Слово на Всеукраїнський з’їзд молоді УМХ (2025)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри, дорога молоде! У кожної великої події є свій простір і час. Та трапляються моменти, які особливо глибоко торкають серця, бо мають у собі щось більше, ніж просто програму чи розклад. Саме такою є цьогорічна всеукраїнська зустріч «Українська молодь – Христові» у Славську. Це не просто молодіжне зібрання в мальовничих Карпатах, а особливий момент Божої благодаті; священний час і простір, даровані нам Господом у Ювілейному році надії під гаслом «Паломники надії»; простір, у якому діє Христос, і час, у якому Він промовляє до наших сердець. Цього літа Господь збирає нас у мальовничих горах, як колись зібрав Своїх учнів на березі Генезаретського озера. Євангелист Лука зазначає, що «народ юрмився» біля Ісуса, «щоб слухати Слово Боже» (Лк. 5, 1). І сьогодні ви, дорога молоде, яка прибула з різних куточків України, також зібралися тут, у бескидах, щоб слухати Його Слово. Ви принесли із собою не лише наплічники, а й запитання, втому, тривогу, біль, невизначеність. Але водночас – свою віру, надію і любов бо знаєте, що Христос не «десь далеко», а тут, серед нас. Наше життя часто нагадує те ранкове узбережжя сьогоднішньої благовісті: ми втомлені, іноді зневірені, після «нічних трудів та особистих зусиль», що здаються марними. Та саме в таку буденність приходить Господь. Не в мить тріумфу, а туди, де порожні сіті й людські сили на межі. Він входить у наші «човни», у саму гущу щоденного життя, і звертається до нас так само, як до рибалок: «Відчаліть на глибінь». Його заклик і сьогодні не втрачає сили, бо в глибині душі кожен із нас прагне більшого: вийти з рутини, подолати поверховість, подивитися за межі власної замкненості. Коли рибалки впустили Ісуса у свій човен, усе змінилося: «Піймали велику силу риби, і сіті їхні почали рватися» (Лк. 5, 6), а згодом «витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним» (Лк. 5, 11). Відтоді їхнє життя більше не оберталося навколо «сіті» та «риб». Вони почули: «Не бійся!» – і стали «рибалками людей». Перед ними відкрився новий горизонт можливостей. Прості рибалки дозволити Христові змінити їх зсередини. Їхнє рішення залишити все й піти за Ним було не втечею, а вільним вибором. У Христі вони відкрили для себе новий шлях і нове покликання. У зустрічі з Живим Богом вони знайшли справжню свободу – ту, якої світ не в змозі дати. Ця євангельська оповідь має особливе значення і для вас, дорога молоде, бо ви теж стоїте перед вибором. У світі, де все часто зводиться до зручності, швидких рішень, «лайків» і поверховості, ви прагнете глибшого сенсу, істини, справжньої спільноти. І Христос не стоїть осторонь цих пошуків. Він входить у човен нашого життя – з усіма сумнівами, болем, мріями – і запрошує «відчалити на глибінь». Це запрошення вийти за межі звичного, довіритись Йому, ступити туди, де народжуються справжня віра, надія і свобода. Але ця глибина завжди пов’язана з тривогою і відвагою. На прохання Ісуса рибалки чесно визнають: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали» (Лк. 5, 5). Їхнє здивування знайоме кожному з нас. Ми також намагаємось, вчимося, служимо, трудимось і часто зазнаємо розчарування. Сучасна українська молодь запитує: чи варто бути щирим, коли щирість ігнорують? Чи є сенс залишатися добрим, коли світ такий жорстокий? Чи не запізно змінювати щось у собі, коли стільки всього зруйновано – і зовні, і всередині? Ми шукаємо Бога, але іноді здається, що Він мовчить. Ми прагнемо розуміння, та стикаємось із байдужістю… На ці та ще інші, часто болісні запитання Христос відповідає своєю присутністю. Він не нав’язує аргументи, а входить в човен нашого життя і промовляє: «Відчали на глибінь». Він не змушує, а запрошує вирушити з Ним у подорож, яка веде до святості. Цей шлях непростий, але саме у Христі ми здатні знайти відповіді на засадничі питання, які нас турбують. Це шлях довіри, коли ми ще не бачимо всього маршруту, але знаємо, з Ким ідемо. Господнє запрошення проходить крізь усю історію спасіння. Від самого початку Бог звертається до людини, кличе її йти за Ним з довірою, відвагою й відкритим серцем. «Зроби ковчег» (Бут. 6, 14), – звертається Господь до Ноя. «Вийди з землі твоєї, з рідні твоєї і з дому батька твого в край, що його Я тобі покажу» (Бут. 12, 1), – каже Він Авраамові. «Іди до фараона, щоб вивести народ Мій з Єгипту» (Вих. 3,10), – посилає Мойсея. Кожен із них міг би відмовитись (і це пробували робити), сказати: «Це не для мене», «Я не готовий», «Я нічого не зміню». Але вони зробили крок назустріч Божому покликанню, подолавши власні страхи, сумніви, звичні уявлення. Бо Господь не чекає, коли ми будемо ідеальними, а запрошує саме тоді, коли ми наважуємось Йому довіритись. Сьогодні цей самий поклик звучить знову, але вже не з вершини Синаю, а в нашому житті та історії. З того місця, де переплелися війна, втома, пошуки, зневіра, Христос звертається до кожного з нас: «Ідіть за Мною, бо Моє Слово – це Дорога, Істина і Життя» (пор. Йо.14, 6). Дорогі в Христі! Ви є тією молоддю, яка належить Христові. Ви не споживачі контенту, не «втрачене покоління» як дехто каже. Ви – ті, кого Бог сьогодні кличе іти за Ним, тому що Він вам довіряє. Господь бачить у вас силу змінювати світ, навіть якщо ви самі в собі її не бачите. Господь Бог запрошує вас не плисти за течією, а «відчалити на глибінь – поступити во глибину». Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно, бо Бог хоче глибини нашого життя. Шукаймо її в Петровому човні – Христовій Церкві. Не біймося цієї глибини, навіть якщо нам здається, що на мілині нам комфортно, вигідно. Якнайчастіше віддаваймо човен нашого життя Богові, пливімо на глибину молитви – богоспілкування, воцерковлюймо наше життя через Таїнства і тоді отримаємо нагороду за наші труди, як її отримали апостоли у сьогоднішньому Євангелії. Один із них – Симон, який працював цілу ніч і не зловив нічого. Його розчарування відчутне і нам. Він миє сіті, втомлений, з думкою, що зробив усе, що міг. Симон – це кожен із нас, хто втомлюється, втрачає надію, переживає знецінення своїх зусиль. Ісус бачить у ньому не поразку, а відкритість. Бо той, хто вже пізнав межу власних сил, часто здатен почути по-новому. У серці, вільному від ілюзій, з’являється простір довіри до Слова Божого. Тому Спаситель звертається до Симона саме в момент його виснаження: коли сіті порожні, нічого не вдалось, каже йому: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву» (Лк. 5, 4). Це прохання здається недоречним, навіть дивним, але Симон відповідає просто: «На твоє слово закину сіті» (Лк. 5, 5), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Дорогі брати і сестри, дорога молоде! Сьогоднішній з’їзд Української молоді – Христові у Славську є тим величним моментом, який прикрасить велику й живу історію, яку ми разом продовжуємо творити. Рух «Українська молодь – Христові» зародився у ювілейний 1933 рік (1900 річниця Христового відкуплення) – в час, коли над Європою згущувалися хмари тоталітаризму, а український народ страждав від голоду, переслідувань, утисків і міжусобиць. У такі темні часи праведний митрополит Андрей Шептицький разом із молодими душпастирями не дозволили зневірі перемогти. Вони звернулися до молоді із закликом не мовчати, не здаватись, а відкрито свідчити свою віру у Христа. І молодь відповіла. У Львові за деякими даними зібралося близько сто тисяч юнаків і дівчат. Вони проголосили: наша ідентичність – у Христі, наша сила – у вірі і наша відповідь на виклики – не страх, а любов. Багато з них пізніше стали лідерами свого народу у буремні часи. Попри ІІ Світову війну й переслідування Церкви радянським атеїстичним режимом, УМХ не зникла, а продовжила своє життя - спершу у підпіллі, а згодом у діаспорі: в Канаді, США, Аргентині, Австралії. Навіть далеко від рідної землі, українська молодь гуртувалася навколо Христа, не забуваючи, ким вона є і чий знак носять. Коли Церква вийшла із підпілля, тисячі молодих людей знову зібралися у Львові 7–8 вересня 1990 році. Це стало знаком відродження, надії, перемоги віри і надії над злом. І ось сьогодні, у Ювілейному 2025 році Божому, ми знову разом. Живемо в інших умовах, стикаємось з іншими викликами, але тримаємося тієї самої відповіді: ми – Христові. Ці слова набувають особливого значення саме тепер, коли наш народ переживає важкі й драматичні часи. Війна принесла біль, втрати, невимовне страждання. Та водночас вона відкрила нові горизонти для віри й служіння. Ми бачимо, як наша молодь стає проявом надії: служить у шпиталях, волонтерить, молиться, організовує збірки на потреби українських Збройних Сил... Це і є жива відповідь на виклик часу. У такий період особливо важливо пам’ятати Христове запрошення «відчалити на глибінь», що не означає тікати від реальності, а навпаки, входити в неї з вірою, переображувати. Бо саме тоді, коли Боже Слово стає частиною нашого життя – щось змінюється. Так, як це сталося з рибалкою Симоном. Він побачив чудо не лише в дивовижному улові риби, а в тому, як любов Ісуса змінює його самого. І саме в ту мить, коли відчув свою слабкість, він з глибини свого серця промовив: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк. 5, 8). Проте Ісус не відступив, а навпаки, покликав його стати учнем. І саме таких учнів Він кличе сьогодні. Коли ви знову повернетеся до своїх щоденних справ після цього з’їзду, нехай у вашому серці залишиться найголовніше: Христос був тут з нам. Він був у тиші ранкової молитви, у глибоких роздумах над Євангелієм, у щирій пам’яті нашої історії, у розмові і слуханні, у радості спільноти та зустрічі. Тут, серед гір і туману, ви змогли відчути присутність Господню і Його незбагненну любов. А разом із тим – ви краще пізнали себе. Бо той, хто по-справжньому зустрічає Христа, не залишається тим самим. Ви побачили свої страхи і мрії, рани і потенціал, свої таланти й покликання. А ще більше: ви знайшли себе у Христі. Бо справжня ідентичність людини не формується лише через освіту, досягнення чи статус, вона народжується тоді, коли ми довіряємо Богові. Там, де дозволяємо Христу увійти у наш «човен» і повести його далі. Недарма саме це є гаслом руху УМХ: «Тут знайдеш Христа, тут знайдеш себе, тут знайдеш себе у Христі». Це не просто гарна цитата, а шлях, який ви, дорога молоде, вже почали. І цей шлях не завершується тут, у Славську… він тільки починається. Повертайтеся, отже, додому не як туристи, а як «паломники надії». Несіть світло, яке побачили, відкрили тут, у свої спільноти, парафії, школи, університети, родини. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 24 липня 2025 року Божого,с. Славсько   Детальніше...

Проповідь з нагоди Єпархіальної прощі до с. Биличі (Неділя всіх святих, 2025 р.Б.)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Вітаю всіх вас у Билицькій святині - благословенному місці Божої благодаті й надії. Ми зібралися, аби по-особливому вшанувати Пресвяту Богородицю, яка вислуховує наші молитви, приймає наші прохання, підтримує в труднощах, зміцнює віру й укріпляє в надії. Хтось прийшов сюди з болем, хтось із подякою на вустах, а ще хтось із тихою надією. Однак всі ми несемо до Матері Божої невимовну подяку за Її заступництво, за покров над нами, над нашими родинами і над усім українським народом. Сьогодні ми прийшли до Неї не лише як прочани, але як Її діти, які знають: тут – джерело втіхи і справжньої надії. Цей день особливий ще й тому, що ми відзначаємо свято, яке немовби підсумовує увесь духовний зміст П’ятидесятниці – Неділю Всіх Святих. Минулого тижня ми святкували Зіслання Святого Духа – подію, в якій народилася Церква Христова, зроджена вогнем Божої благодаті. А сьогодні, немов відлуння тієї першої П’ятдесятниці, ми вшановуємо плоди Святого Духа – Церкву прославлену, тобто усіх святих, відомих і невідомих, що своїм життям прославили Господа і стали живими іконами Його дії в історії людства. З маленької спільноти в Єрусалимі Церква зросла у Вселенську Христову Церкву, що вже понад дві тисячі років голосить Слово Боже у світі. І ця Церква, як ми співали в сьогоднішньому тропарі, «прикрасилася кров’ю мучеників, як багряницею і виссоном», прикрасилася страстотерпцями, ісповідниками, преподобними, праведними, чудотворцями. Ми молитовно згадуємо тих, хто не лише повірив, а й жив цією вірою і надією, хто дозволив Святому Духові діяти у своєму житті, формуючи в них образ Христа – образ любові, чистоти, покори, посвяти і жертовності. Святі це ті, хто, співпрацюючи з Божою благодаттю, пройшли шлях очищення, постійної молитви, глибокого покаяння та невтомної духовної праці. Їхня святість – не легенда і не далекий ідеал, а жива реальність. Вони є відповіддю на запитання: як жити по-Божому сьогодні, у нашому світі? Святі не були ідеальними. Всі вони були людьми «з плоті й крові». Але те, що їх вирізняє – це довіра до Бога. Вони вірили не в себе, а в Бога, і дозволили Йому діяти у своєму житті, у своїх слабкостях. Бо святість – це глибока відданість, вибір бути і служити Господеві. У наш час, коли панує прагматизм, коли часто цінується не істина, а користь, святість може здаватися чимось нереальним і недосяжним. Але саме зараз вона стає особливо важливою, бо світ потребує автентичних свідків. Не тих, хто вміє говорити про Бога, а тих, хто вміє жити з Богом. Святість – не втеча від життя, а його повнота. Це здатність бачити в кожній людині образ Творця, співчувати, прощати, молитися, творити добро там, де його бракує. Їхній голос – це голос Євангелія, воплочений у конкретне життя. Сьогодні ми втішаємося великим розмаїттям святих: безліч обличь, історій, різних епох, мов, народів... Кожна історія святості – дорога до Бога і взірець для кожного з нас. Святість починається тут і тепер – у нашій сім’ї, у нашій парафії, на нашому робочому місці, у стосунках з ближніми. Вона починається з вибору – довіряти Богові і повторювати це постійно. Так, дорога святості непроста. Вона вимагає терпеливості, мужності, праці, але ця дорога веде до справжнього щастя. Бо щастя – це не мати все, а бути з Тим, Хто є всім. Не контролювати все, а довіритися Тому, Хто все тримає в любові. Святі це знали, вони втрачали дочасне, але знаходили вічне. Вони йшли крізь страждання, але не втрачали любові. Сьогоднішнє свято – це не лише погляд на велику хмару святих, а й заклик до дій. Ми повинні не лише захоплюватися святими, а й наслідувати їх. Кожен день дарує безліч нагод зробити крок до святості: через молитву, через добрий вчинок, через терпеливість, прощення, вірність. Звертаючись до народу, Божественний Спаситель сказав: «Коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт. 5, 20). Християнська праведність не полягає у виконанні мінімуму чи дотриманні певних схем, а голос сумління, натхненний любов’ю. Святі не були просто хорошими людьми чи чемними виконавцями правил. Вони прагнули стати подібними до Бога. А Бог – вільний у добрі, щедрий поза межами уявлень, непередбачуваний у любові. Тому ми покликані уподібнитися до Нього – любити, діяти поза шаблонами, творити добро не з обов’язку, а з серця. І тоді справді станемо світлом, яке не можна сховати (Мт. 5, 14-16). Світлом, яке переображує світ, світлом святості. Дорогі брати і сестри! Якщо мучеників, преподобних, праведників ми називаємо «святими», то Діву Марію — «Пресвятою», бо Пречиста Діва є найбільшою святою. До того ж на відміну від інших людей вона Непорочна, тобто недіткнена гріхом наших прародичів Адама і Єви. Вона є найвищою святою, бо носила у Своєму лоні Того, Кого ми можемо носити тільки таїнственно – у Святій Тайні Євхаристії. Коли сьогодні ми вдивляємось у Її лик, стоячи перед Її іконою, коли схиляємось у молитві перед Її образом – ми відчуваємо не тільки велику Божу близькість, але і лагідність Материнського серця. Пресвята Богородиця – наша заступниця, наш щит, наш орієнтир, наше джерело втіхи і надії. Неможливо говорити про святість і оминути Її. Неможливо думати про дорогу до Бога і не згадати ту, яка цією дорогою пройшла першою – у повноті, у довірі й любові. Матір Божа – є джерелом надії. Тієї надії, яка розпочалася у Назареті, коли вона сказала Богові: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). У цих словах відображається все Євангеліє надії. Бо сказати «так» Богові – означає довіритись Йому без умов, дозволити Його обітниці стати тілом у власному житті. Вона не знала, куди веде Її ця згода. Але знала, Хто Її кличе. І цього було досить. Її «так» стало початком нового творіння. Істинна надія – не солодка ілюзія, а мужність і вірність. І Пречиста Діва навчає нас саме такої надії. Вона не втекла у хвилини випробування, не піддалася зневірі, коли Йосиф був сповнений сумнівів, коли не знайшлося місця у заїзді, коли довелось рятувати Ісуса-Немовля, втікаючи у Єгипет. Її шлях був позначений терпеливим очікуванням, мовчазною витривалістю, довірливим материнським служінням. Бо Надія – це здатність бачити світло, навіть коли все покрите тінню. Це здатність співати «Величає душа моя Господа» тоді, коли ще нічого не змінилося ззовні, але серце вже живе Божою обітницею. Справжній образ Марії як Матері надії відкривається на Голготі. Коли всі розбіглися, коли учні заховались і небо потемніло, а тиша смерті зависла над землею – Вона стоїть. Не зламана, не пригнічена, не зневолена болем, але стоїть і співстражадає як любляча Мати. Її присутність під хрестом – це найвищий прояв богослов’я надії. Бо там, де все виглядало втраченим, Вона вірила, що Бог не перестає бути вірним. І саме там, у цю годину найбільшого болю, Христос дарує Її нам: «Ось Мати твоя» (Йо. 19, 27). Вона стає Матір’ю кожного, хто стоїть під хрестом, хто шукає надію в мороці, хто бореться, хто втрачає. Пресвята Богородиця знає наш біль, знає тишину Божого мовчання. Але водночас – знає, що Бог не покидає. І сьогодні, коли навколо стільки ран, стільки болю, несправедливості, коли війна і страждання розривають серце нашого народу, – ми маємо до Кого йти, ми маємо на Кого надіятися. Вона – наша Мати. У богослов’ї Церкви Пресвята Діва Марія – це нова Єва. Там, де перша жінка сумнівалася у Божій любові, Марія повірила. Там, де було зневір’я, Вона принесла довіру. Там, де гріх увійшов у світ, через Неї прийшло Спасіння. І тому Вона – не лише приклад для нас, а початок нового людства, оновленого благодаттю. Дорогі прочани, сьогодні, зазнаючи смертельної загрози з боку північного агресора, ми щиро благаємо у Богородиці захисту і порятунку. У цих молитвах нас надихає її допомога, яку наш народ відчував протягом усієї своєї історії. Символом цього заступництва для нас є велична постать Оранти-Молільниці в Софійському соборі Києва. Богородиця-Оранта залишається і сьогодні для нас промовистим образом нездоланної надії. У її молитовному заступництві Україна стоїть, Україна молиться, Україна бореться. Ми всі прагнемо, щоб війна закінчилась, щоб наші діти були щасливі, щоб сім’ї були міцними, щоб світ став добрішим. І ми запитуємо: «Господи, де Ти? Але відповідь – завжди одна: «Я з вами». Бог не віддалився, а є поруч. У кожному нашому дні. У кожному кроці. У кожному рішенні й випробуванні. Бог не зневажає нашу людську слабкість. Навпаки – саме там, у наших ранах, Він хоче бути, щоби їх зцілити і наповнити новим життям. Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми зібралися у цьому благословенному місці, щоб з особливою любов’ю піднести свої серця до Тієї, що є Радістю всіх скорботних, Помічницею у всякій потребі, Матір’ю і джерелом надії – до Пресвятої і Приснодіви Марії. Вона найперша між святими освітлює нам шлях до Христа. Тому в кожній Божественній Літургії ми достойно прославляємо Її як «Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію». Перебуваючи на цьому місці, запрошую кожного відкрити свої серця перед Богородицею. Принесімо Їй у молитві свої рани і сподівання, турботи і вдячність, усі свої прагнення. Її материнське серце ніколи не відвертається від своїх дітей. Та понад усе благаймо Її, щоб супроводжувала нас дорогою святості – тією дорогою, на яку ми були поставлені у Святому Хрещенні. Просімо, щоб укріплювала нас, коли ми втомлюємося; щоб підносила, коли падаємо; щоб допомогла нам знову знайти шлях, якщо ми його втратили. Її любов і опіка — це наше крило на шляху до вічного життя. Просімо сьогодні також Святого Духа, щоб Своєю благодаттю наповнив нас рішучістю жити по-Божому. Так, це не легка дорога, але ми йдемо не самі. Перед нами цим шляхом уже пройшли святі – ті, кого сьогодні Церква вшановує, – і тепер вони моляться за нас, підбадьорюють нас, вказують нам шлях. А з нами – Пречиста Діва, наша Заступниця, наш покров і наша надія. І в цю хвилину, коли ми єднаємося у молитві до Бога, пам’ятаймо про тих, хто стоїть у боротьбі за наше життя і майбутнє. Огорнімо своєю любов’ю і молитвою всіх українських воїнів, усіх захисників Батьківщини. Пам’ятаймо про їхні родини, про всіх, хто постраждав від війни, про тих, хто жертвує собою задля справедливого миру. Нехай наші молитви додають їм сили, а Божа благодать кріпить їх у вірі та витривалості. Нехай Пресвята Богородиця буде і для них Покровом і Потіхою. Нехай же Божа мудрість провадить кожного з нас дорогами правди, а Його любов пробуджує до щирої молитви, до чесної праці, до життя, що приносить славу Богові та добро нашому народові – як тут, на землі, так і у вічності. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 15 червня 2025 року Божого,с. Биличі   Детальніше...

Проповідь з нагоди XV з’їзду спільноти «Матері в молитві» (2025)

  «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5. 48) Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Відсвяткувавши празник П’ятидесятниці і обновлені Духом Святим, ми сьогодні зібралися, щоб поглиблювати єдність нашої спільноти довкола євхаристійної трапези, перебуваючи в апостольській науці і молитвах. Священне Писання розповідає, що Христові учні однодушно перебували на молитві, бо їх Учитель навчав, що де двоє або троє зібрані в Його ім’я, там Він є посеред них. Християни збираються на спільну молитву у храмі, бо памʼятають слова з Євангелія від Матея: «Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним» (Мт. 18,17). Тому й українські матері, обʼєдналися в особливу молитовну спільноту, адже спільна молитва має особливу силу в очах Господа. Тому й сьогодні у цьому прекрасному храмі у мальовничій Східниці зібралися численні спільноти «Матерів у молитві» нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, аби у такі непрості для нашого народу часи війни випросити Божого заступництва і допомоги, піднісши наші молитви за наше воїнство, за перемогу над окупантом, за справедливий мир на нашій землі. Колись Святий Дух зійшов на зібраних у молитві у Сіонській горниці апостолів. Так і сьогодні Він приходить як Утішитель до нас, зібраних на богослужінні, коли ми «бачимо світло істинне, приймаємо Духа Небесного, знаходимо віру істинну». Він несе утіху у наше життя, позначене непевністю, тривогою, страхами і проблемами. Наповняє собою людське серце, встановлюючи в ньому мир і тиху радість, яких ніхто і ніщо у світі не може відібрати: «Оце й ви нині в журбі. Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 21). Утішення Святого Духа є справжнім, реальним і глибоким. Воно приносить спокійну впевненість у доброму закінчення справи. Воно дає спокій навіть тоді, коли людина чи спільнота переживають випробування і сум’яття. Серце людини, сповнене Божого Духа, подібне до морських глибин, які залишаються спокійними навіть тоді, коли на поверхні панують буревії і підноситься піна тривоги. Як це актуально і необхідно в умовах наших український реалій війни, коли щоденно чуємо сигнали повітряної тривоги в усіх куточках України! Сьогодні Церква подає нам для духовних роздумів уривок з Євангелії від Матея. У ньому знаходимо кілька фраз, які виражають суть християнського життя і покликання кожної людини. Вони закликають до дії і спонукають до смиренності або принаймні до роздумів про смиренність. Перед нами образ християнина, яким він має бути. Тому запрошую глибше застановитись над ними. «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий», – ці слова Ісуса Христа звернені до нас сьогодні не просто як прохання чи заохота. Це слово – чіткий і безпосередній заклик. Що ж означає бути досконалими як Отець небесний? Прагнення до досконалості є в кожній людині і це ми можемо зауважити навіть із повсякденного життя. Але часто це тільки секулярні прагнення: до покращення комфорту, поліпшення різного роду послуг, підвищення рівня технологій. Проте це дуже обмежене прагнення досконалості. Ще у Старому Завіті є заповідь, яку повторив апостол Петро у своєму посланні: ви маєте бути святими, бо я святий (Лев. 11,44, пор. І Пт.1,15-16). Отже, заклик до досконалості слід розглядати в контексті святості Бога – будьте як Він. Юдейські законовчителі намагалися досконало виконати букву Закону, однак впали у дріб’язковість виконування численних приписів власного передання. Господь Ісус у своєму слові до учнів говорить, що досконалість і праведність полягає в іншому: «Коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт. 5,2). Праведність – це спосіб життя згідно з Божою волею. Заклик Ісуса – змінити логіку: не обмежуватися виконанням норми, а перейти на рівень серця, любові, дару, благодаті. Саме по собі виконання приписів не могло принести спасіння. Апостол Павло наголошує, що всім потрібно визнати себе винними перед Богом, бо «бо ніхто не оправдається перед ним ділами закону: законом бо гріх пізнається» (Рим. 3,20). У Нагірній проповіді Христос, цитуючи Заповіді Закону, ставить вимоги значно вище, ніж навчали книжники, щоб показати, що це слово означає надзвичайно більше, ніж вони дотепер розуміли. Христос виявляє глибинний сенс Закону, тобто дух Закону, говорить як насамперед Він сповнює ці норми Закону, являє себе і свій стиль життя, який пропонує для кожного. Досконалість можемо осягнути не власними силами, а завдяки жертві Ісуса Христа. Нагорода вічних благ, про яку говорить Христос, не є заслуженою заплатою від Бога, але даром. Спасіння, Боже Царство є даром, який не можна заслужити своєю праведністю, а тільки прийняти. У сьогоднішньому євангельському уривку чуємо ще одні важливі слова: «А я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас…». Заповідь любові до ближнього, яка була ще у Старому Завіті (Лев. 19,18), цитується у Євангелії від Матея щонайменше три рази. Христос навчає, що поняття «ближній» має поширюватися і на ворогів, тому що тільки так зможемо наслідувати Божу любов і уподібнюватися до Бога. Стаємо Божими дітьми («синами Отця нашого») тією мірою, якою уподібнюємося до Отця небесного, котрий велить сонцю сходити на праведних і неправедних. Заповідь любові до ворогів – суто євангельська. Її можна виконати, але не нашими силами. Часто не можемо любити навіть людей, які люблять нас… Ворог не є особа, яка нас ігнорує, чи їй до нас байдуже. Це особа, яка хоче завдати нам шкоди, болю, навіть позбавити життя. На жаль це наш досвід сьогодні. Ми не можемо уявити любові стосовно ворогів. Ісус говорить, що любов це не емоція. Любити – означає відповідати добром тому, хто робить нам зло. Чи можливо любити ворога? Можливо. Тому що завжди можливо вибирати добро. Ненавидіти ворога не тільки недобре, це не корисно, бо не розв’язує проблеми. Ненависть породжує ненависть і не дає можливість виправити ситуацію. Ненависть дає можливість ворогу ненавидіти далі. Щоб любити ворога потрібно мати в собі силу віри, що людина – це щось більше ніж її ненависть… Це можливо завдяки благодаті Божій, а це дар, якщо його прийняти і передати то можливо сповнити слова Христа. Він не тільки заповідає, але і перший ці слова здійснює. Якщо ми ненавидимо, то уподібнюємося до того ворога, який з ненависті убиває нас. У такому стані ми руйнуємо себе зсередини. «Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода?», – каже Христос. Євангелист Матей, передаючи науку Христа, говорить стилем юдейських законовчителів. Христос запрошує подолати логіку взаємної вигоди, і прийти до логіки безкорисливого дару. Потрібно пам’ятати, що Христос, ставлячи до нас високі вимоги, не вимагає того, що неможливо здійснити. Любов до ворогів, любов безумовна, яка нічого не очікує взамін – це справді сповнення всього Закону: «Бо заповіді: «Не чини перелюбу», «Не вбивай», «Не кради», «Не пожадай», і всякі інші заповіді містяться у цьому слові: «Люби твого ближнього, як себе самого.» Любов ближньому зла не чинить. Любов, отже, - виконання закону», – навчає Апостол Павло (Рим. 13,9-10). Ісус зробив любов новою Заповіддю: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив» (Йо. 13,34). Така любов уподібнює нас до Бога, а, отже, робить досконалими. Бути досконалим – означає сповнити те, до чого ми покликані. А ми покликані до богоуподібнення, обожнення. Дорогі у Христі! Ми живемо у непрості часи війни. Багато з тут присутніх матерів по-особливому відчувають її жахіття, бо переживають за своїх чоловіків, синів онуків, братів… Напевне є й такі, хто втратив своїх близьких родичів чи знайомих… У такій ситуації нас може охоплювати розпач, зневіра, ненависть… У своїй людській слабкості ми схильні нарікати, навіть проклинати. Однак пам’ятаймо, що навіть у найскладніших обставинах життя ми маємо не втратити свого людського обличчя. Повинні залишатися людьми, які створені на Божий образ і покликані осягнути Його подобу. Тож будьмо досконалі, як і Отець наш небесний досконалий! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   Детальніше...

Проповідь на Зіслання Святого Духа (2025)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Ми зібралися сьогодні в Божому храмі, як і апостоли на п’ятдесятий день після Христового Воскресіння, аби таїнственно пережити разом з ними історичну подію Зіслання Святого Духа. Разом з Христовим Різдвом і Воскресіння свято П’ятидесятниці належить до найбільших свят нашого церковного року. Спираючись на спадщину Святих Отців Церкви, ми споглядаємо подію зіслання Святого Духа як безперервний процес в історії спасіння. Його часовими «віхами»  стали оживотворення Святим Духом усього, що сотворив Отець; утішанням людини Обітницею після її гріхопадіння; «ведення» людства від неповноти його понять до зрілого й усвідомленого очікування Месії. Це очікування плекав і надихав Святий Дух, Який «говорив через пророків». Старозавітний вибраний народ у давнину щорічно святкував три великі празники: Пасхи, П’ятдесятниці і Кучок. Свою назву сьогоднішнє свято отримало від того, що це був п’ятдесятий день після празника Пасхи. П’ятидесятниця була спогадом про надання Божого Закону Мойсеєві на горі Синай у п’ятдесятий день після виходу Ізраїльського народу з Єгипту. Також старозавітна П’ятидесятниця була святом жнив і подяки. Того дня за приписом закону до Єрусалиму приходили юдеї з усіх усюд, навіть з далеких країв діаспори, щоб подякувати Богові за земні плоди та зложити з них у Єрусалимському храмі свою жертву.  Апостоли і перші християни продовжили святкувати Пасху і П’ятидесятницю, але наповнили ці свята новим сенсом. Пасха була не просто спогадом про вихід з Єгипетської неволі, а пережиттям Христової Пасхи-Переходу від смерті до життя, якою Господь звільнив людину від підлеглості гріху і смерті. А у п’ятдесятий день після Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа свята Церква святкує Зіслання Святого Духа на апостолів, яке якраз відбулося у день, коли до Єрусалиму зійшлися юдеї, аби святкувати старозавітню П’ятидесятницю. Про цю подію Діяння апостолів розповідають нам такими словами: «Як настав день П’ятдесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці» (Ді. 2, 1). Знаємо, що на п’ятдесятий день після Пасхи апостоли були зібрані в тій самій світлиці, де була започаткована Тайна Євхаристії, а потім відбулася зустріч з Воскреслим Христом. Саме там вони відкрили в собі силу Духа Святого, який зійшов на них.  Святе Письмо навчає нас, що Святий Дух є Духом Христа і що Ісус, як чоловік, мав повноту Духа Святого, який являв усі Його вчинки. У Новому Завіті читаємо, що Дух Святий водив Ісуса (пор. Мт.4,1), а Його слова були повні Святого Духа, бо ними Він наказував коритися сотвореному світу. Коли ж Ісус довершив діло відкуплення і приготувався, щоб залишити цей видимий світ, то залишив апостолам свій найцінніший дар – повноту Святого Духа.  Ісус Христос об’явив нам правду про Святого Духа, кажучи: «Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, то він і засвідчить про Мене» (Йо. 15, 26). «Ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого», – каже апостол Павло (1Кор.12,3). Ось чому, отримавши у Миропомазанні «печать дару Святого Духа», в Символі віри християни ісповідують віру в «Єдиного Господа нашого Ісуса Христа». Зіслання Святого Духа це – наче вінець і печать на ділі спасіння людського роду, що його довершив Божий Син через свої страждання, смерть і воскресіння. «Прийміть Духа Святого, – каже Ісус апостолам після воскресіння, – кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо. 20, 21–22). Святий Дух, є «полум’ям, що спалює гріхи» та «творить нових людей». Ісус дарує апостолам Святого Духа для того, щоб надихнути на місію. У день П’ятидесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христової Благовісті, отримавши Його, вони стануть «свідками Христа в Єрусалимі, в усій Юдеї і Самарії, і аж до краю землі» (Ді. 1,8). У цей день починає діяти Христова Церква, яку Святий Дух провадить, просвічує, освячує і оберігає впродовж земної історії. Під час першого сотворення Бог дихнув свого Духа в неживу матерію і так почалося життя на землі. Під час П’ятидесятниці Бог вдихає в Христових послідовників нового Духа, і так розпочинається нове життя – Церкви. Розповідаючи про подію Зіслання Святого Духа, Діяння апостольські згадують і про присутність при цьому різних народів, які дивуються: «Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову: партяни, мідяни, еламії, і мешканці Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту й Азії, Фригії і Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни, що тут перебувають, юдеї і прозеліти, крітяни й араби – ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?» (Ді.2, 8-11). Біблійні науковці і коментатори пояснюють, що, перераховуючи відомі на той час народи, священний автор підкреслює, що від самого початку Церква є вселенською або католицькою, і що її вселенськість не є плодом приєднання різних спільнот, яке стається з роками чи століттями. Святий Дух від самого початку створив її як Церкву всіх народів. Вона обіймає увесь світ, долає всі расові, класові та національні кордони, об’єднує людей у сповідуванні Триєдиного Бога. Святий Дух оживляє Церкву. Вона не походить з волі людини, з її роздумів, вмінь чи організаційних здібностей, бо якщо би це було так, то вона вже давно б згасла, так само, як проминає кожна людська річ. Христос же обіцяє, що адові ворота не подолають Церкви (пор. Мт.16,18). Церква – Христове Тіло, оживлене Святим Духом. Він же є Гарантом здійснення її в історії задуму Отця, вершиною якого стане славне Зновупришестя Божого Сина, коли «все» сповниться Богом.   Празник П'ятидесятниці запрошує нас до визнання нашої віри у присутність і дію Святого Духа, до того, щоб призивати Його зшестя на нас, на Церкву і на увесь світ. Святий Дух є даром, що Христос випросив і постійно випрошує у Небесного Отця для Своїх друзів. Через Сина Божого, Який помер, воскрес і вознісся до Отця, сходить на людство Божий подих – Святий Дух. Тим самим, там, де панували поділи та відчуженість, народжується єдність та порозуміння, розпочинається процес об'єднання поділеного та розсіяного людського роду у нове тіло, тобто Церкву. Єдність є наслідком Божого діяння, вона є «візитною карткою» християнської спільноти продовж усієї її історії.  У празник П'ятидесятниці Святий Дух являється як вогонь, що зійшов на Ісусових учнів та дарував їм новий Божий запал. Апостоли, разом з вірними різних спільнот, донесли цей Божий вогонь аж до краю землі, бажаючи відновити лице землі. Наскільки відмінним є цей вогонь від вогню воєн та бомб; як відрізняється вогонь, запалений Христом, від вогню, запаленого диктаторами різних епох, навіть нашого ХХІ століття, що залишають за собою зруйноване життя, спалену землю, біль і горе людства. Божий вогонь є вогнем палаючого куща (пор. Вих. 3, 2), що горить, але не згоряє; є полум'ям, що палає, однак, не руйнує, а навпаки, виявляє найкращі і найправдивіші сторони людини. Дозвольмо, щоб вогонь Святого Духа доторкнувся до нас. Це є необхідним для нашого переображення, для нашого спасіння! Святий Дух є найбільшим даром Бога людині, найвищим свідченням Його любові до нас. Він робить нас причасниками своїх дарів через тайну Хрещення і Миропомазання. Він дарує нам мудрість, розум, раду, кріпость, знання, побожність і страх Божий; та у співдії з Ним отримуємо плоди: любов, радість, мир, терпеливість, добротливість, милосердя, віру, лагідність, поміркованість, що сходяться в найвищому дарі – любові, адже Бог – це Любов (1 Йо. 4, 8.16). Також силою Святого Духа таїнства Христової Церкви стають пасхальними плодами спасіння практикуючого у вірі Божого люду. Дорогі у Христі! Впродовж історії чимало людей вважали, що вони діють чи промовляють за натхненням Святого Духа. Не мало таких людей і сьогодні. Однак, що є критерієм, який дозволяє нам розпізнати, що за якимось діянням є дія Третьої Особи Божої? – Папа Лев XIII (енцикліка Divinum illud) і Пій XII (енцикліка Mystici Corporis) називають Святого Духа «душею Церкви». Подібне твердження зустрічаємо ще у Святих Отців Церкви, які називають Третю Особу Божу наче спільним серцем усіх вірних. Святий Дух не діє всупереч Церкві, тому якщо хтось стверджує, що діє у Дусі Святому має засвідчити це своїм перебуванням в єдності з Церквою. Пам’ятаймо про це, коли на екранах наших телевізорів чи комп’ютерів спостерігаємо різних новітніх цілителів і псевдо проповідників! Святий Дух є важливим у житті кожного християнина. Він, як було сказано, провадить Церкву стежками її історії. Але Він так дуже необхідний кожному з нас і нашому народові в цілому. Бо кожного разу, коли хтось із нас, загубившись серед безлічі голосів скептицизму і недовіри, які сьогодні пригнітають людину, зможе подолати всяку невпевненість і поверхневість, із відкритістю довіритися Божій правді, яка є нам проголошеною, то в нас відбуватиметься  пророцтво Спасителя, яке ми чули: «А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім'я моє зішле, той навчить вас усього і все вам нагадає, що я сказав вам» (Йо. 14,26). Кожен раз, коли хтось із нас – охоплений труднощами, нерозуміння, стражданням, – замість того, щоб зневіритися, нехай звертає свій погляд до Небесного Отця, Який любить нас і знаходьмо в собі сили продовжувати своє змагання як особи віруючі, то відчуватимемо в цей момент, ту силу, яка втішила і дала силу апостолам, та ісповідникам віри всіх часів свідчити Христа у світі.  Дорогі брати і сестри, ми сьогодні, як ніколи, розуміємо, що наша перемога над російським агресором залежить не тільки від кількості зброї, якої потребуємо, а й від Божої допомоги. Як нам сьогодні потрібна єдність і соборність нашої держави! Наскільки важливим для нас є мир і злагода в нашому народі! Пам’ятаймо, що Дух Святий є духом миру і духом єдності. Нехай Він сьогодні наповнить кожного з нас, обновить у нашому серці радість і силу християнського життя, відкриє нам таємниці нашого буття і покличе нас до християнської досконалості. Живімо і рухаймося у Ньому, щоб чути нам голос Істини та сповнятись нею, щоб бути утішеними і повними всякого добра на збудування. Живімо не духом світу, але у Святому Дусі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 8 червня 2025 року Божого,м. Борислав Детальніше...