SDE

Літургія і виховання кандидатів до священства

_ Михайло ПЕТРОВИЧ
30 січня 2011
Друк E-mail
Наша тема стосується Св. Літургії як чинника релігійного і особистого виховання до вступу до семінарії, тобто у формативному періоді (юнака) взагалі і у періоді формумування рішення вступу до семінарії. Про Літургію як чинник у цьому вихованні можна говорити або про самі відправи, їх зміст, циклічність і ритм різних тем, що є у богослуженнях, або про душпастиря, який відправляє ці служби у парафії, через них виконує свою душпастирську місію, надаючи тон цілій спільноті, і у всьому цьому є конкретним прикладом священика й душпастиря, тобто взірцем перед очима того, хто вибирає свій шлях і замислюється над священством. Наша бесіда необхідно буде заторкувати обидва ці аспекти, але головне другий аспект – про душпастиря і його приклад як служителя.

 

Не будемо входити у всі деталі богослужень і церковно-календарних циклів, а спершу застановимось над двома їх загальними характеристиками, які легко можуть недооцінюватись, а саме (1) відчуття й переживання свята, і (2) відчуття й переживання святості. Ці два аспекти є одночасно вихідною точкою і вершиною досягнень літургійного життя Церкви, і успішне їх пережиття у дуже прямий спосіб залежить від священика. Основна ідея, яку хочемо представити, є та, що Літургія може бути ефективним чинником у християнському житті взагалі і специфічно поштовхом до священства, найперше коли нею у спільноті провадить священик, що є правдивим душпастирем, отцем і містагогом, тобто провідником до Таїнства, а не лиш виконавцем або служителем культу.

Відтак припишемось до двох аспектів постаті самого священнослужителя, які найбільше проявляються у літургійному контексті, а точніше. у проповіді, і тим самим представляють його як взірець до наслідування у його необхідній для спільноти місії бути провідником до святості. Ці аспекти є (3) його душпастирство, як батько спільноти, і (4) його пресвітерство, як члена окремого «професійного» стану у Церкві. Основна думка тут є та, що до застанови над священичим покликанням може спонукати тільки священик, що вповні виконує свою душпастирську місію і дає цьому вислід у літургійних святкуваннях своєї спільноти.

1. Відчуття й переживання свята

Відомо, щодобове коло богослужень і літургійний рік в цілості з його тижневими й річними циклами є школою молитви, благочестя і християнського життя. Тут зібраний столітній досвід Церкви про те, скільки в році треба присвячувати часу на свята, скільки на пости, скільки й у якій формі має бути в нашій молитві змісту христологічного, богородичного, скільки почитання святих, скільки молитви за себе, а скільки молитви для інших і т. п. Важливо розуміти, що ця система не є якоюсь абстрактно продуманою теоретичною рівновагою всіх цих елементів (стільки годиться нам радіти, а стільки сумувати). Є стержень церковного року, яким є Пасха з її 50-денним святкуванням, чи в ширшому сенсі, цикл Господських свят зі своїми передсвяттями і посвятгями, які представляють всю Христову ікономію спасіння. Довкола цього циклу є Богородичні свята і празники святих, які доповнюють, розширюють і застосовують святкування Христової ікономії спасіння. Пости являються підготовчими етапами до найвищих точок цього циклу.

Чому особливо наголошуємо, що центром літургійного року є свята, і чому це важливо для нашої теми? Не задля якогось уподобання поняття свята над іншими елементами циклу, а тому, що центром нашого християнського життя є істина, що спасіння, небо було нам дароване без нашої заслуги, і це є вагома причина радуватися і святкувати, чим ми дякуємо і прославляємо Бога за цей дар і поглиблюємо наше розуміння – цінування цього дару. Даруючи нам спасіння, Господь лиш очікує від нас, щоб ми в любові визнали цей дар і жили згідно з ним. Християнське життя розпочинається і основується на пізнаванні і визнанні цього дару і розвивається, у великій мірі, через здатність у спільноті святкувати цей дар.

Щоб це твердження мало спасенну силу, необхідно уточнити дещо про християнське свято і дещо про християнську спільноту. Свято розуміємо не у простому соціологічному чи етнографічному, чи навіть у релігієзнавчому значенні, а у стисло християнсько-богословському значенні: суть свята – відновлена зустріч спільноти з Христом. Не йдеться про ідею, навіть не про подію, а про особу живого Христа, який відновлює свою спільноту у тій благодаті, яку Він явив через свою Пасху, Воплочення, Преображення і т. п.

Наголошую – святкування у спільноті тому, що центральною рисою цього дару спасіння є те, що він не просто дарується нам як поодиноким особам, які відтак творять спільноту, мовби товариство людей зі спільними інтересами. Цей дар спасіння дарується нам через наше включення у спільноту, яка є Тілом Христовим. Щоб це було для нас живою істиною, треба, щоб усі учасники свята відчули, що це найперше спільнота, що святкує свято. Святкування спільнотою – це не тільки настрій, а свідомість, духовна свідомість, а таку свідомість спільноті може надати тільки душпастир: душпастир, який розуміє, що центральним для його місії є постійне відновлення, мовби постійне творення цієї спільноти через відновлену зустріч з Христом. Щоб спільнота пережила свято як спільнота, що зустрічається з Христом, необхідно, щоб це найперше зрозумів душпастир і вмів «попровадити» тим святом. Св. Григорій Богослов, проповідуючи про свято Богоявлення, називає себе «начальником» свята. Це не означає, що душпастир, мов староста на весіллі, має найперше гарно забавити людей. Він має, як було сказано, по-богословськи розуміти, що центр свята – зустріч з Христом, і, мов той євангельський «друг жениха», з любов'ю і відповідальністю він має провадити свою спільноту (Христову невісту) до зустрічі з Женихом. Він має розуміти, що коли не відбулася та зустріч або коли що інше було на першому місці, - не відбулося і свято. Якщо свято не мало для спільноти цього змісту, душпастир у чомусь суттєвому недопрацював.

І тут доходимо до центру нашої теми. Душпастир, що вміє так провадити свою спільноту свято за святом і рік за роком, показує на ділі, що пресвітерське служіння є щось безконечно глибше, ніж формальне служіння культу або популярне «старостування». Він доводить, що центральним для його служіння є не рубрикальна прискіпливість чи загальнолюдські дари лідерства, а пристрасна любов як до Жениха, так і до Невісти ї почуття глибокої відповідальності, щоб усіма своїми талантами сприяти їх постійній зустрічі. Явно, що така роль у святі може бути реальна і правдива тільки тоді, якщо щоденна душпастирська праця характеризуватиметься цією візією. І це є основне. А літургія і свято є для того, щоб ми могли оглядати й торкнутись (пор. 1 Ів. 1,1-2) того, що в буденному нашому житті здається невидимим і недосяжним. Якщо це бачитиме душпастир – це зможе бачити спільнота. Без його візії вона є наче отара без пастиря, в якій, у найкращому випадку, кожний поодиноко шукає Жениха.

Ревнивий душпастир, що завершує всю свою працю цим вмінням провадити свою спільноту до святкової зустрічі з Женихом, дійсно «бачить» завершення всіх своїх зусиль, в якому, мов на зорану і підготовлену ріллю, Господь посилає щедрий і життєдайний дощ своєї благодаті. Це, без сумніву, «бачитимуть» усі. А такий приклад душпастиря, вірю, не може не розпалювати ті серця юнаків, в яких тлі іскорка священичого покликання.

Про наступні три аспекти буде сказано коротше, бо вони базуються на тому, що тут уже було сказано.

2. Відчуття й переживання святості

Пророк Ісая у 6-ій главі описує видіння престолу Божого і Серафимів, що перед ним співають «Свят, Свят, Свят Господь Саваот». Це безперестанна пісня безплотних сил перед Господом. Наш обряд пропонує нам у ключових моментах літургійної молитви приєднатися до того співу: на початку кожної відправи після «Царю небесний», перша пісня після (Малого) Входу на Літургії (за Максима Ісповідника це ж і була перша пісня Літургії), перед Євхаристійним жертвоприношенням й ін.

В дійсності ми не знаємо змісту поняття святості, головно, коли воно стосується Бога. Словники говорять про те, що відділене від звичайного людського, земного, цілком інакше від нього. Але позитивного значення ми не можемо довідатися, принаймні із словників. Однак, молитва Трисвятого одним духом називає святими і Бога, і християн («Боже святий, що у святих перебуваєш...»). Не тільки можемо пізнати Бога як Святого, але та святість дарується і нам. Святість – це єдина прикмета, яку приписуємо Богові, яку не переносимо від землі до неба через аналогію (могутність земна - всемогутність Божа; мудрість людська - премудрість Божа), а може походити тільки від пережитгя Божої присутності і перенестись з неба на землю: тільки переживши Божу святість! можемо сказати про людину, що вона свята. Отже, оспівувати Божу святість - означає пережити досвідчення Його присутності. Іншими слова ми, Літургія нам каже, що кожна наша молитва, і кожне наше слово, думка є тоді вповні християнськими, коли основуються на цьому досвіді Це, очевидно, стосується всіх вірних і зовсім не є легким до здійснення. Наша Літургія ставить священнослужителів під час відправи за іконостасом, у святилищі. Це не для того, щоб якось підкреслювати гідність чи достойність цих осіб над всіма іншими, що стоять у храмі вірних, але тому, що, за словами св. Германа Царгородського, коментатора Св. Літургії у VІІІ-му столітті, суттєвою частиною їх священнослужіння є більш інтенсивно споглядати і заглиблюватися у Божу святість і передавати це пережиття для цілої спільноти, душпастирями якої вони є. Це є реальний сенс пресвітерського посередництва між Богом і людьми. Для того існує у нашому обряді і святилище, і іконостас, і двері у ньому, і всі обряди довкола нього.

Священнослужитель не може обмежитись до ретельного виконанням всіх обрядових (і народних) приписів. Якщо він під час відправи, стоячи попереду всього народу Божого у святилищі перед престолом, не був зворушений до глибини душі надземним пережитгям Божої святості й слави і не зміг це пережиття реально передати своїй спільноті, то він щось суттєве у тій відправі опустив, не виконував, і зайвим, безплідним виявилося його стояння у святилищі перед престолом Божої слави. І цю безплідність, цю порожнечу свідомо чи підсвідомо відчує спільнота, коли вона виходить з храму без пам'яті, без «запаху» в душі цього пережиття. Отже, замало, щоб кожний відчув, що поодиноко гарно помолився перед Господом. Маймо на увазі, що Літургія – це «спільне діло», і для зустрічі зі своєю спільнотою, для відновлення її у Його любові Господь скликає нас на Літургію. А для осягнення цього Він поставив пресвітерів на чолі свого народу душпастирями і священнослужителями. Якщо цього не осягнуто, то цілий сенс існування храму, треб та відправ, і самого священнослужіння є зайвим, і багатьом здається краще «молитись» у спільноті протестантській, де всі ці неефективні елементи не перешкоджають.

Думаю, що стає зрозумілим, як це пов'язується з нашою темою: спільнота, що відчула плідне священнодіяння свого душпастиря, переконається, що його стояння на чолі народу і посередництва є не тільки формальними вимогами канонічного права і обрядових приписів, але життєва необхідність для духовного існування спільноти. А коли таке буде наставлення спільноти на богослуженнях і поза ними, то молода людина, в якій є іскра Божого покликання до душпастирства, отримає найбільшу підтримку від душпастиря і цілої спільноти для плекання і розпалювання цього вогню.

3. Священик як душпастир-отець

Ще кілька слів про те, як душпастир передає найглибший сенс свого душпастирювання через проповідь. Бувають, без сумніву, моменти, коли парафіяни дуже радо послухають нового проповідника, нові ідеї, тим більше, якщо це якийсь відомий, талановитий, «професійний» проповідник. І це природно, і з цього є багато духовної користі. Але душпастир у проповідях до своєї пастви не мав би наслідувати стиль таких проповідників-відвідувачів. Він має звертатись до своєї пастви так, як тільки він може звертатись, а саме - як духовний батько, що знає своїх дітей не тільки як знайомих з обличчя або записаних у метричну книгу, але як рідних дітей, за яких він несе духовну відповідальність перед Богом. Це є риса проповіді, яку не можна не помітити^ яка надає несподіваної сили навіть пересічній проповіді.

З деяким перебільшенням і спрощенням можна сказати: якщо проповідь пароха є такою, яка могла би звучати так само у другій, чи п'ятій, чи десятій парафії, то тієї неділі до тої спільноти не промовило батьківське слово, навіть якщо воно було з інших оглядів дуже гарне, духовне і «професійне». Безперечно, є якась користь із такого слова, але якщо парафія неділю за неділею чує тільки такі проповіді та ніколи не чує «батьківського» слова, така спільнота ніколи не зможе виробити поняття про свого пароха як духовного батька; він буде завжди наче адміністратором парафії, навіть любленим і шанованим адміністратором, але не батьком. А така парафія є осиротілою парафією, і її діти ніколи не зможуть виростати духовно так легко, як у тій парафії, де є батько.

Ключем до такої батьківської проповіді не є обов’язково особисте пізнання кожного із членів спільноти (хоч це допомагає) і, напевно, не вкраплювання у проповіді елементів особистого життя парафіян. Таку батьківську проповідь має старатись осягнути і той, хто душпастирює проповідуванням через радіо і телебачення, і місіонер, що провадить реколекції, і єпископ, який звертається до всієї своєї пастви. Багато проповідей митр. Андрея Шептицького є доказом, що таке можна осягнути.

Отже, ключем є не тільки особисте пізнання, але особиста відповідальність, яку проповідник-душпастир усвідомлює собі і свідомо бере на себе за кожну душу серед своєї пастви, якого типу вона б не була. А найбільш природно це таки у парафії. Якщо душпастир зможе щиро сказати про кожного свого слухача з митр. Андреєм «Не знаю іншого щастя перед Богом, як допомагати Вам пізнати Господа, Його любити і Йому служити», або з Мойсеєм «Помилуй їх, Господи, або забери мене з життя замість них» - це є героїчна відданість, яка буде неминуче просвітлюватись чи не в кожному слові такого душпастиря. Зрозуміло, що за такими словами має стояти правдива жертвенна праця душпастиря, і без неї всяке, навіть красиве слово буде порожнім. Душпастир має розуміти, що момент літургійної молитви, коли він в особливий спосіб стоїть посеред і поперед своєї пастви у молитві перед Богом, є надзвичайним моментом для спільноти, моментом радості й трепету, захвату й інтимності, в якому необхідно, щоб спільнота почула і відчула у слові душпастиря, що є серед них той, що не побоявся відповідальності батька. Такій спільноті легше відчути, навіть дуже конкретно, що Воскреслий Христос є посеред них і провадить їх по всіх їх стежках. Для того ж існує душпастирство і духовне батьківство пресвітерів і єпископів.

Як це прив'язується до нашої теми? Подібно як і попередні моменти: молода людина, якій Господь дав іскорку покликання до душпастирства, яка виростатиме у такій спільноті, де кожна відправа є зігріта батьківським словом або навіть поглядом і поставою пароха, відчує, що це служіння не є якась юридична чи формальна вимога у Церкві, а реальна духовна необхідність для християнського життя спільноти і кожного її члена. Такий юнак не зможе не відчути від свого душпастиря, що годі чи є більше щастя на землі, ніж прийняти від Бога таку відповідальність і цілковито їй віддатися. Такий приклад духовного батька серед своїх дітей тиждень за тижнем, на відправі за відправою є надзвичайною допомогою тому, хто відкриває в собі таке покликання і наміряється відповісти на нього.

4. Священик як пресвітер

Останнє слово про ще один аспект душпастирства, який вагомий для нашого юнака-кандидата і який має прозвучати не раз з проповідальниці, бо він важливий і для цілої спільноти. Крім того, що нашого душпастиря відчують як батька у його ставленні до спільноти, дуже корисно, щоб вони не раз почули, «звідки він прийшов», бо це допомагає в розумінні «куди він іде», тобто ще один чинник довіри до нього. Душпастир приходить до спільноти від Церкви і провадить її до повноти Церкви, до повноти усвідомлення її місця і ролі в цілій Церкві. Конкретно, маємо на увазі виховання душпастиря у семінарії з благословення єпископа і у стіп єпископа, його післанництво до цієї спільноти з волі і благословення єпископа, і його співжиття і ставлення до співбратів-душпастирів у неформальному і формальному аспекті, на деканальному і єпархіальному рівні - остаточно довкола і у послуху до єпископа. Тут парох має прекрасні і численні нагоди засвідчити перед своїми дітьми про всі ті духовні дари, які він прийняв і приймає через усіх тих людей, що становить ширше коло, ніж парафія. І остаточно - своє вдячне і синівське віддання єпископові. Є надзвичайно сильним для виховання зрілих християн постійно усвідомлювати, що «наш батько має свого батька». Чому?

Можна багато різних аспектів навести, а згадаємо тільки два: по-перше, стає очевидно, що вертикаль паства-душпастир не закінчується на останньому, а є вектором, що показує в саме небо, що Господь є нашим єдиним правдивим батьком, але батьківство Якого конкретно осяює і торкається нас через таїнственну присутність і служіння пресвітерів і єпископів (Для того ж і установив Господь єпископське служіння у Церкві!) По-друге, ця вертикаль не закінчується також на пастві і показує, що кожне чадо у пастві рано чи пізно буде покликане Богом бути такою ж таїнственною присутністю і служінням Божого батьківства для своїх ближніх, особливо для тих, що в який-небудь спосіб від них залежать. А для нашого юнака всі ті згадки про пресвітерське життя душпастиря сприятимуть закріпленню довіри до Церкви і через неї – до Божого батьківства, у цьому трепетному моменті прислухання до Божого поклику до душпастирства, особливо коли вони сприйматимуть на проповідях у контексті спільної молитви Божого народу.

***

Підсумовуючи ці чотири аспекти, в яких ми розглядали, як Літургія може бути сприятливим чинником у вихованні покликання до священства, виглядає, що ми, властиво, говорили про те, як душпастир має відправляти богослуження і які мають бути його проповіді. В дійсності так і є, бо коли душпастир сповнюватиме для спільноти те головне, для чого він був поставлений, головно в контексті богослужень, тоді відкриється широко цей особливий канал, через який уся краса, і премудрість, і благодать богослужень щедро спливатиме на цю спільноту, на цілу Церкву і на нашого юнака.

Слова навчають - приклади спонукають.

Теми: Єпархіальний собор

Інші публікації за темою
^ Догори