Христос Рождається! Дорогі у Христі брати і сестри! Упродовж оцих радісних святкових днів Христового Різдва, ми в різний спосіб звеличуємо це Таїнство, яке хоч і сталось вже понад дві тисячі років тому, проте світло Вифлеємської Зорі, яка всьому світу звістила про прихід нашого Спасителя, продовжує сіяти крізь віки, повертаючи нам надію, скріплюючи нашу віру та закликаючи нас свідчити у цьому світі про любов і радість у Христі. І вже віддавна, відколи Світло Христової Істини просвітило й українські землі, наш боголюбивий та працьовитий народ оспівує та величає Світле Різдво Христове в колядках, якими ми взаємно вітаємось в цих днях. Ці колядки – неначе скарбниця народної мудрості віруючих людей, висловлена у віршах пісень про воплочення та народження Божого Сина. Вони звеличують свято, нагадують нам про його зміст, але і повчають нас, закликаючи наші серця вчинити яслами для Божого Дитятка, зігріти Його любов’ю та милосердям до наших ближніх та всіх потребуючих, бо саме через них Господь приходить до нас. У колядках переспівується Євангеліє, вони нам розповідають про вбогу родину, якій не знайшлося місця в заїзді, та про прості ясла, які приймають величного Царя – Творця вселеної. У колядках ми чуємо про Великого та Всемогутнього Бога, який став немічним та беззахисним Дитятком, щоб кожен з нас зміг Його обійняти та зігріти; про Святу Родину, в якій народився Спаситель; чуємо і про мудреців зі Сходу, які слідуючи за зорею і прийшли поклонитись Божому Синові та принесли Йому дари. Таким чином ми споглядаємо як Бог увійшовши через Різдво в людську історію, щоб її змінити і наповнити сенсом, Він і сьогодні входить у наше тривожне життя, щоб преобразити своєю присутністю наше майбутнє. Однак протягом різдвяних свят згадуємо і про сумні, трагічні події. Чуємо про невинно вбитих вифлиємських дітей, що стали жертвами страху та злоби іродової, а їх смерть є пророцтвом про смерть Христову. Сьогодні ж згадуємо про первомученика й архидиякона Стефана, що загинув, бо свідчив про Господа Ісуса, якого відкинули «будівничі» Ізраїля. Але Його мучеництво, як і смерть невинних дітей, у дивний та незбагненний спосіб стають свідченням перемоги Христового Воскресіння над смертю, світла над темрявою, істини – над оманою. Про життя первомученика Стефана нам відомо досить небагато. Святе Письмо, мабуть, виступає єдиним джерелом, з якого можна почерпнути відомості про святого. Священне Писання називає архидиякона Стефана «чоловіком, сповненим віри та Духа Святого» (пор. Ді. 6,5). Архидиякон Стефан не був з числа Христових апостолів, але є першим великим свідком Господа. Зрештою, слово «martire», яке ми перекладаємо як «мученик», етимологічно має значення «свідок», тобто говорить про тих братів і сестер, хто своїм життям показує нам Ісуса Христа, який переміг зло милосердям. Діяння Апостолів говорять нам насамперед про те, що святий Стефан був одним із семи дияконів, яких для єрусалимської громада апостоли настановили для здійснення служіння милосердної любови (пор. Ді. 6.5-6). Це означає, що його перше свідчення було дане не словами, але відбувалося через любов, із якою він служив потребуючим. Стефан не обмежувався несенням допомоги, але тим, кого зустрічав, говорив про Христа, ділився вірою у світлі Божого слова та апостольської науки. Це становить другий вимір його свідчення: прийняти Євангельську благовість і переказувати його красу, розповідати про те, як зустріч з Ісусом перемінює людське життя. І для Стефана це було до такої міри важливим, що він не піддався залякуванню погрозами. Великому божественному успіху його проповіді спротивилась ненависть єврейських законовчителів. Хитрістю, лукавством та неправдивими свідченнями вони змалювали перед суддями фальшивий образ первомученика як зневажника Бога і Його пророка Мойсея. Однак своїм богословським роздумування над стосунками Бога і людини протягом старозавітної історії, святий Стефан демаскує всю духовну верхівку суспільства, привселюдно викриваючи заглушену нею в совісті правду про постійний опір єврейських законовчителів Богові та вбивства ними посланих пророків. Звичайно, такій Христовій переслідуваній правді про людську історію та злодіяння не могло бути місця в свідомості наставників народу. Закриваючи свої вуха, вони відвели Стефана за місто, де жорстоко каменували. Чи в змозі ми збагнути всю внутрішню напругу, страшну внутрішню духовну боротьбу, яку відчув цей мученик під час терпінь, страждань і смерти? Це не миттєва реакція, це – багаторічна праця над собою, правдиве розуміння свого покликання, викристалізувана віра і вірність їй аж до смерти. Завдяки цим божественно людським чеснотам, святий Стефан волів умерти, ніж покинути вчення свого Спасителя. Вороги Бога побили його камінням на смерть, однак він був свідомий, за що і за Кого вмирає – за Христа та Його святе Євангеліє. А Христос не забарився нагородити тих, хто з любов'ю до Нього віддає своє життя! Уже на цьому світі нагородив свого архидиякона, даючи йому чудесне видіння Небесного Царства, до якого мав незабаром відійти. Його мученицька смерть, згідно з Писанням, була переходом у щасливість Царства – перебування з Богом і його святими. Тому, сповнений Духа Святого, святий Стефан закликав, споглядаючи на небо: «Ось бачу відчинене небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога» (Ді. 7, 56). А свідченням правди, яку проголошував святий мученик диякон, було його лице, що ясніло Божими променями, як колись обличчя Мойсея, про котрого він говорив слухачам. Таким чином, крім милосердної любові та благовіствуванням, найбільшим свідченням святого Стефана було поєднати любов і оголошення Доброї новини. Це тоді коли він свідчить у момент смерті, коли за прикладом Ісуса простив своїх убивць: «Господи, не постав їм цього за гріх»”! (пор. Ді.7.60),  прощення підтвердження любов’ю. Отже, і ми можемо покращити своє свідчення, — через нашу любов до ближніх, через вірність Божому слову та через прощення. Таким чином мучеництво Стефана є посланням до наших днів, щоб і ми, як він, витривали силі Духа до кінця нашого життя. Це є кличем нинішнього свята – бути людьми, сповненими мудрості та сили, бути людьми відданості, людьми, які відважно можуть йти проти течії часу. Задля Бога і спасіння ближніх не соромитися та не боятися давати вірогідне свідчення своєї віри. Варто наголосити, що празник святого первомученика Стефана недаремно поміщений після світлого празника Різдва Христового. Господь і Бог наш у своєму Різдві став людиною, аби віддати своє життя за всіх людей, заради свідчення їм іншого, богоподібного, християнського життя. А святий Степан, ставши першим Христовим мучеником, подібно до Нього, робить Богу те, що Господь зробив для кожного з нас: свідомо й добровільно віддає своє життя за Господа, свідчачи правдивого Бога, Того, який відкрився людям у Христі. Кров первомученика Стефана у Божому всевідаючому Промислі стала насінням для тодішнього юнака-фарисея Савла, якого всі ми знаємо як апостола Павла. Духовно зрісши спочатку від гріха – схвалення цього вбивства – до правдивої віри, він став Христовим учнем й одним з найуспішніших проповідників Євангелія. Таким чином, Церква запрошує сьогодні подібно кожного з нас стати духовними учнями святого Стефана. Церква-Мати подає нам до наслідування приклад того, як є важливо для кожного з нас у кожен момент нашого життя духовно й фізично боротися і терпіти за Христа, щоб Його берегти в нашому серці перед ворогом нашого спасіння, напливом гріховних бажань, лихих задумів та вчинків. Звертаючи увагу на мучеництво святого Стефана, яке було плодом мучеництва всіх старозавітних праведників, святого пророка і Предтечі Йоана Хрестителя, вифлеємських дітей, Самого воплоченого Бога. Так євангельські події пригадують нам про трагічні та сумні сторінки історії спасіння, але також і нашої історії: ми згадуємо про мільйони померлих від голоду в плодючому «Домі Хліба» Європи, тобто в Україні; про тисячі відомих і невідомих свідків Христової Істини в роки переслідування нашої Церкви і народу. Вони стали жертвами того людиноненависницького «Ірода» – радянського більшовизму, що відкидав Бога, намагаючись збудувати своє царство, і тому боявся віри та духу нашого народу, старався знищити не тільки тіло, але й зламати боголюбиву душу... Але саме мучеництво та смерть дітей нашого народу, наших батьків, братів та сестер перемогла це безбожне царство і стало свідченням того, що для тих, хто в Христі, хто в Його любові та істині, уже немає смерті, немає поразки, «бо з нами Бог»!. Дорогі у Христу! І сьогодні наша Батьківщина занурена у полум’я оборонної війни від нападу російського агресора. Московія прагне зламати спротив України через умисне завдання болю цивільному населенню, агресор цілеспрямовано знищує житлові будинки, церкви, школи, лікарні, ув’язнює, депортує і вбиває людей... Однак попри труднощі, які переживаємо у ці дні, ми не зневірюємося, бо відчуваємо Божу опіку та підтримку наших братів і сестер у різних країнах світу. Український народ не тільки захищає власну державу, але й боронить Європу від реваншу російського імперіалізму. Світ міняється через жертовність українців, як про це влучно зазначив відомий американський історик Тімоті Снайдер: «Якби українці не оборонялися, ми б говорили про них зовсім з інших позицій… Але саме українці та їхній спротив дали нам можливість інакше подивитися не лише на Україну, а й на світ, у якому ми живемо». Наші воїни – брати і сестри захищають нас, властиво захищають гідність і свободу людського роду. Колись вивчатимуть на уроках історії про цю безмежну любові до своєї Батьківщини та християнських цінностей, які ми сьогодні відстоюємо найвищою ціною власного життя. Натхнені Священним Писанням, пам’ятаймо, що зло – примарне і тимчасове, а тріумф добра – справжній та всеохоплюючий. Тож через сьогоднішню літургійну молитву дякуймо Творцеві, що дарує такі великі дари своїм дітям, зокрема дар віри, яку заохочує нас Церква розважати та свідчити. Дякуймо, що перебуваємо у правдивій Церкві – божественно-людській спільноті мучеників та ісповідників, яку заснував Ісус Христос, і будьмо вірними її членами та їхніми послідовниками. А первомученик Стефан, разом із сонмом усіх святих української землі, нехай молять милостивого Бога, щоб відпущення гріхів подав душам нашим. Амінь. + Ярослав 27 грудня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

…Пречиста Діво, богоневісто Владичице!Ти преславним своїм народженням Бога Слово з людьми з'єдналай впалу нашу природу з небесною злучила.(Молитва до Пресвятої Богородиці, Мале Повечір’я) Христо Рождається! Дорогі у Христі брати і сестри! Cвяткуючи Різдво Господа нашого Ісуса Христа, ми разом із небесними ангелами та видимим і невидимим світом линули до новонародженого Ісуса, який спочиває у вертепі на сіні, оповитий любов’ю Марії і Йосифа. Наші духовні очі були звернені до постаті Сина Божого, Який народився в людському тілі. Сьогодні ж, згідно з християнською традицією, після величного свята, ми молитовно вшановуємо тих, хто був найбільш поруч цього великого Таїнства. Із перших віків Церква в день після Різдва збиралася соборно, тобто разом, щоб подякувати Пречистій Діві Марії та віддати Їй шану як Божій Матері. Саме тому це свято називається Зібранням, або Собором. Тож сьогодні ми величаємо Пресвяту Богородицю, через Яку незбагненний та одвічний Бог приходить на землю, змінюючи історію всього людства. Завдяки Їй «Слово сталося тілом і замешкало між нами» (Йо. 1, 14). У свято Собору Пресвятої Богородиці ми звеличуємо Діву Марію, Яка зачала від Духа Святого та народила нам Бога у плоті. Вона є взірцем досконалої віри та надії на Бога. Людина, яка надіється на Господа, відкриває простір для Його дій у своєму житті та світі. Пречиста Діва Марія, покладаючи свою надію на Бога, у Благовіщенні сказала: «Нехай мені станеться за Твоїм словом» (Лк. 1, 38). Її слова стали початком великого чуда. Сьогодні Вона об’являє людству єдинородного Сина, приймаючи Божий задум із повною довірою. Вона у надії відкрила своє життя для Божого задуму, і Бог через Неї діяв у світі. Не менш важливою є постать святого Йосифа, який також надіявся на Бога, долаючи сумніви, які спокушали його серце. Уві сні ангел запевнив його: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в Ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1, 20). Споглядаючи ікону Різдва Христового, ми зауважуємо біля Йосифа постать чоловіка, який щось шепоче йому на вухо. Це образ спокусника, що намагається посіяти сумніви у його серці, змушуючи довіряти не словам ангела, а власним почуттям та страхам. Проте Йосиф надіється і покладається на Бога і таким чином долає сумніви диявола. Пізніше, рятуючи життя Ісуса і Марії, Йосиф знову послухав ангела, обравши шлях вигнанця, і тим самим рятує Святу Родину: «Устань, візьми Дитятко і Його Матір, і втікай в Єгипет, і перебудь там, поки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме Дитя, щоб Його вбити» (Мт. 2, 13). Йосип, Марія та Ісус переживають драматичний досвід біженців, позначений страхом, непевністю та труднощами. Ця історія перегукується із сучасними реаліями, коли багато українських сімей були змушені шукати порятунку далеко від рідних домівок, як колись Свята Родина скривалася в Єгипті. Сьогоднішнє свято показує нам Богородицю не лише як Матір Спасителя, але й як взірець надії. Вона є «для безнадійних єдина надія». Ці слова розкривають Її як прибіжище для тих, хто втратив будь-яку надію. Її шлях – це не лише подорож, але й духовне випробування. Уявімо собі: мати з Дитятком на руках і Йосиф, які шукають безпечний шлях у ворожому світі. Її мовчазна покора є свідченням того, як цілковита надія може стати основою для подолання труднощів. І в нашому житті трапляються моменти, коли здається, що майбутнє – похмуре і непевне. У такі миті нам потрібна надія, яку ми знаходимо у прикладі Богородиці. Вона не запитувала: «Чому це трапляється зі мною?» чи «Чому Бог допускає страждання?». Натомість вона приймала обставини з довірою у Боже провидіння. Подібно до Пресвятої Богородиці, і ми повинні стати носіями надії, бо і через нас Господь може діяти у світі, змінюючи наші серця і життєві обставини. Марія є також взірцем надії для світу, який часто охоплений страхом і сумнівами. Її життя свідчить про те, що надія – це не пасивне очікування, а активна довіра до Бога. Вона показує нам, що Бог є з нами навіть у вигнанні, серед небезпек та скорбот. Її материнська любов до Ісуса відображає Божу любов до кожного з нас. Через Марію та Її незламну надію на Бога ми бачимо, як Господь здійснює Свій задум спасіння. Воплочений Господь обрав належати до родини, яка пережила вигнання, аби ніхто не почувався виключеним з Його люблячої близькості через загрози, схожі на ті, що йшли від Ірода. Бог є там, де людина в небезпеці, там, де вона страждає, де переживає відторгнення та покинутість. Водночас Господь є і там, де людина мріє, сподівається повернутися на батьківщину у свободі, де вона планує своє життя, виборюючи гідність для себе та своєї родини. Дорогі в Христі брати і сестри! Наближаючись до завершення цього року, ми часто замислюємося, як швидко промайнув цей час. Для когось він міг здатися коротким, для інших – нескінченно довгим, залежно від пережитих подій і викликів. Однак усі ми з нетерпінням очікуємо нового початку, адже він приносить не лише оновлену надію, але й сповнює радісними сподіваннями. У 2025 році, згідно з більш ніж 700-річною традицією Католицької Церкви, відзначатиметься Ювілейний рік. Папа Франциск присвятив цей Ювілей чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5). Сьогодні, йдучи стежками цього неспокійного світу, ми не в змозі знайти справжнього миру, допоки не зміцнимося в надії на Бога. Саме тому християнська чеснота надії є наскрізною ниткою послання Папи Франциска, який проголосив 2025 рік ювілейним і запросив до участі в ньому не тільки вірних Римо-Католицької Церкви, а й Східні Католицькі Церкви. Зростання в надії допомагає нам бачити присутність Бога у кожної миті нашого життя. Християнська надія спонукає нас до активної співпраці з Богом, поєднуючи свої зусилля із Божою благодаттю. Яскравим прикладом співпраці з Божою волею є Пресвята Богородиця. Її згода стала початком таїнства спасіння. Наші предки добре розуміли виняткову роль Матері Божої у Божому задумі, тому плекали до Неї глибоку побожність. Ще князь Ярослав Мудрий віддав нашу землю під Її святий покров, а церковні й державні провідники неодноразово поновлювали цю посвяту. Будучи «надією безнадійних», Богородиця-Оранта століттями провадила наш народ, опікувалася ним і молилася за нього, допомагаючи долати випробування. Слухаючи розповіді про народження Ісуса під час різдвяних богослужінь, ми можемо зауважити, що навіть Діва Марія не до кінця розуміла всього, що відбувалося. Хоча Євангелія не описують Її внутрішні роздуми, зрозуміло, що вона завжди зберігала віру і надію на Бога. Євангелист Лука зауважує: «Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи у Своїм серці» (Лк. 2, 19). Її приклад нагадує нам, що надія не означає відсутності труднощів, але надіє дає сили йти вперед, довіряючи Божій волі. Завершуючи цей рік, ми часто задаємося питанням: що нас чекає в новому році? Звісно, ми не знаємо, що принесе майбутнє, але можемо бути впевненими, що Бог нас не залишить. Хоча початок нового року часто пов’язаний із тривогою через невідомість, наша християнська надія дає впевненість, що Бог завжди поруч. Цю впевненість ми літургійно виражаємо на різдвяних Богослужіннях: «Надіятися буду на Господа, і Він спасе мене: Бо з нами Бог». Особливо тепер, коли наш народ потерпає від війни, політичної невизначеності та інших викликів, ми прагнемо сподіватися на краще у 2025 році. Християнська надія, яку споглядаємо у сьогоднішньому святі в особі Пресвятої Богородиці, є глибокою і справжньою. Відтак наша надія повинна бути не в ілюзіях про безтурботне життя, а в переконанні, що Бог дасть нам силу вистояти перед усіма випробуваннями. Надія не означає відсутності труднощів чи гарантованого вирішення всіх проблем. Наша християнська надія не є марною, а ґрунтується на вірі в Бога, який протягом історії неодноразово визволяв свій народ і відновлював справедливість. Сьогодні, коли ми потерпаємо від жахіть російської збройної агресії, маємо черпати силу та надію із численних уроків історії спасіння та нашої національної історії, які нагадують нам, що Бог ніколи не покидає свого народу і що після випробувань завжди настає відновлення та відродження. Християнська надія є джерелом сили, яка допомагає піднятися, подивитися вперед і вірити у завтрашній день, навіть коли не розуміємо всіх причин нашого страждання. Наслідуючи надію Пресвятої Богородиці, пам’ятаймо, що надія є тією рушійною силою, яка відкриває перед нами перспективи духовного зростання та надає сенс нашому життю. Улюблені в Господі! Готуючись до наступного Ювілейного 2025 року Божого, ми маємо не тільки глибше осмислити чесноту надії, а й виявити її в наших діях і служінні на благо Церкви та нашого народу. Тому «нехай цей ювілейний рік стане для нас часом оновлення нашої віри, зміцнення нашої надії та поглиблення нашої любові до Бога і ближніх. Хай він стане для нас часом серйозних роздумів, зважених рішень і благословенних дій. Хай він принесе довгоочікуваний мир на нашу землю та допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любові. У сьогоднішній день, присвячений Пресвятій Богородиці, просімо в Неї миру і спокою для нас і нашої Батьківщини України. Благаймо, щоб Вона покрила нас Своїм чесним омофором – знаком постійного піклування й заступництва. Молімося, щоб Її присутність у нашому повсякденному житті була непохитною. Незважаючи на важкі часи війни для нашого народу та держави, не забуваймо, що завдяки молитві до Всевишнього та заступництву нашої Небесної Матері зможемо перебороти всі негаразди, бо коли ми з Богом, хто може нас перемогти. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 26 грудня 2024 року Божого,м. Самбір Детальніше...