Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри!
У період Різдвяних свят ми, зокрема, роздумували про те, що Різдво Христове не повинно залишитися однією з визначних подій давноминулої епохи, а має бути пережите нами: Христос має народитися в нашому серці, щоб Його являти і свідчити кожного дня. Але як можна це звершувати?
Відповідь на це запитання дає нам Йоан Хреститель у сьогоднішньому Євангелії. В неділю перед святом Богоявлення Предтеча кличе нас на пустиню. Пустеля – це не лише географічне місце, але й стан душі та сучасного світу, сповненого браку сенсу, незадоволеної спраги та відчуття порожнечі. Проте саме в цій «пустелі» Господь прагне зустрітися з нами. Наше завдання – приготувати Йому дорогу.
«Голос вопіющого в пустині: Готуйте Господеві дорогу, вирівняйте стежки Його» (Мк 1, 3). Цей заклик Предтечі наповнений надією: Бог приходить, щоб спасти людину. Господь Ісус прийшов, щоб принести справжнє визволення і надію для всього людства. Він не лише проголошує ювілейний рік, але й втілює його сутність у своєму служінні. Господь Ісус зцілює хворих, відновлює справедливість і проголошує Царство Боже. Під час свого прилюдного служіння Ісус неодноразово підкреслює визвольну силу Своєї місії: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете вільні» (Йо. 8, 36). Ця свобода, яку дарує Христос, є основою нашої надії навіть у найважчі часи.
Йоан Хреститель, відповідаючи на запитання ізраїльських лідерів, наголошує: «Я – голос вопіющого в пустині…» (Йо. 1, 23). Він свідчить, що є голосом, який указує на вічне Слово – Христа. Святий Августин пояснює цей образ так: «Йоан є голосом. Про Господа ж сказано: “На початку було Слово”. Йоан це голос, який проминає, а Христос є Слово вічне, яке було на початку. Якщо в голосу забрати слово, то що залишиться? Де немає зрозумілого значення, то те, що залишається, є некорисним звучанням. “Голос без слова потрапляє на слух, але не будує серця”»..
Покаяння, до якого кличе Йоан, – це не лише внутрішнє очищення, а й конкретні дії. На запитання воїнів, митарів і натовпу: «Що ж нам робити?» (Лк. 3, 10), він відповідає: чиніть справедливість, будьте чесними та діліться з потребуючими (Лк.3,11-14). Ці поради особливо актуальні в ювілейний рік надії, адже дорога до Бога – це шлях милосердя і любові. Ювілейний рік вказує на безмежне Боже милосердя і здатність змінити навіть те, що здається безнадійно втраченим. Старозавітні приписи стосовно його відзначення є повчальними: майбутнє будь-якого народу залежить не тільки від справедливих законів, їх виконання та чесних судів, а й від милосердя, тобто небайдужості, співчуття до ближнього і здатності до взаємного прощення. Закон може бути справедливим, але людина є немічною і недосконалою, що часто призводить до накопичення боргів, провин і боргового рабства. Без справедливості народ не має розвитку, а без милосердя — не має майбутнього.
Сьогодні, в умовах нашої «пустелі» – викликів, втрат і невизначеності – ми запрошені не лише шукати сенсу, але й стати свідками надії для світу. Готуючи дорогу Господу, ми творимо простір, де Христос діє через нас, даруючи світу світло й надію. Ювілейний рік надихає до глибшого розуміння нашої місії як християн — бути світлом у світі (пор. Мт. 5, 13), надією для тих, хто впадає у відчай, і джерелом підтримки для тих, хто потребує допомоги.
Проповідуючи над Йорданом, Йоан Хреститель показує свою особливу поставу, яка є важливою для нас: «Я не є гідний розв’язати ремінець на сандалях Того, який йде за мною» (Йо. 1, 27). Ці слова Йоан вимовляє з глибоким смиренням. Відомо, що ремінець на сандалях розв’язували слуги пана, але Йоан, усвідомлюючи свою недостойність, каже, що навіть не вартий бути слугою Христовим. Це смирення виявляє глибоке усвідомлення того, що Господь приходить до тих, які глибоко відчувають свою негідність і виявляють її через смирення, покаяння і навернення. Ювілейний 2025 рік надії – особливий час, коли Церква закликає нас до покаянного переосмислення власного життя, повернення до витоків нашої віри, роздумів про те, якими є наші стосунки з Богом і ближніми. Це запрошення до оновлення нашого зв’язку з Господом через поглиблену молитву. Це заохочення до конкретних вчинків любові та милосердя щодо ближніх.
Предтеча Христа звіщає об’явлення кульмінаційного моменту в історії спасіння. Бог Отець, Який «багаторазово й багатьма способами говорив колись до батьків наших через пророків» (Євр.1,1), тепер має остаточно сказати своє слово через Сина. У цьому є не тільки сповіщення про Божу справедливість, а й надія, яка оживляє наші серця. Покаяння, до якого закликає Йоан, є не просто зміною поведінки, а початком зустрічі з Божим Сином — початком нової надії, яка може змінити наше життя. Священна історія спасіння, яку ми пізнаємо через Святе Писання та історичні події, демонструє актуальність чесноти надії як передумови для позитивних змін. Від моменту створення світу, незважаючи на різні біди, проблеми та катаклізми, Бог завжди перебуває поруч зі своїм народом, підтримуючи і скеровуючи його стежками свого Провидіння. Надія в Христі (пор. I Тим. 1, 1) — це не лише почуття чи мрія про краще майбутнє. Це жива сила, що спонукає нас до позитивних змін.
Заклик до навернення, проголошений Йоаном, актуальний і для нас сьогодні. Це заклик, який охоплює всі аспекти нашого життя: особисте, родинне, суспільне. У ювілейний рік ми повинні приготувати дороги наших сердець і вирівняти стежки, які ведуть до Бога. Це завдання є надзвичайно важливим у сьогоденні, особливо в часи випробувань і труднощів. Бо у Христі Бог прийняв конкретну постать Доброго Пастиря, який був заповіданий пророками, а одночасно стається й Агнцем, який бере гріх світу. Він приходить не лише для того, щоб дати нам надію, а й щоб принести визволення.
Коли Ісус приєднався до натовпу, що йшов до Йоана, і прийняв хрещення з його рук, це був акт солідарності з кожною людиною, щоб передати їй, зі своєї сторони, Святого Духа, ту Божу силу, яка чинить нас здібними до визволення з гріхів і співпраці з Божою благодаттю. Це є джерелом надії для нас: що навіть у нашій слабкості Господь дає нам силу змінитися і піти шляхом спасіння.
Йоан уділяє хрещення через покаяння, але одночасно сповіщає про прихід Христа, Який буде хрестити «буде вас христити Духом Святим і вогнем» (Лк.3,16). На шляху до Бога не достатньо лише дотримуватися заповідей — необхідно очистити душу від прив’язаності до гріха, пристрастей і жадібності. Щоб пояснити це, Йоан використовує у своїй проповіді дуже промовистий образ. Як вітер відділяє пшеницю від полови, так і благодать Божа очищує нашу душу від злих схильностей і вад, щоб була вона сховищем – клунею для чистої пшениці. Це очищення іноді буває важким і болісним, але саме в ньому ми знаходимо ту надію, яка дає можливість нашій душі зберегти в собі те, що є шляхетне, чесне і чисте. У Ювілейний рік надії ми покликані до цього очищення, до глибокого преображення наших сердець. Це важливий шлях, який має велике значення для кожного з нас. Полову необхідно спалити, щоб залишилась лише пшениця, яка потрібна для приготування хліба. Ось чого навчає Йоан Хреститель над Йорданом.
Духовне життя християнина, як співпраця з Ісусом Христом у молитві і святих Тайнах, повинно в кожному з нас зроджувати щораз глибше відчуття Божої всемогутності та благодаті, провадячи до зміцнення віри, надії та любові. Особливо в цей рік надії ми покликані зміцнити нашу надію на Бога, довіряючи Його провидінню. Міцна віра і непохитна надія на Бога пробуджують в нашому серці любов до Нього, що робить нас сильнішими духовно і сміливішими у боротьбі зі спокусами, гріхами та життєвими труднощами. Це єднає нас з Господом і дає нам сили пройти через випробування. Як свідчить апостол Павло: «Я все можу в тому, хто мене скріпляє» (Фп. 4, 13).
Коли наша душа позбувається гріха, пристрастей і вад, Бог наближається до нас, і ми можемо відчути Його присутність. Ця близькість виявляється в молитві, бо людина «виявила Богові всі свої прохання молитвою і благанням, і перебуває в подяці» (Фил. 4, 6). Молитва відкриває наші серця для Божої підтримки, зміцнює нас і допомагає нам довіряти Господу. Вона додає нам сил, щоб ми не впадали у відчай, і нагадує про Божу присутність у нашому житті. Очищення душі приносить із собою «мир Божий, що вищий від усякого уявлення…» (Фил. 4, 7). Цей мир і радість, які дарує Бог, є тим, що ми шукаємо і до чого прагнемо в нашому житті. У цей ювілейний рік надії ми особливо запрошені йти дорогою Господньою, яка веде до справжньої радості і внутрішнього миру, адже саме в Бозі ми знаходимо те, чого не можуть дати пристрасті та земні втіхи. Прямуючи стежками світу цього, людина не знайде миру, допоки не зміцниться в надії на Бога. Цей «неспокій» дуже влучно описує святий Августин: «Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для Себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в Тобі» (Св. Августин, Сповідь, I, 1.)
Перебуваючи в такому стані навернення, людське серце може співати разом з пророком Ісаєю: «Ось Бог – моє спасіння! Я уповаю і не боюся, бо Господь моя сила й моя пісня, він – моє спасіння» (Іс. 12, 2). Ці слова відображають стан душі людини, яка живе в Божій благодаті, яка в особливий спосіб відчуває надію, що Бог є нашим спасінням. Однак дорога Господня не завершується лише переживанням внутрішньої радості й спокою. Людина має прагнути поділитися цією благодаттю, надією та радістю з іншими, набираючи води «з джерел спасіння» (Іс. 12, 3). Той, хто живе в Божій благодаті, стає носієм надії для інших, прагне, щоб і вони пізнали Божу близькість. Тому, як каже пророк: «Ликуйте й веселіться, мешканці Сіону! Бо Святий Ізраїля – великий серед вас» (Іс. 12, 6). Це заклик до того, щоб радість спасіння стала спільною, щоб кожен мав можливість пережити цю благодать. Ми не можемо залишатися байдужими до ситуації в Україні, звикаючи до страждань, спричинених війною. Будьмо світлом для тих, хто сьогодні втратив віру, підтримкою для тих, хто потребує розради, і прикладом для дітей і молоді, які дивляться на нас як на свідків Христа. Справжня солідарність полягає в тому, щоб бути готовими підтримати тих, хто поряд, і зробити все можливе, щоб полегшити їхнє становище. За словами апостола Якова, «віра без діл мертва» (2, 26). Через допомогу ближнім ми виявляємо свою християнську сутність.
Людина, яка переживає Божу любов, стає вісником і апостолом цієї любові, як каже Священне Писання: «Хваліте Господа, признавайте його ім'я! Розголосіть між народами про його подвиги, нагадуйте, що ім'я його величне» (Іс. 12, 4). Вона прагне поширювати надію і любов Божу серед інших, ділитися світлом і добром, яке сама отримала від Господа.
Отже, наше приготування до святкування хрещення Ісуса повинно спонукати нас до глибших роздумів над рівнем нашого духовного життя, особливо у цей ювілейний рік надії. Кожен із нас носить у собі «глас вопіющого в пустині», яким є наше сумління. Особливо відчутним це стає, коли ми стоїмо перед Богом, у всій своїй наготі, відкриваючи Йому наші серця. Той голос сумління говорить нам правду про наше життя і наше відношення до Господа. Тож застановімося, наскільки наша віра провадить нас до тіснішого з’єднання з Богом, спонукає до частішої і більш щирої, витривалої молитви, частішого прийняття Святих Тайн, глибшого духовного очищення. Чи наші труднощі та проблеми, наші рани на душі і на тілі є місцями, в яких ми можемо і повинні зустрічати Ісуса Христа. Адже ж Він сам сказав: «Не здорові потребують Лікаря, але хворі. Я прийшов не праведників кликати, але грішників до покаяння» (пор. Мк. 2, 17).
Дорогі у Христі! У нашому глобалізованому та технічно розвиненому світі все більше стає очевидним, що численні досягнення науки, технологій і засобів комунікації не здатні зробити людину по-справжньому щасливою. Попри величезний потік інформації та нескінченний доступ до можливостей, багато людей відчувають глибоку самотність, порожнечу та безцільність у своєму житті. Повсякденні турботи, прагнення до матеріального і кар'єрного зростання, часто не залишають місця для того, що справді важливо — для Бога, для істинної внутрішньої гармонії і миру. Це нагадує нам про людей, які, приходячи до Йоана Хрестителя, шукали глибшого сенсу і надії в пустелі. Вони вирушали на пошуки відповіді на свої душевні потреби, адже, на відміну від сучасного світу, пустеля — це місце тиші і спокою, де можна почути справжній Божий голос.
Сьогодні, коли світ буквально захоплений шаленим ритмом життя і постійним шумом, ми, можливо, більше ніж коли-небудь потребуємо цієї тиші — тиші, в якій Господь говорить до нашого серця. Божий голос звучить не в хаосі, а в мирі та спокої нашої душі. Саме в цей ювілейний рік надії ми покликані дійсно зупинитись, послухати і відчути, як Бог приходить до нас, дарує надію і нас перемінює. У цей рік, присвячений надії, ми можемо знову відкрити наші серця для Божої благодаті, яка дає справжню свободу від страхів, тривог і сумнівів. Нехай цей час стане для нас можливістю пережити особливу зустріч з Господом. Коли ми звертаємось до Нього з вірою і надією, ми переконуємося, що Господь завжди з нами, що Його любов не залишає нас. Ювілейний 2025 рік надії — це ще одне нагадування нам про те, що Господь-Еммануїл ніколи не покидає свого народу, що Бог є з нами, і для тих, хто довіряє Йому, немає нічого неможливого. Бажаю, щоб ми свято пережили дні Богоявлення і відчули, що Господь є Той, Хто приходить та визволяє. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
5 січня 2025 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
«Нехай же Бог надії сповнить вас усякою радістю та миром у вірі,щоб ви збагатились у надії, силою Духа Святого»(Рим.15, 13)
Христос Рождається!Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!
У 2025 році, згідно з більш ніж 700-річною традицією Вселенської Церкви, відзначатиметься Ювілейний рік. Папа Франциск присвятив цей Ювілей – чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5). Таким чином надія є головним посланням майбутнього ювілейного року, який за давньою традицією Папа проголошує кожні 25 років.
Хоча ювілейний рік був встановлений для ізраїльського народу, його принципи перейняла Церква, бо вони мають універсальне значення і є актуальними для сучасного суспільства. Тому ювілейний рік слід розглядати як цінну нагоду для поглибленої молитви та відновлення наших стосунків з Богом, з ближніми та з усім створінням.
Про встановлення ювілейного року читаємо у старозавітній книзі Левіт (Лев. 25). Це був період звільнення, прощення боргів і відновлення справедливості. Він символізував Божу турботу про свій народ і нагадував про необхідність милосердя та співчуття до ближніх. Ювілейний рік був також часом відпочинку для землі. Це нагадування про те, що вся земля належить Богові, і ми є лише її тимчасовими управителями. Як сказано в Псалмі: «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24, 1).
У Новому Завіті Ісус проголошує сповнення ювілейного року. У Євангелії від Луки розповідається про Його першу прилюдну проповідь у Назареті, де Він виріс. Проповідь починається словами, якими Господь проголошує сповнення Божої обітниці, сповіщеної пророком Ісаю: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18-19). Цими словами Господь Ісус не лише проголошує ювілейний рік, але й втілює його сутність у своєму служінні. Господь звільняє людей від гріха у Пасхальному Таїнстві, зцілює хворих, відновлює справедливість і проголошує Царство Боже. Свобода, яку дарує Христос, є основою нашої надії.
Людське серце не знаходить спокою від утисків та образ, доки не наблизиться до Бога. Це те, що сказав Господь: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Господь неначе каже: наблизьтеся до надії, яка є в Мені, і віддаліться від багатьох хибних шляхів, і ви знайдете спочинок від утоми і страху. Надія на Бога підносить серце, тоді як страх його розбиває. Тож Господь вчить, що людина – не споживач дива, а його співтворець, помічник Господній (Пор. 1 Кор. 3, 9). Таким чином, весь ювілейний рік має стати для нас паломництвом і пізнанням Живого Бога: часом поглиблення віри, плекання надії та практикування любові.
Надія – це провідна нитка, що пронизує все Священне Писання. Через події у Старому завіті Бог поступово розкривав свій задум спасіння людини, не даючи їй загинути після гріхопадіння. Ця надія, закорінена в Божій вірності та любові, підготувала ґрунт для приходу Месії та повного здійснення Божих обітниць у Новому Завіті, де надія набуває нового, глибшого значення через життя та Пасхальне Таїнство Ісуса Христа. Особливо глибоко тема надії розкривається у посланні апостола Павла до Римлян, в якому він представляє надію як фундаментальну основу нашого спасіння: «Бо ми надією спаслися» (Рим. 8, 25), підкреслюючи, що надія – це невід'ємна складова нашого спасіння. Апостол народів також розкриває джерело нашої надії: «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Ця надія не є плодом людських зусиль чи позитивного мислення, а даром Божої любові, яку ми отримуємо через Святого Духа. Вона ґрунтується на непохитній Божій вірності та Його незмінній любові до нас.
Історія України, як і Божого народу в Старому Завіті, сповнена випробувань і боротьби за свободу. Ювілейний рік для нас – це джерело надії на справедливість і мир. Вдивляючись у минуле України, ми можемо знайти багато паралелей з біблійними подіями, які допомагають зрозуміти наше сьогодення і зміцнити нашу надію. Як ізраїльтяни виходили з рабства, так і Україна прагнула звільнення, знаходячи Божу допомогу. Одним із найважчих періодів в історії становлення Ізраїлю був час суддів, які вели народ у важкі часи. В Україні також були культурні, громадські, політичні та духовні лідери, які підтримували національну і духовну ідентичність та боролися за свободу. Протягом багатьох століть українці плекали надію на відновлення державності, подібно як єврейський народ чекав на Месію. Про мету і цінності у цій боротьбі євреям нагадували пророки… А хіба не пророчими в українській історії були слова Тараса Шевченка та праведного митрополита Андрея Шептицького! Згадаймо тут хоча б Тарасове «І на оновленій землі врага не буде, супостата…» та «Колими діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись», а також митрополита Андрея «Як будувати Рідну Хату».
У світлі цих паралелей, ювілейний рік нагадує нам про Божу вірність та Його постійну допомогу і захист, провіщені через пророка Ісаю: «Не бійся, бо я з тобою! Не тривожся, бо я – Бог твій! Я додам тобі сили, я тобі допоможу, підтримаю тебе переможною правицею моєю» (Іс. 41, 10). Сьогодні, коли ми стикаємося з агресією та стражданнями, ми повинні черпати силу та надію із цих давніх біблійних та історичних прикладів. Вони нагадують нам, що Бог ніколи не залишає свій народ і що після випробувань завжди приходить відновлення та відродження.
У цей ювілейний рік надії ми особливо гостро відчуваємо зв'язок з нашим минулим і його значення для нашого майбутнього. Спадщина Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Митрополита Іларіона, свщм. Йосафата Кунцевича та інших святих і праведних українського народу нагадує нам, що надія – це не просто почуття, а дієва сила, яка спонукає нас до творення, єднання та невпинного руху вперед. Історія Христової Церкви в Україні – це історія воскресіння, відродження та невгасимої надії. Вона нагадує нам, що з надією та єдністю ми здатні подолати будь-які випробування та побудувати краще майбутнє для нашого народу та всього світу. Спираючись на цей досвід, ми можемо бути свідками надії для всіх народів, які прагнуть миру та справедливості.
Дорогі брати і сестри! Сьогодні, коли Україна протистоїть російській агресії, Священне Писання та історія нашої Церкви нагадують нам про те, що навіть у важкі часи є надія на перемогу та відродження. Наше відродження після десятиліть переслідувань є могутнім знаком надії для всіх, хто страждає від несправедливості та утисків. У ці дні слова апостола Павла набувають особливого значення: «Ісус Христос, наша надія» (1Тим 1,1). Господь є джерелом, силою і метою нашої надії та основою християнського життя. У сопричасті з Ним ми, християни, отримуємо досвід незмінної любові Бога як впевненості у тому, що ми «улюблені Богом» (1 Сол. 1,4).
У цей ювілейний рік надії не зважаючи на втому, підтримуймо одне одного у випробуваннях (пор. Гал. 6, 2). Кожен з нас має відкритися на харитативне служіння воїнам, пораненим та сім’ям, що втратили своїх рідних на війні, або не мають відомостей про своїх рідних. В особливий спосіб заохочую підтримати наших воїнів, які захищають нашу свободу. Всіх вірних нашої єпархії і людей доброї волі закликаю не втомлюватися молитися за наше військо та підтримувати його усіма можливими способами. Наші захисники віддають своє життя та здоров'я заради нас, заради нашого спокою і заради нашого майбутнього. Ми повинні зробити все можливе, щоб підтримати не лише військових, а й їхніх близьких, які переживають за них, чекаючи на їх повернення.
У Ювілейний рік надії Церква запрошує кожного з нас зробити своєрідне паломництво до наших ювілейних храмів. Відпустовими святинями у нашій Самбірсько-Дрогобицькій єпархії, у яких можна отримати повні ювілейні відпусти, – є Катедральний собор Пресвятої Трійці в місті Дрогобичі та Прокатедральний собор Покрову Пресвятої Богородиці в місті Самборі. Закликаю всіх вірних Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ взяти діяльну участь у відзначенні ювілейного 2025 року, проживаючи його як час відновлення в живій вірі, зростання в жертовній любові і зміцненні непорушної надії на щедрі Божі благодаті для нашого боголюбивого українського народу, процвітання Української Греко-Католицької Церкви та розвиток Самбірсько-Дрогобицькій єпархії.
Улюблені у Господі! Надія у Христі (пор. 1 Тм. 1, 1) – це жива сила, що спонукає нас до змін і до боротьби. Пам’ятаймо, що надія на Бога – це здатність бачити за межами цього світу, бачити далі за рамки болю і смутку, з якими ми стикаємося у сьогодні. Це – впевненість у тому, що Христос воістину воскрес, і з Ним відродиться кожен, хто покладає на Нього усі свої сподівання. У цей ювілейний рік не просто мріймо про краще, а живімо у надії, діймо з любов'ю, підтримуймо тих, хто поруч, і беззастережно довіряймо Богові, з Яким для нас усе можливо! Нехай Господь зміцнить кожного з нас, скріпить наше воїнство, поблагословить наш народ довгоочікуваним справедливим мир та допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любові, за молитвами Пресвятої Богородиці та всіх святих і праведних яких видала українська земля. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
29 грудня 2024 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
29 грудня 2024
Христос Рождається!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Упродовж оцих радісних святкових днів Христового Різдва, ми в різний спосіб звеличуємо це Таїнство, яке хоч і сталось вже понад дві тисячі років тому, проте світло Вифлеємської Зорі, яка всьому світу звістила про прихід нашого Спасителя, продовжує сіяти крізь віки, повертаючи нам надію, скріплюючи нашу віру та закликаючи нас свідчити у цьому світі про любов і радість у Христі. І вже віддавна, відколи Світло Христової Істини просвітило й українські землі, наш боголюбивий та працьовитий народ оспівує та величає Світле Різдво Христове в колядках, якими ми взаємно вітаємось в цих днях. Ці колядки – неначе скарбниця народної мудрості віруючих людей, висловлена у віршах пісень про воплочення та народження Божого Сина. Вони звеличують свято, нагадують нам про його зміст, але і повчають нас, закликаючи наші серця вчинити яслами для Божого Дитятка, зігріти Його любов’ю та милосердям до наших ближніх та всіх потребуючих, бо саме через них Господь приходить до нас.
У колядках переспівується Євангеліє, вони нам розповідають про вбогу родину, якій не знайшлося місця в заїзді, та про прості ясла, які приймають величного Царя – Творця вселеної. У колядках ми чуємо про Великого та Всемогутнього Бога, який став немічним та беззахисним Дитятком, щоб кожен з нас зміг Його обійняти та зігріти; про Святу Родину, в якій народився Спаситель; чуємо і про мудреців зі Сходу, які слідуючи за зорею і прийшли поклонитись Божому Синові та принесли Йому дари. Таким чином ми споглядаємо як Бог увійшовши через Різдво в людську історію, щоб її змінити і наповнити сенсом, Він і сьогодні входить у наше тривожне життя, щоб преобразити своєю присутністю наше майбутнє.
Однак протягом різдвяних свят згадуємо і про сумні, трагічні події. Чуємо про невинно вбитих вифлиємських дітей, що стали жертвами страху та злоби іродової, а їх смерть є пророцтвом про смерть Христову. Сьогодні ж згадуємо про первомученика й архидиякона Стефана, що загинув, бо свідчив про Господа Ісуса, якого відкинули «будівничі» Ізраїля. Але Його мучеництво, як і смерть невинних дітей, у дивний та незбагненний спосіб стають свідченням перемоги Христового Воскресіння над смертю, світла над темрявою, істини – над оманою.
Про життя первомученика Стефана нам відомо досить небагато. Святе Письмо, мабуть, виступає єдиним джерелом, з якого можна почерпнути відомості про святого. Священне Писання називає архидиякона Стефана «чоловіком, сповненим віри та Духа Святого» (пор. Ді. 6,5). Архидиякон Стефан не був з числа Христових апостолів, але є першим великим свідком Господа. Зрештою, слово «martire», яке ми перекладаємо як «мученик», етимологічно має значення «свідок», тобто говорить про тих братів і сестер, хто своїм життям показує нам Ісуса Христа, який переміг зло милосердям.
Діяння Апостолів говорять нам насамперед про те, що святий Стефан був одним із семи дияконів, яких для єрусалимської громада апостоли настановили для здійснення служіння милосердної любови (пор. Ді. 6.5-6). Це означає, що його перше свідчення було дане не словами, але відбувалося через любов, із якою він служив потребуючим. Стефан не обмежувався несенням допомоги, але тим, кого зустрічав, говорив про Христа, ділився вірою у світлі Божого слова та апостольської науки. Це становить другий вимір його свідчення: прийняти Євангельську благовість і переказувати його красу, розповідати про те, як зустріч з Ісусом перемінює людське життя. І для Стефана це було до такої міри важливим, що він не піддався залякуванню погрозами.
Великому божественному успіху його проповіді спротивилась ненависть єврейських законовчителів. Хитрістю, лукавством та неправдивими свідченнями вони змалювали перед суддями фальшивий образ первомученика як зневажника Бога і Його пророка Мойсея. Однак своїм богословським роздумування над стосунками Бога і людини протягом старозавітної історії, святий Стефан демаскує всю духовну верхівку суспільства, привселюдно викриваючи заглушену нею в совісті правду про постійний опір єврейських законовчителів Богові та вбивства ними посланих пророків. Звичайно, такій Христовій переслідуваній правді про людську історію та злодіяння не могло бути місця в свідомості наставників народу. Закриваючи свої вуха, вони відвели Стефана за місто, де жорстоко каменували.
Чи в змозі ми збагнути всю внутрішню напругу, страшну внутрішню духовну боротьбу, яку відчув цей мученик під час терпінь, страждань і смерти? Це не миттєва реакція, це – багаторічна праця над собою, правдиве розуміння свого покликання, викристалізувана віра і вірність їй аж до смерти. Завдяки цим божественно людським чеснотам, святий Стефан волів умерти, ніж покинути вчення свого Спасителя. Вороги Бога побили його камінням на смерть, однак він був свідомий, за що і за Кого вмирає – за Христа та Його святе Євангеліє. А Христос не забарився нагородити тих, хто з любов'ю до Нього віддає своє життя! Уже на цьому світі нагородив свого архидиякона, даючи йому чудесне видіння Небесного Царства, до якого мав незабаром відійти. Його мученицька смерть, згідно з Писанням, була переходом у щасливість Царства – перебування з Богом і його святими. Тому, сповнений Духа Святого, святий Стефан закликав, споглядаючи на небо: «Ось бачу відчинене небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога» (Ді. 7, 56). А свідченням правди, яку проголошував святий мученик диякон, було його лице, що ясніло Божими променями, як колись обличчя Мойсея, про котрого він говорив слухачам.
Таким чином, крім милосердної любові та благовіствуванням, найбільшим свідченням святого Стефана було поєднати любов і оголошення Доброї новини. Це тоді коли він свідчить у момент смерті, коли за прикладом Ісуса простив своїх убивць: «Господи, не постав їм цього за гріх»”! (пор. Ді.7.60), прощення підтвердження любов’ю.
Отже, і ми можемо покращити своє свідчення, — через нашу любов до ближніх, через вірність Божому слову та через прощення. Таким чином мучеництво Стефана є посланням до наших днів, щоб і ми, як він, витривали силі Духа до кінця нашого життя. Це є кличем нинішнього свята – бути людьми, сповненими мудрості та сили, бути людьми відданості, людьми, які відважно можуть йти проти течії часу. Задля Бога і спасіння ближніх не соромитися та не боятися давати вірогідне свідчення своєї віри.
Варто наголосити, що празник святого первомученика Стефана недаремно поміщений після світлого празника Різдва Христового. Господь і Бог наш у своєму Різдві став людиною, аби віддати своє життя за всіх людей, заради свідчення їм іншого, богоподібного, християнського життя. А святий Степан, ставши першим Христовим мучеником, подібно до Нього, робить Богу те, що Господь зробив для кожного з нас: свідомо й добровільно віддає своє життя за Господа, свідчачи правдивого Бога, Того, який відкрився людям у Христі.
Кров первомученика Стефана у Божому всевідаючому Промислі стала насінням для тодішнього юнака-фарисея Савла, якого всі ми знаємо як апостола Павла. Духовно зрісши спочатку від гріха – схвалення цього вбивства – до правдивої віри, він став Христовим учнем й одним з найуспішніших проповідників Євангелія. Таким чином, Церква запрошує сьогодні подібно кожного з нас стати духовними учнями святого Стефана. Церква-Мати подає нам до наслідування приклад того, як є важливо для кожного з нас у кожен момент нашого життя духовно й фізично боротися і терпіти за Христа, щоб Його берегти в нашому серці перед ворогом нашого спасіння, напливом гріховних бажань, лихих задумів та вчинків.
Звертаючи увагу на мучеництво святого Стефана, яке було плодом мучеництва всіх старозавітних праведників, святого пророка і Предтечі Йоана Хрестителя, вифлеємських дітей, Самого воплоченого Бога. Так євангельські події пригадують нам про трагічні та сумні сторінки історії спасіння, але також і нашої історії: ми згадуємо про мільйони померлих від голоду в плодючому «Домі Хліба» Європи, тобто в Україні; про тисячі відомих і невідомих свідків Христової Істини в роки переслідування нашої Церкви і народу. Вони стали жертвами того людиноненависницького «Ірода» – радянського більшовизму, що відкидав Бога, намагаючись збудувати своє царство, і тому боявся віри та духу нашого народу, старався знищити не тільки тіло, але й зламати боголюбиву душу... Але саме мучеництво та смерть дітей нашого народу, наших батьків, братів та сестер перемогла це безбожне царство і стало свідченням того, що для тих, хто в Христі, хто в Його любові та істині, уже немає смерті, немає поразки, «бо з нами Бог»!.
Дорогі у Христу! І сьогодні наша Батьківщина занурена у полум’я оборонної війни від нападу російського агресора. Московія прагне зламати спротив України через умисне завдання болю цивільному населенню, агресор цілеспрямовано знищує житлові будинки, церкви, школи, лікарні, ув’язнює, депортує і вбиває людей... Однак попри труднощі, які переживаємо у ці дні, ми не зневірюємося, бо відчуваємо Божу опіку та підтримку наших братів і сестер у різних країнах світу. Український народ не тільки захищає власну державу, але й боронить Європу від реваншу російського імперіалізму. Світ міняється через жертовність українців, як про це влучно зазначив відомий американський історик Тімоті Снайдер: «Якби українці не оборонялися, ми б говорили про них зовсім з інших позицій… Але саме українці та їхній спротив дали нам можливість інакше подивитися не лише на Україну, а й на світ, у якому ми живемо». Наші воїни – брати і сестри захищають нас, властиво захищають гідність і свободу людського роду. Колись вивчатимуть на уроках історії про цю безмежну любові до своєї Батьківщини та християнських цінностей, які ми сьогодні відстоюємо найвищою ціною власного життя. Натхнені Священним Писанням, пам’ятаймо, що зло – примарне і тимчасове, а тріумф добра – справжній та всеохоплюючий.
Тож через сьогоднішню літургійну молитву дякуймо Творцеві, що дарує такі великі дари своїм дітям, зокрема дар віри, яку заохочує нас Церква розважати та свідчити. Дякуймо, що перебуваємо у правдивій Церкві – божественно-людській спільноті мучеників та ісповідників, яку заснував Ісус Христос, і будьмо вірними її членами та їхніми послідовниками. А первомученик Стефан, разом із сонмом усіх святих української землі, нехай молять милостивого Бога, щоб відпущення гріхів подав душам нашим. Амінь.
+ Ярослав
27 грудня 2024 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
27 грудня 2024
…Пречиста Діво, богоневісто Владичице!Ти преславним своїм народженням Бога Слово з людьми з'єдналай впалу нашу природу з небесною злучила.(Молитва до Пресвятої Богородиці, Мале Повечір’я)
Христо Рождається!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Cвяткуючи Різдво Господа нашого Ісуса Христа, ми разом із небесними ангелами та видимим і невидимим світом линули до новонародженого Ісуса, який спочиває у вертепі на сіні, оповитий любов’ю Марії і Йосифа. Наші духовні очі були звернені до постаті Сина Божого, Який народився в людському тілі. Сьогодні ж, згідно з християнською традицією, після величного свята, ми молитовно вшановуємо тих, хто був найбільш поруч цього великого Таїнства. Із перших віків Церква в день після Різдва збиралася соборно, тобто разом, щоб подякувати Пречистій Діві Марії та віддати Їй шану як Божій Матері. Саме тому це свято називається Зібранням, або Собором. Тож сьогодні ми величаємо Пресвяту Богородицю, через Яку незбагненний та одвічний Бог приходить на землю, змінюючи історію всього людства. Завдяки Їй «Слово сталося тілом і замешкало між нами» (Йо. 1, 14).
У свято Собору Пресвятої Богородиці ми звеличуємо Діву Марію, Яка зачала від Духа Святого та народила нам Бога у плоті. Вона є взірцем досконалої віри та надії на Бога. Людина, яка надіється на Господа, відкриває простір для Його дій у своєму житті та світі. Пречиста Діва Марія, покладаючи свою надію на Бога, у Благовіщенні сказала: «Нехай мені станеться за Твоїм словом» (Лк. 1, 38). Її слова стали початком великого чуда. Сьогодні Вона об’являє людству єдинородного Сина, приймаючи Божий задум із повною довірою. Вона у надії відкрила своє життя для Божого задуму, і Бог через Неї діяв у світі.
Не менш важливою є постать святого Йосифа, який також надіявся на Бога, долаючи сумніви, які спокушали його серце. Уві сні ангел запевнив його: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в Ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1, 20). Споглядаючи ікону Різдва Христового, ми зауважуємо біля Йосифа постать чоловіка, який щось шепоче йому на вухо. Це образ спокусника, що намагається посіяти сумніви у його серці, змушуючи довіряти не словам ангела, а власним почуттям та страхам. Проте Йосиф надіється і покладається на Бога і таким чином долає сумніви диявола.
Пізніше, рятуючи життя Ісуса і Марії, Йосиф знову послухав ангела, обравши шлях вигнанця, і тим самим рятує Святу Родину: «Устань, візьми Дитятко і Його Матір, і втікай в Єгипет, і перебудь там, поки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме Дитя, щоб Його вбити» (Мт. 2, 13). Йосип, Марія та Ісус переживають драматичний досвід біженців, позначений страхом, непевністю та труднощами. Ця історія перегукується із сучасними реаліями, коли багато українських сімей були змушені шукати порятунку далеко від рідних домівок, як колись Свята Родина скривалася в Єгипті.
Сьогоднішнє свято показує нам Богородицю не лише як Матір Спасителя, але й як взірець надії. Вона є «для безнадійних єдина надія». Ці слова розкривають Її як прибіжище для тих, хто втратив будь-яку надію. Її шлях – це не лише подорож, але й духовне випробування. Уявімо собі: мати з Дитятком на руках і Йосиф, які шукають безпечний шлях у ворожому світі. Її мовчазна покора є свідченням того, як цілковита надія може стати основою для подолання труднощів.
І в нашому житті трапляються моменти, коли здається, що майбутнє – похмуре і непевне. У такі миті нам потрібна надія, яку ми знаходимо у прикладі Богородиці. Вона не запитувала: «Чому це трапляється зі мною?» чи «Чому Бог допускає страждання?». Натомість вона приймала обставини з довірою у Боже провидіння. Подібно до Пресвятої Богородиці, і ми повинні стати носіями надії, бо і через нас Господь може діяти у світі, змінюючи наші серця і життєві обставини.
Марія є також взірцем надії для світу, який часто охоплений страхом і сумнівами. Її життя свідчить про те, що надія – це не пасивне очікування, а активна довіра до Бога. Вона показує нам, що Бог є з нами навіть у вигнанні, серед небезпек та скорбот. Її материнська любов до Ісуса відображає Божу любов до кожного з нас. Через Марію та Її незламну надію на Бога ми бачимо, як Господь здійснює Свій задум спасіння. Воплочений Господь обрав належати до родини, яка пережила вигнання, аби ніхто не почувався виключеним з Його люблячої близькості через загрози, схожі на ті, що йшли від Ірода. Бог є там, де людина в небезпеці, там, де вона страждає, де переживає відторгнення та покинутість. Водночас Господь є і там, де людина мріє, сподівається повернутися на батьківщину у свободі, де вона планує своє життя, виборюючи гідність для себе та своєї родини.
Дорогі в Христі брати і сестри! Наближаючись до завершення цього року, ми часто замислюємося, як швидко промайнув цей час. Для когось він міг здатися коротким, для інших – нескінченно довгим, залежно від пережитих подій і викликів. Однак усі ми з нетерпінням очікуємо нового початку, адже він приносить не лише оновлену надію, але й сповнює радісними сподіваннями. У 2025 році, згідно з більш ніж 700-річною традицією Католицької Церкви, відзначатиметься Ювілейний рік. Папа Франциск присвятив цей Ювілей чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5).
Сьогодні, йдучи стежками цього неспокійного світу, ми не в змозі знайти справжнього миру, допоки не зміцнимося в надії на Бога. Саме тому християнська чеснота надії є наскрізною ниткою послання Папи Франциска, який проголосив 2025 рік ювілейним і запросив до участі в ньому не тільки вірних Римо-Католицької Церкви, а й Східні Католицькі Церкви. Зростання в надії допомагає нам бачити присутність Бога у кожної миті нашого життя. Християнська надія спонукає нас до активної співпраці з Богом, поєднуючи свої зусилля із Божою благодаттю.
Яскравим прикладом співпраці з Божою волею є Пресвята Богородиця. Її згода стала початком таїнства спасіння. Наші предки добре розуміли виняткову роль Матері Божої у Божому задумі, тому плекали до Неї глибоку побожність. Ще князь Ярослав Мудрий віддав нашу землю під Її святий покров, а церковні й державні провідники неодноразово поновлювали цю посвяту. Будучи «надією безнадійних», Богородиця-Оранта століттями провадила наш народ, опікувалася ним і молилася за нього, допомагаючи долати випробування.
Слухаючи розповіді про народження Ісуса під час різдвяних богослужінь, ми можемо зауважити, що навіть Діва Марія не до кінця розуміла всього, що відбувалося. Хоча Євангелія не описують Її внутрішні роздуми, зрозуміло, що вона завжди зберігала віру і надію на Бога. Євангелист Лука зауважує: «Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи у Своїм серці» (Лк. 2, 19). Її приклад нагадує нам, що надія не означає відсутності труднощів, але надіє дає сили йти вперед, довіряючи Божій волі.
Завершуючи цей рік, ми часто задаємося питанням: що нас чекає в новому році? Звісно, ми не знаємо, що принесе майбутнє, але можемо бути впевненими, що Бог нас не залишить. Хоча початок нового року часто пов’язаний із тривогою через невідомість, наша християнська надія дає впевненість, що Бог завжди поруч. Цю впевненість ми літургійно виражаємо на різдвяних Богослужіннях: «Надіятися буду на Господа, і Він спасе мене: Бо з нами Бог». Особливо тепер, коли наш народ потерпає від війни, політичної невизначеності та інших викликів, ми прагнемо сподіватися на краще у 2025 році.
Християнська надія, яку споглядаємо у сьогоднішньому святі в особі Пресвятої Богородиці, є глибокою і справжньою. Відтак наша надія повинна бути не в ілюзіях про безтурботне життя, а в переконанні, що Бог дасть нам силу вистояти перед усіма випробуваннями. Надія не означає відсутності труднощів чи гарантованого вирішення всіх проблем. Наша християнська надія не є марною, а ґрунтується на вірі в Бога, який протягом історії неодноразово визволяв свій народ і відновлював справедливість. Сьогодні, коли ми потерпаємо від жахіть російської збройної агресії, маємо черпати силу та надію із численних уроків історії спасіння та нашої національної історії, які нагадують нам, що Бог ніколи не покидає свого народу і що після випробувань завжди настає відновлення та відродження.
Християнська надія є джерелом сили, яка допомагає піднятися, подивитися вперед і вірити у завтрашній день, навіть коли не розуміємо всіх причин нашого страждання. Наслідуючи надію Пресвятої Богородиці, пам’ятаймо, що надія є тією рушійною силою, яка відкриває перед нами перспективи духовного зростання та надає сенс нашому життю.
Улюблені в Господі! Готуючись до наступного Ювілейного 2025 року Божого, ми маємо не тільки глибше осмислити чесноту надії, а й виявити її в наших діях і служінні на благо Церкви та нашого народу. Тому «нехай цей ювілейний рік стане для нас часом оновлення нашої віри, зміцнення нашої надії та поглиблення нашої любові до Бога і ближніх. Хай він стане для нас часом серйозних роздумів, зважених рішень і благословенних дій. Хай він принесе довгоочікуваний мир на нашу землю та допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любові.
У сьогоднішній день, присвячений Пресвятій Богородиці, просімо в Неї миру і спокою для нас і нашої Батьківщини України. Благаймо, щоб Вона покрила нас Своїм чесним омофором – знаком постійного піклування й заступництва. Молімося, щоб Її присутність у нашому повсякденному житті була непохитною. Незважаючи на важкі часи війни для нашого народу та держави, не забуваймо, що завдяки молитві до Всевишнього та заступництву нашої Небесної Матері зможемо перебороти всі негаразди, бо коли ми з Богом, хто може нас перемогти. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.
+ Ярослав
26 грудня 2024 року Божого,м. Самбір
Детальніше...
23 грудня 2024
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри!
Свята Церква поступово приготовляє нас до великого свята літургійного року – Різдва
Христового. Це приготування розпочали ми ще місяць тому – передріздвяним постом Пилипівкою. Минулої неділі ми святкували пам’ять Праотців, а цієї згадуємо Святих Отців. Рівно ж сьогоднішня неділя перед Різдвом Христовим є завершальним етапом підготовки до великого свята народження в тілі Господа нашого Ісусу Христа, величної подію в історії спасіння, якою започатковується Новий Завіт – новий етап у взаєминах людини і Бога.
Заповіт – це угода, договір. Старий заповіт був угодою між Богом і Його народом. Головною умовою цієї угоди була вірність – вірність Бога своїй обітниці про спасіння і вірність людини Богові. Одразу ж після гріхопадіння прародичів Господь пообіцяв спасти людський рід від тягарів гріха, мовлячи до змія: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову…» (пор. Бт.3,15). Адамові спадкоємці грішать, бо гріхопадіння прародичів зробило людській рід особливо уразливим до зла. Цю людську трагедію cвятий апостол Павло виражає словами: «Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерті?» (Рим. 7, 24). Ці слова є воланням усього людства, яке усвiдомлює свою немiч у боротьбi з грiхом i смертю.
Апостольське читання, яке ми щойно почули, пригадує нам про віру старозавітних праведників. Найкращi представники людства жили вiрою у майбутнього Спасителя. Ця вiра надихала їх на великi дiла. На цій вiрi будувалось i до нинi будується спасiння свiту. За рiзних обставин цією вірою Отці Старого Завіту жили i перемагали. Віра є настільки могутньою, що здатна творити великі дива, по–людськи неможливі речі, як про це описує апостол Павло: «Вірою Авраам перебував у обіцяній землі… Вірою Авраам, поставлений на пробу… Часу не вистане мені, коли заходжуся розповідати про Гедеона, про Варака, про Самсона, про Єфту, про Давида й Самуїла та пророків, що вірою підбили царства, чинили справедливість, обітниць осягнули, загородили пащі левам, силу вогню гасили, вістря меча уникали, ставали сильні, бувши недолугі, на війні проявили мужність, наскоки чужинців відбивали. Жінки діставали назад своїх померлих, які воскресали. Інші загинули в муках, відкинувши визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння» (пор. Єв. 11, 9-10, 17-23, 32-40).
В сьогоднішньому уривку Євангелії від Матея (1,1-25.) ми чуємо довгий перелік імен з родоводу Ісуса Христа. Ці імена пригадують нам шлях Месії до людства, починаючи від Авраама – чоловіка, що жив вірою в Бога, і аж до Йосифа – чоловіка, що також був ведений вірою. На початку цей родовід згадує простого чоловіка – Давида, пастуха, що був піднесений до царської величі, а завершується згадкою про Царя Всесвіту – Господа і Спаса нашого Ісуса Христа.
Святий євангелист Матей поділяє книгу родоводу Ісуса Христа на історію очікування в чотирьох періодах: говорить про час до Авраама, відтак час між Авраамом та Давидом, між Давидом і часом Вавилонської неволі, а далі – до народження на землі Спасителя світу. Іншими словами, святий Матей наче вводить нас таким прологом в Таїнство народження Ісуса Христа, показує Хто є Той, Якого ми очікуємо побачити у Різдвяну ніч у бідному вертепі в яслах на сіні, і дає відповідь – це є Месія. Він є Той, хто сповнить усі сподівання і очікування всієї історії старозавітного Ізраїля. Він є Той, хто буде сповненням обіцянки Бога Авраамові, що у його потомстві будуть благословенні всі народи. Він є Той, хто народиться з дому Давида, як «паросток з пня Єсея», буде сповненням того завіту, який уклав Бог з царем Давидом, кажучи, що потомок його отримає царство, «якому не буде кінця». А пророк Ісая, який був благовісником слова Божого в часи Вавилонської неволі, сповіщав прихід Спасителя не тільки для Ізраїля, але й для цілого світу. Іншими словами, Той, Хто має народитися, є сповненням надії, походить з дому царя Давида, є Месією, в якому Господь Бог сповняє все те, що Він говорив і обіцяв протягом усієї історії Старого Завіту. Прихід Месії засвідчують більше 300 незвичайних пророцтв у Старому Завіті, що стосуються Його життя і діяння.
У цьому родоводі Ісуса Христа ми зустрічаємо людей праведних і грішників, осіб тихих і непомітних, а також знатних людей, яким Бог довіряв відповідальні справи. Часто гріх ставав на перешкоді збереженню єдності людини із Богом, і тоді людина відверталася від Бога. Коли ж народ виявляв знаки покаяння, Бог продовжував благословляти своїх вірних. Уважно вслухаючись в імена з родоводу, який міститься в сьогоднішньому євангельському читанні, ми пригадуємо собі різні події з історії спасіння, в тому числі й ті, коли угода, Заповіт, між Богом і людиною, нехтувався людиною, а тому й прихід Спасителя світу, який мав увінчати Старий Завіт, міг здаватися нездійсненним. Проте Божа Любов і Сила подолали усі труднощі і небезпеки та зробили усе можливе, щоб подія Христового Різдва відбулась. У темряві різдвяної ночі народжується світло життя – Дитятко Ісус, і осяює пітьму людської історії. Споглядаючи це нетлінне різдвяне світло, ми переконуємося, що хоч би якою темною була ніч нашого сьогодення і хоч як лякав би нас морок, неодмінно настає світанок, і при світлі Сонця Правди всі діла темряви зникають.
Дорогі у Христі! Кілька років тому світ належно не відреагував на акт російської агресії та анексію Криму. Московія повірила, що може робити все, що заманеться, однак зустріла спротив народу України. Вже третій рік як Україна занурена у полум’я оборонної війни від повномасштабного нападу російського агресора. Наше життя радикально змінилося. Тишу українських ночей роздирають вибухи російських снарядів і ракет, а наші домівки і вулиці часто поглинає пітьма. В цей спосіб московія прагне зламати спротив України через умисне завдання болю цивільному населенню, агресор цілеспрямовано знищує житлові будинки, церкви, школи, лікарні, ув’язнює, депортує і вбиває людей... Однак попри труднощі, які переживаємо у ці дні, ми не зневірюємося, бо відчуваємо Божу опіку та підтримку наших братів і сестер у різних країнах світу. Український народ не тільки захищає власну державу, але й боронить Європу від реваншу російського імперіалізму. Світ міняється через жертовність українців. Наші воїни – брати і сестри захищають нас, властиво захищають гідність і свободу людського роду. Натхнені Священним Писанням, пам’ятаймо, що зло – примарне і тимчасове, а тріумф добра – справжній та всеохоплюючий. Будьмо вірні Богові до кінця, і Він завжди допоможе нам! Бо ж у Євангелії від Йоана сказано: “І Слово стало тілом, і оселилося між нами” (1,14). Не на якійсь віддаленій планеті, а тут – між нами. Він готовий розділити з нами наше горе, допомагаючи нам нести наші найважчі тягарі. Великим подарунком Бога для нас на Різдво є не закони, не філософія, а Він Сам – Господь наш Ісус Христос! Християнство – це набагато більше, ніж ряд заповідей. Це – Присутність: Еммануїл – з нами Бог! З нами у потребі – аби підтримати нас. З нами у горі – аби висушити сльози. З нами, коли ми падаємо – аби підвести нас. З нами у слабкості – аби додати нам сил. Однак, часто ми сприймаємо Ісуса виключно як історичну постать минулого; як того, хто відіграє якусь важливу роль у майбутньому. Натомість ми рідко думаємо про Христа у теперішньому часі – як про Еммануїла, «Бога з нами».
Тож у ці дні війни агресора московії проти нашого народу, як ніколи, ми потребуємо пам’ятати, що «Бог з нами», Він близько до кожного з нас, і Його правда переможе! Нехай наш воплочений Спаситель у своєму Різдві надасть змісту і сенсу всім нашим зусиллям захистити життя, цілісність і суверенітет нашої держави. Нехай здійснить усі наші очікування, які ми в молитві до Нього представляємо. Нехай це Різдво буде моментом великої радості всього народу, якої в нас ніхто не зможе забрати. Тож не переставаймо бути носіями Доброї новини надії, любові та радості. З особливною вдячністю та молитовною підтримкою огортаймо тих, хто нас захищає, наше воїнство, хто допомагає постраждалим від війни. Під час наших різдвяних богослужінь і за святковим столом згадаймо всіх, завдяки кому ми святкуємо Різдво у вільній і незалежній Україні, яка стоїть, молиться і бореться. Нехай у цей радісний Різдвяний час благодатна близькість Бога наповнює ваше життєве покликання освяченими орієнтирами та милостивою Божою підтримкою у служінні Богові та своєму народові. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
22 грудня 2024 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
18 грудня 2024
Надіятися буду на Господа,і Він спасе мене: Бо з нами Бог.Велике Повечір’я
Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні ченці та черниці! Дорогі у Христі брати і сестри!
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
Цими днями святкуємо величну подію Історії спасіння – Різдво Господа нашого Ісуса Христа. Приготовані сорокоденним передріздвяним постом,ми нині радіємо, босповнилися тисячолітні прагнення старозавітних праведників та біблійні пророцтва. Нашими літургійними гимнами та різдвяними колядками приєднуємося до ангельського славословʼя, яке провістило народження Спасителя: «Слава на висотах Богу й на землі мир людям Його вподобання» (Лк. 2, 14). З радістю, як пастушки, які линули до вифлеємського вертепу, ми приходимо до наших храмів, щоби прославляти прихід Того, Хто визволить світ від рабства гріха й мороку смерти.
У цей день Син Божий приходить до нас в образі немовляти, щоб замешкати в яслах нашого серця, у наших родинних домівках, на нашій земній Батьківщині та перебувати з нами як Еммануїл – «Бог з нами». У тиші вифлеємської ночі Боже Світло просвітлює наш світ, і «не пойняла його темрява» (Йо.1, 15).Нині, попри різні труднощі та випробування, український люд радіє, бо «народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло», «Хлоп'ятко нам народилося, Сина нам дано; влада на плечах у Нього, і дадуть Йому ім'я: чудесний Порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру» (Іс. 9, 1.5).
Ось чому, святкуючи подію Воплочення Споконвічного Слова, уже дві тисячі літ християни переживають велику духовну радість. Чудо й сила християнської віри в тому, що подія Христового Різдва дарується нам сьогодні у всій своїй повноті, як і дві тисячі років тому. «Христос рождається»і стає подібним до нас, щоб нас зробити подібними до Себе.Народження Христове на землі відбувається постійно в тих, хто вперше відкриває для себе Христа. А згодом, ставши християнином, людина впродовж усього свого життя покликана дійти «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Таке внутрішнє Різдво Христове – у яслах людського серця – має справжнє та дієве значення для кожного з нас.
«Христос рождається» − і дарує світові надію. Він запевняє, що ми маємо на Кого сподіватися. Господь завжди готовий прийти на допомогу. Важливо лише усвідомити, що ми потребуємо Спасителя, і впустити Його у своє життя.Християнська надія не виключає страждань, випробувань і труднощів світу цього. Різдво Христове − це нетільки радість від споглядання усміхненого Божого Дитяти в яслах, Якому поклоняються мудреці і служать ангели. Це також утеча Святого Сімейства на чужину, хвилювання через намагання Ірода вбити Ісуса.
«Христос рождається», приходячи з небесних висот у земну долину смутку й печалі, щоб обтерти наші сльози, зцілити душевні й тілесні рани, «принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув'язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління, день відплати нашого Бога, потішити всіх засмучених, звеселити зажурених» (Іс. 61, 1–3). Незбагненний, недоступний і нестворений Бог приймає людську природу, щоб бути зі Своїм земним створінням; воплочується, щоб з'єднатися з людством; упокорюється, щоб розділити його біль, угамувати спрагу спасіння.
Дорогі у Христі! Чеснота християнської надії, над якою Церква закликає нас по-особливому роздумувати впродовж наступного Ювілейного 2025 року Божого, так потрібна сучасній людині, яка може знеохотитися, спостерігаючи навколо себе ілюзорний блиск аморальности, зухвалости, підступу, обману й інших пороків, які, здавалося б, повністю поглинули наш світ. Український народ у ці дні має особливий привід для зневіри, бо вже понад десять років потерпає від російської воєнної агресії, яка несе смерть і руйнування. По обох берегах Дніпра-Славутича, нашого українського Йордану, як колись на Святій Землі, через злочини сучасного ірода-богоборця «чути голос, плач і тяжке ридання», багато українськихматерів-рахилей«плачуть за дітьми своїми й не хочуть, щоб їх втішити, бо їх немає» (пор. Мт. 2, 18; Єз. 31, 15). Чимало українських сімей змушені шукати порятунку далеко від рідних домівок, як колись Свята Родина скривалася в Єгипті.
У цих непростих обставинах нехай стануть для нас повчальними уроки надії з Історії спасіння. Наш християнський оптимізм черпає натхненняу ХристіГосподі (1 Тим. 1, 1) – не тільки розп'ятому йпомерлому, а й воскреслому і прославленому.Памʼятаймо, що зло насправді вже переможене воскреслим Христом, і символом цієї перемоги став Хрест Голготи. А біля витоків Христової Пасхи, як торжества добра над злом і правди над брехнею, лежить сьогоднішня різдвяна подія. Тому наша радість віднародження Божого Дитяти підсилюється радістю, яку несе воскреслий Господь. «Христос рождається», щоб розірвати кайдани гріха і смерти.І морок навіть найтемнішої ночі неспроможний загасити світло різдвяної зорі, яка відблискує світ Сонця Правди – Христа. Крізь темряву важких і скорботних днів нашого життя цей зоряний блискпровадить нас, як колись мудреців, до нашого Спасителя та Утішителя. І до нас крізь тисячоліття лунає голос Господнього ангела: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, Він же − Христос Господь» (Лк. 2, 10−11).
Улюблені в Господі! Прийміть найщиріші вітання й побажання з нагоди Різдвяних свят! Нехай свято Різдва Христового скріпить нашу християнську надію! Радість і світло різдвяної зорі хай осяє наші душі та серця світлом Христовим. Нехай Слово Боже втілиться в кожному з нас, нехай воно увійде в наше буття й перемінить його. У ці дні постараймося, щоб кожного серця торкнулася радість Різдва Христового: згадаймо тих, хто далеко від нас; діяльно, морально та молитовно підтримаймо хворих, нужденних, засмучених, зневірених. Памʼятаймо, що сьогоднінашої особливої турботи потребують воїни, які мужньо захищають нашу Батьківщину, і наші співвітчизники, які були змушені покинути власні домівкита знайшли притулок серед нас. Дозвольмо, щоб упродовж Ювілейного 2025 року Божого Цар Всесвіту провадив нашими словами, ділами та помислами, являючи через нас Свої невичерпні щедроти Божественної любови, милости й істини. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами!
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
+ Ярослав Приріз,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький
Дано в Дрогобичіпри Катедральному соборі Пресвятої Трійціу празник Святого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця,6 грудня 2024 року Божого
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає притчу про запрошених на бенкет. Таким чином Господь вже вкотре порівнює Царство Боже з бенкетом – святкуванням! Це Царство – завжди велика і радісна подія. Ніколи воно не прирівнюється до чогось сумного, нудного чи нецікавого. Царство Боже означає повноту життя, радість, мир і любов цілісної людини.
Притчу про запрошених на бенкет Христос розповідає, ніби відповідаючи одному юдеєві, який промовив: «Щасливий той, хто їстиме хліб у Царстві Божім» (пор. Лк.14, 15). Цей чоловік, як і кожний ізраїльтянин того часу, мав традиційне юдейське уявлення про месіанський прихід і про Боже Царство. Він, як і кожний правовірний єврей, не міг собі навіть уявити, що до Небесного Царства ввійдуть навернені грішники і погани.
Господь запрошує нас прийняти Добру Новину про споконвічний Божий план щодо життя вічного, який був виявлений через Господа нашого Ісуса Христа. Першими посланцями чи слугами, котрі були послані скликати людей на бенкет, були старозавітні пророки, ті мужі, яких покликав Бог промовляти до людей: «Так сказав Господь». Гостями, яких запросили першими прийти на весільний бенкет Сина Божого, були люди Ізраїлю. Коли ж вони не прийняли запрошення, Бог послав нових посланців – апостолів і перших місіонерів, які понесли це запрошення не тільки до ізраїльтян, а й до кожної людини. Тепер усі люди є покликаними прийти на бенкет спасіння Божого Сина. Небесний Отець любить кожну людину, яка носить Його Образ у своїй душі. Він бажає бачити поряд себе всіх людей. Всі ми є запрошені до вічної радості в Небесному Царстві.
Християнське життя починається з запрошення від Господа – приходьте! Тепер ми у Христі маємо сміливість прийти, наблизитися до Бога, нашого Небесного Отця. Ми маємо особливу нагоду прийти до Нього під час передріздвяного посту, коли приготовляємось святкувати Воплочення Божого Сина. Бог приходить до нас у Різдві, щоб ми могли прийти до Нього у таїнствах спасіння. Він поширює на нас те саме запрошення, яке Він сказав Закхеєві: «Притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі» (пор. Лк. 19,5). Він хоче прийти, щоб замешкати в нас.
Трудність полягає у тому, що наше життя – це лабіринт різних запрошень. Нас часто запрошують у різні місця. Нажаль, часто ми не маємо відчуття того, що головне у житті, не маємо здатності вибирати те, що є правильним, і тому ми не раз приймаємо неправильні запрошення, робимо помилкові рішення. Так ми пропускаємо бенкет, повноту життя у Христі, і женемось за скороминучими благами цього світу.
Коли Ісус промовляє до нас: «Прийдіть», Він знає, наскільки сильно ми бажаємо справжнього миру і сенсу в житті. Він знає, як багато всього нас розчаровує. Він знає рутину нашого життя, як часто ми знеохочені. Він знає, що означає прожити половину життя і зрозуміти, що ти не досяг усього, чого бажав досягнути в цьому житті для спасіння і життя вічного. Він знає, що означає тривожитись, страдати… Він знає як усі ці почуття впливають на нас і тому запрошує нас прийти до Нього. «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (пор. Мт.11,28).
Сьогоднішня євангельська благовість промовляє до кожного з нас – ти запрошений! Ми запрошені до Божого Царства, до вічної слави, до спілкування з Богом. Ми запрошені сидіти за столом з нашим Господом. У Священному Писанні читаємо: «Блаженні запрошені на вечерю Агнця» (пор. Од. 19, 9). Сам Бог Отець через свого Єдинородного Сина Господа нашого Ісуса Христа запрошує нас до Царства Божого. Запрошення це – персональне, звернене до кожного особисто. Воно потребує відповіді. Кожен, навіть й подумки, має сказати:«Так, Господи». Ця відповідь передбачає не лише слова, але й дії. Зокрема, це передбачає іти за Ісусом, слухати Його Слово, зберігати Його Заповіді, жити повнотою святих Тайн та свідчити про Його любов у повсякденному житті.
Наступна думка, на яку сьогодні хотілося б звернути увагу це слова: «Ідіть, усе готове!» (Лк.14,17). Не завтра, але вже сьогодні все є готове. «Ось тепер - час сприятливий, ось тепер - день спасіння», – читаємо у святого апостола Павла у посланні до Коринтян (пор. ІІ Кор 6,2). На означення бенкету у цій притчі є вжите слово δεῖπνον, яке означає основну їжу дня - вечерю, яка споживалася ближче до вечора. Це слово є важливим, бо воно говорить нам про те, які стосунки Ісус хоче мати з нами, коли ми прийдемо до Нього. Східні народи споживали трапезу тричі на день. Сніданок полягав у невеликому сухарику хліба з вином. Обід був маленькою перекускою посеред дороги або серед поля. Вечеря ж була головною трапезою дня: люди могли дозволити собі довго сидіти за столом, бо вся робота вже була зроблена, і вони не поспішали, багато розмовляли між собою. Тому той факт, що Ісус запрошує нас на бенкет-вечерю, описує тісний, довготривалий, особистий стосунок, який Бог хоче встановити з кожним з нас.
Бенкет чи вечеря, про які нам розповідає Христос у сьогоднішній притчі, є нічим іншим як Євхаристією – Трапезою, у якій ми запрошені брати участь на кожній літургії. Євхаристійне богослужіння є передсмаком Месіанського бенкету, коли ми сядемо вечеряти з Господом в Небесному Царстві. Це означає, що кожного разу, коли ми приходимо на небесний бенкет Євхаристії, щоб отримати Найсвятіше Тіло і Кров нашого Господа, ми споглядаємо вперед, на Друге Пришестя – Парусію. Іншими словами, Євхаристія – є передсмаком і передчуттям Бенкету в небі, який все ще має відбутися. Отож коли людина отримує Святі Тайни – Пресвяту Євхаристію – тепер, то, водночас, отримує обіцянку сопричастя з Христом у майбутньому віці. Так як Ісус сказав своїм учням: “Я завіщаю вам Царство, як мені завіщав Отець мій, щоб їли й пили за столом у моїм Царстві” (пор. Лк. 22,29-30).
Сьогоднішній недільний день, який у традиції Церкви називається Днем Господнім – особливим днем для Євхаристії, не є простою дниною нашого життя. Сьогодні є той єдиний день, коли ми маємо привілей прийти до Господа і бути причасником богослужіння. Бог нам служить. Єдиний час, коли ми маємо нагоду, це – теперішній момент. Все, що людина має, це – “сьогодні”, бо “вчора” вже немає, адже вчорашній день минув, а “завтра” для нас може й не настати. Суд для нас не буде тільки наприкінці світу. Він може відбутися будь-коли, бо будь-якого дня ми можемо померти – переставитися і постати перед нашим Господом. Парусія – прихід не є лише наприкінці світу, він вже почався і триває.
«Коли мені треба каятися», – запитав хтось одного старця, а той йому відповів: «В останній день твого життя». «Але я не знаю, який день буде мій останній», - відповів співбесідник. «Тоді кайся щодня», – сказав монах. Ми не можемо вибирати, як чи коли помремо. Ми можемо лише вирішувати, як ми будемо жити зараз – сьогодні. Теперішнє є тією точкою, коли час торкається вічності. Мета часу – дати нам можливість прийти до Бога, щоб відповісти на Його запрошення, на бенкет.
Однак маємо пам’ятати, що прихід є тільки початком. Людина має прийти до Христа, щоб Його пізнати. Після цього вона мусить йти далі, несучи свідчення про Нього. Отримавши нове життя в Христі, ми покликані нести його іншим. Ми стаємо слугами, про яких згадується у сьогоднішньому Євангелії: «Іди щоскоріш на майдани й вулиці міста й приведи сюди вбогих, калік, сліпих, кульгавих… Піди на шляхи та огорожі й наполягай увійти, щоб дім мій наповнився» (пор. Лк.14,21- 23). Господь хоче, щоб Його дім був наповнений і щоб усі Його діти були з Ним. У цьому є і завжди було і буде завдання Церкви – іти на дороги й узбіччя, проголошуючи запрошення на Господній бенкет, доносячи його до кожного, щоб наповнився Божий дім. Це – велике бажання нашого Господа!
Дорогі у Христі! Ця неділя називається неділею Праотців. Вона звіщає нам, що завершується час приготування до Різдва, добігає кінця Різдвяний піст, не біймося прийняти Боже запрошення,боне людина готує Різдво, а Господь, наш Небесний Отець! Відкладімо всі інші запрошення у житті, а відкликнімося на Господній заклик і будьмо учасниками Господньої Вечері. Молімося, щоб кожний з нас побачив красу Господньої трапези і вже сьогодні зазнавав радості від спілкування з Богом. Нехай у цей передріздвяний час благодатна близькість Бога наповнює Ваше життєве покликання освяченими орієнтирами та милостивою Божою підтримкою у служінні Богові й своєму народові. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
15 грудня 2024 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!
У сьогоднішнішому євангельському читанні знаходимо притчу про багача й убогого Лазаря. Апостол і євангеліст Лука представляє нам два протилежні способи життя, дві різні основи для надії на майбутнє. Багатий чоловік одягався так, як найбільші вельможі того часу, мав всього вдосталь та почувався самовистарчальним. Його матеріальні блага додавали йому впевненості у завтрашній день. А під воротами багача лежав нещасний бідний чоловік на ім'я Лазар, який був цілковитою протилежністю до цього вельможі. Люди уникали його і лише одинокі собаки жаліли його і лизали йому рани. Він не міг надіятися ні на самого себе, ні навіть на якусь допомогу від людей, а найбільше, чого бажав би собі, так це насититися тим, що падало зі столу в багача.
Однак незважаючи на всі контрасти життя, і багач, і Лазар мають у цій притчі щось спільне: вони обоє мусіли померти. Божа ж справедливість після їх смерті розставила все на свої місця. Саме смерть розбиває ідеологію суспільного поділу людей на категорії. Вона виявляє найпотаємніші думки їхніх сердець та виставляє на показ саму основу їхнього життя. І що ж ми бачимо? Той, хто покладався на багатство, минуще та дочасне, потрапляє в безодню пекла, а той, хто незважаючи на трясовину нещастя, хвороби та людську зневагу, знайшов Божу руку, перейшов успішно житейське море та переставився на лоно Авраама. Смерть відкрила обом двері вічності, перевела їх туди, куди кожен прямував ціле своє життя згідно своїх вчинків. Цікавою деталлю притчі є те, що ми не знаємо як звався багач, проте вбогий носить дуже символічне ім'я. Слово «Лазар», по-єврейськи «Ель Ацар», означає «Бог допомагає».
Основні теми сьогоднішньої притчі можна сформулювати наступним чином. По-перше, ті, хто уповають на Бога, покладають в основу свого життя Його Слово, дороговкази – Божі заповіді, а тому після смерті успадкують блаженне життя. По-друге, такі нерозкаяні грішники, як євангельський багач, наражаються на вічні кари. По-третє, через Авраама, Мойсея, пророків а сьогодні – єдину святу соборну і апостольську Церкву, Бог відкриває Себе та Свою волю, тому ті, хто це ігнорує, не може скаржитися на свою посмертну участь, бо таким чином противиться Богу. Багач надто пізно звернув свою увагу на Лазаря, надто пізно виявив нездоланну безодню, надто пізно подумав про братів, надто пізно прислухався до Закону і пророків.
Сьогоднішня притча делікатно пригадує нам те, що Ісус досить промовисто говорив «побожним» людям свого часу – біля нас є хворі, каліки, вбогі, заблукані грішники та безліч інших категорій людей, котрим через нас Господь хоче подарувати любов, надію та віру… Деякі люди часів Христа закидали Йому надмірну увагу до грішників, упосліджених, затаврованих, убогих, невчених. За свідченням євангелиста Луки, крім убогих Марії та Йосифа, стареньких Симеона й Анни, убогих пастушків та Східних мудреців – могутні цього світу відразу не приймають незбагненного плану Бога. Християнська любов кличе нас відкритися перш за все на потреби найубогіших, бо «Христос був посланий Отцем, щоб «нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння...» (пор. Лк.4,18), «шукати і спасти те, що загинуло» (Лк.19,10). Впродовж століть християнська любов спонукає багатьох Христових учнів до милостині. Тому Церква, за словами Отців ІІ Ватиканського Собору, огортає любов’ю всіх терплячих через людську слабість, а навіть більше того, в убогих і терплячих бачить образ свого убогого і терплячого Спасителя, а тому старається їм допомогти в недолі і несучи послугу, через них намагається служити Христові (пор. Lumen gentium, 8).
Слід звернути увагу на те, що між Старим та Новим Заповітом відбувається певний розвиток в мисленні і оцінці убогості. В Старому Заповіті часто спостерігаємо загальне переконання, що багатство є краще від бідності і є слушною нагородою, призначеною для людини праведної і богобоязливої: «Щасливий чоловік, що Господа боїться, що в його заповідях вельми милується. [...] Достаток і багатство буде в його домі» (Пс.112,1.3). Вбогість трактується як покарання для людини, яка відкидає мудрі повчання (пор. Прип.13,18). З іншої сторони, убогий є об’єктом особливої уваги, як жертва первинної несправедливості. Відомими є гнівні висловлювання пророків, спрямовані проти приниження (гноблення, експлуатації) убогих. Наприклад, пророк Амос виокремлює приниження убогих посеред головних звинувачень, звернених в сторону Ізраїлю: «Вони праведника продають за гроші й бідного за пару капців; що топчуть голови вбогих у земний порох» (Ам.2,6-7). Такий зв'язок між убогістю і несправедливістю підкреслюється також у пророка Ісаї: «Горе тим, що несправедливі видають закони, що пишуть приписи жорстокі, щоб відправляти вбогих без правосуддя, щоб позбавляти права бідних у моїм народі, щоб з удовиць користь тягнути та сиріт обдирати» (пор. Іс.10.1-2). А святий апостол Яків навчає: «Хіба не вбогих цього світу Бог вибрав як багатих вірою і як наслідників Царства, що його він обіцяв тим, які його люблять?» (пор. Як. 2, 5). Убогість у Святому Письмі є представлена як чеснота, яка не тільки покращує долю убогого, але стається духовною дорогою, завдяки якій людина може знайти справжнє багатство, тобто невичерпний скарб на небі (пор. Лк.12,32-34). Водночас, маємо пам’ятати, що матеріальна убогість ніколи не є метою самою в собі, але є способом наслідування Христа.
«Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають», – каже у притчі Авраам(пор. Лк.16, 29). Господь Бог щодня промовляє до нас різними способами: чи то через вбогих лазарів, чи через Євангелії і Божі заповіді. У своєму Об'явленні Він дав нам все, що ми потребуємо для спасіння. Його Слово голоситься сьогодні по цілому світі, Його сила і ласка спливає на нас через Святі Тайни. Божі заповіді не є якимось авторитарним наказом, який лише обмежує нашу волю. Вони є життям, тою дорогою, якою ми можемо вийти «на лоно Авраама». Але ми здебільшого шукаємо собі якоїсь іншої, легшої дороги до Небесного царства. Чекаємо на якісь незвичайні Божі упімнення і об'явлення, вимагаємо якогось чуда. Неначе той багач думаємо, що коли б дійсно хтось з мертвих наших родичів чи знайомих прийшов до нас з того світу і про все розказав, ну тоді би між нами не було тих, що сумніваються, і всі грішники одразу ж покаялися. Але був прийшов Той, хто по трьох днях воскресив вже одного Лазаря з мертвих і Сам на третій день встав з гробу, але ті, що тоді не слухали голосу закону і пророків, так не повірили і до сьогодні. Реакція недовіри до Ісуса та Його воскресіння також пояснюється словами Авраам з притчі: «Навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять» (пор. Лк.16, 31). Якщо ми слухаємо голосу Божого, живемо Його Словом і Таїнствами які Господь залишив нам ради нашого спасіння, то будьмо певні, що успадкуємо життя вічне. Той, хто гідно бере участь у Божественній Літургії, може вже відчути те, про що писав апостол Павло: "Те, що око не бачило й вухо не чуло, що чоловікові на думку не спало – те приготував Господь тим, які його люблять" (1 Кор.2,9).
Дорогі в Христі! Також і сьогодні коли Україна бореться за свою цілісність і соборність проти агресора московії, Господь покладає на нас, особливу місію бути голосом українського народу який страждає, молитись і боротися згідно свого покликання. Україна стоїть Божою силою саме тому, що молиться наш народ і цілий світ, та уповає на Господню поміч. Бог дав право нашому народові на існування та життя, і цього права ніхто не може від нас забрати. Коли ракети і бомби московії падають на голови наших співвітчизників вони щоразу ранять також і Бога. Його рани можна побачити в наших поранених військових, у жінок, дітей на мирних літніх людях які переживають окупацію агресора. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, святих і праведних яких видала наша земля, наблизить справедливий мир для нашої Батьківщини, дарує нам натхнення для ревного служіння у Його Церкві, щоб славилося пресвяте Його ім’я в нашому народі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь
+ Ярослав
24 листопада 2024 року Божого,с. Медвежа, Дрогобицький р-н
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Свята Церква з нагоди світлого празника Введення в храм Пресвятої Богородиці в сьогоднішньому богослужінні радісно співає: "Днесь в храмі Божім ясна Діва являється й Христа всім звіщає". Зі святого Передання дізнаємося, що літні батьки Йоаким і Анна виконали свою обітницю, дану Богові, і віддали до храму в Єрусалимі свою єдину донечку Марію. Там її зустрів первосвященик Захарія і, виконуючи веління Боже, увів її у Святая Святих, місце, куди раз на рік міг входити лише первосвященик. Це діється тому, що в храм входить Та, Яка повинна стати джерелом радості і спасіння для всього людства – стати Кивотом, що носитиме у собі Сина Божого.
У Святому Письмі нічого не сказано про введення у храм маленької Марії, але про це нам розповідає апокрифічне Протоєвангеліє Якова. Сам же ж факт жертвування батьками своєї довгоочікуваної доньки – Пречистої Діви Марії Богові – має свої паралелі у Старому Завіті. Так у першій книзі Самуїла знаходимо історію про Анну та Елкана, її чоловіка, у котрих народився випрошений у Господа син, коли вони також були на схилі віку. І ось що зробила мати зі своїм малим хлоп'ятком: «А коли відлучила, взяла його з собою в дорогу разом із бичком трилітнім... й привела його в дім Господній... мати привела хлопця до Елі і сказала: "...Про це хлоп'ятко я молилась, і Господь дав мені те, що я просила в нього. За те ж я й віддаю його Господові: по ввесь свій вік буде відданий Господеві!" І зоставила його там Господові» (пор. 1 Сам 1, 24-27). Ці приклади зі Святого Письма і зі Святого Передання є для нас свідченням того, що кого Господь кличе до ближчого співжиття зі собою, від того вимагає більшої любові; любов же вимірюється величиною жертви; а величина жертви вимірюється величиною терпеливості та самозречення.
Декому Господь об'являє про їх покликання заздалегідь, як це було у житті пророка Самуїла, коли його власна мати обітувала його на божественне служіння, кажучи: "Господи сил, коли ти зглянешся над горем рабині твоєї та й згадаєш мене й не забудеш рабині твоєї, й даси рабині твоїй хлоп'ятко, я віддам його Господові на увесь його вік, і бритва не доторкнеться його голови" (І Сам. 1, 11). Подібно було і з життям Йоана Христителя, про покликання якого оголосив ангел Господній, кажучи: "Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлизавета породить тобі сина і ти даси йому ім'я Іван. Він буде тобі радість і веселість, і багато радітимуть з його народження, бо він буде великий в очах Господніх; не питиме він вина, ні напою п'янкого, і сповниться духом святим вже з лона матері своєї і багато синів Ізраїля наверне до Господа, їхнього Бога сам він ітиме перед Ним з духом та силою Іллі, щоб навернути серця батьків до дітей і неслухняних до мудрості праведних, щоб приготувати Господові народ достойний" (Лука 1, 13-17). Сам же Захарія прорік про Івана: «А ти, дитино, пророк всевишнього назвешся, бо перед Господом будеш ходити, щоб приготувати йому дорогу, дати його народові знання спасіння через відпущення гріхів їх» (Лк. 1, 76-77).
Серед людей найбільше і найвеличніше покликання припало на Пречисту Діву Марію — вона мала стати Матір'ю самого Бога, Царицею всього сотвореного Богом буття. З входженням у храм Богом обраної Отроковиці настав час, коли людство знову може наблизитися до Бога як до Свого Небесного Отця, бо Син Божий – стає Сином Діви, і благодать благовістить примирення з Богом, і вхід на небо відкривається всім, хто бажає спасіння. Але не один раз Вона була введена у святеє святих. Вона була прийнята Богом для перебування з Ним на віки: бо через Неї відкрилися Небесні Обителі і був дарований світу Спаситель. Пречиста Діва послужила великому таїнству, таїнству втілення Сина Божого, але Її служіння не припинилося цим. Вона досі продовжує служити і Богові, і людям як Заступниця і Молитвениця перед Богом за гріхи людства, як покров від бід і заслужених покарань, як Утішителька скорботних і засмучених потіха. Господь дарував Її своїй Церкві хоронителькою і заступницею всіх, хто з любов’ю до Неї прибігатиме.
Всі свята, які святкує Церква Христова, поруч зі згадкою про певну історичну подію міститься глибоко таємничий зміст. І навіть тоді, коли історичні обставини абсолютно зрозумілі, свято завжди несе у собі внутрішнє наповнення. Свято Введення в храм Пресвятої Богородиці, окрім історичних подій, несе в собі щось більш глибинне та величне про Богоматір, аніж звістку про Її звичайне тілесне входження у Святеє святих. Нині Преблагословенна Діва Марія також входить у глибини молитовного спілкування з Богом. Та, Яка приготована Творцем стати Вмістилищем Невмістимого, вступає у глибини молитви, благоговіння, любові, чистоти і споглядання. Богом обрана Отроковиця готується до того, аби в майбутньому через Духа Святого стати Матір’ю Живого Бога. Старозавітний Божий храм приймає в себе нове життя – Ту, в Якій духовно народиться і проросте Новий, спасительний Завіт людства з Богом. Старозавітний Божий храм прийняв в себе священний ковчег Нового Завіту, одушевлений храм Спасів, багатоцінний чертог і Діву – священний скарб слави Божої.
У житті Приснодіви Марії храм Божий був невід’ємною частиною великого приготування до Богоматеринства. У храмі Марія перебувала в спілкуванні з Ангелами. В цьому храмі дитина Марія вчиться Божих чеснот, щоб вирости в Божій ласці до великого достоїнства Божої Матері і Матері всіх християн. Отже, Марія приходить в той Старозавітній храм, як місце присутності і життя Бога, щоби через своє чисте та святе життя і самій стати храмом живим, з Якої прийде у світ Спаситель.
Глибокою таємницею покрите земне життя Пресвятої Богородиці від дитинства аж до того часу, коли була вознесена на небо. Сокровенним було й Її життя в Єрусалимському храмі. «Якби хто запитав мене, – говорив блаженний Ієроним, – як проводила час юності Пресвята Діва, я відповів би: те відоме тільки Самому Богові й архангелу Гавриїлу, невідступному Її хоронителеві».
Храм — одне з фундаментальних релігійних понять: домівка Бога серед людей. У Старому Завіті храм є місцем, обраним самим Богом, місцем благодаті, де під час посвячення з'являлася слава Ягве у вигляді хмари, яка наповнює Святиню (див. 1 Цар. 8, 10-11). Єрусалимський храм був прообразом Христа – справжнього «місця» зустрічі Бога і людини. Таким же «місцем» стала і Церква Христова – спільнота вірних: «Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом» (2 Кор. 6,16). Місце, де спільнота Церкви «на спомин» Христа (Лк. 22,19) збирається для «ламання хліба» (Ді. 2,42) – служіння Євхаристії, є християнським храмом. Також можемо сказати, що християнське життя, християнське зростання – це ніщо інше як безперервний вхід у Божественні таїнства. Ми крок за кроком покликані заглиблюватися в таїнство Божого життя.
Сьогоднішнє свято Введенням у храм Богородиці вказує нам на цю єдину, правдиву роль Божого храму у нашому житті. Як і Пречиста Діва Марія, ми повинні віднайти і для себе тут своє покликання і ціль в житті, приносити в жертву свою молитву і любов. Як і для Богородиці, Божий храм повинен стати тою правдивою школою життя для всіх нас, особливо для нашої молоді та дітей. Саме тут Господь кличе усіх, щоб ми Його пізнавали, любили і виростали в цьому пізнанні та любові. Тут кожна дитина має усвідомити, до чого вона призначена згідно з Божою волею – те, що вона посвячена Богові ще в момент першого її входу в храм, підчас тайни хрещення, і має бути вірна своєму Сотворителеві до кінця свого життя.
Дорогі у Христі! Сьогодні, святкуючи величне свято Введення у храм Пресвятої Богородиці і роздумуючи над цією подією, ми маємо нагоду подивитися не тільки цей окремий етап Її життя, але й на ціле Її життя, на те, як у своєму житті вона використала Божі дари. Нехай це свято також буде для нас нагодою приглянутися і до свого життя.
Просімо Пречисту Діву Марію, щоб Вона покриває своїм омофором наше воїнство, нашу країну та наш народ. Нехай за Її молитовним заступництво Господь, наблизить перемогу та справедливий довгоочікуваний мир на нашій землі, допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любови. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
21 листопада 2024 року Божого,м. Старий Самбір
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!
Преосвященний владико Григорію,всечесні і преподобні отці,дозвольте поділитися з вами певними думками з приводу проголошення Папою Франциском наступного ювілейного 2025 року Божого.
Про звичай відзначати Ювілейні Роки довідуємось з книг Старого Завіту. Кожні 50 років звук рогу скликав Божий народ відзначати святий рік. У книзі Левітів читаємо: «І вважатимете за святий п’ятдесятий рік, і проголосите волю всім мешканцям краю… П’ятдесятий рік буде для вас ювілейним роком»(Лев.25.8-23). Цей рік оповіщався протяжними трубними звуками баранячого рогу, який позначається у єврейській мові словом «йовель», що й дало назву цілому року.
Це був період відновлення, прощення і повернення до витоків. У цей рік особливий наголос було зроблено на особливій присутності Божої благодаті серед народу та відновлення справедливості. Важливо підкреслити, що йдеться не просто про моралізуючі заклики, нагадування чи поучення, але про закони і приписи, що містяться у Кодексі Святості (пор. Лев. 17, 26), які необхідно було зберігати як запоруку перебування Бога серед свого народу та життя народу на своїй землі.
Традицію святкувань Ювілейних років у Римо-Католицькій Церкві започаткував папа Римський Боніфацій VIIIу 1300 році (1294 – 1303). Започаткувати Ювілей, можливо його, спонукало те, що кількома роками раніше, у 1291 р., завершилася велика мрія хрестових походів зробити Святу Землю християнською. В певному сенсі Рим через християнський Ювілей став новим Єрусалимом, набув нової центральної ролі в духовній християнській сфері.
Тому число 100 мало для папи Боніфацій VIII дуже важливе символічне значення. Він наказав, щоб майбутні ювілеї відзначалися кожні сто років. Фактично це рішення не було дотримане, бо вже в 1350 році, слідуючи старозавітному ритму юдейських ювілеїв, був відзначений другий християнський ювілей, лише через 50 років. Папа Климент VI (1342-1352, проголосив ювілей 1350 року, щоб зрівняти інтервал з інтервалом біблійного ювілею. Пізніше папа Римський Урбан VI (1378-1389) скоротив цей інтервал до 33 років, тобто до тривалості земного життя Ісуса, а папа Павло II (1464-1471) – до 25 років, що залишилось у практиці Римо-Католицької Церкви до сьогодні. Деякі Понтифіки також проголошували «надзвичайні святі або ювілейні роки», тобто ті, які не співпадали зі звичайними періодами святкування ювілейного року.
З короткого історичного екскурсу бачимо, що святкування ювілейного року, хоч і базується на старозавітній біблійній основі, проте остаточно сформувалося і переосмислилася у Римо-Католицькій Церкві, починаючи приблизно з XIV ст. Тим не менше, проголошуючи 2025 рік Ювілейним, Папа Франциск запросив до участі у ньому не тільки вірних Римо-Католицької Церкви, але й Східні Католицькі Церкви. Він, зокрема, написав: «Особливо я хотів би запросити до цієї прощі вірних Східних Церков, найперше тих, які вже перебувають у повному сопричасті з Наступником Петра. Вони, які так багато страждали, часто аж до смерті, за свою вірність Христові та Церкві, повинні відчувати себе особливо бажаними в Римі, який є Матір’ю і для них, де зберігається так багато спогадів про їхню присутність. Католицька Церква, збагачена їхніми давніми літургіями, богослов’ям і духовністю Отців, ченців та богословів, хочу символічно виявити їм і їхнім православним братам та сестрам свою гостинність у той час, коли вони вже йдуть своєю власною Хресною дорогою, адже часто змушені покинути свою батьківщину, свої святі землі, звідки насильство та нестабільність виганяють їх до безпечніших країн...» (булла Spes non confundit («Надія не засоромить»), п. 5).
Тому Українська Греко-Католицька Церква як одна з 23 Східних Церков, яка перебуває в єдності з Римським Апостольським Престолом, відгукнулася на заклик папи Римського Франциска відсвяткувати 2025 рік як Ювілейний.
Оскільки відзначення Ювілейного року є традицією передусім Римо-Католицької Церкви, Східні Католицькі Церкви, відзначаючи його, роблять це відповідно до особливостей власної церковної традиції, адже мають право і обов’язок прославляти Господа Бога у своєму власному обряді, згідно з приписами літургійних книг власної Церкви свого права. Зберігати власний обряд означає бути вірним своїй традиції, тобто богословʼю, богослужінню, церковній дисципліні і власній духовній спадщині, тощо (див. LG, 23; UR, 14–17; OE; кан.28 ККСЦ).
Усвідомлюючи біблійно-богословське значення Ювілею, вірні УГКЦ покликані відзначити Ювілей 2025 року Божого, користуючись надбаннями власної тисячолітньої церковної спадщини, памʼятаючи, що це, передусім, – «сприятливий час» (пор. 2 Кор. 6, 2) для навернення і духовного зросту, який спонукає до усвідомлення, що саме Господь є володарем світу і людського життя.Тому для належного відзначення Ювілейного 2025 року вірними Української Греко-Католицької Церкви у дусі їх власної церковної спадщини Синод Єпископів створив відповідний Ювілейний Комітет (див. Постанови №12-14, Зарваниця, 2–12 липня 2024), який опрацював план заходів на загальноцерковному, єпархіальному та парафіяльному рівні в Україні і на поселеннях. Це допоможе нашим вірним глибше пережити Ювілейний 2025 рік Божий.
Оскільки УГКЦ як Помісна Церква належить до християнського Сходу, зберігає та плекає візантійську духовність, богослов’я, канонічний порядок та приписи літургійних книг власної Церкви, то Ювілейний оргкомітет, в дусі нашого київського благочестя, старався розробити власні символи та душпастирські ініціативи для відзначення Ювілейного 2025 року: Опрацьовано «Душпастирський календарний план заходів Ювілейного року УГКЦ»; Відкрито веб сторінку Ювілейного року в УГКЦ за посиланням -www.ugcc.ua/iubilaeum2025; українською мовою перекладено буллу папи Франциска «Spes non confundit» («Надія ж не засоромить»); має вийти послання Блаженнішого Святослава з нагоди Ювілейного року.
Центральною подією Ювілею 2025 року для вірних УГКЦ буде Архієрейська Божественна Літургія у Римі 28 червня 2025 року, яку очолить наш Патріарх Блаженніший Святослав, за участю Синоду Єпископів УГКЦ, духовенства, богопосвячених осіб та мирян з різних куточків світу. Крім паломництва до Риму, яке здавен вважається центром Ювілейного року, папська булла Spes non confundit заохочує вірних до паломництв до інших санктуаріїв. З огляду на це, а також враховуючи російську військову агресію супроти України, яка перешкоджає бажаючим вірним нашої Церкви взяти участь у святкуваннях в Римі, можна буде відвідати ювілейні відпустові святині в Україні, зокрема це катедральні і прокатедральні храми.
Ювілей розпочнеться на рівні всієї Церкви 24 грудня 2024 року богослужбовим обрядом відкриття Святих Дверей в базиліці Святого Петра у Ватикані, а завершиться зачиненням Святих Дверей у згаданій базиліці 6 січня 2026 року, на свято Богоявлення Господнього. Для відзначення Ювілейного року в УГКЦ (в Україні і на поселеннях) передбачені різноманітні заходи та ініціативи на Архиєпархіальному, Єпархіальному та Екзархальному рівнях. У неділю, 29 грудня 2024 року Божого, у катедральних (а також прокатедральних) храмах відбудеться урочисте відкриття Ювілейного року за спеціальним богослужбовим обрядом та Архиєрейською Божественною Літургією.
Також 2025 рік є особливий для усіх християн, бо у ньому сповнюється 1700 літній ювілей Першого Вселенського Собору, коли вперше всі християнські єпископи Неподіленої Церкви зібралися, аби захистити свою віру у Христа від намагань спотворити її мудруваннями «світу цього». Тоді був сформований «Символ віри» – еталон правильного богомислення, з яким християни століттями звіряють свою віру і свою поведінку, прямуючи через бурхливі хвилі випробувань і викликів «світу цього» у надійному човні Церкви Христа, «Сина Божого, Єдиносущного з Отцем» і «Співпоклоняємого зі Святим Духом»; Христа, Який сказав: «Я – двері. Хто ввійде через Мене – спасеться. Він увійде, вийде – і знайде пасовисько!» (Йо. 10, 9).
Отож, коли Церква розпочинає святкування Ювілейного 2025 року із заклику апостола Павла у посланні до Римлян: «Надія ж не засоромить» (5,5), то одночасно має сенс переглянути та поглибити розуміння чеснот віри та любови. Таким чином, цілий ювілейний рік мав би стати для нас паломництвом і пізнанням Живого Бога: часом поглиблення віри, плекання надії та практикуванням любови.
Отож,Церква закликає нас до дії, до конкретних вчинків милосердя, бо надія не терпить пасивності; вона кличе нас служити і підтримувати один одного. У найважчі моменти, коли навколо панує невпевненість і страх, ми маємо нагадувати один одному про те, що кожен з нас може стати носієм Божої любові для ближніх, свідком Його присутності.
У ювілейний рік нам важливо наростити молитовні ініціативи та харитативні зусилля для того, щоб допомогти одне одному та підтримати нашу націю у час виснаженої війни московії проти нашої країни. Підтримаймо наше воїнство, яке зі зброєю в руках протистоїть агресору. Не забуваймо про поранених, які пожертвували своїм здоровʼям заради нашої з вами безпеки. Молімося за полеглих, які віддали своє життя за ближніх. Допомагаймо родинам, які втратили своїх синів, родинам безвісті пропавших, внутрішньо переселеним особам та всім жертвам війни.
Нехай Пресвята Богородиця покриває нас своїм омофором і береже нашу країну та наш народ.Нехай за Її молитовним заступництво Господь, наблизить перемогу та справедливий довгоочікуваний мир на нашій землі,допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любови.
+ Ярослав
19 листопада 2024 року Божого, м. Дрогобич
Детальніше...