SDE
Ярослав Приріз

Проповідь з нагоди освячення храму святого апостола і євангелиста Йоана Богослова (2021)

23 травня 2021
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Сердечно вітаю всіх вас, що так чисельно зібралися сьогодні в цьому Божому домі. Цей новозбудований храм є свідченням глибокої віри добрих людей, виявом щирої любові до Бога тих, хто постійно піклувався та піклується про красу та велич Господньої святині. Заношу сьогодні молитви за всіх жертводавців та будівничих цього святого храму. Складаючи щиру подяку п. Іванові Торському, як основному фундаторові та благодійнику, його родині та всім парафіянам, зокрема вашому отцю пароху, рівно ж хочу заохотити всіх вас, щоб цей храм завжди виконував своє правдиве призначення. Щоб він був місцем вашої зустрічі з Богом. Дорогі брати і сестри, у сьогоднішню неділею Розслабеного ми разом з Церквою продовжуємо роздумувати над пасхальною таїною – Воскресіння нашого Господа. Євангельське читання сьогоднішньої неділі звертає нашу увагу на саму основу християнської духовості – особу Ісуса Христа, нашого Спасителя. Це той справжній Богочоловік, приходу Якого чекав не тільки хворий при купелі, що з глибини свого зраненого і самотнього серця промовляє: „Немає чоловіка, який би мені поміг...” (пор. Йо.5,7), але і все людство потребує Його спасительного оздоровлення. Адже Ісус прийшов, щоб принести Добру Новину убогим, терплячим та знедоленим проголошуючи своє післаництво такими словами: „Господній дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести добру новину бідним, звіщати полоненим визволення, випустити пригноблених на волю....” (Лк.4,18). Святе Писання подає нам приклади того, як Христос сповнює своє післаництво у співчутті та милосерді над тими, хто потребував зцілення чи допомоги. Три євангельські слова, що їх ми часто чуємо в Євангелії, дуже гарно відображають ту повноту Божого світла і любові, з якою Христос приходить у темінь людських скорбот та страждань. Отже ми ще пам’ятаємо сумну атмосферу скорботи та плачу, що наповнила дім померлого Лазаря. Його найближчі оплакують гірку втрату дорогої людини, панує безнадія та сум. І тут Святе Письмо подає ці важливі і спасенні слова: „І тоді прийшов Ісус”... Хвора Теща апостола Петра, гірке досвідчення болю та страждання... І знову чуємо: „Тоді прийшов Ісус”. Розгублені апостоли після Воскресіння, серед них апостол Тома, який не знаходить в собі сили, щоб повірити, бо ще всі наповнені гіркими почуттями Страсної П’ятниці, нібито втратили Господа, на якого покладали надії… І далі чуємо: „І тоді прийшов Ісус”. Рівно ж і сьогоднішнє Євангеліє оповідає нам про те, що на місце людської недолі, горя та смутку, тяжких людських стогонів та плачу приходить Той, „Хто прийшов шукати і спасти те, що загинуло” (Лк.19,10). Христос звертає свій Божественний погляд на одного чоловіка, про якого здається забули всі. Ось уже впродовж 38 років він тут лежить в надії на те, що колись прийде та хвилина, коли він дочекається чиєїсь допомоги, щоби діткнутися до цілющого джерела. Він терпить нестерпний біль, приниження та несправедливість. Адже тут були і заздрість, і ненависть, і суперечки, і стогін хворих – справді важке та страшне місце. І Господь Ісус прийшов у це місце скорботи, щоб розділити з людьми їхні страждання. Адже шлях Христа – не просто співчувати людям та оздоровляти, Він сам стає одним із них, ступає шляхом приниження та добровільних страждань, і тим самим перевертає встановлений порядок: Він переконує людей не просто робити добро нужденним та терплячим, але бачити у них прихованого Бога, виявити їхню силу, котра також може зцілювати та звільняти. Мати – Церква, бажаючи слідувати за прикладом Христа, розуміє стогін болів та терпінь наших братів і сестер. Сьогоднішній день – неділя Розслабленого – є присвячений хворим. Бо справді є дуже важливим показати світові, що страждаючі не повинні бути відкинуті. Вони можуть нам багато об’явити, адже їхні страждання – це не тільки, як часто думають люди, якась кара за гріхи. Хоч слід признати, що дуже часто своїм неправедним та грішним життям люди самі себе карають різними хворобами та немочами. Про цей зв’язок між здоров’ям людини та неморальним життям дуже ясно вчить нас сьогодні Ісус, Котрий зустрівши оздоровленого вдруге в храмі дуже чітко промовляє: „Ось ти видужав, - тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося” (Йо.5,14). Отож, людські страждання можуть бути і цінністю для тих, кого вони дотикають, як і для всіх, хто зуміє побачити в них засіб до освячення душі через упокорення, через наслідування терплячого Христа, страждання якого стали спасенними для всього людства. Для багатьох це може стати доброю нагодою щоб більше довіритися Богові, але також, щоб побачити потреби не тільки власні, але і вміти послужити іншим у їхніх немочах. Це дуже гарно змальовує сьогоднішня євангельська оповідь, в якій нас найперше вражає те, що чоловік, який довгі літа страждає, розбитий тілесно і заламаний духовно, проте не знайшов нікого, хто б міг простягнути йому руку допомоги. Сьогодні мусимо визнати, що це стається і в наш час із мільйонами людей, до яких часто і ми залишаємося холодні серцем, не знаходимо помочі для тих, хто страждає хворобами, знаходиться у душевному відчаї, хто шукає і не може знайти свого шляху в житті, і врешті прагне світла – Живого Бога.             Дорогі брати і сестри, кожен з нас часто стоїть зі своїми потребами та болями в притворі цілющого джерела. Ми чули про джерело в Єрусалимі, в котре кидалися розпачливі люди, але яке зрідка ставало цілющим, тільки тоді, коли ангел зрушував воду. Ми натомість маємо ті невичерпні та постійні джерела, в яких справді зможемо знайти допомогу. Найперше – це Слово Боже, в якому є все необхідне для духовного життя людини. Наше джерело – це також Свята Чаша – Пресвята Євхаристія, в якій черпаємо поживу життя вічного, це також і наша щоденна молитва, взаємна любов та пошана, гідне християнське життя – це ті джерела, з яких не поодинці, але кожен може користати щоденно.             І врешті хочу сьогодні особливо підкреслити те, що всі ми дуже щасливі, адже можемо прибігати також і до того справді невсихаючого джерела помочі та материнської підтримки, котрою є для нас Небесна Мати. Не забуваймо про це джерело миру й якнайчастіше прибігаймо до Богородиці. В щоденному неспокої та турботах знайдімо хвилину, щоб помолитися біля Її ікони. Дорогі у Христу! Сьогодні ми освятили цей новий храм. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. І не тільки тому, що ще немало залишається зробити для облаштування і прикрашення цих стін, щоб вони стали справді гідною оселею для Всевишнього, Який сьогодні особливим чином замешкав тут, в першу чергу – через посвячення Його Престолу. Ми спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі усе святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм... У цьому храмі святого Йоана Богослова, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно вслухаймося в Боже Слово в кожну неділю і свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17). У цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойноосвяченому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Цей храм має бути сьогодні для нас тим, чим стала для апостолів і жінок-мироносиць печера Воскресіння, – утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши у гріб, в якому поклали Христа, вони переконались, що Христову Істину нездатні вбити брехня, обман, підступ і зрада. Саме звідси вони побігли сповістити іншим, що Христос переміг смерть. Почуте й пережите у цьому храмі, має спонукати і нас, розповідати про те, що ми тут досвідчили. Виходячи з цього храму, несімо євангельську звістку у наші домівки і виховуймо наших дітей та внуків добрими синами й дочками своєї Церкви та відповідальними громадянами. Поширюймо її у місцях нашого навчання, роботи та дозвілля, щоб розділити радість Христового спасіння з усіма нашими близькими та знайомими. Дорогі в Христі! Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у спорудженні цього храму. Велике спасибі о. Ярославу (Губику), який тут трудився всі ці роки… Ще раз велика вдячність п. Іванові Торському, як основному фундаторові та благодійнику та всій його родині. Складаю сердечну подяку архітекторам, будівельникам, жертводавцям та всім тим, хто вкладав свої кошти та працю в цю святу будівлю. Нехай цей храм, який ми сьогодні освятили, буде тим постійним місцем нашого особистого преображення, місцем нашої постійної зустрічі з Богом. Кожна Божественна Літургія є «горою преображення», де ми можемо відчувати близькість Господа. Незадовго ми в мирі вийдемо з цього храму, місця молитви й застанови і підемо, щоб продовжити нашу місію у світі. Нехай на цій дорозі нас супроводжує Марія – Одигітрія, «Путеводительниця», яка провадить наш народ і цілу Церкву назустріч Господеві. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 23 травня 2021 року Божого,с. Мокряни Мокрянського деканату Детальніше...

Проповідь на неділю Мироносиць (2021)

16 травня 2021
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Сердечно вітаю всіх прочан, які прибули до цього чудотворного місця прослави Пресвятої Богородиці у Грушівській іконі, а також всіх, хто з нами молиться за допомогою засобів комунікації. Сьогодні ми прибули сюди нечисельним гроном з огляду на обмежувальні заходи карантину, які запровадили державні органи. Однак ніщо не може стримати нас, християн, від того, аби вшанувати нашу Небесну Матір на місці, на якому вона так чудесно прославилася. Ми прибули сюди, аби в імені духовенства, монашества і мирян нашої Самбірсько-Дрогобицької єпархії в цей час випробувань, страху і неспокою занести наші молитви до Господа за посередництвом Пресвятої Богородиці. Грушів, до якого прибувають прочани, відомий у цілому світі як місце чудесної появи Пресвятої Богородиці. Згадаймо хоча б 1987 рік: Україну вже кілька десятків років поневолював безбожний більшовицький режим; наша Церква була заборонена і переслідувана; храми зачинені... І ось як проблиск світла у цій темряві лунає звістка про те, що в селі Грушів, поблизу м. Дрогобича, з’являється Пресвята Богородиця. Ця новина миттєво облітає цілий світ і сюди, незважаючи на протидію богоненависницької ідеологічної системи та зусилля брехливої пропаганди, потоками линули сотні тисяч людей, щоб помолитись на цьому відпустовому місці, зачерпнути води з цього чудотворного джерела. Пройшло кілька років і безбожний режим впав так, що ніхто цього навіть не сподівався і не передбачував. Від цієї благословенної події нас віддаляють 34 роки, але ми і по сьогодні переживаємо її як Благовіщення нашої релігійної і національної свободи. Своєю появою Пресвята Богородиця допомогла нам перебороти рабський страх, який довгі роки сіяла безбожна більшовицька система, розбудити у своєму серці найглибші духовні почуття і тугу за Богом. Тут ми знову відчули, що ми – християнський самобутній народ, який має свою богоносну культуру, котра глибоко закорінена в правдивій Христовій вірі. Вороги правди не могли знищити це наше духовне багатство. У Грушеві ми сповнилися сили стати на захист своїх понівечених духовних і національних скарбів. У цьому чудотворному місці Господь за молитвами своєї Пречистої Матері зціляв наші забруднені гріхом душі, повертав утрачений дар віри, подавав надію оновлення та відродження. Відтоді ми вчимося бути інакшими людьми, адже кожного із нас у свій спосіб доторкнулася Божа благодать… Дорогі брати і сестри, сьогодні прагну звернути вашу ласкаву увагу на євангельську розповідь про Йосифа з Ариматеї і Мироносиць. Йосиф з Ариматеї і Никодим, які поховали Ісуса, були членами синедріону, але одночасно були вони й таємними учнями Христа. Вважається, що вони або не прийшли на засідання синедріону, який допитував Ісуса і обвинуватив Його, або були там, але боялися заступитися за Ісуса. Подумаймо, якою важливою у той момент була б для Ісуса підтримка цих двох осіб! Але Йосиф і Никодим боялися, тому й втекли або промовчали. Лише після смерті Ісуса вони подбали про гріб і саван для Нього як Царя. Запитаймо себе, як часто ми уділяємо нашим ближнім увагу лише після смерті? Але ж одна квітка за життя вартніша від усіх вінків, які приходять вже мертвій людині! Незважаючи на це, на прикладі цих двох людей – Йосифа і Никодима – ми бачимо, як діє Божа слава. Спасительна Христова смерть вплинула на них так, як не могло вплинути Його життя і присутність серед них. Коли Ісус помер на хресті, Йосиф забув свій страх, “насмілився і пішов до Пилата, і попросив у нього забрати тіло Ісуса”. Не пройшло й години зі смерті Ісуса, коли збулося Його пророцтво: “Я ж коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе” (Ів. 12,32). Звичайно, це було приємно серцю Ісусовому – бачити, що так все відбувається. Сила хреста почала змінювати боягузів на героїв, а нерішучих на мучеників. Хіба у цьому немає послання до теперішніх “таємних учнів” Ісуса? Сила хреста і воскресіння може змінити навіть таємних учнів і тих, хто вагається, на місіонерів і святих. Далі Євангелія оповідає нам: «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр.16,1). У Біблії записано, що слова “Христос Воскрес” були вперше промовлені ангелом до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу і першими дізналися про воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти про Благу вістку учням, які тоді все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими проповідниками Христового Воскресіння. Під час жахливих подій страждань і смерті Христа, жінки виявилися хоробрішими, ніж його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І неважливо кого: чоловіків чи жінок. Ці жінки сильно любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя в Бозі, перша проголосила добру вістку воскресіння. До честі жіноцтва завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику П’ятницю і першими біля гробу у воскресний ранок. “Рано-вранці... прийшли вони до гробу, як сходило сонце” (Мр.16:2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти воскреслого Господа у молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня “рано-вранці”... ми звертатимемо свої думки до перемоги Ісуса над смертю. Жінки пішли до гробу на світанку. Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісуса. Це було “першого дня в тижні”, коли вони пішли до гробу і побачили, що він пустий. Перший день тижня – це звичайно неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився Своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається днем, коли ми як Мироносиці приходимо до пустого гробу з пахощами нашої віри і любові і зустрічаємо живого і воскреслого Христа через Його слово і Євхаристію. Це дуже сильно виявляється у Недільних Утренях, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком воскреслого Христа у Євангелії. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима і цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює усе значення Дня Господнього: особисто зустріти воскреслого Христа сьогодні у Його слові і Євхаристії. І так само коли ми молимося в Утрені, ми не кажемо: “Віримо у воскресіння Христа”, а “Воскресіння Христове бачивши...”. Через нашу особисту зустріч з Ним у Його слові і у Євхаристії, ми справді Його бачили. “Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його”. Той факт, що жінки принесли пахощі, вказує на те, що вони не чекали воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але і їхні надії. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса – дія зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили солодкі пахощі, щоб прийти і намастити Його. Ми також можемо щось принести до гробу. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, ми можемо принести початок доброї волі, трошки любові, трошки щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, що наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до воскреслого Ісуса і до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з пустими руками, покаже, що наше серце також не є зовсім пусте. «Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса?» Я вважаю, що немає кращих пахощів ніж покаяння, відданість, віра, надія і любов. Коли вони наблизились до гробу, жінки “говорили між собою: “Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?” Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчувають, що питання жінок торкається і нас. Бо у багатьох душах Ісус похований як у гробі. Він паралізований, нерухомий, навіть мертвий. Він закритий важким каменем, каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувались роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. “Хто відкотить камінь для нас?”. “Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, - був бо дуже великий”. Деякі камені ми можемо відкотити. “Відкотіть камінь”, - наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і ми мусимо це зробити, щоб сталося диво. Але каміння, які для нас надто великі може відкотити лише ангел Божий. Справді ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28,2). Часто в духовному розумінні «землетрус» необхідний. Певним чином, усунення будь-якої перепони, що віддаляє нас від Ісуса, не може бути частковим ремонтом. Справа полягає не в тому, щоб забрати чи пересунути декілька зайвих камінців, поправити певні деталі і залишити цілісність недоторканою. У цьому випадку потрібен землетрус. Зміна має бути абсолютною, торкатися усіх аспектів нашого буття. Навернення – це духовний землетрус.” “Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу... А він до них промовив: “Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого. Він воскрес, його нема тут. Ось місце, де його були поклали.” Надгробний камінь завжди має напис “тут лежить і т.д.” Але Ісусове воскресіння змінило цей напис. На могилах віруючих тепер треба писати іншу епітафію: “Його там немає”. Над кожною могилою, чути тихенький шепіт Спасителя: “Я живу, і вони також живуть”. Відкочуючи камінь у саду Йосифа, Бог відкотив найбільший камінь на землі. Він здобув остаточну і повну перемогу над гріхом і смертю. Усі камені, що лежать на нашому шляху, є лише уламками старого каменя. Але старий камінь – найбільший з усіх – вже відкочено. “Але йдіть, скажіть його учням і Петрові, що Він випередить вас у Галилеї: там Його побачите, як Він сказав вам.”   Чому Ісус так хотів зустрітися з своїми учнями в Галилеї? Яке значення має ця зустріч в Галилеї, про яку так часто говориться в Євангелії? Саме у Галилеї більшість апостолів мали першу, незабутню зустріч з Учителем. Там вони вперше почули Його і пішли за Ним і дали Йому свої серця. Тепер їхня віра піддавалася жахливому випробування, тому вони потребували ще раз увійти у цю Галилейську атмосферу і знову там знайти Ісуса, відчути новизну і радість першої зустрічі, відновити свою віру і послух. Для нас це також правда. У житті кожного з нас є Галилея: момент, можливо давно в минулому, коли ми особисто зустріли Ісуса, почули Його і намагалися йти за Ним. Відтоді, гріх, забуття, неохота віддалили нас від Господа. У час сильної кризи, ми так само як апостоли покинули Вчителя. Воскреслий Ісус хоче зустріти нас у Галілеї. Він просить нас оживити пам’ять і полум’я першої зустрічі. Коли ми станемо тим, ким були, ми знову знайдемо Його. Нам не треба казати: “Це дуже тяжко”, бо він приготував дорогу: “Він випередить вас у Галилеї”... Невидимо присутній Він йде перед нами до Галилеї душі, якщо ми йдемо за ним, то кожен крок ставатиме легшим, і прийде час, коли, якщо не тілесними очима, то очима віри і любові, ми досягнемо невимовної певності Його присутності...Там ви Його побачите.” “Але йдіть, скажіть його учням і Петрові, що Він випередить вас у Галилеї”. У цих двох словах “і Петрові” – надзвичайна чутливість Ісуса до людей, які згрішили. Він знає, що Петра мучить відчуття того, що він недостойний. Він знає, що почувається невпевнено, чи може він ще належати до числа 12 апостолів після того, як тричі зрадив Ісуса. Тому Ісус згадує ім’я Петра. “Ідіть скажіть апостолам і Петрові...”, що я чекатиму на них в Галилеї. Він має радіти з усіма. Його потрійне зречення Ісуса на деякий час віддалило його від апостолів, але його щире каяття повернуло його знову до їх числа. “Нехай ніхто не сумує, що знову і знову падає, бо прощення воскресло”, – каже Іван Золотоустий. Дорогі у Христі, жінки-мироносиці, які дали назву сьогоднішній неділі по Воскресінні ГНІХ, символізують кожного практикуючого християнина чи християнку. Дивлячись на їхню любов до Бога і вірність, подумаймо, чи ми кожної неділі і свята ходили до Святого Храму, а отже, чи шукаємо Христа, прагнемо зустрічі з Ним. Навіть теперішній час карантину не звільняє нас від цих роздумів. Чи маємо ми спрагу, незважаючи на ніщо – страх, розчарування, слабкість, зустрітися з Ісусом? Не забуваймо, що під час Божественної Літургії проходить все життя Христа – від Різдва, через навчання, терпіння і смерті до Воскресіння. Що ми приносимо Христові, приходячи кожної неділі чи свята до храму? Наше «пахуче миро» – це щира молитва, покора, смиренність, чистота серця, любов і повагу до ближнього, а чи може навпаки – ми не прагнемо зустрічі з Богом і залишаємося замкнені на Його благовість. Тому просімо у Воскреслого Господа благодаті Святого Духа, щоб просвітив наш розум, очистив серце, допоміг побачити себе в євангельських повчаннях і прикладах і через пережиття Євангелія змінити наше життя на гідне і християнське. А жінки-мироносиці нехай допоможуть нам усім прийти до Воскреслого Христа, побачити Його у нашому житті і вже ніколи не залишати Його науки, заповідей, зустрічей у Таїнствах та свідчення про Нього на дорогах нашого життя. Скріплюймо на силі тих, хто у цих нелегких моментах нашого життя є зневірений та розчарований. Нагадуймо їм, що «Христос Воскрес», а тому Правда восторжествує. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць. Як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві і будьмо певні, що весь наш день буде повним миру, сили, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Христос Воскрес! + Ярослав 16 травня 2021 року Божого,с. Грушів Детальніше...

Великоднє послання владики Ярослава (2021)

30 квітня 2021
Воскресіння день, просвітімся люди! Пасха Господня, Пасха –від смерти бо до життя і від землі до небес Христос Бог нас перевів, –перемоги пісню співаємо (Ірмос 1-ї пісні Канону Пасхи). Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі в Христі брати і сестри! Христос Воскрес! Цими словами, які промовляємо у великодній час, християни не просто вітають одне одного, а виражають і свідчать свою християнську віру. За цим добре знайомим нам словосполученням стоїть виправлення нашого темного минулого, оновлення життя і радісне очікування обнадійливого майбутнього. Це пасхальне християнське привітання каже нам, що в ці дні ми молитовно спогадуємо і переживаємо головну подію не року чи століття, і навіть не тисячоліття, а всього періоду існування людства. Однак великодні святкування – не лише нагода для спогаду й осмислення Воскресіння Господнього: вони таїнственно роблять нас його учасниками. Святий Григорій Богослов пише: «Нині спасіння світові, світові видимому і світу невидимому! Христос воскрес із мертвих – встаньте з Ним і ви; Христос у славі своїй – приходьте і ви; Христос із гробу – звільняйтеся від уз гріха» (Слово 45, На Святу Пасху). Пасха Христова є переконливим свідченням того, що смерть – це не останнє слово, бо попри всі потуги зла і неправди неодмінно торжествують Життя та Істина. Ця впевненість ґрунтується не просто на логічних роздумах, а на історичному факті – Воскресінні Господа нашого Ісуса Христа, яке відбулося в конкретному місці і часі – майже дві тисячі років тому в Єрусалимі. У ці святкові дні ми вкотре згадуємо біблійні свідчення про цю подію: що апостоли Петро та Іван, Марія Магдалина та інші жінки знайшли Христовий гріб порожнім; що на шляху до Еммаусу два учні впізнали Його за ламанням хліба; що Воскреслий з’являвся апостолам й іншим учням, коли двері були замкнені. Воскресіння Христове – найвизначніша подія в історії людства. Упродовж століть багато богословів, мислителів і письменників намагалися пізнати й висловити її глибину і велич. Наближаючись до пасхальної таїни, обмежений людський розум визнає власну неспроможність пояснити, як у Христі страждає і помирає Син Божий та як у Ньому воскресає людина. Але біблійні тексти, святооцівська спадщина і літургійна молитва допомагають нам усвідомити сенс Христової Пасхи для нашого спасіння. Події Христового розп'яття на хресті, зішестя в ад і Воскресіння нероздільно переплетені і осмислюються церковною Традицією як етапи, через які людина стає співучасницею Пасхи Христової. Якщо уважно приглянемося, то зауважимо, що все життя християнина – це, по-суті, безперервний шлях до воскресіння, бо, за словом святого апостола Павла, як «в Адамі всі вмирають, так у Христі й оживуть усі» (1 Кор. 15, 22). Наш Спаситель прийшов у світ, добровільно прийняв людські немочі, страждав, помер, був похований і воскрес у своєму прославленому Тілі, щоб знищити головну перешкоду на шляху людини до Бога – гріх; щоб ми, люди, які віруємо в Нього, могли отримати вічне життя. Якщо перед Христовою Пасхою гріх панував над нами, то тепер силою воскреслого Господа ми отримали благодать перемагати наші пристрасті й увійти з Христом в оновлене життя. Християни «поховані з Ним через хрещення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям» (Рим. 6, 4). Ось чому Пасха «двері райські нам відчиняє» (Стихири Пасхи). Ось чому ми, християни, радіємо всім серцем, споглядаючи цими днями плоди воскресної переможної ходи Сонця Правди, яке розганяє пітьму гріха. Підносячи свої молитви до Господа, ми віримо: Він удостоїть нас святкувати Пасху вічну, спасительну «в невечірнім дні Царства свого» (Тропарець 9-ї пісні Канону Пасхи) і «те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять» (І Кор. 2, 9). Ці богословські істини зовсім не абстрактні, а стосуються кожного християнина. На нашому життєвому шляху неминуче трапляються труднощі, спокуси і випробування. Водночас приклад Спасителя, який воскрес із гробу, додає нам твердої та непохитної впевненості в тому, що для Бога немає нічого неможливого (пор. Мр. 10, 27). Бог перемагає абсолютно все, якщо ми дозволяємо Йому діяти в нас. Він проганяє з наших сердець страх і зневіру, втішає і підбадьорює нас у випробуваннях. Кому, як не нам, вірним Української Греко-Католицької Церкви, знати про це. У березні цього року ми споминали 75-ті роковини сумнозвісного Львівського псевдособору, за допомогою якого безбожницький режим марно намагався знищити нашу Церкву. Проте ми, виконавши Христову заповідь «Щоб усі були одно» (пор. Ів. 17, 21) і приступивши до Берестейського єднання, 425-ту річницю якого відзначаємо цього року, залишилися їй вірними, а Господь давав нам сили й наснагу пройти крізь терни катакомб до світла воскресіння й свободи, яку український народ отримав 30 років тому. Усі ці події вчать нас, що ніякі труднощі і випробування не спроможні затьмарити пасхального торжества. Для кожного з нас, хто без нарікання приймає Господом дарований життєвий хрест, хто з надією на Бога терпеливо переносить різні випробування, хто мужньо бореться з гріхом у цьому світі, – Воскресіння Христове є особливо радісним святом. Ніякі зовнішні обмеження не здатні відняти в нас справжньої духовної свободи, яку ми отримали через віру у воскреслого Спасителя. Як християни, ми знаємо, що Воскресіння настає після Голготи. Особливим чином вкотре переконується в цьому український народ, який упродовж останніх кількох років потерпає від несправедливої російської військової агресії, що забирає життя його кращих синів і дочок. Ще одне випробування, якого зазнаємо, – це пандемія підступної недуги, що поставила на коліна весь світ. Людина змушена визнати власну безпорадність перед невидимою для людського ока інфекцією, об яку розбиваються горді амбіції навіть найсильніших світу цього. Цими днями звертаюся до всіх зі словом розради і підбадьорення: не біймося і не сумуймо! У важкі хвилини нехай нас скріплює на дусі пам’ять про те, як до наляканих учнів, що зібралися за замкненими дверима, приходить воскреслий Господь і каже: «Мир вам!» (пор. Ів. 20, 19). Хай цей Христовий мир і сьогодні наповнить душі і серця всіх тих, хто перебуває в тривозі і скорботі, хто потребує допомоги і розради через хворобу або втрату рідних чи близьких людей. Молімося, аби Отець Небесний своєю десницею обтер кожну нашу сльозину, щоб ми, узявшись за цю простягнуту нам Господню руку, змогли впевнено пройти крізь усі випробування від відчаю до надії, від пітьми до світла. Дбаючи про фізичне здоров’я, не забуваймо й про стан нашої безсмертної душі. Євангельські оповіді про зцілення, звершені Спасителем, вчать нас, що гріх не тільки несе загрозу духовному життю людини, а й неминуче позначається на її тілесному та психологічному стані. Дорогі в Христі! У цей Празник празників і Торжество торжеств молитовно бажаю, аби благодатний вогонь пасхальної радості завжди яскраво пломенів у наших душах, зігрівав і просвітлював наше життя, запалював Божественним світлом і радістю життя людей, які нас оточують, а особливо тих, хто потребує нашої уваги й підтримки. Нехай воскреслий Господь допоможе всім нам долати труднощі і негаразди на життєвому шляху, скріплюючи нас у християнській вірі, надії та любові! Бажаю всім Божого благословення, духовної кріпості та фізичного здоров'я. А благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами на віки віків. Амінь! ХРИСТОС ВОСКРЕС! – ВОІСТИНУ ВОСКРЕС! + Ярослав Приріз, єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі, при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у Хрестопоклонну неділю, 4 квітня 2021 року Божого Детальніше...

Проповідь на Квітну неділю (2021)

25 квітня 2021
Дух Святий, що навчив апостолів говорити іншими чужими мовами, той і єврейським невинним дітям повелів кликати, Осанна! Благодать Св. Духа нас сьогоді зібрала і всі ми взявши хрест твій кличемо. Благословенний, хто йде в ім'я Господнє Осанна на висотах. (Стихира литії) Слава Icyсу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри. Сьогодні, в неділю, перед Світлим празником Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, Церква святкує подію Його торжественного входу в місто Єрусалим. Євангельська розповідь про це показує нам велич та славу нашого Господа. Сьогодні Ісус, сповняючи старозавітне пророцтво, сідає на ослине жереб’я, показуючи, що Він є тим Месією, на якого чекало все людство, та входить у святе місто Єрусалим (Зах. 9, 9). Квітна Неділя, або славний в’їзд Ісуса Христа до Єрусалиму, це один із радісних днів у Його туземному житті, впродовж якого Він уникав почитання і слави, що належали Йому як Божому Сину, а під кінець, перед самими своїми страстями, Христос тріумфально в’їжджає в Єрусалим. Він добровільно наближається до мук і смерті, як про те запевняє сам, кажучи: «...Я бо кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати...» (Йо. 10, 17). У Витанії чимало людей стали свідками, як Ісус воскресив з мертвих Лазаря. Чутка про це воскресіння розійшлася по всій Юдеї і поза її межами. І це недивно, бо якби і сьогодні з'явився чоловік, який міг би подати зцілення на різні недуги сьогодення, перед якими медицина безсильна, то на нього була б звернена значна увага людства. Багато було переможців в історії людства: багато талановитих лікарів перемагали важкі хвороби; багато полководців перемагали сильні армії. Але «Переможцем смерті» є лише Ісус Христос. Він є, був і буде нашим Спасителем і Господом. Воскресити мертвого, і то вже по декількох днях, це був надзвичайний доказ, що чудотворець, який воскресив Лазаря, має владу над смертю. Щось подібного до цього часу не було відоме нікому. Народ вірив, що це є найбільший доказ ознаки Месії. Бо тільки Бог може такі речі творити, воскреслий Лазар був живим свідком і доказом цього. І тому не дивно, що народ який зібрався в Єрусалимі звідусіль, щоб святкувати юдейську паску, зворушений цим чудом вийшли вітати Чудотворця з Назарету, виголошуючи Осанна - Слава, Слава Синові Давидовому благословенний той, хто йде в ім'я Господнє. Сповнені радістю люди вітаючи Його покладали під ноги пальмове віття, стелили власну одежу... Водночас, перед в'їздом до міста Ісус плаче на долею, яка чекає Єрусалим: «Як би й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру! Але тепер воно закрите перед твоїми очима» (Лк. 19, 42). А в другому місці: «Єрусалиме, Єрусалиме, Я бажав зібрати твоїх дітей, як квочка збирає курчаток та ти цього не захотів» ( Мт. 23, 37). Ісус іде до міста, з якого вже не буде вороття, в ньому вже дзвенять срібняки, як підла зарплата зради. В цьому місті ранній півень об'явить слабкість Петра і слабкість кожної людини, кожного з нас. Народ в Єрусалимі вітав Христа, та Він знав, що в скоро ці ж люди будуть домагатись його смерті, «осанна» зміниться на «розіпни його, розіпни»! Коли фарисеї вимагають, аби Він примусив замовкнути людям, які його тріумфально впроваджують в Єрусалим, Ісус відповів: «Коли оці замовчать, кричатиме каміння» (Лк. 19, 40). І це сталось при Його хресній смерті, коли «земля затряслася, скелі порозпадались; гроби відкрилися, багато тіл святих померлих устали, і вийшовши з гробів по його воскресінні, ввійшли у святе місто й багатьом з'явились» (Мт.27, 51-53). Коли приглянемось ближче до нашого особистого життя, зауважимо, що ми також через наше праведне християнське житія, через наші молитви, самопожертви та інші добрі вчинки віддаємо славу Божому Синові. Але не раз наше сумління закидає нам нашу нестійкість, наші упадки, наше – «розіпни його розіпни». Можливо, історія Єрусалиму нас нічого не вчить? Ісус плакав над Єрусалимом, Він сьогодні плаче над нами, над цілими народами, над кожним з нас зокрема, над кожним, хто відходить від Нього через гріх. Правдоподібно як для юдеїв, так і для нас є тільки дві можливості: прийняти Христа, або Його відкинути. Про це говорить сам Христос: «Хто не є зі мною, той проти мене» (Лк.11.23). Засадничо ми вибираємо Христа, ми свідомі своєї слабкості, своїх гріховних упадків. Любов Христа не перестає закликати нас приходити до нього, а Він подасть нам зцілення (Мт. 11, 28-30). Своїм туземним життям Христос подає нам приклад, як ми повинні відповідати своїм життям на запрошення Небесного Отця. Звичайно, кожне життєве покликання має свою чашу терпінь, свою хресну дорогу, свій хрест, але також і воскресіння. Цього вчить нас таїнство Христових страстей, які вказують нам, що тільки віра в перемогу добра і справедливості приводить нас до нового життя – до воскресіння. Незабаром великодні дзвони сповістять нам радісну благовість, яка надає глибинного змісту людському життю. Це незбагненне таїнство завжди нас загріває і наповнює непохитною вірою і надією в Його Божу справедливість. Зелені галузки, які сьогодні тримаємо в наших рука, промовляють до нас, щоб наше довір’я до Христа було правдиве і щире, без фарисейської дискусії, чисте в інтенціях і намірах та тривале в учинках. Шість днів перед паскою прийшов Ісус у Витанію, щоб покликати до життя померлого Лазаря і проповідувати воскресіння. Шість днів перед світлим празником празників зібрала нас свята Церква, щоб і ми, проваджені Святим Духом, співали як єврейські діти: «Благословенний Ти, що маєш багато щедрот, помилуй нас». Нехай Святий Дух буде плідний у наших серцях, в нашому житті. Нехай ці галузки, які принесемо до своїх домівок, будуть для нас, як для праведного Ноя, символом вічного життя, яке зможемо осягнути через нашу відповідь на Боже покликання, як це зробила Пречиста Діва Марія, празник Благовіщення якої ми недавно святкували. Дорогі в Христі брати і сестри, сьогодні в особливий спосіб хочу привітати нашу молодь. Блаженної пам’яті святий Папа Іван Павло ІІ з 1985 р.Б. започаткував у Квітну неділю світовий день молоді. Тому, ми сьогодні в особливий спосіб молимось за нашу молодь, бо молодість є часом особливого відкриття власного «я» та складання «життєвих планів», є періодом росту, котрий повинен бути ростом «в мудрості, в роках і в ласці у Бога і у людей» (Лк 2, 52). Молоді люди часто є сповнені тривог, розчарувань, турбот і страхів, бо не бачать, як зреалізувати себе за існуючих обставин. Часто молодь потрапляє у полон спокус, які неодноразово пропонує «князь цього світу». Історія спасіння, про яку читаємо у Святому Письмі, продовжується в історії молоді нашого часу. Головна спокуса, як і колись, полягає в тому, що людині пропонують збудувати справедливе суспільство і осягнути особисту свободу і щастя, відкинувши Бога з власного життя. Це та сама стародавня «хитрість змія», яка пропонує жити так, наче Бог не існує. Цю спокусу сьогодні звемо секуляризацією, лібералізмом, індиферентизмом, які неминуче ведуть до глибокої кризи молодої людини. Отож не дивно, що першими жертвами духовної і культурної кризи, яка охопила сучасний світ, стають представники молодого покоління. Спрагла до пізнання чогось нового і полишена на саму себе, молода людина схильна почути і здійснити першу-ліпшу пропозицію і таким чином наражається на небезпеку. Церква прагне допомогти молоді, з однієї сторони, зреалізувати свій потенціал, а з іншої – уникнути небезпек. Кожен юнак та дівчина внутрішньо шукає Того, Хто відкриє таємницю, як залишитись вічно молодими (див. Йо 3,29; Мт 9,15; Лк 5,34). Спасителем вічної юності, Який відновлює у нас подобу до Вічного, є Ісус Христос – Воскреслий, Вічний Бог і «Молодий» своєї Церкви. У Христі, дорога молоде, ви зможете знайти відповіді на всі ваші труднощі і запитання, які носите у ваших серцях; бо Господь є великим люблячим і вічно молодим приятелем ваших душ, Єдиним, Хто досконало знає ваші серця і може вам сказати істину. У ці передпасхальні дні пам'ятаймо, що Христос входив в Єрусалим не лише як Всемогутній Цар, але і як Первосвященик, аби принести в жертву Самого Себе. І цю майбутню жертву хресних страждань Спаситель приніс заради нашого спасіння. Стараймось з вдячністю прийняти його Священну Жертву, щоб наша душа не залишилася безплідною смоковницею, але розцвіла християнськими чеснотами, як це вербне віття, що його ми сьогодні принесли у храм. Щиро закликаю всіх нас якнайкраще використати цей останній тиждень перед Великоднем, щоби через нашу ревну молитву, участь у Святих Тайнах та богослужіннях Страсного Тижня приготовити свої душі і серця та радісно заспівати величну пісню „Осанна” Воскреслому Христу. А благодать Господа Нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і Причастя святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав м. Самбір25 квітня 2021 року Божого Детальніше...

Слово владики Ярослава Приріза в імені Синоду Єпископів УГКЦ на похороні Віри Шевчук

13 квітня 2021
Ваша Святосте, дорогий наш Патріарше! В імені Священного Синоду нашої Церкви, багатотисячного духовенства і монашества, багатомільйонного люду на всіх континентах сьогодні, у цей скорботний для вас, Ваше Блаженство, вашого батька, брата, всієї вашої родини час дозвольте скласти наше глибоке співчуття з приводу переставлення вашої дорогої мами. Божественний Спаситель на Голготі поділився зі Своїми учнями, Своїми братами у вірі, Своєю Матір’ю. З того моменту в дарі священства кожна мати Христового священника є нашою матір’ю. Тому дозвольте сьогодні її назвати також і нашою матір’ю. Святий євангелист Лука благовістить нам: коли Господь, на прохання Своїх учнів, які просили Його про молитву і навчання, відкрив молитву про Небесного Отця і благовістив їм діла спасіння, Божий люд та учні слухали Його. І якась жінка з-поміж народу підняла голос свій і сказала: «Блаженне лоно, що Тебе носило, і груди, що тебе кормили» (Лк. 11, 27).Дорогий наш Патріарше! Протягом цих 10 років вашого предстоятельства нашої Святої Церкви Ви як благовісник істини й миру відвідали майже кожен континент, де б’ється серце віруючих нашої Церкви. І в ці скорботні дні листовно, особисто, через засоби масової комунікації цей люд каже до вашої переставленої в Бозі мами, слуги Божої Віри, – блаженне лоно, що носило Вас. Ваша домашня родинна Церква в часи катакомб берегла вас, як мати Мойсея, від фараонової отрути. Ви так любо згадуєте свою маму. Сьогодні в цілому світі розноситься спогад про той акорд музики, про той камертон, який вона вам передавала як синові – камертон богоспілкування. Ту симфонію, якою Господь на вашій душі, немов на арфі, вигравав свою присутність. Вона вам передавала тональність спадщини – духовної і національної. Як мило ви згадуєте бабусю, дідуся, покійну маму і всю вашу родину. Вона вам це передавала як рідна мати, а Господь на цій невинній душі писав Свій образ і вдосконалював свою подобу. Тому ми сьогодні дякуємо Богові за те, що подарував вам і нам нашу матір. Можна було би сказати словами Івана Золотоустого: «Твоє від твоїх Тобі приносимо». Вона була Твоя, Отче Небесний, і Ти в часі подарував її нам – ту, яка виховала двох синів, що посвятили себе Твоїй Церкві, і один із них став її Главою, Патріархом, наступником великих синів та мужів нашої Церкви. Тому ми сьогодні дякуємо Тобі, Боже, за нашу маму. Сьогодні ми в часі готування до Пасхи. Але сподобив Ти її, Господи, святкувати цю Пасху у вічності. Уведи її через поріг вічності у Свою світлицю, щоби вона святкувала Твою святу Пасху на віки віків. Вічна їй пам’ять! В імені Синоду Єпископів УГКЦ, † Ярослав Приріз,єпарх Самбірсько-Дрогобицький Ваша Святосте, дорогий наш Патріарше! В імені Священного Синоду нашої Церкви, багатотисячного духовенства і монашества, багатомільйонного люду на всіх континентах сьогодні, у цей скорботний для вас, Ваше Блаженство, вашого батька, брата, всієї вашої родини час дозвольте скласти наше глибоке співчуття з приводу переставлення вашої дорогої мами. Божественний Спаситель на Голготі поділився зі Своїми учнями, Своїми братами у вірі, Своєю Матір’ю. З того моменту в дарі священства кожна мати Христового священника є нашою матір’ю. Тому дозвольте сьогодні її назвати також і нашою матір’ю. Святий євангелист Лука благовістить нам: коли Господь, на прохання Своїх учнів, які просили Його про молитву і навчання, відкрив молитву про Небесного Отця і благовістив їм діла спасіння, Божий люд та учні слухали Його. І якась жінка з-поміж народу підняла голос свій і сказала: «Блаженне лоно, що Тебе носило, і груди, що тебе кормили» (Лк. 11, 27). Детальніше...

Проповідь на неділю про Блудного сина (2021)

28 лютого 2021
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому євангельському читанні ми чуємо чудову благовість Христа – притчу про блудного сина. Хоча зміст цієї притчі всім нам добре відомий, проте щоразу вона відкривається перед нами з новою силою у благодаті Святого Духа. Як пише апостол Павло, «Слово Боже живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного» (Євр. 4,12). Воно – мов «гострий меч» або ж «добірна стріла» (Іс. 49,2), а тому постійно проникає щораз глибше, перетворюючи наше земне буття відповідно до Божих задумів. Тому вкотре пригадаймо собі, чого за допомогою цієї притчі Господь хоче нас навчити. Притча про блудного сина, або, краще, про милосердного батька, з одного боку, відкриває перед нами тяжкий та гіркий досвід темряви гріха, а з іншого – Боже милосердя. Тому-то ця розповідь є дуже актуальною в цей період підготовки до спасенного і покаянного часу Великого посту. Вона представляє нам не тільки трагедію та наслідки людського гріха, а й покаяння та радість навернення, але перш за все – образ милосердного Батька, образ безмежної доброти та глибини любові всепрощаючого Бога. Цією притчею Бог запрошує нас пройти дорогою покаяння, з глибокою скрухою серця прийти до Нього зі словами: «Я був неправий». Три часто найважчі слова, які треба сказати собі, Богові та іншим. Тоді до людини, яка має достатньо хоробрості, щоб їх промовити, повертається прощення, мир, сила і нове право на життя. «І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його» (Лк.15,20). Ці слова вводять нас у серце притчі, демонструють суть батьківської постави, який бачить повернення свого сина. Батько не чекає аж поки син наблизиться до його дому, але сам вибігає йому назустріч. Це свідчить про те, що блудний син є бажаний і що на нього чекають. Але батько вибігає із дому не тільки задля цього сина. Радість батька не була би повною без присутності старшого сина, тому він виходить назустріч також і йому, запрошуючи на трапезу. Однак, здається, що старшому синові не до вподоби святковий бенкет; йому не до вподоби батькова радість з приводу повернення молодшого сина, який розтратив родинний маєток, він називає його не «своїм молодшим братом», але каже батькові: «Цей твій син». Для нього його брат залишається втраченим. Усі люди є дітьми Небесного Отця, але у відносинах з Богом вони здебільшого уподібнюються до двох синів з сьогоднішньої притчі, які представляють дві можливості наших відносин з Богом. Перша – це бунт та прагнення бути «вільним», самому вирішувати, що є добре, а що зле, самостійно скеровувати свої дороги. Друга можливість – нещира близькість з Богом, служіння Богові лише поверхово, частиною серця. Постава ж батька до двох синів відкриває повноту милосердя Бога до своїх дітей, свого творіння. Батько називає грішну людину: «Мій син». Бог проголошує людину своїм сином і вона стає ним (1Йо. 3, 1). Євангелист Лука полюбляє залишати притчі незавершеними. Ми так і не дізнаємося, чи старший син увійшов додому і взяв участь у трапезі, чи йому потрібно було також багато часу для зрозуміння, що він є улюбленою дитиною свого батька, хоч і забув про це, а тому потребує навернення. Отці Церкви в алегоричній формі в обох синах притчі вбачають людину, яка в той чи інший спосіб віддалюється від батька який уособлює Небесного Отця. Однак Небесний Отець має Єдинородного Сина який завжди є Йому вірний. Ісус живе вповні радістю Отцівського дому. “Усе, що Отець має – моє” – каже Ісус (Йо.16, 15). Ця Божа радість не стирає Божого болю. Ісус, Син Божий, є людиною страждань, але теж і повної радості. Проблиск цієї правди можемо бачити, коли зауважимо, що у хвилині свого найбільшого страждання, Ісус ніколи не відокремлюється від Отця. Навіть у хвилині, коли він «почуває себе» покинутим (Йо. 15,9-11). Дорогі у Христі! Сьогодні ми вшановуємо восьму річницю переставлення блаженної пам’яті владику Юліана (Вороновського). Він прожив нелегке життя – під трьома різними чужими політичними режимами, і лише в останній третині виділених йому Господом років втішався даром, який Господь послав народу, який він так любив, - незалежною Україною. Владика Юліан щиро вболівав за долю українського народу, часто промовляючи: «Я готовий терпіти, лише б моєму народові було добре». Владика Юліян наслідував те Боже милосердя про яке благовістує нам сьогоднішнє Євангеліє, він був для нас «образом лагідності». Кожен, хто зустрічався з владикою найперше зауважив його щирість, простоту, відкритість і цілковите уповання на Бога. Саме тому він був для нас таким доступним, дорогим і близьким. Цією простотою, лагідністю та непохитною вірою в Божу всемогутність у цьому житті владика здійснив чимало. Життя владики Юліяна – це книга Божої любові, яка була відкрита і доступна для кожної людини. Гортаємо в нашій пам’яті сторінки життя Владики Юліяна і зауважмо, як сильно перегукується це життя із Божим словом про Любов: «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усе перетерпить. Любов ніколи не минає» (1 Кор, 13, 4-8). Це все – про нього. І в цій любові – справжня його велич. В першу чергу – любов до Бога, до Церкви, до рідного народу, до кожної людини.   Кажучи словами Апостола Павла, блаженної пам’яті архиєрей Юліан «боровся доброю борнею, біг скінчив – віру зберіг» і тепер йому приготований «вінок справедливости» (пор. ІІ Тим.4,7-8). Молячись за упокій цього мужа молитви, ми одночасно благодаримо Господа за ті великі діла, які Він через подвиг віри нашого дорогого владики здійснив для нашої Церкви та Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. Сьогодні його немає серед нас фізично, але ми віримо, що він разом з нами молитовно предстоїть перед Престолом Всевишнього на Небесній Літургії. Ми молимось за нього, але одночасно звертаємось до нього, просячи, щоб він не переставав бути таким же ж ревним молільником за свій народ, яким він був і під час свого земного життя. Амінь. + Ярослав 28 лютого 2021 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа (2021)

15 лютого 2021
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Різдвяний коло свят завершується празником Господнього Стрітення, що його святкуємо, сьогодні, у сороковий день після Христового Різдва. Цей празник своїм змістом тісно пов’язаний з Різдвом Христа і відкриває шлях до Пасхи. Сьогодні таїнственно споглядаємо, як Пречиста Діва Марія і святий обручник Йосиф приходять до єрусалимського храму, а на руках Богородиці бачимо сорокаденне дитятко Ісуса. Можна сказати, що сьогодні до храму Пресвяту родину привів Господній Закон. Тому що, згідно з старозавітним приписом, на згадку про спасіння Ізраїля під час виходу з Єгипту кожен первенець посвячується Богові (пор. Вих.13, 2). Для того, щоб батьки могли втішатися присутністю цієї дитини, яка є Божою власністю, вони повинні були принести Богові жертву на сороковий день після народження дитини (пор. Лк. 2,24). Але на Стрітення Господнє за цим релігійним обрядом відбулося щось надзвичайне – зустріч людини з Богом, Спасителя зі спрагненим спасіння людством. Три основні елементи варто виокремити у цій євангельській події: таємниця пришестя, реальність зустрічі та проголошення пророцтва.Богослужіння свята пригадує нам насамперед здійснення пророцтва Малахії: «І Господь, що ви його шукаєте, прийде негайно у храм свій» (Мал.3,1). Ці слова сповнились в цю хвилину, коли вперше до своєї святині ввійшов той, який є для неї Господом. Також і псальмоспівець торжественно взиває: «О брами, підніміте главні ваші… щоб увійшов Цар слави. “Хто він - отой Цар слави?”…"Господь сил, він є Цар слави!"» (Пс. 23,7-8.10). Вєрусалимський храм входить Той, на кого чекали століттями, Той, Хто є виконання обіцянок Старого Завіту – Месія,Якого пророкували. Псалмоспівець називає Його «Царем слави».Соломонів храм від моменту його будівництва чекав на очікуваний та таємний прихід Того, Хто був обіцяний. І ось у Стрітенні Архиєрей, істинний і вічний Первосвященик входить до храму. Святиня, яка була збудована людьми для прослави правдивого Бога, мала поступитися місцем святині, яку збудує сам Бог в Єрусалимі. Саме сьогодні прибув до святині Той, Хто має сповнити її покликання, Той, Хто має «збудувати її знову». Навчаючи одного разу в єрусалимському храмі Ісус промовить, що ця будівля, зведена людськими руками, яку вже руйнували вороги, знову буде зруйнованою, але це руйнування буде початком для святині, яку не можливо зруйнувати. Учні ж Ісуса лише згодом після воскресіння Спасителя зрозуміли, що Він «святинею назвав своє тіло» (Йо. 2,20-21). Таким чином Бог укладає Новий заповіт зі своїм народом у своєму Сині, Якого Він «помазав і послав у світ». Святиня Старого завіту очікує на цього Помазаника, очікує на Месію. Можна сказати, що основним покликанням цієї святині є очікування. І ось Господь входить. Несуть його на своїх руках Марія і Йосиф. Він входить як Дитятко, якому лише сорок днів, щоб виконати закон Мойсея. Приносять його, як багатьох інших ізраїльських дітей до святині. Дитя вбогих батьків. Входить він непомітно і неочікувано для всіх, наче всупереч слів пророка Малахії, бо «Бог – тайний» (Іс.45,15), Бог – прихований в людському тілі і народжений у стаєнці, що поблизу Вифлеєму. Ісус як Син Божий був вільний від закону «відкуплення», як і Його Матір – від закону очищення. Євангелист Лука підкреслює, що батьки Ісуса зберегли вірність Божому законові, що заохочував до пожертвування новонародженого і наказував звершити обряд очищення матері (Лк.2, 22-24; Лев.12,2-8). Другий характерний елемент сьогоднішнього торжества це реальність зустрічі. В Єрусалимському храмі відбувається щось дуже особливе. В цей день сюди, керований Духом Святим, приходить благочестивий старець Симеон, про якого святий Євангелист Лука пише: «Чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерті перш, ніж побачить Христа Господа» (Лк 2,25-26). Сьогодні таїнственно споглядаємо тут і пророчицю Анну, яка, «жила сім років з чоловіком від дівування свого; зоставшись вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи Богові вночі і вдень постом та молитвою» (Лк 2,36-37).З юності вона є вдовою і, як така, є символом для Ізраїлю, так і всього людства, яке втратило свого нареченого і живе в повній порожнечі, втративши споглядання бажаного обличчя. Однак ніколи не залишає храм, продовжує шукати і чекати його, молиться і постить, страждає й очікує. Євангелист розповідає нам, що «надійшла вона тієї самої години й почала прославляти Бога та говорити про нього всім, що чекали визволення Єрусалиму» (Лк 2,38). Симеон був настільки старий, що ніхто з людей не знав про його вік; збився з ліку рокам, мабуть, і він сам. Легенда розповідає, що колись у сивій давнині він в числі сімдесять двох знавців древньоєврейської і грецької мови з наказу Єгипетського царя Птоломея Філадельфа перекладав Святе Письмо для Олександрійської бібліотеки. Йому випало перекладати книгу пророка Ісаї, і коли він дійшов до пророчих слів: «Ось діва зачне у лоні і породить сина і йому дадуть ім’я Емануїл, що в перекладі означає «з нами Бог» (Іс. 7,14), то став вагатися, ніяк не розуміючи, як можна народити дитятко і не втратити дівства. Думаючи, що в цьому місці Святого Письма з вини якогось переписувача вкралася помилка, він хотів закреслити слово «діва» і написати слово «жінка». Та тут явився йому ангел Божий і сказав, що він буде жити так довго, аж поки на власні очі не побачить здійснення цього пророцтва. Старець Симеон виходить на зустріч Марії і Йосифові, бере на руки Дитятко і промовляє слова, які є живим відлунням пророцтва Ісаї: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння, що ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду – Ізраїля» (пор. Лк.2,29-32; Іс. 25,7-9). Ці слова є синтезом всього очікування, це – синтез Старого заповіту. Людина, яка їх промовляє, не говорить сама від себе. Це – пророк, який промовляє з глибини об’явлення і віри Ізраїля. Він проголошує завершення Старого і початок Нового Завіту. Старець Симеон і пророчиця Анна – представники Старого Завіту, які, в певному сенсі, прожили все своє життя в очікуванні моменту, коли єрусалимський храм відвідає сповіщений Месія. Симеон і Анна розуміють, що цей момент, нарешті, настав і, заспокоєні цією зустріччю, вони можуть із миром у серці прожити останні моменти свого життя (Лк. 2,29-32). У цій тихій зустрічі слова і жести прекрасно висловлюють реальність події, яка відбувається. Пришестя Месії не пройшло непомічено. Воно було відчитане пронизливим поглядом віри, яку старець Симеон проявляє в своїх зворушливих словах. Ким насправді є це Дитятко якого приносять сьогодні до храму? Фундаментальну відповідь в історії світу і людства пророчо проголошує старець Симеон, який, пригортаючи Дитя до своїх грудей, відчуває в ньому «спасіння» Боже, «світло на просвічення поган», «славу» людей Ізраїля, «падіння і піднесення багатьох в Ізраїлі», «знак, якому будуть противитися». Таким є це Дитя, яке хоч і є «Царем слави» і «Господом святині», але перший раз входить до неї в тиші, приховано і в слабкості людської природи. Третім елементом, який з'являється у сьогоднішньому святі, є пророцтво.Сьогодні звучать воістину пророчі слова. «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі…»(Лк 2,29-32). Цією піснею ми молимося кожного дняна Вечірні. Таким чиномперед ніччю, яка наступає, звучить гімн про перемогу над темрявою.Старець Симеон, звертаючись до Марії каже: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець» (Лк 2,34-35). Дитина буде одночасно причиною падіння і підняття багатьох в Ізраїлі. Бо вона несе спасіння, яке не буде прийняте всіма. Тому багато виступить проти Нього, згіршаться і впадуть,такожі учні покинуть Його,але Він є Спасителем усіх, хто заблукав і спотикнувся. Тут розкривається таємниця смерті і Воскресіння Господа, яка, подібно меча, пронизує серце учня і всієї Церкви, прообразом якої є Марія – Богородиця. Ця таємниця буде жити постійно в історії учня, який проходить також шлях від хреста до перемоги.Таким чином, хоча ми є ще на початку життя Ісуса, однак ми вже орієнтуємося на Голготуі на хрест, яким Ісус остаточно підтверджується як знак протиріччя. Усе це нам сказано вже на початку, на сороковий день після народження Ісуса, у святі Стрітення. Дорогі у Христі! У сьогоднішньому святі страх перед смертю – страх перед самим Богом, Який власне є життям! – розвіюється, як туман після сходу сонця. Тепер старець на схилі життя вже більше не є у тіні смерті, але обіймає своїми старечими руками Того, Хто є Дателем життя. Тільки зустріч з Господом може врятувати нас від отрути смерті. Очі Симеона вже не бачать перед собою темряви, але Зорю життя — Боже спасіння. Зустріч із Ісусом Спасителем дозволяє жити і померти в мирі. Це здивування для тих, хто, стоячи голодним перед дверима, за якими він уявляв собі прірву темряви і небуття, після того, як вони відкриваються, бачить освітлений зал і чудово розставлені столи, приготовані для бенкету. Він повільно піднімаючи ногу, переступає поріг і може взяти участь у цьому святкуванні на яке нас запрошує Господь (пор. Лк.14,16-24). Спасіння є приготоване Богом «перед усіма народами». Воно не є зарезервоване лише для Ізраїля. Воно є світло для всіх людей, що перебувають ще в безодні темряви і тіні смерті (пор. Лк 1,79; Іс 42,6; 49,6). Хто довіряєтся Божому провидінню, приймає Христа, той ніколи не буде блукати в темряві. Також ми сьогодні святкуємо особливе свято богопосвячених осіб у нашій Церкві, тих людей, які справді побачили Світло, які зрозуміли, що в Христі Ісусі є життя і задля нього вартує залишити усяке інше життя, вартує «всяку нині житейську відкласти печаль». У цей день ми дякуємо Богові за дар монашого життя і молимось за покликання, як до священичого, так і до чернечого життя. Не можемо уявити собі життя Церкви без присутності монашества, які повністю посвячуються Богові та обітами убожества, чистоти й послуху жертвують своє життя Богові, виконуючи особливе посланництво в Христовій Церкві. Рівно ж у сьогоднішньому святі всі ми є покликані відкрити черговий раз для себе правду, що наше життя є Божим даром, що Господь дбає про нас, є для нас дорогою, правдою і життям. Ми повинні свідчити, що те життя, яке маємо, є нам Богом подароване. Наше життя остаточно належить Богові, а нашим покликанням є бути носіями світла, миру, любові і надії. Тому маймо відвагу віддати своє життя у посвяту Богові – «Твоє від Твоїх Тобі приносимо». А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 15 лютого 2021 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на найменування Господа нашого Ісуса Христа

14 січня 2021
Христос Рождається! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у восьмий день після Різдва Христового, ми святкуємо празник найменування Господа нашого Ісуса Христа, а також пам'ять святого Василія Великого та Новий рік. Недаремно всі ці події відбуваються восьмого дня. Як відомо, сотворення світу згідно з Біблією сталося впродовж семи днів – шість днів Господь Бог творив вселену, а на сьомий – спочив. Тому семиденний тиждень пронизує земне життя людини. Восьмий же день показує нам абсолютно іншу дійсність, інший вимір існування людини, впроваджує нас у нову епоху Божої присутності і вічного життя. Цей світ тління і смерті колись закінчиться, але не для того, щоб зануритися в темряву небуття, а щоб прийняти «інший образ», коли «Бог буде всім у всьому» (1 Кор. 15, 28). Отці Церкви називали «восьмим днем», – час всеосяжного тривання і перебування в Божій любові. Восьмий день – це час спасенної дії Бога, котрий у своєму воскресінні перевершив час, простір і будь-які межі законів буття та матеріального світу (зійшовши до аду і з’явившись своїм учням живим). Тому час, коли Він це здійснив, стає немов новим днем і початком відліку в історії боголюдських відносин, передсмаком вічності Бога і людини, днем поза часом і воднораз у часі. Як би ми не намагалися тепер описати цю майбутню дійсність, наші слова будуть лише слабким натяком на неї, бо «тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя» (1 Кор. 13, 12).Саме тому у восьмий день також розпочинаємо Новий рік в Ім’я Боже. Народження Христа Спасителя – це епохальна подія нашої планети, яка поділила історію людства надвоє: до Різдва Христа і після Різдва Христового. Тому ми, переживаючи цикл Різдвяних свят, гідно прославляємо Бога, котрий своїм приходом на землю освятив історію людства, наповнив своїм світлом та добром кожен наш день. Сьогодні ж ми віддаємо хвалу Богові Творцеві, дякуємо за прожитий час і просимо у Господа благословення на Новий рік для особистого, духовного і національного життя нашого народу. З вірою та надією на Бога прикладаймо зусилля, щоб освятилося Боже ім'я у світі, запанувало Боже царство правди і добра між людьми, щоб постав мир і добробут у людському роді, а між народами і людьми запанувала добра воля. Найближчою важливою подією із життя Ісуса Христа, що наступає після празника Христового Різдва, є Господнє Обрізання і надання імені. Святе Євангеліє так нам про це говорить: «Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп'ятко, назвали Його Ісус — ім'я, що надав був ангел, перше, ніж Він почався у лоні» (Лк. 2, 21). Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов'язаний виконувати релігійні приписи ізраїльського народу, та все таки Він їм добровільно підкорився і зберігав. За законом Мойсея, кожне хлоп’я восьмого дня після народження через обряд обрізання отримувало ім’я. В ізраїльському народі обрізання стало законом від Авраама. Воно для євреїв було символом союзу з Богом. Бог сказав до Авраама: “Ось мій союз, що його маєте берегти між мною і вами, і між потомками по тобі: кожного чоловіка серед вас обрізати. (…) На восьмім дні життя мусить бути обрізане в вас кожне хлоп’я, у ваших поколіннях” (Бт.17,9-12). Обрізання насамперед було символом зарахування до членів єврейської релігії і народу. Воно означало підкорення себе законові і його обов’язкам. Апостол Павло каже: «Свідчу знову кожному, що обрізується, він мусить увесь закон чинити» (Гал.5,3). Через обрізання кожний єврей ставав учасником благословення й обітниць, даних Богом його народові. Отож восьмиденне хлоп’ятко, народжене від Діви Марії, згідно з Законом Старого Завіту, обрізується і отримує ім’я Ісус, «Бог спасає». Зі Святого Письма дізнаємось й про інші імена Месії. Пророк Ісая звіщав: „Ось Діва зачне і породить Сина, і дадуть ім'я Йому Емануїл, що означає: З нами Бог”. Цей пророк Ісая провіщає ще й інші імена Месії: „Що Хлоп'ятко народилося нам, Син даний нам, власть на раменах Його, і дадуть ім'я Йому: Дивний порадник. Бог Сильний, Отець Вічності, Князь Миру...”(Іс. 9.5). У повноті часу архангел Гавриїл об’являє Марії: «Ось ти зачнеш у лоні й вродиш сина й даси йому ім'я Ісус» (Лк.1,31). Також це ім’я ангел об’явив святому Йосифові перед Його народженням (пор. Мт.1,21). Священне Письмо каже нам, що немає іншого імені під небом, через яке людина може отримати вічне життя і спасіння, як ім’я Ісус (пор. Ді 4, 12). Ісус, це – ім’я яким називали Христа в родині і друзі в Назареті. Це ім’я вихваляли натовпи людей і закликали хворі, коли Ісус публічно проповідував. Воно вказує на Його ідентичність і місію – Спаситель. Це благословенне ім’я було написане на хресті як пояснення, за що його розіп’ято (пор. Йо.19,19). Однак, в найбільшій жертві на горі Голгофі, це ім’я проголошено як ім’я Життя, через яке Бог уділяє всім людям благодать миру, єдності і спасіння. В цьому імені Церква відкриває всі свої ласки і добро, призиває його безнастанно і проповідує з новим запалом. Це Боже ім’я дарує спасіння й Ісус сам вказує на спасительну силу свого імені, коли дає нам це радісне запевнення: «Істинно, істинно кажу вам: Чого б ви тільки попросили в Отця, він дасть вам у моє ім'я» (Йо.16,22). Хто взиває з вірою ім’я Ісуса, той може пережити досвід подібний до того, який описує євангелист Лука, коли згадує про те, як натовп старався хоча б доторкнутися Ісуса, «бо сила виходила з нього й усіх оздоровляла» (пор. Лк.6,19). Старозавітне обрізання було тільки прообразом новозавітного хре­щення, що втілює нас у Христа. Святий апостол Павло, називаючи хрещення нерукотворним обрізанням, каже: «У Ньому ви були й обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви з себе скинули це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані з Ним у хрещенні, з Ним ви разом також воскресли» (Кол. 2, 11-12).У Новому Завіті обряд обрізання був замінений святою тайною Хрещення, прообразом якої він був. Ці дві події, що відбулися на самому початку земного життя нашого Спасителя, нагадують нам, що ми так само вступили в Новий Завіт з Богом і носимо тепер на собі ім’я Христове.Таким чином всі ми підчас хрещення приймаємо ім'я і називаємося християнами, а хрещення – це основа всього християнського життя. Це перше таїнство, двері, які дозволяють Христові знайти в нашій особі пристанище для себе, а нам – стати причасниками в Його Таїнствах. Силою Святого Духа хрещення занурює нас у смерть і воскресіння нашого Господа. У хрищальній купелі потопає стара людина, підвладна гріху й відокремлена від Бога, а народжується нова, наново створена в Христі Господі. В Ісусі всі сини і дочки Адама покликані до нового життя. Тобто хрещення – це відродження до нового життя, і ми віруємо, «що Бог спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновленням Святого Духа» (пор. Тит. 3, 5) Занурюючи у Христа, хрещення робить нас також членами Його Тіла – Церкви, учасниками її місії у світі. Життєва сила, яка плине з хрестильного джерела, виражена такими словами Ісуса: «Я – виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, – той плід приносить щедро» (пор. Йо. 15, 5). Те саме життя, що походить від Духа Святого, плине від Христа до охрещених, об’єднуючи їх в одне тіло (пор. 1 Кор 12, 13), Хрещення дозволяє Христові жити в нас, а нам жити в єдності з Ним, співпрацювати в Церкві, кожен у своєму покликанні, задля переображення світу. Коли Бог надає нам ім'я, він творить нас. Коли Він нас кличе нашим іменем, Він удержує нас при існуванні, даючи нам своє благословення, що значить захист, опіку, порятунок, а перш за все, певність щасливої будучності, повноти життя в Ньому. Святе Письмо пригадує нам, що: «Ісус Христос – вчора, і сьогодні, той самий навіки (Євр.13,8). Тому ми, християни називаємо рік не просто роком нової ери, не просто роком після Христа, але роком Божим, роком Господнім, часом сприятливим днем спасіння (пор. 2 Кор. 6, 2). Сьогодні ми також споглядаємо постать святого Василія Великого, який у своїй особі наче ввібрав усе те, про що говорить нам Священне Писання. Святий Великій належав до однієї з найбільш знатних родин Каппадокії (територія сучасної східної Туреччини). Його родина належала до перших християнських родин цієї території, яка зазнала переслідувань за часів імператора Діоклетіана. Василій Великий був проповідником Христової істини, реформатором і засновником спільнотного чернечого життя. Літургія, яку ми служимо сьогодні, називається «Літургією святого Василія Великого», й відправляється вона десять разів у літургійному році. Він — один із трьох каппадокійських Отців Церкви, що фактично завершили формулювання догми про Пресвяту Трійцю; Василій Великий брав участь у Нікейському соборі, що засудив вчення Арія, а згодом боровся з його послідовниками. «Хто іде, за Василієм іде за Святим Духом», — говорив Теодор Студит. А праведний митрополит Андрей Шептицький у вступі до Аскетичних Творів святого Василія Великого так сказав про нього: «Василій це чоловік всебічно освічений у всіх напрямах тодішнього знання, знаменитий бесідник, незрівнянний знавець Святого Письма, знаменитий догматист та полеміст у боротьбі проти аріян». Святий Василій за своєю природою аскет і богослов. Будучи архиєпископом Кесарії у Кападокії, він зарекомендував себе як справжній оборонець святої віри, добрий організатор, знаменитий бесідник, визначний письменник, ревний опікун сиріт та вбогих, законодавець монашого життя в монастирях. За його заслуги свята Церква дала йому звання Великого». Тому сьогодні, на початок Нового року, Св. Василій Великий кличе кожного з нас бути справжніми християнам, являти світові Христа, бо в Ісусі Христі Бог увійшов у людську історію, щоб перемінити її, відновити, наповнити новим значенням і новим змістом. Відтепер історія людства вже не є історією гріха і невірності, але історією спасіння. То ж в ім’я Боже почнімо цей Новий рік, в ім’я Бога, Котрий називається Ісус Христос – Месія, що спасає. Нехай це ім’я нас супроводжує кожної хвилини у Новому році, а тоді цей рік напевно стане для нас роком сприятливим, роком Божої благодаті і Божої любові, часом нашого спасіння. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 14 січня 2021 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Різдвяне послання владики Ярослава (2021)

03 січня 2021
На небі ликують ангели, і люди нині радіють,та веселиться  все створіння з народженого в Вифлеємі Спаса Господа. Стихира на литії РіздваГНІХ Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні ченці та черниці! Дорогі в Христі брати і сестри! ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! Знову Господь сподобив нас святкувати одне з найбільших свят літургійного року – Різдво Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. За словами св. Івана Золотоустого, «те, до чого предки так сильно прагнули, те, що пророки сповіщали, а праведники бачити бажали, те сьогодні звершилося: Бог явився на землі у плоті і оселився між людьми» (36-та бесіда, на Різдво Xристове, 1). Ця подія – велика таїна Божого Одкровення і Промислу, адже цими днями очима віри ми молитовно споглядаємо, як Син Божий сходить у наш вражений і спотворений гріхом світ та зодягається в немічну людську природу. У цей день місто Вифлеєм і вбогий вертеп стають центром уваги всього світу і точкою відліку нового часу, бо тут замешкав Той, хто держить собою Вселенну. Днесь Той, хто створив небо і землю, упокорює себе і воплочується Духом Святим через Преблагословенну Діву Марію. Прихід у світ Сина Божого оспівують ангели; мудреці поспішають, несучи дари Божому Дитяти; пастирі поклоняються народженому Спасителеві світу. А ми, християни, святкуючи сьогодні подію Христового Різдва, по-особливому відчуваємо Божу близькість і допомогу, завдяки якій перед нами знову відкриваються двері до вічного життя у Небесному Царстві. Чому Господь так упокорив себе, прийшовши на землю і воплотившись у людському тілі? Св. Атанасій Великий відповідає: «Ми – причина прийняття Ним людської подоби, і задля нашого спасіння у своїй великій любові Він народився та з'явився в людському тілі» (Про воплочення, 1.4). Син Божий приходить у цей світ, аби повернути нам втрачену надію, подарувати справжнє Життя, для якого ми створені, але яке у гріхопадінні втратили. Псалмоспівець Давид із подивом взиває: «Господи, Боже наш… що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його» (Пс. 8: 2, 5-6). Чому ж людська особа має таку високу цінність і гідність? Відповідь знаходимо в біблійному описі про створення світу: людина створена за образом та подобою Бога і носить у собі Божий «віддих життя» (пор.Бт.1,26; 2,7). Для вічного блаженства була задумана Творцем, але, згрішивши, впала, бо, не послухавшись Божої заповіді, захотіла пізнати не тільки добро, яке знала в раю, а й зло, якого не знала та яке їй запропонував ворог людського роду (пор. Бт. 3, 1–7). Але щоб людина не загинула остаточно, Господь дав їй обітницю спасіння (пор. Бт. 3, 15), початок звершення якої ми нині радісно святкуємо в події Різдва. Відтоді Бог береже своє найвище творіння на життєвих стежках і опікується ним упродовж історії спасіння, з одного боку, не обмежуючи його свободи, а з іншого – захищаючи від сваволі темних сил, які і сьогодні за допомогою новітніх безбожницьких і людиноненависницьких ідеологій намагаються знищити людину, спотворити у ній первинний образ, вихолостити з її істоти Божий дух, звести її лише до матеріального та тілесного. Проте, навчені мудрістю церковного Передання, ми віримо, що всі злі силкування приречені на невдачу, бо людська душа безсмертна і, за відомим висловлюванням ранньохристиянського автора Тертуліана, за своєю природою є християнською (Апологетик, 17, 6), а тому навіть у разі найглибшого падіння вона не припиняє шукати Христа, Божественне світло яке розтоплює наше скам'яніле серце, допомагає нам звільнитися від байдужості та інертності, виводить нас з-під влади безнадії та відчаю. Тому в ці святкові дні, коли до нас приходить Спаситель світу, промовмо разом із старозавітним пророком Ісаєю: «Я веселюся в Господі, душа моя радіє в моїм Бозі, бо він зодягнув мене в шати спасіння» (Іс. 61, 10). Прислухаймося також до слів новозавітного апостола Павла: «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!.. Господь близько! Ні про що не журіться, але в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою...» (Флп. 4, 4–6). Ця християнська радість перемагає скорботу і рятує від зневіри. Вона є дорогоцінною перлиною, яка не втрачає свого блиску і цінності, навіть коли занурена в темряву безнадії, труднощів і спокус. Джерелом цієї всепереможної радості є наша віра в Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, любов і близькість до Нього, тверда впевненість, що кожною миттю нашого земного життя піклується Божий Промисел. Спостерігаючи мниме торжество зла у світі навколо нас і мислячи по-людському, ми не бачимо причин для радості і ризикуємо впасти у відчай. Конфлікти, війни, несправедливість, наклепи, пандемія, інші тяжкі хвороби і катаклізми ніби повністю охопили цей світ. У таких, здавалося б, безпросвітних ситуаціях пам’ятаймо, що в темряві різдвяної ночі народжується світло Життя. Новонароджений Христос осяює пітьму людської історії. Споглядаючи це нетлінне різдвяне світло, ми переконуємося, що хоч би якою темною була ніч і хоч би як лякав нас морок, неодмінно настає світанок і при світлі Сонця Правди всі діла темряви зникають, як роса. Сяйво вифлеємської зірки вказує нам, як колись мудрецям і пастирям, шлях до Того, хто дарує нам спасіння. Христос народжується, щоб визволити людей від насильства зла і смерті. Син Божий воплочується, щоб показати нам, що щастя можна досягти тільки в любові, взаємоповазі та однодумності, бо в Ньому ми всі – Божі діти. Спаситель спонукає нас до духовної боротьби з гріхом і злом, до перемоги любові та лагідності над ненавистю і чварами, до торжества християнського смирення над сатанинською злобою. Дорогі в Христі! Залишається позаду ще один непростий рік нашої новітньої історії. Науковці та дослідники з часом проаналізують його значення для долі нашої країни й усього світу. Ми ж, доручаючи історію Богові, сприймаймо минулий рік і всі важливі в ньому події як педагогічний жест Господа, який промислительно виховує нас до гідності дітей Божих, перестерігаючи перед задумами і діями безумців світу цього, що знову і знову марно силкуються поставити себе на Його місце. Вдивляючись у новий 2021 рік Божий, ми з надією очікуємо явлення величних діл Божих. Це, зокрема, рік, у якому сповнюється 30-та річниця відновлення Незалежності України – події, що відкрила нові можливості для розвитку української державності і для духовного відродження рідного народу. Тому ми, відзначаючи цей ювілей, складатимемо подяку Богові, який дарував українському народові свободу, і молитимемося за тих, які її виборювали і продовжують виборювати чи то на полі війни з російським агресором, чи у протистоянні іншим, більш прихованим загрозам. Водночас проситимемо в новонародженого Спаса світу, щоб ми самі, наші родини та парафіяльні спільноти, уся наша Церква стали євангельською закваскою справжнього, тривалого духовного відродження рідного народу в Україні і на поселеннях сущого. Улюблені в Христі! З глибоким почуттям духовної радості від усього серця вітаю вас з великим святом Різдва Христового. Молитовно бажаю вам, щоб Немовля Ісус кріпив ваш дух, дарував вам душевний мир, посилав тілесне здоров’я, благословляв ваші земні труди та винагороджував духовні старання. Нехай спасенне світло Христового Різдва наповнить наші серця чистою радістю, пошле благоденство кожній сім'ї і родині, втішить засмучених і знедолених, допоможе подолати життєві труднощі та випробування, благословить нашу Церкву і весь український народ! Нехай «Христос, істинний Бог наш, що задля нашого спасіння в вертепі народився і в яслах був положений, молитвами Пречистої своєї Матері… помилує і спасе нас, бо Він благий і чоловіколюбець». Амінь. ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! + ЯРОСЛАВ Приріз,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі,при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у празник Святого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця,19 грудня 2020 року Божого Детальніше...

Проповідь на двадцять восьму неділю після Зіслання Святого Духа

21 грудня 2020
Слава Ісусу Христу. Дорогі в Христі брати і сестри. Сьогоднішня євангельська благовість розповідає нам, як Ісус Христос у подорожі до Єрусалиму проходить через Самарію. В одному селі вийшли Йому назустріч десять прокажених. Вони трималися здалека, бо за тодішнім Мойсеєвим законом їм не було дозволено зустрічатися з людьми, оскільки проказа була заразливою недугою (пор. Лев. 13,14). Прокажені за часів Ісуса Христа мешкали поза людськими оселями, на відлюдді. Вони стояли здалека перед брамою села і піднесено кричали: «Ісусе, Наставнику, змилуйся над нами!» (пор. Лк. 17:13). Заклик «Господи Ісусе, змилуйся над нами» відомий в Церкві як «молитва серця». Згодом це благання буде повторене від першої особи незрячим (Лк 18,38), і це є кульмінаційним пунктом, до якого євангелист Лука хоче нас допровадити. Це т.зв. «Ісусова молитва», що поєднює нас із Господом у подорожі нашого життя. Небесний Отець завжди чує крик вбогого, бо в ньому чує голос Свого Єдинородного Сина. Тому молитва робить те, що є неможливим — вводить до Царства, яке є першим закликом до Отця (Лк. 11,2) і останнім проханням до Сина (Лк 23,42). Прокажені є першими, які звертаються до Ісуса на ім'я. Крім них тільки незрячий (Лк 18,38) і розбійник на хресті (Лк 23,4) вимовляють ім'я Ісус, що означає «Бог спасає», як каже Священне Писання: «Бо він спасе народ свій від гріхів їхніх» (пор. Мт. 1,21). До Нього ми з повною довірою звертаємо наше благання «Помилуй нас», бо Ісус є милосердям Отця. Ціна помилування є взивання Його імені.Це благання об'єднує нас дорогою, що веде до Отця. «І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» -  каже святий Лука (пор. Ді. 4,12). Прокаженні називають Ісуса Наставником, а значить визнають Його владу і довір’яють, що Господь може їх оздоровити. І, як каже святе Євангеліє, Ісус змилосердився над ними і промовив: «Ідіть і покажіться священикам» (пор. Лк. 17, 14). Цей момент пригадує нам сирійця Наамана, генерала сирійського царя (9 ст. до Р.Х.), який, будучи прокаженим, звернувся до пророка Єлисея в Ізраїлі, на його слово сім разів занурився в ріці Йордані і очистився (пор. ІІ Цар 5,1-16). Перед тим Ісус сам згадував про цю подію з історії Ізраїля кажучи: «Та й прокажених теж в Ізраїлі було чимало за пророка Єлисея; однак, ніхто з них не очистився, крім сирійця Наамана» (Лк 4,27). Таким чином Господь прагнув сказати, що «Ніякого пророка не приймають добре в своїй батьківщині» (Лк 4,24). Ісус згадав цей момент з історії Ізраїля, аби показати, що як тоді, так і тепер, здавалося б далекі народи насправді здатні почути Боже Слово й увірувати. Ісус десятьом прокаженим не дає такої вказівки як пророк Єлисей Нааману. Однак піти до священиків означало піти до Єрусалиму, адже священики служили саме там. «І сталось, як вони йшли, очистилися» (пор. Лк. 17, 14). Ми очищуємось, через послух Божому слову, яке наказує нам іти у святу подорож до Єрусалиму. В цій подорожі не є так, що ми спочатку стаємо праведними, а потім можемо іти за Ісусом. Порятунок не є умовою, а наслідком слідування за Господом. Ісус випередив нас у цій подорожі і в цей же час йде разом із нами. Також Він став останнім з усіх, щоб взяти на себе всю нашу гріховність і винести її на хрест. Там довірив Отцеві своє синівське життя, тягар усіх браті і сестер, які увірують у Нього. Також сьогоднішнє святе Євангеліє вказує нам не тільки на конечність живої віри для одержання Божих ласк, але рівно ж пригадує нам про потребу виявити вдячність за одержані ласки. Ісус із докором зауважує: „Чи не десять оздоровилося? А де ж дев’ять?” І не знайшовся між ними, щоб повернутися і Богові хвалу віддати, ніхто інший, крім цього чужинця?” (Лк. 17, 17-18). Дякувати Богові може тільки справді віруюча людина. Бо той, хто не дякує Богові, а тільки випрошує в Нього дари, показує брак своєї віри. Прокажені були людьми молитви прохання, але вони не були людьми благодарення – прослави. Так само як багато з нас благає про милосердя, але коли воно приходить, то не спромагаємося на молитву подяки. Ми швидші на прохання, ніж на подяку, більш готові просити, ніж дякувати. Лише один із десяти повернувся подякувати. Чи це не типово? Усі ми знаємо, як просити. Навіть невіруючі звертаються до Бога в скрутну хвилину, але ми забуваємо дякувати. Цікаво зазначити, що слово «вдячний» походить від слова вдумливий, і ми не можемо по-справжньому бути вдячними, коли ми не задумуємося над отриманим даром. Спасіння вже прийшло для всіх (пор. Лк 13,12). Однак воно діє лише при зустрічі зі Спасителем. Цей «один» із сьогоднішньої благовісті, повернувся щоб подякувати Богові є образом Церкви. Бо він «бачить» спасіння і «повертається» до Спасителя, «славлячи» Бога, «і припав лицем» до ніг Ісуса поклоняється Йому і «почав йому дякувати». Це є прийняття спасіння, яке починається з «бачення» власного зцілення, за яким слідує навернення до Ісуса, поєднане з поклонінням Богу і віддаванням Господу хвали і подяки. Спасіння, це не зцілення від прокази, але зустріч з Тим, хто зцілив нас. Спрага не втамовується склянкою води, але потрібно знайти джерело. Відповіддю на дарунок повинна бути вдячність тому, Хто дарує. Тільки зв'язок з Господом рятує нас. Його дари є звичайні засоби для того, щоб нав’язати сопричастя з Ним. Тому порятунок здійснюється між «вже» та «ще не вповні». Спасіння вже є подароване всім, але ще не всі його прийняли. Той єдиний, який повертається, щоб подякувати, є посланий, щоб принести благу звістку всім. Нехай відкриються очі сліпих і побачать світло! Сьогоднішня благовість веде до відкриття і прийняття дару. А дар є таким лише тоді, коли він знаходить руки, які його приймуть, і серце, яке ним радіє. Хто дякує, той розуміє, що Бог любить всіх людей, очищених Кров'ю Нового Завіту, через Жертву Ісуса Христа нашого Господа, якою всі були відкуплені. Тому любов до Христа спонукує в нас цю думку: коли Господь умер за всіх, щоб ті, що живуть, жили вже не для себе, а для того, хто за них умер і воскрес (пор. 2 Кор 5,15). Таким чином подяка робить людей новими, вона долучає їх до шляху Господнього як свідків Воскресіння. Богові воздавати хвалу – ось мета людини, яка таким чином реалізовується. Бо слава Бога оживляє людину, як каже святий Іриней. Тому вдячність є відповіддю на дар, на благодать, яку нам виявив Господь. Вдячність це постава, яка бачить дари і пізнає, як дуже ми є обдарованими. Святі люди вміють саме так підходити до життя, вони вміють пізнавати в усьому Божий дар. Говорити Богові «Дякую», означає передовсім признати, що все, що ми маємо і чим ми є, походить від Бога. Так як молимося на святій Літургії – „Всяке добре давання і всякий звершений дар з висоти є, що сходить від Тебе, Отця світла”... Бог є Дателем всього, на чому базується наше життя. Дякувати Богові означає бути віруючою людиною. Невипадково Ісус поєднує вдячність з вірою. Каже самар’янинові, котрий повернувся, щоб подякувати Йому за дар оздоровлення: «Іди, віра твоя спасла тебе» (пор. Лк. 17, 19). Свята Мати Тереза з Калькутти, яка поширювала в світі прекрасну справу гостинності й опіки над бідними, невтомно повторювала: «Ісус, присутній на Божественній літургії, вносить в моє серце Свою Любов, а я йду, щоб роздавати її бідним, яких зустрічаю на моєму шляху. Без Євхаристії я не змогла б жити ані одного дня!». А святий папа Йоан Павло ІІ багато разів звірявся: «Євхаристія є центром цілого мого дня». І з богослужіння черпав сили до того, щоб бути місіонером Євангелія цілого світу. Господь допомагав йому переносити довгу хворобу, не втрачаючи радості та надії, ще більше стаючи взірцем для наслідування для тих, хто терпить. Нам потрібно, щоб «серце» було піднесене до Господа, самі ми цього зробити не можемо, наші сили мізерні для того, щоб піднести серце до висот Бога. Горде переконання, що можемо це зробити самі, тягне нас додолу і віддаляє від Бога. Лише Бог має міць піднести нас угору, і саме Христос розпочав цю дію на хресті. Він зійшов у крайні низини людського життя – смерть, щоб витягнути нас догори, до себе, до живого Бога. Тому найвищим способом прослави Бога, який сьогодні має Церква, є Божественна Літургія: Немає сильнішої молитви на землі, як Свята Літургії, яка сама по собі є молитвою благодарення. У Божественній Літургії ми дякуємо Богові за Його спасіння людського роду. Усе те, що Бог творив для людського роду, Він уприсутнює в Богослужінні. Тому так важливо долучитися до цієї молитви подяки. Пригадаймо Богові, за що ми маємо подякувати Йому в тій молитві прослави, щоб увійти в сопричастя з Ним і отримати дар спілкування та спасіння. Божественна Літургія не повинна закінчуватися для нас відпустом. Подяка Богові у Христі, з Христом та через Христа повинна виробити в нас Євхаристійну поставу за «всіх і за все» – за всіх людей, за приємне, радісне і бажане та за сумне, прикре і не бажане. Через кожну особу і кожну подію Господь чогось навчає нас і по особливому промовляє навіть тоді, коли це здається найменш ймовірним чи зрозумілим. Пишучи до спільноти у Солуні, яка прийняла Боже слово та свідчила Христа серед численних утисків (пор. 1 Сол 1, 6 – 7), Апостол Павло просить, звертаючись і до нас сьогодні: «За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (1 Сол 5, 18). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 20 грудня 2020 року Божогом. Дрогобич Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 9 з 23
^ Догори