SDE
Ярослав Приріз

Проповідь на сімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2019)

14 жовтня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішня євангельська благовість говорить нам, що Христос направився в сторони Тиру та Сидону, Він йде в напрямку до краю, де проживали погани, щоб дати початок проповіді Євангелія всьому світу, а не лише вибраному народу. Тир і Сидон – найбільші торгівельні фінікійські міста, які знаходились на березі Середземного моря. Сидон був батьківщиною Єзавелі (пор. 1 Цар 16, 31), й ми знаємо як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили ханаанеї – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю а пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Римський історик І ст., Йосиф Флавій пише, що фінікійці завжди ворогували з ізраїльтянами, а найбільше мешканці Тиру. Отже, як бачимо, жінка належала до народу, який був для Ізраїля ворожим. По богословське можемо сказати, що ці міста представляють царство зла, несвободи, не спасіння – це один світ. І бачимо другий світ – світ віри – представлений Ісусом і його учнями. Також бачимо жінку ханаанянку (євангелист Марко вказує на її походження: сирофінікійка (пор. Мк 7, 24)), яка залишає світ поганства, виходить і йде в напрямку світу віри. І цей світ віри в Ісусі Христі теж немовби розриває минулий ексклюзивізм, тобто певну закритість у собі як наслідок зосередження на боговибраності Ізраїля і виходить назустріч оцьому поганському світу. Не говориться, що Ісус прийшов у котресь з тих міст, говориться тільки, що вийшов з території Ізраїля. Жінка також вийшла з тих міст. Отже, вони зустрічаються десь на півдорозі між територією Ізраїля і поганською територією. Обидвоє виходять… Це не просто констатація факту, оцей вихід – це щось більше: Бог, який виходить до людини, на територію її упадку, але й людина повинна вийти зі свого гріховного становища назустріч Богові. Ханаанянка називає Христа Господом і сином Давида. Так звертаються до Ісуса в Євангелії від Матея люди віри: це учні (за винятком Юди. Мт 26, 25 пор з Мт 26,22), сотник, два сліпці. Ісуса Христа часто називали «Сином Давида» (пор. Мт.1,1) і від цього месіанського імені сам Христос ніколи не відмовлявся, хоча воно й неповністю відкривало таємницю Його Особи. Виконуючи обітниці, дані Давидові, Ісус проголошує, що він вищий від Давида: Він його Господь (пор. Мт.22,42-45). Він – Бог, який прийшов пасти і рятувати свій народ. Ханаанянка ще, мабуть, цього до кінця не усвідомлювала, але напевно чула про Ісуса, про чуда, які Він чинив у Галилеї. Вона звертається До Ісуса через страждання дочки. Нещастя дитини стало нещастям матері: «Змилуйся надо мною…», материнська любов спонукала її звернутися до чужоземця; ця любов спонукала її бути наполегливою навіть тоді коли зустріла мочання. Рушійною силою в серці цієї жінки була любов, і немає нічого сильнішого і ближчого до Бога як любов. Чому Ісус на перший погляд виглядає нечутливим? На ці й подібні запитання існують різні біблійні пояснення. Христос не відзивається до ханаанянки не тому, що не хоче їй допомогти, але для того, щоб виявити і укріпити її віру. Вона чула про Нього як про чоловіка, який оздоровляє людей і прийшла до нього як до цілителя. Але Ісус хоче, щоб вона побачила в Ньому щось більше ніж досконалу людину. Він бажає, щоб вона побачила в Ньому Бога. В цьому мовчанні є також наука для учнів, Ісус спонукає учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів. Позаяк євреї негативно ставилися до поган та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Учні просять Ісуса за неї не із співчуття, але щоб жінка отримала те, що благає і залишила їх в спокої. Але Христос її не відсилає, у нього була інша мета Його мовчання. Часом і нам здається, що просимо, з глибини душі взиваємо, а Бог ніби не чує. Насправді Бог чує, але оця мовчанка Бога має на меті поглибити нашу віру. Ханаанянка не відвертається після Христової відмови, але ще більш наполегливо благає про допомогу і тим самим виявляє свою непохитну віру в те, що Ісус може їй допомогти. Слова Ісуса приводять нас до здивування, але ханаанейку ні. Раввіністична традиція вживала до поган термін «пес». Можливо, і тому цей термін появляється в тексті сьогоднішньої Євангелії, хоча в дуже лагідній формі – «щенята». Євангельський текст залишається записаним в раввіністичній традиції єврейського світу, бо Христос зауважував: «Я посланий лише до загиблих овець дому Iзраїля». Євангелист Марко ці слова передає так : «Дай спершу, щоб діти наїлись; не личить бо взяти хліб у дітей та й кинути щенятам» - наголошує на першочерговості Ізраїля як вибраного народу. У Матея, натомість, є цілковита закритість. Жінка приймає те, що не належить до вибраного народу, кажучи: «Так Господи». Вона готова згодитися тільки на крихти. У розповіді про чудо помноження хлібів говориться, що зібрали кусків дванадцять повних кошів (пор. Ів. 6, 13). Жінка інтуїтивно відчуває, що на бенкеті царства хліба всім буде удосталь. Це знає і Господь, але він є послушний планам, Небесного Отця, який визначив певний час. Інтуїція жінки підказує, що цей час уже наближається і так виявляється її віра. Сьогоднішнє Євангеліє піднімає також тему вибрання ізраїльського народу і покликання до спасіння всіх людей. Ізраїльський народ – це вибраний Богом народ. В Ісусі Христі цим народом стає Церква, яка складається з багатьох народів. Це питання було особливо актуальне для ранньої Церкви: на яких умовах погани беруть участь у новому народі Божому, зібраному довкола Ісуса. Чи вони повинні для спасіння переймати усі приписи старозавітнього Ізраїля, чи віра в Христа дозволяє переступити цей крок Божої педагогії і відразу брати участь у спасінні Христа Господа? Первісна Церква мала багато труднощів із тими, які хотіли спасіння, бажали спасіння, змагали за спасіння, але за походженням не були ізраїльтянами. Однак вона усвідомлювала що чудо оздоровлення дочки жінки-ханаанянки є не просто жестом зі сторони Господа, але має й інше, глибше значення, яке торкалося євангельської місійної діяльності Ісуса, що проливала на неї нове світло. У цьому чуді оздоровлення Христос дав взірець всезагальної місії Церкви і Свою відкритість на всі народи. Дорогі брати і сестри, сьогоднішня євангельська розповідь розкриває нам багато аспектів релігійного життя, найважливішим серед яких є віра і спасіння людини. «Без вiри неможливо подобатися Богу» (Євр. 11, 6). Віра – джерело благодатного життя, вірою пізнається істина,віра уздоровлює,вона проганяє страх,вірою ми спасаємося. Віра – це не тільки знання молитов чи катехизму. Віра - це насамперед синівська довіра нашому Небесному Отцеві, надія на Нього, пам’ять про Нього в усіх наших ділах, сумнівах та успіхах, це вірність Йому в моменти скрути та важких випробуваннях. Це настійливість у молитві, як у цієї жінки-ханаанянки. Віра – це милосердя і співчуття до наших ближніх, коли в них ми покликані бачимо Христа. Віра пізнається у ділах, нашим життям ми свідчимо про Того, в Кого ми віруємо. Саме наші вчинки свідчать про те, чи ми можемо іменуватись християнами. Тому-то віру жінки-ханаанянки Христос ставить у приклад навіть для апостолів – «О жiнко, велика твоя вiра! Хай тобi буде, як бажаєш» (Мт.15, 28). Спасіння, яке приносить Христос, прзначене для всіх людей, воно пророковане пророком Ісаєю, (пор. Іс. 56, 3-5) й є історичною місією Ісуса Христа. Отож критерій приналежності до Божого люду незнаходяться в площині расовій чи культурній, а знаходиться в площині здатності пізнання Бога і Його спасіння. Таким чином, жінка-ханаанянка стає, взірцем християнина, який молиться Богові з довір’ям і впевненістю, що його віра не підведе, оскільки вона оперта на довіру до великої Божої любові. Таким чином спасіння, є завжди Божим даром, але відкриття на нього є наслідком віри і молитви людини. Євангелія сьогоднішньої неділі показує нам шлях віри, який повинен бути продовженим навіть тоді, коли втрачена надія. Шлях віри повинен долати нездоланні перешкоди, шлях віри відкидає своє вивищення, приймає смирення, шукаючи користі ближньому. Так виплекана віра, що підкріплюється молитвою, є завжди ефективною і актуальною та приносить спасіння людині. Тож нехай ця євангельська розповідь спонукає нас задуматись над нами самими, над нашою вірою, над нашим свідченням. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 13 жовтня 2019 року Божогос. Блажів, Самбірський р-н Детальніше...

Проповідь на шістнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2019)

07 жовтня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус оповідає нам притчу про таланти та їх помноження. Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих Його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати свої погляди. Натомість за допомогою притч Христос входив в довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб спонукав їх до роздумів та відповіді на Його слово. Часто теми притч були взяті зі звичайного життя, яким жили Його сучасники, а тому були близькі та зрозумілі для кожного. Слово «таланти» має багато значень. В українській мові слово «талант» означає якусь здібність, і тому часто цей уривок інтерпретується саме в такому напрямку. В історичному контексті притчі йдеться про певну грошову одиницю, яка мала на той час дуже велику вартість. Водночас талант – це не лише матеріальні речі чи різні природні дари, вміння, здібності, але й життя, дар любові, можливість творити добро при різних нагодах. Різна кількість талантів, які отримали слуги – п’ять, два і один – не означає несправедливості Бога чи меншовартості одних слуг перед іншими, а Божу щедрість. Притча пригадує про велику доброту Бога, Який обдаровує кожного з нас за нашими спроможностями і особливостями, даючи кожному можливість не тільки використати, але ще й помножити, збільшити те, що ми отримали. Кожна людина отримує з Божих рук певну «життєву інвестицію». Все, що маємо – це Божі дари. З одного боку можемо захоплюватися такою великою ціною і щедрістю нашого Творця, але з іншого подумаймо за відповідальність про отримані дари. Бог кожного обдарував тим, що йому було найбільше потрібно для його добра – спасіння, дав людині найбільший талант – Божий образ. Словами притчі про таланти Христос запрошує нас переглянути наше життя на предмет того, чи ми використовуємо всі можливості та нагоди творити добро для власного освячення і спасіння, пізнавати Божу любов у житті, наповнювати нею свою душу і ділитися зі всіма тими, хто потребують її. Із притчі бачимо, що одні слуги орудували дарами і помножили їх, а в кінцевому результаті збагатили самих себе і до них каже Господь: «Увійди в радість пана твого». Арамійське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято». Господар влаштував після повернення свято і віддав належне своїм кмітливим слугам. А останній слуга, «закопавши», не дбав про розвиток дарів Божих, які були йому довірені Творцем. Господь-Податель не тільки є щедрим, але ще й мудрим, бо дає кожному за його початковими здібностями. Ісус відкриває нам поведінку Бог Отця: Він дає, довіряє і помножує, залишаючись справедливим. Саме ця притча надала метафоричний сенс слову «талант» значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом. Троє слуг у сьогоднішній притчі були однаковими не лише тому, що всі отримували таланти, але й в тому, що на всіх був покладений однаковий обов’язок використовувати те, що їм було подароване. Христос сказав: «Кому багато дано, з того багато вимагається» (пор. Лк. 12:48). Наші таланти, незважаючи на те, мало їх чи багато, дані нам від Бога, перед Ним ми дамо наш останній розрахунок. Господь не судитиме нас з огляду на розмір чи кількість прибутків, Він судитиме радше за рівнем вірності, з якою ми використовували ці дари. Через те, що ми не маємо однакових талантів, і Бог не чекатиме від нас однакової відповіді. Лише в одному ми маємо бути схожі – ми маємо бути вірними. Христос представляє новий стандарт оцінювання людей. За людськими стандартами велика людина є та, яка дуже обдарована. За Божими стандартами великою є та людина, яка є вірною. Звернімо увагу на Боже Слово. Ісус не каже тому, хто мав п’ять талантів: «Через те, що ти був вірний у великому, увійди радість свого Пана», але Він каже те, що міг сказати і до чоловіка з одним талантом: «Ти був вірний у малому і через те, що ти був вірний у малому, увійди в радість свого Пана» (пор. Мт. 25, 21). Що означає бути вірним у малому? Доволі часто можна у людському житті почути виправдання на кшталт: «Якби я мав, чим ділитись, я б обов’язково поділився», «якби в мене самого були кошти, я б їх віддав», «якби я мав такі можливості, як інші, я б ними скористався по правді», «якби я мав так багато талантів, я б їх не змарнував», «якби від мене щось залежало, я би зробив це…» і т.д. А Господь каже дуже виразно: «У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим». Якщо ми не вміємо бути вірні у малому, то як можемо осягнути велике? Якщо ми не вміємо ділитись тим малим, що маємо, то як можна нам довірити велике? Якщо ми можемо занедбати те мале, що маємо, то як не занедбаємо великого, яке потребує ще більше праці, ще більше зусиль? Іншими словами, той, хто є вірним у малому, стане великим. Той, хто виправдовує власне лінивство, звинувачує Бога - не ввійде в радість Пана свого. Бути вірним у малому, використовувати усі Богом дані таланти, служачи у правді Господеві і ближньому, означає придбати інших п’ять, чи два, чи один талант, в залежності від здібності. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його, злегковажив, занедбав і закінчив тим, що вчинив неправильно. Він, ймовірно, мав вміння орудувати талантом; його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало б небезпекою втрати, – тобто було не менше надійним, ніж закопати дар. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не несу відповідальності». Лінивство, страх, хибне розуміння пана, обов’язків служіння стали загибеллю для того, кому було приготовано краще достоїнство – Боже Царство! Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (пор. Мт. 25, 24), це однак не є алегоричним зображенням Бога. Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей і нагод, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо Собі Бога як суворого і вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю і відгукнутися всім серцем. Ми повинні використовувати Його дари відповідально, але при цьому сміливо і заповзято. Дуже важливим є той факт, що дари є дані для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» - каже апостол Павло (пор. 1 Кор 12, 7). Впродовж всієї історії спасіння не існує навіть одного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цей вибір своєму планові спасіння, призначеному для всіх. Також апостол Павло говорить в сьогоднішньому апостольському читанні: «Як співробітники, ми закликаємо вас, щоб благодаті Божої не приймати марно. … Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (пор. 2 Кор 6, 1-2). Приймаймо Божу благодать, щоб помножувати і поширювати те добро, що було нам дано. «Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт.25, 28-29). У відношенні до духовних багатств Ісус застосував засаду: хто є багатий в Бозі, – того Бог вчинить ще багатшим благодаттю в часі остаточного розрахунку. Хто однак не зберіг і не посідає жодних духовних скарбів, які беруться до уваги в небі – Божому Царстві (пор. Мт 6, 20), – на Божому суді залишиться з нічим. Дорогі брати і сестри! Ми створені любити Бога і служити Йому усім своїм єством. Ми створені виявляти нашу віру у ділах любові, які прославляють Бога. І коли ми молимося Господню молитву: «Хліб наш насущний дай нам десь», можливо забуваємо, що просимо хліб насущний, щоб мати силу – благодать, яку він дає нам, щоб робити щось для Бога, тобто прославляти Його ім’я, виконувати Його волю, робити Його Царство реально присутнім на землі. Усе, що Бог дав нам – це навіть може бути лише один талант – має бути використаним для інших, в Його ім’я. Коли наші таланти зустрічаються з потребами світу – людей, то це саме те місце, де нас призначив Бог. Подивімося на вдову, що дала останню свою лепту, і як Ісус її прославив. Погляньмо на пляшечку з дорогоцінним миром Марії, і як Ісус похвалив її за солодкий аромат служіння у любові, коли вона його відкрила і втерла ним Його ноги. Тому не будьмо байдужі до нашого спасіння. Інвестиції в наше життя Творцем великі. Відкриймо пляшку дорогоцінного мира наших дарів – талантів, подарованих нам Небесним Отцем, і поширюймо аромат Божої любові в добрих ділах при кожній нагоді у служінні. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Детальніше...

Проповідь у свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2019)

28 вересня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати та сестри! Свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста належить до дванадцяти великих свят Церковного року. Його святкуванню передувало декілька важливих подій. Свято пов’язане із хрестом як символом перемоги. Імператор Костянтин, який йшов військом, аби здобути перемогу над своїм опонентом Максентієм, побачив на небі дивний знак – знак хреста й почув слово Боже: «Цим знаменням переможеш», тоді він наказав нанести знак хреста на прапори і зброю своїх воїнів, і здобув перемогу над переважаючим військом свого опонента. Костянтин зрозумів, що не він переможець, а Господь, який відкрив йому знак перемоги - знак хреста. Саме тому імператор розпорядився здійснити експедицію до Єрусалиму для пошуку Господнього Хреста, яку очолила його мати Олена. Свята Олена, віднайшла в Єрусалимі у 326 р. Хрест, на якому був розп'ятий Господь наш Ісусу Христос. На згадку про свою перемогу Костянтин збудував в Єрусалимі величний храм Воскресіння Господнього, який було освячено 26 вересня 335 р., а 27 вересня цього ж року відбулося воздвиження - підняття віднайденого Хреста Господнього. До святкування празника Воздвиження прилучилася ще одна важлива подія, яка зробила празник Воздвиження спільним для Християнського Сходу й Заходу - повернення святого Господнього Хреста з Персії до Єрусалиму. Перський цар Хозрой у 614 р. завоював Єрусалим і забрав Господній Хрест до своєї столиці в Ктесифоні. Чотирнадцять років пізніше цісар Іраклій після своєї перемоги над персами повернув святий Хрест до Єрусалиму, де 27 вересня відбулося друге урочисте воздвиження (піднесення) святого Хреста. Відтоді празник носить назву: «Воздвиження Чесного й Животворящого Хреста». Однак почитання Святого Хреста бере свій початок ще з апостольських часів. У своєму пастирському посланні до Галатів ап. Павло пише: „Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розп'ятий, а я - світові” (Гал.6,14). З хрестом у руках ішли перші християнські проповідники у поганські країни, щоб нести світло Божої науки. Під знаменням чесного хреста прийшло торжество християнства в часи Константина Великого. З хрестом у руках став колись на київських горах, як каже передання, апостол Андрій Первозванний, а згодом святий Володимир Великий під знаменом хреста започаткував золоту добу християнської Української Держави.   Чого тільки не звершив Хрест Господній. Він освятив всю вселенну. Він розвіяв гріховну темряву і привернув світло. Він знищив смерть. Він зібрав народи зі сходу і заходу, півночі і півдня і з’єднав їх любов’ю в одну Апостольську Церкву, в одну віру, в одне Хрищення. Він зробив людей здатними до високих чесноти і подвижного монашого життя. А для всіх нас, що спасаємося, він є «сила Божа».   Дорогі брати і сестри, співаючи сьогодні благовійно оцю величну пісню: «Хресту Твоєму покланяємось, Владико, і святеє воскресеніє Твоє славимо!», маємо і ми замислитися, чим для нас є оце переможне знамено – святий хрест? Там де є хрест, там є сила, там перемога, там спасіння і надія нашого воскресіння і вічного життя. В цьому властиво величний Божественний промисел, що ганебне знаряддя страти Христос своєю Животворящою смертю перемінив з ганьби на славу, із приниження на піднесення, зі спокуси і божевілля на Божу силу й Божу премудрість. Сьогодні кожен, хто направду з вірою вдивляється в цей хрест, насамперед розуміє, що св. Хрест – це вічно живий символ безмежної Божої любові до нас грішних, символ досконалої Христової жертви, символ нашого відкуплення і спасіння, символ Христової перемоги над смертю і дияволом. Адже Хрест дає нам урок великої божественної любові, бо «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо.3,16). Святитель Іван Золотоустий у своїх роздумах про Боговтілення і Хрест Господній говорить: «Не раба, не ангела, не архангела віддав Господь світові, але дав сутність Свою й Іпостась — Сина Єдинородного. Віддав же не за якихось обраних людей, а за все людство». Отже, Господній Хрест, якому поклоняємося в сьогоднішній празник, пригадує нам перш за все про безконечну Божу любов, про Христові страждання задля нас, але також і про наш обов’язок терпеливо нести свій хрест щоденного життя. До всіх нас є звернені слова Спасителя: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» (Мт.16,24) і «Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за мною - не може бути моїм учнем» (Лк.14,27). Богослужбові тексти празника Воздвиження Чесного Хреста також пригадують нам, що кожний з нас має сильну і могутню зброю для протистояння силам зла і ворогу нашого спасіння. Святий Єфрем Сирин, ще в IV ст., записав свої глибокі думки про животворне древо святого хреста: «Хрест – це воскресіння мертвих і надія християн; Хрест - потіха для бідних і терплячих; Хрест - батько для сиріт і вінець для одиноких; Хрест - охоронець для юнаків і невинність для дівиць, Хрест - хліб для голодних і джерело для спрагнених. Тож кладімо животворний хрест на чоло, на очі, на уста і на свої груди. Ні на одну годину, ні на одну мить не залишаймо хреста та без нього нічого не робімо». У день Воздвиження Хреста Господнього стараймося підносити його перш за все у своїх серцях і у своєму розумі, у своєму житті, щоб він дійсно був для нас перемогою Христовою над усякою неміччю і сумнівом, над зневірою і сумом, над гріхом і беззаконням, щоб він завжди був для нас знаменням твердої віри, непохитної надії і християнської любові. Дорогі у Христі, ми сьогодні так чисельно зібралися тут у храмі славного Хирова, щоби подякувати Богові за всіх вас, за вашу міцну віру, за вашу любов до Бога та любов до УГКЦ. Мешканці цього міста мужньо несли свого хреста у часи панування на цих землях чужоземних окупаційних жорстоких режимів. У цьому їх скріпляв приклад і заступництво святих мучеників і подвижників Христової Церкви, які своїм терпінням перемагали і торжествували. Тут, у цьому місті гартувався подвиг блаженних мучениць Олімпії (Ольги Біди) та Лаврентії (Левкадії Герасимів), які були ув’язнені і загинули в сталінських гулагах лише за те, що були греко-католицькими монахинями Згромадження Сестер св. Йосифа. У ці дні, коли ми відзначаємо 30-ту річницю виходу нашої Церкви з катакомб та її легалізацію, дякую Всемогутньому Богові за великий дар: можливість привселюдної діяльності для нашої Церкви. Ми дякуємо Богові за те, що Він давав нам мужніх єпископів, безстрашних священиків, молитовних ченців та черниць, відважних мирян, котрі з любові до Бога, до своєї Церкви, свого народу та України поклали життя у далеких просторах Сибіру, Казахстану, мерзлих районах Далекого Сходу. Дякуємо Богові за тих, котрі були страчені у в’язничних підземеллях, розп’ятих на стінах, замордованих у селах та містах, в яругах й в таємних місцях на  нашій землі, в Галичині та Україні, котру розривали всякі зайди-окупанти. Дякуємо Богові за тисячі мучеників, що прийняли жорстку смерть з любові до нього та ближніх, що не стали зрадниками своєї віри, Церкви та свого народу. Дякуємо Всевишньому Богові за тих духовних осіб та вірних мирян, котрі плекали у своїх серцях глибоку віру, бездоганне життя та прихильність до своєї Української Греко-Католицької Церкви. Люди чекали, вірили, молилися, страждали, хоч були загнані у глибоке укриття, але дочекалися, перемогли Божою силою і світло з темряви засяяло, й опромінило душі та лиця тих, хто довіряв Богові й очікував на його святу відповідь. Схилімо сьогодні свої голови як вдячність Господу за його велике милосердя до нас та поклонімося перед тими, хто вірно боровся та поклав своє життя з любові до Бога та ближніх. Українці – це народ з древньою християнською тисячолітньою культурою, яку блаженної пам’яті святий Папа Іван Павло ІІ у часі свого візиту на Україну в червні 2001 року назвав «культурою богоносною». Наш народ завжди зберігав релігійне, за своїм характером, ставлення до життя в його різних проявах та до своєї історії. Понад тисяча років християнського досвіду глибинно защепили українцям повагу до гідності кожної людини, а також милосердне ставлення до інших. Повага до гідності розвивала почуття особистої свободи, а милосердя – гостинність і співчуття, особливо до покривджених і знедолених. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Аналіз історії нашої Церкви приводить нас до висновків, які надзвичайно важко заперечити чи проігнорувати. Наша Церква викликала пробудження національної свідомості українців, стала на захист української мови як найважливішої національної ознаки, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави. Без жодних вагань можна ствердити, що вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за духовне відродження та національну самобутність народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та поселеннях. Тому її й не вдалося здолати ворогу людського роду. В теперішній ситуації наша Церква вбачає свою місію в тому, щоб заповнити духовну порожнечу спричинену довголітнім пануванням атеїстичної, матеріалістичної ідеології та стати справжнім духовним провідником нашого суспільства. Свою роль вона бачить в утвердженні гідності людини та в боротьбі з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Наша Церква не тільки цікавиться різними проявами національно-громадського життя, а й заохочує своїх вірних до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Тут варто згадати рішення та ініціативи Синоду єпископів УГКЦ, пастирські звернення та послання Глави нашої Церкви блаженної пам’яті Патріарха Любомира, Його святості Патріарха Святослава відносно тих чи інших соціальних проблем. І це не дивно, бо ще митрополит Андрей у своєму пастирському посланні «Як будувати рідну хату» зазначав, що Церква завжди відіграватиме важливу роль у будівництві Батьківщини, оскільки немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви, в якій діє сила Божа. То вона, на переконання Великого Митрополита, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Церква, дбаючи про розвиток національного буття українського народу та його добробут, вказує на необхідні для цього умови та повчає нас словами великого Пастиря митрополита Андрея Шептицького, які є надзвичайно актуальними в теперішній ситуації різноманітних політичних протистоянь: «Усі, хто почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а мурашиною працею, залізними зусиллями і трудами других». Сьогодні, коли святкуємо тридцяті роковини виходу нашої Церкви з катакомб та її легалізації, хочу наголосити на тому, що вона була і залишається не тільки духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але і школою українського патріотизму та національної свідомості. Вона вчила і вчать любити свій народ, для нього віддано працювати, плекаючи свою національну гідність та ідентичність. Стараймося, щоб наші храми завжди виконували своє правдиве призначення. Щоб вони були місцем нашої зустрічі з Богом. Щоб у них кожна душа під знаменом Святого і Животворящого Хреста завжди знаходила наснагу для очищення та духовного поступу, адже це запорука справжнього відродження як наших родин, парохії, так і цілої нашої Батьківщини. Тож у сьогоднішній день, коли християнський світ шанує Хрест Христовий, просімо щоби Господь захистив нас силою Свого Чесного і Животворящого Хреста від усякого ворога і супостата, дав нам силу нести свій життєвий хрест і досягти сяючих вершин Царства Божого. Воздвигаймо Господній Хрест у наших домівках і на вулицях, на роботі і в навчальних закладах як знак торжества Христової істини над різними облудливими ідеологіями світу цього, як свідчення незламності нашої тисячолітньої християнської культури. А благодать Господа Нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 27 вересня 2019 рокум. Хирів   Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Різдва Пресвятої Богородиці (2019)

23 вересня 2019
«Різдво Твоє Богородице Діво, радість звістило усій вселенній, бо з Тебе засяяло сонце правди, Христос Бог наш, що зняв прокляття, подав благословення, знищив смерть і дарував нам життя вічне». (Тропар свята) Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Такими словами Церква свідчить про сьогоднішню радісну подію – Різдва Пресвятої Богородиці. Прихід Пресвятої Діви Марії у світ – це радість не тільки праведних Йоакима й Анни, які довго та терпеливо очікували благословення Божого, але і всієї вселеної, пояснюючи причину цієї радості Церква проголошує: «бо з Тебе засяяло Сонце правди, Христос Бог наш». Нині радіє небо і земля, бо з народженням Марії започаткувалося відкуплення людського роду, вона бо принесла нам порятунок, життя і вічне щастя, бо вона стане Богородицею, кивотом Нового Завіту, Матір’ю Христа Спасителя, що знищив смерть і дарував нам життя вічне, Який через неї воплотився на землі, прийняв людське тіло, спас від гріхів і вічної загибелі рід людський. З благословенним Різдвом Пресвятої Богородиці з’явилося на землі найпрекрасніше сотворіння, архитвір Божої всемогутності, Цариця ангелів – народилася Діва, яка єдина захищена від первородного гріха, яка стане «чеснішою від херувимів». Народилася та, яка вмістить у собі Невмістимого Бога, яка буде одночасно і Дівою, і Богородицею, яку «ублажатимуть усі роди», бо через хресну смерть свого Божественного Сина Вона стане і нашою Матір’ю. «День Різдва пресвятої Богородиці, - каже святий Іван Дамаскин, - є днем всесвітньої радості, бо через Богородицю обновився весь людський рід: смуток Праматері Єви перемінився в радість». Різдво пресвятої Богородиці є першим великим святом на початку церковного року, бо все почалося з Різдва Марії, яка стане Матір’ю Божого Сина та всіх християн. «Пречиста Діва Марія любить нас любов’ю рідної матері, - писав митрополит Андрей Шептицький, - бо в нас бачить справу рідного Сина Ісуса Христа». Тому в усі часи наш боголюбивий український народ щиро прибігає за Її заступництвом і в часах радості, і в хвилях смутку, у величавих храмах та вбогих хатинах, у велелюдних прощах до численних відпустових місць благаючи у неї помочі та опіки. Не переставаймо також і ми постійно прославляти ту, котра найбільше послужила величному Божому плану спасіння людського роду – Пресвяту Діву Марію. Похвальними піснями та гимнами величаймо її як Богородицю, бо то власне через неї Незбагнений та Одвічний Бог приходить на землю та змінює історію всього людства. Завдяки Їй «Слово сталося тілом і замешкало між нами». Пресвята Діва Марія в своїй особі сповнила стремління всього людства. Бо саме через Її постійне смирення – «Нехай станеться мені по твоєму слову» стає здійсненим та можливим величний план Божий – спасіння всього людства. Сьогодні коли у світі пропагується безвір’я пригадуємо собі слова вислуженого Папи Венедикта ХVІ про те, що завданням кожного християнина і Церкви загалом є показати світові красу та істину нашої віри. У кого ми ще здатні побачити цю легкість, багатство і повноту християнської віри, як не в нашої небесної Матері. Як Одигітрія, тобто Путиводитильниця, Богородиця вказує шлях до Христа і веде нас до Нього. Вона віровчительна для кожного з нас передусім для тих, хто завжди чує слово Божого Сина і зберігає у своєму серці. Прямуймо Її шляхом віри, який вона показує нам своїм життям! Основою свого життя Богородиця поклала віру в Бога, прийнявши Його як Того, Хто є дорогою, правдою та життям. Впродовж усього свого життя вона залишається вповні вірна задумам свого Небесного Отця, виразивши свою довіру до Нього словами: «Ось, я Господня слугиня» (Лк. 1, 38). Добре знаємо про «бурі» та випробування, які загартовували та поглиблювали віру Богоматері впродовж усього Її життя, віра, яку Марія покладала в своєму Сині, від самого початку не ґрунтувалась на чудесах, але на цілковитому довір'ї Богу, Його волі, і Його Слову, яке цю волю об'являє. Згадаймо, що в Кані Галилейській Богомати вірить та закликає інших повірити своєму Сину, ще перед тим, як Він вчинив щось незвичайне і чудесне. Тому ця віра, яка не шукала видимих підтверджень, а завжди була задоволена лише тим, «щоб робити лише те, що Він скаже», – вистояла навіть на Голготі. Тому Марія є для нас та усієї Церкви учителькою віри, світильником, який веде нас до Її сина Ісуса Христа. Марію можна назвати Матір'ю Довіри, бо Вона завжди говорила Богові: «Нехай буде так, як Ти хочеш». У неї ця згода з Божою волею тривала все життя, і так має бути в кожного з нас. Суттю християнства є постійне промовляння до Бог: «Нехай буде воля твоя». І над зростанням і поглибленням віри в нашому житті Пресвята Богородиця невидимо трудиться, ніби випереджує нас, бо йде перед нами «на прощу віри», скріплює наші добрі наміри, допомагає щоб вони увінчалися ділами та довірою до Бога. Випереджаючи нас у вірі, Марія вказує нам шлях віри, що усе, з чим ми маємо зіткнутися, вона вже колись пройшла та пережила. Наслідуймо й ми віру Пречистої Діви Марії, Матері Божої і Матері нашої. Серед труднощів і викликів світу цього не бентежмося і не зневірюймося, а відповідаймо від усього серця, як колись Пресвята Діва: «Нехай мені буде згідно Євангельського слова; вірую, що спасіння моє в Ісусі Христі, що у Ньому Одному успадкую Царство Небесне». Пронісши свою довіру до Бога через скрутні обставини життя, Богородиця навіть на Голготі залишилась Йому вірною. Тому під хрестом Матір Божа стає Матір'ю Церкви. У Євангелії знаходимо наступні слова: «Бачивши Ісус Матір і біля Неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до Матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось Матір твоя» (Йо 19, 26-27). Звертаючись до Марії не «Мати», а «жінко», Ісус звертає увагу не на кровні узи, що єднають Його з Марією, але вказує на факт, що від цієї пори Вона буде Матір'ю учня, а він її сином. Марія є Матір'ю учнів, а вони є її дітьми. Вона знайде своїх дітей не серед найближчих родичів, але серед тих, які будуть розділяти Її безмежну віру і довір'я Богу, серед тих, які будуть тривати з Ісусом аж до кінця. Учень присутній під хрестом є уособленням всіх улюблених учнів Ісуса. Всі вони покликані побачити в Марії свою Матір, бо взірцем для них має бути її віра – віра незалежна від знаків і чудес. До такої віри виховує Вона своїх дітей. Слова: «Ось Матір Твоя!» – означають, що Ісус прагнув пробудити в своїх учнях любов і довір'я до Марії, закликаючи визнати Її своєю Матір'ю – Матір'ю кожного, хто вірить. В сьогоднішній нашій соборовій молитві щиро благодарім Богматір, що так багато вчинила для нашого спасіння. Вчімося від неї з відкритим серцем слухати Бога, приймаючи покірно Його волю у нашому щоденному житті. Вона і нам допоможе відновити у собі нашу християнську гідність улюблених дітей Божих, та завжди пам'ятати, що в Його предвічному задумі кожна людина є цінною та покликана до важливої ролі у здійсненні Божого плану спасіння, незалежно який авторитет займає в суспільстві. Просімо нашу Небесну заступницю, щоб у сьогоднішньому глобалізованому світі, в якому так часто нівечаться християнські цінності, ми щораз більше цінували дар людського життя. Адже не раз ми є свідками того, як людина нехтує волею Божою, а свою ставить на перший план. Дар життя, однак, щораз то більше знецінюється. Так багато батьків, котрі не хочуть народжувати дітей, повинні навчитися із сьогоднішнього свята, що народження нового життя – це вияв Божої любові та благословення, а не перешкода у здобуванні кар'єри та безтурботного життя. Це правда, що на своєму життєвому шляху інколи ми зустрічаємо чимало хрестів: особистих труднощів, страждання в родині, однак це повинно стати для нас нагодою до ще глибшого довір'я до Бога та духовного очищення, до щирого звернення за опікою до Божої Матері, бо «ще не чувано ніколи, щоб вона не помогла…». Молімося, щоб кожна дитина, яку дарує Господь українській сім’ї стала бажаною і улюбленою, як дитятко Марія для своїх батьків Йоакима й Анни. Нехай кожна народжена українська дитина приносить радість і Боже благословення для родини, Церкви й України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 21 вересня 2019 року Божогом. Борислав Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Успення Пресвятої Богородиці (2019)

29 серпня 2019
Всесвітліші та Всечесніші отці! Дорогі у Христі брати та сестри! Слава Ісусу Христу! Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці Марії зібралися ми всі сьогодні тут, у Самборі, біля чудотворної Її ікони, щоб осмислити особу Пресвятої Діви й отримати благодать, так необхідну для нашого духовного життя та щоденної діяльності. Ще кілька днів тому, святкуючи свято Преображення ГНІХ, ми думками линули на гору Тавор, споглядаючи з апостолами славу сяючого Божества нашого Господа, а сьогодні мисленно ступаємо до Гетсиманії - до гробу де було покладене тіло Божої Матері. Успіня Богоматері є таїнственною подією, як і таїнственним було все Її земне життя, про яке не так багато розповідається в Євангелії й апостольських писаннях. Однак із цих скромних відомостей із Священного Писання та Передання, які довідуємося про неї, можемо почерпнути багато чого натхненного й корисного кожен для своєї життєвої ситуації й свого духовного життя. Нещодавно в святі Преображення Господнього ми роздумували над майбутнім преображенням людського життя, яке нам прообразив Христос Спаситель. А сьогодні, в День Успення Пресвятої Богородиці, ми споглядаємо торжественне преображення смерті – з трагічної розлуки в мирне переставлення – сон. Успення – подія, коли Богородиця покидає земне життя, але Церква вчить нас не сумувати в цей день. Не випадково сьогодні завершується Успенський піст. Це – свято радості, адже в Успенні Богородиці з особливою урочистістю проявилася сила Господа нашого Ісуса Христа, Який Своєю смертю і Воскресінням зруйнував жало смерті і з страшної та болісної події зробив її для своїх вірних послідовників мирним переходом до вічності. Наприкінці свого земного життя, коли Господь покликав у вічність свою Матір, Богородиця спокійно переставилася на небо. Старослов’янське слово «успення» добре передає суть цього переставлення – воно було як сон. Святий Іван Дамаскин пояснює нам це таїнство Прослави Пречистої Богородиці кажучи: «Годилося, щоб Той, хто зберіг її Дівицтво при Своїм народженні, зберіг її тіло нетлінним по смерті. Годилося, аби та, що в обіймах своїх носила Творця як Дитя, перебувала в небесних палатах. Годилося, аби Та, яка бачила свого Сина на хресті та серце якої прошив меч болю, що їх вона не зазнала при народженні Ісуса Христа, аби вона оглядала Його, що сидить по правиці Отця». Також про це пророкував і псалмопівець Давид кажучи: «…праворуч тебе стоїть цариця в золоті офірськім» (пор. Пс 45, 10). Однак після свого переходу до небесного життя Мати Божа не покинула нас. Якщо за свого земного життя Вона заступалася за людей перед Своїм Сином, як про це нам розповідає євангельська подія в Кані Галилейській, то після свого успення Пресвята Діва стала ще більш могутньою Заступницею і Покровителькою за людський рід, справді Матір'ю всього християнського світу. Ще на Голготі, «бачивши Ісус Матір і біля Неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до Матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось Матір твоя» (пор. Йо 19, 26-27). Марія є Матір’ю учнів Христа, а вони є Її дітьми. Вона знайде своїх дітей серед тих, які будуть розділяти Її безмежну віру і довір’я Богу, серед тих, які будуть тривати у довір'ї до Ісуса Христа Її Сина аж до кінця. Учень присутній під хрестом є уособленням всіх улюблених учнів Ісуса. Марія приймає цей дар загального материнства, і Успення не позбавляє її материнства над кожним віруючим, а лише переходить у стан неустанного молитовного заступництва. У документах ІІ Ватиканського Собору читаємо: «Материнство Марії триває безперервно, починаючи від тієї згоди, що її вона дала в Благовіщенні й яку потвердила без вагання під хрестом, та триватиме аж до вічного удосконалення всіх вибраних. Бо, взята на небо, вона не занехаяла цього спасительного завдання, але його продовжує різнорідним своїм заступництвом у виєднуванні нам дарів вічного спасіння. Своєю материнською любов’ю дбає про братів Сина свого, що знаходяться ще на шляху та в різних небезпеках і журбах, доки не дійдуть до щасливої батьківщини» (Про Церкву, 62). Пречиста Діва Марія справді є Матір’ю Церкви, а відтак є Матір’ю кожного і кожної з нас. Вона ніколи не покидає своїх дітей у скруті, ніколи не відвернеться від них у скорботі. У цей важкий для нашого народу час, сповнений нещасть, негараздів, страждань і скорботи через військові дії, економічні негаразди та політичну загрозливу непевність, нам так потрібна Її допомога. І ми можемо радіти, що перед Божим престолом ми маємо заступницю – Пресвяту Богородицю, нашу Матір, котра невтомно молиться за нас перед лицем Всевишнього. А тут, у Самборі, перед її чудотворною іконою маємо особливе місце, бо тут наше благання буде вислухане, як це ставалося у багатьох випадках впродовж століть, про що свідчать стіни цього древнього храму. Спогадуючи, дорогі браття і сестри, блаженне Успіння Богоматері, ми повинні подбати про те, щоб і себе гідно підготувати до смерті, щоб зустріти її не з острахом, але з радістю. Як досягла настільки блаженної кончини Пресвята Діва? - Чистотою цнотливості, строгістю стриманості, витривалістю в молитві, смиренням і терпінням у важких обставинах, сподіванням та довірою на Божий Промисел. Тому наслідуймо приклад Богоматері, ступаймо шляхом, який веде до життя вічного. Цей шлях – не є легкий, але він – певний. Ним ступати нас закликає Христос: «Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять. Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі» (Мт.7,13-15). Шлях цей і дорогу накреслює нам наша Мати-Церква. Церква, якою провадять правдиві пастирі, а не лжепророки і вовки в овечій шкірі. Церква, яка побудована на Петрі-скелі, а тому ворота адові її не подолають (пор. Мт.16,18). Цього року ми відзначаємо 30-ліття виходу та легалізації нашої УГКЦ з підпілля – періоду переслідувань і випробувань. Це справді була, скажемо по-євангельському, «вузька дорога»; нелегко було нею ступати. Тодішня безбожна система пропонувала дорогу широку, але вона вела в нікуди. Церква наша вистояла у цьому атеїстичному буревії, бо побудована на Петрі-скелі. Ця Правдива Церква не тільки запевняє нам вірний шлях до спасіння, але й, як показала її тисячолітня історія, є надійним провідником українського народу у його суспільно-політичному житті. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква оберігала наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окрема нація, що не розплилися в чужому морю –  все це завдячуємо головним чином УГКЦ. Наша Церква будила національну свідомість українців, стояла на захисті української мови, народжувала патріотичну інтелігенцію. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави. Вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за національну самобутність і національне та духовне відродження народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та на поселеннях сущих. Сьогодні, коли відзначаємо 30-ліття виходу та легалізації УГКЦ з катакомб, маємо пам’ятати про цю велику роль нашої Церкви, збудованої на Петровій скелі. Це додасть нам впевненості перед лицем нових загроз і викликів, які посилає нам теперішній світ з його новітніми безбожними ідеологіями гендеру, які під благими гаслами ховають свою жахливу антилюдську та смертоносну суть. Як добрі християни ми знаємо, що наша Церква є нашою духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але як свідомі українські громадяни маємо зробити все, щоб вона продовжувала залишатися підґрунтям державності, школою українського патріотизму та національної свідомості. Тому дбаймо, щоб християнська благовість звучала у наших школах, університетах, у війську! Пам’ятаймо вислів св. свмуч. Кипріяна Карфагенського, який говорив: «Не може мати Бога за батька той, хто не має Церкву за матір»! Сьогодні перед чудотворною іконою тут у Самборі молімося до Матері Церкви і Матері нашої – до «в молитвах невсипущої Богородиці і в заступництвах незамінного уповання», щоб Вона допомагала нам там, де ми змушені констатувати людську безсилість. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці благословить подальший розвиток нашої Церви, а ми схиляємо голови перед усіма тими, які твердо вірили і боролися за те, щоб Церква воскресла з руїн та відродилась на українській землі оновленою та укріпленою Божою силою. Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви усіх нас до Її Сина а Бога нашого, а відтак відкриє для нас Його вічне милосердне, добре, визволяюче обличчя. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. 28 серпня 2019 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Слово з нагоди Дня Незалежності (2019)

25 серпня 2019
Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми святкуємо велике національне свято – День Незалежності Української Держави. День, про який мріяли мільйони вірних синів і дочок України. Мріяли гетьмани й національні вожді, мріяли наші борці визвольних змагань, мріяв наш боголюбивий народ. Незалежність України вимолена вірними, оспівана поетами, здобута довготривалою віковою боротьбою і скроплена кров’ю найкращих синів і дочок України. Ми сьогодні схиляємо голови перед тими, хто поклав своє життя на вівтар Батьківщини в боротьбі за її свободу і незалежність, впродовж всіх часів наших визвольних змагань, а особливо під час цієї війни в сучасних умовах яку веде наш народ проти агресора московії. У ці чи не найскладніші часи вільної України, – часи випробувань і новітніх викликів саме на нас Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. Сьогодні ми повинні не лише згадувати своїх славних попередників, а й мати відвагу стати в їхні ряди. Прикладом нам мають слугувати сучасні герої – полеглі воїни Небесної сотні і тисячі наших військовослужбовців, які щомиті жертвують своїм життям і здоров’ям за єдність і кращу долю України. Тому в ці радісні дні святкування Незалежності нашої Української Держави, застановімося над двома важливими моментами, які є конечними задля її щасливого майбутнього. По-перше, ми повинні бути патріотами свого народу і своєї держави, любити їх. Патріотизм - це чеснота, продиктована четвертою Божою Заповіддю: «Шануй батька і матір». Україна є нашою матір'ю. Вона - наша єдина, - бо передала нам кров наших предків, мову, культуру, звичаї. Іншого вибору в нас не має. Бо, як сказав поет Василь Симоненко: «Можна все на світі вибирати сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Патріотизм вимагає жертовнності і посвяти для народу, для Батьківщини. «Жертвами і кров'ю поколінь здобувається воля народу», - писав Слуга Божий Митрополит Андрей. По-друге, мусимо пам'ятати, що любов до Батьківщини проявляється не лише у маніфестаціях та високих фразах про патріотизм, але у повсякденній ревній праці, у веденні праведного християнського життя. Для визволення народу з неволі, для збереження і розбудови державності, для покращення добробуту народу потрібні не лише фізичні сили й зброя. Потрібні передусім благословення й поміч Всемогутнього Бога, бо в Його руках спочиває доля кожного народу. Для забезпечення волі і збереження добробуту народу потрібно найперше ревних, побожних громадян, які будуть своїми молитвами і своїм праведним християнським життям, відповідальною працею та своєю щирою молитвою випрошувати у Бога благословення для своєї Батьківщини. Якщо Україна плекатиме таких борців і героїв, то з певністю переможе всі тимчасові труднощі й знайде для себе належне їй місце у світовому співтоваристві. Тож молімося, аби ласкавий Господь захоронив наш нарід від усякого лиха. Небесна поміч була необхідна для проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми стоїмо перед випробуванням війни агресора. Молімося за перемогу воїнів правди над ордою темряви, молімось за захист та свободу нашої землі, нашого народу, об’єднаймося в обороні нашої соборної Держави. Бог на стороні тих, хто бореться за правду, істину і  справедливість. І саме такою є теперішня боротьба нашого народу. Це боротьба світла проти темряви, любові проти ненависті, правди проти брехні. Дорогі в Христі брати й сестри! У цей святковий День Незалежності нашої Батьківщини прийміть сердечні та щирі вітання. Закликаю всіх вас сьогодні взяти на себе особисту відповідальність за цей дар Незалежності для нашого народу, для неї з посвятою працювати та за неї гаряче молитися.  Хай Господь допомагає нам у цьому! + Ярослав 24 серпня 2019 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Слово у 9-у неділю після П'ятидесятниці (2019)

18 серпня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри, у сьогоднішньому Євангелії спостерігаємо дві головні теми, які взаємно переплітаються: перша є свідченням про надприродну діяльність Ісуса Христа, в іншій спостерігаємо труднощі життя у вірі, які властиві Його учням і нам. Старозавітні пророки Мойсей, Ісус Навин, Ілля та Єлисей — всі вони чинили чудеса, пов’язані з розділенням вод, — моря або Йордану. Проте єдиним, про кого священне Писання розповідає як про того Хто ходив по воді, – був Господь наш Ісус Христос. Cьогоднішня ж євангельська благовість свідчить, що по воді йде людина – апостол Петро. Це стає можливим завдяки надзвичайній присутності та благодаті слова Ісуса Христа, який на сумніви та переляк учнів відповідає: «Заспокойтесь, - це Я не страхайтеся!» (пор. Мт 14:27). Після розмноження хлібів Ісус спонукав учнів увійти до човна і переправитись на інший бік моря, тим часом як Він відпускав народ, який наситився хлібом (пор. Мт 14, 22-34). Учні залишили Ісуса на березі, коли відчалили на Його розпорядження, а сам Він пішов на гору молитися на самоті. Коли човен був посеред моря піднявся шторм і учні питали один одного: «Чи Ісус знає про нашу небезпеку: смерть чигає на нас?». «О, якби Ісус був тут!» - часто ці слова були на їхніх устах. Втрата довіри до Бога є найбільшою трудністю в часі тривог – бурі нашого життя. В дні переживань, коли ми обтяжені проблемами і весь світ виглядає похмурим, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У моменти тривоги, коли ми не знаємо, як жити далі, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У дні найважчих випробувань, коли ми почуваємось безсилими проти руйнівних обставин нашого життя, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!».      Але Господь завжди є біля нас, ближче, аніж ми думаємо. Тієї ночі, коли Ісус молився серед пагорбів, Він також бачив посеред розбурханих хвиль своїх учнів. Христос бачив слабкий човен, який кидало по морю, відчув всю небезпеку тієї бурі, добре знав в якій загрозі знаходяться його друзі – апостоли. І, як говорить Євангелист, о четвертій сторожі ночі Ісус прийшов до них, ступаючи морем (пор. Мт 14, 26). І ми не раз зустрічаємо Христа серед хвиль свого життя – таких же ж бурхливих, як і на Галилейському озері. Одним з найбільших відкриттів у нашому житті є те, як потрясіння, хвороби, різного роду труднощі можуть раптово привести людину до Бога. Коли життя подібне до бурхливого моря, повне труднощів і небезпек Господь є поруч, спостерігаючи за нами і серед цього мороку Він особисто здатний прийти до нас і принести нам мир і спокій. Однак присутність Ісуса в нашому «човні» не означає, що буря не відбудеться. Це дивує багатьох людей, які вірять, що присутність Христа означає майже магічна відсутність критичних становищ, гіркого досвіду, ситуацій, коли ми можемо собі сказати: «Я б ніколи не подумав, що це може трапитись зі мною». Коли Ісус є присутнім біля нас, це не означає, що ми не можемо мати багато викликів, непередбачуваних труднощів. Але Його присутність у «човні», поряд з нами, змінює те, як ми переносимо цю бурю нашого життя – різного роду труднощі.           Коли апостол Петро побачив, що Христос іде по розбурханому морю, сказав: «Господи, коли це Ти, звели, щоб я прийшов до тебе водою». І Христос негайно відповів: «Підійди». Те саме Ісус говорить до нас сьогодні: «Підійди, Ти можеш ходити по розбурханих хвилях свого життя». Якщо тебе, скосить хвороба, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цієї хвороби до Тебе». Якщо фінансова криза зруйнувала твоє життя, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цього лиха». Якщо у тебе виникли проблеми у подружньому житті, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по розбурханих хвилях мого шлюбу». Ця сама влада, ця сама віра, той самий Христос, який допоміг Петрові пройти по розбурханих хвилях Галилейського моря є поряд з нами сьогодні. Саме Ісус дає нам силу переносити бурі нашого життя та проходити повз розбурхані хвилі до перемоги. Потопаючого у хвилях апостола Петра можемо легко ідентифікувати зі собою. Життєві хвилі випробовування є часто зависокі для нас. Охоплені страхом та тривогою, ми в критичних моментах часто взиваємо: «Боже, спаси мене, я потопаю». Як часто ми, як і Петро, потопаємо у хвилях сумніву, тривоги, страху, нещирості, спокус тощо. Я не знаю, які хвилі та вітри зустрічаються у вашому житті, але сьогоднішнє Євангеліє запевняє нас: за будь-якої бурі та життєвих хвиль Божа присутність залишається незмінною. Сам Христос, який був з потопаючим апостолом Петром, продовжує бути з нами. Його присутність може все поміняти в нашому житті. Застановімось, як Христос відповів на крик апостола Петра про допомогу у небезпеці. Негайно! Коли Ісус подивився на море і побачив своїх учнів у загрозі, Він негайно пішов до них. Коли ж побачив потопаючого Петра, негайно простягнув cвою руку, щоб його врятувати. Це є найважливішим посланням сьогоднішнього Євангелія. Коли наше життя стає подібне до бурхливого моря, повного труднощів та викликів, Господь є поруч з нами і з цього світового мороку саме Він здатний нам допомогти, принести нам мир і спокій у наше життя. Таким чином сьогоднішнє Євангелія свідчить, що Ісус може втихомирити будь-який ураган в нашому житті, подібно, як і розсіяти темряву будь-якої ночі. Може наповнити правдивим змістом наше життя, викинути з нього те, що насправді маловартісне та минуще, а обдарувати власним Життям, що дозволить і нам бути причасними оцього вічного та Божого. Для цього потрібно тільки одного – визнати, що без Бога ми є просто дуже слабкі, лякливі та маловірні, подібно як потопаючий Петро потребуємо Божої допомоги. Потребуємо і ми Його сильної руки, яка б підтримувала нас у нашому християнському свідченні серед ночі цього надто загрозливого секуляризованого світу. Врешті потребуємо, щоб Він завжди був у човні нашого життя та дарував нам мир, надію, радість та любов, якими зможемо ділитися з іншими... Сьогодні в обставинах сучасної війни, яку нав’язала Московія на нашій землі, ми вкотре переживаємо те саме, що й апостоли серед розбурханого Галилейського моря. Сьогодні ми, стоїмо серед бурі нашого українського буття. Як тільки ми будемо шукати у вірі спасаючу руку нашого Господа, одразу ж її знайдемо. Жодна людина, жодні людська сила, жодні міжнародні перемовини і дипломатія не дадуть нам тієї сили, щоб пройти шляхом до правдивої свободи і гідності. Тою дорогою нас перевести може лише Господь. Той мир, який ми сьогодні хочемо випросити у нашого Господа – мир у наш Український човен, походить від Бога, який тут разом у ці хвилини є з нами на цій Божественній молитві. Благаймо Його, щоб благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа була з нашими воїнами, з нашим многострадальним українським народом. Амінь! + Ярослав 18 серпня 2018 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Слово у 8-му неділю після П'ятидесятниці (2019)

11 серпня 2019
Слава Ісусу Христу!   Дорогі у Христі брати і сестри!   Євангельська благовість сьогоднішньої неділі підкреслює надзвичайне Боже милосердя і любов, яка в розповіді євангелиста Матея виливається двома цілющими джерелами: зцілення недужих та помноження хлібів. Ісус щойно втратив Йоана Хрестителя – свого родича і сподвижника, і це очевидно було наочним прикладом, що чекало на самого Христа. Господь відходить на самоту, але Його знаходять люди, і тоді свій особистий смуток Він перемінює у співтерпіння з потребуючими – змилосердився над ними та вигоїв їхніх недужих (пор. Мт 14:14), через вияв свого милосердям Господь подає людям надію і життя.   Це дійство помноження хлібів для п’ять тисяч людей Ісус Христос учинив, згадуючи старозавітну подію, коли Божий народ сорок років подорожував пустелею. Найважливішою наукою, що її дав Господь Бог тоді своєму народові, було те, що успіх мандрівки ізраїльтян, тобто можливість посісти обітовану землю, не залежить від їхньої здатності долати труднощі. Успіх залежить від Бога, Господь є господарем життя, Він дає воду серед пустелі, життя серед смерті, світло серед темряви, надію серед відчаю.   Ламаючи хліб у пустелі та помножуючи його, щоб втамувати голод понад п’яти тисяч осіб, наш Спаситель не тільки пригадує своїм апостолам про небесний хліб – манну, яка колись наситила старозавітний Божий люд у пустелі. Він сповіщає про укладення Нового Заповіту між Богом і всім людством, – Заповіту, що буде запечатаний у Його Крові хресною жертвою. Тож цей помножений хліб є пророчим прообразом Хліба, яким є Христове Тіло, таїнственно присутнє для нас у Святій Євхаристії. Цей Хліб, розподілений на спомин про Його Смерть і Воскресіння, живить і підтримує нас, що є Його Містичним Тілом – Його святою Церквою.   Під час Божественної Літургії священик, розламуючи Таїнственний Хліб - Тіло Христове, каже такі слова: «Роздроблюється і розділюється Агнець Божий, що Його їдять, але ніколи не з’їдають і причасників Він освячує». Це таїнственне ламання Хліба і благодать Слова Божого ми переживаємо на кожній Літургії, адже тоді сам Христос приходить, щоб на святім престолі розламати і поблагословити нам хліб та перетворити його на своє тіло, а вино – на свою кров. І тоді через руки священнослужителів Він хоче накормити нас, щоб ніхто не знеміг у дорозі до мети – життя вічного.   У пустелі учні були готові розпустити людей по селах, щоб вони купили собі поживу. Однак Ісус на це промовив: «Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти». Як часто ми чуємо нарікання багатьох людей: чому Бог не зробить щось …, чому Він не нагодує голодних …? Ми, здається забули, що Бог «робить щось» часто через нас, ми є Його знаряддям, членами Його Тіла. Він показує свою працю через нас, саме ми є Його людьми, Його народом, Його Церквою. «Не треба їм відходити, дайте Ви їм їсти». Ми повинні принести все, що ми маємо – наші п’ять хлібів і дві риби - до Христа. Він поблагословить те, що ми принесли і використає, щоб допомогти нашим ближнім у потребі.                Сьогодні Христос говорить нам: Я маю завдання для вас, яке ніхто інший крім вас не зможе виконати. Не обов’язково нам володіти великими талантами, щоб служити Богові. Ми є корисними тим, що маємо. «Є тут один хлопчина: він має п’ять ячмінних хлібів, ще й дві риби; та що це на таку многоту» - каже Симон-Петро (пор. Ів 6:9). Але Ісус відповідає: «Принесіть їх мені сюди». Чудо сталося того дня саме тому, що хлопчина запропонував Христові ту єдину річ, яку він мав. Як могла б розвинутись наша Церква, якби ми запропонували Богові те, чим ми володіємо. Якщо у нас гарний голос, співаймо у церковному хорі; якщо ми можемо навчати нашу молодь, робімо це в домашній церкві, суботній школі та з інших нагод; якщо володіємо певною майстерністю чи ремеслом, допоможімо при будівництві храму… Пошукаймо та подивімось, де ми можемо інвестувати свою людяність та свої таланти.   Чудовою благовістю є те, що Бог потребує нас. Бог, який не потребує нікого, однак зі своєю милістю працює через своє творіння – людину. Ми є важливі для Господа, немає значення, що наше життя може здаватись без сенсу, але очевидно воно є унікальне у цьому світі. Бог працює через кожну людську істоту, реалізовуючи свій план для спасіння світу. Поки ми не виконаємо цю Богом-заплановану місію, щось у цьому світі буде завжди залишатись незавершеним. Це свідчить про те, наскільки кожен з нас є важливим в очах нашого Господа.   Як ми можемо бути добрим знаряддям в руках Божих? Є тільки один спосіб. Ми повинні повністю відкритись для Бога і наших ближніх. Бог не питає про нашу спроможність – тільки про нашу корисність, Він надасть нам можливість. Найбільшим питанням є, чи ми є корисними для Бога? Мойсей віддався на милість Божу, і Бог дав йому здатність творити великі діла в Його ім’я. Так зробили боязкі рибалки-апостоли, блаженні і святі нашої Церкви та багато інших.   Одного дня батько просив свого приятеля–бізнесмена відвезти його сина, хворого на церебральний параліч, до спеціальної школи. Цей бізнесмен погодився, а опісля докоряв собі, що будучи дуже зайнятим, погодився відволіктися на справу, яку б міг зробити будь-хто інший. Як тільки вони від’їхали, хлопчик запитав бізнесмена: «Чи ви є Бог?» «Ні, я не Бог», прозвучала відповідь. «Чи ви працюєте для Бога?» «Ні, я не працюю для Бога, але чому ти ставиш такі запитання», - поцікавився бізнесмен. «Коли я запитав свою маму, хто відвезе мене до школи, - пояснив хлопчик, - вона сказала: «Не знаю, але Бог про це потурбується».   Після тривалої призадуми бізнесмен відповів: «Синочку, я ніколи перед цим не думав про працю для Бога. Відтепер можеш бути впевнений, я працюватиму для Нього у будь-який спосіб».   Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня Євангельська благовість переконливо промовляє, що кожен із нас може ділитися з іншими отим хлібом нашої віри, прикладом святого і побожного життя. В сучасному глобалізованому світі, світі новітніх технологій, здається, що не повинно бути жодної нестачі чи голоду. А стається навпаки: навіть багаті країни потрапляють в економічні кризи. Начебто і сьогодні Господь веде людство у пустелю, щоби навчити, що добробут людини не залежить від видимого матеріального статку. Сьогоднішній світ дуже потребує доброго свідчення нашої віри, жертовності у любові. Наша правдива християнська постава може заспокоїти голод сучасної людини, котра так часто його відчуває, шукаючи правди та сенсу свого існування. Тому наша жива віра та приклад діяльної любові є дуже великим здобутком у розбудові Христової Церкви та християнського суспільства. Дозвольмо Богові творити через нас дива, кормити тих, хто є голодний, знаходити загублених, підтримувати пригноблених, повертати надію та мету життя розчарованим. Бо лише тоді, коли людина все те, що має, покладе в руки Бога і попросить у Нього розламати те, що вона має, і поділиться цим із ближніми, в той момент її матеріальний і духовний достаток почне помножуватися.   Для того щоб народилася нова Україна, кожен з нас повинен внести свій посильний внесок, – решта зробить Господь. І коли ми спроможемося на цей крок довіри до Його Слова, то побачимо те, що свого часу досвідчили апостоли – присутність Божого Царства, що надходить у могутності. Бо Ісус не тільки тимчасово наситив п’ять тисяч людей біля Галилейського моря, але як Воскреслий Господь запевняє нас: «Я – хліб життя. Хто приходить до Мене – не голодуватиме; хто в мене вірує – не матиме спраги ніколи» (Йо 6:35). Нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 11 серпня 2019 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Проповідь з нагоди освячення храму Св. Пророка Іллі (2019)

05 серпня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри, радію, що ви так чисельно зібралися сьогодні в цьому Божому домі. Цей новозбудований храм, який ми сьогодні освятили є свідченням глибокої віри багатьох людей, виявом щирої любові до Бога тих, хто постійно піклується про красу та велич Господньої святині. Заношу сьогодні подячні молитви за всіх будівничих та жертводавців. Складаючи щиру подяку всім вам, а, зокрема, вашим отцям, які тут душпастирюють, рівно ж хочу заохотити всіх вас, щоб цей храм завжди виконував своє правдиве призначення –  щоб він був місцем вашої зустрічі з Богом. Ваш храм ми посвятили на честь Св. Пророка Іллі. Цей пророк проживав у період близько трьох тисяч років тому, коли світ перебував у поганстві, коли панувало ідолопоклонство. Віру в єдиного істинного Бога зберігали ізраїльтяни, однак і цей народ крок за кроком почав забувати свого Бога, часто зрікався своєї віри і впадав у гріхи відступства. Господь, бачачи духовний занепад людства, посилав у світ пророків, котрі прикладом свого життя і своєю проповіддю навертали людей до Правдивого Бога і готували їх до приходу Месії. Одним з таких пророків – сильним духом і вірою – був Ілля Тесвітянин, ім’я якого означає - міць Господня. Покликаний до пророчого служіння за ізраїльського царя Ахава, пророк Ілля став полум'яним ревнителем щирої віри і благочестя. Завдяки йому народ знову пізнав Правдивого Бога. Життєвий шлях пророка Іллі з одного боку сповнений, унікального досвіду Бога, надзвичайних чудес та поваги серед вірних Богові людей. З іншого боку, – це дорога повного зречення, надзвичайної аскези, великої відваги, постійних небезпек для життя, вигнання, самотності, виснаження та розчарувань. Життя Іллі записане у Святому Письмі для того, щоб дати нам приклад справжнього життя і показати, що з Богом і по-Божому є можливо жити навіть тоді, коли все навколо виглядає найменш сприятливим для цього та що Бог є завжди вірний Своїм людям. За свою полум'яну віру та ревність про Славу Божу пророк Ілля був узятий живим на Небеса у вогненній колісниці. Святий пророк Ілля втішається великим почитанням у побожних людей, в тому числі і в нашому українському народі. Перший храм, збудований у Києві ще за часів князя Ігоря, був присвячений цьому великому пророку. Охрестившись, свята рівноапостольна княгиня Ольга збудувала храм пророка Іллі у себе на батьківщині, в селі Вибути. Від часів Володимирового Хрещення 988 р. у багатьох наших містах і селах, в тому числі і у відомому на весь світ Трускавці, постали храми, посвячені цьому пророку. Дорогі у Христі! Сьогодні ми освятили цей величний храм, але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. І не тільки тому, що ще немало залишається зробити для облаштування і прикрашення цих стін, щоб вони стали справді гідною оселею для Всевишнього, Який сьогодні особливим чином замешкав тут, в першу чергу – через посвячення Його Престолу. Ми спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищені комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі усе святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм... У цьому храмі святого пророка Іллі ми подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Вірю, що через цей храм у цьому місті продовжуватиме звучати голос Іллі, який ревно нагадуватиме про віру в Єдиного Бога, закликатиме до виконання Його заповідей і відвертатиме від поклоніння ідолам цього світу – розпусті, аморальності, алкоголізму, брехні, несправедливості… Також у цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойноосвященому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує вічне життя в Ісусі Христі(пор. Св. Ігнатій Антіохенський, Послання до Ефесян, 20, 2). Цей храм буде для нас тим, чим стала для апостолів і жінок-мироносиць печера Воскресіння, - утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши у гріб, в якому поклали Христа, вони переконались, що Христову Істину нездатні вбити брехня, обман, підступ і зрада. Саме звідси вони побігли сповістити іншим, що Христос переміг смерть. Почуте й пережите у цьому храмі, має спонукати і нас, розповідати про те, що ми тут досвідчили. Виходячи з цього храму, несімо євангельську звістку у наші домівки і виховуймо наших дітей та внуків добрими синами й дочками своєї Церкви та відповідальними громадянами. Поширюймо її у місцях нашого навчання, роботи та дозвілля, щоб розділити радість Христового спасіння з усіма нашими близькими та знайомими. Також переконаний, що у цьому храмі кожен, хто з вірою взиватиме до Господа, зможе отримати духовне оздоровлення. Сьогоднішня євангельська благовість представляє нам два чуда зцілення, які чинить Ісус. Він повертає двом сліпцям зір і німому чоловіку мову. Оздоровлення Ісусом двох сліпців відкриває нам віру, як очі душі - духовний зір, який допомагає нам пізнавати Бога. Сліпці звертаються до Ісуса: «Сину Давидів помилуй нас». Вони не просять про оздоровлення, а про помилування. Це прохання є більшим від якогось конкретного оздоровлення. Воно стосується зцілення, помилування цілої людини. Сліпці розпізнають те, що було приховане для чисельних людей які бачили. Незрячі не бачили чуд, не могли, як всі інші, власними очима бачити те, що відбувалося. Однак внутрішнє світло віри засяяло в їхніх серцях і в цьому світлі розпізнали Христа таким, яким Він є: сином Давида, тобто Месією. Таких людей Ісус пізніше назве щасливими (блаженними): «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (Йо 20, 29). У Святому Письмі «бачити», «бути зрячим» означає бути віруючим. Віра – це є особлива властивість людської особи проникати в глибину дійсності, бачити набагато глибше, ніж це можуть зафіксувати лише тілесні очі, і тому віра часто ще називається прозрінням, просвіченням людини. Коментуючи те що сталося, єпископ Іларій з IV століття з міста Пуатьє, каже так: «Вони побачили, тому що вони увірували, а не тому вони увірували, що побачили. Саме через те, що вони очима віри так могли проникнути в глибину цього, що діється, і побачили живого Бога, Який є перед ними, саме тому вони могли прозріти у своєму фізичному та тілесному вимірі». Так діє Господь: за нашою вірою. Наша віра є тим мірилом, яке дозволяє діяти Божій благодаті, вона зціляє людей з розбитим життям, втраченими надіями, перекресленими перспективами, поразками, тощо. Гомподь бере уламки людського життя і змінює їх на щось прекрасне і сповнене змісту, Він дає зцілення та відновлює мету життя. Важливо співдіяти з Божественним лікарем понівечених людських доль, Він завжди нас очікує у Храмі - Домі Отця - Домі свого милосердя.  Дорогі в Христі! Дозвольте мені висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у спорудженні храму Св. Пророка Іллі, який ми сьогодні торжественно освятили. Велике спасибі о. Ярославу, о. Василю які тут трудяться як душпастирі всі ці роки… Дякую церковній громаді, яка у нелегкі часи економічної розрухи взялися за благородну справу будівництва Божого храму. Складаю сердечну подяку архітекторам, будівельникам, жертводавцям та усім тим, хто вкладав свої кошти та працю в цю святу будівлю. Нехай цей храм буде місцем нашої постійної зустрічі з Богом. Нехай у цих стінах постійно лунає відгомін заклику славного пророка Іллі до навернення та освячення у частому прийманні Святих Тайн Покаяння та Євхаристії. На цій духовній дорозі нехай нас супроводжує Марія – Одигітрія, Путеводительниця, яка провадить наш народ і цілу Церкву назустріч Господеві. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 4 серпня 2019 року Божогом. Трускавець Детальніше...

Проповідь в день Cв. Пророка Іллі (2019)

03 серпня 2019
Дорогі в Христі! Сьогодні свята Церква молитовно звертає нашу увагу на особу пророка Іллі. Він проживав у старозавітні часи, у період близько трьох тисяч років тому, коли світ перебував у поганстві, коли панувало ідолопоклонство. Віру в єдиного істинного Бога зберігали ізраїльтяни, однак і цей народ крок за кроком почав забувати свого Бога, Бога, Який дарував йому свободу, Який вивів його з Єгипетської землі, Який дарував йому Обітовану землю, часто зрікався своєї віри і впадав у гріхи відступства. Господь, бачачи духовний занепад людства, посилав у світ пророків, котрі прикладом свого життя і своєю проповіддю навертали людей до Правдивого Бога і готували їх до приходу Месії. Одним з таких пророків – сильним духом і вірою – був Ілля, ім’я якого означає - міць Господня. Стародавнє передання свідчить, що пророк Ілля народився у м. Тесвії Галаадській, на східному березі ріки Йордан, у сім’ї священика, дев’ять століть перед Різдвом Ісуса Христа. Саме народження Іллі свідчило про те, що ця дитина буде особливою і слово Боже буде виходити з її уст. З молодих років Ілля Тесвітянин присвятив своє життя Єдиному Богові, оселився в пустелі та провадив життя у суворому пості й молитві. Покликаний до пророчого служіння за ізраїльського царя Ахава, пророк Ілля став полум'яним ревнителем щирої віри і благочестя. У ті часи ізраїльський народ залишав Єдиного Бога, відпадав від віри своїх батьків і вклонявся поганським ідолам. Особливо підтримувала ідолослужіння дружина царя Ахава – язичниця Єзавель. Поклоніння ідолу Ваалу призвело ізраїльтян до морального занепаду. Бачачи відступство і моральне зубожіння свого народу, пророк Ілля став викривати царя Ахава у безчесті, переконувати його покаятись і навернутись до Істинного Бога. Коли цар не послухав пророка, Ілля оголосив, що в покарання на землі три роки не буде ані дощу, ані роси, а засуха припиниться тільки за його молитвою, що і сталось. Господь, рятуючи пророка від рук цариці Єзавелі, послав його у таємне місце біля потоку Керіт. Воронам Він повелів приносити їжу святому Іллі, вселяючи йому тим самим жалість до стражденного народу. Коли цей потік висох, Господь послав пророка Іллю в Сарепту Сидонську, до бідної вдови, яка страждала разом із дітьми та готувалася зустріти голодну смерть. На прохання пророка вона приготувала йому опріснок із останньої жмені борошна та залишків олії. Тоді, за благословенням пророка Іллі, борошно й олія ніколи більше не закінчувалися в домі вдови протягом усього періоду голоду. По закінченні трьох років посухи Господь послав Іллю до царя Ахава для припинення нещастя. Пророк наказав цареві зібрати на горі Кармель весь Ізраїль та жерців божків Ваала та Ашери. Коли люди зібралися, пророк запропонував спорудити два жертовники: один — від жерців Ваала, інший — від пророка Іллі для служіння Істинному Богові. На який з них спаде вогонь з неба, це буде вказівкою, чий Бог істинний, - сказав пророк Ілля, - і всі повинні будуть вклонитися Йому. Першими приступилися до жертвоприношення жерці Ваала, але, незважаючи на всі їх зусилля, ніякого дива не сталося, і таким чином об’явилася облудна дійсність ідола. Тоді Ілля закликає народ наблизитися, вчиняючи його учасником своєї молитви. Далі він споруджує вівтар, взявши 12 каменів, як символ 12-ти поколінь Ізраїля. Ілля просить, щоб об’явилася Господня істина, і щоб Господь втрутився, щоб навернути Свій народ, щоб він пізнав, Ким насправді є його Бог, та зробив остаточний вибір. Тоді з неба зійшов вогонь, який спалив жертву Іллі. Народ вже не має сумнівів, бо «Боже милосердя вийшло назустріч його слабкості». Ця Старозавітна подія, по-перше, ще раз пригадує нам про першу заповідь: поклонятися єдиному Богу, а по-друге, навчає, що першочерговим завданням молитви є навернення. Там, де зникає Бог, людина потрапляє в рабство ідолопоклонства, як це нам представили тоталітарні режими. Натомість, справжнє поклоніння Богові означає віддати себе Йому та Божому провидінню. Життєвий шлях пророка Іллі з одного боку сповнений, унікального досвіду Бога, надзвичайних чудес та поваги серед вірних Богові людей. З іншого боку, – це дорога повного зречення, надзвичайної аскези, великої відваги, постійних небезпек для життя, вигнання, самотності, виснаження та розчарувань. Його досвід та розуміння Бога і як наслідок саме свідчення Господа в щоденному житті були, «звичайним» життям Божого пророка, яке мало свою особливу ціну. Він був просто одним з тих великих людей, які приготовляли прихід Бога до людей в Христі Ісусі, для того, щоб кожна людина на землі почула слова Христа: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий» (Лк 4:18-19). Життя Іллі записане у Святому Письмі для того, щоб дати нам приклад справжнього життя і показати, що з Богом і по-Божому є можливо жити навіть тоді, коли все навколо виглядає найменш сприятливим для цього та що Бог є завжди вірний Своїм людям. За свою полум'яну віру та ревність про Славу Божу пророк Ілля був узятий живим на Небеса у вогненній колісниці. Свідком сходження на небо Іллі став пророк Єлисей. Разом із плащем, який впав з плеча святого пророка Іллі, Єлисей отримав дар пророчого духу. Святий пророк Ілля втішається великим почитанням у побожних людей, в тому числі і в нашому українському народі. Перший храм, збудований у Києві ще за часів князя Ігоря, був присвячений цьому великому пророку. Охрестившись, свята рівноапостольна княгиня Ольга збудувала храм пророка Іллі у себе на батьківщині, в селі Вибути. Від часів Володимирового Хрещення 988 р. у багатьох наших містах і стелах постали храми, посвячені цьому пророку. На іконах святого пророка зображують на палаючий колісниці, яка возноситься на Небо, запряжена чотирма крилатими кіньми. Дорогі браття і сестри! В наш час повторюється старозавітня подія, про яку ми сьогодні згадували. Людство поступово відходить від віри в Істинного Бога, як за часів пророка Іллі, і як наслідок цього – від істини, що її відкрив Бог. Християнське віровчення, на жаль, є спотворене численними псевдохристиянськими конфесіями, в яких від Божественної Істини залишається лише зовнішня оболонка, тобто богословські терміни (слова), позбавлені змісту і суті, не підтверджені життям. Ідеали любові, смирення, лагідності, терпіння, цнотливості, життя для інших – розтоптані. А культи неймовірної гордості, насильства, агресії, збагачення будь-якими засобами, розбещеності плоті, служіння людським пристрастям стали наріжним каменем життя практично в кожній країні. Тому, вшановуючи сьогодні пам’ять великого пророка Іллю, навчімось у нього та в багатьох подвижників та свідків віри нашої Церкви отої живої віри та ревності у сповненні християнських обов’язків. Прохаймо їхнього заступництва, щоб і ми могли бути свідками Правди-Христа у наших родинах, парафіях, в нашому народі. Щоб і ми не були байдужі, коли йдеться про добро нашої Церкви і народу. Щоб понад усе старалися про поширення Христового Духа  чи то у спільноті церковній, чи на місці нашої праці або навчання. Нехай літургійне прохання за добрий стан святих Божих Церков та з’єднання всіх буде молитвою не тільки наших уст, але і щоденним християнським завданням. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 2 серпня 2019 року Божогос. Жупани, Сколівський р-н Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 12
^ Догори