SDE
Ярослав Приріз

Проповідь на Різдво Йоана Хрестителя (2023)

12 липня 2023
Cлава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! З великою радістю та вдячністю Богові зібралися ми сьогодні у храмі, щоб соборно святкувати Різдво Йоана Хрестителя Господнього Предтечі. Цьому святому праведнику Церква присвятила декілька днів у літургійному році. Ми святкуємо його народження, смерть, віднайдення чесної глави, ми споминаємо Предтечу у вівторок кожного тижня. Запитаймо себе: чим цей святий угодник заслужив на таку увагу, що ми святкуємо його пам’ять так велично і часто, як нікого з інших святих. Адже святкуємо літургійно тільки три Різдва у церковному році – Христа, Богородиці і Йоана Хрестителя. Він найбільший серед пророків, особа, в якій сповнився пророчий уряд Старого Завіту. Бо лише Йоан Хреститель бачив Того, про Кого пророкували пророки і міг торкнутися своєю рукою Його голови. У своєму благовіщенні Захарії архангел Гавриїл широко розкриває майбутню місію Йоана Хрестителя: «Багато з його народження радітимуть; бо він буде великий в очах Господніх; не питиме ні вина, ні напою п'янкого, і сповниться Духом святим вже з лона матері своєї, і багато синів Ізраїля наверне до Господа, їхнього Бога» (Лк. 1,14-16), але згадує також велику постать з минулого – пророка Іллю: «І сам він ітиме перед ним з духом та силою Іллі, щоб навернути серця батьків до дітей і неслухняних до мудрости праведних, щоб приготувати Господеві народ прихильний» (пор. Лк. 1,17). Інший старозавітній пророк – Малахія – книга якого остання у Старому Завіті, виголошує таке пророцтво: «Ось я пошлю вам Іллю пророка перед приходом дня Господнього, великого і страшного. І він наверне серце батьків до дітей і серце дітей до батьків, щоб я, прийшовши, не побив землі прокляттям» (Мал. 3,23-24). Згодом Ісус Христос підтвердить учням, що ці пророчі слова відносяться до Йоана Хрестителя (пор. Мт. 11,14). Отже, Йоан Хреститель вже не є у Старому Завіті, але з його народженням ще не настав Новий Завіт. Тому з одного боку він – найбільший з між народжених від жінок, а з іншого – «найменший у Небеснім Царстві більший від нього» (Мт. 11,11). Царство Боже відкриється тільки з приходом Ісуса Христа, а покликання Йоана буде приготувати Йому дорогу. Розповідь про Йоана Хрестителя, яку ми чули у сьогоднішньому євангельському читанні, Євангелист Лука описує на самому початку свого Євангелія. Це  ніби пролог, вступ, до головної частини – розповіді про Христа і його спасительну діяльність. Євангелист Лука у цьому уривку свого Євангелія допомагає нам розкрити особу Йоана Хрестителя. У центрі розповіді стоїть опис народження дитини, котра є повністю даром Бога, бо є народженою від неплідної матері. Так зазвичай, Старий Завіт описує народження когось, хто матиме особливу місію. Згадаймо народження Ісаака, Самсона, Самуїла... Одразу ж можна зауважити, що великий наголос кладеться на сам факт надання імені довгоочікуваному сину Захарії і Єлизавети. Ангел не тільки сповіщає батькові про народження сина, але й вказує на те, як він повинен бути названий: «Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлисавета породить тобі сина, і ти даси йому ім’я Йоан» (Лк.1,13). Людині нашого часу, що часто вибирає ім’я своєї дитини досить випадково, це може здатись дивним. Проте для єврейського народу ім’я мало велике значення. У семітському світі ім’я виражає суть особи, визначає її життєвий шлях, вказує на її ідентичність, а тому його вибір був надзвичайно відповідальною справою. У випадку Йоана Хрестителя факт надання імені є особливо важливим. Він, з однієї сторони, вказує на абсолютну новизну Божого дару для Захарії і Єлизавети (адже ім’я Йоан не було присутнє в родоводі Хрестителя, було чимось незвичним для них – згадаймо, як здивувались сусіди і родичі з цього приводу). З іншої сторони, ім’я Йоан дивовижним чином вказує на місію і реальність Предтечі. Воно означає «Господь посилає благодать». Таким чином, з дивовижним приходом у світ цієї людини проголошується, що наблизився час благодаті, зичливості, божественної любові. Вже сам прихід Хрестителя у світ як малої дитини, не кажучи вже про його майбутню діяльність і проповідь як дорослого чоловіка, сповіщають світові: Господь посилає своєму народові благодать, ласку, спасіння. Він зглянувся над ним і послав йому Спасителя – Ісуса Христа. Тому Хреститель готує світ до приходу цього довгоочікуваного Месії, є Його предтечею вже у момент свого народження, ще будучи безмовним і безпомічним. Його батько пророчо провіщає почуте від ангела: «Ти ж, дитино, станеш пророком Всевишнього, бо будеш ходити перед Господом, щоб дорогу Йому приготувати» (Лк. 1,73). Таким чином, з мовчанки Захарії народжується останнє пророче слово Старого Завіту, з безпліддя Єлизавети – проповідник досконалого життя, дарованого Богом своєму народові. Заслуговує на увагу і спосіб життя Йоана Хрестителя. Ангел, звіщаючи Захарії новину про народження сина, між іншим говорить про його подвижницьке життя: «Він буде великий у Господа, ні вина, ні п'янкого напою не питиме, і наповниться Духом Святим ще з утроби своєї матері» (Лк.1,15). З цих слів видно, що Йоан Хреститель – святець. У чому ж полягає його святість? З приведеної цитати бачимо, що вона складається з двох елементів: з однієї сторони, з подвижницького і покаянного життя, а з другої – з діяльності в людині Духа Святого. Тільки свята людина здатна творити справжні чудеса – приводити людей до Бога, тому ангел й каже про Йоана: «Багато синів із Ізраїля він наверне до їхнього Господа Бога» (пор. Лк.1,16). І справді з євангельських розповідей знаємо, що за пустинножителем і святцем Йоаном йшло багато людей і каялись у своїх гріхах. Проповідуючи покаяння, Йоан Предтеча не звертав уваги людей на себе самого. Свою роль він визначив чітко і цілком смиренно: «Вони спитали його: «Що ж - Ілля ти?» - «Ні», мовив він. «Пророк ти?» - «Ні», відказав він. Тоді вони йому: «То хто ж ти такий – щоб відповісти тим, які нас вислали, що сам про себе кажеш?» Промовив: «Я - голос вопіющого в пустині: Вирівняйте путь Господню, - як ото пророк Ісая сказав» (пор. Йо. 1, 21-23). Йоан постійно вказував на Ісуса, на Агнця, а сам все далі йде в Його тінь, щоб все більше і більше простору робити для Того, чиє пришестя він проповідував. Йоан – це велика людина. Він зумів пізнати Сина Божого, і при цьому сам смиренно відійшов, щоб дати простір Сину Бога Живого: «Йому треба рости, мені ж маліти» (Йо. 3, 30). Постава Йона Хрестителя – це постава пророка. Ми знаємо і часто називаємо його як пророка. Але Христос нам говорить, що Йоан більше ніж пророк (пор. Мт. 11,9). Йоан Предтеча народився у священичій сім’ї. Окрім того, що його батько Захарія священик, також і мати Хрестителя – Єлисавета ­– з дочок Арона (Лк. 1,5), тобто зі священичого роду. Тому Йоан Хреститель продовжує це старозвітнє священиче служіння, але щоб вказати на Того, чиє священство є вищим, вічним, за чином Мелхіседека (пор. Євр. 7,11-17). Ще одним моментом, який слід підкреслити, є те, що євангелист Йоан проводить паралелі між особами Христа і Йоана Хрестителя. З біблійної точки зору посланець має такі самі характеристики, як і той, у чийому імені він говорить. Ось чому особа Предтечі описана євангелистом так само, як і Особа Ісуса Христа. Останні слова з опису народження Хрестителя вражають своєю подібністю з тими словами, що той самий Євангелист Лука згодом скаже і про самого Христа. Про Йоана він каже: «Дитя ж росло й скріплялося на дусі та перебувало в пустині аж до дня свого об'явлення Ізраїлеві» (Лк.1,80), а про Христа говорить так: «Хлоп'я ж; росло й міцніло, сповнюючися мудрістю, і Божа благодать була на ньому... Ісус же зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей.» (пор. Лк 2,40.52). Можна навіть провести паралелі між проповіддю Йоана про навернення і першими словами Христа. Про Хрестителя Євангеліє говорить: „І він перейшов усю землю Йорданську, проповідуючи хрещення покаяння для прощення гріхів” (Лк.3, 3 – 18). Про проповідь Ісуса знаходимо такі слова: «Із того часу Ісус розпочав проповідувати й промовляти: Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мт. 4,17). Таким чином Предтеча виступає як проповідник спасіння, попереджуючи місію Христа. Саме тому він такий важливий для історії спасіння. Ось чому його особі Церква приділяє такого великого значення. Цим портретом Предтечі показано образ не тільки того, хто попередив Христа, проповідуючи Його, але й того, хто Його наслідуватиме, проповідуючи Його смерть і воскресіння. Хреститель посвячений своєму Господу. Так само буде посвячений Господу і справжній учень, який наслідуватиме свого Вчителя у любові і вірі. Це – досконале наслідування, що охоплює весь період існування, від народження до смерті, як і Йоан Хреститель, який з материнського лона був покликаний до мучеництва за справедливість. Особа Йоана Хрестителя повинна стати прикладом і для кожного з нас. По-перше, на його прикладі ми бачимо, що Всемогутній Бог «потребує» слабкої людини, яка б готувала Його прихід. Саме тому кожен з нас може і повинен бути у цьому світі Господнім посланцем, пророком і свідком Слова. Проповідувати Христа є завданням кожного вірного, і у цьому сенсі Йоан Хреститель є ідеальним прикладом до наслідування. По-друге, Йоан Хреститель є взірцем, як саме слід проповідувати Христа і правду – жертовною і цілковитою самопосвятою. Дорогі брати і сестри, молімо Предтечу Господнього Йоана, щоб він і в нас, як колись в народі юдейському, приготував шлях Спасителеві. Очистьмо свої душі від гріхів, бо таке благовоління Боже. Всі ми однаково покликані до повноти християнського життя і до досконалості в любові. Саме тому кожен з нас може і повинен бути у цьому світі Господнім посланцем і свідком Слова. Свідчити Христа є завданням кожного віруючого, й у цьому значенні Йоан Хреститель є ідеальним прикладом. Наслідуймо смиренну поведінку Йоана Хрестителя, тоді ціле наше життя буде спрямованим на те, щоб давати можливість зростати у собі й у світі Господеві, а самому, маліти. В цьому нехай допоможе нам Господь молитвами Пречистої Владичиці нашої Богородиці, святого Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана і всіх святих, що стоять біля престолу Божого і невпинно моляться за душі наші. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 7 липня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на четверту неділю після Зіслання Святого Духа (2023)

04 липня 2023
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Євангеліє четвертої неділі після П’ятидесятниці розповідає про оздоровлення слуги сотника з Капернауму. Ісус простує однією з вулиць міста, за ним ідуть люди, римський сотник наближається до Ісуса і висловлює Йому своє прохання, що стосується хворої людини, яка не могла прийти сама (пор. Мт. 8, 5-6). Мабуть, цей сотник чув про силу Ісуса, чув про те, що Ісус оздоровляв хворих людей. Цей римський військовий, звичайно поганин, мав під своєю владою воїнів, але ця посада не створила для нього жодних перешкод поважати своїх підвладних. Коли один з його слуг важко нездужав, представник римської влади упокорюється перед Ісусом, учителем із Назарету, і просить у Нього допомоги для слуги. Цю подію записав також і євангелист Лука (пор. Лк. 7,1-10). Він звернув увагу на деякі описові деталі, а саме на те, що той слуга був дорогий для сотника. Лука також розповідає, що юдейська старшина наполегливо просила за сотника: «Він достойний, щоб ти йому зробив це…» (пор. Лк. 7,4). Вони просять за сотника-окупанта, який мав слідкувати, щоб не було повстання, тому що він був достойною людиною, поважав народ, серед якого жив. Для євангелиста Луки було важливо підкреслити те, що бути милим Богові не залежить від крові чи раси, але від страху Божого і любові до ближнього (пор. Ді. 10, 35).  «Коли Господь Ісус пообіцяв, що прийде у дім сотника, щоб вилікувати його слугу, той відповів: Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає. Називаючи себе негідним, він виявив свою гідність, щоб Христос увійшов не тільки в стіни його дому, але і в його серце», –  каже святий Августин. Почуття недостойності не принижує людину, а що більше: збільшує віру в Божу силу зцілення. Сотник має це довір’я у Христове Слово, до якого євангелист хоче нас допровадити. Це є певне досвідчення Божої сили також і за Його відсутності. Сотник, який не може піти до Ісуса, вже Його навіть не просить, щоби прийшов  — він вірить в успішність Божого слова. Ось це кінцевий пункт віри сотника: змушений крайньою потребою, почувши від інших про Ісуса, свідомий неможливості прийти до Нього, прибігає до посередництва інших, а проінформований, що Ісус надходить, він бачить свою убогість. З цієї зустрічі народжується безмежна віра у Боже слово. У такому місці потреба людини зустрічає Божу силу. «Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає» (Мт. 8,8). Ісус на ці слова сотника відповідає, що ні в кого в Ізраїлі Він не знайшов такої віри (пор. Мт.8,10). Святий Іван Золотоустий, коментуючи цей уривок пише, що віра сотника була набагато більшою від тієї, яку мали ті, що спустили розслабленого через покрівлю (пор. Мк 2,1-12; Лк 5,19). «Він ясно знав, що достатньо і одного веління, щоб лежачий встав, тому вважав зайвим приводити його», –  каже святий Йоан Золотоустий. Як сотник прийшов до такої віри? Не читав Писання, не знав Закону, пророцтв. Можемо сказати – зі щоденного досвіду свого життя як гідної людини. Він знав, що означає мати владу, дати наказ, він знає про силу слова. Його піддані виконували його слова, але його слово було безсилим, щоб оздоровити слугу. Проте він вірить у силу Ісусового слова. «Погани, які не шукали праведности, осягли праведність, і то праведність, що від віри; Ізраїль же, що шукав закону праведности, не досяг закону праведности», – каже апостол Павло (Рим 9,30-31). Сотнику не потрібно було, щоб Христос приходив до хворого, йому достатньо було лише Його слова. Своєю вірою цей сотник виявляє силу Божого слова. І наша віра має базуватися на цьому Слові. Це те Слово, яким Бог творить, об’являє Себе і яким спасає. Ця подія відбувається після нагірної проповіді, в якій Ісус з Божественною владою навчає словом, а опісля тим самим словом діє – зціляє. «Він послав своє слово й вилікував їх, і врятував їх із могили» - каже Псальмоспівець (Пс. 107, 20). Його слово є живе і діяльне. Він сам є Словом Отця. Сотник потребує цього слова, яке стало подією спасіння. І це є своєрідна притча про Слово, яке відходить і приходить є дане і прийняте, вимовлене і виконане. Почуте слово сотника провадить до його виконання також і на площині людській. Слова Господа неможливо не почути, а воно доконує те, про що мовить, адже Йому все цілком послушне. Якби хтось не хотів слухати слова свого начальника – сотника, був би визнаний за винного, і дійшло б до його покарання. Невиконання слова Господа не веде до покарання. Вже саме невиконання Його слова є карою, яка провадить того, хто його не почув, до поганого самопочуття і болючого очікування Господа милосердя, Який є терпеливим і ніколи не забирає свого благословення. Таким добрим посередником між Ісусом і поганами є апостол Павло, вчитель любови, який буде поганам голосити Ісуса, буде заступатися перед Ним за них і допровадить їх до того, що досвідчать сили Його спасительного слова. Власне, завдяки вірі Ізраїля поганин має доступ до Божої обітниці. Бо віра є єдиною для всіх! Звідси і походить місійна свідомість Церкви у євангелиста Луки. Поганин не іде до Христа. Не може! Не є гідний! То Христос хоче піти до нього і прибуває із силою свого слова через посередництво Ізраїля, спільноти Божого люду. Пізнання Ісуса походить від інших за посередництвом слухання, так само й у доступі до Нього є посередниками інші. «Висилання старших юдейських», які є наче міст між Ісусом і поганином, є характерним для євангелиста Луки. Ізраїль виконує функцію тайни спасіння для поган, щоб кожна людина побачила спасіння Боже (пор. Лк 3, 6). Необхідно підкреслити, що чудо відбувається за відсутності Ісуса, завдяки вірі поганина у силу Божого слова, почутого лише через ізраїльських посередників. Це є стан поган, які приходять до віри через пасхальні події, слухаючи Слово за посередництвом Церкви. Ісус голосив спасіння вбогим через своє слово, проте тепер воно є діяльніше і діє навіть за Його відсутності, довершуючи спасіння кожного, хто його приймає із вірою, у покорі та довірі. Ісус не говорить: «Нехай твій слуга буде здоровий», але говорить: «Йди, хай тобі станеться за твоєю вірою!» (пор.Мт.8,13). Те, що в цю хвилину відбулося оздоровлення, говорить, що сотник був людиною віри, отже належить до нового народу Божого, що покликаний прийняти спасіння. Це віра, яка приводить до оправдання, а отже і до спасіння. Так сталося з Авраамом, який увірував, і йому це було пораховано за оправдання (пор. Рим. 4,9), і була дана обітниця його нащадкам. Це віра сотника веде до оправдання, а отже і до спасіння, так як віра Авраама. Тому правдиві нащадки Авраама – це, насамперед, ті, що увірували. Люди, які на прохання сотника, були посередниками у місії оздоровлення, свідчать, що воно здійснилося. Сталося це завдяки вірі сотника в Ісуса Христа. Слово Ісуса є зерном, яке може бути прийняте і може вирости лише у землі віри. Без віри зерно Слова не може перемінитися у «дерево», а його сила залишиться безплідною. Євангельська благовість про сотника служить для оживлення нашої віри. Описуючи цю подію, євангелисти запевняють нас, що Боже Слово безперечно є дієве, але лише для того, хто має віру: «…все можливо тому, хто вірує» (пор. Мк. 9, 23), бо для Бога немає нічого неможливого (пор. Лк 1, 37). Хто немає такої віри, може завжди кликати разом із батьком глухонімого: «Вірю Господи, поможи моєму невірству» (пор. Мк. 9, 24). Плекаймо й ми таку віру і впевнено прямуймо з нею шляхами нашого життя. Дорогі у Христі, в четверту неділю після Зіслання Святого Духа Українська Греко-Католицька Церква відзначає празник Всіх Святих Українського Народу. Це свято постало рішенням Синоду єпископів нашої Церкви, який таким чином закликає нас вшанувати праведних синів і дочок українського народу, які просіяли святістю. Невипадково ми святкуємо його невдовзі після дня П’ятидесятниці, адже саме завдяки Зісланню Святого Духа ми маємо плоди діяльності Його благодаті серед українських християн. Коли ми у цей день говоримо про «всіх святих», то маємо на увазі не лише офіційно проголошених Церквою святих через особливий процес канонізації, не тільки тих преподобних, мучеників, святителів, ісповідників, безсрібників, чудотворців, яких бачимо на іконах і до яких молимося під час богослужінь. До всіх святих українського народу належать і незліченна кількість невідомих святих наших братів і сестер у Христі, які добре сповнили шлях свого християнського вдосконалення: гідно несли свій монаший подвиг, були зразковими священиками, взірцево виконували своє мирянське покликання. Це ті тисячі людей, які жили поруч з нами та у важких економічних і політичних обставинах не втрачали  людського обличчя, не йшли на компроміс зі своїм сумлінням, протиставилися багатьом спокусам, віддали життя своє за ближніх, виявивши найбільший прояв любові. Це та незліченна кількість християн, які сумлінно сповняють Божі й церковні заповіді, Христові блаженства, не уявляють свого життя без Святих Таїнств Церкви... Багато є святих, яких життя та подвиги Церква поки що не встигла дослідити, а тому вони не є проголошені чи канонізовані. Молімося сьогодні, щоб Господь і їх прославив славою святих і вони стали відомі цілому світу. Серед таких – мученики й ісповідники ХХ ст., яких було багато серед нашого народу, але які, на жаль, поки-що не проголошені святими чи блаженними. З-поміж них – два великі мужі нашої Церкви: Праведний Митрополит Андрей (Шептицький) та слуга Божий Патріарх Йосиф (Сліпий). Молімося за їх прославу і якнайшвидшу беатифікацію та канонізацію. Просімо нашу небесну Матір, прославлену у чудотворній іконі Неустанно Помочі, щоб прийняла під свою особливу опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами. Молімося за свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, бо молитва має велику силу. Молімося до Богоматері «в молитвах невсипущої і в заступництвах незамінного уповання», щоб Вона допомагала нам там, де ми змушені констатувати людську безсилість. Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви всіх нас до Сина свого, а Бога нашого, щоб Він простягнув свою могутню десницю і захоронив народ наш, бо Господь є Богом миру, і ми знаємо, що не від людини приходить перемога, і не зброя вирішує все, а Божа сила. Боже, подаруй Україні мир, звільни Україну від загарбника-окупанта. Подаруй українському військові та українському народові перемогу над супостатом, бо Твоя є сила і слава навіки. Амінь!   + Ярослав 2 липня 2023 року Божого,м. Дрогобич  Детальніше...

Проповідь на Зіслання Святого Духа (2023)

04 червня 2023
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри!  Ми зібралися сьогодні в Божому храмі, як і апостоли на п’ятдесятий день після Христового Воскресіння, аби таїнственно пережити разом з ними історичну подію Зіслання Святого Духа. Разом з Христовим Різдвом і Воскресінням свято П’ятидесятниці належить до найбільших свят нашого церковного року. Спираючись на спадщину Святих Отців Церкви, ми споглядаємо цю подію як безперервний процес в історії спасіння. Його часовими «віхами»  стали оживотворення Святим Духом усього, що сотворив Отець; утішання людини Обітницею після її гріхопадіння; «ведення» людства від неповноти його понять до зрілого й усвідомленого очікування Месії. Це очікування плекав і надихав Святий Дух, Який «говорив через пророків». Старозавітний вибраний народ у давнину щорічно святкував три великі празники: Пасхи, П’ятдесятниці і Кучок. Свою назву сьогоднішнє свято отримало від того, що це був п’ятдесятий день після празника Пасхи. П’ятидесятниця була спогадом про надання через Мойсея Божого Закону на горі Синай у п’ятдесятий день після виходу Ізраїльського народу з Єгипту. Також старозавітна П’ятидесятниця була святом жнив і подяки. Того дня, за приписом закону, до Єрусалиму приходили юдеї з усіх усюд, навіть з далеких країв діаспори, щоб подякувати Богові за земні плоди та зложити з них у Єрусалимському храмі свою жертву. Апостоли і перші християни продовжили святкувати Пасху і П’ятидесятницю, але наповнили ці свята новим сенсом. Пасха була не просто спогадом про вихід з Єгипетської неволі, а пережиттям Христової Пасхи-Переходу від смерті до життя, якою Він звільнив людину від підлеглості гріху і смерті. А у п’ятдесятий день після Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа свята Церква святкує Зіслання Святого Духа на апостолів, яке якраз відбулося у день, коли до Єрусалиму зійшлися юдеї, аби святкувати старозавітню П’ятидесятницю. Про цю подію Діяння апостолів розповідають нам такими словами: «Як настав день П’ятдесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці» (Ді. 2, 1). Знаємо, що на п’ятдесятий день після Пасхи апостоли були зібрані в тій самій світлиці, де була започаткована Тайна Євхаристії, а потім відбулася зустріч з Воскреслим Христом. Саме там вони відкрили в собі силу Духа Святого, який зійшов на них. Святе Письмо навчає нас, що Святий Дух є Духом Христа і що Ісус, як чоловік, мав повноту Духа Святого, який являв усі Його вчинки. У Новому Завіті читаємо, що Дух Святий водив Ісуса (пор. Мт.4,1), а Його слова були повні Святого Духа. Коли ж Ісус довершив діло відкуплення і приготувався, щоб залишити цей видимий світ, то залишив апостолам свій найцінніший дар – повноту Святого Духа. Тож Зіслання Святого Духа це – наче вінець і печать на ділі спасіння людського роду, що його довершив Божий Син через свої страждання, смерть і воскресіння. «Прийміть Духа Святого, – каже Ісус апостолам після воскресіння, – кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо. 20, 21–22). Святий Дух, є «полум’ям, що спалює гріхи» та «творить нових людей». Ісус дарує апостолам Святого Духа для того, щоб надихнути на місію. У день П’ятидесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христової Благовісті, отримавши Його, вони стануть «свідками Христа в Єрусалимі, в усій Юдеї і Самарії, і аж до краю землі» (Ді. 1,8). У цей день починає діяти Христова Церква, яку Святий Дух провадить, просвічує, освячує і оберігає впродовж земної історії. Під час першого сотворення Бог Отець дихнув свого Духа в неживу матерію і так почалося життя на землі. Під час П’ятидесятниці Бог вдихає в Христових послідовників нового Духа, і так розпочинається нове життя – Церкви. Розповідаючи про подію Зіслання Святого Духа, Діяння апостольські згадують і про присутність при цьому різних народів, які дивуються: «Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову: партяни, мідяни, еламії, і мешканці Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту й Азії, Фригії і Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни, що тут перебувають, юдеї і прозеліти, крітяни й араби – ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?» (Ді.2, 8-11). Біблійні науковці і коментатори пояснюють, що, перераховуючи відомі на той час народи, священний автор підкреслює, що від самого початку Церква є вселенською або католицькою, і що її вселенськість не є пізнішим наслідком приєднання різних спільнот. Святий Дух від самого початку створив її як Церкву всіх народів. Вона обіймає увесь світ, долає всі расові, класові та національні кордони, об’єднує людей у сповідуванні Триєдиного Бога. Святий Дух оживляє Церкву. Вона не походить з волі людини, з її роздумів, вмінь чи організаційних здібностей, бо інакше вона вже давно б згасла, як проминає кожна людська річ. Христос же обіцяє, що адові ворота не подолають Церкви (пор. Мт.16,18). Церква – Христове Тіло, оживлене Святим Духом. Він же є Гарантом здійснення її в історії задуму Отця, вершиною якого стане славне Зновупришестя Божого Сина, коли «все» сповниться Богом.  Празник П'ятидесятниці запрошує нас до визнання нашої віри у присутність і дію Святого Духа, щоб призивати Його зшестя на нас, на Церкву і на увесь світ. Святий Дух є даром, що Христос випросив і постійно випрошує у Небесного Отця для Своїх друзів. Через Сина Божого, Який помер, воскрес і вознісся до Отця, сходить на людство Божий подих – Святий Дух. Тим самим, там, де панували поділи та відчуженість, народжується єдність та порозуміння, розпочинається процес об'єднання поділеного та розсіяного людського роду у нове тіло, тобто Церкву. Єдність є наслідком Божого діяння, вона є «візитною карткою» християнської спільноти продовж усієї її історії. У празник П'ятидесятниці Святий Дух являється як вогонь, що зійшов на Ісусових учнів та дарував їм новий Божий запал. Апостоли, разом з вірними різних спільнот, донесли цей Божий вогонь аж до краю землі, бажаючи відновити лице землі. Наскільки відмінним є цей вогонь від вогню воєн та бомб; як відрізняється вогонь, запалений Христом, від вогню, запаленого диктаторами різних епох, навіть нашого ХХІ століття, що залишають за собою зруйноване життя, спалену землю, біль і горе людства. Божий вогонь є вогнем палаючого куща (пор. Вих. 3, 2), що горить, але не згоряє; є полум'ям, що палає, однак, не руйнує, а навпаки, виявляє найкращі і найправдивіші сторони людини. Дозвольмо, щоб вогонь Святого Духа доторкнувся до нас. Це є необхідним для нашого переображення, для нашого спасіння! Дорогі в Христі, у 2023 році виповнюється 1035-та річниця Свято-Володимирового Хрещення Руси-України та 30-річчя від заснування Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ці важливі події в житті нашої Церкви є доброю нагодою подякувати Богові за незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Наша єпархія − спадкоємиця однієї з найдавніших єпископських кафедр Київської Церкви – Перемишльської (ХІІІ ст.). Про її канонічне заснування оголосив Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) 12 липня 1993 р. Б., невдовзі після того, як наприкінці 80-х − на початку 90-х рр. ХХ ст. УГКЦ почала відновлювати свої церковні структури після десятиліть переслідування безбожним комуністичним режимом. Синодальна постанова містить слова з книги Діянь святих апостолів: «Сподобалося Святому Духові і нам...» (пор. Ді. 15, 28), адже кожен Синод Єпископів − це подія П’ятдесятниці. Тож Самбірсько–Дрогобицька єпархія народилася як плід локальної П’ятдесятниці в українському народі. Єдина, свята, соборно−католицька й апостольська Церква утворена з помісних Церков, однією з яких є й наша Українська Греко-Католицька Церква. Церковне тіло кожної помісної Церкви твориться з єпархій, а ті − з парафіяльних громад. Апостол Павло у своїх посланнях називає Церкву Тілом Христовим, а нас – Його членами (пор. 1 Кор. 12, 27). Це означає, що через нас Господь діє в цьому світі, а ми творимо єдність і потрібні одне одному. Ми різні, але рівні у своїй гідності. У цьому Тілі кожен з нас має своє особливе незамінне місце і значення. Своїми талантами, які дарує нам Бог, ми доповнюємо один одного. Жоден із дарів не дається віруючому для особистого користування, але для того, щоб ним ділитися для розбудови нерукотворного храму, живими цеглинами якого ми є. Тому в Церкві не можна бути споживачем чи спостерігачем, але всі ми покликані ділитися своїми талантами. У нашому народі вірність Української Греко-Католицької Церкви з особливою силою проявилася в часи жорстоких переслідувань та утисків, у період бездержавності й національно-визвольних змагань. Наша Церква завжди була люблячою та вірною Матірʼю, яка розділяла зі своїми дітьми долю й недолю, надії та сподівання. Так було і в минулому столітті, так є і тепер, в умовах жахливої та немилосердної воєнної агресії, яку Московія веде проти нашого народу. У часи підпілля в другій половині ХХ ст. присутність Церкви на теренах нашої єпархії була надзвичайно живою. З вдячністю згадуємо єпископів, священників, богопосвячених осіб і боголюбивих мирян, які своєю вірністю Христові й Католицькій Церкві заклали живу та непорушну підвалину майбутньої Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Духовенство та вірні нашої єпархії як свідомі громадяни виборювали й утверджували нашу державність упродовж років незалежності, а тепер захищають її перед ворогом-окупантом, заручившись безнастанною молитвою всієї церковної спільноти. Сьогодні висловлюємо щиру вдячність воїнам-захисникам, волонтерам і добровольцям, медикам і лікарям, а особливо нашим капеланам, які несуть світло Божої благодаті й любові туди, де війна приносить страх, смерть і руїну. Запитаймо себе, у чому полягає таємниця стійкості, мужності українського народу, який упродовж століть долає непрості випробування, а останніми роками знову протистоїть новітній імперії зла? Секретом нашої стійкості є сила Божа, яка постійно в нас народжується, оновлюється, проявляється навіть у нашій немічності. Цю силу дає нам Бог, Який є Господом сил (пор. Пс. 23, 10). Українці керуються не ненавистю до чужого, а любов’ю до свого. Ця любов – одна з тих християнських цінностей, які плекаємо в собі від часів Свято-Володимирового Хрещення. Сьогодні вона виявляється в жертовності захисників, у невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів людей, у щирій, тихій молитві. Продовжуймо й надалі плекати в собі цю християнську любов, яка народжує героїв, і попри весь біль, який охоплює нас у ці важкі хвилини воєнних випробувань, уникаймо ненависті, бо вона породжує злочинців. Докладаймо зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність і не опуститися до нелюдяності. Залишаймося воїнами світла й добра! Прислухаймося до слів апостола Павла, який закликає: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). Дорогі брати і сестри, напрям нашого земного паломництва вказує нам Церква-Мати, яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників. Церква вбачає свою місію в тому, щоб бути справжньою духовною провідницею нашого суспільства, сприяти утвердженню гідності людини, християнських та загальнолюдських цінностей, які були защеплені на українській землі, – це той надійний фундамент, на якому тримається державність, суспільно-громадські відносини та культурна самобутність нашого народу. Тож дякуємо Христу Богові, Який 1035 років тому відвідав наш народ і впродовж усього цього часу ростив Свою Церкву (пор. 1 Кор. 3, 7), посилаючи численних жертовних працівників у Христовий виноградник. Ми також прагнемо скласти вдячність всім, хто ці 30 років великодушно підтримував розбудову церковного життя на теренах нашої єпархії. Дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі Ви – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки Вам, Господнім помічникам – щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою Матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Дякую всім Вам та молю Господа, щоб продовжував спрямовувати Ваші стопи шляхами Божого Промислу, наповнюючи Своєю божественною любов’ю та скріплюючи Своєю благодаттю. У ці дні відновімо нашу віру у Христа Воскреслого, поручаймо Йому себе, наших захисників, наш народ та його провід з твердою вірою, що після Страсної п’ятниці обов’язково настане великодній світанок Воскресіння. Наближаймо його своєю витривалою молитвою, ділами милосердя, жертовною любовʼю. Пам’ятаймо про всіх, хто воює на фронтах − духовних і тілесних, особливо наших незламних воїнів, відданих душпастирів і невтомних волонтерів, поранених і полонених, щоб у своєму терпінні вони відчували підтримку, любов і вдячність всього народу, а передусім − Божу милість і безнастанну Божу підтримку. Просімо Духа Святого, щоб обнови нас, подай нам силу, навчив нас бути носіями і оборонцями правди. Нехай Дух Святий зійде сьогодні на Україну, утре наші сльози і обновить лице української землі, щоб на нашій землі, «врага не було, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі»! Амінь! + Ярослав 4 червня 2023 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Проповідь в Неділю Святих Отців І Нікейського Собору (2023)

30 травня 2023
Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні, у неділю по Вознесінні Господа нашого Ісуса Христа, Церква святкує пам’ять Отців І Вселенського Собору, який відбувся у далекому 325 р.Б. Сьогодні тут, серед нас, зібраних на Божественній літургії, невидимим чином присутній Господь. Наша молитва отримує особливу силу, бо з нами у Святому Дусі до Небесного Отця молиться Ісус Христос (Мт.18, 20). Ось чому такою важливою є спільнотна молитва і наша присутність у храмі. Ось чому християни збираються разом. Ось чому ми готуємо для нашого молитовного зібрання особливе приміщення – Божий храм. Ми будуємо його величним, надаємо йому гарної форми, прикрашаємо його найкращими витворами мистецтва – все це тому, що він є не тільки можливістю нашої зустрічі між собою, а місцем нашої зустрічі з Господом, Котрий серед нас перебуває. Ми збираємось у храмі на молитву, ми молимось приватно і спільно в наших домівках. Чому вона така важлива? У чому її сенс? Як вона має виглядати? Помогти усвідомити це нам дещо допоможе сьогоднішнє свято. Минулого четверга ми відсвяткували Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа. Після того як учні Христові розстались із своїм Учителем на Оливній горі, вони пішли молитися в зачиненій горниці, очікуючи дарування Святого Духа. В Апостольських діяннях про це читаємо: «Тоді вони повернулися в Єрусалим, з гори, що зветься Оливною ...і всі вони пильно і однодушно перебували на молитві разом з Марією, Матір’ю Ісуса, та з його братами» ( Ді.1, 12-14). Отож наша подячна молитва відбувається у тому час, коли Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після свого вознесіння на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Пресвята Богородиця, яка впродовж всього свого життя, від першої його хвилини, досвідчувала дію Святого Духа. Своєю молитвою Вона випрошує у Сина дар П’ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом з Матір’ю Ісуса. Першість молитви – це євангельський закон, якого навчилися і який зберігали також Христові апостоли і саме тому після Його вознесіння, вони не почали відразу діяти, проповідувати, а пішли молитися. Молитва Церкви в сіонській горниці має кілька особливостей, що вказують на те, якою повинна бути справжня молитва. Перша властивість цієї молитви полягає утому, що вона є однодушною. Ця умова залишається актуальною завжди, а особливо у наш час роз’єднання і ворожнечі та війни. Апостольська Церква була міцною та успішною у проповіді Євангелія, бо мала Духа єдності, однодушності. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить для того, щоб усунути з наших родин, з наших парафіяльних спільнот, з Церкви поділи, ворожнечу і непорозуміння. Христос перед своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для своєї Церкви «Щоби всі було одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (Йо. 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою  нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити. І ще на одну властивість молитви варто звернути нашу увагу. А саме, молитися слід з Пречистою, Преблагословенною, Славною Владичицею нашою Богородицею і Приснодівою Марією, адже вона – Мати Церкви. Її молитва очищує, освячує, стяжає Святого Духа. Діва Марія, яка колись з апостолами молилася про дар Святого Духа для Церкви, молиться про Його прихід також сьогодні, разом з нами. Образ Церкви, яка молиться разом з Марією, підкреслює першість і виняткове значення молитви. Просімо Богоматір, щоби була разом з нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви і донесла їх Синові своєму і Богові нашому, щоб Він спас душі наші. Краще пізнати суть молитви нам допоможе й сьогоднішнє євангельське читання. З нього дізнаємося, що молитва – жива розмова з Богом. Євангелист Йоан розповідає про т.зв. «архиєрейську молитву» Христа. Нею Ісус звертався тоді (і не перестає звертатися сьогодні) до Небесного Отця про заступництво за людський рід. Слова молитви, які Господь промовляє перед своїми стражданнями, подібно як пролог у Євангелії від Йоана (1,1-18), передають нам глибину таїнства відносин Ісуса з Отцем і з усім творінням. В цій молитві мова йде про невимовну любов між Отцем і Сином. Ця любов була дарована учням і вона також увінчує «заповіт» Ісуса для нас, Його послідовників. Цей заповіт, як і кожний інший, передає спадкоємцям блага, які заповідає. Чим глибше ми сягаємо в це невичерпне джерело, тим більше знаходимо. Це той момент, який переповнює нас не лише відчуттям, що ми знайшли щось цінне, але й переконанням, що ми потрапили у скарбницю, ба більше, всередину діаманту, такого ж великого, як весь всесвіт, і такого ж нескінченного, як сам Бог. Кожне слово є його унікальним і сяючим відблиском, який пробуджує все нове і нове захоплення. Молитва допомагає нам пережити важкі моменти і виклики нашого життя. Перед Тайною вечерею, як зазначає євангелист Йоан, любов Ісуса до своїх знаменує прихід Його години: «Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що вибила його година переходу з цього світу до Отця, полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (Йо. 13,1). Це – година прослави Сина Чоловічого, яку Господь заповів ще в Кані Галилейській (пор. Йо.2,4). Розпочинається вона в момент Його помазання миром у Витанії (Йо.12,23). Ісус приймає її, незважаючи на тривогу, яку ця година несе з собою. Це – година пшеничного зерна, яке помирає, щоб принести плід (Йо.12,24). Божий Син переживає цю годину як вияв любові до Отця і братів, як час Його прослави (Йо.13,31). Однак перед Ісусом предстоїть ще боротьба з князем цього світу, коли всі Його покинуть, тільки Отець буде з Ним (Йо.16,32). Ісус шукає прослави Отця і задля прослави Отця віддає своє життя, виявляючи цим також свою любов до людського роду. Ісус говорить про свою «владу над усяким тілом», яку Він отримав від Отця з цією єдиною метою: «Дарувати життя вічне тим, яких Отець передав йому» (Йо. 17,2). Ісус прийшов до всього людства, для спасіння світу, що є виявом любові Отця, але не всі Його приймають, і тільки ті, хто в Нього вірують і прославляють Отця, отримують життя вічне. «А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного істиного Бога, і тобою посланого — Ісуса Христа», — читаємо у Євангелиста Йоана (Йо.17,3). Таким чином Ісус Христос дає нам можливість брати участь у славі самого Бога: «Бо жива людина є славою Божою», — пише святий Іриней Ліонський і відразу додає, — «а людське життя полягає у спогляданні Бога». Молитва християнина має бути не егоїстичною, а альтруїстичною. Ісус молить Отця за своїх учнів. Він просить про три речі для своїх учнів: берегти їх («Заради імени твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав, щоб були одно, як ми»! – Йо.17,11); захистити їх («щоб зберіг їх від лихого» - Йо.17,15); освятити їх («освяти їх у твоїй істині: слово твоє – істина» – Йо.17,17). Молитва християнина – середник його освячення. Євангелист Йоан пригадує нам, що спочатку учні належали до світу, бо Син вибрав їх від світу, а Отець відділив їх від світу (Йо. 15,19). Радикальна відмінність між учнями і світом підкреслює радикальність вимог християнської благовісті. Людина є покликана до святості, щоб бути творцем оновленого світу у Божій славі. На-жаль, наша епоха видається більше епохою технічних відкриттів, глобалізації та секуляризації, а сьогодні ще і війни московії проти нашого народу. Ми знаємо, що Ісус переміг ненависть, страждання, гріх і смерть та обезсилив диявола через свої страждання своєю любов’ю до людського роду. Сьогодні ми є свідками, як воїни, волонтери, люди патріоти доброї волі перемагають жахіття війни любов’ю до своєї Батьківщини, солідарністю з нашими воїнством, страждаючими, зрозумінням і любов’ю до тих, кого вона найбільше зранила. Ми кажемо сьогодні цілому світові, що війна в Україні є війною між добром і злом. Можливо, це є наша історична місія вже вкотре захистити Європу від азіатського загарбника, як це було у часи орди, які приходили на нашу землю. Тому для нас молитись за перемогу означає молитись за сповнення історичної місії, яку сьогодні покладає на нас Господь, довіряймо Божому провидінню про яке сьогодні навчає нас Господі. Також сьогодні святкуючи неділю Святих Отців І Нікейського Собору, ми літургійно споминаємо їх і молитовно єднаємося з ними. Вони захистили правдиву віру від лжеучителів, зберегли її і передали нам у спадщину через Символ Віри. За цю віру страждали тисячі мучеників і нашої святої Церкви. Сьогоднішнє свято пригадує нам про обов’язок берегти її, відважно свідчити Божу правду у сучасному світі, бо й сьогодні залишаються актуальними слова, що ми чули в читанні апостола: «Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада» (Ді.44, 29). Дорогі в Христі, в нашій Церкві від Вознесіння до Зіслання Святого Духа розпочалась Декада місійності. Упродовж десяти днів ми разом, як Церква, молимося за місійність наших парафій, єпархії та всієї нашої помісної Церкви. Очікуючи Духа Святого, слухаємо Боже слово, у якому Господь нам допоможе зрозуміти, що ми маємо зробити в цьому світі, а також роздумуватимемо, як нам поділитися нашою вірою в Бога з іншими людьми. Нехай це наше молитовне зібрання сьогодні скріпить нашу віру, щоб світ пізнав правдивого Бога, в Якому ми живемо і спасаємось – Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. Маємо зробити живою нашу християнську віру, котру ми прийняли від прабатьків, і, збагативши її власним щирим християнським життям, служінням Богові і ближнім, передати її як скарб прийдешнім поколінням. Навчімося відваги від перших християн, щоби і ми були добрими християнами всюди, де Бог нас кожного дня посилає. У ці дні коли Церква приготовляє нас до Зіслання Святого Духа огорнімо молитвою кожного нашого воїна, всі родини наших військовослужбовців, усіх постраждалих від війни, всіх людей доброї волі, які живуть неустанною турботою про захисників нашої Вітчизни. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародна підтримка додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та дочасне й вічне добро рідного народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 28 травня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на Вознесіння ГНІХ (2023)

25 травня 2023
Сповнивши промисел щодо нас, і те, що на землі, з’єднавши з небесним, вознісся ти у славі, Христе Боже наш, ніяк не відлучаючись, але невідступно перебуваючи, Ти кличеш до тих, що люблять Тебе, Я з вами і ніхто проти вас. Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі драти і сестри! Кондак нинішнього свята передає сенс події Вознесіння Господнього. Зі Святого Писання дізнаємося, що Ісус Христос, після свого воскресіння перебував на землі ще сорок днів і з’являвся своїм апостолам та учням. Весь цей час Господь навчав, давав своїм послідовникам вказівки на майбутнє, напоучував у розумінні Священного Писання, заохочував до проповідування Євангелії по всьому світі. Він також пообіцяв учням зіслати Святого Духа, котрий укріпить їх у вірі та дасть відвагу в розумінні й свідченні про Нього у світі. У своєму Вознесінні Ісус Христос повертається до слави, що належала Йому завжди як Сину Божому співістотному з Небесним Отцем. Він повертається до неї в людській природі, яку прийняв від Марії – Пресвятої Богородиці, і несе з собою прославлені знаки терпіння. Він повертається до Отця як Відкупитель людства, щоб зіслати нам дар Святого Духа, що дає життя та утішення. Таким чином Вознесіння Господнє проголошує надію людству. Сучасній людині, незважаючи на здобутки науки і техніки, так загрожує втрата основоположного сенсу життя. Але саме у таїні Вознесіння вона знаходить сенс свого покликання. Людська природа Христа є також нашою людською природою: у своїй особі Христос назавжди з’єднав Бога з історією людини, а людину з Небесним Отцем. «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (пор. Мт. 28:20). Про свято Вознесіння дуже влучно говорить папа Венедикт XVI у книзі «Ісус із Назарету»: «У вознесінні Ісус йде не кудись до далеких небесних світил, а входить у спільність життя і влади з живим Богом, у стані вищості Бога понад усяким простором. Тому він не «пішов геть», але завдяки самій Божій могутності завжди присутній тепер з нами і для нас. У прощальних промовах Євангелія від Йоана Ісус саме це говорить своїм учням: «Відходжу і до вас повернуся» (Йо. 14, 28). У цьому стихові дивовижно виражена своєрідність «відходу»... Його відхід одночасно є «приходом», новим способом близькості, тривалої присутності, радості, про яку йде мова в Євангелії. Оскільки Ісус є біля Отця, Він не є далеко, але близько до нас. Тепер Він вже не в одному окремому місці світу, як перед Вознесінням, тепер у своїй могутності, що перевершує для всіх усякий простір, Він присутній поруч з усіма і йому моляться всі – протягом цілої історії – і в усіх місцях». Коли в священному писанні чи богослужбових текстах згадується «небо та землю», то йдеться не про фізично-просторовий вимір нашої дійсності, а про інший вимір, іншу грань реальності.  «Небо» є «простором», в якому перебуває Бог, це Божий вимір життя і реальності, а «земля» – «простір», в якому перебувають люди. Той, хто перебуває на небесах (у біблійному розумінні), може одночасно знаходитися і в будь-якій точці землі. Тому Ісус після свого вознесіння став доступним всім і всюди. А разом з тим Він стає володарем землі, адже в біблійному розумінні, Той, Хто перебуває на небесах, є Володарем, Господом усієї землі. Це засвідчують слова наприкінці Євангелія від Матея, якими Ісус звертається до Своїх учнів: «Дана мені всяка влада на небі і на землі» (пор. Мт. 28, 18). Господь наш Ісус Христос видимо і урочисто зійшов на небо, щоб відкрити шлях невидимій благодатній дії Святого Духа, бо всі особи Святої Тройці приймають участь у нашому спасінні. Діло відкуплення людства було звершене Ісусом Христом, а діло благодатного освячення належало звершити Святому Духові. Возносячись на небо, Христос наш Спаситель відкрив всім віруючим в Нього благодатний шлях до Отця. Цим шляхом вірності заповідям, самовідданної посвяти, внутрішнього відновлення і очищення у благодаті Святого Духа через святі Таїнства освячуємо своє земне життя в надії на життя вічне. Рівно ж Вознесіння Христове зміцнює нашу віру. Апостоли через видиму людську природу Ісуса Христа увірували в Його Божество. Але ще більша заслуга є тих, котрі вірують у Нього, не бачивши, бо Сам Христос каже: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (пор. Йо. 20, 29). Вознесіння Христове зміцнює нашу надію. Той факт, що Христос людську природу возніс на небо, дарує нам надію, що й ми будемо з Господом: «І коли піду й приготую вам місце, прийду знову й візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Йо. 14, 3). Вознесіння Христове зігріває в нас любов до небесного – вічного. Апостол Павло говорить: «Шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте про горішнє, а не про земне» (Кол. 3, 1-2), адже, за словом Господа, «де скарб ваш, там буде й серце ваше» (пор. Мт. 6, 21). Апостол народів говорить про те небесне, яке повернув нам Христос і яке ми втратили через гріх.  Це небо – близькість з Богом, бо небо є там, де є Бог. Це небо – царство вічного життя, як торжество любові над ненавистю та гнівом, як перемога над гріхом і смертю. «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» – каже Господь (Мт. 28:20). Ця обітниця – особлива для нас, адже Ісус дав її своїм учням у той момент, коли їх зоставляв. Вона в особливий спосіб реалізується у таїнстві Євхаристії. Під видом хліба і вина Христос уособлюється у конкретному місці і часі, дозволяючи кожній людській істоті, де вона не була б і до якої б не належала історичної епохи, нав’язати з Ним особистісний контакт. В Євхаристії логіка Воплочення осягає свою остаточну повноту. Євхаристія це вінець цієї дороги, яка привела Христа до відмови від божественних привілеїв, щоб прийняти вигляд слуги (пор. Фил.2,8-7) і щоб стати біля кожного з нас, щоб в кінці кінців стати Їжею і Напоєм для нашої душі в її духовній мандрівці. Ісус не лише тому хотів залишитися з нами, щоб утішати нас у щоденному житті і помагати у прийманні життя з усіма його викликами. Він є з нами, щоб підтримувати нас у боротьбі з кожним проявом зла на землі і щоб стимулювати наше заангажування у поступі до цілей щоразу більш гідних людини й її покликання. Постійна участь у Господній трапезі безпосередньо торкається нашого усвідомлення добра і зла, ставить нас перед обличчям власної відповідальності щодо ближніх та оточуючого світу. Таким чином Євхаристія як «ламання хліба» зобов’язує нас зробити наш особистий  внесок у будівництво «нового творіння»! Свято Вознесіння говорить нам і про остаточне покликання та призначення людини – реалізувати Божу волю «як на небі, так і на землі». І це можливе лише за умови усиновлення людини Богові, зверненні всього свого людського потенціалу в напрямку до джерела свого життя – Бога Отця.Таким чиномсенс усього людського життя на землі – це прагнути неба, щоб Бог був у моїй душі, бо де Бог, там і є небо. Це сенс життя, це сенс відносин, щоб Бог був творцем неба у моїй душі. Для цього потрібно кожному з нас запросити Бога до свого серця, щоб бути людиною вознесіння. Небо потребує постійного оновлення, постійного поступу, досконалості. Лише в Бозі можемо реалізувати справжню людськість. Вознесіння Господнє також показує, що все у житті людини на землі може бути вознесене до небес, все може набрати сенсу і значення у світлі Небесного Царства. Важливо, щоб ми переживали це вознесення, щоб небо в нашій душі настало, щоб від настання неба змінилося наше реагування, можливо на важкі ситуації, на різні обставини, щоб на них ми вміли по-небесному реагувати на дорогах нашого життя. Господь не залишив нас Він завжди там, де збираються двоє чи троє в Його ім’я (пор. Мт.18,20). Він серед нас, бо ми зібралися у храмі в Його ім’я. Він при серці кожного, хто шукає Його і прагне до Нього. Від серця починає свій шлях людина до Бога. І ми розуміємо, що на небеса Господь зійшов не для того, щоб піти від людей, а для того, щоб наблизитися до кожної людини. Він не залишив апостолів, а перебував з ними під час їх проповіді й свідчення. Він перебував із мучениками й ісповідниками під час їхніх страждань і вони відчували Його допомогу. Господь перебував із преподобними і праведними та полегшував їх подвиг. Тому у ці дні війни агресора московії проти нашого народу хочемо огорнути молитвою кожного нашого воїна, всі родини наших військовослужбовців, усіх постраждалих від війни, всіх людей доброї волі, які живуть неустанною турботою про захисників нашої Батьківщини. Ми підносимо нашу молитву до Господа за тих, хто в ці хвилини на передовій, стримує ворога-окупанта. Завдяки їхній боротьбі підступні задуми агресора були знищені. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародна підтримка додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та дочасне й вічне добро рідного народу. Дорогі у Христі,нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, та всіх святих яких видала українська земля, дарує нам натхнення для ревного служіння у Його Церкві, щоб славилося пресвяте Його Ім’я в нашому народі. Молімо нашого Господа, щоб Він зміцнив нашу віру, вислухав нашу посильну молитву, благослови благовірному народу нашому перемогу над супротивниками, подав нам справедливий мир, щоб ми полюбили Його всією душею, всім серцем і всією думкою та щоб Спаситель перебував з нами завжди бо в Ньому живемо, рухаємося і перебуваємо нині і по всяк час. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь!  + Ярослав 25 травня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на неділею Розслабленого (2023)

10 травня 2023
Христос Воскрес!Дорогі в Христі драти і сестри! Дорогі брати і сестри, у сьогоднішню неділею Розслабеного ми продовжуємо роздумувати над пасхальною таїною – Воскресіння нашого Господа. Євангельське читання сьогоднішньої неділі звертає нашу увагу на саму основу християнської духовості – особу Ісуса Христа, нашого Спасителя. Це той справжній Богочоловік, приходу Якого чекав не тільки хворий при купелі, що з глибини свого зраненого і самотнього серця промовляє: „Немає чоловіка, який би мені поміг...” (Йо.5,7), але і все людство потребує Його спасительного оздоровлення. Адже Ісус прийшов, щоб принести Добру Новину убогим, терплячим та знедоленим проголошуючи своє післаництво такими словами: „Господній дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести добру новину бідним, звіщати полоненим визволення, випустити пригноблених на волю....” (Лк.4,18). Святе Письмо подає нам приклади того, як Христос сповнює своє післаництво у співчутті та милосерді над тими, хто потребував зцілення чи допомоги. Три євангельські слова, що їх ми часто чуємо в Євангелії, дуже гарно відображають ту повноту Божого світла і любові, з якою Христос приходить у темінь людських скорбот та страждань. Отже ми ще пам’ятаємо сумну атмосферу скорботи та плачу, що наповнила дім померлого Лазаря. Його найближчі оплакують гірку втрату дорогої людини, панує безнадія та сум. І тут Святе Письмо подає ці важливі і спасенні слова: «І тоді прийшов Ісус»... Хвора Теща апостола Петра, гірке досвідчення болю та страждання... І знову чуємо: «Тоді прийшов Ісус». Розгублені апостоли після Воскресіння, серед них апостол Тома, який не знаходить в собі сили, щоб повірити, бо ще всі наповнені гіркими почуттями Страсної П’ятниці, нібито втратили Господа, на якого покладали надії… І далі чуємо: «І тоді прийшов Ісус». Рівно ж і сьогоднішнє Євангеліє оповідає нам про те, що на місце людської недолі, горя та смутку, тяжких людських стогонів та плачу приходить Той, «Хто прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк.19,10). Христос звертає свій Божественний погляд на одного чоловіка, про якого здається забули всі. Ось уже впродовж 38 років він тут лежить в надії на те, що колись прийде та хвилина, коли він дочекається чиєїсь допомоги, щоби діткнутися до цілющого джерела. Він терпить нестерпний біль, приниження та несправедливість. Адже тут були і заздрість, і ненависть, і суперечки, і стогін хворих – справді важке та страшне місце. І Господь Ісус прийшов у це місце скорботи, щоб розділити з людьми їхні страждання. Адже шлях Христа – не просто співчувати людям та оздоровляти, Він сам стає одним із них, ступає шляхом приниження та добровільних страждань, і тим самим перевертає встановлений порядок: Він переконує людей не просто робити добро нужденним та терплячим, але бачити у них прихованого Бога, виявити їхню силу, котра також може зцілювати та звільняти. Мати – Церква, бажаючи слідувати за прикладом Христа, розуміє стогін болів та терпінь наших братів та сестер. Сьогоднішній день – неділя Розслабленого – є присвячений хворим. Бо справді є дуже важливим показати світові, що страждаючі не повинні бути відкинуті. Вони можуть нам багато об’явити, адже їхні страждання – це не тільки, як часто думають люди, якась кара за гріхи. Хоч слід признати, що дуже часто своїм неправедним та грішним життям люди самі себе карають різними хворобами та немочами. Про цей зв’язок між здоров’ям людини та неморальним життям дуже ясно вчить нас сьогодні Ісус, Котрий зустрівши оздоровленого вдруге в храмі і дуже чітко промовляє: «Ось ти видужав, - тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося» (Йо.5,14). Отож, людські страждання можуть бути і цінністю для тих, кого вони дотикають, як і для всіх, хто зуміє побачити в них засіб до освячення душі через упокорення, через наслідування терплячого Христа, страждання якого стали спасенними для всього людства. Для багатьох це може стати доброю нагодою щоб більше довіритися Богові, але також, щоб побачити потреби не тільки власні, але і вміти послужити іншим у їхніх немочах. Це дуже гарно змальовує сьогоднішня євангельська оповідь, в якій нас найперше вражає те, що чоловік, який довгі літа страждає, розбитий тілесно і заламаний духовно, проте не знайшов нікого, хто б міг простягнути йому руку допомоги. Сьогодні мусимо визнати, що це стається і в наш час із багатьма людьми, до яких часто і ми залишаємося холодні серцем, не знаходимо помочі для тих, хто страждає хворобами, знаходиться у душевному відчаї, хто шукає і не може знайти свого шляху в житті, і врешті прагне світла – Живого Бога. Дорогі брати і сестри, кожен з нас часто стоїть зі своїми потребами та болями в притворі цілющого джерела. Ми чули про джерело в Єрусалимі, в котре кидалися розпачливі люди, але яке зрідка ставало цілющим, тільки тоді, коли ангел зрушував воду. Ми натомість маємо ті невичерпні та постійні джерела, в яких справді зможемо знайти допомогу. Найперше – це Слово Боже, в якому є все необхідне для духовного життя людини. Наше джерело – це також Свята Чаша – Пресвята Євхаристія, в якій черпаємо поживу життя вічного, це також і наша щоденна молитва, взаємна любов та пошана, гідне християнське життя – це ті джерела, з яких не поодинці, але кожен може користати щоденно. І врешті хочу сьогодні особливо підкреслити те, що всі ми дуже щасливі, адже можемо прибігати також і до того справді невсихаючого джерела помочі та материнської підтримки, котрою є для нас Небесна Мати. У цьому розбурханому морі життя нашою надійною спокійною пристанню, де можемо безпечно пережити шквал негараздів, є наша Пречиста Мати. Вона – стіна, охорона, щит і покров для своїх дітей, а передусім – спокій і домашній затишок дому Бога Отця, приготований для нас – дітей Марії. Тут знайдемо не тільки спокій від війни, хвороби та інших потрясінь, але й спокій власної душі і совісті. Не забуваймо про це джерело миру й якнайчастіше прибігаймо до Богородиці. В щоденному неспокої та турботах знайдімо хвилину, щоб помолитися біля Її ікони. То ж з повною довірою заносімо й ми наші молитви до Божої Матері, бо Вона щедро роздає свої материнські ласки для своїх синів і дочок, яких у Христі Господі прийняла на Голготі і не залишила у своєму Успенні. Дорогі в Христі, таким чином сьогоднішня євангельська благовість описує нам Боже милосердя. Вона показує нам нашого Бога як того, хто спішить до людини, більше того, є джерелом її життя і спасіння. У Церкві Ісусу залишив нам багато середників нашого визволення, користаймо з них щоб лікувати свої рани, ставати прощеними грішниками. Рівно ж, нехай відчуття Божої близькості в найважчих обставинах війни для нас буде силою, надією й ключем нашої перемоги. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 7 травня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на свято Великомученика Юрія Побідоносця

09 травня 2023
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! У Пасхальному часі, коли ми продовжуємо святкувати Христове Воскресіння, Господь зібрав нас у цьому храмі з нагоди радісної події – посвячення оновленого храму. Ця подія особливо урочиста, адже ми звершили її у день, коли святкуємо пам’ять покровителя цього храму – Святого Великомученика Юрія Побідоносця. Житія Святих розповідають, що великомученик Юрій Побідоносець походить з Каппадокії, що знаходиться на північному сході Малої Азії, сьогодні Туреччина. Народився християнській родині в другій половині третього століття – його батько прийняв мученицьку смерть за Христа, а мати, переселившись до Палестини, виховала сина у благочесті та християнському смиренні. Зростаючи в християнській сім’ї, Юрій був мудрим, сміливим і талановитим юнаком. Особливу здібність мав він до військової справи, то ж поступив на службу до римського війська. За свою хоробрість був відзначений імператором Діоклетіаном (284 - 305) і став одним зі старших воєначальників. Доблесть Юрія стала підставою величати його воїном Христового воїнства. Коли імператор посилив гоніння на християн, то святий Юрій роздав бідним все своє майно, відпустив на волю рабів і, з‘явившись до Сенату, відкрито виступив проти цих переслідувань, сміливо визнав себе християнином і закликав всіх присутніх наслідувати його через прийняття істинної віри у Христа. Імператор, здивований позицією св. Юрія, вмовляв його не нищити свого життя і принести жертву язичницьким богам за римським звичаєм. Проте Юрій відмовився відректися Христа і за це був ув‘язнений, та підданий жорстоким різноманітним тортурам. Святий мученик ці катування терпляче переносив заради Христа і, укріплений силою Божою, залишався непохитним. Великомученик Юрій стверджував, що віруючий у Христа здатен творити діла, які творив сам Христос – сліпим повертати зір, кривим – ходіння, прокаженим – очищення, глухим – слух, мертвим воскресіння (пор. Лук.7, 22). Почувши це, імператор звелів святому здійснити чудо, непосильне язичницьким волхвам – воскресити померлого. Коли святого Юрія підвели до гробниці, він прорік: «Господи! Покажи, що Ти Бог Єдиний по всій землі, нехай пізнають Тебе, Всесильного Господа». Після цих слів земля затрусилася, гробниця відкрилася, мертвий ожив і вийшов з неї. Це чудо, здійснене святим Юрієм, прославилося у празничних піснеспівах як чудо воскресіння Христового, як черговий доказ істинності обітниці Христової – обітниці майбутнього життя. Величні чуда, які сталися за молитвами Юрія, не змінили думки імператора і він наказав вбити його. Святий великомученик Юрій загинув 23 квітня 303 року, коли йому ще не було і 30 років. Свята Церква називає великомученика Юрія Побідоносцем не тому, що він не знав поразок у битвах, а тому, що своєю вірою доказав силу Ісуса Христа, і з Його підтримкою переміг зло. Завдяки дивовижній силі віри до Бога великомученик Юрій допомагає християнам у різних їх потребах, є взірцем для молодих людей, а та для воїнів. На іконах споглядаємо, як св. Юрій на білому коні вражає списом змія. Це зображення грунтується на розповіді про одне з його посмертних чудес. У давні часи, у передмісті Бейрута, у місцевому озері, перебував страшний змій, який поїдав людей. З часом люди перетворили це чудовисько на ідола-божка і почали приносити йому жертвоприношення – дівчину, або юнака. Одного разу жереб випав на дочку місцевого правителя. Стояла вона, приречена на смерть, на березі  цього озера і тоді, з’явився вершник на коні, зі списом  у руці та вбив того змія, визволивши нещасну приречену юначку від неминучої смерті. У давній українській пісні співаємо: «Нам поможе Святий Юрій і Пречиста Мати волю здобувати!». Сьогодні і над нашою батьківщиною – Україною,  навис північний змій. Тільки Господня кріпость може врятувати нас перед агресією підступного ворога, який намагається перекроїти світовий порядок, несучи кровавий імперіалізм. Звернімось у молитві до Святого Великомученика Юрія, щоб він за Божою допомогою підніс свій спис і допоміг нашим воїнам і нашому народові у нелегкій боротьбі проти окупанта. Зображення Юрія Побідоносця на коні символізує перемогу над дияволом - «змієм  стародревнім» (Од. 20, 2).  Рівно ж просімо у Св. Юрія заступництва й у нашій духовній боротьбі з цим невидимим ворогом, який загрожує нашій безсмертній душі через різноманітні пристрасті, модерні ідеології і спокуси. Св. Юрій міг жити у славі й достатку, коли б відрікся від Христа. Однак він терпить знущання, муки і смерть, бо пам’ятає євангельські слова Христа. «Хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мк. 8,35). Як ми можемо наслідувати цього святого великомученика? На це запитання відповідає св. Іван Золотоустий: «Ти кажеш, як тепер ми можемо наслідувати мучеників? Ти не бачиш перед собою розжареного вугілля, але бачиш палаюче полум’я пристрастей та гріховних жадань. Мученики долали розжарене вугілля, а ти перемагай вогонь плоті. Вони перемагали дику звірину, а ти вгамовуй гнів, мовби дикого й лютого звіра. Вони встояли проти нестерпних скорбот, а ти подолай нечисті думки, що виходять із твого серця, і ти станеш наслідувачем мучеників». Нехай за молитвами великомученика Юрія наші християнські чесноти перемагають над людськими пороками. Як молодий воїн він допоможе особливо молодим людям у духовній боротьбі, допоможе своїм заступництвом і прикладом, бо сам не пішов за принадами світу цього, а обрав вірність Христові. Побожна християнська сім’я, в якій зростав святий великомученик Юрій, має бути прикладом і для наших сімей, як слід виховувати своїх дітей – у молитві і у готовності відважно свідчити Христову істину. Не піддаваймося на улесливість лозунгів, які брехливо намагаються зруйнувати наші моральні цінності, наші традиційні християнські сім’ї і стоячи на позиціях гендерної ідеології і лжетолерантності. Ця спокуса подібна до тієї, коли за порадою змія пішли наші прародичі у раю і так не тільки не здобули те, що їм обіцяв спокусник, але й втратили те, що мали. Св. Юрій – є взірцем того, як слід любити правду, не боятися стати на її стороні, вказати іншим на неї. Звертаюся до всіх не боятися бути правдивими та праведними свідками істинної віри у світі. Світ потребує таких живих свідків. Дорогі у Христі! Ми перебуваємо в пасхальному часі і наші серця сповнені радості світлого Воскресіння Христового. Згадаймо важливу подію з життя св. Юрія – воскресіння померлого, яке вчинив Господь через молитву великомученика. Спричинила це чудо  - віра святого, чеснота, про яку говорив апостолам Ісус Христос, згадуючи про гірчичне зерно (пор. Мат.17,20). Та віра, яку ми сповідуємо у Символі віри; віра, яку мусимо підкріплювати молитвою і добрими ділами та причастям Тіла і Крові Господніх у Таїнстві Євхаристії. Сьогодні ми посвятили після оновлення величний храм Св. Юрія. Це – простір особливої Божої присутності, в якому зароджуватиметься, міцнітиме і зростатиме християнська віра. Тут лунатиме проповідь священика, яка заохочуватиме парафіян до глибшого духовного життя. Тут наші діти у Св. Тайні Хрещенні зодягатимуться у Христа. Тут наші хлопці і дівчата у Св. Тайні Вінчання отримуватимуть Боже благословення на спільне подружнє життя. Тут ми всі живитимемося Святими Таїнствами. Ваші предки вибрали покровителем цього храму надійного небесного заступника. Нехай він буде для Вас відчутним помічником і охоронцем у різних потребах Вашого життя. У 2023 році виповнюється 1035-та річниця Свято-Володимирового Хрещення Руси-України та 30-річчя від заснування Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ці важливі події в житті нашої Церкви є доброю нагодою подякувати Богові за незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Наша єпархія − спадкоємиця однієї з найдавніших єпископських кафедр Київської Церкви – Перемишльської (ХІІІ ст.). Про її канонічне заснування оголосив Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) 12 липня 1993 р. Б., невдовзі після того, як наприкінці 80-х − на початку 90-х рр. ХХ ст. УГКЦ почала відновлювати свої церковні структури після десятиліть переслідування безбожним комуністичним режимом. Синодальна постанова містить слова з книги Діянь святих апостолів: «Сподобалося Святому Духові і нам...» (пор. Ді. 15, 28), адже кожен Синод Єпископів − це подія П’ятдесятниці. Тож Самбірсько–Дрогобицька єпархія народилася як плід локальної П’ятдесятниці в українському народі. Християнські цінності, які були защеплені на українській землі, – це той надійний фундамент, на якому тримається державність, суспільно-громадські відносини та культурна самобутність нашого народу. Тож дякуємо Христу Богові, Який 1035 років тому відвідав наш народ і впродовж усього цього часу ростив Свою Церкву (пор. 1 Кор. 3, 7), посилаючи численних жертовних працівників у Христовий виноградник. Ми також прагнемо скласти вдячність всім, хто ці 30 років великодушно підтримував розбудову церковного життя на теренах нашої єпархії. Дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі Ви – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки Вам, Господнім помічникам – щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою Матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Дякую всім Вам та молю Господа, щоб продовжував спрямовувати Ваші стопи шляхами Божого Промислу, наповнюючи Своєю божественною любов’ю та скріплюючи Своєю благодаттю. Вітаю Вас з Престольним Святом, щиро бажаю, щоб Вас завжди супроводжувала Пасхальна радість Великоднього часу, в якому ми перебуваємо. Великомученик Юрій Побідоносець нехай буде для Вас надійним заступником на стежках Вашого життя, допомагаючи жити праведним християнським життям, щоб осягнути спасіння у Царстві Небесному. Амінь. + Ярослав 6 травня 2023 року Божого,м. Мостиська Детальніше...

Проповідь на неділю Мироносиць (2023)

02 травня 2023
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні маємо чергову неділю після свята Христової Пасхи, яка розповідає нам про нові обставини, які супроводжували воскресіння нашого Господа. Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі свята Церква, має дві частини. В першій головною дієвою особою є Йосиф, побожний чоловік з Ариматеї. Він не втратив віри і відваги навіть тоді, коли апостоли покинули Ісуса і ховались за зачиненими дверима, через страх перед юдеями та римською владою. В другій частині сьогоднішньої благовісті ми бачимо вже не кінець тижня, яким була п'ятниця страстей, але початок нового тижня, перший день нового сотворіння. В цей день – неділю, перший по суботі – жінки, що раніше лише споглядали на місію, яку виконував Йосиф з Ариматеї і Никодим, стають головними особами у благовісті воскресіння. Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про воскресіння нашого Господа. Перший зв’язок між страстями і воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло Ісуса. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія, – ті жінки, які в момент Христового розп’яття «дивились здалека» (Мр. 15,40). Тож в обох випадках свідками були ті самі жінки. Повторюючи їх імена, євангеліст Марко творить своєрідний місток між похованням і воскресінням Ісуса Христа та підкреслює, що одну подію не можна розглядати без іншої. Пригляньмось ближче до першої частини сьогоднішньої благовісті. Йосиф з Ариматеї і Никодим, які поховали Ісуса, були членами синедріону, але одночасно були вони й таємними учнями Христа. Вважається, що вони або не прийшли на засідання синедріону, який допитував Ісуса й обвинуватив Його, або були там, але боялися заступитися за Ісуса. Подумаймо, якою важливою у той момент була б для Ісуса підтримка цих двох осіб! Але Йосиф і Никодим боялися, тому й втекли або промовчали. Лише після смерті Ісуса вони подбали про гріб і саван для Нього як Царя і Господа. Незважаючи на це, на прикладі цих двох людей – Йосифа і Никодима – ми бачимо, як діє Божа сила. Спасительна Христова смерть вплинула на них так, як не могло вплинути Його життя і присутність серед них. Коли Ісус помер на хресті, Йосиф забув свій страх, «прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса» (Мр.15,43). Не пройшло й години зі смерті Ісуса, коли збулося Його пророцтво: «Я ж коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Йо.12,32). Сила хреста почала змінювати боягузів на героїв, а нерішучих на мучеників. Хіба у цьому немає послання до теперішніх «таємних учнів» Ісуса? Сила хреста і воскресіння може змінити на свідків та новітніх учеників і святих Церкви Христової навіть таємних учнів і тих, хто сьогодні вагається через глибоке розкаяння. Далі Євангелія оповідає нам: «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мар.16,1). У Біблії записано, що слова «Христос воскрес» були вперше промовлені ангелом до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу і першими дізналися про воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти про благу вістку учням, які тоді все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими благовісниками Христового Воскресіння. Під час жахливих подій страждань і смерті Христа, жінки виявилися хоробрішими, ніж Його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І неважливо кого: чоловіків чи жінок. Ці жінки сильно любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя у Бозі, перша проголосила добру вістку воскресіння. До честі жіноцтва завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику П’ятницю і першими біля гробу у воскреслий ранок. «Рано-вранці... прийшли вони до гробу, як сходило сонце» (Мар.16, 2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти воскреслого Господа у молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня «рано – вранці»  ми звертатимемо свої думки до Ісуса переможця смерті. Жінки пішли до гробу на світанку, – Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісусом. Це було «першого дня в тижні», коли вони пішли до гробу і побачили, що він порожній. Перший день тижня – це звичайно неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається днем, коли ми як Мироносиці приходимо до Божого храму з пахощами нашої віри і любові та зустрічаємо живого і воскреслого Христа через Слово Боже і святі Таїнства. Це дуже по особливому виявляється у недільній Утрені, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком воскреслого Христа у Євангелії, яке священнослужитель виставляє на тетраподі. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима і цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює все значення Дня Господнього – особисто зустріти воскреслого Христа сьогодні у Його слові і Євхаристії. Саме тому, коли ми молимося на недільній Утрені, то промовляємо: «Воскресіння Христове бачивши...». Через нашу особисту зустріч з Ним у Його слові й Євхаристії, ми справді Його бачимо… «Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його» (Мр. 16.1). Той факт, що жінки принесли пахощі, вказує на те, що вони не чекали воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але й їхню надію. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса, дія зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили пахощі, щоб прийти і намастити Його. Ми також можемо щось принести Христові. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, ми можемо принести початок доброї волі у розкаянні, трішки любові, щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до воскреслого Ісуса і до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з пустими руками, покаже, що наше серце також не є зовсім легковажне. Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса? Святі Отці та біблійні мислителі  вважають, що немає кращих пахощів ніж покаяння, навернення, відданість, віра, надія і любов… Коли жінки наближались до гробу то говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16,3). Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчувають, що питання жінок торкається і нас. Бо у багатьох душах Ісус похований як у гробі. Він паралізований, нерухомий. Він закритий важким каменем, каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувались роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. «Хто відкотить камінь для нас»? «Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий» (Мр.16,4). Деякі камені ми можемо відкотити самі. «Відкотіть камінь», – наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і ми  мусимо це зробити, щоб сталося диво. Але каміння, які для нас надто великі може відкотити лише Господь. Справді ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28,2). Дорогі у Христі, жінки-мироносиці, від яких походить назва сьогоднішньої неділі, йдучи до гробу журились: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16,3), ці слова у час війни агресора московії проти України дуже вражають нас. Сьогодні ми в скорботі, як і жінки-мироносиці, і теж питаємо себе: хто нам відкотить камінь війни, насилля, окупації, смерті? Однак ми відчуваємо, що в тій історії про воскресіння Ісуса Христа, саме нам, українцям, як і мироносицям, Христовий посланець – ангел, каже: «Не бійтесь!», чому, бо сила Воскреслого Переможця гріха і смерті присутня між нами, і допоможе нам відвалити камінь смерті окупанта. Тож просімо у Господа сили, мужності та мудрості нашому воїнству та народові, щоб очистити нашу землю від загарбника. Скріплюймо на силі тих, хто у цих нелегких моментах нашого життя потребує нашої підтримки та допомоги. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць, тож як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві і будьмо певні, що наше життя буде повним миру, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 30 квітня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на Томину неділю (2023)

23 квітня 2023
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Восьмий день після Христового Воскресіння Церква називає Томиною або Провідною неділею. Сьогоднішня Євангельська благовість вияснює нам деякі безцінні теми Христової істини. Напочатку зустрічаємо цей прекрасний Євангельський вираз: «Тоді прийшов Ісус, став посередині, тай каже Мир вам» (Йо.20.19). Христові учні зі страху перед юдеями були зібрані за зачиненими дверима в Єрусалимі. Їхні серця були сповнені непевністю і тривогою. Щораз нові повідомлення доходили до них: «Гріб порожній», «Вони Його викрали», «Я бачив Господа»… Це все спричиняло ще більше замішання в їхніх умах. А через вісім днів після воскресіння, першого дня тижня, Ісус знову приходить до своїх учнів через замкнені двері стає посередині і каже «Мир вам» (Йо.20,19). Страх і відчай розтанув у світлі Його присутності, в їхньому житті засвітило світло, яке починає щораз сильніше проникати до їхнього серця. Ісус приходить до збентежених учнів і заспокоює їх. «По середині» нашого розбитого життя, в складних ситуаціях, в часі відчаю, хвороби і горя приходить Господь і змінює події. Євангеліє розповідає нам про чимало складних випадків, коли Ісус Христос приносить надію й оздоровлення людського розбитого життя (пор.Мр.6,48; Мт.8,14; Йо.11,17). Ісус приходить і до нас сьогодні, несучи мир, радість, зцілення і нове життя для всіх, хто вірить у Нього, хто довіряє Йому своє життя. Перші слова Ісуса до переляканих учнів були: «Мир вами». Звичайно місія Ісуса Христа є набагато більшою, ніж дарування душевного спокою, але Його місія включає і душевний спокій. Хто не має душевного спокою, не може бути дієвим послідовником Ісуса. Також зауважуємо, що Христос у сьогоднішньому євангельському читанні двічі говорить до своїх учнів про мир (Йо.20,19-21). У Священному Писанні слово «мир» означає не якісь зовнішні обставини, а внутрішній стан людини. Святі Отці та біблійні мислителі говорить, що з першим привітанням «Мир вами» Ісус привертає мир до стурбованих сердець апостолів безпосередньо. Другий раз Він дає їм мир таким чином, що вони можуть передавати його для інших. Тут важливо звернути увагу на дві речі. По–перше, джерелом нашого миру є Ісус. Святий апостол Павло говорить: «Він – наш мир» (Еф.2,14). По-друге, ми отримуємо мир від Ісуса і маємо передати його іншим. Він доручає і уповноважує нас бути миротворцями: «Благословенні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Тож, якщо ми шукаємо миру, душевного спокою, не витрачаймо наш час безцільно: тільки Христос може його нам дати вповні. Євангелист Йоан розповідає: «І ще раз Ісус їм каже: "Мир вам!" Як мене послав Отець, так я посилаю вас." Це промовивши, дихнув на них і каже їм: "Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються"» (Йо.20, 21-23). Ці слова означають, що мир є одним з плодів Святого Духа. Вони вияснюють нам, що мир отримуємо через прощення наших гріхів Богом в Христі Ісусі і без прощення від Бога не може бути повноти миру в наших серцях. Євангеліє розповідає нам, що Ісус Христос на восьмий день після свого Воскресення з’явився задля невірування у Його воскресіння зі сторони апостола Томи, який не був присутній під час об’явлення Воскреслого Спасителя іншим апостолам. Христос не розгніваний через сумніви, зневіру, розчарування своїх учнів. Він робить все необхідне, щоб допомогти скріпити віру навіть однієї особи, яка сумнівається, але має добру волю і щирий розум для пошуку Істини. Своєю появою апостолові Томі Воскреслий Господь запевняє, що Він після воскресіння має тіло не примарне, а дійсне; те, яке прийняв від Пресвятої Богородиці; те тіло, в якому страдав і був прибитий до хреста, а тому на ньому навіть після Воскресіння залишились рани страждань. Воскреслий Господь звертається до апостола Томи і запрошує його доторкнутись цих ран кажучи: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий» (Йо. 20, 27). Тома вигукнув з глибини свого серця із радістю: «Господь мій і Бог мій»! І цим визнанням залишив для всіх наступних поколінь незаперечний доказ ісповіді віри в Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Зауважмо, якою особливою є поведінка Ісуса у випадку навернення апостола Томи. Який ласкавий і милосердний Христос, як Він з любов’ю допомагає Томі й іншим розчарованим учням віднайти віру та духовний мир. Хоч Тома своїм невірством віддалився від Бога, однак Ісус перший вийшов йому на зустріч, щоб порятувати його у глибоких сумнівах та тривогах. Для Апостола Томи рани на тілі нашого Господа мали особливе значення, бо свідчили про тотожність Ісуса Розп’ятого з Воскреслим. Рани Ісуса були нагодою до розбудження в Томи віри і він подає нам світло розуміння, як слід впізнавати Ісуса сьогодні. Після свого воскресіння Христос присутній серед людей значно більшою мірою, ніж у своєму земному житті, адже для Нього вже нема жодних фізичних обмежень. Найбільші знаки Господньої  ідентичності Тома споглядав у ранах Його рук і у пробитому боці. А сьогодні ранами на Тілі Ісуса є рани людей, рани всіх тих, які страждають у своєму серці, у своєму тілі, у своїй гідності. Ми носимо в собі різні зранення, і Слово Боже переконує нас сьогодні, що саме в цих ранах можемо зустріти Господа; що ці рани не мусять бути останнім словом в нашому житті, а, навпаки, вони можуть стати нагодою для люблячого і всемогутнього Бога, щоб показати свою любов і всемогутність. Кожна рана, яку носимо в собі, в своєму народі особливо сьогодні у час війни, повинна стати упривілейованим місцем стрічі з Воскреслим Господом. Бо в «Його ранах є наше оздоровлення», в Його ранах є оздоровлення всіх наших зранень, терпінь і невпевненостей. Сьогоднішнє Євангеліє також вчить нас, що Господь об’являється в спільноті, в зібранні, тобто в Церкві. Знаменною є заувага євангелиста Йоана, який згадує, що апостола Томи не було між апостолами тоді, коли їм з’явився Ісус. Він не був з ними, а тому так трудно було йому увірувати (Йо. 20, 24). В самотності його пошуки віри були неуспішними. Щойно спільнота з учнями запевнила йому зустріч з Воскреслим Господом. Роль Церкви у супроводі у вірі до особистої зустрічі з Богом є дуже особливою. Вирішальну роль при цьому відіграє богослужіння, яке повинно переживатися не як відчитування молитов, навіть найкращих і найглибших, не як здійснення якихось таємничих обрядів, не як «зустріч» з людським словом, але передусім як зустріч з Воскреслим і Живим Господом, Який таїнственно уприсутнюється на молитві Церкви, яка зібрана в Його ім’я. Таке пережиття богослужіння може запевнити зріст у вірі й успішне свідоцтво для тих, хто споглядає на християн з великою долею скептицизму і недовір’я. «Побачив мене, то й віруєш. Щасливі ті, які, не бачивши, увірували», – каже Ісус апостолові Томі (Йо. 20, 29). Нехай це Господнє благословення спочине на кожному, хто сьогодні вірує, покланяється і прославляє світле Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Тієї особливої довіри до Бога вчить нас учителька віри – Пресвята Богородиця. Вона завжди говорила Богові: «Нехай буде воля твоя». Діва Марія повірила у Слово Отця, і через Її віру та дією Святого Дух сталось Воплочення відвічного Божого Слова – Єдинородного Божого Сина. Вона носила Його в своєму лоні і народила на світ, однак віри вона вчилася кожного дня, аж до Ісусової смерті на хресті. Богородиця ніколи не просила знаку для того, щоб вірити. Вона покірно покладалася на вірність свого Господа. Дорогі у Христі. Нехай кожна наша Літургія, яку переживаємо в Церкві, буде передусім глибоким і автентичним пережиттям зустрічі з Воскреслим Господом, Якого сьогодні в Україні розпинають московити. Нехай місцем нашої зустрічі з Господом будуть не лише рани Ісуса, про які ми згадуємо й які уприсутнюються в таїнственний спосіб в Євхаристії, але також і наші зранення, не відвертаймось від ран України.Запросім до них Господа. Скажімо тепер ми йому: Господи, діткни своєю життєдайною рукою моїх ран, ран мого народу, моєї держави яка переживає війну московита агресора, окупанта, ран наших воїнів, лікарів, вдів і сиріт, волонтерів. Нехай Твоя любов і Твоя сила перемінять ці наші рани на джерело миру, зцілення, щоб ми як народ, як нація могли щирим серцем покланятися Тобі та з апостолом Томою взивати: «Ти – Господь мій і Бог мій»! Амінь. + Ярослав 23 квітня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь у Світлий Вівторок (2023)

23 квітня 2023
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє богослужіння таїнственно провадить нас до зустрічі з воскреслим Христом. Сьогодні ми переживаємо таїну Великодня. Нині ми знаходимось на шляху в Емаус і зустрічаємо того самого Христа, Який пояснює своїм учням і нам сьогодні глибокий сенс своїх страстей, смерті і воскресіння (пор. Лк.24,27). Нині Церква повертає нас до цієї первинної пасхальної катехизації, яку здійснив Сам Воскреслий Господь. Емаус – це важливе місце у святкуванні Пасхальної події. Важливою залишається та дорога, яка вела з Єрусалиму в Емаус. Важливою – не лише в цілому ряді пасхальних події тих днів, але завжди, у всі часи – і для нас теж. На цьому шляху учні навчилися від Ісуса відчитувати все Писання і знаходити в ньому пророче свідчення про Нього, ознаку Його спасительного послання. Таким чином Господь Сам готує своїх учнів до того, щоб вони стали Його свідками. Дорога до Емаусу є важливою, бо на ній Ісус після смерті на хресті підтвердив, що Він залишиться із своїми учнями, як і обіцяв: «Не полишу вас сиротами; я прийду до вас» (Йо. 14,18). Таким чином Христос не тільки той, хто був, але той, хто є. Учнями, про подорож яких з Єрусалиму до Емаусу розповідає сьогоднішнє Євангеліє, були апостоли Лука і Клеопа. Зустріч з воскреслим Господом на шляху до Емаусу пролила для них нове світло на Священне Писання і на подію Голготи: засвітило світло у темряві їхнього власного життя. Під час неї Господь також пролив світло на історію і долю цілого людства та Церкви. Христос показує, що Месія «повинен був» страждати, щоб звершити свій спасительний прихід. У цьому світлі яснішими для нас стають різні темні і болючі моменти, які учні Христа і Церква зустрічають на своєму шляху. Часто у випробуваннях і стражданнях зауважується добра і турботлива рука Бога, яка через досвід Хреста веде до спасіння і воскресіння. Пасха в традиції Ізраїля насамперед означає «перехід» Бога, який звільняє і рятує. Це - спомин про старозавітній вихід з єгипетського дому рабства до Землі обіцяної. Сам Бог веде, звільняє і рятує свій народ. На початку цього виходу стояв знак старозавітного Пасхального Агнця. Його кров позначила будинки ізраїльтян в Єгипті і вберегла їхніх жителів від смертної кари; його м’ясо підкріпляло їх під час останньої родинної вечері перед тим, як відправитися в дорогу свободи. Оживлені цією вірою свого народу, Лука і Клеопа брали участь в юдейському святі Пасхи в Єрусалимі і стали свідками розп'яття Ісуса Христа. Воскреслий Христос, якого вони не розпізнали, пристає до них під час подорожі і вияснює Священне Писання, зокрема те, яким чином Пасха Нового Завіту була передбачена в старозавітньому «переході» від єгипетського рабства до свободи. За діянням новозавітнього Агнця Божого, Який бере на себе гріхи світу – через Ісуса Христа, нашого Спасителя, стається перехід від смерті до життя. Про нього і про його долю говорять вже Мойсей і пророки, і навіть, «все Писання». Тому воскреслий Господь запитав: «Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу» (Лк. 24,25). Справді, багато подій Старого Завіту по пророчому провіщають події новозавітньої Пасхи, Тайної Вечері, Голготи і Воскресіння. Ці передбачення залишилися б невиконаними, якби події Єрусалимської Пасхи не відбулися свого часу – в час і спосіб, передбачений Богом. І все ж учні Ісуса не відразу розуміли правдивий сенс і глибоку істину того, що саме сталося з їхнім Учителем в таких драматичних і страшних обставинах, під час юдейського свята Пасхи. Їм важко було повірити в усе, «що були пророки оповіли» (Лк. 24,25). Такою важкою була ця істина для тих, які звикли до іншого розуміння Писань. Для них залишалося незбагненним те, що Месія може страждати, що Він може бути засуджений і померти на хресті, неначе раб, над яким знущалися. Таким чином вони спочатку були наче вражені сліпотою, збентежені і засмучені, ніби паралізовані. Тому незбагненним було і залишається для людини, що шлях спасіння проходить через страждання. Христос сам показує учням з Емаусу глибший сенс пасхальної події як події спасительної, використовуючи слова Святого Письма: «І, почавши від Мойсея та від усіх пророків, він вияснював їм те, що в усім Писанні стосувалося до нього» (Лк. 24,27). В усі часи Бог словами свого Одкровення звертався до людей і оновлював Церкву. Вірмо, що й сьогодні слово Боже має достатньо сил, щоб пробудити в нас нове життя і знову заохотити до  наслідування Христа. Слово Боже приносить і відкриває нам правду про нас і про Бога, допомагає краще і глибше пізнати себе взаємно. Тільки в світлі Божого Слова ми зможемо пізнати правильний сенс всього, що стається з нами і з нашими рідними. Ось, наприклад, в нинішній розмові з учнями Ісус вказує нам, що терпіння це не прокляття, не безсенсовна кара, але дорога до вічного життя. Христос, який промовляє до нас, –це не є хтось, хто колись жив і помер, але Той, Хто надалі живе і звертається до нас з того світу, до якого ми прямуємо. Він відкриває нам горизонти ширші ніж ті, які накреслює нам людський розум. Воскреслий Господь на шляху до Емаусу відкрив учням очі на діяння Бога в історії заради порятунку людей і запалив їхні серця, об’явивши їм справжню суть Писання. Але вони впізнали Його тільки за знаком ламання хліба. Цим знаком напередодні своїх страждань Він висловив свою любов до кінця, до хресної жертви, і встановив таїнственну пам'ять про свою смерть. Коли ж Він повторив його перед Лукою і Клеопою, «тоді відкрилися в них очі, і вони його пізнали» (Лк. 24,31). Це означаю, що ми пізнаємо Христа перш за все тоді, коли Він об'єднується з нами у спільноті пасхальної трапези – Євхаристії. Сьогодні багато людей втратили глибокий сенс своїх повсякденних дій. У сьогоденні світу цього в значній мірі не вистачає внутрішнього центру. Протягом багатьох століть для християн центром їхнього життя було святкування неділі, дня Господнього. Вона була позначена особливою молитвою і особливим богослужінням. Отож, дорогі в Христі, залишаймось вірними недільній Літургії, бо вона є вершиною, до якої рухається діяльність Церкви, і одночасно є джерелом, з якого випливає вся її сила. Частіше з вулиць цього світу і з хаосу повсякденного життя приходьмо на зустріч з воскреслим Господом під час Євхаристійної Трапези. Тоді ми досвідчуємо і відчуваємо, якою є пасхальна реальність, що обіцяє нове небо і нову землю. В щоденному житті ми не маємо сили, аби жити за Божим Словом. Тому нам необхідна участь у Літургії, в якій ми маємо прийняти Тіло і Кров Спасителя як поживу для нашої душі. Тоді сам Христос замешкує в нас і дає нам силу жити згідно зі своєю наукою. Після розповіді про зустріч учнів з Емаусу з Христом, Який нагадав їм слова Святого Письма і ламав з ними хліб, читаємо: «І вони рушили негайно й повернулися в Єрусалим» (Лк.24,33). Особистий досвід Христа спонукає їх йти та свідчити про Нього. Тут відкривається «новий шлях» — шлях Церкви, яка, сповнена надії, до краю землі свідчить про Воскреслого Господа: «І вони розповіли те, що сталося в дорозі і як вони його пізнали при ламанні хліба» (Лк. 24,35). Як сильно сучасна людина потребує свідомої зустрічі з Христом! Як сильно людина, яка шукає, сумнівається і прагне знайти відповіді, потребує відкриття повної істини про пасхальну дійсність Господа, повинна шукати повної правди про Його життя, смерть і Воскресіння! Ось чому для сьогоднішнього світу є потрібним наше християнське свідчення. Хоча люди часто живуть так, ніби Бога не існує, проте в своїх пошуках щастя і безпеки вони постійно сумують за Господом. Від нашого християнського свідчення в родині, у професійному середовищі, у школі, в офісах, у соціальному та політичному житті залежить, чи наші родичі, близькі і знайомі отримають спасительне послання Христа. Дорогі брати і сестри, в же довший час і ми, як Христові учні, прямуємо дорогою до «українського Еммаусу» повні смутку, переживаючи збройну агресію московії, яку окупант приніс на нашу землю. У цих обставинах журби і небезпеки, до нас долучається Воскреслий Господь, вислуховуючи наш біль і нашу тривогу. На цьому шляху Господь відкриває нам очі на переможні діяння Бога в людській історії, в нашій оборонні боротьбі та запалює наші серця Божою любов’ю, пояснюючи нам справжню суть Священного Писання в нашій пасхальні ході до свободи. Господь свідчить нам, що лукавий не має останнього слова навіть у цьому світі, що зло і його джерело будуть подолані, що справедливість та мир неодмінно затріумфують.  Отже, шлях до Емаусу у зв'язку з подіями воскресіння в Єрусалимі має для нас велике значення. Як учні Христа, як Його Церква, ми прямуємо з ним. Це є не тільки шлях болю, сумніву та невпевненості, але, перш за, все шлях зустрічі з воскреслим Господом, шлях роздумів і навернення. Це шлях, на якому «запалюються» наші серця, коли ми чують слова правди, що походять від Бога (пор.Лк. 24,32). Відкриймо широко наші серця і наше життя перед Воскреслим Господом, Який на цій Божественній Літургії знову дає нам Себе пізнати на ламанні хліба. Нехай цей світлий Пасхальний час, торжество Христового воскресіння, щедро наповнить нас духовним, Божим світлом, щоб ми могли віднаходити дорогу до Бога, бачили Христа очима віри і відчували його присутність у нашому житті, що буде доказом нашого духовного навернення і воскресіння. Радіймо даром спасіння, яке Христос дарує кожному з нас, і з вдячності живімо новим життям, яке Ісус нам об’являє. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 18 квітня 2023 року Божого,м. Трускавець Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 4 з 24
^ Догори