SDE
Ярослав Приріз

Проповідь на двадцять третю неділю після Зіслання Святого Духа (2024)

14 листопада 2023
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!  У сьогоднішній Євангельській благовісті ми чуємо про подію екзорцизму – вигнання злих духів, яке чинить Ісус Христос. Це – один з багатьох екзорцизмів, про які згадано у Євангеліях. Ісус звільняє одержимих людей, щоб показати свою владу над нечистими духами. Вони знають, хто такий Ісус Христос, ще здалека визнають Його Сином Божим: «Що мені й тобі, Ісусе, сину Бога Всевишнього? Благаю тебе, не муч мене!» (Лк. 8,28). Однак випадок, про який чуємо сьогодні, є особливий тим, що відбувається у Герасин-краї, що навпроти Галилеї. Це територія по той бік Йордану. Це одне з міст Десятимістя, або по грецьки Декаполісу, яке населяли здебільшого погани. Однак Христос іде туди, щоб і цей народ, який, як писав пророк Ісая, сидів у темряві і тіні смерті, побачив світло велике (пор. Іс. 9,1). Cьогоднішнє Боже Слово, показує нам Ісуса Христа, який повертає гідність людині. Євангелист Лука розповідає нам, що чоловік, який виходить назустріч Ісусові в Герасинському краї, був опанований демонами. Коли Ісус спитав його: «Як тобі на ім’я?», - він відповів: «Легіон». Злий дух виявляє свою лукаву сутність. Він намагається приховати своє власне ім’я за загальним – «легіон», тобто подає назву великої групи, бо він є батько брехні. З іншого боку, з цього можемо зрозуміти, яким був стан тієї людини, адже римський легіон налічував 5-6 тисяч вояків. Ісус Христос перемагає цілий легіон злої сили лише одним своїм словом. В такий спосіб Син Чоловічий об’являє свою владу над гріхом і винуватцем гріха. Ім’я «Ісус», перед яким схиляються навіть злі духи, означає «Спаситель». Однак ця спасительна сила виявиться в повноті через жертву на хресті. Хрест принесе повну перемогу над дияволом і гріхом, бо саме таким був задум Отця, щоб Його Єдинородний Син, ставши людиною, переміг гріх. В цьому парадоксі «слабкості» виявляється Божа сила, яку справедливо можна назвати «Силою Хреста».  Гріх має так багато різних імен: гордість, захланність, нечистота, заздрість, неуміркованість, гнів, лінивство, жадоба влади, помсти, наркотичної та алкогольної залежності тощо. Багато гріхів у житті людини стається тоді, коли вона забуває про присутність Бога в щоденному житті, Його любов і заповіді. Сатана часто заманює увагу людини підступами, неправдою, різними пристрастями, земними речами, щоб представити зло під виглядом добра, зосередити увагу на потребах дочасних і таким чином відвернути людину від Бога, спасіння її душі, від мети життя. Ісус звільнив людину, яку опанував диявол. І ми також у хрещенні отримали звільнення від гріха, від смерті, від диявола. Саме задля цього перед хрещенням священник читає молитви екзорцизму. Ми здобули імунітет, але мусимо бути пильними, тому завжди просимо Отця: «Не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого». Спокусник продовжує застосовувати свою тактику – обман, яким викликає недовіру, вселяє у серце людини страх (пор. Бут. 3). Проте, що трапилось після того, як люди побачили, що Ісус зробив для цього Герасинського біснуватого? Чоловіка, якого вони вважали безнадійним, зцілив Ісус. Вони це бачили на власні очі. Тоді він “сидів при ногах Ісуса, зодягнений та при умі”. Ніхто й не знає, скільки часу минуло відтоді, як він зараз вперше відчув спокій у душі. Він більше не той обідраний, розтріпаний, роздвоєний, жахливий чоловік. Його непотрібно було більше в’язати “кайданами та ланцюгами”, які він звичайно розривав і “трощив”. Тепер він спокійний, більше не викрикує тих жахливих звуків, від яких мороз іде по спині. Він більше не набиває собі синців, не б’є себе палками і камінням. Демони відійшли, нарешті він став спокійним і мирним, Ісус зцілив його. Однак, сталася несподіванка, парадокс, річ, яку ніхто не очікував. Здавалося б, що мешканці краю сприймуть все те, що сталось, з радістю, що вони попросять Ісуса залишитись з ними і ще більше проявляти свою дивовижну силу. Вони могли б отримати хліб життя, варто було б лише взяти! Проте, невірні, вони просять Ісуса піти: “Тоді все населення Геразинської округи почало його просити, щоб відійшов від них” (пор. Лука 8, 37). Чому? Чому вони попросили Його відійти? Причина у тому, що Ісус зцілив те диявольське. Але, зробивши це, вони втратили дещо зі свого дочасного не благословенного Богом. Демони увійшли у стадо свиней, яке тоді “кинулося ... з кручі в озеро та й потонуло”. Комусь було завдано матеріальних невигод. Вони більше такого не хотіли. Ісус порушив їхній спосіб життя, їхню систему цінностей. Свині були важливіші за людей! Отже, Господь залишає людині вільний вибір, Він не змушує прийняти запропоноване визволення! Але не лише вони просили Ісуса піти. Існує безліч людей, які хочуть сумніватись, хочуть вірити, що Бога немає, хочуть триматись осторонь від Нього, тому що не хочуть, щоб Христос увійшов у їхнє життя. Легше вилучити Ісуса зі свого життя, і про це так багато говорить сучасний секуляризований світ!  Однак сьогоднішня євангельська благовість хоче показати нам, що Ісус є Добрим Пастирем не лише для овечок Ізраїля, не лише для цієї маленької громади, яка Його оточує, але Він є Спасителем усього людства. Тому Він каже: «Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, – і буде одне стадо й один Пастир!» (пор. Йо. 10,16). Тож серед багатьох рис пастирської опіки самого Бога над своїми людьми є одна дуже специфічна і унікальна. Ісус Христос каже: «Я – ворота! Я – ворота для моїх овець, вони через мене увійдуть, вийдуть і знайдуть пашу, бо я прийшов, щоб мали життя і мали його вповні» (пор. Йо. 10, 9-10).  Ісус Христос є єдиними воротами, якими можна увійти в присутність Небесного Отця. Христос, у своїй Особі сповняючи старозавітні пророцтва, відкриває якусь нову еру в історії людства – еру близькості Бога до своїх людей, еру єднання. Оскільки є один Бог, один справжній Пастир овець, є одні-єдині ворота, через які можна увійти в життя вічне, то і Церква Христова є єдиною. Дорогі в Христі, сьогодні наш погляд також звернений на постать святого священномученника Йосафата, архиєпископа Полоцького, як доброго пастиря. Ми складаємо подяку Богові за дар цього великого мужа нашої Церкви у 400-річчя його мучеництва. Життя і діяльність цього святого свідчать про історичні зв’язки Київської Церкви Володимирового хрещення із Західною Європою і зокрема, з Римським Апостольським Престолом. Святий Йосафат – наш брат по крові й мученик за віру - прийшов на світ у 1580 році у місті Володимирі на Волині. Побожні батьки – Гавриїл і Марина - охрестили його в місцевій церкві св. Параскевії і надати ім'я Іван. Йому, ще малому хлопчикові, під час молитви у храмі з ікони розп'ятого Христа спала у серце іскра любові. Згодом вона палахкотіла і розросталася. Юнаком він вступає у монастир і цілковито посвячує себе Господеві, далі стає священиком, а потім Єпископом. Пастирську діяльність Йосафата найвлучніше окреслили самі його противники одним словом: «Душехват»! Так називали його віленські міщани, які зауважили, що Йосафат прикладом свого життя притягує їхніх синів до Свято-Троїцького монас­тиря. Таким він був уже як диякон, таким зали­шився як священик і наприкінці – як єпископ. Йосафат уникав почестей, вправляючись в аскетичного житті та молитві. Своє служіння задля єдності Христової Церкви він завдячував не родинній традиції, не оточенню, в якому виховувався, а Божій благодаті. Згодом він поглибив своє переконання завдяки пізнанню власної церковної традиції, зокрема уважному читанню богослужбових книг. Далі він обстоював це цілим своїм єством – спершу як мирянин, потім як диякон-чернець та ієромонах, а завершив як Архієрей-Пастир своїх овець. Єд­ність між християнами є найголовнішою прик­метою християнської віри, бо каже Євангелист Йоан: «З того усі спізнають, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо.13,35). Св. Йосафат був свідомий того, що пристрасті є причиною всякого гріха, а послідовно вони є при­чиною кожної сварки та роз'єднання. Гнів і заздрість розділяють і роз'єд­нують людей, а християнська єдність – це добро, яке треба здобувати через аскетичні вправи над собою й витри­валою працею над духовною єдністю між братами. З писань св. Йосафата випливає, що для нього діло об'єднання – це Боже діло, а осягнути його можна тільки з Божою поміччю. Церковну єдність треба здобувати покорою, терпеливістю та  самопожертво. Це те, що найважливіше, найцінніше і про що кож­ний християнин мусить дбати. Як добрий пастир, святий Йосафат постраждав мученицькою смертю за своє стадо у Вітебську 12 листопада 1623 року, проживши неповних 44 років. Його вбили сокирою, а тіло вкинули у ріку Двіну. Щойно шостого дня знайдено мертве тіло Йо­сафата. У 1643 році він був беатифікований, а в 1867 році Папа Пій IX проголосив його святим. З нагоди 300-ліття від його мученицької смерті Святіший Отець Пій XI присвятив йому свою енцикліку «Ecclesiam Dei», а святий папа Іван Павло ІІ назвав його Апостолом єдності. Мощі святого Йосафата після довгого поневіряння спочивають у Папській базиліці Святого Петра у Ватикані. Зі світлого прикладу св. Йосафата можемо дуже багато чому навчитись, як нам у практичному житті поступати. Коли ми щороку святкуємо річницю смерті св. Йосафата, то робимо це, щоб скласти йому честь і вдячність, яка йому належиться, але передусім для того, щоб вимолити його заступництва та вкотре нагадати собі про подвиг його життя, служіння і мученицької смерті. Його постать заслуговує на те, щоб її всесторонньо пізнати й щоб від неї вчитися жертвенної праці для єдності Христового стада. Храм, який збудований у цьому мікрорайоні м. Дрогобича, буде ще однією нагодою звернути нашу особливу увагу на важливість справи, яку звершував св. свящ. Йосафат. Сподіваюсь, що тут не одному юнакові чи дівчині, як колись малому Іванові-Йосафатові, впаде у серце іскра Божої любові, запалахкотить і розвинеться, спонукаючи до жертовної праці на благо Божого люду у священичому чи монашому стані. Улюблені молільники, Христова Церква, проголошуючи Йосафата Кунцевича святим, ставить його нам за приклад для наслідування. Тож прохаємо святого Йосафата, щоб випроси в нашого Господа зцілення рани нашого народу та справедливий мир на нашій землі, який приходить із небес і якого цей світ не має. Нехай Господь і сьогодні щедро благословить кожного, хто трудиться над прославою Його Імені та вимолює і виборює вільну, соборну Україну. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь. + Ярослав 12 листопада 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Архистратиг Михаїл і Собор усіх небесних сил безплотних (2023)

09 листопада 2023
    Ось я посилаю ангела мого перед тобою, щоб стеріг тебе в дорозі і привів тебе до того місця, що я приготував. Вих.23, 20 Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! «Прийдіть, отже, христолюбиві вірні, на це свято та, взявши квіття чеснот, з чистими думками й добрим сумлінням пошануймо ангельський хор, що безнастанно перебуває перед Богом», – такими словами стихира Вечірні закликає нас святкувати нинішнє свято – архистратига Михаїла і всіх безплотних небесних сил. У цьому святі вшановуємо ангелів і архангелів, які прославляють Бога і служать Йому, а також є помічниками людей. Від початків християнства на нашій землі український народ шукав заступництва архистратига Михаїла і чесних безплотних небесних сил. Про це свідчать численні храми, споруджені в їхню честь. Ікону архистратига Михаїла зображували на багатьох гербах. Наша столиця і багато українських міст мають його як покровителя. Архангел Михаїл є союзником українського війська. В наших щоденних молитвах ми взиваємо: «Святі ангели й архангели, моліть Бога за нас». Нинішнє свято – добра нагода спрямувати свій духовний погляд на невидимий ангельський світ. Слово «ангел» з грецької означає «посланець, вістун». Бог у різних моментах історії спасіння послуговується ангелами, щоб принести свою вістку до людини, об’явити їй свою волю. Ангели стоять перед обличчям Божим і безнастанно прославляють Бога, але вони також сповіщають Божу волю людині, відкривають Божий задум про спасіння тоді, коли Господь їх посилає. Бог, у якого ми віримо, є Творцем неба і землі, всього видимого і невидимого. Так ми сповідуємо у Символі віри. Видиме творіння – це світ земний, а невидиме – світ небесний, до якого належать ангели. Коли Бог закладав підвалини землі, то ангели уже прославляли Творця. Це означає, що ангели були створені раніше, ніж земля. Створений був, насамперед, невидимий світ, про який сказано, що це «небо». Ангели є першими Божими творіннями й у своїй природі були створені світлими. Бог є Світлом. І це світло ангели отримували від Бога. Бог не створив ангелів з необхідності, бо Він не відчував нестатку. Він створив ангелів виключно зі Своєї любові і благості та для того, щоби вони як творіння розумні розділяли Боже блаженство. Ангели – це Божі творіння, безплотні, тобто не мають тіла як люди, але мають розум і свобідну волю, як і кожна людська особа. А мати свобідну волю – означає мати можливість вибору: служити Богові і сповняти Його волю чи ні. Через те, на жаль, не всі ангели залишилися вірними Богові. Про це написано у Книзі Одкровення: «І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та й ангели його… і повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною… повержено на землю» (Одкр. 12, 7-9). Частина ангелів на чолі зі світлоносним ангелом (Люцифером) збунтувалася проти Бога, але архангел Михаїл, ім’я котрого означає «Хто, як Бог», будучи вірним Богові, став на боротьбу і Божою силою переміг невірних ангелів, що стали злими духами. У цьому імені «Хто як Бог» немає якогось риторичного чи філософського запитання, це – клич, заклик до боротьби із злими силами. В євангельському читанні сьогоднішнього свята про цю подію розповідає Христос: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба» (Лк. 10,18). Ці слова наш Господь говорить до тих 72-ох учнів, яких Він посилав на проповідь у міста, в які сам мав прийти. Учні, повернувшись раділи, що біси, оці впалі ангели, коряться їм силою Христового імені, проте Христос їм говорить, що правдивою причиною їхньої радості має бути те, що їхні імена записані на небі. Сьогоднішнє свято дає нам відповідь на питання: чому у світі так багато зла? Бунт проти Бога цих ангелів був свідомий, а вибір їх остаточний. Вони були скинені з неба і тепер намагаються шкодити людині, щоб відвернути її від Бога, спокусити до гріха. Спокушаючи людину, диявол завжди приховує потворність гріха, зло намагається представити як щось приємне для людини. А коли людина вчинить гріх, то намагається посіяти у ній відчай і зневіру, щоб вона перебувала у гріху і не наверталася до Бога. Щодня ми ведемо боротьбу зі злом, яке має корінь у злобі тих впалих ангелів. Усі ми під проводом архистратига Михаїла і всіх безплотних небесних сил покликані протистояти злу. Як архистратиг Михаїл маємо стати на захисті правди, добра, справедливості. Ми покликані до боротьби з гріхом, який є причиною всякого зла як в особистому, так і суспільному вимірі. У тижневому колі богослужінь кожен понеділок присвячений почитанню і молитві до ангелів. «Небесних воїнств архистратиги, молимо вас завжди ми, недостойні, щоб ви вашими молитвами огородили нас, покровом крил духовної вашої слави…», - співаємо у наших богослужбових текстах. За боротьбу ангелів зі злом називаємо їх небесним воїнством. У нашій земній боротьбі зі злом ми потребуємо повсякчасної допомоги небесних сил. «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах», – навчає апостол Павло (Еф.6,12). Добрих ангелів є надзвичайно багато: «Я бачив, і чув голос ангелів багатьох навколо престолу… і було… їх – множини множин і тисячі тисяч» (пор.Одкр. 5, 11). Про це говорить Ісус Христос в Оливному городі, коли Його зрадив Юда, а апостол Петро вихопив меч і відтяв слузі первосвященника вухо: «Чи гадаєш, що я не міг би просити Отця мого і він зараз же не дав би мені більш як дванадцять легіонів ангелів?» (Мт. 26,53). У кожній Божественній Літургії на землі нам також співслужать ангели. На Малому вході з Євангелієм священник молиться молитву: «Вчини із входом нашим, щоб входом святих ангелів, які співслужать з нами і разом з нами славословлять твою доброту». На Великому вході ми молимося: «Ми херувимів тайно являючи…», а далі: «Щоб і царя всіх ми прийняли, що його в славі невидимо супроводять ангельські чини». А на Літургії Напередосвячених дарів у Великому пості молимося: «Нині сили небесні з нами невидимо служать…». Перед самим освяченням чесних Дарів вустами священника дякуємо Господеві за цю службу, яку Він з рук наших зволив прийняти: «…хоч і стоять перед тобою тисячі архангелів, десятки тисяч ангелів, херувими і серафими…». Крім служіння Богові, ангели також радо служать людям. Ми віримо, що кожна людина має свого ангела хоронителя, котрий опікується нею, допомагає в духовній боротьбі, наставляє на праведний шлях. Господь Ісус Христос говорить: «Глядіть, щоб ви ніким з оцих малих не гордували: кажу бо вам, що ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця» (пор. Мт. 18, 10). Тому нинішнє свято – особлива нагода для молитви до нашого ангела-хоронителя, який повсякчасно чуває над нами. У Святій Тайні Хрещення, яку ми отримали, священнослужитель промовляє молитви екзорцизму, тобто вигнання злого духа, який може скриватися у серці людини, а також просить Бога дати їй ангела світлого, який би охороняв від усяких ворожих диявольських підступів. Так християнин отримує ангела-хоронителя, який перебуває поруч з нами упродовж усього земного життя, допомагаючи у мандрівці до небесної батьківщини. Улюблені у Господі! Ми сьогодні святкуємо також державне свято — День Гідності і Свободи. Згадуємо Героїв Небесної сотні Революції гідності, а рівночасно усіх наших великих попередників, учасників національно-визвольних змагань, за свободу і незалежність України. Молячись нині із нашими Героями, які на небесах творять сьогодні одне-єдине військо з архистратигом Михаїлом і його безтілесними силами, у молитвах просимо Господа, допомоги для нашого воїнства, благаємо перемоги для України над окупантом, добра над злом, світла над темрявою, свободи над рабством.  Сьогоднішнє свято також навчає, що кожен з нас повинен бути добрим ангелом для своїх ближніх, посланцем Божого милосердя, вісником та виконавцем Його волі. Воно пригадує нам, що тут, на землі, ми є воїнством небесним, покликаним до утвердження Божого Царства, до захисту істини та справедливості, вбогих та переслідуваних, до боротьби зі злом. В цьому нашому величному служінні нехай святий Михаїл буде для нас постійним прикладом та могутнім захисником. Молімося, щоб за заступництвом архистратига Михаїла і всіх небесних сил ми успішно протистояли всяким злим підступам та спокусам. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав м. Дрогобич,8 листопада 2023 року Божого     Детальніше...

Проповідь на двадцять першу неділю після Зіслання Святого Духа (2023)

31 жовтня 2023
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає нам притчу про сіяча, а пізніше на прохання учнів пояснює її значення. Зерном, яке сіяч сіє на своєму полі, є слово Боже. Тому значення цієї притчі для духовного життя християнина у великій мірі залежить від того, що ми розуміємо під цим Словом. Слово Боже – це передусім звернення Бога, люблячого Батька, до людини – свого творіння. У притчі Христос порівнює Слово Боже до зерна, яке сіється, а грунт означає внутрішню диспозицію людей. Таким чином, зростання Царства Божого залежить, згідно з Ісусом, також і від нас, бо вільна людська воля, несе відповідальність за це зростання. Зерно можуть потоптати люди, видзьобати птиці, заглушити терня. Цей образ Слова–зерна відкриває нам кенозис – сходження самого Бога, Який з любові до людини у Воплоченні стає вразливим аж до смерті і то хресної. Також у притчі нас вражає до певної міри щедрість Сіяча – він не жаліє зерна, а сіє всюди. Бог не нав’язує нам своє слово, Він нам його пропонує. Тому Господь знову і знову виходить сіяти своє Слово широко, вдосталь і щедро. Перші рядки Євангелії Св. Йоана Богослова розкривають нам нову правду про Бога, називаючи Його Словом – Словом, Яке було на початку і з Якого все постало (пор. Йо.1, 1-5). Зі Священного Писання знаємо, що Бог своїм Словом сотворив світ (пор. Пс. 32,6), Він підтримує цей світ Словом (пор. Євр. 1, 3) і, врешті, судитиме в кінці часів світ Своїм Словом (пор. Йо.12,48). Це означає, що Слово Боже є дієвим: Господь сказав і створилось. Це Слово здатне давати життя і його утримувати. Христос є присутній у Слові Отця. Він сам особисто промовляє до людини в різний спосіб: через слухання Слова Божого, читання, внутрішнє натхнення, споглядання, висновки із різних обставин життя тощо. Слово Боже приходить до людини не тільки в церкві чи на молитві, але всюди, де перебуває людина. Звернімо увагу на те, як ми слухаємо? Як слухаємо ми Слово самого Господа? Як слухаємо ми один одного? Як слухаємо ми голос нашої совісті? В нашому житті слухання має дуже важливе значення. Вміння слухати – це велике мистецтво, через слухання ми отримуємо мудрість і знання. У біблійній мові «слухати» означає більше, аніж просто чути, а навіть більше, ніж розуміти. Воно включає цілковите відання особи: від почути до розуміти і від розуміти до жити. Слухати – означає чути, сприймати і виконувати волю Небесного Отця. Притча пояснює нам, що Слово Боже, яке приходить до людини, має багато перешкод в людині, поки вона відважиться жити правдиво по-християнському або, іншими словами, так, щоб це Слово приносило добрий плід життя. Люди часто легковажать собі Слово Божим, приглушуючи сумління, кидаються у вир грішного життя, щоб шукати задоволення у тимчасових примарних насолодах. Ісус пояснює учням і нам, що диявол дуже піклується про те, щоб Слово Господнє зробити неплідним у нашому житті. Окрім того, також заглушують Слово непостійність людини у своїх переконаннях, спокуси, клопоти, багатства, життєві розкоші. Наш слух є недосконалий, грунт нашого серця – неплідний, повний колючок і каміння, які треба усунути, твердої землі, яку треба зорати. Слово вимагає слухання, уваги, воно вимагає закритися від світських перешкод. Щоб чути слово Боже, треба мати внутрішнє вухо, яке налаштоване на Божий голос. «Вівці мої голосу мого слухаються, – каже Ісус, – і я їх знаю: вони за мною слідують» (пор. Йо. 10, 27). Святий апостол Павло каже, що віра народжується від слухання Божого Слова (пор. Рим. 10,17). Отож, дуже важливо зрозуміти, що наше слухання може народити віру. Бо як ми можемо повірити комусь, якщо не чули про нього нічого, якщо нам ніхто не дав навіть натяку, що щось подібне взагалі існує? Ісус постійно наголошував: «Слухайте…», постійно проповідував, навчав, пояснював, а тих, хто Його слухав, називав:  «Блаженні ті, що слухають…». У притчі про сіяча ми бачимо, насамперед, Бога, в якого віримо і сповідуємо: Господь є той, що приходить. Він не закривається у самому собі, у своєму вічному небесному щасті. Він виходить до людини, бо ми чуємо про те, що сіяч вийшов сіяти. Він є тим Словом Божим, Словом Отця, скерованим до нас. Сьогодні так багато слів сіються у наші серця, так багато пустомовства зараз є у світі. Ми живемо у цьому світі, який так багато говорить, кричить, пише, і ми часом навіть не можемо зрозуміти, де серед тих слів є Слово життя? Ісус є Добрий Пастир, і ми ніколи не повинні уявляти, що ми є поза досягненням Його слуху, Його уваги. Він бачить нас так, наче у світі нема жодної Його дитини, крім нас. Він прихиляє своє вухо до нашого найслабшого прохання про допомогу і поспішає на поміч. Каже псалмоспівець:  «Бо прихилив до мене вухо своє, тому взиватиму до нього всі дні мої» (Пс. 116,2). Нехай Господь щедро благословить кожного з нас, щоб рілля нашого серця була родючою землею. Дорогі у Христі! Сьогодні ми молитовно вшановуємо пам’ять преподобномучениці Параскеви, що в Іконії, названої П’ятниця, покровительки вашого храму. Її житіє – це яскравий приклад віри, святості та відданості Богу, заради Якого вона була готова віддати своє життя. Свята Параскева народилася у другій половині ІІІ ст. в місті Іконії, в Лікаонській провінції, сьогодні Туреччина, в родині заможних і благочестивих християн, які з особливою повагою ставились до дня страстей Господніх – п’ятниці. Коли ж Господь поблагословив їх донечкою, то вони назвали її Параскева, що з грецької мови означає «п’ятниця». Зазвичай відомо, що побожні батьки особливо дбають за християнське виховання своїх дітей. Так було із Параскевою, вони вчили її любити Бога і ближніх. Ця вихованість сформувала її характер і віру в Бога ще на дуже ранньому етапі свого життя. Вона з дитинства присвятила себе молитві, постам і добрим ділам. Коли ж батьки Параскеви померли, тоді вона збирала біля себе убогих людей і ділилася з ними усяким добром. Її серце було відкрите для всіх, хто потребував допомоги. Часто вона ризикувала власним життям, щоб прийти на допомогу тим, хто опинився в скрутному становищі. Благочестям і праведністю вона, засяяла серед невірних, безстрашно проповідуючи їм істинного Бога. Несучи пам`ять страстей Христових у власному імені, свята Параскева зберігала їх у своєму серці та й, зрештою, сама прилучилась до страстей Спасителя своїм терпінням. Поганські жерці із заздрістю дивилися на неї, бо милосердя святої діви навертало багатьох поган, які через її доброту, щедрість та скромність пізнавали правдивого Бога. Коли імператор Діоклетіан прислав до Іконії нового намісника, щоб той судив і мучив християн, то погани ще до його приїзду схопили і кинули Параскеву до в’язниці, де вона у безнастанній молитві очікувала часу, коли Бог дозволить їй постраждати за Христову віру. У в’язниці їй запропонували принести жертву язичницькому ідолу. З твердим серцем, уповаючи на Бога, преподобна відкинула цю спокусу. Вона сміливо стала перед мучителем, і на запитання, як вона називається, коротко відповіла: «Я – християнка!». У важких муках, з молитвою на вустах, передала свою чисту душу в руки небесного Отця. Християни з благоговінням похоронили тіло святої мучениці. Слід також додати, що свята Параскева П’ятниця завжди мала у нашому народі особливу любов і пошану. Ікони святої Параскеви особливо шанувалися нашими предками, в її ім’я посвячувалися храми, батьки іменували своїх дітей. Чого нас навчає сьогоднішнє євангельська благовість і до чого нас заохочує приклад преподобномучениці Параскеви? По-перше, це віра. Віра в Бога, довір’я до Божого слова та безмежну Божу любов, яка надає нам силу витримувати всі труднощі. Параскева вірила в Бога і довіряла Йому своє життя у найважчих моментах, і це допомогло їй подолати жорстокі випробування. По-друге, це бажання святості. Христос заохочує кожну людину, щоб у пошуках життєвого щастя вона поглиблювала свою віру та пізнання Бога, внутрішньо зростала від Божого образу до Його подоби. Отці ІІ Ватиканського Собору наголошували на загальному покликанні християн до святості. Лише у постійному житті з Богом, у здійсненні всіх життєвих справ у Господі та в дусі Його заповідей – найповніше та найбільше сповнення людини. Через пізнання Бога ми краще пізнаємо себе, свої можливості, істинні прагнення та вподобання, повніше себе реалізуємо. Пригадуємо, чому батьки назвали свою дочку «П’ятниця»? Вони з особливою повагою і вдячністю ставились до дня страстей Господніх – п’ятниці. Тому і назвали її Параскева, що означає «П’ятниця». Обираючи своїй дочці таке ім’я, можемо зрозуміти, що батьки були добрими і ревними християнами. Саме справжні християнські родини дають Церкві та народові свідків віри і святих. Важко переоцінити значення таких сімей для зростанні у вірі членів Церкви; недарма родину з давніх-давен називають «домашня Церква». І все ж віра, отримана від батьків, повинна бути свідомо прийнята і пережита, як це зробила свята Параскева. Нехай святість преподобної Параскеви буде для нас прикладом та джерелом натхнення самим бажати і в благодаті Святого Духа стриміти до досконалості у слуханні та виконанні слова Божого, яке несе всобі зародок вічного життя.Нехай наші серця наповнюються вірою, надією і любов'ю, так щоб ми могли слідувати її прикладу життя і зростати у святості. Cьогодні коли переживаємо російську збройну агресію супроти нашого народу, уповаймо на Божу поміч, на Божу благодать, і вірмо, що той, хто тримається міцно Бога, Його Слова, хто намагається жити в Божій любові, чинячи добро для своїх ближніх, своєї Батьківщини, захищаючи її, є непереможений. Тож молімося за наших захисників, за волонтерів, за всіх, хто солідарний з нами, хто боронить нашу країну від рашизму, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла, а наша віра в перемогу Божої істини принесла свої плоди. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав с. Уличне,Трускавецький д-т Детальніше...

Проповідь на свято великомученик Димитрія Солунського (2023)

28 жовтня 2023
  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сердечно вітаю вас, з нагоди 110 роковин від посвячення вашого храму великомученика Димитрія. За ці роки існування ця святиня прийняла сотні тисячі молільників, які зверталися своїми прохання до Господа й були вислухані. Сюди приходили дорослі й діти, тут вірні нашої Церкви приймали різні святі Тайни; звідси, із цієї церкви, тіла багатьох наших християн провадили на вічний спочинок. Священики, які служили у цьому храмі, допомогли багатьом вірним здобути небесне Царство. У церкві завдяки присутності святих Тайн, вірні із грішників ставалися праведниками, із далеких від Бога ставалися Його друзями! Цей храм безперервно продовжує виконувати свою послугу багатьом вірним у наш час та буде служити прийдешнім поколінням. Ваші прабатьки, будували цю церкву, вкладали свої кошти й працю у святу будівлю, а ви продовжуєте підтримувати її у доброму стані, стараєтеся про гідний вигляд та красу цього Божого дому. Тож приносьмо постійно молитовну подяку Господу за його велике милосердя та любов, яку він нам являє. Кожного дня Св. Церква згадує якусь подію з історії спасіння, таким чином ми маємо Господські і Богородичні свята та вшановує пам'ять того чи іншого святого. У такий спосіб переживається реальність світу духовного, Царства Небесного, яке вже тут на землі, але ще не вповні відкрилося людям. Вшановуючи святого, християни разом з ним радіють перемозі над гріхом та смертю, яку цей святий реалізував своїм життям та власним подвигом. Одночасно Церква запрошує християн взяти приклад з життя подвижника і наслідувати його, щоб, як і він, стати сином Божим за благодаттю. Споглядаючи на святих як наших родичів по людській природі, ми бачимо велику дієву силу Божу і разом зі святим апостолом і євангелистом Йоаном Богословом можемо сказати: «Великі і дивні діла Твої, Господи Боже Вседержителю: праведні та істинні путі Твої, Царю святих! Хто не убоїться Тебе Господи і не прославить імені Твого? Бо Ти єдинний святий. Тож нехай усі народи прийдуть і поклоняться перед Тобою» (пор. Одкр. 15, 3-4). Особливе місце у богопочитанні займають мученики. Виняткове місце серед них займає святий Димитрій Солунський, якого Церква називає великомучеником та мироточцем. Цей святий народився у другій половині ІІІ ст. у місті Солуні (звідси родом були також великі слов’янські просвітителі Кирило і Методій). Батьки святого походили із заможних родин і були впливовими людьми у своєму краї. Незважаючи на своє соціальне становище і дух часу, родина майбутнього мученика сповідувала християнство. В дитинстві святий Димитрій прийняв Таїнство Хрещення. Його охрестили в домашній церкві. Через відданість державним справам імператор призначив батька святого Димитрія проконсулом Солунської провінції. Батьки дали хорошу освіту своєму сину. Молодий юнак виявився талановитою людиною і швидко опановував запропоноване вчителями. Разом із наукою хлопець зростав у благочесті. Після смерті батька в 305 році імператор Галерій Максиміан своїм указом призначив святого Димитрія на посаду проконсула провінції. Оскільки в цей час молодих людей дуже рідко поставляли на такі відповідальні посади, то це є свідченням того, що святий Димитрій мав блискучі здібності. Святий Димитрій почав використовувати свою посаду для утвердження християнства, незважаючи на переслідування християн збоку самого імператора. У місті Солунь переплітались слов’янська і грецька культури та перетворилось із язичницького центру Греції на арену проповіді про Христа. У житії святого сказано, що Димитрій став для солунян «другим апостолом Павлом», адже останній заснував колись в цьому місті першу спільноту віруючих (див. 1 Сол, 2 Сол.). Противники християнства донесли імператору про те, що відбувається у Солуні. Це викликало гнів Максиміана і він, повертаючись із військового походу у Причорномор’ї, вирішив зайти зі своїм військом у Солунь для кращого вивчення ситуації. Під час зустрічі між імператором Максиміаном та святим Димитрієм підтвердилася чутка, що той є християнином. Імператор наказав замкнути його у в’язниці як такого, що порушує імператорські укази. Під час перебування імператора Максиміана у Солуні організували гладіаторські бої. Часто під час них вбивали християн. Один з найуспішніших гладіаторів був Лій. Бачачи, як гинуть християни, молодий юнак на ім’я Нестор, учень святого Димитрія, прийшов до в’язниці і попросив молитов ув’язненого й благословення для боротьби із Лієм. Св. Нестор виступив проти Лія і переміг його, як пророк Давид, що вбив Голіата. Імператор Максиміан, довідавшись, що це Димитрій благословив Нестора на боротьбу з Лієм, послав своїх жовнірів і вони прокололи його списами. Тіло святого великомученика Димитрія було викинуте на поживу диким звірам, але солунські християни узяли його і таємно поховали. При святому рівноапостольному Костянтині (306-337) над могилою святого Димитрія була споруджена церква. Сто років опісля, при будівництві нового величного храму на місці старого, були знайдені нетлінні мощі святого мученика. З VII століття від мощей великомученика Димитрія починається чудесне виділення благовонного мира, у зв'язку з чим великомученик Димитрій отримав церковне найменування Мироточивого. Земний імператор відібрав св. Димитрію земне життя, але Христос подав йому життя вічне (Мт. 19, 29). Земний володар викреслив його ім’я з числа своїх достойників, а Господь неба і землі записав його ім’я в книгу життя вічного (Лк.10.20). Земний правитель позбавив Димитрія влади, проте Христос Господь увінчав Димитрія нев’янучим вінцем вічної слави в небесному Сіоні. Про таких мучеників, як Димитрій, написано в Книзі Одкровення: «Це ті, що прийшли з великого горя, і випрали свої одежі та вибілили їх в крові Агнця… Тому вони перед Божим престолом в храмі Його день і ніч служать Йому» (Одкр. 7.14-15)…Святий Климент Олександрійський велич і значення мученика описує такими словами: «Мученик дає потрійне свідчення: про себе, що він зі справжньою вірністю вірі стоїть при Богові; про свого противника, що він даремно нападає на того, що непохитний у любові; про Господа, що в його науці знаходиться Божа переконлива сила, яку навіть боязнь смерті не може перемогти». Мученик є свідком перемоги Христа над смертю. Справжнім захистом і опорою для мученика є не меч чи військові обладунки, а віра в Христа, який помер і воскрес задля спасіння людини. Мученик явно засвідчує, що Господом світу та історії є лише Христос, а не ті, хто тимчасово при владі. Віра у Воскреслого подолала їхній страх фізичної смерті, бо смерть у Христі вони вважали торжеством справжнього життя. Так мученик являє справжній образ Божий, на який створена людина, являє справжню людину, яка отримала дар свободи і нового життя через смерть і воскресіння Христа. Цей дух свободи, з яким християни йшли на страждання, вражав їхніх катів і часто надихав інших до навернення. Дорогі браття і сестри! Звернімо увагу на слова з євангельського читання нинішнього свята: «Ось, що вам заповідаю: щоб ви любили один одного! Ненавидить вас світ — то знайте: мене він ще перед вами зненавидів. Були б ви від світу, то світ би своє любив. …Слуга не більший від пана свого. Переслідували мене — переслідуватимуть і вас» (Йо. 15, 17-21). Як бачимо, Господь заповідає Своїм учням мати любов між собою і попереджає їх, що вони будуть переслідувані світом – тими, які не знають і не приймають Господа Ісуса Христа, заперечують майбутнє вічне життя і прагнуть тільки земних насолод. Небесне Царство для таких людей – чужа і віртуальна реальність, а тому вони не сприймають тих, хто прагне небесних благ. Цей світ зненавидів Самого Христа, ненавидить він і вірних Христових послідовників. Тому Господь заповідає християнам любити одне одного, взаємно спілкуватися та єднатися між собою. Ця любов має поширюватися на всіх ближніх, починаючи зі своїх родичів і закінчуючи недоброзичливцями. Ця любов до ближніх іноді вимагає від нас деяких жертв. Проте завдяки цій любові будується особлива християнська спільнота взаємодопомоги – Церква, яка допомагає християнам жити посеред світу цього і прямувати до Небесного Царства. Головною ціллю святкування памʼяті святих мучеників є те, щоб, пригадуючи їхнє геройське визнавання святої віри, ми навчилися від них любити і практикувати в щоденному житті свою християнську віру, а навіть, якщо треба, бути готовими постраждати за неї. Добрий християнин свою віру визнає не тільки словами, але і добрими справами, цілим своїм життям. Такої віри від кожного з нас вимагає сам Ісус Христос, коли каже: «Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед моїм Отцем Небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того і Я зречуся перед Отцем моїм Небесним». Улюблені у Господі! Житіє святого Димитрія вчить нас мужності, неухильного дотримання християнських ідеалів, готовності жертвувати всім, навіть своїм життям, заради Істинного Бога та ближніх. Тож будьмо нелицемірними, сміливими, добрими та милосердними. Випрошуймо у святого великомученика Димитрія мужності свідчити власну віру попри різні випробування, насмішки, незручності чи, навіть, переслідування. Cьогодні коли переживаємо важкий час війни агресора московії, уповаймо на Божу поміч, на Божу благодать, і вірмо, що той, хто тримається міцно Бога, Його Слова, хто намагається жити в Божій любові чинячи добро, для своїх ближніх, своєї Батьківщини захищаючи її, є непереможений. Тож молімося за наших захисників, за волонтерів, за всіх хто солідарний з нами, хто боронить нашу країну від рашизму, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла, а наша віра в перемогу принесла свої плоди. Бо як каже святий Йоан Богослов: «І ось та перемога, яка перемогла світ: віра наша» (пор. 1Йо. 5,4). Нехай Господь за молитвами великомученику і мироточцю Димитріє дарує нам цю перемогу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   Детальніше...

Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2023)

22 жовтня 2023
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання розповідає нам історію про воскресіння сина вдови з Наїн (пор. Лк. 7,11-16).Ніхто у світі не може заперечити, що без Воскреслого Христа немає відповіді на надзвичайно болючу проблему людства – смерть. Тому сьогодні коротко роздумаємо над чотирма моментами, коли Ісус Христос зустрівся зі смертю. Про першу зустріч Ісуса Христа зі смертю розповідає євангельське читання, яке нам сьогодні пропонує Церква. Це випадок з сином вдови з Наїну. Смерть людини є завжди сумна – чи це смерть маленької дитини, чи людини у середньому або літньому віці. У місті Наїн молодого чоловіка, єдиного сина вдови, несли до гробу, його заплакана мати, друзі, сусіди йшли скорботною процесією. З протилежного боку прямувала інша процесія – Ісус і його учні. У брамі міста зустрілися процесія життя і процесія смерті. Померлий юнак мабуть був улюбленцем цілого міста, оскільки багато людей прийшло віддати йому останню честь. В цей день напевно сумувала не тільки вдова, яка втратила останню надію у своєму житті; разом з нею сповнилося скорботою ціле місто. Бачивши розпач бідної матері, Спаситель промовляє до неї: «Не плач»! З усього натовпу мабуть ніхто не наважився б сказати ці слова, бо ніхто не зміг би зарадити тому, що сталося. Проте Ісус не тільки говорить, але й діє. Він приступає і торкається мар. Євангелист наголошує, що лише після цього дотику ті, що їх несли, спинилися. Зупинилися вони зі страху та подиву, бо на очах всього натовпу Христос порушив єврейський припис про чистоту. За Старозавітнім законом, смерть як протиприродне явище являє собою нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, автоматично ставав оскверненим і не міг ні спілкуватися з іншими людьми, ні брати участі у молитовній спільноті до тих пір, доки не виконав приписаного обряду очищення. Однак Ісус нічого нікому не пояснює, а промовляє своє життєдайне слово: «Юначе, кажу тобі, встань». І мертвий почув голос свого Творця, встав, прийнявши нове життя, і почав говорити. Тоді Учитель взяв юнака і повернув його матері, а разом з тим повернув надію і їй, і цілому місту. Якщо б ми були у місті Наїн цієї ночі, то могли б бачити як у домі вдови довго горить світло – померлий і воскреслий син вечеряє і розмовляє зі свою матір’ю. Це був щасливий кінець похоронної процесії у місті Наїн – Ісус переміг смерть! Щоб побачити другу зустріч Ісуса зі смертю, ми подумки линемо до євангельської розповіді про Яіра, начальника синагоги. У нього була єдина дочка, яка вмирала (пор. Мр. 5, 35-43). Яір знайшов Ісуса, Який навчав на березі моря. «Моя маленька дочка лежить при смерті: молю Тебе, прийди і поклади руки на неї, щоб вона одужала і жила», – благав Христа Яір. Не затримуючись, Ісус пішов за ним, але, коли вони зайшли в дім, дівчинка вже була мертвою. Ісуса зустріли голосінням і плачем. Він сказав до тих, що плакали: «Чому ви плачете? Дівчинка не мертва, вона спить». Ісус випросив плакальників і, взявши зі собою лише трьох учнів – Петра, Якова й Івана, а також батька дівчинки, Він зайшов в кімнату, де мати плакала біля ліжка своєї дитини. Взявши дівчинку за руку, Господь сказав: «Я кажу тобі, встань». У цю ж мить вона ожила. Ісус підняв її і віддав матері і батькові, сказавши дати їй щось їсти.  Третя зустріч Ісуса зі смертю була при воскресінні Лазаря. Чотири дні після смерті Лазаря Ісус прийшов у Витанію. Сестра Лазаря Марта побігла зустріти Його і впала Йому до ніг, кажучи: «Господи, якщо б ти був тут, мій брат не помер би». Ісус сказав їй: «Твій брат воскресне». Марта відповіла: «Я знаю, що він воскресне у останній день» (пор. Ів. 11,21-25).  Це було після того, як Ісус зробив одне з найбільших повчань: «Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує – через смерть переходить до життя, і хто живе і вірує в мене – не вмре повіки» (пор. Ів. 11,25-26). Підійшовши до гробу, Ісус, незважаючи на заперечення Марти, яка нагадала Йому, що Лазар мертвий уже чотири дні, сказав чоловікам відкотити камінь від гробу. Помолившись, Він скрикнув сильним голосом: «Лазарю, вийди»! І той, що був мертвий, вийшов з гробу з похоронними пов’язками. Цієї ночі була чудова зустріч в домі Лазаря, Марта і Марія були там. Там були учні, а найголовніше там були – Ісус і Лазар, той Лазар, який зранку ще лежав мертвий у гробі. Син вдови з Наїну, дочка Яіра і Лазар – це ті особи, про воскресіння яких із мертвих Ісусом розповідає нам Священне писання. Четверта ж зустріч Ісуса зі смертю була його особиста. Там смерть позбулася свого жала і сили – Христос своєю смертю подолав смерть. Сьогодні є тільки один спосіб перемогти смерть – охреститися в ім’я Пресвятої Тройці, у вірі віддати своє життя нашому Господу, жити Його Заповідями, вслухаючись в Його Слово, єднатись з Ним через Євхаристію та свідчити Божу любов через життя до воскресіння. Хтось може сказати: «Гарні історії про силу і любов Спасителя ми почули сьогодні, але моя маленька дівчинка померла, і Ісус не прийшов, щоб воскресити її». А хтось скаже: «Мій син помер, але процесію на цвинтарі ніхто не зупинив». А ще хтось скаже: «Помер мій брат, але Ісус не прийшов викликати його з могили, як Він це зробив з Лазарем, і сказати: «Вийди»! Тому, яку розраду можна знайти у цих спогадах про перемогу нашого Господа над смертю? Звичайно, напевно багато було таких молодих дівчат, як дочка Яіра, і вони померли у цей час. Немало було таких вдовиних синів, які померли за життя Ісуса. Було чимало сестер, які як Марта і Марія втратили своїх улюблених братів. Чому тільки ці троє були повернені до життя? Роздумуючи над Божим словом у благодаті Святого Духа можемо сказати, що ці надприродні дива були вчинені з трьох причин. По-перше, щоб довести, що Ісус є справді воскресінням і життям, а тому той, хто вірує в нього, не помре. По-друге, ці випадки показують радість, яку відчують одного дня усі віруючі, коли вони знову у майбутньому віці після загального воскресіння об’єднаються з тими, кого люблять і хто їх любить. Так само, як юнак з Наїну повернувся до своєї матері, донька Яіра до своїх батьків, а Лазар до своїх сестер. По-третє, ці три воскресіння були вчинені для того, щоб показати нам правдивість твердження, яке ми визнаємо у Нікейському символі віри кожної неділі, коли промовляємо: “Вірю у воскресіння мертвих і життя майбутнього віку”. Одного дня Ісус Христос прийде знову. Тоді Він воскресить усіх померлих, так само як Він зробив це з трьома людьми, про яких ми сьогодні роздумуємо. Відмінністю цього загального воскресіння мертвих буде те, що, воскреснувши, люди знову вже не помиратимуть, як згадані нами сьогодні особи, а житимуть у Божій славі або у вічному засуді. «І не дивуйтеся з того, бо надходить час, коли всі, хто в гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, – воскреснуть на суд» (Ів. 5,28-29). Дорогі брати і сестри. Сьогоднішня євангельська благовість розповідає нам про подію, яку ми святкуємо кожної неділі – про воскресіння як перемогу Життя над смертю. Вона є прообразом нашої майбутньої радості. Вона нагадує нам, що, з’єднавшись через наше хрещення з Воскреслим Господом нашим Ісусом Христом, ми вже отримали нове, вічне життя. І хоч кожен з нас ще повинен перейти через вузькі ворота фізичної смерті, проте вона вже не має над нами остаточної влади. Молімося у цій Божественній літургії, щоб Господь Бог навідався до народу свого. Нехай Боже милосердя буде силою України, нехай воно єднає нас з Богом, дасть нам внутрішню живу, здорову силу перемагати ворога.Нехай Господь допоможе нам сьогодні разом із мешканцями міста Наїн сказати: справді, Бог навідався до народу свого (пор. Лк. 7, 16), до кожного з нас, до нашого воїнства. Нехай Він, дасть нам силу вистояти проти агресора московита, на прославу Його святого імені. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 22 жовтня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь з нагоди оновлення храму преподобної Параскеви Терновської (2023)

15 жовтня 2023
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Вітаю всіх вас, з нагоди оновлення храму преподобної матері нашої Параскеви Терновської. З понад 137 років існування ця святиня прийняла сотні тисячі молільників, які зверталися своїми прохання до Господа й були вислухані. Сюди приходили дорослі й діти, тут вірні нашої Церкви приймали різні святі Тайни; звідси, із цієї церкви, тіла багатьох наших християн провадили на вічний спочинок. Священики, які служили у цьому храмі, допомогли багатьом вірним здобути небесне Царство. У церкві завдяки присутності святих Тайн, вірні із грішників ставалися праведниками, із далеких від Бога ставалися Його друзями! Цей храм безперервно продовжує виконувати свою послугу багатьом вірним у наш час та буде служити прийдешнім поколінням. Ваші прабатьки, будували цю церкву, вкладали свої  кошти й працю у святу будівлю, а ви продовжуєте підтримувати її у доброму стані, стараєтеся про гідний вигляд та красу цього Божого дому. Немає головнішої та важливішої будівлі у цьому селі, як свята церква! Як важливо, коли хтось розуміє та зуміє вкладати свої інвестиції у храм Господній, який служить славою не для людей, а для Бога! Тільки у небі люди повністю зрозуміють неоціненний вклад, що вони вчинили ради Божої слави! У церкві Бог перебуває постійно! Колись патріарх Яків простував із Варсавії у Харан й заночував  на місці, де зайшло сонце, взявши камінь під голову. Мав дивний сон від Господа: «… Коли ж Яків прокинувся зо сну свого, то промовив: Направду, Господь є на цьому місці, а я не знав (Бут. 28,16). … І злякався він і каже: Яке страшне це місце! Це ніщо інше, як дім Божий, і це ворота небесні!» (Бут. 28,17). Праведний патріарх не ночував й не пробудився у якомусь домі, але на відкритому місці у полі й зрозумів глибоку тайну: Господь перебуває у кожному місці, тим більше у посвяченому храмі. І на цьому місці, де стоять наші ноги, де ми спільно молимося, у церкві, куди ви приходите кожної неділі та свята, також, перебуває Господь ще більше як колись у полі, де ночував праведник. Це – святе місце, тут відбуваються великі чинності, приноситься жертва примирення Богу, бо хліб і вино під час святої Літургії стаються Тілом та Кров’ю Господньою. У церкві видимі дії священика під час служіння святих Тайн, стаються невидимою благодаттю та духовним даром для людини, яка бере у цьому участь. У цій святині грішні каянники стаюся праведними, а обманені душі дияволом та приречені на засуд, примирившись з Богом, здобувають оправдання на вічне життя в небі. Багато уже люду, що переступало поріг цієї церкви знаходяться у вічності. Вже давно немає її будівничих, щедрих добродіїв, багатьох священиків, які у цьому храмі приносили безкровну жертву хліба й вина. Ваша святиня вистояла у часи воєнних лихоліть, Господь зберіг її неушкодженою, як свою святиню, у якій вірний люд прибігав до Нього з молитвами та благаннями. Приносьмо постійно молитовну подяку Господу за його велике милосердя та любов, яку він нам являє. Також хочу подякувати усім, хто спричинився до сьогоднішнього свята. Дякую о. Олегові, жертводавцям цього храму, – одним словом усім, завдяки кому він став місцем зустрічі людини з Богом, справжньою окрасою вашого села. Сьогодні євангельське читання розповідає нам про оздоровлення розслабленого. Ми спостерігаємо, як Христос дорогою до Капернауму зупиняється в одному домі, де зібралось дуже багато людей (пор. Лк. 5, 18-20). Чотири друзі несуть розслабленого до Ісуса, одухотворені сильною вірою у Нього, яка полягає у цілковитій впевненості в його чудотворній силі. Із такою вірою вони не зважають на осудження людей, бо те, що вони шукають і що їх веде — це бажання фізичного зцілення для їх друга. Ісус відповідає на їх віру ласкавим зверненням до хворого: «Чоловіче, прощаються тобі твої гріхи» (Лк. 5, 20). Таке дарування прощення в той час, коли очікується зцілення, може спантеличити. Однак це пояснює, чому нераз стаються хвороби. Вони тісно пов’язані з гріхом і є або його прямим наслідком, або нагодою для виходу з нього. Коли принесли розслабленого до Ісуса, то перші слова, які розслаблений почув від Ісуса були: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мк 2,5). Ісус сказав ті слова прощення тому, що розслаблений так дуже потребував їх почути. У тих словах прощення він так сильно відчув в серці любов Ісуса Христа до нього, що став на рівні ноги і розпочав нове життя. Сьогодні Слово Боже показує нам велике Боже милосердя. Гріх загніздився в людині, спаралізував її, учинив нездатною до того, до чого вона є сотворена – до творення добра. Гріх учинив людину своїм в’язнем. А чудо стається, як про це ми сьогодні почули, при зустрічі з Господом, коли прямуємо до Нього наполегливо, зі свідомістю, що тільки Він є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха. Для цього потрібно зробити перший крок – визнати свої гріхи. Не завжди це є легко. Повсюди в світі люди заперечують гріх. Говориться навіть, що найневинніший у світі є сам світ, бо він проголошує, що гріха нема. Про гріх говориться з усмішкою й іронією, люди перестали боятися гріха. Бояться забруднення середовища, бояться невиліковних недуг, пандемій, бояться ядерної війни, але не бояться гріха як порушення своїх стосунків з Богом, смертельної хвороби, яка їх нищить. На жаль, людина втрачає почуття гріха, вразливість сумління. Гріх діє на неї як наркоз, так що вона не розпізнає межі добра і зла. Так зло поволі проникає в людське серце, роблячи його своїм невільником. Дехто каже: «Маю чисте сумління». Таким варто відповісти: «Чи не тому, що невживане?». Інші ж: «Я не маю викидів сумління, щонайвище – психічний дискомфорт». Такі постави замикають наше серце на Ісуса, на дар Його спасіння. Що більше, не визнаючи гріха, ми чинимо Бога «неправдомовним», за словами Св. Йоана Богослова ( І Йо. 1,10). Не забуваймо, що Ісус дає життя своє на викуп за багатьох (Мт. 20,28). А святий апостол Павло пригадує, що «всі згрішили» і потребують визволення (Рим. 5,12). «Христос помер за наші гріхи» (І Кор. 15, 3) і прагне визволити нас з неволі гріха. Але якщо ми кажемо, що не маємо гріха, то самі собі закриваємо дорогу до спасіння. Христос-Господь і сьогодні приходить до наших міст і сіл, до наших храмів, щоб промовляти до нас словом своєї спасенної  науки і довершувати нові чуда. Він – наш вічний Учитель, Світло, Правда і Життя, Він той самий вчора, сьогодні й навіки (Євр. 13,8). Він єдиний всемогутній лікар, що знає всі недуги наших «душ і тілес». Але свої ласки і дари Він дає найперше тим, хто докладає своїх зусиль і старань, щоб їх у Нього отримати. Двері Храму – Дому Отця, де навчає, зціляє і освячує Христос, є завжди ласкаво для всіх відчинені. Потрібно лише увійти і пізнати безмежну Божу любов. Ту любов, яка потягує за собою, яка робить нас усіх братами і сестрами. Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішники. Усі ми потребуємо духовного зцілення, бо усі ми прогрішили проти Бога, проти ближніх і проти себе. А те Боже прощення, що людське серце так потребує відчути в окремий спосіб, приходить до нас через святу Тайну Сповіді. Що властиво потрібно до доброї сповіді? Глибокої свідомості, що ми грішники, що ми віддалилися від Бога і від людей, що у нас є ще багато самолюбства, різних пороків і гріхів, а також довір’я до безмежного Божого милосердя. Свята Церква повчає нас про п’ять умов доброї сповіді: зробити щирий іспит совісті; збудити в собі жаль за гріхи; постановити поправитися; визнати гріхи перед священиком у сповіді; відбути покуту, яку завдав сповідник.  Щоб відчути мир, спокій, і зцілення, що приходять до нас через прощення гріхів, мусимо перше щиро признати, що ми бідні, немічні грішники, що ми самолюбством нашим образили Бога й ближнього, і тим дуже пошкодили собі. Ми мусимо признати, що ми духовно хворі і потребуємо божественного зцілення. Людина не може сама собі відпустити гріхи. Немає значення наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозні, вони все ж таки продовжать переслідувати її. Слова, які Господь сказав паралітикові: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи», мають прозвучати і для нас у Тайні сповіді. Тому покаймося і визнаймо наші гріхи перед Ісусом. Завдяки прощенню Божому ми також можемо піднятися з паралізованого шлюбу, думок, пристрастей, паралізованих відносин і піти в нове життя, життя повноти і здоров’я. Дорогі в Христі! Минув рік і вісім місяців відкритої повномасштабної агресії московії проти нашого народу. Ця наша Страсна п’ятниця триває майже два роки! Для нас вона стала немовби хлібом насущним, і ми не знаємо, коли настане світлий день перемоги над злом, ненавистю й насильством. Пролито ріки крові і сліз. Проте народ живе, народ бореться, народ молиться. І саме Господь закликає нас не сумніватися в перемозі світла над темрявою, життя над смертю, істини над брехнею, бо Він запевняє нас у Своїй любові та милості. Від Нього, нашого Спасителя, черпаємо силу в теперішніх стражданнях. Він – джерело нашої надії. Тож разом з апостолом Павлом сьогодні кажемо: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії…» (2 Кор. 4, 8). Станьмо для наших воїнів, поранених, приятелями з сьогоднішнього євангельського читання. Приносьмо їх у наших молитвами до найбільшого Лікаря – Христа, який, як колись в домі Петра, продовжує перебувати у своїй Церкві. Молімося, нехай Боже милосердя буде силою України, нехай воно єднає нас з Богом, дасть нам внутрішню живу, здорову силу перемагати. Нехай Боже милосердя зцілить рани України, яких сьогодні нам завдає ворог.Нехай слова: «Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому» (Мр. 2, 11) — будуть словами Божими, які подарують нам перемогу на своїй рідній, Богом даній, українській землі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 14 жовтня 2023 року Божого,с. Вільшаник, Самбірського д-ту Детальніше...

Проповідь на вісімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2023)

08 жовтня 2023
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання Ісусом Христом перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11). Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого. Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк. 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр. 4,1; М.т 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою та необхідністю перебувати в навчанні,віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову. У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті – ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут. 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру. Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду – поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні. У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Поки людина думає, що вона є паном природи і господарем свого життя, Господь не вмішується в людське життя, не допомагає і не благословляє. Коли людина зрозуміє свою слабкість і відчує потребу допомоги Божої – тоді Господь посилає її свою милість. Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох - і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості. Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. І Симон Петро пішов за Христом, був найпершим і найбільшим його учнем, був Главою собору апостолів, але не тому, що Христос наловив йому багато риби. Він пішов за Господом, бо разом з ним заплив на глибину після слухання Слова Божого і прийняв Живе Боже Слово до своєї душі. Дорогі в Христі! Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Впродовж усього нашого життя всі ми – священнослужителі і миряни – повинні слідувати слову Христа: «Поступи во глибину!» Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання і харизми. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно. Якщо придивитись уважно, то вже на прикладі нашого щоденного життя побачимо, що поверховість властива людям страху: їх задовольняє лише те, що лежить у житті на поверхні. Звичайно, таким чином на перший погляд може здаватись легше життя, але так ми не розвиваємо Богом дані нам таланти, а зі страху перед труднощами, пов’язаними з працею над ними, закопуємо їх у землю (див. Мт. 25, 25). А це – гріх перед Богом, людьми і нами самими. Довіряймо Богові, нехай це сьогоднішнє Боже слово буде потіхою і розрадою для всіх нас. Ми продовжуємо молитися до нашого Спасителя, за наше воїнство, за справедливий мир. Ми бачимо, що ворог нашого народу мобілізує всі свої ресурси: земні, людські, військові, проти нашого народу. Але ми уповаємо не на людські сили, але на Божу поміч, на Божу благодать. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла. А наша віра в перемогу принесла свої плоди. Як каже апостол і євангелист Йоан: «І ось та перемога, яка перемогла світ – віра наша» (пор. 1 Йо. 5, 4-5). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 8 жовтня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь з нагоди відкриття та посвячення садочка в м. Самборі (2023)

03 жовтня 2023
«Пустіть дітей! Не бороніть їмприходити до мене!»(Мт. 19, 24) Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Кожному з нас відомі ці слова Христові, які нам передає євангелист Матей. Мабуть, родичі цих дітей бачили чуда, які чинив Господь, а тому захотіли, щоб Він поблагословив також їхній найбільший скарб – дітей. Учні Христові, зауваживши, що Він і так має багато справ, напевно, хотіли вберегти Його від надмірних клопотів, а тому не допускали дітей до Учителя. Однак наш Господь дбає про всіх – і про поважного сотника та голову синагоги, і про найменшу дитину. Хоча вони й малі, проте завжди в Його думках. Він звертає на них увагу та ставить у приклад для дорослих (Мк. 10, 13−16). «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене!» (Мт. 19, 24), – каже Господь. Ці слова Христові засвідчують, наскільки важливо бути біля Бога з самого малку. Багато чого можна досягнути, наставляючи дітей у вірі. Про це потрібно пам'ятати й намагатися привести їх до Христа вже з ранніх літ − познайомити з Біблією, молитися за них, навчати молитов, виховувати особистим християнським прикладом. Таке піклування про дітей – не лише дбання про їхнє спасіння. Це також запорука нашого майбутнього – наших родин, міста й держави загалом. Людина, яка змалку перебуває з Господом, зростає у благодатній атмосфері, закладає надійний фундамент особистого й суспільного майбутнього. Вихована на християнських моральних цінностях, вона стає не тільки добрим і побожним християнином, але й відповідальним громадянином. Саме тому Церква закликає дбати про належне виховання дітей з раннього віку. Тому й ті, які хочуть знищити здорові моральні основи суспільства, насамперед намагаються викорінити Бога й духовні цінності з дитячої душі. У цьому ми переконуємося на прикладі історії. Тоталітарні режими прагнуть оволодіти умом і серцем людини, починаючи від молодих літ, тому відривають дитину від здорової родини – коріння, з якого вона черпає та розвиває моральні цінності. Натомість навіть в Україні спостерігаємо, як у дитсадочках, школах і вищих навчальних закладах силоміць навʼязують тоталітарні ідеологеми, які суперечать християнським засадам. На жаль, після падіння безбожного радянського режиму і 30 років незалежності зараз активно пропагують атеїстичну лівацьку ідеологію гендеру, а з наших шкіл витісняють, наприклад, християнську етику. Сьогодні в м. Самборі ми освятили церковний дошкільний заклад для найменших діток − тих, які найбільше потребують тепла, любові, уваги, усього того, що треба людині, щоб жити й розвиватися. Думаю, що Ісус − наш Господь, Який захотів бути дитиною, сьогодні особливо відчуває Себе шанованим тут, бо діти будуть приходити до Нього. Вірю, що дирекція й вихователі намагатимуться створити якнайкращі умови, щоб діти розвивали не тільки тіло, інтелект і психічну сферу, але й безсмертного духа, тобто виховувалися повноцінно людина. Сподіваємося, що так закладемо надійні основи для здорового майбутнього української нації. Маємо бути впевненими, що ці зусилля не будуть марними. Насіння, посіяне в дитинстві, часто сходить довгий час, але це благородна справа. Це інвестиції в майбутнє! Блаженний той народ і Церква, які піклуються про своїх маленьких членів так само, як і про дорослих! Безперечно, благословення Боже спочине на них! Ми сьогодні як Церква, як народ, як держава змушені жити в умовах війни, і знаємо, що зараз одним із основних напрямів душпастирського служіння Церкви є соціальне служіння, яке сприймаємо як богослуження поза храмом, бо служачи найменшим − тим, які цього найбільше потребують, служимо самому Богові: «Істино кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх найменших, ви мені зробили», – каже Господь (пор. Мт. 25, 41). Тому сьогодні я вдячний усім, хто повірив у наш задум, підтримав нашу ініціативу заснування цього дошкільного закладу, допомагав її реалізовувати. Це й міська влада, і жертводавці, без яких ми не увінчали б наші зусилля цим урочистим освяченням і відкриттям. Також дякую батькам і родичам дітей, які привели їх сюди. Нехай Господь благословить усіх і воздасть сторицею на многі і благії літа! + Ярослав 1 жовтня 2023 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Cлово з нагоди освячення пам’ятника митрополиту Володимиру Стернюку (2023)

01 жовтня 2023
Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри!  Вступ. У ХХ столітті наша Церква і народ пережили дві світові війни, німецьку та більшовицьку окупації, переслідування та катування за власну національність та віру. Радянський окупаційний режим намагався викорінити нашу Церкву із суспільства. Духовенство УГКЦ зазнало жорстоких переслідувань, заслань у далекі сибірські табори та жахливих репресій. Незважаючи на всі переслідування, серед духовенства та вірних маємо безліч прикладів героїчної вірності своїй Церкві, традиціям та народу. Одним із таких прикладів є митрополит Володимир Стернюк, котрий своєю боротьбою та наполегливою працею увійшов в історію як добрий пастир своєї Церкви. Пам’ятник, який ми сьогодні освятили, повинен нагадувати нам про велику духовну спадщину митрополита і бути стимулом для всіх нас у наслідуванні його прикладу у власному житті. Цей ієрарх завдяки своєму незламному духу та наполегливій праці на добро своїх вірних у нелегкий час став ключовою особою та чимало спричинився до збереження Церкви у катакомбах та її виходу з підпілля. Сам владика на схилі літ так описав кредо власного життя й служіння: «Бог не вимагає від людини більше, ніж вона здатна зробити в межах людських можливостей. Бог благословляє ті труди і терпіння, що приносять людям спасіння душ. Я стараюсь працювати, як можу, і надалі благословлятиму народ на добрі діла». В цих мудрих словах митрополита ми відкриваємо велике та незвичайне сприйняття Бога та Його відношення до нас, людей. Вони нагадують нам, що Бог – люблячий Отець, який завжди розуміє наші обмеження і можливості. Він не вимагає від нас неможливого, а благословляє і надихає нас для того, щоб ми працювали в довірі до Божого провидіння навіть «поза» межами своїх здібностей і можливостей. При цій нагоді спробуймо коротко пригадати основні віхи його життя і душпастирського служіння. Дитинство і родина. Володимир Стернюк народився 12 лютого 1907 року у м. Пустомити, неподалік Львова. Його батько був парохом цього міста. У сім’ї Стернюків було четверо дітей. Старша сестра владики стала дружиною одного з засновників «Пласту» — Северина Левицького. Брат Євстахій був священиком і служив у м. Львові. Він не підписав перехід на московське православ’я, за що був засланий на 25 років у Сибір. Ще одна сестра, Ірина, емігрувала за кордон. Володимир розпочав навчання як учень народної школи в рідному місті Пустомити, потім впродовж 4-ох років ходив до академічної гімназії у Львові. У 14 років вирішив поїхати на навчання до Бельгії, під опіку отців-редемптористів. Служіння монахів – редемптористів  було своєрідною відповіддю на тогочасні виклики атеїстичних, антиклерикальних ідей, які набували популярності на початку ХХ століття. Також головною працею отців були душпастирські місії, парафіяльні реколекції, виховання молоді, духовне просвітництво, заснування молитовних спільнот, організація навчальних закладів, де здобували освіту юнаки, та інше. Серед таких здібних учнів був і Володимир Стернюк. Священниче служіння. У 1925 році Володимир вступив до новіціяту Чину Найсвятішого Ізбавителя і розпочав паралельне навчання у двох бельгійських університетах. Там він вивчив французьку мову, знання якої йому в майбутньому дуже знадобилося. 21 серпня 1931 року Володимира Стернюка висвятив на священика єпископ Василь Ладика. Наступного року о. Володимир закінчив богословські студії і повернувся до України, щоб провадити місії на Галичині та Волині. У 1933-1935 роках він здійснював служіння у м. Тернополі. Політичні обставини для УГКЦ були доволі складними у цей період: розвал Австроугорщини, змагання за власну незалежну державу, українсько-польська війна, утворення польської держави, тощо. У той час Греко-Католицька Церква була представником та голосом українського народу, тому до священиків було багато претензій з боку польського керівництва. Водночас, отці редемптористи прагнули створювати місійні осередки на Волині, щоб не обмежуватися служінням тільки у Галичині. Монахам вдалося створити декілька центрів, зокрема — в м. Ковелі (Волинська область), де певний час перебував о. Володимир під керівництвом співбрата по Чину блаженного єпископа Миколая Чарнецького. До 1937 року молодий отець служив на Волині, а відтак переїхав до м. Станіславова (сьогодні Івано-Франківськ). Тут він трудився із тогочасним ігуменом Станіславівського монастиря ЧНІ о. Василем Величковським, який пізніше висвятить о. Володимира на єпископа. В роки німецької окупації о. Стернюк душпастирює у м. Львові. У 1944 році у Львові прибувають більшовицькі війська. Це поставило перед Згромадженням монахів-редемптористів питання: «Як бути далі?», оскільки церковна ієрархія на чолі з Патріархом Йосифом була заарештована, а так звана «ініціативна група» готувала Львівський псевдособор. Греко-католицькі священики, які не підписували «возз’єднання» з РПЦ, піддавалися гонінням. Проте, жоден монах зі Згромадження редемптористів не підписав перехід на московське православ’я, маючи за взірець жертовних ісповідників віри — Василя Величковського та Миколая Чарнецького, сьогодні проголошених блаженними. Сам о. Володимир дуже гостро, упереджено і критично, ставився до процесу возз’єднання з РПЦ. Він був серед тих, які за ініціативою блаженного Климентія Шептицького, написали листа до заступника голови Ради Народних Комісарів більшовицького режиму В. Молотова з проханням звільнити ієрархію УГКЦ та засудити діяльність т.зв. «ініціативної групи». Коли о. Володимир відмовився підписати співпрацю з безбожною радянською владою, йому заборонили будь-яку священичу діяльність, а 18 червня 1947 року його заарештували за підозрою у співпраці з «підпільними антирадянськими групами», нелегальну душпастирську діяльність серед УПА та населення. На допиті о. Володимир Стернюк не підтвердив жодне із звинувачень. У 1952 році, після ув’язнення, він повертається до Львова, де постає перед зовсім іншою реальністю. Йому треба шукати житло та засоби для проживання. Короткий час він жив у рідних Пустомитах, пізніше йому вдалося переїхати до Львова у скромне помешкання. Власне, саме в цій маленькій квартирці владика жив аж до Незалежності України. Спершу він влаштувався охоронцем до одного з львівських парків, потім за допомогою добрих людей оформився на працю санітара в лікарні. А оскільки він мав дуже добру освіту, то паралельно розпочав навчання на фельдшерських курсах. Відтак, з 1967 р. владика працює фельдшером на швидкій допомозі. Ця робота певним чином сприяла священичій діяльності. Згідно архівним документами, о. Володимира Стернюка завжди згадують як одного з найактивніших священиків підпілля, який періодично служив Божественні Літургії, звершував таїнства, катехизував дітей, тощо. Єпископська діяльність. На шляху до служіння о. Володимира Стернюка як єпископа та місцеблюстителя УГКЦ велику роль відіграв колишній ігумен отців-редемптористів Василь Величковський, якого висвятив на єпископа 4 лютого 1963 р. Патріарх Йосиф Сліпий, їдучи до Риму, в одному московських помешкань. А через рік, 2липня 1964 року владика Василь Величковський висвячує о. Володимира Стернюка на єпископа Перемиського, але з тим, що в разі смерті чи за інших непередбачуваних обставин, нововисвячений владика мав би стати місцеблюстителем престолу ГКЦ в Україні замість нього. Зрештою, так і сталося: 7серпня 1945 р. умонастирі Успіння Пресвятої Богородиці вм. Тернополі, заарештували владику Василя Величковського, вирок – найвища міра покарання через розстріл. Три місяці він чекав виконання вироку вкамері смертників, зякої щовечора виводили йрозстрілювали одного в’язня, анайого місце присилали нового. Однієї ночі «зречами навихід» викликали іо. Величковського, проте нерозстріляли, азамінили смертний вирок на10років ув’язнення вконцентраційних таборах наВоркуті. Усічні 1969року владику Василя Величковського знову звинувачено в«антирадянській пропаганді» та вдруге засудили на три роки ув’язнення утаборах суворого режиму. 27січня 1972року єпископ Василь закінчив своє друге ув’язнення, і його депортували зРадянського союзу. Таким чином з 1972 році вся відповідальність за підпільну УГКЦ перейшла до владики Володимира Стернюка. Розуміючи, що будь-який відкритий спротив тодішній політиці понесе за собою знищення, він зосередився на розбудові внутрішньої структури підпільної Церкви. Так, з його ініціативи було засновано кілька таємних семінарій, найбільші — у м. Львові та Тернополі. Владика Стернюк особисто приймав кандидатів до семінарії, часто сам приймав у них іспити, перекладав з французької мови богословську літературу для їхнього навчання. Таким чином митрополит Стернюк став тим, хто сформував цілу плеяду підпільного духовенства. Перші священики, які після легалізації УГКЦ почали відновлювати духовну семінарію у Львові, вони були його вихованцями. Випускники згадують, що митрополит був особливо вимогливим до інтелектуального та духовного вишколу. Семінаристи та священики настільки любили владику, що називали його «Татуньо». Не менш улюбленим владика Володимир був і серед мирян, які горнулися до його простоти, народності, любові до духовності та культури. Так, його часто бачили на концертах у Львівській філармонії — традиційно у вишиванці. Постать митрополита Володимира досі асоціюється в старшого покоління з відродженням УГКЦ, адже саме він був першим єпископом, який наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років представляв духовенство на світських заходах. У грудні 1989 року митрополит Володимир пише звернення «Про лад і порядок в Українській Греко-Католицькій Церкві», а наступного року скликає Собор. Навесні 1991 року, після повернення Патріарха Мирослава-Івана Любачівського в Україну, архиєпископ Володимир завершив своє служіння як місцеблюститель Глави Церкви. Спочив митрополит Володимир Стернюк 29 вересня 1997 року і похований у крипті Архикатедрального собору Святого Юра. Важливість його постаті. Життя митрополита Володимира цікаве тим, що за його біографією можна вивчити цілий період історії УГКЦ у ХХ столітті: вільне життя, переслідування, катакомбне служіння, змагання за легалізацію, вихід на волю. Його шлях від учня та гімназиста серед отців-редемптористів до ієромонаха, єпископа та Місцеблюстителя є красномовним виявом історії нашої Церкви в складний період. Ми можемо бачити виклики, які постали перед ним: як душпастирювати в підпіллі, що означає бути підпільним єпископом; як відповідати та реагувати на різні провокації проти твоєї особи та репутації Церкви; як поводити себе зі спецслужбами, які шантажують до співпраці, використовуючи неправдиві, але дуже шокуючі для громади сфальсифіковані матеріали та провокації. Радянські спецслужби намагалися владику Володимира усіляко усунути, бо хотіли на його місце поставити особу, яка була б лояльною до більшовицької влади. Хоч офіційно УГКЦ за законами Радянському союзі не існувала, проте де-факто духовенство та монашество провадили душпастирство численних мирян, які берегли віру і вірність своїй Церкві, тому радянському режимові потрібно було забезпечити негласний контроль за цією групою населення. Роздумуючи сьогодні над життям митрополита і вдивляючись у цей пам’ятник, який ми посвятили, можемо немовби побачити панораму Катакомбної Церкви, яку представляє наш блаженної пам’яті митрополит Володимир. Він здійснював служіння в дуже важких обставинах переслідування Церкви, які вимагали посиленої відповідальності за особисті рішення. Він провадив зболену підпільну катакомбну Церкву, розвивав її, за що ми йому сьогодні молитовно дякуємо і прославляємо у світлій пам’яті. Ми також дякуємо Богові за все, що митрополит Володимир зробив для нашої розпʼятої, а згодом воскреслої Церкви. Нехай його приклад буде нам за добрий взірець Людини, яка не йшла на компроміси зі своєю совістю; хай живе у пам’яті вірних велетень духа нашої Церкви, хай живе у пам’яті народу його блаженне ім’я та подвиг життя. Просімо Господа, щоб і ми йшли по життю свято, чесно і справедливо, особливо у сьогоднішній час війни, яку московія розв’язала проти України. Нехай кожен із нас служить Божій справедливості, захищаючи свій народ та цілісність нашої Держави перед російським агресором згідно зі своїм покликанням і можливостями. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 30 вересня 2023 року Божого,м. Трускавець Детальніше...

Проповідь на шістнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2023)

26 вересня 2023
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус оповідає нам притчу про таланти та їх помноження. Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих Його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати свої погляди. Натомість за допомогою притч Христос входив в довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб спонукав їх до роздумів та відповіді на Його слово. Часто теми притч були взяті зі звичайного життя, яким жили Його сучасники, а тому були близькі та зрозумілі для кожного. Слово «таланти» має багато значень. В українській мові слово «талант» означає якусь здібність, і тому часто цей уривок інтерпретується саме в такому напрямку. В історичному контексті притчі йдеться про певну грошову одиницю, яка мала на той час дуже велику вартість. Водночас талант – це не лише матеріальні речі чи різні природні дари, вміння, здібності, але й життя, дар любові, можливість творити добро при різних нагодах. Різна кількість талантів, які отримали слуги – п’ять, два і один – не означає несправедливості Бога чи меншовартості одних слуг перед іншими, а Божу щедрість. Притча пригадує про велику доброту Бога, Який обдаровує кожного з нас за нашими спроможностями і особливостями, даючи кожному можливість не тільки використати, але ще й помножити, збільшити те, що ми отримали. Кожна людина отримує з Божих рук певну «життєву інвестицію». Все, що маємо – це Божі дари. З одного боку можемо захоплюватися такою великою ціною і щедрістю нашого Творця, але з іншого подумаймо за відповідальність про отримані дари. Бог кожного обдарував тим, що йому було найбільше потрібно для його добра – спасіння, дав людині найбільший талант – Божий образ. Словами притчі про таланти Христос запрошує нас переглянути наше життя на предмет того, чи ми використовуємо всі можливості та нагоди творити добро для власного освячення і спасіння, пізнавати Божу любов у житті, наповнювати нею свою душу і ділитися зі всіма тими, хто потребують її. Із притчі бачимо, що одні слуги орудували дарами і помножили їх, а в кінцевому результаті збагатили самих себе і до них каже Господь: «Увійди в радість пана твого». Арамійське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято». Господар влаштував після повернення свято і віддав належне своїм кмітливим слугам. А останній слуга, «закопавши», не дбав про розвиток дарів Божих, які були йому довірені Творцем. Господь-Податель не тільки є щедрим, але ще й мудрим, бо дає кожному за його початковими здібностями. Ісус відкриває нам поведінку Бога Отця: Він дає, довіряє і помножує, залишаючись справедливим. Саме ця притча надала метафоричний сенс слову «талант» значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом. Троє слуг у сьогоднішній притчі були однаковими не лише тому, що всі отримували таланти, але й в тому, що на всіх був покладений однаковий обов’язок використовувати те, що їм було подароване. Христос сказав: «Кому багато дано, з того багато вимагається» (пор. Лк. 12:48). Наші таланти, незважаючи на те, мало їх чи багато, дані нам від Бога, перед Ним ми дамо наш останній розрахунок. Господь не судитиме нас з огляду на розмір чи кількість прибутків, Він судитиме радше за рівнем вірності, з якою ми використовували ці дари. Через те, що ми не маємо однакових талантів, і Бог не чекатиме від нас однакової відповіді. Лише в одному ми маємо бути схожі – ми маємо бути вірними. Христос представляє новий стандарт оцінювання людей. За людськими стандартами велика людина є та, яка дуже обдарована. За Божими стандартами великою є та людина, яка є вірною. Звернімо увагу на Боже Слово. Ісус не каже тому, хто мав п’ять талантів: «Через те, що ти був вірний у великому, увійди у радість свого Пана», але Він каже те, що міг сказати і до чоловіка з одним талантом: «Ти був вірний у малому і через те, що ти був вірний у малому, увійди в радість свого Пана» (пор. Мт. 25, 21). Що означає бути вірним у малому? Доволі часто можна у людському житті почути виправдання на кшталт: «Якби я мав, чим ділитись, я б обов’язково поділився», «якби в мене самого були кошти, я б їх віддав», «якби я мав такі можливості, як інші, я б ними скористався по правді», «якби я мав так багато талантів, я б їх не змарнував», «якби від мене щось залежало, я би зробив це…» і т.д. А Господь каже дуже виразно: «У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим». Якщо ми не вміємо бути вірні у малому, то як можемо осягнути велике? Якщо ми не вміємо ділитись тим малим, що маємо, то як можна нам довірити велике? Якщо ми можемо занедбати те мале, що маємо, то як не занедбаємо великого, яке потребує ще більше праці, ще більше зусиль? Іншими словами, той, хто є вірним у малому, стане великим. Той, хто виправдовує власне лінивство, звинувачує Бога - не ввійде в радість Пана свого. Бути вірним у малому, використовувати усі Богом дані таланти, служачи у правді Господеві і ближньому, означає придбати інших п’ять, чи два, чи один талант, в залежності від здібності. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його, злегковажив, занедбав і закінчив тим, що вчинив неправильно. Він, ймовірно, мав вміння орудувати талантом; його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало б небезпекою втрати, – тобто було не менше надійним, ніж закопати дар. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не несу відповідальності». Лінивство, страх, хибне розуміння пана, обов’язків служіння стали загибеллю для того, кому було приготовано краще достоїнство – Боже Царство! Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (пор. Мт. 25, 24), це однак не є алегоричним зображенням Бога. Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей і нагод, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо Собі Бога як суворого і вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю і відгукнутися всім серцем. Ми повинні використовувати Його дари відповідально, але при цьому сміливо і заповзято. Дуже важливим є той факт, що дари є дані для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» - каже апостол Павло (пор. 1 Кор 12, 7). Впродовж всієї історії спасіння не існує навіть одного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цей вибір своєму планові спасіння, призначеному для всіх. Також апостол Павло говорить в сьогоднішньому апостольському читанні: «Як співробітники, ми закликаємо вас, щоб благодаті Божої не приймати марно. … Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (пор. 2 Кор 6, 1-2). Приймаймо Божу благодать, щоб помножувати і поширювати те добро, що було нам дано.  «Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт.25, 28-29). У відношенні до духовних багатств Ісус застосував засаду: хто є багатий в Бозі, –  того Бог вчинить ще багатшим благодаттю в часі остаточного розрахунку. Хто однак не зберіг і не посідає жодних духовних скарбів, які беруться до уваги в небі – Божому Царстві (пор. Мт 6, 20), –  на Божому суді залишиться з нічим. Дорогі у Христу! Сьогодні ми освятили цей храм. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. І не тільки тому, що ще немало залишається зробити для облаштування і прикрашення цих стін, щоб вони стали справді гідною оселею для Всевишнього, Який сьогодні особливим чином замешкав тут, в першу чергу – через посвячення Його Престолу. Ми спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі усе святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм... У цьому храмі Різдва Пресвятої Богородиці, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно вслухаймося в Боже Слово в кожну неділю і свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17). У цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойноосвяченому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Цей храм має бути сьогодні для нас тим, чим стала для апостолів і жінок-мироносиць печера Воскресіння, - утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши у гріб, в якому поклали Христа, вони переконались, що Христову Істину нездатні вбити брехня, обман, підступ і зрада. Саме звідси вони побігли сповістити іншим, що Христос переміг смерть. Почуте й пережите у цьому храмі, має спонукати і нас, розповідати про те, що ми тут досвідчили. Виходячи з цього храму, несімо євангельську звістку у наші домівки і виховуймо наших дітей та внуків добрими синами й дочками своєї Церкви та відповідальними громадянами. Поширюймо її у місцях нашого навчання, роботи та дозвілля, щоб розділити радість Христового спасіння з усіма нашими близькими та знайомими. Дорогі в Христі! Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у спорудженні цього храму. Велике спасибі о. Миколаю, який тут трудився всі ці роки… Велике спасибі, церковній громаді, яка у нелегкі часи економічної розрухи взялися за благородну справу будівництва Божого храму. Складаю сердечну подяку архітекторам, будівельникам, жертводавцям та усім тим, хто вкладав свої кошти та працю в цю святу будівлю. Нехай цей храм, який ми сьогодні освятили, буде тим постійним місцем нашого особистого преображення, місцем нашої постійної зустрічі з Богом. Кожна Божественна Літургія є «горою преображення», де ми можемо відчувати близькість Господа. Незадовго ми зійдемо з цієї нашої «гори» молитви й застанови і  підемо, щоб продовжити нашу місію у світі. Нехай на цій дорозі нас супроводжує Марія-Одигітрія, «Путеводительниця», яка провадить наш народ у ці непрості часи війни і цілу Церкву назустріч Господеві. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 24 вересня 2023 року Божого,с. Новосілки Гостинні  Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 2 з 23
^ Догори