Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри! Триває наша великопосна мандрівка до світлого празника Христового Воскресіння. У третю неділю Великого Посту, яку називаємо Хрестопоклонною, свята Мати Церква пропонує нам споглядати та покланятися живоносному древу Чесного і Животворящого Хреста Господнього, щоб ми скріпилися ним та відважно прямували далі до мети – Христової Пасхи. Сьогодні Животворящий Хрест є для нас нагадуванням, що Бог так полюбив світ, що віддав Сина свого Єдинородного (пор.Йо.3,16-17). Приймаючи цю любов, можемо змінити себе і світ. У ньому ми споглядаємо славу Розп'ятого Господа, яку покликаний зрозуміти, пережити і свідчити своїм життям кожен християнин. Якщо уважно вчитаємось у богослужбові тексти, якими молимось впродовж Великого посту, то зауважимо, що у них поступово проходить вся історія людського роду – від дерева в раю до древа хресного, від вигнання з Едему до переможного і радісного входження в нього, від гріхопадіння до відкуплення. У цій молитовній скарбниці знаходимо шлях до таїнства хреста, знаходимо ті слова та образи, за допомогою яких можемо це таїнство звеличити, прославляючи Господа, Який приносить на Хресті досконалу Жертву прощення, любові і спасіння. Вже минув рік від широкомасштабної російської збройної агресії супроти України. Зараз наш народ переживає свій Страсний Тиждень – загально національну Голготу, яку спричинив нам каїн – московит, щоб перешкодити нам осягнути духовну і національну мету – вільну, квітучу, соборну Українську державу. Щодня агресор забирає життя та калічить мирних людей та воїнів, спричинює масштабні руйнування наших міст і сіл. Потерпають мільйони людей, втративши домівку, рідних і близьких. Нова і широкомасштабна російська військова агресія супроти України продовжує серію агресивних і жорстоких дій супроти українців, і нинішній світ нарешті починає усвідомлювати, що московитський режим загрожує не лише українському народові, але й цілому світові. Лише один Господь знає скільки часу триватимуть ці страждання нашого народу, але ми віримо, що Бог виведе нас до славного воскресіння – духовного і національного. Попри всі виклики й жорстокість, які приносить із собою війна, перед її обличчям наш народ об’єднався, став монолітом і поруч зі своїм звитяжним військом відстоює свою свободу. Таким чином для нас нової та актуальної значимості набуває наполегливе запрошення Ісуса взяти кожному свій «хрест» і слідувати за Ним з покорою та довірою до Бога (Мт. 16, 24). Нести хрест – означає йти за Христом і знайти таким чином силу для боротьби з гріхом і зі злом. Глибокі богословським змістом піснеспіви і моління, та й взагалі особлива покаянна атмосфера Великого посту, вчать нас прийняти мудрість Господнього Хреста та мужньо звершувати нашу духовну боротьбу, в якій ми протистоїмо злу і гріху, присутньому в світі. Мудрість Хреста полягає в тому, щоб долати зло в собі. Для цього потрібно проаналізувати та переосмислити власні діла, слова і помисли. Благодать Божа дає нам сміливість визнати власну відповідальність за присутність зла у світі та свідомо прийняти її. Мудрість Хреста відрізняється від людської мудрості і сили, бо «нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрості і немічне Боже міцніше від людської сили», – каже апостол Павло (пор. І Кор 1, 25). Також наша історія, навіть зовсім недавня, показує перемогу Хреста, а не людської розсудливості, що протиставляла себе Хресту. Як важливо нам цією мудрістю Хреста жити, нею послуговуватися особливо сьогодні, під час війни, пам’ятаючи, що сила Божа здійснюється в упованні на Господа. Хрест є не тільки символ і знак любові та милосердя… Це також і вічне питання: чому добро викликає спротив і ненависть? Чому розпинають Правду? Споглядаючи світ навколо нас, зауважуємо страждання, хвороби, війну, смерть. Чому існують ці випробування? – Часто ставимо собі такі питання, коли бачимо на власні очі вмираючих дітей, коли спостерігаємо, як гинуть невинні люди внаслідок агресивних політичних інтриг каїна-московита. Питаємося про сенс страждання, коли відчуваємо в серці біль, спричинений непрощенням собі чи ближньому; коли не можемо визволитися від страхів, неспокою, хвилювання. Питаємось про сенс страждань, коли нас несправедливо оскаржують, обмовляють, коли нас не розуміють, коли оклевечують нас, коли почуваємося відкиненими і нікому не потрібними. Знову і знову ставимо собі оте одне питання: Чому Бог, Милосердний і Добрий Батько, погодився з людським стражданням? Але чи справді Бог погодився зі стражданнями людини? На перших сторінках Біблії, яку у Великому пості ми читаємо під час наших богослужінь, а потім осмислюємо у літургійних текстах, ми знаходимо розповідь про те, що Бог сотворив усе дуже добрим (пор. Буття 1), а отже, не міг сотворити страждання. Звертаючись до третього розділу Книги Буття, читаємо про гріх перших прародичів і про нещастя людського роду, які були з цим пов’язані. Таким чином ми мусимо сказати собі дуже виразно, що Бог не створив страждання і смерть. Страждання є злом і як зло походить від гріха. Кожне страждання починається у «раю» людського серця – мого власного серця. Кожен гріх спроваджує страждання не тільки безпосередньо на грішника, але й на все його оточення. Знаємо, що Єва, як тільки піддалась спокусі сатани, відразу ж запропонувала овоч своєї спокуси Адамові. Люди часто «годують» одне одного стражданнями своїх гріхів, страждання є наслідком гріха. Однак, чи Бог погодився на такий стан справ? Чи погодився на те, щоб сотворений Ним світ був спотворений людським гріхом і стражданням? Виразну відповідь знаходимо вже в самому описі упадку перших родичів, коли Бог заповідає остаточну перемогу над сатаною, а отже над самим злом і стражданням (пор. Бут.3,15). Христос поборює наші страждання і терпіння, приймаючи їх на себе на хресті. Страсті Христові, Його Хрест і Його рани є джерелом Божої сили, котра перемагає діяння сатани. Таким чином те, що було найбільшою зброєю сатани – гріх, страждання, смерть – стає місцем особливого досвіду Божої сили і Божого милосердя. А, отже, навіть страждання і смерть не є позбавленими сенсу, коли є сприйняті як спасенний план Бога щодо нас. Тому не кажімо, що Бог посилає на людину страждання. Він не є творцем зла, але його переможцем. Можемо з певністю сказати, що для Бога немає не виліковних недуг, непередбачених обставин. Історія спасіння Старого Завіту показує нам прообраз виходу зі страждань (пор. Чис. 21, 4-9). Коли вибраний народ, вийшовши з Єгипту, у пустині почав нарікати на Мойсея і на Бога. Карою за цей гріх стали смертоносні змії, від яких люди почали масово вмирати. Тоді Мойсей відважно у молитві до Бога заступається за свій народ. Господь наказує йому зробити мідяного змія і поставити людям перед очі як знак їхнього гріха для того, щоб, дивлячись на нього, людина усвідомила і зрозуміла свій гріх. Особа, яка, розкаявшись, споглядала на мідяного змія, не вмирала. Отці Церкви і дослідники Священного Писання говорять, що цей піднесений мідяний змій у пустелі є прообразом Христового розп’яття хресної жертви Ісуса Христа. Як у Старому Завіті ізраїльтяни споглядали на мідяного змія і залишалися при житті, так кожен, хто з вірою буде споглядати на Розп’ятого Господа, визнаючи свої гріхи, буде жити вічним життям. Адже за словами апостола Петра: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2,24). Розп’ятий на хресті Господь поставив нам перед очі всяку людську злобу і гріх, щоб ми відвернулися від гріха і жили для Бога. На хресті Бог виявляє до нас свою любов і своє милосердя. З любові Він піднявся з гробу і сказав: «Я воскресіння і життя; хто вірує у мене не помре, а матиме життя вічне» (Йо. 11,26). Пресвята Богородиця беручи участь у драмі біля Хреста Ісуса є вся пронизана великим стражданням. Бо ж це не тільки присутність Матері біля Сина, що помирає, але це також і свідчення віри і надії в Того, Хто, здається, «втратив» все. Мати вибрала свідомо слідувати за своїм Сином до моменту найбільшого болю; на відміну від учнів, які розбіглися, Вона йшла на Голготу аж до Розп'яття, щоб виявити свою повну посвяту, свою віру і свою любов. Сьогодні до цього Її страждання приєднується український народ, особливо українські діти, матері, літні люди які гинуть від бомб, розстрілів, від голоду, спраги та холоду, в темряві та  постійному страху. Цю війну як геноцид каїна – московита, не можна пояснити, бо життя людини святе для нас усіх, і вбивати безборонне невинне людське життя є великим гріхом святотацтва, отже, це не що інше, як дія антихриста і ним опанованих біснуватих слуг. Тому неустанно благаємо Пресвяту Богородицю, щоб прийняла під свою особливу опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами. Молімося за свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, бо молитва має велику силу. Нехай Господь вчинить наш народ непереможним і від всякої ворожої пропаганди та нападу нездоланним та дарує перемогу над супротивниками на землі, на морі і в повітрі. До кінця нашого життя оберігай нас Господи перед вічним засудом, щоб ми, спасенні через Твоїм страсті, смерть і воскресіння, завжди віддавали за все славу, хвалу, подяку і честь Єдиному у Святій Тройці Богові Отцю, і Сину і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь! + Ярослав м. Дрогобич,19 березня 2023 року Божого Детальніше...

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Ми продовжуємо нашу великопісну мандрівку, прямуючи за Христом, уважно вслухаючись у Його слово та стаючи свідками Його спасительних чудес. Євангельське читання другої неділі Великого посту розповідає нам про оздоровлення розслабленого. Ми спостерігаємо, як Христос дорогою до Капернауму зупиняється в одному домі, де зібралось дуже багато людей. Євангелист Марко додає, що Господь увійшов в переповнений дім і «проповідував до них словом» (Мк. 2,2). Ревність слухачів Господнього Слова була щедро винагороджена, бо вони з волі Божої стали свідками і очевидцями нового чуда, яке ще більше скріпило їхню віру, надію і любов до Спасителя. Будинок, про який розповідає нам Євангеліє, належав Симону Петру (пор. Мк. 1,29; 3,20; 9,33). Святий Марко благовістує нам, як Ісус вперше прийшов в Капернаум і в суботу, після проповідування в синагозі зцілив одержимого (Мк.1,21-26). Увечері того ж дня біля будинку Петра зібрався великий натовп людей, які шукали зцілення Ісусом: «Почали приносити до нього усіх недужих та біснуватих. Усе місто зібралося перед дверима» (Мк. 1,32-33). У сьогоднішньому епізоді подія повторюється; натовп здається ще чисельнішим. Це пояснює і второпність чотирьох чоловіків, які принесли розслабленого: «А що із-за народу не могли донести до нього, розкрили стелю над місцем, де він був, й отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений» (Мк. 2,4). Дім Симона Петра завдяки присутності Христа стає священним місцем, в якому Ісус «промовляє до них словом» (Мк. 2,2), тобто звіщає добру новину про спасіння, прощає гріхи і зцілює розслабленого. Все це є передчуттям і образом того, якою буде Вселенська Церква під проводом апостола Петра в усіх куточках світу – «вселенським таїнством спасіння», за словами Отців ІІ Ватиканського Собору (Lumen gentium, п. 48), тобто місцем примирення та спасіння, домом втіхи та надії для всіх людей на землі. Чотири друзі несуть розслабленого до Ісуса, одухотворені сильною вірою у Нього, яка полягає у цілковитій впевненості в його чудотворній силі. Із такою вірою вони не зважають на осудження людей, бо те, що вони шукають і що їх веде — це бажання фізичного зцілення для їх друга. Ісус відповідає на їх віру ласкавим зверненням до хворого: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мк. 2,5). Таке дарування прощення в той час, коли очікується зцілення, може спантеличити. Однак це пояснює, чому нераз стаються хвороби. Вони тісно пов’язані з гріхом і є або його прямим наслідком, або нагодою для виходу з нього. Коли принесли розслабленого до Ісуса, то перші слова, які розслаблений почув від Ісуса були: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мк 2,5). Ісус сказав ті слова прощення тому, що розслаблений так дуже потребував їх почути. У тих словах прощення він так сильно відчув в серці любов Ісуса Христа до нього, що став на рівні ноги і розпочав нове життя. Сьогодні Слово Боже показує нам велике Боже милосердя. Гріх загніздився в людині, спаралізував її, учинив нездатною до того, до чого вона є сотворена – до творення добра. Гріх учинив людину своїм в’язнем. А чудо стається, як про це ми сьогодні почули, при зустрічі з Господом, коли прямуємо до Нього наполегливо, зі свідомістю, що тільки Він є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха. Для цього потрібно зробити перший крок – визнати свої гріхи. Не завжди це є легко. Повсюди в світі люди заперечують гріх. Говориться навіть, що найневинніший у світі є сам світ, бо він проголошує, що гріха нема. Про гріх говориться з усмішкою й іронією, люди перестали боятися гріха. Бояться забруднення середовища, бояться невиліковних недуг, пандемій, бояться ядерної війни, але не бояться гріха як порушення своїх стосунків з Богом, смертельної хвороби, яка їх нищить. На жаль, людина втрачає почуття гріха, вразливість сумління. Гріх діє на неї як наркоз, так що вона не розпізнає межі добра і зла. Так зло поволі проникає в людське серце, роблячи його своїм невільником. Дехто каже: «Маю чисте сумління». Таким варто відповісти: «Чи не тому, що невживане?». Інші ж: «Я не маю викидів сумління, щонайвище – психічний дискомфорт». Такі постави замикають наше серце на Ісуса, на дар Його спасіння. Що більше, не визнаючи гріха, ми чинимо Бога «неправдомовним», за словами Св. Йоана Богослова ( І Йо. 1,10). Не забуваймо, що Ісус дає життя своє на викуп за багатьох (Мт. 20,28). А святий апостол Павло пригадує, що «всі згрішили» і потребують визволення (Рим. 5,12). «Христос помер за наші гріхи» (І Кор. 15, 3) і прагне визволити нас з неволі гріха. Але якщо ми кажемо, що не маємо гріха, то самі собі закриваємо дорогу до спасіння. Пізнати гріх означає усвідомити його злобу і нищівну силу для нашого теперішнього і вічного життя. Усвідомити, що він є найбільшим нещастям і злом. Тому коли впродовж Великого Посту молимося словами Молитви Св. Єфрема Сирійського: «Господи, дай мені бачити гріхи мої», то просимо не тільки зауважити свою гріховність, але пізнати її як трагедію нашої неволі, усвідомити паралізуючу силу гріха в нас і довкола нас. Христос-Господь і сьогодні приходить до наших міст і сіл, до наших храмів, щоб промовляти до нас словом своєї спасенної науки і довершувати нові чуда. Він – наш вічний Учитель, Світло, Правда і Життя, Він той самий вчора, сьогодні й навіки (Євр. 13,8). Він єдиний всемогутній лікар, що знає всі недуги наших «душ і тілес». Але свої ласки і дари Він дає найперше тим, хто докладає своїх зусиль і старань, щоб їх у Нього отримати. Двері Храму – Дому Отця, де навчає, зціляє і освячує Христос, є завжди ласкаво для всіх відчинені. Потрібно лише увійти і пізнати безмежну Божу любов. Ту любов, яка потягує за собою, яка робить нас усіх братами і сестрами. Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішники. Усі ми потребуємо духовного зцілення, бо усі ми прогрішили проти Бога, проти ближніх і проти себе. А те Боже прощення, що людське серце так потребує відчути в окремий спосіб, приходить до нас через святу Тайну Сповіді. Що властиво потрібно до доброї сповіді? Глибокої свідомості, що ми грішники, що ми віддалилися від Бога і від людей, що у нас є ще багато самолюбства, різних пороків і гріхів, а також довір’я до безмежного Божого милосердя. Свята Церква повчає нас про п’ять умов доброї сповіді: зробити щирий іспит совісті; збудити в собі жаль за гріхи; постановити поправитися; визнати гріхи перед священиком у сповіді; відбути покуту, яку завдав сповідник. Щоб відчути мир, спокій, і зцілення, що приходять до нас через прощення гріхів, мусимо перше щиро признати, що ми бідні, немічні грішники, що ми самолюбством нашим образили Бога й ближнього, і тим дуже пошкодили собі. Ми мусимо признати, що ми духовно хворі і потребуємо божественного зцілення. Людина не може сама собі відпустити гріхи. Немає значення наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозні, вони все ж таки продовжать переслідувати її. Слова, які Господь сказав паралітикові: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи», мають прозвучати і для нас у цей Великий піст. Тому покаймося і визнаймо наші гріхи перед Ісусом. Завдяки прощенню Божому ми також можемо піднятися з паралізованого шлюбу, думок, пристрастей, паралізованих відносин і піти в нове життя, життя повноти і здоров’я. Дорогі в Христі! Минув рік відкритої повномасштабної агресії московії проти нашого народу. Ця наша Страсна п’ятниця триває цілий рік! Для нас вона стала немовби хлібом насущним, і ми не знаємо, коли настане світлий день перемоги над злом, ненавистю й насильством. Пролито ріки крові і сліз. Проте народ живе, народ бореться, народ молиться. І саме Господь закликає нас не сумніватися в перемозі світла над темрявою, життя над смертю, істини над брехнею, бо Він запевняє нас у Своїй любові та милості. Від Нього, нашого Спасителя, черпаємо силу в теперішніх стражданнях. Він – джерело нашої надії. Тож разом з апостолом Павлом сьогодні кажемо: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії…» (2Кор.4, 8). Великий піст – це особлива нагода для нас чинити милосердя для ближнього. Станьмо для наших воїнів, поранених, приятелями з сьогоднішнього євангельського читання. Приносьмо їх у наших молитвами до найбільшого Лікаря – Христа, який, як колись в домі Петра, продовжує перебувати у своїй Церкві. Молімося, нехай Боже милосердя буде силою України, нехай воно єднає нас з Богом, дасть нам внутрішню живу, здорову силу перемагати. Нехай Боже милосердя зцілить рани України, яких сьогодні нам завдає ворог.Нехай слова: «Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому» (Мр. 2, 11) — будуть словами Божими, які подарують нам перемогу на своїй рідній, Богом даній, українській землі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. +  Ярослав 12 березня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Нехай же Бог надіїсповнить вас усякою радістю та миром у вірі,щоб ви збагатились у надії, силою Духа Святого(Рим. 15, 13) Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! Мир вам у Господі! 1. Вдячність Богові за Дар П’ятдесятниці У 2023 році виповнюється 1035-та річниця Свято-Володимирового Хрещення Руси-України та 30-річчя від заснування Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ці важливі події в житті нашої Церкви є доброю нагодою подякувати Богові за незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Наша єпархія − спадкоємиця однієї з найдавніших єпископських кафедр Київської Церкви – Перемишльської (ХІІІ ст.). Про її канонічне заснування оголосив Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) 12 липня 1993 р. Б., невдовзі після того, як наприкінці 80-х − на початку 90-х рр. ХХ ст. УГКЦ почала відновлювати свої церковні структури після десятиліть переслідування безбожним комуністичним режимом. Синодальна постанова містить слова з книги Діянь святих апостолів: «Сподобалося Святому Духові і нам...» (пор. Ді. 15, 28), адже кожен Синод Єпископів − це подія П’ятдесятниці. Тож Самбірсько–Дрогобицька єпархія народилася як плід локальної П’ятдесятниці в українському народі. Християнські цінності, які були защеплені на українській землі, – це той надійний фундамент, на якому тримається державність, суспільно-громадські відносини та культурна самобутність нашого народу. Тож дякуємо Христу Богові, Який 1035 років тому відвідав наш народ і впродовж усього цього часу ростив Свою Церкву (пор. 1 Кор. 3, 7), посилаючи численних жертовних працівників у Христовий виноградник. Ми також прагнемо скласти вдячність всім, хто ці 30 років великодушно підтримував розбудову церковного життя на теренах нашої єпархії. Дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі Ви – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки Вам, Господнім помічникам – щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою Матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Дякую всім Вам та молю Господа, щоб продовжував спрямовувати Ваші стопи шляхами Божого Промислу, наповнюючи Своєю божественною любов’ю та скріплюючи Своєю благодаттю. Сподіваємось, що молитовний спомин про ці знакові події стане нагодою для поглиблення нашої віри, віднови духовного життя та пожвавлення християнського свідчення. 2. Берегти віру як найбільший і найцінніший скарб Щоразу світ кидає нам виклик по-новому відкривати та переживати істини святої віри. Дуже важливо передати наступним поколінням цей неоцінений скарб, який наш народ зберіг усупереч переслідуванням і стражданням. Для цього потрібно глибоко усвідомити, що таке Христова Церква, яку сповідує кожен християнин, молячись у «Символі віри»: «Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву». Святий Августин свого часу сказав відомі слова: «Ти створив нас для Себе, Боже, і неспокійне людське серце, поки не спочине в Тобі». Минають століття, а ці слова великого святого ранньої Церкви й надалі залишаються актуальними. Чому? Бо так влаштована людська природа, яка потребує єднання зі своїм Творцем. І саме Церква має місію допомагати людині всіх часів віднаходити «дорогу до храму», вчитися спілкуватися зі своїм Творцем і Спасителем, щораз більше відкривати своє єство на освячуючу благодать Святого Духа. Однак Бога не можна віднайти раз і назавжди, раз і назавжди «заволодіти» Ним. Бог не є змістом інформації, яку достатньо тільки раз почути, зрозуміти й засвоїти. Віра кормиться тим, що Бог постійно дозволяє Себе розпізнавати. Проповідуючи про великі Божі діла, Церква дає змогу вірним переживати присутність Бога і єднатися з Ним. Коли людина слухає про Бога, Який замешкує і діє серед нас, у неї зароджується бажання шукати Його сліди у своєму житті. «Як олень прагне до джерел водних, так серце моє до Тебе, Господи», − каже псалмоспівець (пор. Пс. 42, 1). Ми, люди, прагнемо правди, добра, краси та шукаємо для себе щастя. Однак, віддалившись від Бога ще в Адамі, часто не розуміємо, що всі наші найсокровенніші поривання й найзаповітніші мрії − це поривання до Бога та мрії про Нього, а наше щастя здійснюється настільки, наскільки воно закорінене в Бозі. Коли в нашому житті, як нам здається, під впливом зовнішніх обставин зростає туга за любов’ю, радістю чи миром, знаймо, що ця туга не від обставин, а від Святого Духа. Це Він спонукає нас не задовольнятися дійсним станом речей і кличе перерости обставини та творити своє життя не згідно з ними, а згідно з велінням совісті. Тому шлях людини до Бога завжди ініціює Святий Дух, для Якого не існує жодних перешкод. Він любить невимовною любовʼю навіть дуже грішну людину, бо де множився гріх, там переважала благодать (пор. Рим. 5, 20). 3. Церква як закваска Божого Царства на землі «Вік Церкви» розпочався в день П’ятдесятниці (пор. Ді. 2) і триває до сьогодні. Тоді Святий Дух сповнив Христових учнів силою й натхненням для проповіді Євангелія і побудови спільноти тих, для кого Христова благовість стала фундаментом щоденного життя й поведінки. Із тих часів і до сьогодні Церква розвинулася з маленької єрусалимської громади найближчих Христових друзів до багатомільйонної спільноти, що об’єднує різні народи на всіх континентах земної кулі. Єдина, свята, соборна − католицька й апостольська Церква утворена з помісних Церков, однією з яких є й наша Українська Греко-Католицька Церква. Церковне тіло кожної помісної Церкви твориться з єпархій, а ті − з парафіяльних громад. Апостол Павло у своїх посланнях називає Церкву Тілом Христовим, а нас – Його членами (пор. 1 Кор. 12, 27). Це означає, що через нас Господь діє в цьому світі, а ми творимо єдність і потрібні одне одному. Ми різні, але рівні у своїй гідності. У цьому Тілі кожен з нас має своє особливе незамінне місце і значення. Своїми талантами, які дарує нам Бог, ми доповнюємо один одного. Жоден із дарів не дається віруючому в особисте користування, але для того, щоб ним ділитися для розбудови нерукотворного храму, живими цеглинами якого ми є. Тому в Церкві не можна бути споживачем чи спостерігачем, але всі ми покликані ділитися своїми талантами. У повчаннях Христа, які доносять до нас синоптичні Євангелія, Церква представлена як Таїнство Божого Царства, яке вже присутнє в цьому світі і ще має прийти у всій своїй повноті (пор. Мк. 4, 26−32; Мт. 13, 1−9, 24−36, 44−52). Це спільнота людей, які очікують на прихід Царства, спільнота, стосунки між членами якої позначені ідеалами Царства. У цьому світі панує неправда, споживацтво, жадібність, насильство, пожадання. Про людину судять за її багатством, зв’язками, становищем. А Царство Боже будується на любові, співчутливості, небайдужості, прощенні, довірі, чистоті, безкорисливості… І ми як Церква покликані свідчити та являти світові взаємини, гідні Божих дітей. Отже, Церква є закваскою і водночас передсмаком Божого Царства тут, на землі. Через Церкву Господь діє в часі і просторі, вона є видимим знаком Його невидимої присутності та продовжує Його служіння в історії, тобто уприсутнює Його в історії. Церква покликана благовістити Христа світові та проголошувати Таїнствами і Словом Царство Боже, що в Ньому прийшло. 4. Церква − Таїнство Божого спасіння Метою цього благовістування, як каже ап. Павло у Першому посланні до Коринтян, є «придбати» всіх для Христа (пор. 1 Кор. 9, 19−22). Він говорить про Церкву як про життєдайну єдність, яку вірні у Христі отримують з Богом та один з одним через Хрещення і яку Дух робить майже відчутною, єднаючи всіх у Христове Тіло (пор. 1 Кор. 12). Вона є місцем примирення з Богом не тільки юдеїв та поган, але всього людства: «Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши в нас слово примирення» (2 Кор. 5, 18) та «щоб через нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кровʼю його хреста» (Кол. 1, 20). Тож Церква у світі та в історії − це Божа відповідь на гріх, особливо на поділи як його наслідок. Церква − це Таїнство Божого спасіння, яке Небесний Отець здійснив у Христі Ісусі (пор. Рим. 1, 25). У ній людина позбувається старого, грішного чоловіка, щоб у Христі стати новим Адамом, причасником Божої природи. Водночас варто наголосити, що Церква − це не галерея святих, а прибіжище грішників, це люди, які, долаючи свої немочі, мандрують до святости. На кожній Святій Літургії Господь, як і в часі Свого земного служіння, перебуває з «митарями і грішниками», бо «здорові не потребують лікаря, лише хворі», бо Він «прийшов кликати не праведних, а грішних» (пор. Мт. 9, 11−13). У Церкві через Таїнства, молитву, слухання Божого Слова одержуємо благодать і силу змінюватися та перемагати наші немочі. Час Церкви – це час благовісти для всього світу. І тому, по суті, Церква – це ніщо інше, як світ, який перебуває на шляху до преображення, світ, який отримує у Христі прозорість для райської повноти, – Нове Небо і Нова Земля, які приходять до нас у Таїнствах Церкви. У постійному чуванні Церква очищає Божим Словом та годує їжею безсмертя – Євхаристією − тих, які у Христі стають новим творінням (пор. 2 Кор. 5, 17). Прообразом Церкви є старозавітний «ковчег Ноя», який урятував світ від загибелі. Ось так і в Церкві знаходимо порятунок, а кожен храм стає для нас таким «ковчегом», який переправляє нас через житейське море в Нове Життя – Царство Небесне. Дякуймо Богові за дар приналежності до цього ковчега спасіння та просімо в Нього ласки щасливо переплисти розбурхане море земного життя, щоб удостоїтися вічного спасіння в Господі. 5. Церква перебуває разом з народом Від самого початку Хрещення Руси-України наша Церква засвідчила, що вона є закваскою Божого Царства для українського народу. Християнськими цінностями керувалася й надихалася українська культура. На християнських істинах виростали генії нашого народу, такі як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка. Святий папа Іван-Павло ІІ, прибувши 22 роки тому на нашу землю, підкреслив християнську природу нашої культури й нашого національного характеру: «З Хрещенням, яке відбулось тут, у Києві, почалась 1000-літня історія християнства на територіях нинішньої України й цілого регіону. Сьогодні, маючи оту благодать зупинитись на цьому історичному місці, мій погляд витає над більше ніж десятьма століттями, впродовж яких ласка першого Хрещення продовжувала переливатися на наступні покоління синів і дочок цього Народу. О, який розквіт духовного, літургійного та церковного життя розпочався від зустрічі відмінних культур і релігійних традицій! Ця чудова спадщина тепер довірена вам, дорогі брати й сестри» (Проповідь у Києві, 24.06.2001 р. Б.). Далі цей папа-словʼянин наголосив: «Так! Дорогі українці, якраз християнство дало натхнення вашим найвизначнішим мужам культури й мистецтва, воно щедро зросило моральне, духовне і суспільне коріння вашої країни. Хотів би пригадати при цьому слова вашого співвітчизника, філософа Григорія Сковороди: “Усе минає, тільки любов після всього зостається. Усе минає, але не Бог і не любов”. Тільки людина, глибоко просякнута християнським духом, могла мати таке натхнення. У його словах знаходимо відгомін Першого послання святого апостола Йоана: “Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому” (4, 16). Нехай цінності Євангелія, які становлять частину вашої національної ідентичності, допоможуть вам будувати сучасне й толерантне, відкрите й солідарне суспільство, у якому кожна людина зможе дати свій специфічний вклад у загальне добро, одночасно отримуючи від нього відповідну підтримку для того, щоб у найкращий спосіб розвинути власні дарування» (Промова до діячів політики, культури, науки і бізнесу). Церква, вірна своєму покликанню, супроводжувала наш народ упродовж усієї його історії у змаганнях за кращу долю, за гідне й вільне життя для теперішніх і прийдешніх поколінь. Це будування «рідної Хати» стало одним з важливих завдань для нашої молодої єпархії, яка почала динамічно розвиватися під проводом першого архиєрея, нашого незабутнього батька святої пам’яті владики Юліяна, 10-у річницю переставлення до вічности якого спогадуємо саме цього року. Сьогодні заносимо подячні молитви перед престіл Всевишнього за нього і всіх, хто разом з ним розбудовував нашу єпархію та вірно й жертовно служив і служить рідному народові. 6. Церква під хрестом національної долі українського народу Вірність Української Греко-Католицької Церкви з особливою силою проявилася в часи жорстоких переслідувань та утисків, у період бездержавності й національно-визвольних змагань. Наша Церква завжди була люблячою та вірною Матірʼю, яка розділяла зі своїми дітьми долю й недолю, надії та сподівання. Так було і в минулому столітті, так є і тепер, в умовах жахливої та немилосердної воєнної агресії, яку московія вкотре веде проти нашого народу. У часи підпілля присутність Церкви на теренах нашої єпархії була надзвичайно живою. З удячністю згадуємо єпископів, священників, богопосвячених осіб і боголюбивих мирян, які своєю вірністю Христові й Католицькій Церкві заклали живу та непорушну підвалину майбутньої Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Духовенство та вірні нашої єпархії як свідомі громадяни виборювали й утверджували нашу державність упродовж років незалежності, а тепер захищають її перед лютим ворогом, заручившись безнастанною молитвою всієї церковної спільноти. Сьогодні висловлюємо щиру вдячність волонтерам, добровольцям, воїнам-захисникам, медикам і лікарям, а особливо нашим капеланам, які несуть світло Божої благодаті й любові туди, де війна приносить страх, смерть і руїну. Запитаймо себе, у чому полягає таємниця стійкості, мужності українського народу, який упродовж століть долає непрості випробування, а останніми роками знову протистоїть новітній імперії зла? Секретом нашої стійкості є сила Божа, яка постійно в нас народжується, оновлюється, проявляється навіть у нашій немічності. Цю силу дає нам Бог, Який є Господом сил (пор. Пс. 23, 10). Українці керуються не ненавистю до чужого, а любов’ю до свого. Ця любов – одна з тих християнських цінностей, які плекаємо в собі від часів Свято-Володимирового Хрещення. Сьогодні вона виявляється в жертовності захисників, у невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів людей, у щирій, тихій молитві. Продовжуймо й надалі плекати в собі цю християнську любов, яка народжує героїв, і попри весь біль, який охоплює нас у ці важкі хвилини воєнних випробувань, уникаймо ненависті, бо вона породжує злочинців. Докладаймо зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність і не опуститися до нелюдяності. Залишаймося воїнами світла й добра! Прислухаймося до слів апостола Павла, який закликає: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). 7. Церква − школа єдності і християнської любові Церква не може замикатися тільки на собі й на своїх, бо Христос стверджує: «Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос – і буде одне стадо й один пастир!» (Йо. 10, 16). Вона покликана прилучити, прищепити тих, хто увірував у Христа, до Виноградини, гілками якої вона є (пор. Йо. 15, 5) і якою є сам Христос. Через Христа людина входить у Церкву, а через Церкву стає живою клітиною єдиного живого Тіла Воскреслого Спасителя. Жива приналежність до Христового Тіла стає джерелом усяких спасенних ласк і благодатей. «Де є Церква?» – запитує Іриней Ліонський і відповідає: «Там, де є Дух Божий, там є Церква і всяка благодать»[1]. Живу і свідому участь у таїнственному і благодатному житті Церкви називаємо вцерковленням. Тож джерелом спасіння є не просто номінальна приналежність до спільноти Христових учнів, але жива участь у церковному житті. Видимим виявом зрілого вцерковлення вірних є їхнє таїнственне життя, тобто участь у Таїнствах Церкви. Кожне зі Святих Таїнств передає благодать Святого Духа й позначує певний етап в історії спасіння людини. Людина приймає благодать, наскільки може вмістити, або, за словами апостола Павла, «у міру зростання повноти Христа» (пор. Еф. 4, 13). Хоча одні Таїнства Церкви повторюються, а інші уділяються лише раз у житті, це не означає, що благодать одних Таїнств є скінченною, а інших − нескінченною. Покликання людини полягає в тому, щоб, отримавши благодать, все глибше нею сповнюватися та з нею співпрацювати задля власного спасіння і преображення всього світу. Місія Церкви – постійно залучати своїх членів до життя в Таїнствах. Святе Таїнство Євхаристії – центр і вершина таїнственного життя Церкви. Вона вводить людей у сопричастя з Богом і між собою. За словами Святих Отців, «Церква творить Євхаристію, а Євхаристія творить Церкву». Сила кожної церковної громади вимірюється ступенем євхаристійності її членів. Парафія, у якій люди свідомо й гідно приступають до Святої Євхаристії, є живою і життєдайною для своїх членів. «Смак» Євхаристії треба прищеплювати вже змалку, причащаючи дітей, а відтак залучаючи до Євхаристії членів церковного братства. Наступним кроком вцерковлення в Таїнстві Євхаристії є участь у ній сімей парафіян. Священник має сприяти, щоб парафіяни збагнули євхаристійне сопричастя як шанс для зростання в сопричасті між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, як запоруку міцності й нерозривності християнських родин. Силою євхаристійної любові парафіяни щораз більше виявляють ініціативу в різних ділянках парафіяльного й суспільного життя. Вони відчувають себе спільнотою Церкви не тільки під час Божественної Літургії, але й готові послужити суспільству в «Літургії після Літургії». Вірні відкриваються на інші Церкви й церковні спільноти, стають готовими до сопричастя з ними; починають відгукуватися на соціальні й національні проблеми; відчувають потребу в громадській і політичній активності; бажають співпрацювати над розвʼязанням спільних проблем; вносять дух Церкви у свої професійні й товариські середовища. За твердженням Святих Отців, кожен вірний покликаний стати «священником всесвіту». Це загальне священство вірних черпає свій сенс у священстві Христа, Який полюбив нас і видав Себе за нас (пор. Гал. 2, 20). Людина доростає до священничого служіння, якщо, подібно до Христа, готова в любові дарувати себе іншим, жертвувати собою заради спасіння світу. З цієї любові виростають священничі та монаші покликання, суть яких полягає у служінні Богові, Церкві й народові. У вірному служінні рідному народові Церква є вчителькою любові й осердям єднання. Справді, якщо диявол намагається посіяти розбрат, недовіру, упередження й озлоблення, Христовий Дух долає і зводить нанівець усі задуми ворога, перемінюючи на добро навіть те, чим диявол хотів нас розсварити, поділити і знищити. Як мило та радісно стверджувати, що наші парафії, церковні осідки, харитативні установи стали місцями прихистку для сотень тисяч наших братів і сестер з інших регіонів України, які рятувалися від воєнного лихоліття. У нас вони знайшли свій другий дім, свою родину − єдину в Бозі, оживлену Божою любовʼю і любовʼю до рідної землі. Тож замість протиставлення й поділів, які намагався посіяти між нами ворог, ми явили світові приклади євангельської гостинності, якою пригортаємо одне одного, а особливо тих, хто найбільше постраждав від російської агресії. Ми й надалі зростатимемо в цій любові і єдності, яка є силою народу й запорукою його теперішніх і прийдешніх перемог. 8. Церква лікує рани на тілі і душі народу Війна залишає глибокі рани на тілі нашого народу. Ці рани відчуваємо і ми − сини і дочки Самбірсько-Дрогобицької єпархії. «Ворог намагається знищити нас, але не знає, що ми – насіння» – цей вислів став гаслом нескореності, живучості та сили протистояння труднощам, які демонструють українці. Він перегукується зі словами християнського письменника Тертуліяна: «Кров мучеників – насіння Церкви». Ми схиляємо голови перед усіма, хто приніс і приносить себе в жертву, щоб захищати невинних, боронити правду, відстоювати Богом дану священну людську гідність, бо сам Христос ототожнює Себе з кожним нужденним: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Особливо дякую всім, хто своїми молитвами, пожертвами, служінням полегшує страждання братів і сестер, які перебувають поруч із нами або проживають в районах бойових дій, та нашим воїнам-захисникам. Каже апостол Павло: «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Рани і травми людей, яким ми покликані служити, здебільшого видимі й очевидні, а часом приховані чи перемотані пов’язками злості, страху, вдаваної відстороненості.У людських ранах розпізнаємо рани нашого Спасителя, і, торкаючись людського страждання, віднаходимо контакт із Христом Воскреслим, рани Якого стали знаком остаточної перемоги Бога над темними й руйнівними силами гріха. Ми пережили найважчу зиму від Другої світової війни. Нас зігрівала Божа ласка й тепло взаємної євангельської солідарної любові. Богові нехай буде дяка за те, що допоміг нам вистояти! Перед нами ще багато випробувань і завдань, тому заохочую Вас, дорогі брати і сестри, до подальшої солідарності з потребуючими, кажучи словами апостола народів: «А ви, брати, не втомлюйтесь добро чинити!» (2 Сол. 3, 13). 9. Церква веде народ за Христом пасхальною дорогою назустріч Воскресінню Дорогі брати і сестри! Напрям нашого земного паломництва вказує нам Церква-Мати, яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників. Церква вбачає свою місію в тому, щоб бути справжньою духовною провідницею нашого суспільства, сприяти утвердженню гідності людини, християнських та загальнолюдських цінностей. Ми, християни, є людьми надії не тому, що «сподіваємося на краще», а тому, що віримо в Бога та вічне життя, до якого Господь нас запрошує. «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Минув рік відкритої повномасштабної агресії росії проти нашого народу. Ця наша Страсна п’ятниця триває цілий рік! Для нас вона стала немовби хлібом насущним, і ми не знаємо, коли настане світлий день перемоги над злом, ненавистю й насильством. Пролито ріки крові і сліз. Проте народ живе, народ бореться, народ молиться. І саме Господь закликає нас не сумніватися в перемозі світла над темрявою, життя над смертю, істини над брехнею, бо Він запевняє нас у Своїй любові та милості. Від Нього, нашого Спасителя, черпаємо силу в теперішніх стражданнях. Він – джерело нашої надії. Тож разом з апостолом Павлом сьогодні кажемо: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії…» (2 Кор. 4, 8). У ці дні подяки, прощення й навернення відновімо нашу віру у Христа Воскреслого, поручаймо Йому себе, наших захисників, наш народ та його провід з твердою вірою, що після Страсної п’ятниці обов’язково настане великодній світанок Воскресіння. Наближаймо його своєю витривалою молитвою, ділами милосердя, жертовною любовʼю. Пам’ятаймо про всіх, хто воює на фронтах − духовних і тілесних, особливо наших незламних воїнів, відданих душпастирів і невтомних волонтерів, поранених і полонених, щоб у своєму терпінні вони відчували підтримку, любов і вдячність всього народу, а передусім − Божу милість і безнастанну Божу любов. Нехай кожен з вас плекає надію на світле майбутнє в мирі і злагоді, бо Воскресіння Христове є джерелом миру. А Божа благодать, що в Христі Ісусі, нехай наповнить вас своєю силою, за молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих і праведних, яких видала українська земля! «Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю Богородицю і Приснодіву Марію, з усіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо» (Літургійне прошення). Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + ЯРОСЛАВ (Приріз), Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі,при катедральному соборі Пресвятої Трійці,14 березня 2023 року Божого [1]Іриней Ліонський, “Проти Єресей”, ІІІ, 24, 1. Детальніше...

Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати  і сестри! Сьогодні у першу неділю посту – Церква подає нам духовну благовість Слова Божого. Євангельський уривок описує дві зустрічі Ісуса Христа з учнями і їх покликання. Перша зустріч – з Филипом – описана дуже коротко. Христос каже: «Іди за за мною», – і той іде. Особливістю цієї зустрічі є те, що Ісус сам знаходить нового учня. Ми не чуємо відповіді Филипа. Не знаходимо опису його досвіду покликання і зустрічі з Ісусом. Але ми дізнаємося, що зустріч з Христом спонукає його поділитися тим досвідом з іншими. Він знаходить свого друга Натанаїла і розповідає йому, як він пережив свою зустріч і впізнав в Ісусі Месію. Його переконання про Ісуса як Месію базується на Священному Писанні: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса Йосифового сина, з Назарету» (Йо. 1. 45). Натанаїл здивований походженням Ісуса Христа з Галилеї, з Назарету. Назарет ніде не згаданий у Старому Завіті, тим більше як місто з якого має прийти Месія. Филип не намагається щось йому пояснити, але відразу говорить до Натанаїла подібно як Ісус до перших двох учнів: «Прийди і подивися» (Йо.1,46). Филип не наводить ніяких переконливих аргументів. Християнське свідчення повинно базуватися не так на переконливості аргументів, як на особистій зустрічі з Христом: слід створити людині можливість самій зустрітися з Христом. Натанаїл прислухається до заклику свого товариша Филипа. Але Христос першим його бачить і говорить про чесність Натанаїла: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства» (Йо. 1. 47). Це  - ще одне об’явлення Ісуса. Своєю відповіддю на за запитання: «Звідки ти мене знаєш», Ісус показує, що Він як Бог знає серце людини. Це спонукає Натанаїла до сповідування своєї віри: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів» (Йо. 1. 49). Ось таким є шлях віри учня. Христос бачив Натанаїла під смоковницею. Екзегети бачать у цьому натяк на те, що Натанаїл глибоко вивчав Святе Письмо, бо смоковниця у равіністичній традиції вважалася деревом знання і під нею часто читали та роздумували над Писанням. Також і Натанаїл, мабуть, під смоковницею роздумував над писанням. Почувши ці слова від Христа, він зрозумів, що Той бачить тайни його серця. Його здивувало не так те, що Ісус його бачив, як те, що він знав його думки і його серце. Вивчаючи закон, Натанаїл готувався, щоб зустріти Месію. Натанаїлові, який увірував, Христос обіцяє, що побачить ще більші речі. Якщо спочатку Натанаїлу потрібно було прийти до Ісуса, щоб пізнати більше, то тепер його закликається вірити, щоб знову побачити ще більше. Таким чином віра веде до глибшого пізнання Бога. Отже в Ісусі Христі ми зустрічаємо Бога й людину. Для нас, християн, як і для Филипа з Натанаїлом, Писання  провадить до Ісуса, але реальність сповнення є завжди більшою від обітниці. В сьогоднішньому апостольському читанні чуємо, що віра, яка визначає спосіб життя людини, є запорукою сповнення обітниці: «І всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість» (Євр. 11,39-40). Першу неділю посту в нашій східній християнській традиції ми також називаємо Неділею Православ’я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги православної (тобто правдивої), християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на 7 Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду переслідування послідовників правдивої віри, основаної на апостольському та святоотцівсьеому переданні, відбулося прилюдне почитання і вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих. Торжество православ’я особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно в Україні панував безбожний більшовицький режим, який намагався знищити нашу Церкву через те, що ми перебуваємо в єдності зі Вселенською Католицькою Церквою, що побудована на камені віри Апостолі Петрі. Однак, незважаючи на всі старання комуністичного режиму, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молилися і йшли тим духовним шляхом, який нам залишив Христос, Святе Євангеліє, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники віри від Володимирового хрещення Руси – України. Тому для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р., після довгих років переслідування за вірність власній церковній традиції іконопочитання. Христова Церква, святкуючи Неділю Православ’я, з однієї сторони підкреслює те, в що ми як християни віримо, а з другої – спрямовує наш погляд до того, до чого ми повинні стриміти. Це – ікона. Ми віримо, що в іконі ми споглядаємо та поклоняємось Христу - Воплочененому Божому Слову; і, споглядаючи та поклоняючись Йому в іконі, ми своїм життям стараємось уподібнитись до Нього. Ці два важливі елементи – правильна віра та духовний подвиг богоуподібнення - і є основою нашого православ’я, православ’я не конфесійного, а догматичного. Кожен християнин є православним, коли він сповідує правдиву віру в Ісуса Христа і своїм життям уподібнюється до Нього. У цьому сенсі і ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, називаємо себе православними християнами. Ми не належимо до конфесійного православ’я, але ми сповідуємо віру, стверджену першими Сімома Вселенськими Соборами, основану на камені віри – Петрі апостолі, торжественно проголошену у Першу Неділю посту – Неділю Православ’я, тому й є православними у вірі а католиками у любові. Ікона об’являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з’явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об’явив себе найповніше. Це Сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Йо.14,9). В Христі перебуває вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об’являє в собі Бога, Божий спосіб думання, мовлення і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об’являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Христос не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Він об’являв Божий світ у собі. Він є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність, а є свідченням про інший світ - надприродній, Божий. Це світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше, наприклад, пейзаж чи портрет відобразить вигляд даного об’єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, яка з’єдинена з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного... Першою іконою на землі було Воплочене Слово Боже. Дивлячись на Ісуса, люди можуть пізнати Бога. «Хто мене бачив, той бачив Отця», каже Христос Филипові (Йо.14,9). Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом, закінчувалося прославою Бога. Навіть у момент найбільшого приниження Сина Божого люди пізнавали в Ньому Бога. Так розбійник пізнав у Ньому свого Господа на хресті, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: "Чоловік цей справді був Син Божий" (Мар.15, 39)... У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об’являти Бога серед світу, щоб об’являти Його всемогутню і люблячу присутність. Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали іконою Творця нашого, потрібно нам уподібнитися до нього. Це - сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто досяг такої подібності до Отця, Церква проголошує святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними”, що означає «дуже подібними до Бога». Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об’являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі...” В чому ж полягає сенс святкування свята Торжества Православ’я і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа” (1Кор.11,1), або „Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал.2, 20)... На Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, перед нашим „первообразом”, тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю» (Стихира на Парастасі). Напевно, мало з нас не наважилися б знищити посвячену ікону, але чи замислюємося ми над тим, що всі ми через наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. І це ми робимо щодня! Але ж ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це - жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров. Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію. Дорогі у Христі! Божа допомога була необхідна нам для відновлення незалежності Української держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, коли всі ми переживаємо російську збройну агресію супроти нашої Батьківщини. Перед лицем теперішніх загроз і викликів, об’єднуймося в обороні дару української незалежності і соборності, яку ми отримали від Бога зусиллями та молитвами наших попередників. Молімося за справедливий мир в Україні і світі! Молитовно та матеріально підтримуймо українських воїнів, які нас захищають від ворожих нападів! Вони наші Легіони стали справжньою скелею на захисті незалежності й суверенітету України, проходячи найгарячіші етапи новітньої російської збройної агресії проти нашої держави. Їхня сила духу, терпіння та виваженість є для всіх нас прикладом того, як треба любити свою країну, пишатися її історією захищати її майбутнє. Молімося, борімося і працюймо задля захисту нашої Батьківщини та для майбутнього блага нашого народу! Пам’ятаймо, що Бог є на боці тих, хто бореться за правду, справедливість, добро і мир! Дякуємо всім, хто небайдужий до воскреслої ходи українського народу, яку він відновив у суверенній Українській державі понад тридцять років тому. Нажаль каїн-московит, спричинив нам чергову Голготу, щоб перешкодити нам осягнути мету – вільну, квітучу, соборну Українську державу. В ці надважкі часи війни ми благаємо Пресвяту Богородицю: прийми під свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоби народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Твоє материнське заступництво. До кінця нашого життя оберігай нас перед вічним засудом, щоб ми, спасенні Твоїм заступництвом і поміччю, віддавали за все славу, хвалу, подяку і честь Єдиному у Святій Тройці Богові Отцю, і Сину і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. + Ярослав 5 березня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...