SDE
Ярослав Приріз

Пасхальне послання владики Ярослава (2015)

07 квітня 2015
Мир у Господі та моє архиєрейське благословення! Прийдіть, усі вірні, поклонімся святому Христовому воскресенню,  ось бо прийшла через хрест радість усьому світові. (Пасхальна Утреня) Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні ченці та черниці! Дорогі В Христі брати і сестри!   Христос Воскрес! Ось вже майже дві тисячі років святкує Церква своє найбільше свято – Христову Пасху. Цього року ми знову співпереживаємо перехід нашого Спасителя через страждання і смерть до воскресіння і життя, – перехід, що дарував світові відкуплення. Від апостольських часів і донині звучить проповідь про це найбільше чудо в історії людства. Церква несе цю благовість не просто як повідомлення про історичний факт, а прагне, щоб кожен пережив Христове Воскресіння як доленосну для себе подію.Це свято стосується кожної людини, бо відкриває перед нею перспективи нового життя в Господі. Тому апостол Павло пише: «Той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом своїм» (Рим. 8, 11). На іконі Воскресіння Христового споглядаємо, як Спаситель за руку виводить Адама і Єву з глибин аду. Через наших прародичів Господь повертає до життя все людство, кожного з нас. Тепер від кожної людини залежить, як вона скористається подарованим їй спасінням; чи відгукнеться на таку безмежну любов Господа, який страждав і помер задля нас. Ми покликані цю любов прийняти, сповнивши все своє життя живою вдячністю Господу та служінням ближньому. Любити Бога – значить присвятитися сповненню Його заповідей, бути готовим пожертвувати всім заради Нього. Любов до Бога, яка проявляється в любові до ближніх, вимагає готовності пожертвувати навіть найдорожчим і найнеобхіднішим. Справжня християнська любов спонукає людину до великого самозречення. «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає», – каже євангелист Іван (Ів. 15, 13). Упродовж останніх місяців увесь світ став свідком численних прикладів дивовижної самопожертви на українській землі її синів і дочок. Ці наші брати і сестри, які віддали найдорожче, що мали, – власне життя, – за рідний край, за незалежність і соборність Батьківщини, за гідність і свободу кожного її мешканця, на ділі виявили Божу любов, що наповнила їхнє серце, а своєю жертвою з’єдналися з жертвою Пасхального Агнця Христа, який віддав своє життя за порятунок світу. Віримо, що Всевишній прийняв їхню жертву та відкрив перед ними двері вічного життя і пасхальної радості, яка не проминає. Не меншу самопожертву та любов виявляють і ті тисячі наших співвітчизників, котрі ділами милосердя, благодійністю, волонтерською діяльністю підтримують наших воїнів, опікуються вимушено переселеними особами, допомагають тим, котрі перебувають на тимчасово окупованих територіях. Роблячи ці діла милосердя, вони виявляють любов до самого Господа, котрий колись скаже до праведників по своїй правиці: «Я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене» (Мт. 25, 35). Нехай воскреслий Спаситель дасть нам сили і надалі виконувати Його заповіді любові до Бога і ближнього! Свято Христової Пасхи вносить світло надії в темінь проблем, труднощів і несправедливостей, які нас оточують, бо демонструє, що хоч би яким складним був наш життєвий шлях, зло і неправда ніколи не можуть остаточно запанувати, а перемагає завжди Божа Істина і Божа Любов. «Воскрес Христос – і впали демони. Воскрес Христос – і радіють ангели», – повчає нас св. Іван Золотоустий. За Страсною п’ятницею, в якій була зрада, підступ, злоба, страждань і смерті, неодмінно наступає світла Неділя Воскресіння. Тому в наших літургійних піснеспівах Церква радісно закликає: «Небеса ото достойно нехай веселяться, земля ж нехай радується, нехай празнує і світ, видимий увесь і невидимий, бо Христос востав – радість вічна». Остаточним актом людської історії є не терпіння і страждання, а радість воскресіння. Тому радіймо нині духовною радістю, святкуючи Христову перемогу над адом і смертю. Обставини та події, що оточують нас, на перший погляд не виправдовують нашої радості. Ми святкуємо свято Христового Воскресіння, проте небо над українською землею все ще вкрите хмарами воєнних лихоліть, що не дозволяють нам вповні пережити радість Пасхальної події. Наша країна все ще потерпає від нашестя окупантів, кровоточить рана на тілі українського народу, завдана підступним північним агресором. Людські жертви від військових конфліктів і терористичних актів показують, що наш світ скалічений і страждає від гніту сил зла. Ми стали свідками жахливих злочинів проти українського народу не тільки на полях битви, а і в мирних містах і селах. Проте в ці найважчі моменти нашого життя згадаймо слова, які Христос не один раз промовляє для підбадьорення своїх послідовників: «Не бійтеся!» (пор. Мк. 5, 36; Лк. 5, 10; 8, 50; 12, 32). Ці слова скеровані і сьогодні до нас. Часом нам може здаватися, що ситуація безнадійна і наше становище безвихідне, проте євангельське читання у Свято Пасхи додає нам впевненості: «І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява» (Ів. 1,5). Ми черпаємо особливе натхнення з пасхальної події: темрява не може перемогти світла, хоч би й силкувалася затьмарити його; світло Христове здатне засяяти там, де гріховна пітьма хоче позбавити нас усілякої надії! Дорогі в Христі! Щиро вітаю всіх зі світлим празником Воскресіння Христового! Нехай воскресна радість увійде в кожен дім і в кожну родину. Донесімо її скорботним і знедоленим, хворим і немічним, усім тим, хто потребує нашої уваги і підтримки. Передаваймо її і тим, хто перебуває далеко від рідного дому. Нехай невечірнє світло Христової Пасхи освячує наш життєвий шлях та скріплює нашу віру в неминучість перемоги добра й істини. Нехай світла звістка про воскреслого Спасителя з'єднується нині з нашою твердою надією на перемогу правди і світла в нашому особистому житті та в житті нашої Батьківщини. «Воскресіння день просвітімося торжеством, одні одних обіймім і так усі заспіваймо: Христос воскрес із мертвих. Смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! ХРИСТОС ВОСКРЕС! – ВОІСТИНУ ВОСКРЕС! + Ярослав, Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі, при Катедральному соборі Пресвятої Трійці, у Квітну неділю 2015 року Божого Детальніше...

Слово з нагоди святкування 201- річниці від дня народження Т.Г. Шевченка

10 березня 2015
Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесні отці, представники місцевої влади!Улюблені у Христі брати і сестри! Сьогодні ми вшановуємо 201-річницю від дня народження великого сина українського народу Тараса Шевченка. Щоб усвідомити, ким є для українців Тарас Шевченко, достатньо лише пригадати, що вже в кінці XIX - в першій половині XX століть практично в кожній українській хаті був портрет великого Кобзаря. Це свідчить про те, що Шевченко зробив велетенський вплив на уми і серця українців. Хоч він не був політиком, проте на його ідеях виховувались і виховуються громадські організації і народ в цілому. Він не був полководцем, але його слово мобілізувало і мобілізує мільйони українців до боротьби за власні права і свободи та людську гідність. Згадаймо хоча б минулорічний майдан – Патріарх української літератури був дуже виразно присутній на «революції гідності» нашого народу. Він не прагнув бути пророком, проте своїм могутнім словом як Мойсей вивів свій народ з “єгипетського” ярма, хоча сам так і не побачив землі обітуванної. Знедоленому безправному українському народові необхідний був великий муж, речник, патріарх, подвижник і пророк, таким став Тарас Шевченко. Це поет, даний Богом, його слово було і є «воістину гуком воскреслої труби архангела”, пише Куліш у “Спогадах про Шевченка” і називає його національним пророком. Пророк бачить те, чого інші не добачають. Пророк передбачає майбутнє але передусім пророк розмовляє з Богом і виголошує його істини перед лицем народу. Він не був дипломатом, але своєю відомою по всьому світі творчістю здобув для України та українців належне визнання та пошану. Творчість Тараса Шевченка - надчасовий, вічноживий скарб світової культури. Вона стала невід'ємною частиною багатьох національних культур та має неабияке значення у світовій літературі. Популярність Шевченкових творів особливо бурхливо зростала в час національно-визвольних змагань різних народів. Твори українського генія перекладені на різні світові мови. Він не був церковним проповідником, але своєю щирою вірою в Бога, дитячою відданістю Творцеві, гарячими віршами-молитвами вже кільканадцять десятиліть вчить нас молитися. Протягом усього життя Шевченко молився, брав участь у богослужіннях, про що свідчить хоча б фрагмент листа до Варвари Рєпніної, писаного вже із заслання 28 лютого 1847 року: «Вчора просидів я до ранку і не міг зібрати думок, щоби закінчити листа; якось-то беззвітне почування оволоділо мною. Перед благовістом до заутрені прийшли мені на думку слова Розп’ятого за нас, і я немовби віджив, пішов на утреню і так радісно, чисто молився, як, здається, ніколи раніше. Тепер я говію,– писав поет,– і сьогодні прийняв святі тайни, хотів би, щоб усе життя моє було так чисте, прекрасне, як сьогоднішній день.» Молитва – це невід'ємний елемент поклоніння Богу, який завжди характеризував український народ та був, безумовно, присутній і в житті Шевченка. Відомо, що Великий Кобзар вже з дитинства знав Святе Письмо і був вихований у релігійному дусі. З-посеред біблійних книг йому особливо імпонував Псалтир. Зараз у незалежній Україні по-новому відкриваємо релігійні мотиви його творів, які чи то спотворювалися, чи то замовчувалися імперсько-більшовицькою пропагандою в різні часи. У творчості поета молитва має віршовану форму. У своєму діалозі з Богом Шевченко часто обирає позицію старозавітного молільника, переживає за важку долу свого народу, нарікає на суспільні негаразди або страждання окремої людини, зокрема власні. Показовою в цьому плані є добірка його молитовних гімнів у „Давидових псалмах”, якими він наслідує форму біблійних псалмів. Ось приклад Шевченкової псаломної молитви: Помолюся ГосподевіСерцем одинокимІ на злих моїх поглянуНезлим моїм оком(Т. Шевченко, Давидові псалми, 53). В умовах складних процесів нашого державотворення, коли після затяжної і гострої суспільно-політичної кризи зовнішній агресор – московія, вчергове віроломно зазіхає на соборність України, залишаються актуальними заповіти Тараса Шевченка. Згадаймо, як він писав: Борітеся — поборете,Вам Бог помагає!За вас правда, за вас славаІ воля святая!(Т. Шевченко, Кавказ) У ці непрості для нашої Батьківщини дні нас має надихати «патріотична молитовність» Шевченка: Свою Україну любіть,Любіть її во время люте,В останню, тяжкую минутуЗа неї Господа моліть.(Т. Шевченко, Чи ми ще зійдемося знову?..) Актуальним для нас є й заклик Шевченка до єднання в ім’я утвердження нашої незалежної України: Обніміте ж, брати мої,Найменшого брата, –Нехай мати усміхнеться,Заплакана мати.…Обніміться, брати мої,Молю вас, благаю!(Т. Шевченко, І мертвим, і живим, і ненародженим). Український народ, душа якого є християнською, не повинен ні в якому разі забути цих релігійно-патріотичних мотивів творчості Великого Кобзаря і на них будувати основи своєї державності. Як і Шевченко, ми також маємо твердо покладатись на Бога, щоб дожити до часу здійснення Шевченкових ідеалів свободи і любові, коли: Врага не буде, супостата,А буде син, і буде мати,І будуть люди на землі.(Т. Шевченко, Т. Шевченко, І Архімед, і Галілей) +Ярослав 9 березня 2015 року Божого,м. Дрогобич, Муздрамтеатр Детальніше...

Вступне слово на відкритті заходів з нагоди 200-тої річниці від дня народження о. Михайла Вербицького

06 березня 2015
Cлава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесні отці, представники місцевої влади.Шановні учасники ювілейних урочистостей! Мені дуже приємно сьогодні бути присутнім на цьому важливому заході – вшанування пам’яті автора музики українського державного гімну о. Михайла Вербіцького. Хочу подякувати організаторам цих святкувань, які незважаючи на те, що наша держава переживає непрості часи російської збройної агресії, змогли організувати і сьогоднішню ранішню Літургію у виконанні нашого славного хору «Легенда», і цю святкову академію. Дуже важливо посеред канонади гармат не втратити почуття прекрасного. А це прекрасне являє нам наша українська культура, яку вороги нашого народу віками намагалися знищити. Це прекрасне видобував з української душі і клав на нотний стан й композитор о. Михайло Вербицький, 200-ту річницю народження якого відзначаємо 4 березня 2015 р.Б. Думаю, що сьогодні багато буде сказано про музичну творчість о. Михайла Вербицького. Тому не хочу повторювати те, що говоритимуть фахівці. Натомість мені як представнику духовенства вартувало б звернути увагу на наступне. Михайло Вербицький був греко-католицьким священиком, походив зі священичої сім’ї (його батько - священик), члени його ширшої родини були духовні особи (тіточний брат – владика Іван (Снігурський), єпископ перемишльський). Як це характерно для тих часів, коли наш народ не мав власної держави, то священики УГКЦ були не лише його духовними провідниками, але й національними будителями. В священичих родинах плекалася українська культура, розвивалося українське слово, лунала українська пісня, виховувалися національні лідери… Зараз ми щораз більше відкриваємо для себе провісника національного відродження о. Івана Могильницького, будителя українського духу о. Маркіяна Шашкевича й інших священнослужителів, які в ті часи були чільними представниками тоді не чисельної саме української інтелігенції. Для мене це є ознакою чогось глибшого: біля джерел української культури стоїть духовне життя, фундаментом української ідентичності є духовність українського народу. Недаремно, як це показує наша недавня історія, вороги української незалежності нищили українську Церкву: адже значно легше є маніпулювати бездуховним натовпом. Хто знає минуле, добре розуміє, чому й сьогодні УГКЦ є так атакована північним сусідом. Запитаймо себе: наскільки автентичною буде українська культура, позбавлена своїх духовних витоків? Не можна, як каже наша приказка, рубати гілку, на якій сидимо. Зараз, коли ми в умовах української незалежності плекаємо українське мистецтво, музику, пісню, літературу і т.д. не сміємо віддалятись від наших духовних джерел. Плекаймо побожного духа і тоді нам не забракне достойних патріотів, поетів, композиторів, митців… Тому я з великою охотою відгукнувся на ініціативу взяти участь у цьому важливому заході на вшанування о. Михайла Вербицького – священика, який є автором музичного символу нашої держави. Фахівці називають його «мужем високого таланту, Композитором з великої букви, патріярхом західно-української професійної музики». Він працював зі священичим патріотизмом і з повною самопосвятою, надаючи поетичним творам красу невмерущої пісні. о. Вербицького вважають дійсним творцем хорового співу, солоспіву, вокальних ансамблів, музики для театральних вистав, увертюр для симфонічної оркестри та численних церковних композицій. Кажуть, що його головною заслугою було розбудження музичного руху в Галичині. Проте думаю, що своєю невтомною працею о. Михайло популяризував не лише музику, але й галицьке українство, яке в ХІХ ст. було затиснуте польською та російською мовами та ворожо наставленим москвофільством. Ще донедавна о. Михайло Вербицький був для нас зовсім невідомим. Про його смерть згадав лише один часопис, помістивши невеликий некролог про те, що 9 грудня 1870 р. численне духовенство Яворівського та близьких деканатів брало участь у похороні в селі Млинах його пароха о. Михайла Вербицького – забутого, але високо Богом обдарованого Композитора церковного і світського співу, добре відомого також ревнителя богослужіння. Небагато людей за часів Радянського Союзу знали про існування гімну «Ще не вмерла Україна», не говорячи вже й про те, що автором його музичної композиції є священик Української Греко-Католицької Церкви. Згодом, вже за незалежної України, 12 квітня 2005 за участю Президента Віктора Ющенка в с. Млини (тепер - Польща) було посвячено пантеон над могилою о. Вербицького. А вчора я повернувся з с. Млинів, де під патронатом Президента Республіки Польща Броніслава Коморовського за участю Глави й Отця нашої Церкви Блаженнішого Святослава та греко-католицьких єпископів України й Польщі відбулися святкові заходи на вшанування 200 – річчя від дня народження о. Михайла Вербицького (1815-1870) та 150 – ї річниці першого публічного виконання національного гімну України. Так що цей великий син українського народу потрохи знаходить визнання серед своїх нащадків. Проте думаю, що навіть на 24-ій річниці відновлення української незалежності буде надто сміливим сказати, що ми вповні відкрили для себе особу о. Михайла Вербицького, як автора численних музичних композицій та першопрохідця професійної музики Галичини. Переконаний, що сьогоднішня подія – ще один вклад у донесенні до широкого загалу знань про духовні джерела української музики. Тому ще раз дякую ініціаторам та організаторам цього святкового заходу у м. Дрогобичі. Нехай Господь щедро всіх благословляє! +Ярослав м. Дрогобич, Муздрамтеатр5 березня 2015 року Божого Детальніше...

Слово владики Ярослава в ІІ-у річницю смерті владики Юліана (Вороновського)

02 березня 2015
Слава Ісусу Христу!Всесвітліші і всечесніші отці, дорогі семінаристи, улюблені в Христі брати і сестри. «Правилом віри… явила тебе твоєму стадові всіх речей істина…». Саме ці слова тропаря з богослужіння святителя спливають на думку, коли згадуємо упокоєного в Бозі владику Юліана (Вороновського). Блаженної пам’яті владика Юліан відійшов по вічну нагороду 28 лютого 2013 року Божого, сьогодні ми вшановуємо другу річницю його переставлення. Він прожив нелегке життя – під трьома різними чужими політичними режимами: польським, німецьким та більшовицьким, і лише в останній третині виділених йому Господом років втішався даром, який Господь послав народу, який він так любив, - незалежною Україною. Владика Юліан щиро вболівав за долю українського народу, часто промовляючи: «Я готовий терпіти, лише б моєму народові було добре». Віра владики Юліяна зародилась в простій та побожній українській родині, яка крім нього виховала ще одного священнослужителя – блаженної пам’яті ієромонаха Василя. Віра його надихалась прикладом власних близьких родичів, які були вірними синами та дочками своєї Церкви. Віра його молитовно кріпла в монашій студитській спільноті, до якої він вступив у 1958 р. Віра його ставала свідомішою та осмисленішою під час інтелектуальних студій у державних та духовних закладах освіти. Віра його розвивалась у товаристві підпільних священнослужителів, монашества та мирян у часи, коли признатись у тому, що ти є вірним Христовій Заповіді «Щоб усі були одно» (пор. Йо.17, 21), означало стати об’єктом не тільки насмішок та підозрінь, але й переслідувань та ув’язнення. Віра його завжди живилась молитвою, з якої він сам черпав сили для свого душпастирського служіння і до якої не припиняв заохочувати всіх оточуючих. Владика Юліан не тільки зберігав та плекав Христову віру у власному житті, але й словом і ділом був її відважним проповідником. Віра його надихала та скріплювала тих, хто був поряд з ним. Віра його допомогла нашій Церкві воскреснути в кінці 80-их – на початку 90-их років. Віра його допомагала Церкві ставати з колін, коли у 1990 р. в надзвичайно важки умовах відновлювалась Львівська Духовна Семінарія, якої він був ректором; коли у 1994 р. він очолює та починає розбудовувати новостворену Самбірсько-Дрогобицьку Єпархію; коли створює Катехитичний Інститут та Дрогобицьку Духовну Семінарію; коли освячує новозбудовані рукотворні храми та коли робить все, щоб оновлювались храми людських душ. Його віра у великі перспективи розвитку нашої Церкви, яку він виражав чи не на кожному засіданні Синоду Єпископів, закликаючи не припиняти боротись за визнання Патріархату, сьогодні скріплює та надихає до активних зусиль кожного вірного УГКЦ. Життя владики Юліяна – це книга Божої любові, яка була відкрита і доступна для кожної людини. Гортаємо в нашій пам’яті сторінки життя Владики Юліяна і зауважмо, як сильно перегукується це життя із Божим словом про Любов: «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усе перетерпить. Любов ніколи не минає» (1 Кор, 13, 4-8). Це все – про нього. І в цій любові – справжня його велич. В першу чергу – любов до Бога, до Церкви, до рідного народу, до кожної людини. Кажучи словами Апостола Павла, блаженної пам’яті архиєрей Юліан «боровся доброю борнею, біг скінчив – віру зберіг» і тепер йому приготований «вінок справедливости» (пор. ІІ Тим.4,7-8). Молячись за упокій цього мужа молитви, ми одночасно благодаримо Господа за ті великі діла, які Він через подвиг віри нашого дорогого владики здійснив для нашої Церкви та Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. Сьогодні його немає серед нас фізично, але ми віримо, що він разом з нами молитовно предстоїть перед Престолом Всевишнього на Небесній Літургії. Ми молимось за нього, але одночасно звертаємось до нього, просячи, щоб він не переставав бути таким же ж ревним молільником за свій народ, яким він був і під час свого земного життя. Амінь. + Ярослав 28 лютого 2015 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Різдвяне послання владики Ярослава (2015)

29 грудня 2014
Почуйте всі аж до краю землі: Бо з нами Бог (Велике повечір’я, пор. Іс. 8-9). Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!Господь знову сподобив нас зустріти величне свято Христового Різдва. Святкуючи Різдво Христове, ми згадуємо подію, яка докорінно змінила весь хід людської історії, бо завдяки їй Бог перебуває посеред нас. Предвічний Син Божий стає людиною, приймає на себе людські немочі і слабкості, щоб звільнити нас від нестерпного тягаря наших гріхів. Нині, за словом св. Іринея Ліонського, «Син Божий став Сином Людським, щоб синів людських зробити синами Божими». Тому, усвідомлюючи велич події Різдва, ми духом радіємо та словами літургійного гімну разом з усією Церквою взиваємо: «Народ, що в пітьмі ходить, побачив світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло… Бо хлоп’ятко нам народилося, сина нам дано: Бо з нами Бог» (пор. Іс. 9, 1.5). У цьому закликові «З нами Бог!» приховане джерело нашої надії та запевнення теперішніх і прийдешніх перемог над силами зла, які не раз загрожували чи й нині загрожують нам. Справді, історія знає чимало прикладів, коли наш народ, поклавши все своє уповання на Бога, долав труднощі по-людськи нездоланні. Із переможною піснею «З нами Бог!» на вустах наші предки протистояли навалам ворогів, змагалися з труднощами та долали випробування, скріпившись духом у непрості моменти національного буття. Минулого року ворог знову підступно напав на нашу Батьківщину, захопив частину нашої землі, а іншу роздирає щоденними атаками, завдаючи невимовних страждань сотням тисяч наших братів і сестер. На захист рідної держави виступив об’єднаний народ – від Сходу до Заходу, від Півдня до Півночі. Чоловіки і жінки, а навіть особи похилого віку та діти дають приклад великої посвяти та самопожертви, бо твердо вірять, що кожне зусилля і кожна, навіть найменша, жертва наблизить спільну велику перемогу добра над злом, правди над оманою, любові над ненавистю. Віра ця закорінена не тільки у розумінні справедливості нашої боротьби: адже не ми почали цю війну, не ми були агресором, не ми зазіхнули на чуже. Ця віра закорінена передусім у свідомості, що Господь з нами, бо Він завжди стає на бік покривджених, знедолених, заплаканих і пригнічених. Тому посеред цих випробувань, коли кращі сини й дочки нашого народу стали на захист рідної землі, нас надихають слова пророка Ісаї: «Будьте мужні, не бійтесь! Ось Бог ваш !.. Він прийде й спасе нас» (Іс. 35, 3 - 4). Натомість до загарбників разом із пророком кличемо: «Задумуйте задуми, та вони не вдадуться; давайте накази, та вони не здійсняться, бо з нами Бог!» (Іс. 8, 9 -10)! Ангел Різдва звістив усьому людству радісну звістку про народження Спасителя, а водночас – приніс на землю благовість миру, – того найбільшого дару, за яким так тужить людське серце в усі часи. На жаль, часто людям нелегко зрозуміти важливість цієї ангельської благовісті миру. Стається це, між іншим, тому, що люди забувають, яким великим горем і нещастям є відсутність миру. Інші ж просто не сприймають цієї звістки, бо звуки військових канонад приносять їм шалений зиск. То ж у своїй нестримній жадобі збагачення вони нехтують не тільки криком відомих і безіменних жертв війни, а й голосом власного сумління. Утім, різдвяна благовість миру є близькою і зрозумілою для всіх тих, хто страждає і потерпає від воєнних злодіянь. Нині з сердець мільйонів українців на рідних землях і на поселеннях сущих несеться палке благання до небес словами псалмопівця: «Хай гори принесуть народові мир, і пагорби – справедливість. Нехай розсудить бідних з народу, спасе дітей убогих, гнобителя ж розтопче» (Пс. 72, 3-4). А Господь, вислуховуючи ці благання, посилає нам із неба благовість миру: «Господь Бог говорить: про мир говорить до народу свого і до своїх побожних; лише нехай не повертаються назад до божевілля. Справді, його спасіння близьке до тих, що його бояться, щоб слава його перебувала в краю нашім» (Пс. 85, 910). Святе Письмо не раз пригадує нам, що мир є Божим даром і Божою обітницею, яка дається кожному, хто вирушає за новонародженим Христом дорогою правди і любови, дорогою Божих заповідей і блаженств. Ця дорога – нелегка, вона вимагає труду, витривалості, а часом – і великої посвяти та жертовності. Усе ж віримо, що тільки ця дорога приведе до тривкого миру, котрий є Божим даром усім тим, котрі не хочуть повертатися «назад до божевілля». Ставши на шлях свободи дітей Божих і Божого закону, не розчаровуймося і не знеохочуймося на цій дорозі, але радше єднаймося в молитві та праці, щоб силою Всевишнього остаточно утвердити в нашому краї справедливість, мир і правду. На цій дорозі нашим небесним покровителем і провідником нехай стане слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, якому наша Церква посвятила цей 2015 рік Божий. Перечитуймо його послання, а ще більше – сповнюймося духом його мудрості і любові до рідного краю та до святої Матері-Церкви, вчімося від нашого Мойсея, як на фундаменті Божого закону «будувати рідну українську хату». Дорогі в Христі! У цей світлоносний день Христового Різдва, зібравшись за святковою вечерею, згадаймо тих, хто не діждався цьогорічної різдвяної радості; молімося за тих, хто захищає свій народ в окопах і засніжених степах; пам’ятаймо про тих, хто був змушений покинути рідні домівки, рятуючись від небезпеки; духовно єднаймося з тими, хто перебуває в полоні чи на окупованих територіях; поспішімо з різдвяною колядою і словом розради та потіхи до тих, хто втратив рідних, до поранених, засмучених, хворих та ув’язнених. Нехай усіх скріпляють слова пророка: «Надіятися буду на Господа, і він спасе мене: Бо з нами Бог»! Вітаю Вас із великим торжеством усього християнського світу – благословенним Христовим Різдвом! Молюся, щоб різдвяна радість увійшла до кожної домівки, зігріла кожне серце. Нехай світло Вифлеємської зорі провадить нас у Новому 2015 році Божому, нехай зішле на нашу землю Божий мир і Його прещедре благословення! Нехай у серці кожного завжди лунає радісна ангельська пісня: «Слава на висотах Богу й на землі мир, людям його вподобання» (Лк. 2, 14). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами! ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! + ЯРОСЛАВ (Приріз),Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі,при катедральному соборі Пресвятої Трійці,у празник Святого Миколая, Архиєпископа Мир Ликійських, Чудотворця,19 грудня 2014 року Божого АУДІОЗАПИС Детальніше...

Післясоборове пастирське послання Преосвященного Владики Ярослава до духовенства, монашества та мирян Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ

25 листопада 2014
Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу! З Божою допомогою та за активної участі духовенства, монашества та мирян ми провели VI сесію нашого Єпархіального собору, яка відбувалася з 16 по 18 жовтня 2014 року Божого у м. Дрогобичі. Соборові дискусії проходили в руслі Синодальної стратегії розвитку УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Кожен делегат привіз на Собор “цінну перлину”, а саме: думки, побажання і мрії своїх братів і сестер по вірі, з якими в процесі підготовки до Собору випала нагода поспілкуватись на парафіяльному та деканальному рівні. Тому хочу висловити щиру вдячність усім делегатам, а також кожному, хто впродовж кількох місяців допомагав готувати наш Єпархіальний Собор, беручи участь у серії заходів й ініціатив, зокрема у реколекціях та регіональних зустрічах представників кожної парафії. Кілька десятиліть тому Українська Греко-Католицька Церква переживала період зневаги, нищення та заперечення її існування, а 25 років тому пережила свою весну воскресіння. Тому єпархіальний Собор, який ми проводимо у рік чвертьсотлітнього ювілею легалізації нашої Церкви, підводить певний підсумок того, що нам вдалося здобути від часу виходу з підпілля. Водночас ми свідомі того, що в нових умовах ХХІ ст. ми зустрічаємося з новими викликами та небезпеками. Тому під час пленарних засідань та в робочих групах делегати Собору вивчали та обговорювали три основні теми: Боже слово і катехизація, Літургія і молитва та Служіння ближньому або Дияконія, намагаючись проаналізувати труднощі, з якими зустрічаються наші парафіяльні громади, знайти способи розв’язання існуючих проблем та накреслити шляхи розвитку, оптимальні для умов Самбірсько-Дрогобицької єпархії. На Єпархіальному соборі всі ми вкотре усвідомили, що повноцінне зростання християнина у вірі неможливе без зв’язку з християнською спільнотою – парафією. Тому нам слід пожвавити життя наших парафіяльних громад, щоб вони стали «місцем зустрічі з живим Христом». Кожна людина покликана пережити цю зустріч і нею перемінити своє життя. У важливості цього переконуємось з євангельської оповіді про подорож Воскреслого Христа зі своїми розчарованими та зневіреними учнями до Емаусу (Лк. 24,13-35). Ця подія є надзвичайно глибокою і промовистою, тому пропоную на ній коротко застановитись. Серед викликів сучасного світу людина нагадує учнів з цієї євангельської оповіді – вона розгублена і часто розчарована, бо її уява про релігію, Церкву і Самого Живого Бога можуть в один день виявитись неспівмірними з дійсністю, яка її оточує. Може трапитися, що через різні ворожі до себе обставини, людина сьогодні вже не бачить Того, кого пізнала і в Кого увірувала вчора. Однак у таких ситуаціях Сам воскреслий Господь стає поруч та супроводжує її. Як Христос не мовчить по дорозі до Еммаусу, так Він не мовчить і сьогодні, оскільки Його голос лунає через Церкву. За до допомогою проповіді і читання Слова Божого Він лагідно вступає в розмову і йде разом з людиною, супроводжуючи її до пізнання Істинного Бога. Він промовляє до її серця, щоб воно почало горіти, картає її за малу віру, вияснюючи Писання то що. Оскільки наші парафії покликані бути “живими”, то нам слід зосередитись на всьому, що пов’язане з кращим пізнанням Слова Божого та правд християнського життя. Кульмінаційним моментом спілкування учнів з Христом є момент Ламання Хліба. Це є наче метою і вінцем Його дороги втаємничення, бо саме тут учні прозрівають, впізнають свого Воскреслого Учителя і навіть міняють напрямок своєї подорожі. Тому євхаристійна трапеза, тобто Божественна Літургія, є найважливішим місцем богоспілкування, найвищою молитвою, найпевнішою істинною зустріччю з Христом. У ній християни віднаходять сенс своєї власної історії – переживають досвід Бога і разом з тим відкривають тайну власного серця та своєї власної ідентичності. Зв’язок і спілкування з Богом маємо не тільки тоді, коли як парафіяльна спільнота збираємося довкола Євхаристійного престолу та “споживаємо Тіло і Кров” Єдинородного Сина, Ісуса Христа, але й тоді коли перебуваємо на молитві. Ось чому Церква гаряче заохочує вірних до пожвавлення участі у спільнотних богослужіннях, особливо моліннях Часослова (Вечірні, Утрені, Часів й інші.), а також до особистої молитви. Тому у намаганнях зробити наші парафії “живими” маємо звертати більшу увагу на все, що відноситься до літургійного життя та нашого особистого молитовного життя. Пізнавши Христа при ламанні Хліба, учні повернулися з Емаусу до Єрусалиму, розповівши своїм друзям про те, що вони досвідчили (див. Лк. 24,33-35). Вони щедро діляться зі спільнотою почутим і побаченим. Їхній особистий досвід спілкування з Воскреслим Христом впливає на їхнє життя у світі. Апостол Яків нагадує нам: «Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва» (Як. 2, 26), тому християнська віра має бути потверджена і засвідчена в щоденних ділах. Вона має стати для християнина джерелом любові до ближнього та основою праведного християнського життя. Практично виявити свою християнську віру можемо через соціальне служіння, тобто у служінні ближньому або дияконії. Коли ми допомагаємо нашим ближнім, то таким чином виявляємо свою любов до Бога. Ставлення до потребуючих є дзеркалом нашої духовної зрілості, тому плекаймо на наших парафіях чесноти християнського милосердя, щоб очима віри вміти розпізнати у нашому ближньому лик Христа. Не можемо нехтувати цим аспектом при розбудові “живої парафії”. Дорогі у Христі! Зараз, оглядаючись на пройдений шлях, можемо сміливо сказати, що наш Єпархіальний Собор відбувся, але не завершився. Ми всі повинні усвідомити, що нас чекає нелегка праця з втілення його напрацювань в життя. Заохочую духовенство, монашество і мирян нашої єпархії відповідально поставитись до цього завдання. За підсумками VI Сесії Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії закликаю усіх активізувати зусилля з розбудови живої парафії як місця зустрічі з живим Христом. В цьому мають допомогти Соборові резолюції, уважно вивчивши які, я проголошую та прошу віддано працювати над їх втілення в життя. Не знеохочуймося перед евентуальними труднощами, бо кожна наша парафіяльна громада, незалежно від того, чи вона велика чи мала, де вона розташована і якими засобами володіє, - має нескінченні перспективи зростання та дозрівання. Пам’ятаймо, що від першого крихітного насіння, яким була християнська громада в Єрусалим дві тисячі років тому, виросло могутнє дерево Церкви, яку «пекельні ворота не подолають» (Мт. 16, 18). Нехай допомагає нам у цій відповідальній місії благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа! владика ЯРОСЛАВ,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано у Дрогобичі,при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у Празник Собору Архистратига Михаїла й інших безплотних сил21 листопада 2014 р.Б. Детальніше...

Пастирське звернення до вірних Самбірсько–Дрогобицької єпархії з нагоди 25-річниці легалізації УГКЦ

04 листопада 2014
«А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас…» (ІІ Кор. 4, 7) Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! Добігає до свого завершення 2014 рік Божий. Він виявився непростим для українського народу, бо ставив перед нами серйозні виклики, мужньо реагуючи на які ми зростали і ставали сильнішими. Для Української Греко-Католицької Церкви цей рік був знаменний ще й тим, що у ньому ми відзначали 25-ліття від легалізації нашої Церкви. Цей невеликий ювілей став для нас нагодою мисленно звернути свій погляд у 1989 рік, коли Бог, багатий милосердям, вислухав молитви, прийняв жертви, мучеництво Своїх вірних і дарував свободу Українській Греко-Католицькій Церкві та самостійність нашому народові. З нагоди цього ювілею нам важливо усвідомити собі те, що не минає і становить невмирущий скарб усього народу. Що корисного для себе можемо почерпнути з подій нашого недавньої історії? Історія віри українського Божого Люду – Церкви як Тіла Христового – ознаменована основними подіями земного життя нашого Спасителя, особливо Його смертю і воскресінням. За словами апостола Павла, ми «носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним» (ІІ Кор. 4, 10). Упродовж понад тисячолітньої історії нашу Церкву намагалися різними способами знищити, зробити це, однак, ніколи не вдавалося, бо вона, переслідувана в одному місці, воскресала в іншому. Неодноразово вона бувала з Христом співрозп’ята, щоб відтак пережити пасхальну радість воскресіння, духовного відродження та преображення в нове життя. Таким за суттю і був вихід нашої Церкви з катакомб чверть століття тому. 25 років – це ціле покоління. Учасники і герої тих подій поступово відходять із цього світу, їм на зміну приходять діти й онуки, які народилися після 1989 року. Всі ми сьогодні з вдячністю згадуємо всіх тих, хто, незважаючи на небезпеки і переслідування, завжди залишався вірним Христовій заповіді «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 11). Не можемо забути й про тих, хто, відчитавши знаки часу особливого Божого благовоління до УГКЦ, в кінці 80-их – на початку 90-их рр. ХХ ст. підтримав подвиг вірних підпільної Церкви та допомагав налагоджувати церковне життя в умовах свободи. Заглиблюючись у сенс слів апостола Павла про скарб у глиняних посудинах (див. ІІ Кор. 4, 7), усвідомлюємо, що нашим спільним дорогоцінним скарбом є християнська віра, а глиняними посудинами – покоління українських християн, які його несуть крізь віки. Знаємо, що УГКЦ вже друге тисячоліття активно творить християнську історію України, все глибше й глибше осмислюючи та розвиваючи неоціненний скарб віри, що його вона отримала у Володимировому Хрещенні Русі-України, 1025-ту річницю якого ми відсвяткували минулого року. Рукотворними свідками нашого духовного і культурного багатства є наша цінна духовна спадщина і християнська культура. Їхні творці – наші предки – вклали в них всю свою любов до Бога і людей – як сучасників, так і нащадків. У ХХ-ому столітті богоборча влада намагалася знищити цей наш дорогоцінний скарб віри і духовну культуру, підмінивши душу народу казенним виконанням ритуалів. Сьогодні, відзначаючи 25-ти літній ювілей легалізації УГКЦ, ми висловлюємо щиру вдячність нашим батькам, дідам і прадідам, які протистояли тиску безбожної системи, не дозволили знищити своєї прабатьківської віри, зберегли скарби християнської традиції і на своїх плечах, як Йосиф з Ариматеї (див. Мт. 27, 59-60), несли зранене Містичне Тіло Христової Церкви в часи підпілля. У часи переслідування багато синів і дочок нашої Церкви було депортовано і переселено у різні частини тодішньої атеїстичної імперії зла. Проте Боже Провидіння вчергове подолало злі наміри ворога людського роду. Сьогодні розсіяні світом діти УГКЦ відроджують її не тільки там, де вона колись була знищена ще царським режимом – у північних і східних областях України, але й на землях, де її ще не було – наприклад, у Сибірі й Казахстані. Таким чином божественна педагогія Христових слів про те, що Божу Церкву «пекельні ворота не подолають» (пор. Мт.16,18), знову й знову переконує увесь світ, що неможливо неправдою і злом перемогти істину і благо. Це надихає нас сьогодні перед лицем різноманітних труднощів, небезпек та викликів з вірою і надією глядіти у майбуття, довіряючи Божому Провидінню. Військові лихоліття, переслідування, економічна скрута змусили багатьох дітей Церкви шукати кращої долі, а іноді й шматка хліба за межами України. Так виникли поселення українців у всьому світі. Для того щоб не розгубити свого скарбу віри, не втратити свого духовного і національного коріння, не розчинитися в чужинецькому «морі», наш народ розбудовував на місцях своїх поселень рідну Церкву. Північна і Південна Америка, Австралія та Західна Європа ставали для вірних УГКЦ «другою Батьківщиною» в той час, коли неможливо було вільно сповідувати скарб Христової віри на рідній землі, яка знаходилася під чужинецькою окупацією. Відзначаючи 25-літній ювілей легалізації, ми висловлюємо щиру вдячність тим нашим братам і сестрам, які зуміли не тільки зберегти, але й розвинути нашу християнську спадщину поза межами України, а також у вільному світі підносили свій голос на захист переслідуваної Церкви в окупації більшовицького режиму та всілякими способами підтримували своїх братів і сестер по вірі, що перебували у скрутному становищі. Чверть століття тому Господь зглянувся на благання, сльози і пролиту кров мучеників та ісповідників Української землі. Він подарував свободу Церкві й народові, незалежність Українській державі. Ми всі – з України і поселень Східної і Західної діаспор – змогли вільно зустрітися на «оновленій землі», де вже «врага не було, супостата». У 2005 році осідок Глави й Отця УГКЦ після довгих років вимушеної перерви повернувся до «батьківських порогів» древнього Києва. Згодом на берегах Дніпра, нашого українського Йордану, постав Патріарший Собор із символічною назвою «Воскресіння Христового», який минулого року було урочисто освячено. Цей величний храм ознаменував друге тисячоліття нашого християнства і помісну зрілість нашої Церкви. Він є свідком нашого воскресіння з рабства гріха і преображення в «єдиний народ Божий на Київських горах». Він також є Предтечею грядучого церковного і національного єднання в єдиній Помісній Українській Церкві «в Україні і на поселеннях сущих». Дорогі у Христі, подякувавши Господеві за шлях, який ми спільно пройшли впродовж цих 25 років, хочу запросити всіх у подальшу мандрівку з Господом. Напрям нашого земного паломництва вказує нам наша Мати Церква, яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників. На цьому шляху молімося і робімо усе, щоб відновити єдність Київської Церкви Володимирового Хрещення, аби український народ, об’єднаний у вірі і любові, зростав у святості і славив Бога єдиним серцем і єдиними устами. Нехай Господь благословить майбуття нашої Церкви і народу, Пресвята Богородиця – наша «Нерушима стіна» – нехай молиться і заступається за нас. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Владика Ярослав,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі, при катедральному Соборі Пресвятої Трійці,22 жовтня 2014 року Божого Детальніше...

Слово з нагоди відкриття Року пам'яті митрополита Андрея Шептицького

04 листопада 2014
Слава Ісусу Христу! «Я боровся доброю борнею, скінчив біг - віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, а всім тим, що з любов’ю чекали на його появу», - так писав св. Апостол Павло у ІІ Посланні до Тимотея (ІІ Тим. 4,7-8). Цими словами він підсумував працю свого життя на землі, висловивши свою тверду надію на вічну нагороду в небі. Цими словами апостола народів можна б узагальнити життя й працю наступника апостольського служіння – Слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького), який жертовно посвятив себе спасінню душ та поширенню Царства Божого на землі. Дорогі у Христі! 1 листопада 2014 р.Б. виповнюється 70 років з дня переставлення Митрополита Андрея (Шептицького). З цієї нагоди Глава і Священний Синод нашої Церкви проголосили «Рік пам’яті Слуги Божого митрополита Андрея (Шептицького)», котрий завершиться в наступному, 2015, році Божому, коли ми святкуватимемо 150-ліття від дня його народження. Впродовж цього часу в його особі маємо нагоду для роздумів та гарний взірець для наслідування. Митрополит Кир Андрей (Шептицький) - ієрарх, обрій ідей і намірів якого виходив далеко поза межі його Митрополії, яка охоплювала Західну частину України. Він мав найбільший вплив серед Східніх Католицьких Церков впродовж першої половини ХХ століття. Життю митрополита присвячують наукові праці, збірники документів та матеріалів; численні конференції висвітліють його багатогранну діяльність... Висока та всебічна освіта, як і виняткові обдарування серця, розуму й волі, спричинили, що Митрополит Андрей був одночасно справжнім провідником Церкви та смиренним пастирем повіреного стада; тихим монахом у містичному спогляданні та палким реформатором; натхненним дослідником з пророчим видінням майбутнього та терпеливим учителем-виховником; щедрим меценатом культури та дбайливим опікуном немічних-хворих, вдів і сиріт; провідником та аскетом. Свого часу Святіший Отець Пій ХІІ, так писав про Митрополита Андрея: «Оглядаючи високі і світлі вершини історії Української Церкви, ми не можемо обійти мовчанкою славетного Митрополита Андрея Шептицького, який, працюючи невтомно протягом сорока п’яти років у різних напрямках не лише задля духовних потреб, дбав про довірену йому паству. За час свого перебування на престолі він заснував Богословське Товариство для дослідження історії і розвитку релігійної науки серед духовенства; у Львові заснував Богословську Академію, де найталановитіша українська молодь могла присвятити себе вивченню філософії, богословії та інших наук за методикою світових університетів; видання книг, преси, публікації газет і журналів досягли практично європейського рівня. До того ж релігійне мистецтво спиралося на прадавні традиції і геніїв нації; музеї та інші мистецькі заклади посідали відомі шедеври минулого. Врешті, були створені й діяли числені фонди матеріальної підтримки для біднішого населення» (Енцикліка Orientales omnes («Всьому Сходові»), 1945). Та все ж не слід забувати, що особа митрополита Андрея – це не просто механічна сума поодиноких сторін його життя чи діяльності. Впродовж цілого архипастирського служіння митрополит Андрей керувався у своїй праці насамперед навчанням і прикладом Христа. З глибини його душі народилися слова: «Ціль моєї праці – зібрати Вас усіх під стяг Христа. Наука Христа, якою я перейнятий... більше з власного переконання, а не з уряду – це мій прапор і мій дороговказ. Хай умру днесь і у вічності не знайду щастя, коли б лишень Ви, мої браття, були спасенні». Тож і недивно, що дух святості, який променів від цього великого Архиєрея, запалював серця людей, котрі мали нагоду слухати слово Боже з його уст. Усе життя митрополита зводилося до однієї глибокої основи – святості. Вона була не лише однією з багатьох граней його особи, але тим визначальним чинником, який зумовлював усе інше в його житті. Був він не тільки людиною незвичайних людських якостей, але й надзвичайних християнських чеснот, тому владика Іван (Бучко), Апостольський Візитатор Українців у Західній Європі, 28 січня 1955 року розпочав беатифікаційний процес цього Слуги Божого. Український народ вважає Митрополита Андрея мужем, якого Боже Провидіння послало йому в час його змагань, на початку за скромні автономні права, опісля за власну незалежну Українську державу. Тоді народ ще раз змінив ім’я ченцеві, назвавши його своїм Мойсеєм, покликаним на те, щоб його вивести з дому неволі на свободу. Митрополит Андрей своєю всебічною і невсипучою працею піднімав український народ до рівня зрілості і гідності бути самостійним державним народом. Він зробив для українського народу все те, чого не зміг зробити ніхто інший. Перед світом український народ мав у величній особі Митрополита Шептицького свого найкращого представника і речника - князя української Церкви і провідника українського народу. Хай ця велична Постать і сьогодні служить нам достойним прикладом і натхненням для плідної праці на благо нашої Церкви і нашого багатостраждального українського народу. + Ярослав 1 листопада 2014 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Вітальне слово з нагоди відкриття Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»

16 жовтня 2014
«Служіть один одному, кожен тим даром, що його прийняв» (1 Пет. 4,10) Слава Ісусу Христу!Всесвітліші, преподобні і всечесні отці, преподобні сестри, дорогі в Христі брати і сестри! Вітаю всіх Вас на нашому єпархіальному соборі. За закликом нашої Матері-Церкви ми, духовенство, монашество і миряни Самбірсько-Дрогобицької єпархії, зібрались, щоб роздумати над тим, як пожвавити парафіяльне життя і переосмислити важливість душпастирського служіння у світлі викликів сучасного світу. Розвиток парафіяльної громади повинен бути нашим пріоритетом, адже саме в ній віруючі найчастіше вперше зустрічаються з Христом: чи то через участь у Божественній Літургії в неділю і свята, чи то через хрещення, весілля або похорон, тощо. Тому, оживляючи наші парафії, ми співдіємо з Богом у місії спасіння людини і таким чином плекаємо та оживляємо цілу Церкву. Наш собор має подвійне завдання. Насамперед, я очікую, що впродовж цих трьох днів нам вдасться спільними зусиллями проаналізувати труднощі, з якими зустрічаються наші парафіяльні громади, знайти способи розв’язання існуючих проблем та накреслити шляхи розвитку, оптимальні для умов Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Таким чином ми, тут зібрані делегати з різних куточків нашого прикарпатського краю, послужимо даром нашого досвіду і талантів зміцненню наших парафій. З іншої сторони, за задумом Священного Синоду Єпископів УГКЦ наш єпархіальний собор випереджує Патріарший собор, який відбудеться у вересні наступного року у м. Івано-Франківську. Тому, сподіваюсь, впродовж цих трьох днів ми зуміємо своїм даром послужити й іншим архиєпархіям, єпархіям та екзархатам УГКЦ, запропонувавши власні здобутки на цей Патріарший Собор. Наша праця проходитиме в руслі Синодальної стратегії розвитку нашої Церкви, яку Блаженніший Святослав представив у своєму Пастирському листі «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» (2 грудня 2011 р.Б.). У цьому документі Отець і Глава УГКЦ робить наголос на кількох основних пріоритетах та складових «живої парафії»: Боже слово і катехизація ( що є основою особистого, родинного, парафіяльного та суспільного життя), Літургія і молитва (тобто освячення часу і простору – ламанням хліба, таїнственним життям Церкви і молитвою), Служіння ближньому - Дияконія (або харитативна діяльність), провід – управління дарами, плекання і служіння єдності - сопричастя та місійний дух. Звичайно, за такий короткий час важко охопити всі ці елементи, тому іменована мною Підготовча соборова комісія запропонувала зосередитись на трьох основних блоках: Боже слово і катехизація, Літургійне життя та соціальне служіння. Впродовж кількох місяців над цими темами всі ми роздумували під час реколекцій по наших парафіях та на передсоборових регіональних зустрічах. Тому сподіваюсь, що Ви як делегати вже ознайомлені з проблематикою та, будучи належно підготованими, представлятимете тут не лише власну думку, але й міркування Ваших братів і сестер, з якими Ви спілкувались на парафіяльному та деканальному рівні. Дорогі в Христі! Закликаю всіх Вас приступати до роботи, відчуваючи відповідальність і зацікавлення у розвитку наших парафій. Звичайно, тут на соборі ми ділитимемося власними дарами і талантами, якими нас обдарував Господь, а також досвідом, який ми здобули впродовж нашого життя. Проте, будуючи живу парафію, маємо пам’ятати слова Псалмоспівця: «Коли не Господь збудує дім, даремне будівничі трудились» (Пс.127,1). На церковному соборі маємо насамперед вслухатись в те, що промовляє до нас Господь, бо тільки Його відповіді будуть найвичерпнішими, а розв’язки – найоптимальнішими. Тому ми й розпочали нашу роботу молитвою, тому ця молитва пронизує наші засідання… Нехай Святий Дух провадить нами і надихає на правильні рішення. Бажаю усім нам плідної праці! З Богом, починаймо. + Ярослав 16 жовтня 2014 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Проповідь з нагоди Преображення Господнього

20 серпня 2014
Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та Всечесніші отці!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми урочисто святкуємо літургійний спомин Преображення Господнього – реальної події з життя Господа нашого Ісуса Христа, про яку нам розповідає Євангеліє. Земне життя нашого Господа добігало до кінця. Зближався час Його страстей і голгофської смерті, а разом з тим і час випробовування віри Його учнів — майбутніх апостолів. Учні щиро вірили, що Ісус є обіцяний Месія, про Якого писали Мойсей і пророки. Однак Євангельські події вказують, та й самі апостоли пізніше признаються, що ця віра затьмарювалася в їх розумі від тих неправдивих поглядів на Месію, які ширили в єврейському народі книжники і фарисеї. Загально прийнятою була думка, що Месія, прийшовши на землю, згуртує весь єврейський народ, переможе його ворогів, завоює цілий світ і дасть своєму вибраному народові можливість насолоджуватись невимовним щастям на землі. Під впливом таких упереджень були також апостоли, і тому вони ніяк не могли погодитись з тим, що їх учитель, такий могутній і славний, може бути зневажений, скатований, розп'ятий. Через це Христос скріплював віру своїх учнів беззаперечним доказом свого Божества. Необхідно було явити учнями Свою славу — ту славу, яку Він мав в Небесного Отця перед сотворенням світу, яка належала Йому як Синові Божому, одноістотному з Отцем і Святим Духом. Цю безмірну славу Сина Божого ми виразно добачаємо впродовж всього земного життя Ісуса Христа. Також і сьогоднішньому євангельському читання про неї дізнаємось: «…узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору і переобразився перед ними: обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло. І ось з'явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли…» (Мт. 17, 1-8). Улюблені у Христі, преображення Господнє належить до одних з найбільш знаменних подій в земному житті Ісуса Христа. Своє Божество Ісус приховував під виглядом тіла, затаював свою славу перед людським оком, а на горі Тавор Господь являється апостолам - ким справді був - тобто Богом. Тому й пише Євангелист Іван: «І ми славу Його бачили, - славу Єдинородного від Отця, повного благодаті та істини» (Ів. 1.14). Цим прославленням Ісус хотів зазначити, що хто слідуватиме за ним на Голготу, то йому на кінці важкої дороги розкриється незрівнянне щастя - з терпіння зрине спасіння. Тож завдання людини - стреміти до звершенного переображення свого життя, щоби з хмарних земних низин завітати до світлих, небесних вершин, тобто до місця всякого добра. Із сьогоднішнього Євангелія також бачимо, що саме під час молитви здійснюється оце Таворське чудо, Христос осяяний славою Божества. Тому і для нас щоденна щира молитва приватна, чи спільнотна у Божому храмі, повинні стати джерелом благодаті та духовного очищення. І це є нагода кожному із нас почути в глибині душі постійний та люблячий голос Небесного Отця: „Ти є син (дочка) мій улюблений, котрого я вподобав!” Отже добра сердечна молитва робить нас дітьми Божими, захоронює від байдужості та духовного очерствіння. Для прикладу погляньмо на плоди фруктових дерев, які ми приносимо для освячення на свято Преображення. Зовсім недавно вони були маленьким та непридатним до споживання, але під дією сонця та вологи вони дозріли та стали приємним на смак. Під дією усердної молитви і ми стаємо іншими, наповнюємо своє життя Божими чеснотами. Не забуваймо також і про ті життєдайні середники нашого преображення, котрими є Святі Тайни, а зокрема Сповідь та Причастя. Кожна Свята Літургія – це та Таворська вершина, на якій ми можемо зріти сяйво Божого Царства. Приступаючи до Господньої трапези, кожен стає причасником життя Божого, сповнюється радістю від участі в Божій славі та власного внутрішнього преображення. На горі Тавор Небесний Отець свідчить про Ісуса Христа : «Це - мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте!». Словами «Його слухайте!» Бог Отець посилає Ісуса Христа людству як єдиного і остаточного Вчителя. З повеління: «Його слухайте!» випромінює повнота Божественної влади, але також повнота любові Бога до людини. Бо послух Ісусові є для нас не тільки обов’язком, який випливає з буття християнина, але також ласкою, привілеєм, даром. Він є Дорогою, йдучи за Ним, не заблукаємо. Він є Правдою, слухаючи Його, осягнемо правдиве визволення (пор. Йо 8, 32). Він є Любов’ю, а отже, прагне виключно нашого добра, коли скеровує до нас своє слово. Він є Життям, слухаючи Його слово, маємо доступ до вічного життя, бо слово Його — «Дух і життя» (пор. Йо 6, 63). У сьогоднішньому Євангелії також читаємо, що ставши свідками Таворського чуда учні впали обличчям до землі й вельми злякались. Тоді Ісус підійшов, доторкнувся до них і каже: «Устаньте, не страхайтеся!» (Мт 17, 7). Дотик Бога усуває із людського серця збентеження і страх, та вливає до нього силу і відвагу. Божий дотик позбавляє людське життя стагнації, інертності і пасивності. Як часто чути ці слова в Святому Письмі: «Устань!». Господь каже до Мойсея на Синай пустині: «Устань вийди поперед людей … Ось я стану перед тобою там на скелі, на Хориві, і коли вдариш ти по скелі, вода зрине з неї, і люди питимуть (Пор. Вих. 17. 5-7). «Устань та їж, бо далека тобі дорога», — сказав Божий Ангел Іллі. «Вийди з печери і встань на горі перед Господом» — закликав вже сам Господь до пророка (пор. 1 Цар. 19, 7. 11). Пророк Єзекиїл згадує своє пережиття зустрічі з Богом: «Рука Господня була там на мені і він сказав мені: «Встань, вийди на рівнину, і Я там говоритиму з тобою» (3, 22). «Встань, іди в Ніневію, оте велике місто, і проповідуй проти нього» — наказує Господь пророкові Йоні (1,2). «Встань, візьми Дитятко і Його матір, і втікай в Єгипет», — каже Ангел св. Йосифові (Мт 2, 13). «Встану і піду до мого батька», — вигукуй блудний син в хвилині прозріння (Лк 15, 18). «Встань і йди в Дамаск», — чує Савло, коли від Божого світла повалився до долу і осліп (Дії 22, 10).Кожного разу, коли відбувається щось важливе і вирішальне, людина мусить встати. Пряма постава відрізняє людину від тварини. Завдяки їй людина може розмовляти з Богом віч-на-віч, як Мойсей на горі Синай. Вона виражає надзвичайну гідність покликання людини — бути партнером Бога, продовжувати Його діло сотворення і переображення створіння. Постава стояння на ногах є водночас поставою слухання, готовності... Сьогодні наша країна переживає дуже непрості часи військової агресії жорстокого сусіда. На 23-ій річниці незалежності, яку Україна відзначатиме за кілька днів, її громадяни сповнені страху і непевності в майбутньому. У цій ситуації нехай Господній дотик усуне страх і непевність також із наших сердець, нехай наповнить силою і відвагою до дальших кроків на дорозі нашого життя і покликання свідчити і захищати правду, свій народ і свою Батьківщину... «Устаньте, не страхайтесь!» - ці слова підтримки Вчителя звернені особливо сьогодні до нас, до народу України... . Сьогодні, у м. Стебнику, ми посвячуємо храм. Це дім Божий, який вдячні люди будували кільканадцять літ. Богослови називають храм – «небом на землі», «переображеним творінням». Це плід людських рук, який силою освячувальних молитов стає Божим даром, місцем, де молитва стає особливо мила Богові. Також це простір, де молільники мають переображатися – ввійшовши в нього, змінюватися і ставати кращими, одухотворюватися. Тому можемо сказати, що храм – це гора Тавор, на якій, згідно з Переданням, відбулося Господнє Переображення. Нехай цей храм, який ми сьогодні освятили, буде тим постійним місцем нашого особистого преображення, місцем нашої постійної зустрічі з Богом. Кожна Божественна Літургія є «горою преображення», де ми можемо відчувати близькість Господа. Незадовго ми зійдемо з цієї нашої «гори» молитви й застанови і підемо, щоб продовжити нашу місію у світі. Нехай на цій дорозі нас супроводжує Марія-Одигітрія, «Путеводительниця», яка провадить наш народ і цілу Церкву назустріч Господеві. Стараймося щоби разом з плодами, що ми їх сьогодні принесли до храму на освячення ми також віддавали Господеві гідні плоди нашого побожного життя. Нехай вони будуть покладені в скарбницях Небесного Царства. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 19 серпня 2014 року Божогом. Стебник Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 5 з 12
^ Догори