SDE
Ярослав Приріз

Проповідь на п’яту неділю Великого Посту (2024)

22 квітня 2024
«Не знаєте, чого просите» (Мк. 10,38). Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Ми поступово наближаємося до завершального акорду Великої Чотиридесятниці – Страсного тижня, коли розважатимемо, як Господь наш Ісус Христос прийняв відкупительні страждання і смерть. Тому сьогодні Церква через євангельське читання спрямовує наші духовні роздуми в околиці Єрусалиму, на ті стежки і дороги якими Ісус разом із учнями простував до цього святого міста. Це була його остання земна подорож з Галилеї у Юдею. Від дитячих літ Спаситель в оточенні близьких Йому людей ходив тією дорогою до Соломонового Храму. Але цього разу це була дорога, наприкінці якої на Спасителя чекали хрест і Голгофа. Про цю чашу терпінь знав лише Спаситель. Тому, бажаючи відкрити своїм найближчим учням і приятелям тайну Божої любові, Він почав цю дивну для них розмову: «Оце йдемо в Єрусалим і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам; і насміхатимуться з нього, плюватимуть на нього, бичуватимуть його та й уб’ють. Він же по трьох днях воскресне» (Мк. 10, 33). Учні, напевне, боялися, слухаючи слова Христа про смерть, яка очікувала на Нього в Єрусалимі. Незважаючи на очікування прийдешнього Царства Божого, вони усвідомлювали небезпеку відвідин цього святого міста, бо існувало єврейське передання про страшну війну, яка повинна вибухнути перед остаточним встановленням Царства Месії. Ісус іде до Єрусалиму, щоби взяти на себе хрест, щоб прийняти на себе всю злобу людського гріха, щоб своєю смертю розбудити людей зі сну та сліпоти гріха. Він говорить учням про своє страждання та про смерть, проте вони Його слухають, та не чують. Не чують, бо думають, що якщо Він творив такі великі чудеса та знаки, то певно в Єрусалимі буде щось ще більше. І якщо перед ним втікали біси, а мудреці замовкали і сили природи корились Йому, то в Єрусалимі Він ще більше проявить свою силу та славу. Вони сподівалися, що там має бути Його перемога над усіма видимими ворогами юдейського народу, а в Його перемозі буде і їх, апостолів, торжество. Так, в Єрусалимі відбудеться найбільше чудо – справжня перемога та славне торжество, але станеться це інакше ніж про це думали та мріяли Христові учні та сучасники. Ми з вами, дорогі брати і сестри у Христі, разом з нашим Господом також мандруємо до Єрусалиму. І не тільки зараз, під час Великого посту, але впродовж цілого нашого життя, яке є отою мандрівкою до Небесного Єрусалиму – до Царства Божого. Ми слідуємо за Христом стежками Його заповідей. Не біймося ступати дорогою духовного вдосконалення разом з Ісусом, навіть якщо нам здається, що вона важка та терниста. Пам’ятаймо, що це дорога через хрест до воскресіння, до справжнього життя, адже хрест Христовий став для всього людства вже не знаком смерті та темряви, а світлом воскресіння, знаком надії і символом незбагненної любові Бога до людини. Євангельський епізод п'ятої неділі Великого посту говорить нам і про те, що люди у своїй земній мандрівці до Небесного Єрусалиму дуже часто дивляться на світ виключно по-своєму, шукаючи свого інтересу і користі. Сьогоднішнє євангельське читання згадує нам про апостолів Якова та Івана, котрі, почувши про те, що Христос прямує до Єрусалиму, де має звершити важливу місію, просять про вигідне для себе місце. Науку про царство Боже Яків та Іван сприймали в земному розумінні і просили Ісуса про особливе місце в цьому царстві, бажаючи сидіти праворуч і ліворуч Нього. Прохання братів було не тільки занадто претензійним, але й недоречним. Вони висловили цю просьбу тоді, коли Ісус йшов до Єрусалиму, щоб прийняти муки. Господь, із сумом подивившись на синів Заведея, сказав: «Не знаєте, чого просите» (Мр.10,38). І пояснив: щоб увійти у Царство Боже, спочатку треба випити чашу терпінь. Ці слова Спасителя звернені не лише до цих двох апостолів та їх товаришів, а й до кожної людини, яка прагне бути спасенною. Дорогі у Христі! Сьогодні у вашому храмі ми святкуємо пам'ять святого Юрія. Церква називає його великомучеником і побідоносцем. Житія святих розповідають, що великомученик Юрій Побідоносець походив із Каппадокії, виріс у християнській родині: його батько прийняв мученицьку смерть за Христа, а мати, переселившись до Палестини, виховала сина у благочесті та християнському смиренні. Зростаючи у християнській сім’ї, Юрій був мудрим, завзятим, сміливим, талановитим і вродливим юнаком. Особливу здібність мав до військової справи, тому і став військовим, вступивши на службу до римського війська. За свою хоробрість був відзначений імператором Діоклетіаном (284–305) і став одним із старших воєначальників. Доблесть Юрія дала підстави величати його воїном Христового воїнства. З його житія дізнаємося, що якось він отримав наказ обложити місто і знищити вогнем тільки за те, що всі його жителі були християнами. Тож св. Юрій постав перед драматичним вибором: виконати несправедливий наказ і зберегти поважну посаду чи вчинити за голосом совісті й наразитися на переслідування. Він з дитинства отримав таємне християнське виховання, але в цей визначний момент зрозумів, що таке приховане заради страху християнство не приносить духовного плоду. Тому Юрій сміливо визнає себе християнином, стає перед імператором Діоклетіаном та викриває його беззаконня. За це його піддають тортурам і ставлять ультиматум: або відречешся від Христа і збережеш комфортне життя, або тебе позбавлять військового звання і, піддавши страшним тортурам, стратять. І знову перед св. Юрієм постає драматичний вибір, але він пам’ятає слова Христа: «Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого» (пор. Лк. 9, 62). Він не йде на компроміс із власною совістю та не зраджує християнства. Після важких і тривалих мук 23 квітня 303 р. йому відтяли голову. Святий Юрій міг жити у славі й достатку, якщо б відрікся від Христа. Однак він терпить знущання, муки, смерть, бо пам’ятає євангельські слова Христа: «Хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр. 8, 35). Святий Юрій загинув, але його справа – ні! Через десять років, 313 р. (314) християнство здобуло перемогу в Римській імперії: колись імператор Діоклетіан переслідував християн, а тепер новий імператор Костянтин Великий сам став християнином. Тому Свята Церква називає великомученика Юрія Побідоносцем: він своєю вірою доказав силу Ісуса Христа, яка подолала безбожну імперську політику. І це зрозуміло: мученик – це свідок Христа воскреслого, це християнин, який усім своїм життям засвідчив істинність Христової Пасхи – перемоги Життя над смертю, перемоги Безсмертного над минущим. Завдяки дивовижній силі віри великомученик Юрій може допомагати християнам на землі тисячами чудес, бути взірцем для молодих людей, а також для воїнів. На іконах споглядаємо, як св. Юрій на білому коні вражає списом змія. Це зображення грунтується на розповіді про одне з його посмертних чудес. У давні часи у передмісті Бейрута, у місцевому озері перебував страшний дракон, який поїдав людей. З часом люди перетворили це чудовисько на ідола-божка й почали приносити йому жертвоприношення – дівчину або юнака. Одного разу жереб випав на дочку місцевого правителя. Вона, приречена на смерть, стояла на березі цього озера. Аж ось з’явився вершник на коні зі списом у руці та вбив того змія, визволивши нещасну юначку від неминучої смерті. Ось у такому стані, наче та приречена на смерть дівчина, перебуває і наша Батьківщина Україна, над якою навис північний змій. Тільки Господь може врятувати нас перед агресією підступного ворога, перед яким тривожиться світ, намагаючись не дратувати його. Звернімось у молитві до святого великомученика Юрія, щоб він, за Божою допомогою, підніс свій спис і допоміг нашому війську захистити Україну. Нехай Господня десниця заступається над нами у трудних моментах нашого життя за молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих, яких видала українська земля. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 21 квітня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2024)

26 березня 2024
Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати  і сестри! Сьогодні у першу неділю посту – Церква подає нам духовну благовість Слова Божого. Євангельський уривок описує дві зустрічі Ісуса Христа з учнями і їх покликання. Перша зустріч – з Филипом – описана дуже коротко. Христос каже: «Іди за мною», – і той іде. Особливістю цієї зустрічі є те, що Ісус сам знаходить нового учня. Ми не чуємо відповіді Филипа. Не знаходимо опису його досвіду покликання і зустрічі з Ісусом. Але ми дізнаємося, що зустріч з Христом спонукає його поділитися тим досвідом з іншими. Він знаходить свого друга Натанаїла і розповідає йому, як він пережив свою зустріч і впізнав в Ісусі Месію. Його переконання про Ісуса як Месію базується на Священному Писанні: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса Йосифового сина, з Назарету» (Йо. 1. 45). Натанаїл здивований походженням Ісуса Христа з Галилеї, з Назарету. Назарет ніде не згаданий у Старому Завіті, тим більше як місто з якого має прийти Месія. Филип не намагається щось йому пояснити, але відразу говорить до Натанаїла подібно як Ісус до перших двох учнів: «Прийди і подивися» (Йо.1,46). Филип не наводить ніяких переконливих аргументів. Християнське свідчення повинно базуватися не так на переконливості аргументів, як на особистій зустрічі з Христом: слід створити людині можливість самій зустрітися з Христом. Натанаїл прислухається до заклику свого товариша Филипа. Але Христос першим його бачить і говорить про чесність Натанаїла: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства» (Йо. 1. 47). Це  - ще одне об’явлення Ісуса. Своєю відповіддю на  запитання: «Звідки ти мене знаєш», Ісус показує, що Він як Бог знає серце людини. Це спонукає Натанаїла до сповідування своєї віри: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів» (Йо. 1. 49). Ось таким є шлях віри учня. Христос бачив Натанаїла під смоковницею. Екзегети бачать у цьому натяк на те, що Натанаїл глибоко вивчав Святе Письмо, бо смоковниця у равіністичній традиції вважалася деревом знання і під нею часто читали та роздумували над Писанням. Також і Натанаїл, мабуть, під смоковницею роздумував над писанням. Почувши ці слова від Христа, він зрозумів, що Той бачить тайни його серця. Його здивувало не так те, що Ісус його бачив, як те, що він знав його думки і його серце. Вивчаючи закон, Натанаїл готувався, щоб зустріти Месію. Натанаїлові, який увірував, Христос обіцяє, що побачить ще більші речі. Якщо спочатку Натанаїлу потрібно було прийти до Ісуса, щоб пізнати більше, то тепер його закликається вірити, щоб знову побачити ще більше. Таким чином віра веде до глибшого пізнання Бога. Отже в Ісусі Христі ми зустрічаємо Бога й людину. Для нас, християн, як і для Филипа з Натанаїлом, Писання  провадить до Ісуса, але реальність сповнення є завжди більшою від обітниці. В сьогоднішньому апостольському читанні чуємо, що віра, яка визначає спосіб життя людини, є запорукою сповнення обітниці: «І всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість» (Євр. 11,39-40). Першу неділю посту в нашій східній християнській традиції ми також називаємо Неділею Православ’я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги православної (тобто правдивої), християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на 7 Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду переслідування послідовників правдивої віри, основаної на апостольському та святоотцівсьеому переданні, відбулося прилюдне почитання і вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих. Торжество православ’я особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно в Україні панував безбожний більшовицький режим, який намагався знищити нашу Церкву через те, що ми перебуваємо в єдності зі Вселенською Католицькою Церквою, що побудована на камені віри Апостолі Петрі. Однак, незважаючи на всі старання комуністичного режиму, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молилися і йшли тим духовним шляхом, який нам залишив Христос, Святе Євангеліє, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники віри від Володимирового хрещення Руси – України. Тому для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р., після довгих років переслідування за вірність власній церковній традиції іконопочитання. Христова Церква, святкуючи Неділю Православ’я, з однієї сторони підкреслює те, в що ми як християни віримо, а з другої – спрямовує наш погляд до того, до чого ми повинні стриміти. Це – ікона. Ми віримо, що в іконі ми споглядаємо та поклоняємось Христу - Воплочененому Божому Слову; і, споглядаючи та поклоняючись Йому в іконі, ми своїм життям стараємось уподібнитись до Нього. Ці два важливі елементи – правильна віра та духовний подвиг богоуподібнення - і є основою нашого православ’я, православ’я не конфесійного, а догматичного. Кожен християнин є православним, коли він сповідує правдиву віру в Ісуса Христа і своїм життям уподібнюється до Нього. У цьому сенсі і ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, називаємо себе православними християнами. Ми не належимо до конфесійного православ’я, але ми сповідуємо віру, стверджену першими Сімома Вселенськими Соборами, основану на камені віри–Петрі апостолі, торжественно проголошену у Першу Неділю посту – Неділю Православ’я, тому й є православними у вірі а католиками у любові. Ікона об’являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з’явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об’явив себе найповніше. Це Сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Йо.14,9). В Христі перебуває вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об’являє в собі Бога, Божий спосіб думання, мовлення і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об’являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Христос не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Він об’являв Божий світ у собі. Він є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність, а є свідченням про інший світ - надприродній, Божий. Це світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше, наприклад, пейзаж чи портрет відобразить вигляд даного об’єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, яка з’єдинена з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного... Першою іконою на землі було Воплочене Слово Боже. Дивлячись на Ісуса, люди можуть пізнати Бога. «Хто мене бачив, той бачив Отця», каже Христос Филипові (Йо.14,9). Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом, закінчувалося прославою Бога. Навіть у момент найбільшого приниження Сина Божого люди пізнавали в Ньому Бога. Так розбійник пізнав у Ньому свого Господа на хресті, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: "Чоловік цей справді був Син Божий" (Мар.15, 39)... У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об’являти Бога серед світу, щоб об’являти Його всемогутню і люблячу присутність. Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали іконою Творця нашого, потрібно нам уподібнитися до нього. Це - сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто досяг такої подібності до Отця, Церква проголошує святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними”, що означає «дуже подібними до Бога». Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об’являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі...” В чому ж полягає сенс святкування свята Торжества Православ’я і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа” (1Кор.11,1), або „Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал.2, 20)... На Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, перед нашим „первообразом”, тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю» (Стихира на Парастасі). Напевно, мало з нас не наважилися б знищити посвячену ікону, але чи замислюємося ми над тим, що всі ми через наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. І це ми робимо щодня! Але ж ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це - жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров. Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію. Дорогі у Христі! Божа допомога була необхідна нам для відновлення незалежності Української держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, коли всі ми переживаємо російську збройну агресію супроти нашої Батьківщини. Перед лицем теперішніх загроз і викликів, об’єднуймося в обороні дару української незалежності і соборності, яку ми отримали від Бога зусиллями та молитвами наших попередників. Молімося за справедливий мир в Україні і світі! Молитовно та матеріально підтримуймо українських воїнів, які нас захищають від ворожих нападів! Пам’ятаймо, що Бог є на боці тих, хто бореться за правду, справедливість, добро і мир! Дякуємо всім, хто небайдужий до воскреслої ходи українського народу, яку він відновив у суверенній Українській державі понад тридцять років тому. Нажаль каїн-московит, спричинив нам чергову Голготу, щоб перешкодити нам осягнути мету – вільну, квітучу, соборну Українську державу. В ці надважкі часи війни ми благаємо Пресвяту Богородицю: прийми під свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоби народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Твоє материнське заступництво. До кінця нашого життя оберігай нас перед вічним засудом, щоб ми, спасенні Твоїм заступництвом і поміччю, віддавали за все славу, хвалу, подяку і честь Єдиному у Святій Тройці Богові Отцю, і Сину і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. + Ярослав 24 березня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь у Неділю Сиропусну (2024)

20 березня 2024
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Впродовж кількох останніх тижнів свята Церква приготовляла нас до Великого Посту, кожен з яких був присвячений якійсь події зі священної історії, що стосується нашого спасіння. Для християнина ця великопісна пора має стати черговою нагодою до справжнього духовного оновлення і навернення. Кожного року у цей благодатний період маємо нагоду для того, щоб поглибити своє розуміння сенсу і цінності нашого християнського буття та по-новому відкрити Боже діяння у нашому житті. Сьогоднішньою Сиропусною неділею ми вступаємо в цей благодатний час. Нинішнє євангельське читання безпосередньо впроваджує нас у Велику Чотиридесятницю, подаючи критерії посту, який подобається Господеві: прощення, щирість, молитва та  милостиня. Ісус вчить постити перед Богом і зовнішніми ознаками не виявляти свій піст перед іншими. Своє навчання Він подає як сповнення Закону і пророків. У біблійному розумінні піст насамперед є виявом навернення до Бога та послуху Його волі. Пророки критикували фарисейський піст, бо він часто ставав формальністю, тому вони наголошують на праведних вчинках та братній любові (див. Іс. 58, 1-12; Зах. 7, 5-10). Вслухаймося в слова пророка Ісаї: «Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв'язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: - Ось я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь» (Іс. 58,6-10). Цей уривок з Книги пророка Ісаї, хоча і написаний кількасот років перед Христом, ніби пояснює Його слова. В сьогоднішньому Євангелії Христос вказує на ознаки угодного Богові посту: він поєднаний з молитвою і знаходить своє автентичне вираження у милостині, допомозі бідним. Піст, молитва та милостиня – це підвалини, на яких основуються наші відносини з Богом та ближніми. Ісус наголошує, що вони мають бути щирими, без лицемірства. Інакше ризикуємо знецінити піст так, як це роблять книжники і фарисеї. Христос навчає, що Його учні найперше мають боротися з лицемірством. Піст повинен стати наверненням та наближенням до Бога, а не пошуком слави від людей. Не розголошувати – це справжня риса доброго вчинку, який є по-справжньому добрий лише тоді, коли випливає з любові до Бога та ближнього. Піст на показ не принесе користі. Вчора у літургійних текстах Вечірні і Утрені ми згадували про Райський сад, який людина втратила через упадок Адама і Єви. Зі Святого Письма знаємо, що людина була створена для життя в раю, аби бути щасливою, щоб бачити Бога і спілкуватися з Ним. Книга Буття розповідає, що наші прародичі згрішили, бо не послухались Господа і спожили заборонений плід. Цей біблійний епізод традиція пояснює так: Адам і Єва згрішили, бо не постили. Таким чином їх гріх непощення позбавив людину райського життя і тому наше існування на землі зробилось вигнанням. Як і Адам і Єва, сучасна людина часто зосереджує свою увагу не на Бозі і Його заповідях, а на матеріальному «плоді», який вабить погляд. Матеріальні засоби, на яких зосереджується надмірна увага, починають відігравати в очах людини надзвичайну роль. Це приводить до хибного висновку: чим більше їх маю, тим більше захищеним є моє життя. Тоді починається гоніння за їх нагромадженням. Ще у Старому Завіті Господь перестерігає людину перед захланністю, коли після виходу з Єгипту, хоч і дарує ізраїльтянам манну, по-суті рятуючи їх, але ця манна є поживою для них лише певний період доби, потім псується, а тому нема сенсу її нагромаджувати (Вих. 16, 14-21). На жаль, часто ми забуваємо, що матеріальні речі є дарами від Бога. Ось чому в Євангелії читаємо, що слід шукати «скарб правдивий», до якого не зможуть дістатися ні міль, ні хробаки, ані злодії. Цей скарб – той, що не нагромаджується для себе, але дається потребуючому, бо «хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за його добродійства» (Прип. 19, 17). Рівно ж і апостол Павло навчав: «Більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Прихід Христа, Спасителя світу, на землю відкриває знову двері до раю кожному, хто йде за Ним. А Церква, показує нам красу Царства Божого і заохочує всіх нас іти цією прощею до небесної Батьківщини. Ця дорога це перш за все дорога щирого покаяння і очищення. Без покаяння немає очищення, а без очищення немає спасіння. Покаянням виправдався митар, через покаяння прощено грішницю, покаяння відкрило розсудливому розбійнику райські двері, покаяння апостола Петра повернуло йому апостольську гідність, стараймось і ми наслідувати цю дорогу спасіння й освячення Також Господь у сьогоднішній благовісті застерігає нас від фальшивих життєвих пріоритетів кажучи: «Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє» (Мт. 6,21). Святий мученик Юстин, великий християнський мислитель II ст., говорив: «Де скарб людини, там її розум». Де розум людини, там її скарб. Із цього випливає динаміка нашого життя, наших дій, вибору, правди нашого життя. Tе про що ми мріємо, чим живемо, що думаємо, чим наповнене наше серце, і є нашим скарбом. Господь хоче, щоб ми були вільні від усього, що може нас поневолювати, закривати нам дорогу до Нього. Ніщо не повинно нами володіти, маніпулювати, викрадати наш час і вічне спасіння. Тому ми повинні визначитися з пріоритетами. Не можемо витрачати зусилля на марні та дріб’язкові справи, залежати від швидкоплинних матеріальних речей. Дуже важливо вкладати наше життя в те, що має вічну вартість. Господь приготував для нас надзвичайний скарб – життя майбутнього віку, вічне життя. Тому і нашим справжнім скарбом, нашою перлиною має бути Христос – наш Бог і Спаситель. В Ньому є повнота мудрості і знання, як каже Боже слово, в Ньому є життя вічне.   Сьогоднішню неділю також називають Неділею прощення. Про те, наскільки важливою є ця чеснота, ми дізнаємося навіть з молитви, якої нас навчив Господь – «Отче наш» (Мт 6, 9-13). «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», - молимося щодня, навіть кілька разів на день. Прощати гріхи ближнім — це закон Євангелія, це веління Самого Господа. "Якщо ви, — говорить святе Євангеліє, — прощатимете людям їх провини, то і вам простить Отець ваш Небесний, а якщо не прощатимете людям провин їх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших" (Мт.6,14-15). Тільки у взаємному смиренні, взаєморозумінні і всепрощенні людина знаходить душевний мир і вступає на шлях покаяння, наближаючись до Бога. Важко є прощати, але, можливо, ще важче – просити прощення. Наш страх перед впокоренням, наша гордість противляться тому, щоб просити прощення. Все ж фразу «Прощаю і прошу прощення» не можна розділити! Якщо не простимо ближньому, тоді ми нездатні визнати Бога як Отця (пор. Лк 15, 25-32) і прийняти від Нього прощення своїх гріхів. Якщо не простимо, тоді не маємо досвіду, що таке прощення, а отже не знаємо, що просимо у Господній молитві. Також наш навіть найстрогіший піст не буде угодним Богові, якщо не примиримося з ближніми.  «Прости і зазнаєш миру», – сказав святий папа Іван Павло ІІ в одному зі своїх послань і звернувся до всіх людей доброї волі з закликом, щоб намагалися осягнути мир на дорозі прощення: «Цілком здаю собі справу з того, що прощення може здаватися суперечним з людською логікою, однак прощення черпає своє натхнення з логіки любові, тієї любові, якою Бог обдарував кожну людину, кожну націю та кожен народ, цілий людський рід». Бог нам завжди готовий простити наші безчисленні провини, тому й сподівається від нас, що й ми будемо охоче прощати нашим ближнім. Дорогі в Христі! З перспективи більше двох років широкомасштабної війни московії увесь світ тепер ставить собі питання: у чому полягає таємниця стійкості, мужності українського народу, який наважився протистояти агресору? Секретом нашої стійкості є сила Божа, яка постійно в нас народжується та проявляється навіть у нашій немічності. Цю силу дає нам Бог, бо Він є Господом сил. Наші воїни керуються принципом не ненависті до чужого, а любові до свого. Любов виявляється в невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів людей й у щирій тихій молитві. Любов народжує героїв, а ненависть – злочинців. Жорстокість війни дегуманізує, тому ми, як народ, що захищається, і Церква, що гуртує народ у Христову родину, мусимо докладати всіх зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність, у жодному разі не опустившись до нелюдяності та звірств агресора. Бережімо серця наших воїнів від зла, щоб вони залишалися воїнами світла і добра! Бережімо свої серця! Перетворюймо свій гнів і кривду на мужність, незламність, правдиву мудрість і перемогу Божої правди. Святий Павло закликає «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). Вступаючи в період Великого посту, спробуймо стати терпеливими один для одного. Чим ближче ми підходимо до Царства Небесного, тим більше наближаємося до живого Бога і один до одного. Ворожнечу між нами породжує гріх, з яким необхідно боротися. Як часто на шляху всепрощення зустрічається багато перешкод. Головна з них — наше самолюбство і гордість. Тому, усвідомивши це, відкиньмо зі свого серця всілякі образи і від душі пробачмо наших кривдникам. Тоді справді зможемо гідно прийняти Боже прощення у Святій Тайні Сповіді та зробити монолітною нашу націю. Браття та сестри, у ці спасительні дні Великого посту намащуймо наші голови, як вчить сьогоднішнє Євангелії, пахучими маслами правдивої побожності, любові до ближнього, доброчинності до потребуючих. Вмиваймо обличчя наших душ від злих помислів та лукавого діла і від нечистоти, яка затемнює душі наші. Здержуймося не тільки від м’ясних страв, але й від різних узалежнень та гріхів. Тоді, напевне, наш піст буде прийнятний і Богові милий. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 17 березня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь у м'ясопусну неділю (2024)

12 березня 2024
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Неділя за неділею Свята Церква приготовляє нас до спасенного і благодатного часу Великого посту. На прикладі притчі про митаря та фарисея ми вже почули про велике значення покори в нашому житті; дізналися також про безмежну любов Небесного Отця до грішника в особі блудного сина, котрий шукає Божого прощення та милосердя. Сьогодні також Євангельська благовість, котра є книгою життя для християн, відкриває перед нами важливі правди для нашого духовного життя. Перед благодатним періодом Великого посту – важливою нагодою для самооцінки та духовного очищення – сьогоднішня неділя своїм євангельським читанням та богослужбовими текстами передовсім нагадує нам, що прийде день, коли всі ми постанемо перед обличчям Живого Бога, Який у своїй славі прийде судити живих і померлих. Ось чому М’ясопусна неділя ще має назву Неділі про Страшний суд. Однак у сьогоднішньому Євангелії такого вислову не зустрічаємо, а радше чуємо розповідь про прихід Сина Чоловічого у славі. Його перший прихід був в убогості, а другий буде у славі. Ісус тут постає як могутній Суддя, Цар і Володар, якого супроводжують ангели небесні та на голос Якого постають усі народи в усіх поколіннях. Крім євангельського читання, темі суду присвячені стихири сьогоднішніх богослужінь Вечірні та Утрені. Сцена Страшного суду не є притчею, хоч має багато образів схожих до тих, що у притчах. «Як же прийде Син Чоловічий у своїй славі…» (Мт.25,31) – тут не йдеться про уявні персонажі, як у притчах, – це буде реально. Йдеться про те, що настане при кінці часів, після того як Євангеліє буде проповідуватися всім народам. Ісус говорить про себе як про Сина Чоловічого, але вже не як про того, хто буде страждати, а як про того, хто прийде у славі. Тоді Христос постане як Цар і Суддя. Після всього цього опису зазначається, що перед ним будуть зібрані всі народи. Це заповідали пророки, що Бог вкінці збере всі народи: «Я знаю їхні діла й думки їхні. Я прийду, щоб зібрати всі народи та язики, і вони прийдуть та узріють мою славу» (пор. Іс. 66, 18). Часто люди говорять, що не знають, як любити Бога, як Йому вірно служити? Відповідь проста – через ближнього. Апостол Йоан виразно стверджує, що якщо хтось говорить, що любить Бога, а ненавидить свого брата, то цей неправдомовець (пор. І Йо.4,20). Бог не вимагає від нас чогось, що є понад наші сили та можливості. Нема потреби витрачати величезні кошти, потрібно лишень бути відкритим на просту поміч людям у їх щоденних справах. Сьогоднішня благовість найкраще показує правдивий шлях навіть найпростішим людям до слави. З сьогоднішнього євангельського читання дізнаємося, що настане час, який ми часто називаємо Страшним судом, проте найперше це буде час справжнього торжества правди та світла. Християни покликані очікувати зустріч із Богом не із панічним почуттям страху, а жити правдивою вірою, приправленою ревною та діяльною любов’ю, сповнюючись надією на Боже милосердя та доброту. Бог не є тим, хто підстерігає нас, щоби тільки осудити за злі вчинки. Ми станемо перед Богом, Який є сама Краса, Добро та Світло і тільки тоді зрозуміємо наскільки ми нівечили Його образ в нашій душі. Перед світлом тієї Безмежної любові ми зрозуміємо наскільки ми мало любили. І це може бути гіркий самоосуд та оплакування втраченого. В день суду і слави промине час віри, тому що віра – це впевненість в речах невидимих, а в цей день ми будемо споглядати блиск Божої слави, бачити Його, як ніколи перед тим. Час надії також пройде, адже тоді все сповниться, це буде справді восьмий день – останній день становлення і перший день вічності. І на цьому порозі ми будемо стояти. Тому сьогоднішнє Євангеліє спонукує всіх нас задати собі запитання: з чим ми постанемо на цьому порозі вічності? Яким буде плід всього життя як кожного із нас окремо, так і всіх нас у спільності. Не як маси розгублених осіб, але як містичного Тіла Христового, що об’єднує тих, які хрещені в Його ім’я та покликані Святим Духом бути єдинородними та вірними синами Божими. І тоді, коли віра та надія пройдуть єдине, що залишиться це любов. Тому сьогоднішня притча говорить не стільки про жах та страх, котрі наповнюватимуть наші серця, як про іспитування кожного, наскільки впродовж нашого земного життя ми усвідомлювали, що сенсом і мотивом нашого життя є любов. Страх походить не від Бога, а від браку нашої любові, від усвідомлення того, що у своєму житті ми не чинимо достатньо діл милосердя, а тому ризикуємо у день славного приходу нашого Господа опинитися по-лівиці та почути: «Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; бо голодував я, і ви не дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене не напоїли; був чужинцем, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не одягнули; недужим і в тюрмі, і не навідались до мене» (Мт.25,41-43) Це буде суд не за кількістю накопичених нами багатств та слави, навіть не за здобутими знаннями та авторитеті, але за нашим ставленням до іншого, до ближнього. Весь зміст нашої життєдіяльності є у тому, щоби любити діяльно – не сентиментально, не тільки почуттями, але ділами. Любити так, як сказав Христос: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів.15,13). У сьогоднішній благовісті Господь запитав тільки про одне: Чи ви були людяними на землі? Коли перед вами стояв пригноблений горем ближній – чи старалися утішити його? Коли був хтось голодний чи спраглий, переживав якусь неміч чи чувся самотньо – чи ви спішили радо на допомогу? По-суті, Христос звертає нашу увагу на те, чи ми справді вміємо бути людьми? Чи здатні ми проявити співчуття, співстраждання та солідарність. Чи ми є братами і сестрами для тих, хто перебуває поряд з нами? Якщо так, то нове життя проявиться в нас. Але якщо ми не виявимося навіть людяними, то як можемо очікувати, що при завершенні нашого земного життя станемо учасниками Божої природи (пор. ІІ Пт.1,4)? Важливо також зауважити, що наша любов, милосердя та прощення не мають бути основані на почутті обов’язку, а тим більше на якомусь розрахунку. Адже ті, що у сьогоднішній благовісті виявилися оправданими, чинили діла милосердя дуже вільно і природньо. Це, можна сказати, був щоденний стиль та настанова їхнього життя. Вони навіть не здогадувалися, що кожен вияв їхнього милосердя і любові до ближнього – це відношення до самого Христа: «Все, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт.25,40), – каже Христос. Для того, щоб наша любов була такою природною та інстинктивною реакцією люблячого серця, мусимо навчитися її від Христа. Коли ми будемо, немов діаманти, взоруватися на правдиве Боже світло, то це світло може наповнити нас, і ми відображатимемо його для всіх у взаємній любові та милосерді. Пам’ятаймо також і слова перестороги Христа про те, що якщо око наше темне, то й все довкруги – темнота. Тому і якщо серце наше сліпе, глухе і байдуже, -  то все довкола нас завмерле, все застигло мовчанкою смерті. Без правдивого світла Христового ми знаходимося в темряві пустоти та самотності. Час Великого Посту, в який вже незабаром ми вступимо, є доброю нагодою для нашого очищення. Церква подає нам сьогоднішню науку Ісуса Христа про добрі діла для ближніх за тиждень до Великого посту, щоб наш піст не зводився лише до добрих бажань, слів і постанов, а виражався у конкретних вчинках, які виявляють нашу віру, любов до Бога і ближніх. Ісус буде судити не наші наміри, знання, а вчинки, які випливають з любові. «Та хто-небудь скаже: Ти маєш віру, а я маю діла. Покажи мені твою віру без діл, а я тобі покажу моїми ділами мою віру… Ви бачите, що чоловік оправдується ділами, не тільки вірою… Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва», – каже апостол Яків (Як. 2,18,24,26). А святий Іван Золотоустий звертає увагу на те, що Ісус Христос не ставить питання, щоб звільнити ув’язненого чи оздоровити недужого, але кладе легке завдання — відвідати тих, хто в потребі (пор. Бесіда 79 на Матея). Потребуючі люди, яким ми покликані допомогти, послужити, не є перешкодою для нашого щастя, вони є даром для нашого спасіння. Адже те, що чинимо іншій людині – чинимо самому Христові (пор. Мт.25,40). Дорогі в Христі! Наше туземне життя є нагодою, коли ми можемо змінити наш стан стояння з лівиці на правицю, – є нагодою для покаяння. Цей момент зміни місця стояння перед справедливим Суддею – це наша сповідь у Таїнстві Покаяння, до якого закликає нас Церква, зокрема в час Великого посту. Ми ще маємо час і нагоду покаятися та чинити діла милосердя, які оправдають нас наприкінці історії. Тож у глибині свого серця поставмо собі запитання: як ми поступаємо по відношенню до наших ближніх. Нехай слова, які сьогодні промовляє до нас Господь, зворушать наше серце, дарують нам благодать впізнавати Його у потребуючих, ділами свідчити про нашу любов до Бога, чинячи добро ближнім. Нехай Господь, по невимовному своєму чоловіколюб’ю  сподобить нас почути бажаний Його голос та причислить до тих, що стоять по Його правиці. «Нічого немає тайного, що б не стало явним» (Лк. 8, 17). Уже минув другий рік від повномасштабної війни московії проти мирного українського народу. Вона прийшла непроханою ще 2014 року, а починаючи з 24 лютого 2022 року ворог скинув усі свої дотеперішні маски та відкрито нищить Україну, накидаючи  ярмо свого минулого на наше майбутнє. Ми бачимо, що означає російська окупація, і знаємо, що відбувається на територіях, які московія окуповує досі, бачимо, які жахи залишає по собі агресор. Сьогодні заносимо молитви та єднаємося з усіма нашими захисниками, які так мужньо боронять нашу Батьківщину Україну, жертвуючи своїм життям. Також будьмо разом з усіма родинами, які втратили своїх найрідніших; з родинами тих, чиї рідні загинули від ворожих обстрілів у мирних містах і селах нашої держави. Огортаємо своїми молитвами поранених, полонених та тих, які зникли безвісті. Пам’ятаймо у своїх молитвах медиків, рятувальників, працівників комунальних служб, які кожної хвилини борються за життя і роблять навіть неможливе для цього. Просимо Тебе, Господи, скажи своє Слово і зупини війну. Покажи свою славу  над нашим народом, допоможи нам, перемогти зло і всю нечисть, яке зараз руйнує нашу країну. Зупини, Господи, агресора, який проливає невинну кров Твого народу, бо Ти і Сам пролив свою кров за нас, тому знаєш біль кожного терплячого, як свій власний. Хай Твої слова: «Не бійтеся, мир вам» стануть дійсністю для нашого сьогодення. Амінь. + Ярослав 10 березня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на тридцять другу неділю після Зіслання Святого Духа (2024)

20 лютого 2024
«Сьогодні на цей дім зійшло спасіння»  (Лк 19,1-10) Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішня євангельська благовість оповідає нам надзвичайну подію, що відбулася в Єрихоні. Це – відоме у Біблії місто. Про нього у книзі Ісуса Навина читаємо: «Єрихон зачинився і замкнувся кріпко перед синами Ізраїля; ніхто не виходив, ані не входив до нього» (ІН. 6,1). Отже, це – замкнене місто, в яке ніхто не входить і з якого ніхто не виходить. Це – справжня фортеця, яку не можна здобути людськими силами. Так само людське серце часто є закритим, неспроможним любити і неспроможним бути любленим і прийняти любов. Знаємо, що Єрихон був завойований Ісусом Навином у чудесний спосіб, з Божою допомогою: на сьомий день після сьомого обходу довкола міста, коли священики засурміли, а весь народ закричав сильним окликом, мури міста впали, а ізраїльтяни з Ісусом Навином увійшли у місто ( ІН. 2,1-14). Подібно до розвідників Ісуса Навина сьогодні Ісус Христос входить у місто Єрихон, знаходить в ньому грішника і напрошується в його дім. Він приходить, щоб спасти Закхея від смерті і зіслати на його дім спасіння. Ось так починається історія Божого милосердя, благовість спасіння Богом, Який іде шукати людину, якою б вона не була і де б вона не заблукала; іде, щоб зустріти її і потрапити до її дому, подарувавши їй спасіння. Людина, яка бажає бачити Бога і прагне життя, продовжує цю історію спасіння в часі. Ісус прямує до Єрусалиму (Лк. 9, 51 – 19, 40), бо час спасіння вже наблизився. Те, що було «неможливе в людей, є можливе в Бога» (Лк. 18, 27), тому зустріч із Закхеєм є здійсненням неможливого. Закхей був не лише митарем (таким яким був Леві – згодом апостол Матей), але «головою над митарями» і був дуже «багатий». Коли Ісус проходив поблизу його дому, Закхей за всяку ціну «бажав бачити Ісуса» (Лк.19,3) і з цією метою виліз на дерево (євангелист говорить про «сикомор»), «щоб подивитися на нього» (Лк. 19, 4). У такий спосіб Ісус побачив Закхея і звернувся до нього зі словами, над якими можна багато роздумувати: «Закхею, притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоєму домі» (Лк.19,5). Христос не лише дав зрозуміти, що побачив його (начальника митарів, тобто людину певної посади) на дереві, але, що більше, засвідчив перед іншими, що хоче «затриматися у його домі» (Лк. 19, 5). Це викликало радість у Закхея, і одночасно ремствування серед тих, яким таке спілкування Вчителя з Назарету із «митарями та грішниками», очевидно, не подобалось. Євангельська благовість запрошує нас замислитись над твердженням, що Закхей «бажав бачити Ісуса» (Лк. 19, 3). Ця думка є дуже важливою, і ми повинні її віднести до кожного із нас, до кожної людини. Чи я хочу «побачити Христа»? Чи роблю все, щоб «могти Його побачити»? Ця проблема є актуальною як тоді, коли Ісус проходив містами і селами свого краю, понад дві тисяч років, так і тепер, для кожного із нас особисто. Чи може ми уникаємо зустрічі із Господом? А якщо вже і не проти зустрічі, то десь здалеку. Ми не приближаємось занадто, щоб не попадатися Йому на очі, щоб не побачив забагато, щоб ми не мусіли прийняти тієї правди, яка від Нього походить. Закхею необхідно було зробити зусилля, щоб побачити Ісуса. Людина може змінити те становище, в якому вона опинилася. Бог не хоче нічого робити проти волі людини. Він іде, пропонуючи спасіння, але людина повинна зробити крок назустріч, виявити своє бажання зустрітися з Ним. Постать Закхея є образом кожної людини, яка після гріха намагається сховатися від Бога. Згадаймо хоча б Адама й Єву, які, скуштувавши плід з дерева пізнання добра і зла, коли почули голос Бога, сховалися від Нього серед дерев саду (пор. Бут. 3,8). І з цього моменту Бог не перестає кликати людину, запитуючи: «Де ти?» (Бут 3,9). Людина, виправдовуючись нібито наготою, а насправді намагаючись приховати свій гріх, ховалася серед хащів і дерев, віддаляючись все більше і більше від Господа. Та Господь не покинув людину, а пішов її шукати – знаючи, що її зможе повернути назад у рай тільки тоді, коли вона сама забажає Його побачити. Через свою любов і велике милосердя Бог в Ісусі Христі став людиною, одним із нас, щоб знову повернути нас до Отця. І саме сьогодні серед гілля на дереві Він помічає отого маленького чоловічка, багатого начальника митарів на ім’я Закхей. Кличе його по імені – і Господній радості немає меж, бо нарешті знайшов те, що загубилося і може подарувати своє спасіння тому, що загинуло… І це все – каже Євангеліє – стається сьогодні! Стається тут, стається з нами. У своєму великому милосерді Бог іде шукати нас, загублених у хащах гріха, і знаходить, незважаючи на те, наскільки ми малі добрими вчинками і великі своїми гріхами. Йому не потрібні пояснення, чому ми так далеко відійшли від Нього. Він хоче тільки одного – щоб ми якнайшвидше прийняли Його у свій дім. Це те саме, що впустити світло в хату: як тільки засвітити світло, одразу зникає темрява і дім наповнюється світлом. Закхей не дав себе похитнути або застрашити. Не настрашився, що прийняття Христа у його домі могло б загрожувати його професійній кар’єрі, або ускладнити його діяльність пов’язану із професією начальника митарів. Він прийняв Христа у своєму домі і сказав: «Господи, ось половину майна свого даю вбогим, а коли чимось когось і покривдив, поверну вчетверо» (Лк. 19, 8). В цей момент стає зрозумілим, що не лише Закхей «побачив Христа», але також і Христос проник у його серце і совість; просвітив його аж до глибини людського буття. І ось стається відкриття серця, розкаяння і навернення. Звершується діло спасіння. Сам Ісус це стверджує, мовлячи: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама. Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк. 19, 9-10). Це одне із найпрекрасніших висловлювань у Євангеліях. Як Ісус відрізняється від більшості з нас! Він завжди намагається побачити в людині добро, незважаючи на те, наскільки воно прикрите злом. Бог нас любить, тому бачить нас по-іншому, ніж люди. Бог бачить нас такими, якими ми можемо бути. Ми бачимо те, що є можливо часто спотворене і перебільшене обмовами, а Бог бачить те, що може бути. Одного дня італійський скульптор Мікеланджело побачив зайву гостру кам’яну брилу необтесаного мармуру, яку викинув будівельник. Він запитав: “Що ви збираєтеся робити з цим мармуром?” Йому відповіли: “Нічого, з ньому вже немає жодної користі”. Мікеланджело сказав: “У ньому є користь, відправте його до моєї майстерні. У цій брилі ув’язнений ангел, я мушу його звільнити”. Так само й інший Великий Скульптор – Ісус. Він побачив Закхея, який був відкинутий людьми як грішник і пожадливий колаборант, нечесний митар. Але Ісус зауважив у Закхеєві більше, ніж його немочі і гріхи. Він побачив Закхея таким, яким той міг бути – людину, якій прощено його гріхи; яка відплатила за свої злочини, повернувши вчетверо тим, кого скривдила; яка присвятила себе допомозі бідним. Ісус побачив Закхея інакшим, не таким, яким той був – грішником, а таким, яким той міг стати – святим. Ось таким є традиційне ставлення Ісуса до грішників. Грішник – це не є справжня людина, яка походить від Божого образу. Щось чуже увійшло в нього, щось чужорідне, щось, що йому не належить, але є причиною його потворних моральних ран і упадків. За цим Ісус завжди бачить справжню особу, яка потребує спасіння. Господь глянув на Симона, рибалку, і побачив Петра – скелю, Першого в любові серед апостолів. Він подивися на переслідувача Савла і побачив Павла апостола – благовісника для поган. Він подивися на Августина любителя розваг і побачив Святого Отця Церкви. Він глянув на Закхея, шахрая і колаборанта, і побачив того, хто кається і допомагає бідним. Він подивився на дванадцятьох апостолів, групку невідомих, і побачив дванадцять осіб своїх послідовників, які змінять світ. Він побачив у всіх цих людях велич, якої ніхто інший не міг побачити, навіть вони самі. Те, що Ісус зробив для Закхея, Він зараз робить з нами. Він дивиться і бачить нас – слабких, розчарованих, грішних людей. Але водночас Він нас бачить як здібних, вірних, прощених грішників, нових людей, якими ми можемо стати, коли віддамо наше життя Йому, так як зробив Закхей. Бо остаточною метою людини є небо, її правдивий дім, де Отець Небесний очікує всіх у милосердній любові. Бог не хоче, щоби хтось загинув; тому понад дві тисячі років послав не землю свого Єдинородного Сина, щоб «шукати і спасти те, що загинуло» (Лк. 19, 10). Він відкупив нас своєю смертю на хресті. Ісус помер і воскрес, щоб бути «первородним між багатьма братами» (Рим. 8, 29). Будьмо відважні! Ісус вже шукає нас, щоб подарувати нам своє милосердя і спасіння. Таким чином сьогоднішнє Євангеліє є для нас словом надії про те, що Господь Бог за нами шукає. Він до нас приходить, щоб нас підтримати, щоб нам показати, що так довго, як ми є з Ним, ми непереможні. Просімо нашого Спасителя, щоб Він зглянувся над нами і нашим народом, щоб був із нами у ці непрості часи війни московії і допоміг нам осягнути ту гідність до якої нас кличе, а яку ворог хоче у нас забрати, щоб допоміг позбутися наших провин, гріхів, дозвольмо Богові нас віднайти і в покаянні наблизитись до Нього, щоб Він сказав сьогодні кожному з нас і народові в цілому: Я хочу бути у твоїм домі, щоб на цей дім зійшло спасіння (пор. Лк. 19, 9-10). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 18 лютого 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на Стрітення Господа нашого Ісуса Христа (2024)

02 лютого 2024
Бо мої очі бачили Твоє спасіння…світло на просвіту поганам…(Лк. 2, 30–32) Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Різдвяне коло свят завершується празником Господнього Стрітення, що його святкуємо сьогодні, у сороковий день після Христового Різдва. Цей празник своїм змістом тісно пов’язаний з Різдвом Христовим і відкриває шлях до Пасхи. Сьогодні таїнственно споглядаємо, як Пречиста Діва Марія і святий обручник Йосиф приходять до єрусалимського Храму, а на руках у них – сорокаденне дитятко Ісус. У цей день до храму Пресвяту родину привів Господній Закон, адже, згідно з старозавітним приписом, на згадку про спасіння Ізраїля під час виходу з Єгипту кожен первенець ізраїльського народу мав бути посвячений Богові (пор. Вих.13, 2). Для того, щоб батьки могли втішатися присутністю цієї дитини, яка є Божою власністю, вони повинні були принести Богові жертву на сороковий день після її народження (пор. Лк. 2,24). Подія Стрітення Господнього відбулася тоді, коли Пресвята родина виконувала припис Закону, однак під час цього релігійного обряду відбулося щось надзвичайне – зустріч людини з Богом, Спасителя зі спрагненим спасіння людством. Три основні елементи варто виокремити у цій євангельській події: таємницю пришестя, реальність зустрічі та проголошення пророцтва. Богослужіння свята пригадує нам насамперед здійснення пророцтва Малахії: «І Господь, що ви його шукаєте, прийде негайно у храм свій» (Мал.3,1). Ці слова сповнились в цю хвилину, коли вперше до своєї святині ввійшов той, який є для неї Господом. Також і псалмоспівець торжественно взиває: «О брами, підніміте главні ваші… щоб увійшов Цар слави. “Хто він – отой Цар слави?”… "Господь сил, він є Цар слави!"» (Пс. 23,7-8.10). В єрусалимський Храм входить Той, на кого чекали століттями; Той, Хто є виконання обіцянок Старого Завіту – Месія, Якого пророкували. Псалмоспівець називає Його «Царем слави». Соломонів Храм від моменту його будівництва чекав на очікуваний та таємний прихід Того, Хто був обіцяний. І ось у Стрітенні Архиєрей, істинний і вічний Первосвященник входить до храму. Святиня, яка була збудована людьми для прослави правдивого Бога, мала поступитися місцем святині, яку збудує сам Бог в Єрусалимі. Саме сьогодні прибув до святині Той, Хто має сповнити її покликання; Той, Хто має «збудувати її знову». Навчаючи одного разу в єрусалимському Храмі, Ісус промовить, що ця будівля, зведена людськими руками, яку вже руйнували вороги, знову буде зруйнованою, але це руйнування буде початком для святині, яку не можливо зруйнувати. Учні ж Ісуса лише згодом, після воскресіння Спасителя зрозуміли, що Він «святинею назвав своє тіло» (пор. Йо. 2,20-21). Таким чином Бог укладає Новий заповіт зі своїм народом у своєму Сині, Якого Він «помазав і послав у світ». Святиня Старого завіту очікує на цього Помазаника, очікує на Месію. Можна сказати, що основним покликанням цієї святині є очікування. І ось Господь входить. Несуть його на своїх руках Марія і Йосиф. Щоб виконати закон Мойсея, Він входить як дитятко, якому лише сорок днів. Дитя вбогих батьків. Входить він непомітно і неочікувано для всіх, наче всупереч слів пророка Малахії, бо «Бог – тайний» (пор. Іс.45,15), Бог – прихований в людському тілі і народжений у стаєнці, що поблизу Вифлеєму. Ісус як Син Божий був вільний від закону «відкуплення», як і Його Матір – від закону очищення. Євангелист Лука підкреслює, що батьки Ісуса зберегли вірність Божому законові, що заохочував до пожертвування новонародженого і наказував звершити обряд очищення матері (див. Лк. 2, 22-24). Другий характерний елемент сьогоднішнього торжества це реальність зустрічі. В Єрусалимському храмі відбувається щось дуже особливе. В цей день сюди, керований Духом Святим, приходить благочестивий старець Симеон, про якого святий Євангелист Лука пише: «Чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерті перш, ніж побачить Христа Господа» (Лк 2,25-26). У цей день таїнственно споглядаємо тут і пророчицю Анну, яка, «жила сім років з чоловіком від дівування свого; зоставшись вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи Богові вночі і вдень постом та молитвою» (Лк. 2,36-37). З молодого віку вона є вдовою і, як така, є символом для Ізраїлю і всього людства, яке втратило свого нареченого-Бога і живе в повній порожнечі, втративши споглядання бажаного обличчя. Однак ніколи не залишає храм, продовжує шукати і чекати його, молиться і постить, страждає й очікує. Євангелист розповідає нам, що «надійшла вона тієї самої години й почала прославляти Бога та говорити про нього всім, що чекали визволення Єрусалиму» (Лк. 2,38). Симеон був настільки старий, що ніхто з людей не знав про його вік; збився з ліку рокам, мабуть, і він сам. Легенда розповідає, що колись у сивій давнині він в числі сімдесять двох знавців древньоєврейської і грецької мови з наказу єгипетського царя Птоломея Філадельфа перекладав Святе Письмо для знаменитої Олександрійської бібліотеки. Йому випало перекладати книгу пророка Ісаї, і коли він дійшов до пророчих слів: «Ось діва зачне у лоні і породить сина і йому дадуть ім’я Емануїл, що в перекладі означає "з нами Бог"» (Іс. 7,14), то став вагатися, ніяк не розуміючи, як можна народити дитятко і не втратити дівства. Думаючи, що в цьому місці Святого Письма з вини якогось переписувача вкралася помилка, він хотів закреслити слово «діва» і написати слово «жінка». Ось тоді-то з’явився йому ангел Божий і сказав, що він буде жити так довго, аж поки на власні очі не побачить здійснення цього пророцтва. У цій тихій зустрічі слова і жести прекрасно висловлюють реальність події, яка відбувається. Пришестя Месії не пройшло непоміченим. Воно було відчитане пронизливим поглядом віри, яку старець Симеон проявляє в своїх зворушливих словах, які є живим відлунням пророцтва Ісаї. Він виходить назустріч Марії і Йосифові, бере на руки Дитятко і промовляє: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння, що ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду – Ізраїля» (пор. Лк.2,29-32; Іс. 25,7-9). Ці слова є синтезом всього очікування, це – синтез Старого заповіту. Людина, яка їх промовляє, не говорить сама від себе. Це – пророк, який промовляє з глибини об’явлення і віри Ізраїля. Він проголошує завершення Старого і початок Нового Завіту. Старець Симеон і пророчиця Анна – представники Старого Завіту, які прожили все своє життя в очікуванні моменту, коли єрусалимський Храм відвідає господар – сповіщений пророками Месія. Симеон і Анна розуміють, що цей момент, нарешті, настав і, заспокоєні цією зустріччю, вони можуть із миром у серці прожити останні моменти свого життя (Лк. 2,29-32). Ким насправді є Дитятко, яке приносять сьогодні до храму? Фундаментальну відповідь пророчо проголошує старець Симеон, який, пригортаючи Дитя до своїх грудей, відчуває в ньому «спасіння» Боже, «світло на просвічення поган», «славу» людей Ізраїля, «падіння і піднесення багатьох в Ізраїлі», «знак, якому будуть противитися». Таким є це Дитя, яке хоч і було «Царем слави» і «Господом святині», але перший раз входить до неї в тиші, приховано і в слабкості людської природи. Третім елементом, який з'являється у сьогоднішньому святі, є пророцтво. Сьогодні звучать воістину пророчі слова. «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі…» (Лк 2,29-32). Цією піснею ми молимося наприкінці кожного дня на Вечірні. Таким чином перед ніччю, яка наступає, звучить гімн про перемогу над темрявою. Старець Симеон, звертаючись до Діви Марії, каже: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець» (Лк. 2,34-35). Ісус Христос буде одночасно причиною падіння і підняття багатьох в Ізраїлі, адже Він несе спасіння, яке буде прийняте не всіма. Багато виступлять проти Нього, згіршаться і впадуть. Навіть учні покинуть Його, але Він є Спасителем усіх, хто заблукав і спотикнувся. Тут розкривається таїна смерті і воскресіння Господа, яка, подібно меча, пронизує серце учня і всієї Церкви, прообразом якої є Марія – Богородиця. Таким чином, хоча у святі Стрітення ми є ще на початку земного життя Ісуса, однак наш погляд вже скеровується на Голгофу і на хрест, яким Ісус остаточно підтверджується як знак протиріччя. Спасіння є приготоване Богом «перед усіма народами». Воно не є зарезервоване лише для Ізраїля. Воно є світло для всіх людей, що перебувають ще в безодні темряви і тіні смерті (пор. Лк 1,79; Іс 42,6; 49,6). Хто довіряється Божому провидінню, приймає Христа, той ніколи не буде блукати в темряві. У сьогоднішньому святі страх перед смертю – розвіюється, як туман після сходу сонця. Тепер старець на схилі життя вже більше не є у тіні смерті, але обіймає своїми старечими руками Того, Хто є Дателем життя. Тільки зустріч з Господом може врятувати нас від отрути смерті. Очі Симеона вже не бачать перед собою темряви, але Зорю життя — Боже спасіння. Зустріч зі Спасителем дає можливість жити і померти в мирі. Дорогі у Христі! Сьогодні у нашій Церкві також відзначаємо день богопосвячених осіб. Це люди, які побачили Світло, зрозуміли, що Христос дарує справжнє життя, задля якого варто покинути земні клопоти, «всяку нині житейську відкласти печаль». У цей день ми дякуємо Богові за дар монашества і молимось за покликання до чернечого життя. Важко уявити собі Церкву без осіб, які повністю посвячуються Богові обітами убожества, чистоти й послуху, виконуючи особливе післаництво в Христовій Церкві. Таким чином свято Стрітення серед всього іншого дає нам нагоду усвідомити, що наше життя є Божим даром. Воно остаточно належить Богові, а нашим покликанням є бути носіями світла, миру, любові і надії. Тому маймо відвагу пожертвувати своє життя у посвяту Богові, як співаємо під час Божественної Літургії: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо». Нехай свічки, які ми сьогодні посвячуємо, будуть для нас символом Божого життя, що присутнє серед темряви і страху нашого народного буття у часі війни. Нехай милосердний Господь дарує українському народові, нашому воїнству, захист життя і надійну перемогу світла над темрявою. Нехай Пресвята Богородиця, яка сьогодні передає Христа Симеонові, передасть Його кожному з нас, як Світло істинне, що просвічує і освячує кожну людину, яка приходить на світ. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. 2 лютого 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на тридцять першу неділю по Зісланні Святого Духа (2024)

30 січня 2024
«Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!»(Лк. 18, 38) Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! У Старому Завіті час Месії був описаний дуже виразно. Пророк Ісая так висловлюється про нього: «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29,18-19). У вибраному народі віра про цю правду була розголошена так далеко, що єрихонський незрячого, почувши, що недалеко проходить Христос, без найменшого сумніву прохав Його словами: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною»! Єрихон — це ворота, що ведуть в землю обітовану. Для ізраїльського народу це кінець довгого виходу з рабства до свободи. Проте народ, зокрема і Христові учні, все ще «залишаються» в Єгипті, вони нездатні пройти або навіть зрозуміти шлях Ісуса (пор. Лк.18, 34). Рівно ж Єрихон є неприступною фортецею, в яку ніхто не може увійти або вийти. Бог вчинить так, що вона впаде під звуки труб і крик народу (пор. І.Н. 6). Таким чином Єрихон нагадує серце людини – неприступну фортецю, що не може пізнати Господа. Тепер Ісус «наближається» до Єрихону, після зцілення сліпого він «увійде» в місто і «захопить» його. Так що Закхей вже буде Єрихоном захопленим, Господь увійде в його життя і перемінить його. Господь іде в Єрусалим, там Він увійде в темряву своїх учнів. Це – Великодня ніч, в якій Він виявляє своє милосердя тим, хто взиває Його ім'я. У сьогоднішній євангельській благовісті незрячий чоловік є прототипом просвіченого. Він знає, що не бачить, однак слухає, взиває, заводить розмову з Ісусом, впізнає у ньому Месію і Господа, знає, про що просити, і отримує – підносячи очі до Господа, бачить світло, яке спасає, і йде за Ним. Незрячий чоловік з сьогоднішньої Євангелія був незрячим фізично, однак мав духовний зір – віру в Христа. Він не бачив того, що бачили інші люди: навколишній світ із його зовнішніми ознаками та формами, людський вигляд тощо. Водночас він бачив те, чого інші люди не помічали – оком віри він побачив Бога в Ісусі Христі. Він вмів мислити і сприймати інших дуже глибоко й уважно. У той час, як інші називали і сприймали Спасителя звичайною людиною – Ісусом з Назарету, незрячий назвав його Сином Давида, тобто Месією, і найголовніше – Господом, а після оздоровлення пішов за Ним.  Чуда і знаки, які Ісус здійснював для підтвердження свого месіанського посланництва і приходу Царства Божого, тісно пов'язані із закликом до віри. Цей заклик має подвійне значення: віра передує чудові, більш того — є умовою його виконання, в свою чергу: віра являє собою наслідок чуда, ніби породжує його в душі тих, хто чудо досвідчив або став його свідком. Відомо, що віра є відповіддю людини на слово Божого об’явлення. Вона є «знаком» Божої присутності і діяння в житті віруючої людини.  На основі євангельської розповіді про зцілення незрячого спробуймо перенести факт сліпоти з площини фізичної в площину духовну. Сліпець отримав оздоровлення своєю наполегливою вірою. Його віра у те, що Господь, Який прийшов у світ та іменується Сином Давидовим, може дарувати йому зір, не була принагідною чи непевною. Інакше він все-таки не взивав би так голосно і так наполегливо, а тим більше замовчав би після людських докорів. Однак незрячий натомість не зважає на людські докори, а ще дужче проявляє свою віру. Він настійливо просить милості в Ісуса Христа. Єрихонський сліпець сидів при дорозі і прохав милостині, але сам Спаситель каже: «Я є дорога, істина і життя!» ( Йо. 14, 6). Хто не знає «дороги» надприродного світла, є духовно сліпим. Хто тільки захоплюється Христом, але Його не знає, не йде за Ним, той є подібний до того, хто в темряві сидить при дорозі і не просить про світло, щоб жити, не благає в Христа уздоровлення. Хто ж пізнає сліпоту свого серця, відчуває брак надприродного світла через свою гріховність, той взиває з глибини своєї душі: "Icyсе, Сину Давидів, змилуйся надо мною"! Дорогою до духовного просвічення, як бачимо з сьогоднішнього Євангелія, є сильна віра. А що ж таке вiра? В чому її сутнiсть? Вiдповiдь на цi запитання дає нам апостол Павло. Вiн говорить, що вiра є впевненістю у здійснення того, чого ми чекаємо; впевненiстю в iснування того, чого ми не бачимо (Євр.11,1). Однак віра не є результатом людських зусиль, людського розуму, а радше, Божим даром: «Щасливий ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло і кров це тобі відкрили, але Отець мій небесний» (Мт.16,17). Вона бере свій початок в ініціативі Бога, Який розкриває нам своє єство і запрошує нас розділити з ним Його божественне життя. Віра не тільки дає деяку інформацію про особу Христа, але вона має на увазі особисті стосунки з Ним, пронизуючи всю людину, з її інтелектом, волею та емоціями. Таким чином вiра є природною властивiстю душi, як розум i почуття. Без неї неможливе духовне життя людини. Вона є фундаментом і підставою діяльності Бога в нас. Тому розуміємо апостола Павла, коли говорить: «Без віри неможливо подобатися Богу» (Євр.11,6) і в другому випадку в посланні до Римлян: «Праведник з віри буде жити» (Рм. 1,17; Гал. 3,11). Але віра не є результатом людських зусиль, вона бере свій початок в ініціативі Бога, Який розкриває нам своє єство і запрошує нас розділити з ним Його божественне життя. Віра народжується від слухання Слова Божого. Те Слово Боже входить до нас через слухання–споглядання й оселюється в нашому серці, тоді починається нове життя, починається життя з Богом. Всі ми до кінця нашого життя маємо боротися з дияволом, який нас спокушає і хоче навести нас на старий – грішний спосіб життя. Однак ми маємо Ісуса Христа, тому віруймо в Нього, молимось до Нього, щоб ми витривали на цій дорозі, якою Господь запрошує нас іти, тобто дорогою Хрещення: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; дорогою доброти і любові, дорогою ділення і служіння, дорогою присутності там, де інші нас потребують. Хто йде за Христом, той осягає мету свого життя, тобто злуку з Отцем. «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене», – каже Ісус (Йо. 14,6).  На цій дорозі до Отця, як ми вже бачили у сьогоднішній благовісті, також дуже важне місце займає молитва. Вона являється основною потребою в житті кожної людини, як в порядку природному, так і надприродному. Щоб молитва в нас проявляла всю свою повноту, то мусимо перебувати в ній безупинно, як у природному стані нашої душі. До цього заохочує нас святий апостол Павло словами: «Моліться безперестанку» (1 Кол. 5,17). У нашій молитві повинні бути чотири дії, про які пише святий Василій Великий: «Спершу восхвали Бога, потім подякуй за добродійства, які Він тобі зробив, далі відкрий Йому свої гріхи і порушення заповідей Його, а на кінець проси в Нього те, що потрібне тобі, головно для спасіння твоєї душі». Щоб молитва мала силу перед Господом, треба наповнити її вірою в безмежність Божої щедрості і в непохитність Його обіцянки. «Будьте в молитві витривалі, – каже апостол Павло, – і чувайте на ній в подяці» (Кол. 4, 2). З найдавніших часів серед християн найбільш відомою з-поміж коротких молитов була т.зв. Ісусова Молитва – «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Про неї сказано у святого Єфрема, св. Івана Золотоустого, у св. Ісаака Сирійця. Чули ми її і в сьогоднішньому Євангелії: єрихонський незрячий благав нею Господа про своє просвічення.  «Ісусова Молитва» містить у собі дві складові частини, які є твердою опорою в житті кожної людини: це впевненість у тому, що Христос присутній серед нас, а також свідомість того, що самі по собі ми, слабкі і грішні, повинні просити про Божу допомогу. Духовні отці радять повторювати цю молитву якнайчастіше, аби вона злилась з диханням та з биттям серця. Так вона буде супроводжувати нас при будь-якій нашій діяльності та стане наріжним каменем нашої свідомості. Через молитву Ісус є наче «вимушено зупинений» криком того, хто на Нього чекає, і так Він стоїть перед ним в повноті свого милосердя. Таким чином Боже милосердя, що проходить всюди, є зупинене молитвою – криком убогого, який знаходиться на узбіччі. Господь зупиняється в темряві всіх людей, щоб показати їм любов. Він входить до будинків усіх загублених, щоб їх врятувати. На дорозі Сина Людського, Який видає себе Сам, пасхальна благодать сягає всіх людей пропорційно до їхніх потреб у спасінні. Дорогі брати і сестри, сьогодні євангельська подія вчить нас, що  велика віра і щира молитва здатні привернути увагу Бога, Який звернеться і до нас із запитання: «Що бажаєш, щоб я вчинив тобі». Сьогодні коли Україна стоїть перед викликом екзистенційної боротьби з російською агресією у молитві прохаймо нашого Господа: Всемогутній і Вічний Боже, почуй благання наших зболених сердець у час лихоліття війни агресора московії. Ми вдаємося до Тебе зі сокрушенним серцем, бо знаємо, що наша доля у Твоїх руках. Благаємо Тебе наш Господи, даруй перемогу над силами зла, що повстали проти нас і благослови Україну своїми дарами свободи, миру, спокою і доброї долі. Поручаємо Тобі увесь наш народ, наших мужніх воїнів захисників, наше теперішнє і майбутнє віддаємо в руки Твого люблячого і милосердного Провидіння навіки віків. Амінь.  + Ярослав 28 січня 2024 року Божого,м. Дрогобич Проповідь на  тридцять першу неділю по Зісланні Святого Духа Детальніше...

Проповідь на тридцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)

22 січня 2024
Христос Рождається! Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому євангельському читанні можемо виокремититри важливі моменти: зустріч Ісуса із знатним чоловіком, з якої навчаємося важливості дотримання заповідей; навчання Ісуса про багатство та запитання слухачів: хто може спастися. Найбільш вражаючим у цій зустрічі є контраст між відкритістю цього знатного чоловіка до слів Ісуса на початку розмови та його закритістю на заклик Христа: «Продай усе, що маєш, і роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; тоді прийди і йди слідом за мною» (Лк. 18,22). Таким чином цей момент стає ще більш драматичним, бо коли той, хто вже змалку йде шляхом заповідей, став на дорогу спасіння, має бажання йти далі, чує заклик Ісуса, але, на жаль, не приймає його. Євангелист Лука, розповідає про цей драматичний момент, щоб продемонструвати, яким великим ризиком може бути багатство – мамона світу цього та формальне виконання заповідей для спасіння людини. Таким чином Євангельський уривок розповідає нам, що належить робити, щоб успадкувати «вічне життя», про яке згадується на початку і в кінці розповіді. Цей уривок про фундаментальну проблему кожної людини, тобто її спасіння в співвідношенні до її вільного вибору діянь. Священне Писання пригадує нам, що раніше з таким запитанням натовп людей звернувся до Йоана Хрестителя, а пізніше звернеться до апостола Петра, в часі П’ятидесятниці (пор. Лк.3,10.12.14; Дії.2,37). Те саме запитання поставив законовчитель Ісусові (пор. Лк.10,25). Тобто питання про умови та спосіб успадкування вічного життя не є новим. Учні ставилийого своїм вчителям. Це було класичне запитання у дискусіях і при обміні різними богословськими думками. Якщо багач очікував від Ісуса якогось нового твердження, то, очевидно, залишився розчарованим. Ісус відсилає його до заповідей, які стосуються ближнього. Однак дотримання цих заповідей не дають певності цьому чоловіку, тому що їх зберігання повинно бути у світлі першої заповіді: «Я – Господь, Бог твій, … нехай не буде в тебе інших богів крім мене» (пор. Вих.20,2-3). Господь не пригадує першої частини Декалогу, яка відноситься до любові щодо Бога (пор. Вих.20,2-11; Втор.6,5; 5,6-15), бо їх сповнюємо в нашому житті тоді, коли ідемо за Христом. Отже дотримання заповідей є обов’язковим, але тільки знати їх і формально виконувати не є достатнім. Життя – це любов до Ісуса, виражена з цілого серця, а також бажання йти за Ним. Це Небесний Отець веде нас до Ісуса, щоб ми були разом з ним (пор. Йо.6,44). Саме так віднаходимо нашу християнську ідентичність, бо без Бога ми загублені і перебуваємо поза власною ідентичністю. Цей «шляхетний» багач є подібний до людини, яка працює в поті свого чола на полі, але без радості і надії знайти скарб (пор. Мт.13,44). Ісус хоче просвітити його, щоб він звернув увагу на те, що скарб, який він так шукає, знаходиться перед ним. Ісус запрошує багатого чоловіка іти за ним, але він має стати вільним: «Одного ще тобі бракує: продай усе, що маєш, і роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; тоді прийди і йди слідом за мною» (Лк.18,22). Ісус запрошує багатого чоловіка іти за ним, але він має зректися всього. Коли багатство залишається, то тільки для того щоб його роздати, бо учень є покликаний до братерства. Однак, знатний чоловік, почувши це, «засмутився вельми». Замість прийняти одіж радості спасенних, багатий чоловік покрився смутком (пор. Пс.30,12). Цей стан є початком того, хто свідомо позбавляє себе трапези життя вічного (пор. Лк.14,24). Цей смуток є протиставленням великій радості тієї людини, яка знайшла скарб (пор. Мт.13,44). Щоб піти за Ісусом, треба бути вільним від усього. Вільним від грошей, влади, слави, різних вигод. Треба бути вільним від себе самого. А хто таким не є, залишається сумним, невдоволеним, бо земські речі ніколи не заповнять людського серця, завжди чогось буде бракувати. Апостол Павло називає надмірну прив’язаність до земних розкошів ідолопоклонством (пор. Кол. 3,5; Еф. 5,5). А Христос говорить: «Ніхто не може двом панам служити… Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт. 6,24). Прив’язаність і покладання на власне багатство, згідно зі Священним Писанням, є свого роду ідолопоклонством, тому що Божі чесноти віра, надія, любов закорінені вже не в Бозі, а в багатстві. Ісус не засуджує багатство і земні блага самі в собі. Серед учнів і близьких Йому людей був й заможний Йосиф з Ариматеї та інші. На дім Закхея зійшло спасіння, коли він вирішив роздати половину майна вбогим. Те, що Ісус засуджує – надмірна прив’язаність до багатства. Вважати нагромадження багатств основною метою свого життя Христос називає безумством (пор. Лк. 12,20). Багатство – це тільки загальна назва всіх тих пороків, які поневолюють людину. Багатство стає інструментом домінування над людиною, тому ніхто не може служити двом панам. Хто не зречеться всього, що поневолює людину, не може бути учнем Ісуса (пор. Лк. 14,33). Ісус не закликає знатного чоловіка викинути чи знищити його багатство, навпаки – не змарнувати, а роздати бідним. На цей епізод можна поглянути у світлі коротеньких притч про чоловіка, який знаходить скарб на полі, продає все і купує те поле та купця, який знаходить дорогоцінну перлину продає все, щоб її придбати (пор. Мт. 13,44-46). Для того, щоб успадкувати це більше багатство, яке прагне дати Христос, необхідно відмовитися від прив’язаності до земних скарбів, бо прив’язаність до грошей, говорить апостол Павло, корінь усякого лиха (пор. І Тим. 6,10). Ісус не вимагає від учня бідності в негативному сенсі, але в позитивному – Він хоче, щоб той використовував свої блага для підтримки тих, які потребують. Акцент робиться на даруванні й любові. Ісус бажає, щоб учень чинив діла милосердя. Відмова від багатств не є достатньою, якщо вона не є творчою, якщо не є зорієнтованою на вищі людські і духовні цінності. Христос дарує неспівмірно більше благо – Царство Боже. Прив’язаність до багатства чинить трудним або й неможливим вхід в Царство Боже. Стає перешкодою, щоб успадкувати життя вічне, якого прагнув багатий чоловік. Він не приймає Боже Царство, проповідуване Ісусом, бо воно вимагає любові ближнього, не дозволяє померти Лазареві перед дверима. Він не готовий поділитися своїм багатством з бідними та потребуючими. Коли слухачі Ісуса у відповідь на метафору про верблюда і вушко голки, засмучені, питають: хто може спастися, Господь відповідає: те, що неможливе в людей – можливе в Бога (пор. Лк.18, 27). Головним є не людина, а Бог, який спасає, Ісус не залишає нікого без надії, навіть цього багатого чоловік. Тому питання не в тому чи може багатий спастися, а який багатий може спастися. Багатим Ісус пропонує конвертувати свої земні багатства у скарби, що на небі (пор. Мт. 6,20; Лк. 16,9). Апостол Павло у настановах до Тимотея змальовує своєрідний портрет багатого християнина, перелічуючи, що він повинен робити чи не робити, аби спастися: «Багатим у цьому світі накажи, щоб не неслись думками вгору та не надіялися на нетривке багатство, лише - на Бога, який щедро дає нам усього для вжитку; щоб добро чинили, багатіли добрими ділами, були щедрі, ділилися радо і тим робом збирали собі скарб – добру підвалину на майбутнє, щоб осягнули життя правдиве» ( І Тим. 6,17-19). Дорогі брати і сестри, щоб увійти в життя вічне – кінцеве і найвище благо людини, потрібно відректися від фальшивих скарбів, прив’язань і ставши на завершальний етап пошуку, знайти скарб на небі, і тим скарбом є сам Господь. Отож, якщо людина навчиться на перше місце у своєму пошуку ставити Бога і усвідомлювати Його як свій найбільший скарб, то її життя набере цілком іншого змісту. Тож застановімося і ми найперше над питанням знатного чоловіка, і поставмо його також від власного імені: «Що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк.18,18). Християнське життя – це наслідування і любов до Ісуса (пор. Лк.5,11; 9,23), бо Він є нашим життям (Фил.1,21). У Старому заповіті слідували за законом. У сьогоднішньому Євангелії Ісус і нам пригадує основні заповіді, бо вони необхідні, але закон є лише вихователем, який провадить нас до Христа (див. Гал. 3, 23 – 25). Щоб досвідчити Царства Божого, мусимо вірити, що Отець усиновив нас у своєму Єдинородному Сині, а отже, ми – «співспадкоємці Христа» (Рим. 8, 17). Тепер ми слідуємо за Христом, Словом Божим, яке стало тілом. В ньому разом з людською природою перебуває повнота божества (пор. Кол.2,9). І саме Ісус перебуваючи разом з нами, дає нам можливість прийняти відвічну Божу любов, а також можливість відповідати взаємністю на цю любов. Тож просімо Небесного Отця, щоб вічний скарб добра, який відкривається нам у Його Сині Ісусі Христі і подається нам як дар Святого Духа, ми прийняли, цінували, багатіли в Ньому і стали здібними до Царства Небесного, бо тоді все інше ми здобудемо, як каже Христос: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все інше вам додасться» (пор. Мт. 6, 31-33). Отож неустанно молімо нашого Господа, щоби завітав зі світлом благовісті до наших сердець, до нашого многостраждального народу, щоб назавжди перемінив наше тривожне життя, захистив нас від агресора московії, наблизив перемогу і справедливий мир.А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 21 січня 2024 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Проповідь на двадцять дев’яту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)

16 січня 2024
Христос Рождається! Дорогі в Христі брати і сестри. Сьогоднішня євангельська благовість розповідає нам, як Ісус Христос у подорожі  до Єрусалиму проходить через Самарію. В одному селі вийшли Йому назустріч десять прокажених. Вони трималися здалека, бо за тодішнім Мойсеєвим законом їм не було дозволено зустрічатися з людьми, оскільки проказа була заразливою недугою (пор. Лев. 13,14). Прокажені за часів Ісуса Христа мешкали поза людськими оселями, на відлюдді. Вони стояли здалека перед брамою села і піднесено кричали: «Ісусе, Наставнику, змилуйся над нами!» (пор. Лк. 17,13). Заклик «Господи Ісусе, змилуйся над нами» відомий в Церкві як «молитва серця». Згодом це благання буде повторене від першої особи незрячим (Лк. 18,38), і це є кульмінаційним пунктом, до якого євангелист Лука хоче нас допровадити. Це т.зв. «Ісусова молитва», що поєднює нас із Господом у подорожі нашого життя. Небесний Отець завжди чує крик вбогого, бо в ньому чує голос Свого Єдинородного Сина. Тому молитва робить те, що є неможливим — вводить до Царства, яке є першим закликом до Отця (Лк. 11,2) і останнім проханням до Сина (Лк. 23,42). Прокажені є першими, які звертаються до Ісуса на ім'я. Крім них тільки незрячий (Лк. 18,38) і розбійник на хресті (Лк. 23,4) вимовляють ім'я Ісус, що означає «Бог спасає», як каже Священне Писання: «Бо він спасе народ свій від гріхів їхніх» (пор. Мт. 1,21). До Нього ми з повною довірою звертаємо наше благання «Помилуй нас», бо Ісус є милосердям Отця. Ціна помилування є взивання Його імені.Це благання об'єднує нас дорогою, що веде до Отця. «І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» —  каже святий Лука (пор. Ді. 4,12). Прокаженні називають Ісуса Наставником, а значить визнають Його владу і довір’яють, що Господь може їх оздоровити. І, як каже святе Євангеліє, Ісус змилосердився над ними і промовив: «Ідіть і покажіться священикам» (пор. Лк. 17, 14). Цей момент пригадує нам сирійця Наамана, генерала сирійського царя (9 ст. до Р.Х.), який, будучи прокаженим, звернувся до пророка Єлисея в Ізраїлі, на його слово сім разів занурився в ріці Йордані і очистився (пор. ІІ Цар. 5,1-16). Перед тим Ісус сам згадував про цю подію з історії Ізраїля кажучи: «Та й прокажених теж в Ізраїлі було чимало за пророка Єлисея; однак, ніхто з них не очистився, крім сирійця Наамана» (Лк. 4,27). Таким чином Господь прагнув сказати, що «Ніякого пророка не приймають добре в своїй батьківщині» (Лк. 4,24). Ісус згадав цей момент з історії Ізраїля, аби показати, що як тоді, так і тепер, здавалося б далекі народи насправді здатні почути Боже Слово й увірувати. Ісус десятьом прокаженим не дає такої вказівки як пророк Єлисей Нааману. Однак піти до священиків означало піти до Єрусалиму, адже священики служили саме там. «І сталось, як вони йшли, очистилися» (пор. Лк. 17, 14). Ми очищуємось, через послух Божому слову, яке наказує нам іти у святу подорож до Єрусалиму. В цій подорожі не є так, що ми спочатку стаємо праведними, а потім можемо іти за Ісусом. Порятунок не є умовою, а наслідком слідування за Господом. Ісус випередив нас у цій подорожі і в цей же час йде разом із нами. Також Він став останнім з усіх, щоб взяти на себе всю нашу гріховність і винести її на хрест. Там довірив Отцеві своє синівське життя, тягар усіх браті і сестер, які увірують у Нього. Також сьогоднішнє святе Євангеліє вказує нам не тільки на конечність живої віри для одержання Божих ласк, але рівно ж пригадує нам про потребу виявити вдячність за одержані ласки. Ісус із докором зауважує: „Чи не десять оздоровилося? А де ж дев’ять?” І не знайшовся між ними, щоб повернутися і Богові хвалу віддати, ніхто інший, крім цього чужинця?” (Лк. 17, 17-18). Дякувати Богові може тільки справді віруюча людина. Бо той, хто не дякує Богові, а тільки випрошує в Нього дари, показує брак своєї віри. Прокажені були людьми молитви прохання, але вони не були людьми благодарення – прослави. Так само як багато з нас благає про милосердя, але коли воно приходить, то не спромагаємося на молитву подяки. Ми швидші на прохання, ніж на подяку, більш готові просити, ніж дякувати. Лише один із десяти повернувся подякувати. Чи це не типово? Усі ми знаємо, як просити. Навіть невіруючі звертаються до Бога в скрутну хвилину, але ми забуваємо дякувати. Цікаво зазначити, що слово «вдячний» походить від слова вдумливий, і ми не можемо по-справжньому бути вдячними, коли ми не задумуємося над отриманим даром. Спасіння вже прийшло для всіх (пор. Лк. 13,12). Однак воно діє лише при зустрічі зі Спасителем. Цей «один» із сьогоднішньої благовісті, повернувся щоб подякувати Богові є образом Церкви. Бо він «бачить» спасіння і «повертається» до Спасителя, «славлячи» Бога, «і припав лицем» до ніг Ісуса поклоняється Йому і «почав йому дякувати». Це є прийняття спасіння, яке починається з «бачення» власного зцілення, за яким слідує навернення до Ісуса, поєднане з поклонінням Богу і віддаванням Господу хвали і подяки. Спасіння, це не зцілення від прокази, але зустріч з Тим, хто зцілив нас. Спрага не втамовується склянкою води, але потрібно знайти джерело. Відповіддю на дарунок повинна бути вдячність тому, Хто дарує. Тільки зв'язок з Господом рятує нас. Його дари є звичайні засоби для того, щоб нав’язати сопричастя з Ним. Тому порятунок здійснюється між «вже» та «ще не вповні». Спасіння вже є подароване всім, але ще не всі його прийняли. Той єдиний, який повертається, щоб подякувати, є посланий, щоб принести благу звістку всім. Нехай відкриються очі сліпих і побачать світло! Сьогоднішня благовість веде до відкриття і прийняття дару. А дар є таким лише тоді, коли він знаходить руки, які його приймуть, і серце, яке ним радіє. Хто дякує, той розуміє, що Бог любить всіх людей, очищених Кров'ю Нового Завіту, через Жертву Ісуса Христа нашого Господа, якою всі були відкуплені. Тому любов до Христа спонукує в нас цю думку: коли Господь умер за всіх, щоб ті, що живуть, жили вже не для себе, а для того, хто за них умер і воскрес (пор. 2 Кор. 5,15). Таким чином подяка робить людей новими, вона долучає їх до шляху Господнього як свідків Воскресіння. Богові воздавати хвалу – ось мета людини, яка таким чином реалізовується. Бо слава Бога оживляє людину, як каже святий Іриней. Тому вдячність є відповіддю на дар, на благодать, яку нам виявив Господь. Вдячність це постава, яка бачить дари і пізнає, як дуже ми є обдарованими. Святі люди вміють саме так підходити до життя, вони вміють пізнавати в усьому Божий дар. Говорити Богові «Дякую», означає передовсім признати, що все, що ми маємо і чим ми є, походить від Бога. Так як молимося на святій Літургії – „Всяке добре давання і всякий звершений дар з висоти є, що сходить від Тебе, Отця світла”... Бог є Дателем всього, на чому базується наше життя. Дякувати Богові означає бути віруючою людиною. Невипадково Ісус поєднує вдячність з вірою. Каже самар’янинові, котрий повернувся, щоб подякувати Йому за дар оздоровлення: «Іди, віра твоя спасла тебе» (пор. Лк. 17, 19). Свята Мати Тереза з Калькутти, яка поширювала в світі прекрасну справу гостинності й опіки над бідними, невтомно повторювала: «Ісус, присутній на Божественній літургії, вносить в моє серце Свою Любов, а я йду, щоб роздавати її бідним, яких зустрічаю на моєму шляху. Без Євхаристії я не змогла б жити ані одного дня!». А святий папа Йоан Павло ІІ багато разів звірявся: «Євхаристія є центром цілого мого дня». І з богослужіння черпав сили до того, щоб бути місіонером Євангелія цілого світу. Господь допомагав йому переносити довгу хворобу, не втрачаючи радості та надії, ще більше стаючи взірцем для наслідування для тих, хто терпить. Нам потрібно, щоб «серце» було піднесене до Господа, самі ми цього зробити не можемо, наші сили мізерні для того, щоб піднести серце до висот Бога. Горде переконання, що можемо це зробити самі, тягне нас додолу і віддаляє від Бога. Лише Бог має міць піднести нас угору, і саме Христос розпочав цю дію на хресті. Він зійшов у крайні низини людського життя – смерть, щоб витягнути нас догори, до себе, до живого Бога. Тому найвищим способом прослави Бога, який сьогодні має Церква, є Божественна  Літургія: Немає сильнішої молитви на землі, як Свята Літургії, яка сама по собі є молитвою благодарення. У Божественній Літургії ми дякуємо Богові за Його спасіння людського роду. Усе те, що Бог творив для людського роду, Він уприсутнює в Богослужінні. Тому так важливо долучитися до цієї молитви подяки. Пригадаймо Богові, за що ми маємо подякувати Йому в тій молитві прослави, щоб увійти в сопричастя з Ним і отримати дар спілкування та спасіння. Також дорогі брати і сестри, Божественна Літургія не повинна закінчуватися для нас відпустом. Подяка Богові у Христі, з Христом та через Христа повинна виробити в нас Євхаристійну поставу благодарення за «всіх і за все» – за приємне, радісне і бажане та за сумне, прикре і не бажане. Через кожну особу і кожну подію Господь чогось навчає нас і по особливому промовляє навіть тоді, коли це здається найменш ймовірним чи зрозумілим. Тож неустанно дякуймо Богові, Який просвічує і скріпляє наш народ і Українську державу у захисті життя.Просімо Господа, щоби завітав зі світлом благовісті до наших сердець, до нашого многостраждального народу, щоб назавжди перемінив наше тривожне життя, захистив нас від агресора московії, наблизив перемогу і справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 14 січня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на Собор Йоана Хрестителя (2024)

08 січня 2024
Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! Традиційно після великого свята Христова Церква молитовно вшановує тих осіб, які виконували головну роль в його подіях. У хрещенні Ісуса на Йордані особливу місію виконував святий Йоан Предтеча. Тому з найдавніших часів вірні збиралися наступного дня після Богоявлення, щоб прославити Йоана Предтечу. Від цього зібрання і саме свято називаємо Собором, тобто Зібранням. У цей день ми духовно пригадуємо і збираємо, «творимо собор» найважливіших подій з життя Йоана Хрестителя, які описані на сторінках Євангелій. Так ми можемо отримати «собор» чеснот цього великого святого і праведного мужа, аби їх наслідувати у власному житті. У сьогоднішньому святі Йоан Христитель прославляється Церквою як ангел і апостол, мученик і пророків печать, серед народжених пречесніший і Божого Слова Голос. Таким урочистим почитанням Церква хоче вказати на важливість цього святого для нас. Йоан Предтеча свідчив про Ісуса Христа, але до цього його провадить довга дорога, духовна мандрівка, про яку дещо нам розповідає Євангелії. Спершу настає зустріч Йоана з Месією за посередництвом найближчої людини – матері. Євангелист Лука розповідає, що «як почула Єлисавета привіт Марії, здригнулася дитина в її лоні» (Лк 1, 41). Ця зустріч є ще несвідома, але вона вже має вплив на майбутнє Предтечі. В материнському лоні він досвідчує на собі благодатне діяння близькості Бога. Далі має настати його особиста зустріч з Богом. Для цього він покидає світ, відходить на самоту, щоб в пустині почути Боже Слово, скероване особисто до нього. Перед тим, як зможе сказати, що Бог говорить іншим людям, мусить спершу почути, що Бог говорить до нього самого. З цієї точки зору цікавим є початок третього розділу Євангелія від Луки. Натхнений автор дуже детально описує обставини, серед яких Боже слово досягло Йоана: «П’ятнадцятого року правління кесаря Тиверія, коли Понтій Пилат був правителем Юдеї, Ірод – четверовласником Галилеї, ... за первосвященників Анни та Каяфи слово Боже було до Йоана, сина Захарії, на пустині» (пор. Лк. 3, 1-2). Слово Боже дуже конкретне, воно досягає Йоана у конкретних обставинах його особистого та суспільного життя. Йоан, в свою чергу, має навчитися чути цього Бога, Який промовляє до нього, розуміти Його Слово, проникатися Божими думками і Божими планами. Для унаочнення своєї проповіді Йоан використовував образи, які були добре відомі для його сучасників: прихід Месії буде схожий до того, як селянин бере лопату, щоб віяти зерно на току, відділяючи пшеницю від полови. Пшеницю він складе до своєї клуні, а полову спалить (пор. Лк 3,17-18). Тим Йоан звіщає, що незабаром Господь втрутиться в історію, й суд вже близький. Але чи готовий народ до цієї події? Тому Йоан і закликає людей до покаяння, без якого неможливо прийняти дари Месії Спасителя, що має прийти. Він хрестив, тобто омивав, у Йордані всіх, хто з вірою відгукнувся на його звістку. Це Йоанове хрещення було зовнішнім знаком внутрішньої переміни і навернення. Йоан Хреститель завдяки своїй проповіді із закликами до покаяння і хрещенню як знаку цього покаяння став відомим серед народу настільки, що священники з Єрусалиму відправили посланців спитати, хто він. Знаючи їхні месіанські очікування, Йоан відповів: «Я не Христос» (Йо. 1,20). Після інших запитань про свою особу він називає себе голосом вопіющого в пустині і відразу вказує на Христа, який вже є серед свого народу: «Водою я хрищу. Той же стоїть серед вас, якого ви не знаєте; він наступить після мене, а я йому не гідний розв'язати й ремінця сандалі» (Йо. 1,26-27). У цих словах Хрестителя чуємо заклик до пізнання Того, хто має прийти після нього. А коли Христос приходить на Йордан Йоан представляє Його словами: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає» (Йо. 1,29). Таким чином Предтеча звіщає, що Ісус є Сином Божим, котрий знищить владу гріха. Йоан Хреститель є той, як чуємо з Євангелія, хто свідчить. Його свідчення походить від споглядання: «Бачив я Духа, що, мов той голуб, з неба сходив і перебував над ним» (Йо. 1,32). Йоан Предтеча засвідчує, що Святий Дух не тільки сходить на Ісуса під час Його хрещення в Йордані, але й надалі постійно перебуває над ним. Йоан Предтеча називає себе «голосом вопіющого в пустині», він є голосом Слова. Словом є сам Ісус Христос. Голос є інструментом слова, без слова голос не має сенсу. Тому вся місія Йоана Хрестителя звернена до Ісуса Христа. Ми також покликані бути тим голосом. І наше життя без Христа втрачає сенс так як голос без слова. Разом з Йоаном Предтечею цими днями ми стаємо свідками важливого дійства. Церква впроваджує нас в знаменну подію в житті Ісуса Христа – Його Хрещення у Йорданських водах. Весь християнський люд із великим подивом заглиблюється в таємницю Богоявління. І в цій незбагненій для людського розуму події відкривається нам важлива правда: Бог об’явився нам у людському тілі, щоб обновити й освятити нас і цілу Вселенну. Богослужіння свята представляють нам глибинну суть події Христового хрещення в Йордані – спасіння первозданного Адама, а в Адамі – всіх його нащадків. Таким чином усі ми, земні покоління від Адама і до сьогодні, святкуємо у торжестві Богоявління своє власне спасіння, а не лише споминаємо історію життя нашого Господа. Кожен християнин, подібно як і Христос, переживає своє Хрещення. Християнське Таїнство Хрещення, занурення чи обмивання водою в ім'я Пресвятої Тройці, є обмиттям з гріхів і народженням людини до надприродного життя, адже своїм хрещенням Христос освятив воду і вчинив її таїнственним знаком відпущення гріхів. Хрещальна вода стає для нас мініатюрою Йорданської ріки. У Хрещенні кожен із нас своїми власними вустами чи вустами хресних батьків зрікся диявола і пообіцяв служити Богові, йти за Христом і пронести своє обмите йорданською водою сумління чистим впродовж усього життя. Покаяння і віра в Христа Спасителя – це дві необхідні умови досягнення Царства Небесного. Святий Йоан Предтеча і нині взиває до нас, як колись закликав до ізраїльського народу: «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство… Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мт. 3, 2-8). Тому коли, знову ступаючи на шлях зла і гріха, ми порушуємо дану в Святому Хрещенні обітницю, у своєму милосерді Господь дає нам шанс через Таїнство Покаяння повернутися до Йордану та наново духовно пережити дотик його очищувальних вод прощення. Кожне Таїнство Сповіді може стати для нас новим Хрещенням: водою наших сліз або силою наших переживань і розкаяння перед Господом, воно знімає з нас гріховний тягар, який ми набули протягом життя. Але, виходячи з цієї очищальної купелі, маємо пам’ятати: ми очищуємося з наших провин для того, щоб надалі не втрачати присутності Христа у своєму щоденному житті. Дорогі брати і сестри! Сьогодні варто згадати і всіх тих, хто був в нашому житті дороговказами до Бога; згадати, щоб подякувати Богові за тих осіб. Сьогодні варто пригадати собі, що і ми можемо і повинні бути такими особами, щоб іншим вказувати на Бога в прямий, чи в посередній спосіб. Нехай молитвами і заступництвом Святого пророка, Предтечі і Христителя Господнього Йоана, нам буде дарована благодать служити таїнству Божого провидіння щодо нас, нашого народу і Церкви. Нехай постать святого пророка і предтечі Йоана Христителя заохотить нас до щирого наслідування його прикладу служіння правді, любові до Бога та людей. Неустанно молімо Бога за українське воїнство, наших дівчат і хлопців на фронті, з надією прямуймо у новий день нашої спільної історії визволення та утвердження нашої державності і свобод.Нехай благодатна близькість Бога наповнює наше життєве покликання освяченими орієнтирами та милостивою Божою підтримкою у служінні Богові й своєму народові. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 7 січня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 23
^ Догори