SDE
Ярослав Приріз

Звернення з нагоди 33-ої річниці відновлення Незалежності України (2024)

24 серпня 2024
Всечесні і преподобні отці!Преподобні сестри!Дорогі в Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу! 24 серпня 2024 року Божого відзначаємо велике національне свято – відновлення Незалежності України. Про день, який стався 33 років тому, мріяли мільйони синів і дочок українського народу. Українська незалежність – вимолена вірними, оспівана поетами й кобзарями, здобута довготривалою віковою боротьбою та скроплена кров’ю найкращих синів і дочок України. Відзначаючи 33-роковини відновлення Незалежності України, ми схиляємо голови у пам’ять про тих, хто поклав своє життя за волю і кращу долю нашої Батьківщини впродовж багатьох століть, зокрема й за час новітньої збройної агресії московії супроти нашої держави. Наша Батьківщина не постала 33 роки тому, її історія сягає прадавніх часів, а традиції державотворення беруть початок із десятого століття, коли паросток нашого народу був прищеплений до животворної лози християнської віри. З тих пір український народ утверджував свою духовність, культуру, освіту, державність, прямуючи дорогою християнських цінностей, якою є Господь наш Ісус Христос, Котрий сказав про Себе: «Я є дорога, правда і життя» (Йо.14,6). Євангельські істини були настільки глибоко закорінені у свідомості українців, що виражалися переконанням: краще вмерти вільним, аніж жити рабом; краще зберегти гідність, жертвуючи собою, ніж втратити власне майбутнє та майбутнє народу, йдучи на компроміси зі злом і неправдою. Як християни, ми знаємо, що зло не має в собі буття, але здавна уособлювалося в образі тиранів, диктаторів і воплочувалося у виді антигуманних систем фашизму, більшовизму, а тепер – рашизму. Тоталітарні режими здійснювали злочинства через війни, агресії, геноциди проти народів і злочини проти людяності. Нажаль, сьогодні Україна переживає непрості часи російської збройної агресії, але ми знаємо, що Господь допоможе нам з гідністю подолати усі випробування. Пам’ятаймо, що Бог на боці тих, хто відстоює правду, справедливість та добро. Сьогодні, всюди, де б’ється українське серце, до неба лине молитва за Україну, щоб у цей непростий час український народ зміг вистояти духовно, морально і фізично, перемагаючи видимих і невидимих ворогів. Молімося за нашу спільну перемогу; працюймо для розквіту нашої землі та для блага нашого народу. Небесна поміч була необхідна для відновлення незалежності нашої держави, вона вкрай потрібна й сьогодні – як у боротьбі з видимою небезпекою північного агресора, так і з прихованими загрозами світоглядного характеру, що, прикриваючись красномовними гаслами, підступно намагаються знищити споконвічні українські моральні устої і таким чином підрізати коріння української державності. Тепер, у період новітніх випробувань і викликів, які переживаємо, саме на нас із вами Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. Сьогодні ми повинні не лише згадувати своїх славних попередників, а й мати відвагу самим взяти відповідальність за наших сучасників і за майбутні покоління, як це зробили герої – воїни Небесної сотні й тисячі наших військовослужбовців, які щомиті жертвують своїм життям і здоров’ям за єдність, соборність і кращу долю України. Перед лицем теперішніх загроз і викликів об’єднуймося в обороні дару української незалежності, яку ми отримали від Бога зусиллями та молитвами наших предків. Улюблені брати і сестри, щиро вітаю Вас, у це свято національного Великодня! У 33-ту річницю Незалежності України дякуймо Богові, нашому Творцеві і Визволителеві, за дар свободи для нашого народу. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Божа мудрість хай веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви і щоденної праці на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу. Нехай Пресвята Богородиця заступається за всіх нас своїм небесним Покровом, а всі святі землі української вимолюють для нас благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа! Слава Ісусу Христу! Слава Україні! + Ярослав Приріз,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на восьму неділю після Зіслання Святого Духа

19 серпня 2024
  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!   Євангельська благовість сьогоднішньої неділі підкреслює надзвичайне Боже милосердя і любов, яка в розповіді євангелиста Матея виливається двома цілющими джерелами: зцілення недужих та помноження хлібів. Ісус щойно втратив Йоана Хрестителя – свого родича і сподвижника, і це очевидно було наочним прикладом, що чекало на самого Христа. Господь відходить на самоту, але Його знаходять люди, і тоді свій особистий смуток Він перемінює у співчуття з потребуючими – змилосердився над ними та вигоїв їхніх недужих (пор. Мт. 14,14), через вияв свого милосердям Господь подає людям надію і життя. Це дійство помноження хлібів для п’ять тисяч людей Ісус Христос учинив, згадуючи старозавітну подію, коли Божий народ сорок років подорожував пустелею. Найважливішою наукою, що її дав Господь Бог тоді своєму народові, було те, що успіх мандрівки ізраїльтян, тобто можливість посісти обітовану землю, не залежить від їхньої здатності долати труднощі. Успіх залежить від Бога, Господь є господарем життя, Він дає воду серед пустелі, життя серед смерті, світло серед темряви, надію серед відчаю. Ламаючи хліб у пустелі та помножуючи його, щоб втамувати голод понад п’яти тисяч осіб, наш Спаситель не тільки пригадує своїм апостолам про небесний хліб – манну, яка колись наситила старозавітний Божий люд у пустелі. Він сповіщає про укладення Нового Заповіту між Богом і всім людством, – Заповіту, що буде запечатаний у Його Крові хресною жертвою. Тож цей помножений хліб є пророчим прообразом Хліба, яким є Христове Тіло, таїнственно присутнє для нас у Святій Євхаристії. Цей Хліб, розподілений на спомин про Його Смерть і Воскресіння, живить і підтримує нас, що є Його Містичним Тілом – Його святою Церквою. Під час Божественної Літургії священик, розламуючи Таїнственний Хліб – Тіло Христове, каже такі слова: «Роздроблюється і розділюється Агнець Божий, що Його їдять, але ніколи не з’їдають і причасників Він освячує». Це таїнственне ламання Хліба і благодать Слова Божого ми переживаємо на кожній Літургії, адже тоді сам Христос приходить, щоб на святім престолі розламати і поблагословити нам хліб та перетворити його на своє тіло, а вино – на свою кров. І тоді через руки священнослужителів Він хоче накормити нас, щоб ніхто не знеміг у дорозі до мети – життя вічного. У пустелі учні були готові розпустити людей по селах, щоб вони купили собі поживу. Однак Ісус на це промовив: «Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти». Як часто ми чуємо нарікання багатьох людей: чому Бог не зробить щось …, чому Він не нагодує голодних …? Ми, здається забули, що Бог «робить щось» часто через нас, ми є Його знаряддям, членами Його Тіла. Він показує свою працю через нас, саме ми є Його людьми, Його народом, Його Церквою. «Не треба їм відходити, дайте Ви їм їсти». Ми повинні принести все, що ми маємо – наші п’ять хлібів і дві риби – до Христа. Він поблагословить те, що ми принесли і використає, щоб допомогти нашим ближнім у потребі. Сьогодні Христос говорить нам: Я маю завдання для вас, яке ніхто інший крім вас не зможе виконати. Не обов’язково нам володіти великими талантами, щоб служити Богові. Ми є корисними тим, що маємо. «Є тут один хлопчина: він має п’ять ячмінних хлібів, ще й дві риби; та що це на таку многоту» – каже апостол Андрій брат Симона-Петра (пор. Ів. 6,9). Але Ісус відповідає: «Принесіть їх мені сюди». Чудо сталося того дня саме тому, що хлопчина запропонував Христові ту єдину річ, яку він мав. Як могла б розвинутись наша Церква, якби ми запропонували Богові те, чим ми володіємо. Якщо у нас гарний голос, співаймо у церковному хорі; якщо ми можемо навчати нашу молодь, робімо це в домашній церкві, суботній школі та з інших нагод; якщо володіємо певною майстерністю чи ремеслом, допоможімо при будівництві храму… Пошукаймо та подивімось, де ми можемо інвестувати свою людяність та свої таланти, щоб Господнє ім’я прославлялося в нашому народі. Чудовою благовістю є те, що Бог потребує нас. Бог, який не потребує нікого, однак зі своєю милістю працює через своє творіння – людину. Ми є важливі для Господа, немає значення, що наше життя може здаватись без сенсу, але очевидно воно є унікальне у цьому світі. Бог працює через кожну людську істоту, реалізовуючи свій план для спасіння світу. Поки ми не виконаємо цю Богом-заплановану місію, щось у цьому світі буде завжди залишатись незавершеним. Це свідчить про те, наскільки кожен з нас є важливим в очах нашого Господа. Як ми можемо бути добрим знаряддям в руках Божих? Є тільки один спосіб. Ми повинні повністю відкритись для Бога і наших ближніх. Бог не питає про нашу спроможність – тільки про нашу готовність, Він надасть нам можливість. Найбільшим питанням є, чи ми є корисними для Бога? Мойсей віддався на милість Божу, і Бог дав йому здатність творити великі діла в Його ім’я. Так зробили боязкі рибалки-апостоли, блаженні і святі нашої Церкви та багато інших. Дорогі брати і сестри! Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Сьогодні, коли святкуємо 125 річницю храму у вашому селі, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою української духовності і національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Також і сьогоднішня Євангельська благовість переконливо промовляє, що кожен із нас може ділитися з іншими отим хлібом нашої віри, прикладом святого і побожного життя. Наша жива віра та приклад діяльної любові є дуже великим здобутком у розбудові Христової Церкви та християнського суспільства. Дозвольмо Богові творити через нас дива, кормити тих, хто є голодний, знаходити загублених, підтримувати пригноблених, повертати надію та мету життя розчарованим. Бо лише тоді, коли людина все те, що має, покладе в руки Бога і попросить у Нього розламати те, що вона має, і поділиться цим із ближніми, в той момент її матеріальний і духовний достаток почне помножуватися. Уже третій рік ми живемо в умовах війни, страждають міста і села, від обстрілів гинуть люди, по всій лінії фронту ідуть важкі бої, і для того щоб захистити сьогодні нашу землю, країну, кожен з нас повинен внести свій посильний внесок. Маємо відчути, як українське суспільство, як народ, що ми повинні боронити свою Батьківщину відповідно до дарів, завдань і покликань кожного з нас. Тож для того, щоб народилася нова Україна, щоб наше воїнство перемогло ворога, кожен з нас повинен внести свій посильний внесок, – решта зробить Господь. І коли ми спроможемося на цей крок довіри до Божого Слова, то побачимо те, що свого часу досвідчили апостоли – присутність Божого Царства, що надходить у могутності. Бо ж Ісус не тільки тимчасово наситив п’ять тисяч людей біля Галилейського моря, але як Воскреслий Господь запевняє нас: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. … Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (пор. Мт. 28, 18-20). І хто надію складає на Господа, вони як Сіонська гора, яка не захитається, яка буде стояти повік (пор. Пс. 125, 1). Тож милість Твоя, Господи, нехай буде на нас, бо ми надіємося на Тебе (пор. Пс. 33, 22). Тому ми в довірі до Господа огортаємо молитвою кожного нашого воїна, всі родини наших військовослужбовців, усіх людей доброї волі, які живуть неустанною турботою про захисників нашої Батьківщини, терплячих і страждаючих. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви і щоденної праці на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь!   + Ярослав 18 серпня 2024 року Божого,с. Монастир-Дережицький       Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Успення Пресвятої Богородиці (2024)

16 серпня 2024
У Різдві дівство зберегла Ти, в Успенні світане оставила Ти, Богородице. Переставилася Ти дожиття, бувши Матір’ю Життя. I молитвами Твоїми ізбавляєш від смерти душі наші.Тропар свята Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці, зібралися ми сьогодні у святому храмі, щоб осмислити важливу подію з Її життя – Успення − і випросити через заступництво Богоматері благодать Божу для нашого народу, держави, нашого воїнства; молити, щоб Пресвята Богородиця захистила їх Своїм могутнім омофором і вимолила у Свого Сина, а Господа нашого Ісуса Христа, перемогу над російським агресором і справедливий мир для України. Підставою для святкування празника Успення Пресвятої Богородиці є традиція Церкви, яка від апостольських часів засвідчує, що коли Діва Марія закінчила Своє земне життя, Її тіло було покладене до гробу. Апостол Тома, запізнившись, прагнув  попрощатися з Пречистою Дівою Марією, але коли апостоли відкрили гробницю, Її тіла у гробі вже не знайшли, бо в день Успіння тіло Пресвятої Богородиці разом із душею було взяте Ісусом Христом на небо.  Святий Йоан Дамаскин пояснює нам це таїнство прослави Пречистої Богородиці, кажучи: «Годилося, щоб Той, Хто зберіг Її дівицтво при Своїм народженні, зберіг Її тіло нетлінним по смерті. Годилося, аби Та, що в обіймах Своїх носила Творця як Дитя, перебувала в небесних палатах. Годилося, аби Та, Яка бачила Свого Сина на хресті та серце Якої прошив меч болю, що його не зазнала Вона при народженні Ісуса Христа, оглядала Його, що сидить по правиці Отця». Свято Успення відображає радісну впевненість у тому, що після Воскресіння Ісуса Христа смерть не має остаточної влади над людиною. Слов'янська назва сьогоднішнього свята «Успення» глибоко богословська, бо вказує на перспективу пробудження. Богомати лише заснула для земного життя, щоб тієї ж миті прокинутися до вічного блаженного життя і вселитися в оселі Небесного Отця. Завершенням Її земного життя став перехід до вічного блаженства. Життя майбутнього віку, якого ми ще тільки очікуємо, для Богородиці вже настало. У день Успення сповнилося пророцтво псалмоcпівця Давида про майбутню Царицю: «Стала Цариця праворуч тебе, у ризи позолочені одягнена, прикрашена» (Пс. 44, 10). Тож у цей святковий день Божий люд возвеличує Її словами кондака: «В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали, бо як Матір Життя до життя переставив Той, Хто вселився в утробу приснодівственну». Перенісшись на небо, Богородиця не перестала бути Матірʼю тих, що живуть на землі. Вона є і Цариця Небесна, і Покровителька всього людства. Стоячи перед престолом Божим, Вона заступається за нас. Це небесне материнство і близькість Пресвятої Богородиці до нас, людей, є однією з основних причин безмежної любови до Неї християн усього світу. Тому в наших богослужіннях ми часто звертаємося до Неї словами: «Пресвятая Богородице, спаси нас!» Чому ми так прославляємо Пресвяту Матір Божу? Через смирення і глибоку віру Вона удостоїлася вмістити у своїй утробі Слово Боже, яке сталося плоттю. Діва Марія є Новим Кивотом Завіту, Яка носить у собі Божу Присутність, що є джерелом втіхи і радості. Подібно до того, як Кивот у Старозавітній Скинії був особливим місцем присутності Бога під час виходу з Єгипту, так і тепер, у житті й Успінні, Діва Марія стала особливим місцем перебування Божої слави в новому виході з неволі гріха і смерті до свободи – Небесного Єрусалиму.  Чому Святі Отці говорять, що Марія є Новим Кивотом Завіту? Чим був і що сталося з Кивотом у Старому Завіті? У Старому Завіті вперше згадується про Кивот у книзі Виходу, коли Ізраїль виходив з Єгипту та сорок років подорожував пустелею. Після прибуття на гору Синай і отримання Десяти Заповідей (пор. Вих 19-20), Бог дає Ізраїлю вказівки на побудову святилища, щоб Він міг перебувати серед Свого народу. Це мав бути переносний храм – шатро, відомий як скинія. Вона була місцем перебування Бога на землі. Найголовнішим священним предметом у cкинії був Кивот Завіту – священна скриня, яка вміщала скрижалі з Десятьма Божими Заповідями, золотий посуд з манною та «чудесно розквітлий» жезл первосвященика Аарона. Кивот був виготовлений із твердого дерева, яке було настільким міцним, що не змогло зіпсуватися. Він був покритий чистим золотом, без зайвих домішок. Його не можна було торкатися, адже він був святим, а переносили лише за допомогою золотих нош.  Кивот і Скинія стали тим місцем, де «хмара слави» сходила з неба. Хмара слави була не лише видимим знаком присутності Бога, але й жестом, яким Він провадив Свій народ через пустелю до обіцяної землі. Якщо ізраїльтяни боролися зі своїми ворогами, маючи Кивот Завіту, вони перемагали (пор. Іс. Нав. 6, 1-21), проте, якщо Кивот був відсутній, вони зазнавали поразки.  Близько 1000 р. до Різдва Христового цар Давид вирішив перенести Кивот до Єрусалиму, щоб там залишити його на постійно. Ця подія символізувала прихід самого Бога на єрусалимську гору, адже Давид розумів: де є Кивот, там є присутність Господа. Лише після того, як священики внесли Кивот до Святая Святих Єрусалимського храму, хмара з небес зійшла і наповнила храм (пор. 1 Цар 8,10-11). Тепер, коли Кивот був на своєму місці, люди могли споглядати Бога, Який знову перебуває зі Своїм народом. Після смерті царя Соломона відбулося розділення Ізраїльського царства на дві частини (див. 1 Цар. 11-12), а згодом Єрусалим разом з Храмом були зруйновані. Пророк Єзекиїл описує, як хмара слави Божої відійшла від Єрусалиму перед тим, як храм був зруйнований вавилонянами. Що ж сталося зі Старозавітнім Кивотом? Дехто вважає, що він схований у невідомому місці. Інша стверджують, що Кивот знаходиться в Ефіопії, у святині, куди мають доступ лише монахи. Але давні єврейські перекази свідчать, що пророк Єремія сховав Кивот на горі Нево, де Бог дозволив Мойсею побачити обіцяну землю перед смертю (див. Втор. 34, 1-4). Згідно з цими переказами, Кивот буде віднайдено, коли Бог знову виявить Своє милосердя і поверне Свою славу у вигляді «хмари» (2 Мак. 2, 8).  За часів Ісуса Христа єврейський народ ще чекав на повернення втраченого Кивоту. В Єрусалимському храмі бракувало двох ключових ознак: хмари слави Господньої і самого Кивоту. Вони чекали об’явлення місця знаходження Кивоту та повернення Божої слави, присутньої у хмарі. Вони сподівалися на повернення обох, але Новий Завіт відкриває нам нове місце перебування Божої слави і Новозавітного Кивоту.. У подіях Нового Завіту Пресвята Богородиця виявляється тісно пов’язаною з хмарою Господньої слави і Кивотом. Першим знаменним уривком є подія Благовіщення, у якій Архангел Гавриїл з’являється Діві Марії і проголошує що вона в чудесний спосіб зачне і породить Сина Божого, Спасителя світу. Це була також історія повернення, давно відсутньої «хмари» Божої «слави». Це можна простежити, якщо уважно придивитися до слів Гавриїла до Діви Марії. Після того, як ангел сповістив Марії, що вона зачне і народить сина, вона відповіла, питаючи: «Як же воно станеться, коли я не знаю мужа» (Лк. 1,34). «Ангел, відповідаючи, сказав їй: «Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий». (Лк. 1,35). Ось, цей важливий момент – образ «хмари» слави Господньої із Старого Завіту. Можна побачити явну паралель між сходженням хмари слави Господньої на Скинію у Старому Завіті та зішестям Святого Духа на Діву Марію у Новому Завіті. Таким чином, як Кивот у Скинії був місцем присутності Бога в часи виходу з Єгипту, так і через Благовіщення Діва Марія стала місцем перебування Божої слави в новому виході. Ще одна паралель між Дівою Марією і Кивотом присутня в історії відвідин Марією своєї родички Єлизавети (пор. Лк 1, 39-56). Як Йоан Предтеча зрадів в утробі своєї матері, так і цар Давид радісно танцював перед старозавітним Ковчегом. Лука зазначає, що Марія залишилася з Єлизаветою «три місяці» (Лк. 1, 56), що нагадує про те, як Старозавітній Кивот перебував у домі Оведедома три місяці (2 Сам. 6,11).  Марія як Новозавітній Кивот є місцем перебування Бога на землі. Вона стала священною посудиною для Воплоченого Слова – Законодавця Благодаті, Хліба Життя і правдивого Первосвященика. Діва Марія є Новим Кивотом Завіту, а Ісус – Новим Давидом. Він возносить Її на небо, щоб вона завжди була з Ним у небесному храмі. Якщо старий Кивот був святим і не піддавався зіпсуттю, то тіло Марії, Нового Кивоту, повинно бути не тільки святим, але й вільним від тління після смерті. Саме в тілі Марії «Слово стало тілом» (Йо. 1, 14). Тому доречно, щоб Її тіло, справжній Кивот, було вознесене до небесної Святая Святих.  Тепер повернемося до питання, де є втрачений Кивот? Його заховали і досі шукають? У Новому Завіті чітко говориться, де саме знаходиться справжній Кивот – «на небі» (пор. Од. 11, 19). Старий Кивот був перевищений новою оселею Бога – Дівою Марією, Матір’ю воплоченого Сина Божого. Завдяки Божій благодаті, вона була збережена від тління і вознесена до небесної Святая Святих, щоб бути з воскреслим Спасителем на віки. Образ Діви Марії як нового Кивоту, освяченого Божою благодаттю, збереженого від тління і прийнятого на небо, проливає світло на наше покликання. Ісус Христос вмирає і воскресає, щоб тіло людини могло бути перемінене, завдяки благодаті, у «храм Святого Духа» (1 Кор. 6,19). Успення Марії і показує нам кінцеву мету, якої кожен із нас може досягти через Божу благодать – воскресіння з мертвих і вічне життя з Богом. Відкриваючись на Бога, ми не втрачаємо нічого. Наше життя стає повноцінним. Сьогодні багато говориться про кращий світ, якого ми очікуємо. Коли саме настане цей кращий світ, ми не знаємо. Тільки присутність Божа може гарантувати кращий світ. Закінчуючи своє земне життя, ми не відходимо в порожнечу − на нас очікують. Богомати супроводжує нас на цьому шляху, заступається за нас − і це є радістю нашого життя і радістю нашої надії.  Дорогі у Христі! Від початків християнства на українських землях наш народ перебуває під Покровом Пресвятої Богородиці та плекає особливу любов до Неї. Скільки ж то по нашій землі Богородичних святинь! Чимало з них посвячені й Успенню Пресвятої Богоматері. Саме в цю пору жнив, тисячами линули прочани до Її відпустових місць, бо Вона є таємними вратами до Божого Царства, які відчиняються там, де, здавалося б, немає перспективи, немає виходу. Сьогодні Україна і світ переживають часи боротьби світла і темряви, добра і зла. Зло не має в собі буття, але здавна воно оживало й уособлювалося в образі тиранів, диктаторів і воплочувалося у виді антигуманних систем фашизму, більшовизму а тепер – рашизму. Тоталітарні режими здійснювали злочинства через війни, агресії, геноциди проти народів і злочини проти людяности. Століттями український народ звертався до Богородиці про захист від ворога, але з 24 лютого 2022 року загроза від азійського рашистського агресора стала надзвичайно смертоносною. Та з нами Бог! Він дає нам обітницю: «Я покладу ворожнечу між тобою і Жінкою і між твоїм потомством та Її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3, 15). Богородиця завжди вберігає всіх вірних у їхній боротьбі зі злом. Сьогодні перед чудотворною іконою тут, у Самборі, молімося до нашої Небесної Заступниці, щоб Вона, наша Мати, допомагала нам, заступалася там, де людська сила є неспроможною. У ці важкі часи ми повинні звертатися до Марії з молитвою і надією. Вона є нашою Небесною Матір’ю, яка не залишає свого народу у часі випробувань. Ми можемо знайти у ній захист і допомогу, бо вона завжди поруч з нами, заступаючись перед Богом за наш народ. Військо, яке мало з собою старозавітний Кивот, під час бою було непереможне. Пам’ятаймо, що Марія як Новий Кивот просить Господа про перемогу і справедливий мир. Вона захищає нас своїм покровом, веде нас у нашій боротьбі і допомагає нам зберігати віру і надію під час війни. Як ізраїльтяни вірили, що з Кивотом Завіту вони непереможні, так і ми повинні вірити, що поруч з Пресвятою Богородицею ми здолаємо всі труднощі.  Нехай божественна благодать торкне кожного з вас і наповнить відчуттям близькості Христа і Його Небесного Царства! Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви всіх нас до Свого Сина та відкриє для нас Його вічне, милосердне, добре, визволяюче обличчя! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 15 серпня 2024 року Божого,м. Самбір    У Різдві дівство зберегла Ти, в Успенні світа не оставила Ти, Богородице. Переставилася Ти до життя, бувши Матір’ю Життя. I молитвами Твоїми ізбавляєш від смерти душі наші. Тропар свята Детальніше...

Проповідь з нагоди Преображення Господа нашого Ісуса Христа (2024)

08 серпня 2024
«Це Син мій улюблений… Його слухайте»(Мт. 17, 5) Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Преображення Господнє – реальна подія з життя Господа нашого Ісуса Христа, про яку нам розповідає Євангеліє. Земне життя нашого Спасителя добігало до завершення. Зближався час Його страстей і смерті на Голготі, а водночас − випробовування віри Його учнів. Учні щиро вірили, що Ісус є обіцяним Месією, про Якого писали Мойсей і пророки. Однак євангельські події вказують, та й самі апостоли пізніше признаються, що ця віра затьмарювалася тими неправдивими поглядами на Месію, які ширили в єврейському народі книжники та фарисеї. Загальноприйнятою була думка, що Месія, прийшовши на землю, згуртує весь єврейський народ, переможе його ворогів, завоює цілий світ і дасть Своєму вибраному народові можливість насолоджуватись невимовним щастям на землі. Тому апостолам було важко погодитись з тим, що їхній Учитель, такий могутній і славний, може бути зневажений, скатований, розп'ятий на хресті. Христос скріплював віру своїх учнів. Йому треба було явити учнями свою славу — ту славу, яку Він мав у Небесного Отця перед сотворенням світу, ту славу, яка належала Йому як Синові Божому, одноістотному з Отцем і Святим Духом. Цю безмірну славу Сина Божого ми виразно добачаємо впродовж усього земного життя Ісуса Христа. Також у сьогоднішньому євангельському читанні дізнаємось про неї: «(…) узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору й переобразився перед ними: обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло. І ось з'явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли» (Мт. 17, 1−8). На думку святого Йоана Дамаскина, Ісус Христос узяв саме цих трьох, а не інших апостолів, тому що Петро, який прилюдно визнав Христове Божество, мав почути потвердження цього визнання й від Небесного Отця; Яків мав стати першим єпископом Єрусалима й першим з апостолів віддати життя за Христа; Йоан був улюбленим учнем Ісуса. Дякуймо Богові за те, що «дав нам привілей називати його Отцем». Боже батьківство було об’явлене у Старому Завіті, однак лише Ісус став Тим, Хто навчив нас взивати «Отче наш», бо саме у Христі Ісусі стаємо дітьми Божими. Як чуємо в сьогоднішньому євангельському уривку, Ісус преобразився перед Петром, Яковом та Йоаном (пор. Мт. 17, 2). Через заслону людської природи об’явився Син Божий − «Світло від світла». І було це підтверджено голосом із неба (пор. Мт. 17, 5). Бог Отець Сам вказує на Ісуса, Сина Свого, як «Вибраного» (пор. Лк. 9, 35) не лише під час хрещення в Йордані, але й у часі Преображення. На горі Тавор, подібно як і над Йорданом, залунав голос Отця: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте» (Мт. 17, 5). Коли Ісус втілився в лоно Марії Діви, то став нашим братом, а ми всі у Христі стаємо «дітьми – синами та дочками в Сині», тому Бог влив у нас духа усиновлення (пор. Рим. 8, 15). Ця велика істина вимагає від нас конкретної відповіді вірою та життям. Преображення Господнє має також глибокий богословський задум: воно вказує на життя вічне, яке перебуває поза нашим історичним і циклічним часом. Ця подія говорить нам про Царство слави, преображення світу. На Таворі заговорив апостол Петро й каже до Ісуса: «Учителю, добре нам тут бути! Зробімо ж три намети: тобі один, Мойсеєві один та Іллі один» (пор. Мр. 9, 5). Слова апостола Петра вказують на Царство Боже, яке на мить прийшло в силі на землю. Апостол Петро прагнув утримати його, але воно цьому світові не належить, тому й зникло, хоча й було в ньому. Тільки у славному Зновупришесті Господньому Царство Боже запанує та існуватиме вічно. На Таворі ж його чудесне видіння було тимчасове. Під час преображення залунав голос: «Це Син мій возлюблений, слухайтесь його!» (Мр. 9, 7). Це незвикле об’явлення Божого синівства Ісуса тривало досить коротко. Коли апостоли підвели свої очі, то не бачили вже нікого іншого, лише Ісуса: «А коли сходили вони з гори, наказав їм, щоб нікому не оповідали те, що бачили, аж поки Син Чоловічий не воскресне з мертвих», – описує євангелист Марко (Мр. 9, 9). Так ми разом з апостолами чуємо передречення воскресіння з мертвих. Чуємо про це разом з учнями, вирушаючи з ними до Єрусалима, де станемо учасниками терпіння і смерті Господа − стрижневих подій в історії спасіння людства. Отже, Ісус є не лише найвидатнішою особистістю людської історії, але й Сином Божим. Він є Еммануїлом, Богом із нами і Божественним Приятелем, Який має слова життя вічного. Він є Світлом у темряві. Ісус є нашою радістю, бо ж знаємо, як Він любить кожного з нас. Апостол Павло в Посланні до Римлян пише: «Що скажемо на це? Коли Бог за нас, хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас (…) Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, – він заступається за нас» (Рим. 8, 31−34). Ніколи, але особливо у хвилини розгубленості й неспокою, коли життя і сам світ валиться, не забуваймо про Христові слова: «Прийдіть до мене, всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо-бо моє любе й тягар мій легкий» (Мт. 11, 28−30). На горі Тавор Небесний Отець свідчить про Ісуса Христа: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте!» Словами «Його слухайте!» Бог Отець посилає Ісуса Христа людству як єдиного й остаточного Вчителя. З повеління «Його слухайте!» випромінює повнота Божественної влади, але також повнота любові Бога до людини, бо послух Ісусові є для нас не тільки обов’язком, який випливає з буття християнина, але також ласкою, привілеєм, даром. Він є Дорогою: ідучи за Ним, не заблукаємо. Він є Правдою: слухаючи Його, осягнемо правдиве визволення (пор. Йо. 8, 32). Він є Любов’ю, отже, прагне нашого добра, коли скеровує до нас Своє Слово. Він є Життям: слухаючи Його Слово, маємо доступ до вічного життя, бо слово Його — «Дух і життя» (пор. Йо. 6, 63). У сьогоднішньому Євангелії також читаємо, що, ставши свідками Таворського чуда, учні впали обличчям до землі й вельми злякались. Тоді Ісус підійшов, доторкнувся до них і каже: «Устаньте, не страхайтеся!» (Мт. 17, 7). Дотик Бога усуває з людського серця збентеження і страх та вливає в нього силу й відвагу. Божий дотик позбавляє людське життя стагнації, інертності й пасивності. Як часто у Святому Письмі сказано: «Устань!» Господь каже до Мойсея на Синай-пустині: «Устань, вийди поперед людей (…) Ось я стану перед тобою там, на скелі, на Хориві, і коли вдариш ти по скелі, вода зрине з неї, і люди питимуть (пор. Вих. 17, 5−7). «Устань та їж, бо далека тобі дорога», — сказав Божий Ангел Іллі. «Вийди з печери і встань на горі перед Господом», — закликав уже Сам Господь до пророка (пор. 1 Цар. 19, 7−11). Пророк Єзекиїл згадує своє пережиття зустрічі з Богом: «Рука Господня була там на мені, і він сказав мені: "Устань, вийди на рівнину, і я там говоритиму з тобою"» (Єз. 3, 22). «Устань, іди в Ніневію, оте велике місто, і проповідуй проти нього», — наказує Господь пророкові Йоні (Йон. 1, 2). «Устань, візьми дитятко та його матір і втікай у Єгипет», — каже ангел св. Йосифові (Мт. 2, 13). «Устану й піду до мого батька», — вигукуй блудний син у хвилині прозріння (Лк. 15, 18). «Устань і йди в Дамаск», — чує Савло, коли від Божого світла повалився додолу й осліп» (пор. Ді. 22, 10). Щоразу, коли відбувається щось важливе й вирішальне, людина мусить устати, піднестися, віддалитися від буденності. Завдяки прямій поставі людина може розмовляти з Богом віч-на-віч, як Мойсей на горі Синай. Так вона виражає надзвичайну гідність покликання людини — бути партнером Бога, продовжувати Його діло сотворення й преображення створіння. Постава стояння на ногах є водночас поставою слухання й готовності сповняти волю Божу. Преображення Господнє належить до одних із найвагоміших подій у земному житті Ісуса Христа. Своє Божество Ісус приховував за допомогою тіла, затаював Свою славу перед людським оком, а на горі Тавор Господь являється апостолам Тим, Ким справді був, – Богом. Тому й пише Євангелист Йоан: «І ми славу Його бачили, – славу Єдинородного від Отця, повного благодаті та істини» (Йо. 1, 14). Цим прославленням Ісус хотів зазначити, що тим, хто слідуватиме за Ним на Голготу, укінці важкої дороги відкриється незрівнянне щастя − з терпіння зрине спасіння. Тож завдання людини – стреміти до звершеного преображення свого життя, аби з хмарних земних низин завітати до світлих небесних вершин, тобто до місця всякого добра. Дорогі в Христі брати і сестри, 2024 рік є насправді знаменний для нас, оскільки спогадуємо 35-ту річницю виходу нашої Церкви з підпілля та переслідування її безбожним комуністичним режимом, яке тривало понад 40 років. Наприкінці ХХ ст. Божою силою світло в темряві засяяло й опромінило душі та обличчя тих, хто довіряв Богові й очікував на Його святу відповідь. Сьогодні, дорогі молільники, є добра нагода подумки повернутися в останнє десятиліття ХХ ст., коли Господь, багатий на милосердя, споглянувши на молитви, мучеництво та ісповідництво своїх вірних синів і дочок, дарував свободу Українській Греко-Католицькій Церкві та самостійність нашому народові – соборну Українську Державу. Нехай Господь за молитвами Пречистої Богородиці та за посередництвом святих  і праведних яких видала українська земля, благословить подальший розвиток нашої Церкви. Нехай жертва мучеників й ісповідників стане тим плодотворним насінням, яке помножуватиме Божі дари в нашому церковному й національному житті. Рівно ж просімо, щоб Господь у своєму Преображенні, подарував нам те Боже таворське світло серед темряви війни і горя та визволи нас своєю силою від окупанта, який хоче нас поневолити. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 6 серпня 2024 року Божого,м. Старий Самбір Детальніше...

Проповідь на п’яту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)

29 липня 2024
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри, сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам, як Христос залишаючи обітовану землю перепливає море і приходить до іншої країни, яку у євангелиста Матея названо Гадаринським краєм. Гадара та Гераза були частиною так званого Декаполісу (союзу 10-ти грецьких міст за Йорданом) – території, яка була переважно заселена поганами та асимільованими євреями, які, втім, були в меншості на цих теренах. Таким чином, згадуючи цей географічний регіон, євангелист наголошує на місії Ісуса Христа до поган, котра вповні розвинеться після Його воскресіння (пор. Мт. 28,19–20). Першими, хто зустрічає Христа на цій землі, є біснуваті. Згідно з євангелистом Матеєм, вони такі були люті, що ніхто не міг перейти тою дорогою. Біснувати наганяли страх на цілу країну. Так євангелист описує, що ця країна живе в грісі, вона є у владі зла, а воно є люте, страшне, агресивне і всі його бояться. Отці Церкви вважають, що в цих двох біснуватих проявилася природа зла. Передусім, зло завжди поневолює: той, хто чинить зло, стає його невільником. Святий Іван Золотоустий твердить, що два біснуваті – це втілення природи того, хто зветься дияволом, бо саме диявол розділяє, закликає до агресії й ненависті. Диявол через гріх спаралізував людину, вчинив нездатною до того, до чого вона є сотворена – до чинення добра, гріх учинив людину своїм в’язнем. Але при зустрічі з Господом, коли ми йдемо до Нього зі свідомістю, що тільки Він єдиний є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха, – стається чудо, і про це чудо ми сьогодні чули. Біснуваті кричать: «Що нам і тобі, Сину Божий»? Іншими словами, що Тобі до нас. Це одне з найбільших й найгостріших запитань, що стоять перед людиною: що Богові до нас? Те, що робить Ісус є відповіддю на це запитання, радше Його прихід: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3,16). Бог є той, хто залишає дев’яносто дев’ять овець, щоб знайти одну заблукану (Лк. 15,4-7). Сама лише присутність Ісуса Христа, Який ще нічого не зробив і не сказав, вже наводить страх і трепет на того, хто у страсі тримав це край. Сили зла, які, здавалося б, керують світом, є нічим перед абсолютною владою Ісуса та будуть остаточно знищені в часі Його Другого славного приходу. І євангелист це чітко підкреслює – з приходом Ісуса вже почався цей есхатологічний час (останній період, який закінчиться загальним воскресінням та переходом до життя майбутнього віку). Після демонстрації влади над силами природи – утихомирення бурі на морі (пор. Мт. 8,23–27) – Ісус втихомирює бурю в серцях біснуватих людей. Він, не веде з бісами переговорів, які тут, подібно як і в пустелі в часі спокус, визнають Його Сином Божим (пор. Мт. 4, 3–6), не бореться з ними та навіть не вживає якоїсь спеціальної формули вигнання злого духа, а вживає тільки одне слово в наказовому стані: «Ідіть!» Біси входять в стадо свиней. Євреї, за старозавітнім Божим Законом, не могли споживати м’яса свиней, які вважалися нечистими тваринами. Проте в Гадаринському краї вони втратили свою ідентичність, пішли на компроміс з поганством, забули приписи власної релігії. Тому деякі з них розводили та торгували свинями. Пояснюючи, чому Христос дозволив, щоб біси увійшли в свиней, святий Іван Золотоустий подає три причини цього допуску: щоб показати зціленим ту шкоду, яку біси їм заподіювали; щоб всі зрозуміли, що біси не наважились би увійти у свиней без Його дозволу; та щоб показати, що сталось би з нещасними, якби не чудесний Божий порятунок. Загибель свиней наочно демонструє поразку і знищення бісів, їхнє вигнання з цього світу, щоб нікому вони не змогли більше заподіяти шкоди. Євангелист Матей описує цю подію в такий спосіб, щоб акцентувати на надзвичайній владі Христа. Він хоче, щоб його читачі бачили, яку владу та могутність  має Ісус – Він опановує хаос за допомогою лише слова. Щоб це стало можливим і у нашому житті сьогодні, потрібно бути готовим втратити все, що стає на перешкоді цілковитому відкриттю нашого життя для Бога. Христос показується тут як Визволитель, як Той, Хто приносить мир, як Той, Хто є здатним побороти найбільшого тирана, яким є зло у нашому житті, громаді й у нашій країні. Ісус цінує людей завжди більше, ніж будь-яку власність. Чому мешканці того краю не прийняли Христа? – Те, що вони вважали своїм скарбом, в один день зникло. Ігноруючи звільнення двох нещасних чоловіків та зосередившись на власному майні, мешканці Гадаринського краю побачили в Ісусі загрозу для своїх інтересів. Це – до болю знайомі історії, які щодня повторюються в нашій новітній історії… Євангелист застерігає нас, щоб ми не були подібні до тих гадаринців, які сказали Йому: «Іди геть від нас». Він запрошує нас поводитися по-іншому, прийняти Господа і побачити, що у Ньому ми маємо мир, радість і вічне життя. Дорогі у Христі, із історії про гадаринських біснуватих нам відкривається духовна закономірність: коли приходить Ісус, то зло бентежиться. Отож не можуть бути разом зло і добро, святе і те, що веде люди до гріха, життя і те, що веде до знищення. Коли Ісус приходить в життя людини, то Він найперше визволяє її від влади злого духа, віддаляє від неї те, що веде її до знищення. У ХХ-ХХІ столітті форми біснуватості проявилися в гітлерівсько-нацистському, радянсько-комуністичному, путінсько-рашистському режимах, які знищували цілі народи через війни, геноциди, гулаги, масові депортації, голодомори і т.д. Але впав нацистський режим, і Європа отримала змогу вільно розвиватися. Коли розвалилася тюрма народів – Радянський Союз, то всіх, хто був у рабстві більшовицької ідеології, Бог також покликав до вільного життя, до свободи. Тому ми знаємо, що й сучасні тоталітарні режими, опановані ідеологією зла, приречені на розпад.   Українська борня є війною між добром і злом. Можливо, нашою історичною місією сьогодні є вже вкотре захистити решту Європи від азіатського загарбника, як це було у часи хана Батия та інших загарбників зі Сходу. Молитись за перемогу означає молитись за сповнення історичної місії, щоб кожен з нас міг по-християнськи виконати своє життєве завдання. Переживаючи трагічні моменти життя, ми, можливо, питаємо у Господа: Боже, чому це все нам сталося? До чого ти нас кличеш? Яку ти місію приготував Україні, українцям і український Церкві? У чому полягає повнота Твого задуму про долю нашого народу? На ці питання, сьогодні ми маємо дуже глибоку відповідь. Найперше – ми з вами в новітній історії нашої держави, нашої Церкви були свідками Воскресіння. Бо це Господь розвалив радянський союз і воскресив вільну Незалежну Україну. Це Господь дарував Церкві і народові свободу. І сьогодні Він доручає нам бути свідками Його Воскресіння якраз у світлі тієї місії, бути свідками воскресіння Церкви і нашого народу. Ісус Христос і сьогодні є присутній між нами. Віднайшовши і зустрівши Його, ми зможемо стати справді вільними і гідними людьми. Отець Церкви Григорій Нісський твердить: «Де є присутнім Бог, там усе віднаходить свою гідність».  Ми є сотворені на образ і подобу Божу, і  Господь не забирає нашої свободи через заклик до зберігання Його заповідей і правд. Саме Він є нашим Визволителем, джерелом нашої особистої і національної гідності як вільних людей у вільній державі. Запросімо Христа, щоб Він звільнив нас від усякий духів злоби. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 28 липня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на четверту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)

21 липня 2024
  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Євангеліє четвертої неділі після П’ятидесятниці розповідає про оздоровлення слуги сотника з Капернаума. Ісус простує однією з вулиць міста, за Ним ідуть люди, римський сотник наближається до Ісуса й висловлює Йому своє прохання щодо хворої людини, яка не могла прийти сама (пор. Мт. 8, 5−6). Мабуть, цей сотник чув про силу Ісуса, чув про те, що Ісус оздоровляв хворих людей. Цей римський військовий, звичайно, поганин, мав під своєю владою воїнів, але ця посада не створила для нього жодних перешкод поважати своїх підвладних. Коли один із його слуг важко занедужав, представник римської влади упокорюється перед Ісусом, Учителем із Назарета, і просить у Нього допомоги для слуги. Сотник не сприймає слугу як невільника, йому не байдуже, що той страждає, він ставиться до нього, як до дорогої йому людини, як до ближнього. Цю подію записав і євангелист Лука (пор. Лк. 7, 1−10). Він звернув увагу на деякі описові деталі, а саме на те, що той слуга був дорогий для сотника. Лука також розповідає, що юдейська старшина наполегливо благала за сотника: «Він достойний, щоб ти йому зробив це…» (пор. Лк. 7, 4). Вони просять за сотника-окупанта, який мав стежити, щоб не було повстання, тому що він був достойною людиною, поважав народ, серед якого жив. Для євангелиста Луки було важливо підкреслити те, що бути милим Богові не залежить від крові чи раси, але від страху Божого й любові до ближнього (пор. Ді. 10, 35). Страх поганина щодо Бога виражений у тому, що він збудував синагогу. Страх Божий є початком мудрості (пор. Пс. 111, 10; Прип. 1, 7). Це підстава для врахування його в конкретних учинках, позначених покорою і милосердям. Милосердя сотника робить його відкритим до потреб братів і готовим визнати свою потребу перед Богом. «Коли Господь Ісус пообіцяв, що прийде в дім сотника, щоб вилікувати його слугу, той відповів: Господи, я недостойний, щоб Ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово, і слуга мій видужає. Називаючи себе негідним, він виявив свою гідність, щоб Христос увійшов не тільки в стіни його дому, але і в його серце», – каже святий Августин. Почуття недостойності не принижує людину, а навпаки − примножує віру в Божу силу зцілення. Сотник має це довір’я у Христове Слово, до якого євангелист хоче нас допровадити. Це є певним досвідченням Божої сили і за Його відсутності. Сотник, який не може піти до Ісуса, уже навіть Його не просить, щоби прийшов − він вірить в успішність Божого Слова. Саме це − остаточний пункт віри сотника: змушений крайньою потребою, почувши від інших про Ісуса, свідомий неможливості прийти до Нього, прибігає до посередництва інших, а поінформований, що Ісус надходить, він бачить свою убогість. Із цієї зустрічі народжується безмежна віра в Боже Слово. У такому місці потреба людини зустрічається з Божою силою. «Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово, і слуга мій видужає» (Мт. 8, 8). На ці слова сотника Ісус відповідає, що ні в кого в Ізраїлі Він не знайшов такої віри (пор. Мт. 8, 10). Святий Йоан Золотоустий, коментуючи цей уривок, пише, що віра сотника була набагато більшою від віри тих, які спустили розслабленого через покрівлю (пор. Мк. 2, 1−12; Лк. 5, 19). «Він ясно знав, що достатньо й одного веління, щоб лежачий устав, тому вважав зайвим приводити Його», – каже святий Йоан Золотоустий. Як сотник прийшов до такої віри? Не читав Писання, не знав Закону, пророцтв. Можемо сказати, зі щоденного досвіду свого життя гідної людини. Він знає, що означає мати владу, дати наказ, він знає про силу слова. Його піддані виконували його слова, яке виявилося безсилим, щоб оздоровити слугу. Проте він вірить у силу Ісусового Слова. «Погани, які не шукали праведности, осягли праведність, і то праведність, що від віри; Ізраїль же, що шукав закону праведности, не досяг закону праведности», – каже апостол Павло (Рим 9, 30−31). Сотникові не потрібно було, щоб Христос приходив до хворого, йому достатньо лише Його Слова. Своєю вірою цей сотник виявляє силу Божого Слова. І наша віра має базуватися на цьому Слові. Це те Слово, яким Бог творить, об’являє Себе і яким спасає. Ця подія відбувається після Нагірної проповіді, у якій Ісус із Божественною владою навчає Словом, а опісля тим самим Словом діє – зціляє. «Він послав своє слово й вилікував їх, і врятував їх із могили», − каже псальмоспівець (Пс. 107, 20). Його Слово − живе й діяльне. Він Сам є Словом Отця. Сотник потребує цього Слова, яке стало подією спасіння. І це є своєрідною притчею про Слово, яке відходить і приходить, воно дане і прийняте, вимовлене й виконане. Почуте слово сотника провадить до його виконання і в людському вимірі. Слова Господа неможливо не почути, і воно доконує те, про що мовить, адже Йому все цілком послушне. Якби хтось не хотів слухати слова свого начальника – сотника, був би визнаний винним, і дійшло б до покарання. Невиконання Слова Господа не веде до покарання. Уже саме невиконання Його Слова є карою, яка провадить того, хто його не почув, до поганого самопочуття й болючого очікування Господа Милосердя, Який є терпеливим і ніколи не забирає Свого благословення. Таким добрим посередником між Ісусом і поганами є апостол Павло, учитель любови, який буде поганам голосити Ісуса, буде заступатися за них і допровадить їх до того, що досвідчать сили спасительного Христового Слова. Саме завдяки вірі Ізраїлю поганин має доступ до Божої обітниці. Бо віра єдина для всіх! Звідси й походить місійна свідомість Церкви в євангелиста Луки. Поганин не йде до Христа. Не може! Не є гідний! То Христос хоче піти до нього і прибуває із силою Свого Слова через посередництво Ізраїлю, спільноти Божого люду. Пізнання Ісуса походить від інших за посередництвом слухання, так само і в доступі до Нього посередниками є інші. «Висилання старших юдейських», які є немовби мостом між Ісусом і поганином, характерне для євангелиста Луки. Ізраїль виконує функцію тайни спасіння для поган, щоб кожна людина побачила спасіння Боже (пор. Лк. 3, 6). Варто підкреслити, що чудо відбувається за відсутності Ісуса, завдяки вірі поганина в силу Божого Слова, почутого лише через ізраїльських посередників. Це стан поган, які приходять до віри через пасхальні події, слухаючи Слово за посередництвом Церкви. Ісус голосив спасіння вбогим через Своє Слово, проте тепер воно діяльніше й діє навіть за Його відсутності, довершуючи спасіння кожного, хто його приймає з вірою, у покорі та довірі. Ісус не каже: «Нехай твій слуга буде здоровий», але: «Йди, хай тобі станеться за твоєю вірою!» (пор. Мт. 8, 13). Те, що в цю хвилину відбулося оздоровлення, засвідчує, що сотник є людиною віри, тобто належить до нового народу Божого, який покликаний прийняти спасіння. Так сталося з Авраамом, який увірував, і йому це було пораховано за оправдання (пор. Рим. 4, 9), і була дана обітниця його нащадкам. Віра сотника веде до оправдання, а отже − до спасіння, як і віра Авраама. Тому правдиві нащадки Авраама – це передусім ті, що увірували. Люди, які на прохання сотника були посередниками в місії оздоровлення, свідчать, що воно здійснилося. І сталося завдяки вірі сотника в Ісуса Христа. Слово Ісуса є зерном, яке може бути прийняте і вирости лише в землі віри. Без віри зерно Слова не може перемінитися в «дерево», а його сила залишиться безплідною. Дорогі у Христі! Євангельська благовість про сотника слугує для оживлення нашої віри. Описуючи цю подію, євангелисти запевняють нас, що Боже Слово, безперечно, дієве, але лише для того, хто має віру: «…все можливо тому, хто вірує» (пор. Мк. 9, 23), бо для Бога немає нічого неможливого (пор. Лк. 1, 37). Плекаймо й ми таку віру скажімо Христові, Господи прийди до України, бо наш народ стікає кров’ю, скажи тільки слово, – цілюще слово Отця, щоб те цілюще Боже слово в усій своїй повноті виявилося в тілі нашого багатостраждального українського народу. Господи, скажи тільки слово іТвій народ Твоєю силою переможе, – переможе свій біль і його причину. Скажи тільки слово і врятуй нас від агресора, щобперемога України була перемогою Божої сили над ницістю і зухвальством московії!А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 21 липня 2024 року Божого,м. Дрогобич   Детальніше...

Проповідь у день пам’яті святого пророка Іллі (2024)

21 липня 2024
Дорогі у Христі брати і сестри!  Сьогодні Церква молитовно вшановує памʼять святого пророка Іллі. Цей пророк Господній жив близько трьох тисяч років тому. Світ перебував у поганстві, а віру в істинного Бога зберігали ізраїльтяни. Однак і цей народ крок за кроком почав забувати свого Бога, часто зрікався своєї віри і впадав у гріхи відступництва. Господь, бачачи духовний занепад людства, посилав у світ пророків, які прикладом свого життя і своєю проповіддю навертали людей до правдивого Бога та готували їх до приходу Месії. Одним із таких сильним духом і вірою пророків був Ілля Тесвітянин, ім’я якого означає «міць Господня». З молодих років Ілля присвятив своє життя Єдиному Богові, оселився в пустелі та провадив життя в суворому пості й молитві. Покликаний до пророчого служіння за ізраїльського царя Ахава, пророк Ілля став полум'яним ревнителем щирої віри і благочестя. У ті часи ізраїльський народ залишав Єдиного Бога, відпадав від віри своїх батьків і вклонявся поганським ідолам. Особливо підтримувала ідолослужіння дружина царя Ахава – язичниця Єзавель. Спостерігаючи відступництво й моральний занепад свого народу унаслідок поклоніння ідолові Ваалу, пророк Ілля почав викривати царя Ахава в безчесті, переконувати його покаятись і навернутись до істинного Бога. Коли цар не послухав пророка, Ілля оголосив, що в покарання на землі три роки не буде ані дощу, ані роси, а засуха припиниться тільки за його молитвою. Господь, рятуючи пророка від рук цариці Єзавелі, послав його в таємне місце біля потоку Керіт. Поживу св. Іллі приносили ворони. Коли цей потік висох, Господь послав пророка в Сарепту Сидонську, до бідної вдови, яка страждала разом із дітьми та готувалася зустріти голодну смерть. На прохання пророка вона приготувала йому опріснок з останньої жмені борошна та залишків олії. З того моменту, за благословенням пророка Іллі, борошно й олія ніколи більше не закінчувалися в домі вдови протягом усього періоду голоду. Після закінчення трьох років посухи Господь послав Іллю до царя Ахава для припинення нещастя. Пророк наказав цареві зібрати на горі Кармель весь Ізраїль і жерців божків Ваала та Ашери. Коли люди зібралися, пророк запропонував спорудити два жертовники: один — від жерців Ваала, інший — від пророка Іллі для служіння істинному Богові, і на який з них спаде вогонь із неба – це стане вказівкою, чий Бог істинний. Першими приступили до жертвоприношення жерці Ваала, але, незважаючи на всі їхні зусилля, ніякого дива не сталося, і так виявилася облудна природа ідола. Тоді Ілля закликав народ наблизитися, вчиняючи його учасником своєї молитви. Далі він спорудив вівтар, узявши 12 каменів − символ 12 поколінь Ізраїля. Ілля просив, щоб об’явилася Господня істина, щоб Господь втрутився й навернув свій народ до пізнання, Ким насправді є його Бог. Тоді з неба зійшов вогонь, який спалив жертву Іллі. Народ уже не мав сумнівів, бо Боже милосердя вийшло назустріч його слабкості. Ця старозавітна подія, по-перше, ще раз пригадує нам першу заповідь − поклонятися Єдиному Богові, по-друге, навчає, що першочерговим завданням молитви є навернення. Там, де зникає Бог, людина потрапляє в рабство ідолопоклонства, як показали тоталітарні режими та сучасні ідеології. Натомість справжнє поклоніння Богові означає віддати себе Йому та Божому Провидінню. Життєвий шлях пророка Іллі, з одного боку, наповнений унікальним досвідом Бога, надзвичайними чудесами та повагою серед вірних Богові людей. З іншого боку, це дорога повного зречення, надзвичайної аскези, великої відваги, постійних небезпек для життя, вигнання, самотності, виснаження та розчарувань. Життя Іллі записане у Святому Письмі для того, щоб дати нам приклад справжнього життя й показати, що з Богом і по-Божому можливо жити навіть тоді, коли все навколо виглядає найменш сприятливим для цього, і що Бог завжди вірний Своїм людям. За свою полум'яну віру та ревність пророк Ілля був узятий живим на Небеса у вогненній колісниці. Тому на іконах святого пророка зображують на палаючий колісниці, яка возноситься на небо, запряжена крилатими кіньми. Свідком сходження Іллі на небо став пророк Єлисей. Разом із плащем, який упав з плеча святого пророка Іллі, Єлисей отримав дар пророчого духа. Святий пророк Ілля втішається великим почитанням серед побожних людей, зокрема і в нашому українському народі. Перший храм, збудований у Києві ще за часів князя Ігоря, був присвячений цьому великому пророкові. Охрестившись, свята рівноапостольна княгиня Ольга збудувала храм пророка Іллі у себе на батьківщині, у селі Вибути. Від часів Володимирового Хрещення 988 р. у багатьох наших містах і селах постали посвячені йому храми. Дорогі браття і сестри! Упродовж історії повторюється старозавітна подія, про яку ми сьогодні згадували. Людство поступово відходить від віри в істинного Бога, як за часів пророка Іллі, і як наслідок цього – від істини, яку відкрив Бог. Цю правдиву віру спотворюють численні неправдиві вірування, у яких від Божественної Істини залишається лише зовнішня оболонка, тобто терміни (слова), позбавлені змісту й суті, не підтверджені життям. Ідеали любові, смирення, лагідності, терпеливості, цнотливості, самопожертви розтоптані. Натомість поширюються культи різних аморальних ідеологій, війни, чвари неймовірної гордості, насильства, агресії. У таких сумних обставинах продовжує звучати голос Іллі, який ревно нагадує про віру в Єдиного Бога, закликає до виконання Його заповідей і відвертає від поклоніння ідолам цього світу. Святий пророк Ілля є, був і завжди буде тим світильником про який говорить наш Господь. Нині він молиться за нас, щоб спаслися душі наші і питає кожного (подібно як колись Єлисея), хто з вірою до нього звертається: «Проси, що маю тобі зробити..», тож просімо проперемогу над видимими і невидимими ворогами України, про захист та свободу нашого народу, про перемогу воїнів правди над ордою темряви, просімо однодумність та мир на нашій землі. Небесна поміч була необхідна для відновлення і проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми стоїмо перед випробуванням війни агресора. Улюблені у Христі! Вшановуючи сьогодні пам’ять великого пророка Іллі, навчімось від нього та багатьох подвижників і свідків віри нашої Церкви отої живої віри та ревності у сповненні християнських обов’язків. Прохаймо їхнього заступництва, щоб і ми могли бути свідками Правди-Христа в наших родинах, парафіях, у нашому народі; щоб і ми не були байдужі, коли йдеться про добро нашої Церкви й народу; щоб понад усе старалися про поширення Христового Духа чи то у спільноті церковній, чи на місці нашої праці або навчання. Нехай літургійне прохання за добрий стан святих Божих Церков та з’єднання всіх буде молитвою не тільки наших уст, але й щоденним християнським завданням. Рівно ж сьогодні радо хочу привітати нововисвячених наших ієреїв, які благодаттю Святого Духа вступили у Христове священство. Дорогі отці, Бог сьогодні повністю змінює ваше життя, сьогодні ви пов’язуєте своє життя з Христом і Його Церквою назавжди. Просіть Господа, щоб гідно виконати Його волю у всьому, щоби осягнути освячення душі та вічне спасіння. Не лякайся труднощів та випробовувань, бо Господь обіцяв зодягнути священиків спасінням, щоб його святі раділи вельми (пор. Пс 132, 16). Пам’ятайте, що Церква сьогодні потребує не просто лідерів, а добрих пастирів, які будуть готові віддати своє життя за свою паству. Тому просіть сьогодні у цій Божественній літургії, підчас якої ви отримаєте цей великий дар священства, щоб ви були такими пастирями, які не будуть думати про себе, свою вигоду, мрії та амбіції, але будуть насамперед думати про Бога і цього Бога будуть проповідувати, до кого будуть послані на служіння. Нехай Господь наділить наших ієреїв дарами Святого Духа, любов’ю до богослужінь, даром слова та добрим серцем здатним служити потребуючим ближнім. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 20 липня 2024 року Божого,м. Дрогобич   Детальніше...

Проповідь у свято св. Володимира Великого (2024)

16 липня 2024
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Святкуючи пам’ять св. Володимира Великого, ми подумки звертаємо свій погляд у далекий 988 р., коли цей рівноапостольний святий хрестив Русь-Україну. Наша УГКЦ є Церквою Свято-Володимирового Хрещення, тому для нас цей святий є дуже близьким.Він походить з нашого народу; він запалив нам світильник християнської віри, який освітлює нам шлях впродовж століть; він дарував нам основу, на якій будуємо своє особисте, родинне, суспільно-культурне і державне життя, тому й переживаємо цей день по-особливому. Якщо поглянемо вглиб історії, то побачимо, що християнська віра не була чимось новим для нашого народу. Побожнепередання розповідає, що першим християнським проповідником на землях нашої держави був св. Апостол Андрій Первозванний, який побував на київських горах і прорік, що ця земля стане християнською. Маємо історичну певність, що на нашій землі вже з першого століття проповідувано Христову науку святим Климентієм Папою Римським, який закінчив своє трудолюбиве мучениче життя у Криму, і його мощі знаходяться у Києві, в Печерській Лаврі. В ІХ-му ст. на слов'янських землях проповідували євангельське вчення святі брати Кирило і Методій. Київський князі Аскольд ще у 867 р.прийняли світло Христового Євангелія і підписували свої договори християнськими іменами. Бабця св. Володимира, св. княгиня Ольга, охрестилась ще у 947 р. Проте це були тільки паростки християнства. Розрослось воно на наших землях у буйне дерево, що зродило численні плоди святості, саме завдяки св. Володимиру Великому. Ось чому ми так урочисто звершуємо його пам’ять. Князь Володимир був великим цього світу, мав потужну владу, але напевне відчував, що для того, щоб його держава була міцною, вона має стояти на міцному фундаменті – Христовій вірі. Сьогодні можемо тільки здогадуватись, наскільки непростим був його шлях у пошуках цієї духовної основи. Тропар сьогоднішнього дня каже, що він був «як купець євангельський, що шукає дорогоцінної перли». Літописна легенда розповідає нам, що він розглядав різні релігії, поки переконався, що має охрестити свій народ і себе у Христовій вірі. І зробивши свій вибір, тобто «знайшовши дорогоцінну перлину – Христа», як розповідає нам сьогоднішній Тропар, св. Володимир прикладом власного життя та поведінки явив переображаючу силу Христового Євангелія. Господь виявив на ньому чудо, яке творить з людьми свята віра. Церковна традиція розповідає нам, що він кардинально змінив спосіб свого життя і з грішного та жорстокого поганина перетворився на богобоязливого християнина. Невипадково у літургійних текстах його названо «другим Павлом».Саме про нього митрополит Іларіон так каже: «Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим і викупляв боржників, звільняв невільників. Твої щедроти і милостині ще й сьогодні люди згадують». Св. Володимир Великий сам пережив власне Хрещення як духовне свято, і зі своїм народом захотів поділитися радістю від того, що знайшов завдяки своїм духовним пошукам. В його особі бачимо людину, котра щиро навернувшись до Бога, вже не шукає компромісів із голосом совісті та не старається маніпулювати Божими правдами для власної користі. Одружившись із Анною, сестрою грецьких імператорів Константина та Василія, дбає про навернення та гідне християнське життя своєї родини. Найперше охрещує своїх 12-ох синів в Києві при джерелі на місці, яке зараз звуть Хрещатиком. А після цього, як згадує митрополит Іларіон: «Він наказав по всій землі христитися в ім’яОтця, і Сина, і Святого Духа... І ні один чоловік не противився його благочестивому повелінню». Від святого Володимира, як від світильника, запалилися свічі віри в серцях наших предків. Віра очистила їх від омани ідолопоклонства і просвітила Христовим благовістям. Християнські цінності, які він прийняв, стали вирішальними у житті нашого народу на багато століть уперед. Християнська віра заклала основи нашої культури, писемності, мистецтва, архітектури; розвинулись церковні структури, чернецтво, місійна діяльність, політичний устрій… Наша християнська віра стала наріжним каменем українських сімейних, родинних цінностей і традицій та фундаментом нашого громадського життя і суспільної моралі. Віра, яку Господь дарував нашому народу через Рівноапостольного князя Володимира, принесла достойні плоди духа — багатьох святих і праведників. Приклад рівноапостольного Володимира є для нас особливо повчальним. В його особі можемо спостерігати самих себе, з мінливістю нашої поведінки, з усіма нашими поривами і падіннями. Кожна людина у власному житті перебуває у пошуках. Ким ми не булиб, яке соціальне становище не займали б, якими матеріальними статками не володіли б, рано чи пізно ми шукаємо вічне, відчуваємо потребу у духовному фундаменті. І ось саме князь Володимир сьогодні нам вказує, де треба шукати сенс свого життя – у Христі Ісусі. Він демонструє, що зустріч з Христом має вилитися у власну духовну переміну, внутрішнє навернення, адже ніщо так не може зашкодити Христовій Церкві, як той, хто ніби визнає себе християнином, але в той же час бере хабарі, поступає несправедливо, зраджує, обманює, краде, тощо. Цей святий князь каже нам, що не можна ховати світильника своєї віри, а слід виносити його на видне місце, щоб той запалював вірою тих, хто нас оточує. Він повчає нас, що наша віра не може бути замкненою у стінах нашого дому чи храму, а має виходити на вулиці і облагороджувати, змінювати на краще наше суспільство. Дорогі в Христі, сьогодні ми також святкуємо День української державності.  Метою відзначення свята є закріплення зв'язку між сучасними українцями та їхніми предками, які протягом багатьох поколінь будували державу для українського народу. Це державне свято призначено для виховання у всіх громадян України розуміння того, що наш народ має багатовіковий досвід у державотворенні, власну культуру, духовність, самобутність та український характер. Воно запроваджено на утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, що засвідчується першими згадками про заснування міста Києва, про історичні події, пов’язані з діяльністю видатного державотворця київського князя Володимира Великого, понад усе хрещення Руси-України. Щиро вітаю вас із цими святами, і бажаю всім, щоб ми цього дня насамперед відкрили в собі, у своєму серці, істину про те, що ми є християни, спадкоємцями віри рівноапостольного князя Володимира, лише тоді ми зможемо гідно вшанувати його пам’ять. А сьогодні коли московія як агресор, хоче знищити нашу державність, хоче вкотре позбавити нас права бути вільними на своїй свобідній, незалежній землі,ми можемо перемогти ворога силою Божою, яка діє в нас. Тож молімося, аби ласкавий Господь захоронив наш народ від усякого лиха. Небесна поміч була необхідна для відновлення і проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми стоїмо перед випробуванням війни агресора. Молімося за перемогу воїнів правди над ордою темряви, молімось за захист та свободу нашої землі, нашого народу, об’єднаймося в обороні нашої соборної Держави. Бог на стороні тих, хто бореться за правду, істину і  справедливість. І саме такою є теперішня боротьба нашого народу. Це боротьба світла проти темряви, любові проти ненависті, правди проти брехні. У цей святковий День української державності закликаю всіх нас взяти на себе особисту відповідальність за цей дар Незалежності для нашого народу, для неї з посвятою працювати та за неї гаряче молитися. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 15 липня 2024 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Проповідь з нагоди празника св. Апостолів Петра і Павла (2024)

29 червня 2024
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні наша Церква торжественно величає пам’ять двох великих благовісників Христової Євангелії – вірних Христових апостолів – палаючого вірою Петра, та славного мудрістю Павла. Звеличуємо їх сьогодні, як Первоверховних, бо вони й справді найбільше потрудилися для слави Божої, для проповіді святої Євангелії. Тому всі ми зібрані сьогодні на їхньому торжестві, щиро бажаємо почерпнути із цієї багатої криниці життя та мудрості, котру наповнили славні учні Христові свідоцтвом своєї віри, любові та апостольської посвяти. Хто ж такі ці посланці Святої Тройці і ловці світу, – як Церква їх возвеличує у богослужбових стихирах, – що одержали від Бога богорозумні крила, пролетіли весь світ, піднеслись до неба і стали підвалинами Церкви, що, обійшовши всю землю, благодаттю Святого Духа збагатили поганський світ? Достойний приклад святості життя та важлива місія, поручена їм Христом, спонукує Святу Церкву почитати їхню пам’ять в один день. Хоча мабуть не один з нас, заглиблюючись в життя та діяння апостольське, зауважить між ними істотну різницю за походженням, станом, освітою, а навіть за людськими якостями характеру. І в цьому – великий промисел Господній, Котрий цінує та любить кожну людську особу, покликує людину до святості такою, якою вона є, тільки щоб її серце було готове відкритися на Божу волю, відповісти на Його запрошення. Ось чому ці два різні апостоли, хоч, можливо, по-людському деколи слабкі та немічні, однак запалені спільною любов’ю до Христа, натхненні Святим Духом, є подібними між собою в апостольській ревності, в дбайливості за спасіння людських душ. З огляду на їхню живу віру та відважну проповідь Євангелія, через те, що вони віддали своє життя Христові аж до мученицької смерті ми справедливо іменуємо їх підвалинами Христової Церкви. Одного разу Ісус запитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» Ті відповіли: «Одні за Йоана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». «На вашу ж думку, – до них каже, – хто я?» Озвався Симон Петро і заявляє: «Ти – Христос, Бога живого син». Далі каже Христос до Симона: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний» (Мт.16,17). Лише Отець Небесний, який знає Христа, як свого Сина, міг відкрити, Симону, сину Йони, розуміння Таїнства Пресвятої Тройці. Одинокий Бог міг відкрити людині «з тіла і крові», цю таємницю, яка є прихована в самому Бозі: Отці і Сині бо, «[…] ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» – каже нам священне Писання (пор. Мт.11,27). В цей момент визнання віри у Сина Божого Симон Петро стає посеред «благословенних», тобто посеред тих, яким Отець відкриває таємницю Сина, а Син відкриває таємницю Отця. «Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам» (Мт.11,25) – каже Ісус. Саме в момент свого визнання віри Петро стає одним із них. Він стає одним із цих «немовлят», яким Отець дозволяє пізнати свою таємницю в Сині, а Син свою таємницю в Отці. Це пізнання є нерозривно поєднане з «радістю в Святому Дусі», як про це читаємо в євангелиста Луки (пор. Лк.10,21). Петрове визнання біля Кесарії Филипової і є моментом саме такої Христової радості. Коли апостол Петро визнає Ісуса Месією і Сином Божим. Відповідно до цього йому дається особливе доручення через три символи: камінь, який стає фундаментом будівлі, ключ і зв'язування та розв’язування. Каже Ісус: «Тож і я тобі заявляю, що ти — Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву» (Мт. 16, 18). Що саме говорить Господь Петрові цими словами? Яку обіцянку Він дає йому і яке доручення Він доручає йому? Якщо ми хочемо зрозуміти значення слів Ісуса, нам буде важливо пам'ятати, що Євангелія нам розповідає про три різні ситуації, в яких Господь, кожного разу певним чином, передає Петрові завдання, яке буде йому доручено. Ісус – будівничий, Петро – скеля, тверда основа, на якій Ісус будує. Ісус будує на скелі, не на піску щоб будівля стояла міцно (пор. Мт. 7,26-27).  Цей образ говорить про те, що Петрові довірена місія, яка служить кріпості і непохитності Церкви. Цей образ будівлі Христос тепер відносить до Царства Божого, в яке входиться немовби через двері. Той хто має ключі може ввійти і впустити інших, або закрити двері. Христос є Будівничий і Голова Церкви (Еф. 1,22), а Петро виступає Його слугою. Ключі були символом влади, якою господар наділяв домоуправителя. Таким чином у євангелиста Матея служіння Петра виражене заповіддю Христа – в’язати і розв’язувати, тобто забороняти чи дозволяти. Петро буде здійснювати це служіння силою віри, яку сповідує, і в якій утверджуватиме братів. Йому довірені ключі Царства небесного, що є символом влади приймати рішення. А Царство розпочинається вже тут, на землі, і зростає на пізнанні, яким Отець знає Сина, а Син Отця. Коли це пізнання приймається людськими душами, то разом з ним приймається також «радість у Святому Дусі». Таким чином святий Петро відкриває двері Небесного Царства ключами сильної віри – визнаючи Ісуса Христа Сином Божим – Дверима Царства Божого (пор. Йо. 10, 7-9). А відтак запрошує кожного з нас також увійти через ці відчинені двері, увірувати у Христа і визнати його своїм Спасителем. Даймо і ми сьогодні відповідь на це питання Ісуса, яке він поставив апостолу Петру: «Хто я для тебе?». Віра в Ісуса Христа – ось це ключ Петра. І він не сам, не самостійно, зрозумів, хто ж насправді є Ісус з Назарету. Це Отець Небесний зі своєї милості відкрив йому і дав це зрозуміти серцем. Пізніше, коли учні та жінки мироносиці побачили воскреслого Христа, вони відразу бігли до Петра, щоб з ним поговорити щоб йому свідчити. А головне, звіритися, чи він так само вірить, як і вони.   Сьогодні свята Церква, згадує пам'ять апостола Петра. Це – день, коли він віддав своє життя за Христа, «Сина Бога живого». Цей день є вибраний Божим провидінням під кінець земної мандрівки апостола. Ми знаємо, що «тіло і кров» не одноразово під час його земної подорожі виявляли його людську слабкість. Ми пам’ятаємо, як він гірко плакав, коли відрікся свого Вчителя, в часі Христових страстей. Сьогоднішня Літургія пригадує нам також той момент, коли Петро був близький своєї смерті в єрусалимському ув’язненні. Однак, незважаючи на всі людські слабкості і загрози, те, що «відкрив йому Отець», завжди було сильнішим від «тіла і крові». На Петрі Христос будує свою Церкву неначе на скелі. Таким чином являючи нам, що світло і благодать були завжди сильнішими від усіляких людських слабкостей, аж до моменту остаточного свідчення. Саме апостоли, очолювані святим Петром впорядкували Церкву, засновану Христом. Вони отримали  місію поширити цю Церкву по всьому світі, коли Христос сказав їм: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28. 19-20). У нашому символі віри ми визнаємо, що віримо у єдину, святу, соборну і апостольську Церкву. Апостольською Церква є тому, що основана на апостолах, бо, як говорить апостол Павло у посланні до Ефесян, побудована «на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос» (пор. Еф.2, 20). В сьогоднішній день Петро разом із Павлом промовляють: «Я вже готовий на ливну жертву, і час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скінчив біг - віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов'ю чекали на його появу» (2 Тим.4,6-8). Павло, який до того був Савлом з Тарсу, що в Кілікії, є тим, який «полюбив прихід Господа». Він полюбив його любов’ю великою і ревною, а подекуди надзвичайно відчайдушною. Можна сказати, що він полюбив Господа з такою самою силою і ревність з якою переслідував. Знаємо, що Павло, коли ще був Савлом, боровся проти приходу Господа. Його серце було наче на протилежному кінці щодо тих «немовлят», яким Отець об’явив Сина, а Син Отця. Павло не хотів прийняти цього об’явлення і відкидував його, залишаючись вірним Старому заповітові. Не було в ньому цієї «радості в Святому Дусі». Натомість був він сповнений ворожості і ненависті до Христа, апостолів і тих, що прийняли Ісуса. Однак настав день, коли «Господь став при Павлі» (пор. 2 Тим.4,17). Господь з’явився в усій силі свого воскресіння, звалив Савла на землю і осліпив його не для того, щоб покарати, але щоб навернути. Як сам пізніше скаже: «Проте, Господь став при мені й підкріпив мене, щоб проповідь здійснилася через мене та щоб усі погани її чули» (2 Тим.4,17). Своє апостольське служіння святі апостоли Петро та Павло пройшли з такою ревністю, яка проявляється тільки із постійним співдіянням з Божою волею та благодаттю. Їхні думки були зайняті тільки одним, як можна найкраще виповнити своє земне покликання. «Горе мені, – звертається апостол до своєї совісті, – коли б ми не проповідували, коли б ми не виконували свого обов’язку» (пор. І Кор. 9,16). Святі апостоли Петро та Павло докладали всіх зусиль, щоб поширювати Христову Церкву по всьому світі. На той час це було дуже нелегко. Апостол Павло описує свою працю так: «Куди більше в працях… в тюрмах, під ударами надмірно, у смертельних небезпеках часто … у праці та втомі, в недосипаннях, у голоді та спразі, часто в постах, у холоді й наготі!» (ІІ Кор. 11, 23-27). Вони готові були віддати за Христа все, що мали: «Господи, – сказав Петро до нього, – з тобою я готовий піти й у тюрму, й на смерть» (Лк. 22, 33). Подібно говорить і апостол Павло: «Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса» (Ді. 21,13). Саме це вони і зробили, віддавши своє життя за Христа. Дорогі у Христі брати і сестри! Століттями наша Церква втішається тим, що є в єдності віри і в повному сопричасті зі Святим Петром і його наступниками – римськими архиєреями. Це часто нам коштувало переслідування, за це герої віри зазнавали мук і тортур. Але Ісус запевнив: де є Петро і ті, хто підтримує єдність з ним, ворота пекельні їх не подолають. Більше того, якщо християнська спільнота вірно буде свідчити Євангеліє, то падатимуть всілякі гріховні брами і ворота в людських серцях. Бо сила світла Євангелія, яке проголошували Христові учні, здатна руйнувати твердині гріха, помилкові переконання і преображати людину із середини. Як це сталося з апостолом народів – Павлом. Тому, вшановуючи сьогодні пам’ять Верховних апостолів Петра та Павла, щиро хочу привітати всіх парафіян, із двадцятою річницею освячення вашої святині. За цей час свого існування цей храм прийняв тисячі людей, які зверталися у молитві до Господа й були вислухані. Сюди приходили дорослі й діти, тут вірні нашої Церкви приймали різні Тайни; звідси, із цієї церкви, тіла багатьох наших християн провадили на вічний спочинок. Священики, які служать у цьому храмі, допомогли багатьом вірним через Божу благодать стати прощеними від гріха і здобути небесне Царство. Сьогодні, коли святкуємо двадцяту річницю вашого храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовної і національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, та святих Верховних апостолів Петра і Павла, та всіх святих яких видала українська земля, дарує нам натхнення для ревного служіння у Христовій Церкві, щоб славилося пресвяте Його Ім’я в нашому народі. У нинішніх умовах війни, бачачи довкола себе смерть, розруху і темряву, ми прагнемо зберегти в нашій боротьбі віру, світло серед темряви. Хочемо, щоб життя перемогло смерть. Тож молімо нашого Господа, щоб Він зміцнив нашу віру, вислухав нашу посильну молитву, благослови благовірному народу нашому перемогу над окупантом, наблизив перемогу та подав нам справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 29 червня 2024 року Божого,м. Турка Детальніше...

Неділя Сліпонародженого (2024)

10 червня 2024
Христос Воскрес! Дорогі в Христі брати і сестри! З сьогоднішнього євангельського читання дізнаємося, що дорогою до Єрусалимської святині Ісус зустрів сліпого від народження чоловіка. Учні запитали Його: «Учителю, хто згрішив? Він – чи батьки його, що сліпи він уродився?» (пор. Йо. 9, 2). «Ані він не згрішив, ані його батьки, – але щоб ділам Божим виявитись на ньому» – каже Христос (пор. Йо. 9, 3), таким чином Господь вчить нас подивитися іншими очима на проблему страждання, яке так часто зустрічаємо на дорогах людського життя. Хрест Христовий змінив сенс людських болів і страждань фізичних і моральних назавжди – вони вже не покарання і не прокляття. Страждання відкуплені відтоді, як Син Божий узяв їх на себе. Завдяки Христовому хресту самі страждання стали своєрідним усезагальним, вселенським таїнством спасіння для людства Дуже часто в нашому щоденному житті ми не розуміємо, як колись апостоли, таємниці терпіння, і здається, що причина нашого нерозуміння є в тому, що наші очі не звернені на Христа розп'ятого і воскреслого. Чим глибше вникаємо в таємницю християнського життя і досконалості, тим краще розуміємо позитивну вартість терпіння. Можемо сказати, що разом із страстями Христа і Його воскресінням кожне людське терпіння знаходиться в новій ситуації. Вже в Старому Завіті праведний Йов розумів його коли говорив: «Я знаю – Захисник мій живе...» (пор. Йов. 19,25). І відносно цього розуміння скеровував своє власне терпіння, яке без спасіння не могло б мати повноти свого значення. Людина знаходить у воскресінні Ісуса Христа нове світло, що допомагає їй переходити густу темряву сумнівів, безнадійності, пониження та переслідування. Тому Апостол народів пише: «Бо як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа і надмір утішення» (пор. 2 Кор. 1,5). Світ пізнає в нас образ Христа і задля того поводиться з нами так, як поводився з Христом. Бо ж хто любить Бога, той страждає у світі, хто відкривається Богові і в любові пише історію власного існування, той неминуче сходить на хрест, а мудрість хреста – це логіка воскресіння (пор. Йо.16, 33). Однак для цього потрібне довір’я в Божу любов і милосердя. Потрібно молитись і жити «Таїнствами Спасіння», щоб знайти досить сили і змогти відректися самого себе взяти свій щоденний хрест і йти слідом за Христом (пор. Мт. 16, 24). Оздоровлення сліпородженого, про яке читаємо у сьогоднішній Євангелії, є дуже промовистою подією, яка відкриває нам, з одного боку страждання невинної людини, а з другого – силу Божої любові та милосердя. Можемо собі уявити стан чоловіка, який був позбавлений зору ще від лона своєї матері. Його життя почалося та протікало в цілковитій темряві, так що він ніколи не бачив своїх батьків, тим більше не мав гадки побачити обличчя Месії, Сина Божого, на якого очікував весь Ізраїль. Кожен, хто проходив повз нього, відчував, що такий стан для людини не є природній і може є наслідком якогось тяжкого гріху. Ісус, відповідаючи учням про причину цієї тілесної сліпоти, спрямовує їх погляд в іншу площину, в якій така тілесна недуга є тільки символом набагато гіршої темряви, яка обіймає весь людський рід після гріхопадіння наших прародичів – темнота духовна. Сліпота ця унеможливлює пізнання правди, яка нас визволяє (пор. Йо. 8, 32). Це зло, починаючи від Адама, успадкувала кожна людина і вже не бачить Бога як Отця, себе самого як сина, а інших як ближніх. Такою темрявою оповита кожна людина, яка засліплена життям без Бога. Тому Христос сьогодні відкрито заявляє як учням, так і кожному з нас, що саме Він є тим Світлом невечірнім для просвічення духовних сліпців, які живуть у темряві гріха (пор. Йо. 9, 5). У пролозі євангелиста Йоана сказано, що Боже Слово, є джерело життя всього, що існує, – є світлом людей (пор. Йо.1,4). Ісус, Воплочене Слово, Син Чоловічий і Син Божий, об’явив себе як життя і світло. Життя і світло є внутрішньо пов’язані між собою: вийти на світло означає народитися. В сьогоднішній благовісті представлено дорогу хрещення: це дорога просвітлення, яка робить нас новими людьми народженими з висоти з води та Духа (пор. Йо. 3,3-5). Охрещенні є названі просвітленими (пор. Євр 6,4;10,32). Тому християнська віра з своєї природи є «баченням». Не йдеться тут про особливі чи надзвичайні видіння, а про те, щоб відкрити очі на дійсність. Адже людина є від народження сліпою. Гріх, морок і страх закрили їй очі і проектують на її уста її ж переживання. Лише світло любові дозволить їй відкрити очі і побачити дійсність. Ось чому Спаситель, уздоровлюючи сліпородженого, разом з тим відкриває йому також і його очі віри (пор. Йо. 9, 38). Помазання очей незрячого глеєм ще не дає прозріння, але чоловікові наказано Господом піти і вмитися в Силоамській купелі. Це – вчинок віри. Це не так як Нааман-сирієць у схожих обставинах (пор. 2 Цар. 5,10-12). Незрячий зразу ж послухався і отримав дар зору. Силоамська купіль, що означає «посланий» – це ніщо інше як Ісус, який є справді «Посланим». Для ранніх християн Ісус був Силоамською купіллю, вода якої представляла воду хрещення, якою Ісус обмиває наші очі сьогодні, щоб дати нам світло свого божественного об’явлення. Так само як він запитав сліпородженого: «Віруєш…?», Він питає і нас сьогодні у хрещенні, і ми відповідаємо Символом Віри, після якого ми, як і сліпороджений, схиляємося і поклоняємося Йому. Розповідь про зцілення сліпородженого часто використовувалася у підготовці оглашенних, яких Рання Церква готувала до хрещення. Святий Августин каже: “Цей сліпий показує людство... коли сліпота є невірством, а прозріння є вірою... Він вмив свої очі у купелі, яка перекладається як «посланий»: він в Христа охрестився.” Ісусові чуда є праобразом чудесних речей, які стаються у Церкві під час звершення святих Тайн. Жодна вода не може обмити душу людини від гріха, однак це звершується під час хрещення силою Святого Духа присутнього в обряді таїнства Хрещення Церквою. Той самий Святий Дух діє і в олії під час святої Тайни Єлеопомазання і, передовсім, у Таїнстві Євхаристії – євхаристійному хлібі та вині. Святі Таїнства є початком майбутнього часу. Християнський мислитель Ориген метафорично говорить про дві «книги», які ми повинні прочитати, щоб зрозуміти сотворений Богом світ. Перша – це наша душа, яка «відчитує» події власними очима та розумом. Другою книгою є Святе Письмо. Ці дві книги взаємодоповнюються. Читаючи Святе Письмо, ми краще розуміємо самих себе, і легше віднаходимо духовне значення його текстів для нас. Коли ми пізнаємо духовний сенс існування людини, тоді також розширюється і наше розуміння реальності. Один вчений ботанік часто ходив до лісу збирати зразки рідкісних рослин і коренів. Його побачив лісник і почав за ним стежити, проте не побачив нічого підозрілого у поведінці того чоловіка. Коли вчений зауважив, що за ним іде лісник, взяв його за руку і сказав до нього: «Ходи зі мною і я тобі покажу те, що ти ще ніколи не бачив на цій території». Лісник почував себе дещо ображеним, але позволив себе попровадити: «Чи бачиш ці рослини? Вони ніде більше не ростуть, лише на цьому пагорбі. І подивись на цей незвичний вид комах!» Тоді зник скептицизм лісника. Пізніше він визнав: «Я ходив по цій території як сліпий, а той чоловік відкрив мені очі». Світ був створений, щоб нас провадити до Бога. Глей і вода, використані Ісусом, оздоровили сліпонародженого. В алегоричному сенсі все Боже створіння повинно лікувати нашу духовну сліпоту. Ми часто забуваємо про Бога, ми не зауважуємо Його на нашій дорозі життя, де, натомість, зауважуємо і захоплюємось іншими речами та особистими пріоритетами. Однак все творіння говорить: Творець існує, все було нам дане, щоб бачачи ми підносили душу до Господа. Космос є монументальним діянням Божественого Митця. Природні науки досліджують його, проте Творець очікує, що духовні люди через всесвіт пізнають Його Самого. Так як визначні твори мистецтва стають в повні зрозумілими лише експертам, так і діла Божі можуть споглядати духовні люди. У Старому Заповіті таких людей спочатку називали «видющими», тому що вони пояснювали іншим їхні видіння. Потім, саме тому, що вони говорили, їх називали «пророками». Вони відкривали перед іншими правдиве бачення реальності. Свої слова вони записували самі, або це робили їхні учні. Так народилися книги, які ми називаємо Священним Писанням. Дорогі у Христі брати і сестри! Вітаю всіх вас, із оновлення вашої святині. За час свого існування ця церква прийняла сотні тисяч людей, які зверталися у молитві до Господа й були вислухані. Сюди приходили дорослі й діти, тут вірні нашої Церкви приймали різні Тайни; звідси, із цієї церкви, тіла багатьох наших християн провадили на вічний спочинок. Священики, які служили у цьому храмі, допомогли багатьом вірним здобути небесне Царство. Сьогодні, коли святкуємо оновлення вашого храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовної і національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, та всіх святих яких видала українська земля, дарує нам натхнення для ревного служіння у Христовій Церкві, щоб славилося пресвяте Його Ім’я в нашому народі. У нинішніх умовах війни, бачачи довкола себе смерть, розруху і темряву, ми прагнемо зберегти в нашій боротьбі віру, світло серед темряви. Хочемо, щоб життя перемогло смерть. Молімо нашого Господа, щоб Він зміцнив нашу віру, вислухав нашу посильну молитву, благослови благовірному народу нашому перемогу над окупантом, наблизив перемогу та подав нам справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 9 червня 2024 року Божого,с. Верхній Лужок Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 2 з 26
^ Догори