення Христового Духа  чи то у спільноті церковній, чи на місці нашої праці або навчання. Нехай літургійне прохання за добрий стан святих Божих Церков та з’єднання всіх буде молитвою не тільки наших уст, але і щоденним християнським завданням. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 2 серпня 2020 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на сьому неділю після Зіслання Святого Духа (2020)

27 липня 2020
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання розповідає нам про два чуда оздоровлення, які чинить Ісус. Він повертає двом незрячим особам зір, а німому біснуватому чоловікові – мову. Євангельські історії перших неділь після Зіслання Святого Духа багато розповідають про віру. Основною думкою цих подій є важливість цієї чесноти для людини. Вона повинна переростати у довір’я до Бога і служіння ближнім. Віра захищає нас від впливу злого духа і всяких гріхів. Вона провадить нас до Божої всемогутності, яка оздоровляє нас з різних недуг, дає силу нести тягарі життя, зближає людей між собою, зокрема у випробуваннях. Оздоровлення Ісусом двох незрячих людей відкриває нам віру, як очі душі, як духовний зір, який допомагає нам пізнавати Бога. У цій розповіді євангелист Матей насамперед вказує на Ісуса як Месію. Про це говорить месіанський титул «Син Давида», який часто з’являться у Євангелії від Матея в описах зцілень. Тому важливо поглянути на ці зцілення крізь призму месіанських очікувань Ізраїля провіщених пророками: «Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки» (Іс 35,5-6). Ісус сповнює те, що провіщали пророки. В центрі розповіді – Ісус і два незрячі, які, незважаючи на те, що не бачать, ідуть за Ісусом і входять разом з Ним всередину дому, до якого ішов Ісус. Просвітлення наступило у домі, у Церкві. Воно починається від бажання іти за Господом, це прагнення є легеньким світлом серед ночі. Хто йде за Ісусом, приходить до повного світла. Очевидно, що по дорозі були й інші люди, однак євангелист Матей зосереджує нашу увагу на Ісусі Христі і цих двох особах. Постава Ісуса тут дещо особлива, Він не відразу відповідає на прохання, як у випадку з прокаженим (пор. Мт 8,3), сотником (пор. Мт 8,7) чи начальником, у якого померла дочка (пор. Мт 9,19). Тут Ісус чує прохання про змилування упродовж часу, коли Він є в дорозі до дому, але відповідає на прохання сліпців аж тоді, коли вони зайшли за Ним у дім. Так Христос неначе випробовує їхню віру, хоче почути від них визнання їхньої віри. Господь наперед знає те, чого нам потрібно, але бажає чути прохання як вияв нашої віри. Незрячізвертаються до Ісуса: «Помилуй нас, сину Давидів». Вони не просять тільки прозріння, а помилування. Це прохання є важливішим від бажання тільки тілесного оздоровлення. Воно стосується помилування, зцілення цілісної людини. Це прохання і ми так часто висловлюємо перед Богом у наших богослужіннях. При зустрічі Ісус запитує, чи вони справді вірують, однак не питає про віру в Його месіанство, яку вони виражають словами: «Сину Давидів», а про віру в Його здатність їх зцілити. Їхня відповідь коротка і водночас досконала: «Так, Господи». Чудо оздоровлення супроводжується жестом дотику до їхніх очей із словом: «Нехай вам станеться за вашою вірою!». Незрячий перебуває у темноті, і першим кроком до просвітлення є свідомість того, що людина є сліпою. Тільки той, хто є створений до життя у світлі, знає, що є сліпим. Камінь не є сліпим! Знання про сліпоту означає розуміння того, що ти не є створений для темноти, подібно як знання про смертність – що ти не є створений для смерті. Свідомість сліпоти і смерті виникає із нашої гідності. У Святому Письмі «бачити», «бути зрячим» означає бути віруючим. Віра – це є особлива властивість людської особи проникати в глибину дійсності, бачити набагато глибше, ніж це можуть зафіксувати лише тілесні очі, і тому віра часто ще називається прозрінням, просвіченням людини. Коментуючи те, що сталося, єпископ Іларій (IV ст..) з міста Пуатьє повчав: «Вони побачили, тому що вони увірували, а не тому увірували вони, що побачили. Саме через те, що вони очима віри так могли проникнути в глибину цього, що діється, і побачили живого Бога, Який є перед ними, саме тому вони могли прозріти у своєму фізичному, тілесному вимірі». Так діє Господь в житті кожної людини – за її вірою. Отже, віра людини чинить її здатною стати учасником спасительної місії Ісуса Христа.Там, де Ісус не знаходить віри, Його дія обмежена: «І не зробив там багато чуд з-за їхньої невіри», –  каже Cвященне Писання (пор. Мт 13,58). Коли відкрились очі незрячих, Христос говорить їм: «Глядіть, щоб ніхто не знав про це» (Мт 9,30). А вони зробили навпаки: розголосили по всій країні. Той дар, якого вони сподобилися завдяки вірі, не могли тримати в собі. Віра тих двох сліпців привела їх до бачення і спонукала до свідчення. Вони виявилися прозорливішими від інших людей, бо в Ісусі Христі побачили Месію – Давидового сина. Однак своє месіанство і Боже Синівство Ісус відкриває не відразу. Ісус, не бажає, щоб люди Його сприймали тільки як політичного діяча, тому поступово відкриває те, хто Він є. Євангелист Марко ще більше ніж Матей наголошує на цій месіанській таємниці Христа, щоразу зазначаючи, що на початку своєї проповіді Ісус забороняє розповідати про чуда, які Він чинить. Христос бажає, щоб Його знали не тільки як чудесного цілителя, який повертає зір, зціляє різні хвороби, виганяє злих духів, але що Він є тим обіцяним Месією, в якому сповняються пророцтва Старого Завіту. Йоан Хреститель, будучи ув’язненим і довідавшись про те, що могутній пророк постав у народі, який творить численні чуда, посилає своїх учнів, щоб спитали Його: «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?» (Мт 11,3). Він бачив у діях Ісуса сповнення месіанських пророцтв і бажав упевнитися, чи  Ісус справді є тим Месією, якого очікував Ізраїль. Христос не відповідає прямо на запитання Йоана, але говорить посланцям: «Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина» (Мт 11, 5). Йоан Хреститель, апостоли і всі люди, до яких проповідував Христос, повинні були через Його слово і діла визріти у розумінні того, ким є Ісус. З наближенням своєї хресної жертви Христос щораз більше відкриває таїнство своєї Особи і своєї місії спасіння людини, а до цього через свої діла Він поступово приготовляє людей до розуміння і прийняття цієї істини. Він прийшов відкупити цілу людину, спасти її від неволі гріха і смерті. Друге оздоровлення, про яке чуємо в євангельському читанні, – вигнання злого духа, завдяки якому Христос повертає дар мови одержимій людині. Це зцілення стосується інших чуттів людини – її здатності чути і розмовляти. Його також слід розглядати в контексті месіанських пророцтв. Оскільки цей чоловік був німий, то у розповіді, природньо, нема згадки про прохання про оздоровлення, немає діалогу з Ісусом, немає, навіть, слова, яким Христос оздоровляє. Євангелист говорить тільки про наслідок вигнання злого духа: «Коли ж він вигнав біса, німий почав говорити» (Мт 9,33). Після цього чуда дає про себе знати натовп людей, які дивуються, бо ніколи такого не бачено в Ізраїлі. Йдеться не лише про територію Ізраїля, а й про історію вибраного народу: «Такого не бувало й не видано з того часу, як Ізраїль вийшов з Єгипту, по цей день!» (пор. Суд 19,30). Народ, знаючи це, засвідчує особливу Божу силу і Божу присутність у Христі Ісусі. Чуття (бачити, чути, розмовляти), які зціляє Христос, надзвичайно важливі для людини в її спілкуванні з ближніми. Однак у відносинах з Богом це неможливо без віри. Тільки у вірі людина здатна спілкуватися, чути, споглядати Бога, відчувати Його присутність. Тільки у вірі людина здатна прийняти Його дар спасіння і життя вічного. Проте є група людей в народі, які, бачачи ці чуда, все ж мають власне їх трактування, тому що вони не здатні вийти зі свого способу мислення, свого уявлення про Бога, не здатні побачити в Ісусі Христі об’явлення Божої доброти і милосердя. Вони закривають свої очі, аби не бачити сповнення цих пророцтв у Христі. Для них Ісус не може бути від Бога, бо діє не відповідно до їхнього знання про Бога, яке вони вважають єдино правильним. Тому надприродна сила Ісуса ними сприймається як протилежна від Бога: «Він виганяє бісів князем бісівським» (Мт. 6,34). Цими словами вони, щоб не увірувати в Нього, намагалися оправдати закривання своїх вух на слово Ісуса, а очей – на чуда, які Він чинив. Проголошення Євангелія Царства, як в часи Ісуса Христа, так і сьогодні, ставить кожну людину перед вибором: прийняти й повірити, щоб спастися, або ж, закриваючи очі й вуха, зробити серце нечулим до прийняття Доброї Новини. «Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангеліє царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу» (Мт. 6,35). Цими словами євангелист підсумовує певний період місії Ісуса починаючи з Галилеї (пор. Мт 4,23). Це служіння об’єднує проголошення Євангелія Царства, навчання по синагогах, не тільки словом, але й знаками милосердя й оздоровлення. Всі ми потребуємо Божого змилування, тому наслідуймо євангельських сліпців у їх молитві: «Ісусе, сину Давидів, помилуй нас, наш народ, нашу Церкву, нашу державу, допоможи нам знову стати віруючим і повноцінним Твої народом, а відтак змогти промовити словом віри до своїх ближніх». З вірою молімося і нехай так станеться – Амінь.  + Ярослав 26 липня 2020 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Проповідь з нагоди освячення храму Пресвятої Тройці у с. Задністря

14 липня 2020
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Радію, що ми так чисельно зібралися сьогодні в цьому Божому домі. Сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам, як Христос залишаючи обітовану землю перепливає море і приходить до іншої країни, яка має назву (зокрема, в євангелиста Матея) Гадаринський край. Гадара та Гераза були частиною так званого Декаполісу (союзу 10-ти грецьких міст за Йорданом) – території, яка була переважно заселена поганами, а також асимільованими євреями. Юдеї були в меншості у тих теренах, і хоча їм було забороно споживання свинячого м’яса, деякі з них, зокрема ті, хто жив серед поган, розводили та торгували цими тваринами. Таким чином, згадуючи цей географічний регіон, євангелист Матей наголошує на місії Ісуса Христа до поган, котра вповні розвинеться після Його воскресіння (пор. Мт 28:19–20). Першими, хто зустрічає Христа на цій землі, є біснуваті. Згідно євангелиста Матея, вони такі були люті, що ніхто не міг перейти тою дорогою, вони наганяли страх на цілу країну. Тим коротким реченням євангеліст описує, що ця країна живе в грісі, вона є у владі злого і те зло є люте, страшне, агресивне і всі його бояться. Біснуваті кричать: «Що нам і тобі, Сину Божий»? Інакшими словами, що Тобі до нас. Це одне з найбільших й найгостріших запитань, що стоять перед людиною: що Богові до нас? Те, що робить Ісус є відповіддю на це запитання, радше Його прихід: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо 3,16). Бог той, хто залишає дев’яносто дев’ять овець, щоб знайти одну заблукану. (Лк 15,4-7) Отці Церкви вважають, що в цих двох біснуватих проявилася природа зла. Передусім, зло завжди поневолює: той, хто чинить зло, стає його невільником. Святий Іван Золотоустий твердить, що два біснуваті – це втілення природи того, хто зветься дияволом, бо саме диявол розділяє, закликає до агресії й ненависті. І ось прийшов Ісус Христос. Сама лише присутність Ісуса Христа, Який ще нічого не зробив і не сказав, вже наводить страх і трепет на того, хто у страсі тримав це край. Сили зла, які, здавалося б, керують світом, є нічим перед абсолютною владою Ісуса та будуть остаточно знищені в часі Його Другого славного приходу. І євангелист це чітко підкреслює – з приходом Ісуса вже почався цей есхатологічний час (останній період, який закінчиться загальним воскресінням та переходом до життя майбутнього віку). Після демонстрації влади над силами природи – утихомирення бурі на морі (пор. Мт 8,23–27) – Ісус втихомирює бурю в серцях біснуватих людей. Він, не веде з бісами переговорів, які тут, подібно як і в пустелі в часі спокус, визнають Його Сином Божим (пор. Мт. 4, 3–6), не бореться з ними та навіть не вживає якоїсь формули екзорциста – Ісус вживає тільки одне слово в наказовому стані: «Ідіть!» Пояснюючи, чому Христос дозволив, щоб біси увійшли в свиней, святий Іван Золотоустий подає три причини цього допуску: щоб показати зціленим ту шкоду, яку біси їм заподіювали; щоб всі зрозуміли, що біси не наважились би увійти у свиней без Його дозволу; та щоб показати, що сталось би з нещасними, якби не чудесний Божий порятунок. Загибель свиней наочно демонструє поразку і знищення бісів, їхнє вигнання з цього світу, щоб нікому вони не змогли більше заподіяти шкоди. Диявол через гріх спаралізував людину, учинив нездатною до того, до чого вона є сотворена - до чинення добра, гріх учинив людину своїм в’язнем. Але при зустрічі з Господом, коли ми йдемо до Нього зі свідомістю, що тільки Він єдиний є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха, - стається чудо, і про це чудо ми сьогодні чули. Євангелист Матей описує подію в такий спосіб, щоб акцентувати на надзвичайній владі Христа. Він хоче, щоб його читачі бачили, яку владу та могутність  має Ісус – Він опановує хаос через одне слово. Щоб це стало можливим у нашому житті сьогодні, потрібно бути готовим втратити все, що стає на перешкоді цілковитому відкриттю нашого життя для Бога. Чому мешканці того краю не прийняли Христа? – Те, що вони вважали своїм скарбом, в один день зникло. Ігноруючи звільнення двох нещасних чоловіків та зосередившись на майні, мешканці Гадаринського краю побачили в Ісусі загрозу для своїх інтересів. Це – до болю знайомі історії, які щодня повторюються в нашій новітній історії… Христос показується тут як Визволитель, як Той, Хто приносить мир, як Той, Хто є здатним побороти найбільшого тирана, яким є зло у нашому житті, громаді й у нашій країні. Ісус цінує людей завжди більше, ніж будь-яку власність. Євангелист застерігає нас, щоб ми не були подібні до тих гадаринців, які сказали Йому: «Іди геть від нас». Він запрошує нас поводитися по-іншому, прийняти Господа і побачити, що у Ньому ми маємо мир, радість і вічне життя. Ісус Христос і сьогодні є присутній між нами. Тому ми, християни, повинні відкрити те, що в Ньому є джерелом нашої гідності. Віднайшовши і зустрівши Його, ми зможемо стати справді вільними і гідними людьми. Святий Григорій Нісський твердить: «Де є присутнім Бог, там усе віднаходить свою гідність».  Ми є сотворені на образ і подобу Божу, і  Господь не забирає нашу свободу через заклик до зберігання Його заповідей і правд. Саме Він є нашим Визволителем, джерелом нашої особистої і національної гідності, як вільних людей у вільній державі. Дорогі у Христі! Церковна громада с. Задністря запросила Ісуса Христа і збудувала для Нього оселю – Господній храм. Сьогодні ми освятили цей величний храм, але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. І не тільки тому, що ще немало залишається зробити для облаштування і прикрашення цих стін, щоб вони стали справді гідною оселею для Всевишнього, Який сьогодні особливим чином замешкав тут, в першу чергу – через посвячення Його Престолу. Ми спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищені комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі усе святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм... У цьому храмі Пресвятої Тройці ми подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Також у цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойно освященому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує вічне життя в Ісусі Христі (пор. Св. Ігнатій Антіохенський, Послання до Ефесян, 20, 2). Цей храм буде для нас тим, чим стала для апостолів і жінок-мироносиць печера Воскресіння, - утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши у гріб, в якому поклали Христа, вони переконались, що Христову Істину нездатні вбити брехня, обман, підступ і зрада. Саме звідси вони побігли сповістити іншим, що Христос переміг смерть. Почуте й пережите у цьому храмі, має спонукати і нас, розповідати про те, що ми тут досвідчили. Виходячи з цього храму, несімо євангельську звістку у наші домівки і виховуймо наших дітей та внуків добрими синами й дочками своєї Церкви та відповідальними громадянами. Поширюймо її у місцях нашого навчання, роботи та дозвілля, щоб розділити радість Христового спасіння з усіма нашими близькими та знайомими. Також переконаний, що у цьому храмі кожен, хто з вірою взиватиме до Господа, зможе отримати духовне оздоровлення, Господь діє за нашою вірою. Наша віра є тим мірилом, яке дозволяє діяти Божій благодаті. Вона зціляє людей з розбитим життям, втраченими надіями, перекресленими перспективами, поразками, тощо. Господь бере уламки людського життя і змінює їх на щось прекрасне і сповнене змісту, Він дарує зцілення та відновлює мету життя. Важливо співдіяти з Божественним лікарем понівечених людських доль, Він завжди нас очікує у Храмі – Домі Отця – Домі свого милосердя.  Дорогі в Христі! Цей новозбудований храм, який ми сьогодні освятили є свідченням глибокої віри багатьох людей, виявом щирої любові до Бога тих, хто постійно піклується про красу та велич Господньої святині. Дякую церковній громаді, яка у нелегкі часи економічної розрухи взялися за благородну справу будівництва Божого храму. Заношу сьогодні подячні молитви за всіх – архітекторів, будівельників, жертводавців, за тих, хто вкладав свої кошти та працю в цю святу будівлю. Складаючи щиру подяку всім вам, а, зокрема, вашому душпастирю, рівно ж хочу заохотити всіх вас, щоб цей храм завжди виконував своє правдиве призначення –  щоб він був місцем вашої зустрічі з Богом. Нехай у цих стінах постійно лунає відгомін заклику Божого слова до навернення та освячення у частому прийманні Святих Тайн Покаяння та Євхаристії. На цій духовній дорозі нехай нас супроводжує Пресвята Богородиця – Одигітрія, Путеводительниця, яка провадить наш народ і цілу нашу Церкву назустріч Господеві. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 12 липня 2020 року Божого,с. Задністря Самбірського р-ну Детальніше...

Проповідь з нагоди Єпархіальної прощі до с. Биличі (2020)

15 червня 2020
Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри! Сердечно вітаю всіх вас у цьому чудотворному місці прослави Пресвятої Богородиці у с. Биличі. Сьогодні ми прибули сюди скромно, не чисельним гроном, з огляду на обмежувальні заходи, які запровадили державні органи. Однак ніщо не може стримати нас, християн, від того, аби вшанувати нашу Небесну Матір на місцях, де Вона чудесно прославилася. Кілька тижнів тому ми, як паломники відвідали славний Грушнів. Також сьогодні ми прибули до місця прослави Пресвятої Богородиці – Билицького джерела, аби в імені духовенства, монашества і мирян нашої Самбірсько-Дрогобицької єпархії в цей час випробувань, страху і неспокою за посередництвом Богоматері занести наші молитви до Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Свята Церква сьогодні святкує Неділю всіх святих. Минулої неділі ми торжественно спогадували і духовно переживали Зіслання Святого Духа на апостолів, яке із переляканих рибалок вчинило відважних проповідників і свідків Слова Божого, які поширили вістку про воскреслого Ісуса Христа по всій землі. Від Зіслання Святого Духа на апостолів започаткувалася історія Христової Церкви. Це дуже важливо, бо пригадує нам, що Церква не походить із волі людини, із її роздумів, умінь чи організаційних здібностей. Якщо б це було так, то Церква вже давно згасла б, як проминає кожна людська річ. Церква є ділом Божим – Христовим Тілом, оживленим Святим Духом. Святий Дух від самого початку створив її як Церкву всіх народів – вселенську, тобто католицьку. Вона обіймає весь світ, долає всі расові, класові та національні кордони, об’єднує людей у сповідуванні Триєдиного Бога. Плодом апостольської проповіді, натхненної Св. Духом, є праведне життя тих, у душі яких впало зерно Слова Божого. Відтоді чимало християн своїм чеснотливим життям засвідчили, що вони є плодом Святого Духа. Тому нині ми урочисто святкуємо пам’ять усіх святих – тих, хто є плодом дії Святого Духа в Церкві і світі. Кожний день церковного року присвячений якомусь святому чи кільком святим, але є багато святих, про яких ми не знаємо і чиї імена нам невідомі. Тому Церква присвятила першу неділю після Зіслання Святого Духа для почитання всіх святих, зокрема й тих, які не входять у річний цикл церковного календаря. Слово «святий» - походить від єврейського слова «кадош», що означає відмежування, відокремлення від усього що є погане і зле, що походить від лукавого, а не від Бога. Тому шлях святості – це уникання зла і творення добра. Це вміння відрізняти правду від неправди, добро від зла, чисте від нечистого. Святою називається праведна людина, яка повністю присвятила себе, тобто віддала все своє життя служінню Богові. «Живу вже не я, а живе Христос в мені» – каже апостол Павло (пор. Гал. 2,20). Кожен християнин покликаний до святого життя. Без цього покликання не може бути правдивого змісту життя, правдивої цілі в житті і не може бути щасливого вічного життя. «Святими не народжуються – святими стають», - каже одна давня приповідка. «І чув я мов голос натовпу численного і мов голос вод багатьох і мов голос громів могутніх, що промовляли: «Алилуя! бо воцарився Господь, Бог наш, Вседержитель. Радуймося і веселімося і віддаймо славу йому, бо настав шлюб Агнця і дружина його приготувалася. І дано їй, щоб одягнулася у вісон чистий, ясний, вісон же — це праведність святих» (пор. Одкр. 19, 6–8). Це видіння, яке бачив засланий на острів Патмос святий Йоан Богослов євангелист, влучно передає зміст сьогоднішньої Неділі усіх святих. Свята Церква ставить перед нашими очима величний похід «численного натовпу» тих, котрі є чистим і ясним вісоном, в який зодягається Церква — Христова Невіста. А преподобний Симеон Новий Богослов порівнює собор святих із ланцюгом, до котрого з кожним поколінням приєднуються нові ланки. Кожна з них є індивідуальністю, об'єднана зі своїм попередником вірою, добрими справами і любов'ю. Золотий ланцюг християнської святості бере свій початок від апостолів і доповнюється в наш час. Серед святих є люди різного звання і стану, усякого віку і статі. Є серед них є ті, що спасалися подвигами апостольства, мучеництва й ісповідництва, пустельництва, але є і такі, які стали Божими угодниками, живучи сімейним життям серед звичайних життєвих турбот. Є серед святих і такі, що раніше були грішниками, але розкаялися і стали взірцевими християнами, сягнувши висот подвижного духовного життя. Свято Всіх святих – це свято всіх нас. Згадуючи сьогодні всіх святих, свята Церква нагадує нам про наше покликання прямувати до святості, до обожествлення, тобто уподібнення до свого Творця. Вона старається надихнути нас уподібнюватися до святих, наслідувати їхній спосіб життя, засвоювати їхню твердість у виконанні Божих заповідей, їхню ревність в очищенні себе від усякої скверни плоті й духа… Христос зіслав Церкві Святого Духа і Його дари, щоб кожен міг користати з них і приносити щедрі плоди свого життя у покаянні і наверненні. Ніщо недосконале не увійде до Царства Небесного. Ще у Старому Завіті Бог закликав людей до святості: «Святими ви мусите бути, бо я – святий Господь, Бог ваш…. Тож будете мені святими, бо святий я, Господь, що відрізнив вас від народів, щоб ви були моїми» (пор. Лев. 19, 2; 20, 26). У Новому Завіті Христос каже нам: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мт. 5, 48). А апостол Павло пише: «Вам треба позбутися старої людини, що жила, як перше, яку розтлівають звабливі пристрасті, і обновитись духом вашого ума, і одягнутись у нову людину, сотворену на подобу Божу, у справедливості й у святості правди» (Еф. 4, 23-24). Сьогодні ми є свідками, що наш світ гостро відчуває потребу у святих, тобто людей, які мають тісний зв’язок із Богом, а тому можуть зробити доступною Його присутність і передавати Його благодать. Ці святі люди народжуються і зростають у Церкві. Але на жаль, мусимо констатувати, що сучасний світ замість цього шукає собі дешеві замінники Церкви і святості у вигляді різноманітних сект, культів та магічних практик. Це приваблює багатьох людей, які шукають простих і швидких відповідей на життєві проблеми. Маємо берегтися перед цими загрозами. Безпечним і легкодоступним прикладом для нас є приклад святих: вони вказують нам шлях у правильному напрямку. Серед усіх святих, чию пам’ять ми нині споминаємо, кожен з нас може обрати когось як взірець для уподібнення і як особливого заступника. Сьогодні ж ми зібралися на цьому чудотворному місці у Биличах, прохаючи допомоги особливої Заступниці і Молільниці за людський рід перед престолом Всевишнього – Богородиці. На неї в особливий спосіб при Благовіщенні зійшов Святий Дух і вона стала Матір’ю Божою. Вона – найбільша вершина розвитку людського роду і навіть вища понад ангельський світ. Тому під час наших богослужінь ми часто звертаємося до Неї: «Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Славну Богородицю і Приснодіву Марію». Тож серед усіх святих ми величаємо Її Пресвятою. Вона – наш особливий взірець до наслідування і наша особлива заступниця. Велику надію покладає на Богородицю наш український народ. Тому впродовж століть споруджує на її честь храми, прибігає до її ікон, лине до чудотворних місць, де по-особливому відчувається її заступницька дія. Чимало таких богородичних святинь є на нашій землі! Сьогодні ми стоїмо у Биличах, але наша думка лине далеко поза це маленьке село на Старосамбірщині. У нашій Самбірсько-Дрогобицькій єпархії маємо й інші відпустові місця, де можемо користати з духовної допомоги Пресвятої Богородиці. Це міста Самбір і Рудки, а також у селах Грушів на Дрогобиччині, Тишковичі на Мостищині, Українська Кальварія в с. Губичі на Добромильщині. А поза межами нашої єпархії хто не знає таких відпустових місць, як Зарваниця, Унів тощо? Хотілося б сьогодні згадати і Богородичні місця світового значення – Люрд, Гваделупу і, особливо, Фатіму. На цих відпустових місцях Богородиця часто перестерігала перед жахливими наслідками гріха та вказувала шлях до виправлення – покаяння і неустанну молитву. Стоячи на билицькому чудотворному місці, ми благаємо Пресвяту Богородицю, прославлену в чудотворних іконах та місцях, щоб вона не тільки не припиняла огортати нас своїм небесним покровом, але у ці непрості часи сьогодення силою Свого заступництва вимолила для нас у Господа особливі ласки й благодаті. Вдивляючись у просвітлений благодаттю лик нашої Небесної Заступниці, спитаймо самих себе: як ми прожили цей рік від останньої прощі? Чи і наскільки відступило за цей рік зло також із наших сердець, із нашого життя? Наскільки ми наблизилися до мети нашого життя – до святості? На цьому відпустовому місці ми просимо допомоги у Пречистої Діви Марії. Але ми свідомі того, що війни та моральний занепад, які ми спостерігаємо у світі, є прямим наслідком людського гріха і нехтування Божим Законом, а тому самі маємо стати на шлях покаяння, щоб не дати людству дійти до самознищення. Ми прохаємо Богородицю, щоб скріпила нас у нашій християнській вірі, і ми були добрими захисниками традиційних моральних та родинних цінностей, на які століттями спирався наш народ і які зараз різними способами намагаються знищити через просування безбожних законів і гендерних ідеологій. Ми благаємо в неї, щоб на нашій українській землі нарешті настав мир, бо вже кілька років відчуваємо рани і біль від тих вибухів, які лунають за кількасот кілометрів, на Сході нашої держави. Ми молимо, щоб Мати Божа розрадила вдів, втерла сльозу з очей сиріт, простягнула руку допомоги пораненим, непереможною силою зміцнила наших воїнів, у кріпила наших медиків, віддалила від нас небезпечні хвороби. Знаменно, що наша єпархіальна проща до Билич відбувається саме в першу неділю по Зісланні Святого Духа, у Неділю всіх святих. Ось суть нинішнього свята і нашої прощі: запалитися великими бажаннями від прикладу святих удосконалювати своє життєве покликання. Бажаю всім вам, дорогі в Христі паломники, щоб усі ми повернулися до наших домівок із серцем, оживленим вогнем святої віри та сповненим великого бажання визнавати нашу святу віру не лише словами, а й ділами. Отож відійдімо з цього відпустового місця і продовжуймо наше земне паломництво дорогою досконалості й любові. Відходьмо з глибоким переконанням, що Богородиця іде разом із нами, покриваючи нас своїм омофором. Просімо в неї зростання в любові: до святої Матері – Церкви, до ближніх, до рідної землі і до батьківщини України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 14 червня 2020 року Божого,с. Биличі Детальніше...

Проповідь на неділю Святих Отців І Нікейського Собору (2020)

31 травня 2020
Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні, у неділю по Вознесінні ГНІХ, Церква святкує пам’ять Отців І Вселенського Собору, який відбувся у далекому 325 р.Б. У євангельському читанні ми почули слова молитви Ісуса Христа. Це – Його «архиєрейська» молитва заступництва за людський рід, якою Він не перестає звертатися до Небесного Отця. Перед Тайною вечерею, як зазначає євангелист Йоан, любов Ісуса до своїх знаменує прихід Його години: «Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що вибила його година переходу з цього світу до Отця, полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (Йо. 13,1).Перед Ісусом предстоїть ще боротьба з князем цього світу, коли всі Його покинуть, тільки Отець буде з Ним (пор. Йо.16,32). Ісус шукає прослави Отця і задля прослави Отця віддає своє життя, виявляючи цим також свою любов до людського роду. Ісус говорить про свою «владу над усяким тілом», яку Він отримав від Отця з цією єдиною метою: «Дарувати життя вічне тим, яких Отець передав йому» (пор. Йо. 17,2). Ісус прийшов до всього людства, для спасіння світу, що є виявом любові Отця, але не всі Його приймають і тільки ті, хто в Нього вірують і прославляють Отця отримують життя вічне. «А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного істиного Бога, і тобою посланого — Ісуса Христа» (пор. Йо.17,3). Таким чином Ісус Христос, дає нам можливість брати участь у славі самого Бога: «Бо жива людина є славою Божою», — пише святий Іриней Ліонський і відразу додає: «а людське життя полягає у спогляданні Бога». Отож сьогодні тут серед нас, зібраних на Божественній літургії, невидимим чином присутній Господь. І тому наша молитва отримує особливу силу, бо з нами у Святому Дусі до Небесного Отця молиться Ісус Христос (пор.Мт.18, 20). Ось чому такою важливою є спільнотна молитва і наша присутність у храмі. Ось чому християни збираються разом. Ось чому ми готуємо для нашого молитовного зібрання особливе приміщення – Божий храм. Ми будуємо його величним, надаємо йому гарної форми, прикрашаємо його найкращими витворами мистецтва – все це тому, що він є не тільки можливістю нашої зустрічі між собою, а ще й місцем нашої зустрічі з Господом, Котрий серед нас перебуває. Євангелист Йоан також пригадує нам, що спочатку учні належали до світу, бо Син вибрав їх від світу, а Отець відділив їх від світу (пор. Йо. 15,19). Однак вони мають бути у світі, який їх ненавидить, тому що вони належать Христові. Ісус вже більше не у світі, тому молить Отця за своїх учнів. Ісус молиться за учнів і тому, що вони справді прийняли Його слово, зрозуміли, що все, що Він чинить – походить від Отця. Вони зрозуміли і повірили, що їх учитель, Ісус з Назарету, справді вийшов від Отця (пор. Йо.17,10). Учні, приймаючи і об’являючи Ісуса своїм свідченням, щораз більше входять у Його таїнство і прославляють Його у світі. Отець дав їх Синові, а тепер Син доручає їх Отцеві. У своїй молитві Ісус просить в Отця про три речі для своїх учнів: берегти їх («Заради імени твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав, щоб були одно, як ми»! – Йо.17,11); захистити їх («щоб зберіг їх від лихого» - Йо.17,15); освятити їх («освяти їх у твоїй істині: слово твоє – істина» – Йо.17,17). Радикальна відмінність між учнями і світом підкреслює радикальність вимог християнської благовісті. Мова йде ні про що інше, як про входження у життя Пресвятої Тройці через участь в любові Сина до Отця. В цій радикальності любові неможливі компроміси зі світом, неправдою, з гріхом. Дорогі брати та сестри! Людина є покликана до святості, щоб бути творцем оновленого світу у Божій славі. Християнин, через страждання, смерть і воскресіння нашого Господа стає свідком надприродної надії, яка допомагає людині в її земній подорожі, яка часто позначена випробовуванням та терпінням. У постановах ІІ Ватиканського Собору Церква пригадує нам, що всі християни, будь-якого стану та професії, є покликані до повноти християнського життя і до досконалої любові. Віруючі люди є покликаними до того, щоб завдяки святості свого життя ставати світлом для інших на дорогах цього світу (пор. Світло народів, 40). На жаль, наша епоха видається більше епохою технічних відкриттів, глобалізації та секуляризації, аніж епохою святих. Однак якщо людина духовно не удосконалюється через внутрішнє уподібнення і наближення до Христа, всі її досягнення не мають жодного значення і навіть можуть бути небезпечними. Саме тому, що сьогодні загальнопоширеним є прагнення до певної особистої реалізації, світ потребує святців. Наша епоха вимагає зрілих людей, які зрозуміли б значення святості і старалися б втілювати її у щоденному житті. Приглядаючись ближче до сучасного суспільства, можемо зауважити, що воно глибоко відчуває потребу у святих, тобто потребу людей, які завдяки тісному зв’язку із Богом можуть в певний спосіб зробити доступною Його присутність і передавати Його благовість. На жаль, є досить багато людей, які, хибно розуміючи ці потреби, підпадають під захоплення магією або пробують за допомогою зірок відчитати своє майбутнє. Забобони і магічні практики притягують чимало осіб, які шукають простих і швидких відповідей на життєві проблеми. Однак потрібно берегтися від цієї небезпеки. Насправді, безпечним і легкодоступним прикладом для нас є життя святих, вони вказують нам шлях у правильному напрямку. Святкуючи неділю Святих Отців І Нікейського Собору, ми літургійно споминаємо їх і молитовно єднаємося з ними. Вони захистили правдиву віру від лжеучителів, зберегли її і передали нам у спадщину через Символ Віри. За цю віру страждали мільйони мучеників у всі часи. Сьогоднішнє свято пригадує нам про обов’язок берегти її, відважно свідчити Божу правду у сучасному світі, бо й сьогодні залишаються актуальними слова, що ми чули в читанні апостола: «Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада» (пор. Ді.44, 29). Нехай це наше молитовне зібрання сьогодні скріпить нашу віру, щоб світ пізнав правдивого Бога, в Якому ми живемо і спасаємось – Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. Маємо зробити живою нашу християнську віру, котру ми прийняли від прабатьків, і, збагативши її власним щирим християнським життям, служінням Богові і ближнім, передати її як скарб прийдешнім поколінням. Навчімося відваги від перших християн, щоби і ми були добрими християнами всюди, де Бог нас кожного дня посилає, чи то вдома, чи на місцях нашої праці, тощо. У четвер ми відсвяткували свято Вознесіння. Після того як учні Христові розстались із своїм Учителем на Оливній горі, вони пішли молитися в зачиненій горниці, очікуючи дарування Святого Духа. В Апостольських діяннях про це читаємо: «Тоді вони повернулися в Єрусалим, з гори, що зветься Оливною ...і всі вони пильно і однодушноперебували на молитві разом з Марією, Матір’ю Ісуса, та з його братами» (пор. Ді.1, 12-14). Отож наша подячна молитва відбувається у тому час, коли Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після свого вознесіння на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Марія, яка впродовж всього свого життя, від першої його хвилини, досвідчувала дію Святого Духа. Своєю молитвою вона випрошує у Сина дар П’ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом з Матір’ю Ісуса. Першість молитви – це євангельський закон, якого навчилися і який зберігали також Христові апостоли і саме тому після Його вознесіння, вони не почали відразу діяти, проповідувати, а пішли молитися. Молитва Церкви в сіонській горниці має кілька особливостей, що вказують на те, якою повинна бути справжня молитва. Перша властивість цієї молитви полягає утому, що вона є однодушною. Ця умова залишається актуальною завжди, а особливо у наш час роз’єднання і ворожнечі. Апостольська Церква була міцною та успішною у проповіді Євангелія тому, що мала Духа єдності, однодушності. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить для того, щоб усунути з наших родин, з наших парафіяльних спільнот, з Церкви поділи, ворожнечу і непорозуміння. Христос перед своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для своєї Церкви «Щоби всі було одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (Йо. 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою  нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити. Ми бачили, що молитва апостольської спільноти, об’єднаної довкола Марії, була пильною і тривалою. Це аж ніяк не був хвилевий душевний порив, але терпеливе, молитовне очікування, яке потребувало самовіддачі і мужності в подоланні різноманітних перешкод. Цією молитвою були охоплені не тільки їхні серця, але і воля. Тут маємо перед собою приклад настійливої молитви, якої нелегко навчитися. Як часто ми розчаровуємося, зневірюємося, коли не отримуємо відразу того, про що просимо у своїх молитвах? Іншою трудністю є також те, що ми не завжди знаємо, про що просити, деколи бажаємо для себе того, що не є корисним для нашого спасіння і вічності.  І ще на одну властивість молитви бажав би звернути вашу увагу. А саме, молитися слід з Пречистою, Преблагословенною, Славною Владичицею нашою Богородицею і Приснодівою Марією,адже вона – Мати Церкви. Її молитва очищує, освячує, стяжає Святого Духа. Діва Марія, яка колись з апостолами молилася про дар Святого Духа для Церкви, молиться про Його прихід також сьогодні, разом з нами. Образ Церкви, яка молиться разом з Марією, підкреслює першість і виняткове значення молитви. Просімо Богоматір, щоби була разом з нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви і донесла їх Синові своєму і Богові нашому, щоб Він спас душі наші. Наприкінці роздумів над сьогоднішнішнім євангельським читанням хотів би звернути увагу на слова молитви, яку Ісус промовляв до Отця: «Я тебе на землі прославив, виконавши те діло, яке ти дав мені до виконання (…). Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти від світу передав мені їх, і зберегли вони слово твоє. Нині збагнули вони, що все, тобою дане мені — від тебе; слова бо, тобою мені дані, я їм дав, і сприйняли вони їх, і справді збагнули, що від тебе я вийшов, і увірували, що ти мене послав» (пор. Йо. 17, 4-8). Ісус вимовив ці слова у день перед стражданнями. Для нас, які сьогодні над ними роздумуємо, кілька днів після Його Вознесіння, ці слова мають дуже велику актуальність, адже виявляють характер цієї молитви як постійного заступництва за Церкву Христову, засновану на апостолах, за нашу Церкву: «Молю ж за них: не за світ молю, лише за тих, яких ти передав мені, бо вони - твої.(…). Я вже більш не у світі, а вони у світі, і я до тебе йду. Отче Святий! Заради імени твого бережи їх …» (пор. Йо. 17. 9-11). Дорогі у Христі! Нехай наша молитва з Христом і через Христа допоможе нам достойно приготуватися до празника Святої П’ятидесятниці та стати причасниками благодатних дарів Пресвятого Духа. Бажаю всім вам повернутися з цього Божого храму духовно оновленими, збагаченими відчуттям материнської любові Пресвятої Богородиці. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 31 травня 2020 року Божогом. Дрогобич Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 15
^ Догори