1. Історична традиція освіченості і культури священства в Галичині.
Священиче середовище видало з-поміж себе лідерів національно-визвольного руху XX ст., зокрема, сина священика Степана Бандеру. Багато добрих справ, здійснених греко-католицькими священиками в минулому, створили їм заслужений авторитет у народі, своєрідну легенду навколо них. Цим пояснюється висока кількість покликань, яка стабільно утримується в Галичині протягом цілого XX ст. Звичайно, і тоді священство мало свої проблеми і недоліки. Часто очолити ту чи іншу справу священиків підштовхували самі обставини. Адже, крім них, більше нікому було стати на захист народу, відстоювати його інтереси в парламенті, вчити грамоти і господарки. Тим не менше, їх заслуга в тому, що вони відгукнулися на виклики свого часу і зробили все, що змогли. Також піднесенню рівня священства у XX ст. сприяла титанічна праця митрополита Андрея Шептицького і патріарха Йосипа Сліпого, які відродили українську академічну освіту і богословіє. Наявність власного вищого богословського закладу поряд із висиланням семінаристів на кращі європейські університети сприяли формуванню в Церкві своєї духовно-інтелектуальної еліти. Це відкривало перед Церквою зовсім нові перспективи праці, в тому числі поза межами Галичини, щоб стати «світлом для Сходу».
2. Нова ситуація пострадянського періоду.
Проте з Божого провидіння сталось інакше. УГКЦ в Україні була піддана репресіям і офіційній забороні від 1946 до 1989 року, тобто протягом 43 років. Нищення Церкви, як і примусова атеїзація населення за роки радянської влади, наклали свій відбиток на релігійне життя. До цього додалася відірваність УГКЦ від процесів, що протягом півстоліття відбувались у Вселенській Церкві, включно з ІІ-им Ватиканським Собором. Тип офіційного священства, терпимого в Радянському Союзі, зводився до виконання необхідних треб. Будь-які пастирські ініціативи придушувалися правлячим режимом. Через штучне обмежування кількості священиків і храмів офіційний православний священик завжди мав багато треб і, відповідно, доходів. Це не могло не породжувати специфічну пасивно-споживацьку ментальність серед самого священства. Штучно створені бар'єри між священством і мислячою частішою суспільства, між священством і дітьми та молоддю спричинили невміння священиків спілкування з ними. Толерована владою присутність у храмах літніх віком людей і пенсіонерів породила легковажне ставлення священиків до якості власних проповідей, які часто маля емоційно-легендарний характер. Тому навіть цей єдиний шлях спілкування з людьми не використовувався.
Після падіння комунізму всі проблеми радянізованого мислення священиків стали явними. До того ж, стали предметом суспільного обговорення. Суспільство, для якого нарешті став вільним шлях до Церкви, поверталося в храм з високими очікуваннями почути там все те, чого люди були позбавлені. Причому, це не були люди, виховані до 1939 року. Багато з них мали вищу освіту, були професіоналами своєї справи. Такого ж рівня вони очікували від священиків. Особливо багато вони очікували від Греко-Католицької Церкви як Церкви мучеників, що зберегла неоскверненою саму душу народу. Живими були люди старшого покоління як свідки високого рівня галицького священства перед війною.
Мусимо визнати, що враження мирян від почутого і побаченого в храмах у багатьох випадках їх розчарувало. Вони йшли до храмів, плекаючи в душах мрію про священство-легенду, натомість зустрілися із священством реальним, часто позначеним тими ж недоліками і недомаганнями, що й цілий радянізований народ. Напевно, таке розчарування було неминуче, бо очікуваного людьми ідеального священства просто не існувало. До того ж, протягом декількох років Церква була змушена дбати не так про якість, як про кількість священиків для бурхливо зростаючих парафій. Та й звідки було взяти якість, коли все доводилося починати з нуля? Адже не було ні викладацьких кадрів, ні навчальних приміщень, ні підручників, ні бібліотек. Для того, щоб все це було, потрібен час. А його тоді ніяк не було. Ці труднощі були реальні. І тому ми говоримо про них задля об'єктивної оцінки. Тим не менше, пояснити якусь проблему – зовсім не значить розв'язати її. Тому потрібно чесно визнати, що наше священство наразі далеко не доростає за рівнем підготовки до довоєнного священства, а ще більше відстає від сучасних потреб українського суспільства. Інтелектуальне відставання священства - це загрозлива перспектива його майбутньої другорядності в суспільстві, нерозуміння процесів, що відбуваються, нездатність їх навіть усвідомити. Народ, що буде приходити до священика, буде відходити назавжди, не отримавши відповіді на свої проблеми. І це не тому, що відповідей нема, а тому, що священик неспроможний їх сформулювати. Натомість, задовольняти запити людей наввипередки будуть представники різних сект. Вони зуміють повністю скористатися слабкістю священиків і все зроблять, щоб змалювати їх в очах людей як обмежених, примітивних розумово, зате захланних на гроші, гуляк чи розпусників. Священство ж ризикує, що навіть не зуміє дати належної відсічі. Йому залишиться або апелювати до держави про заборону діяльності сектантів, або опинитися в ізоляції, в суспільному гетто. Щоб такого у перспективі не сталося, необхідно вже зараз почати випереджуючу діяльність заради виправлення тих недоліків у підготовці, які були в минулому, щоб не переносити їх у сьогодні і щоб вони фатально не нашкодили в майбутньому. Найбільшим, однак, нашим ворогом може бути самовдоволеність, котра навіть не бачить жодної проблеми. Адже ми часто навіть не зауважуємо, що давно забули те, що вчили в семінарії, рік за роком повторюємо ті самі проповідницькі штампи і поступово стаємо ремісниками. Часто така реміснича психологія спорює ціле агресивне середовище, в якому задихаються і втрачають творчий запал молоді священики, що після семінарії щиро хочуть зробити добро Церкві і народу. Ця ситуація - це також, на жаль реальність: той, хто інтелектуально деградує, хотів би звести до свого рівня й інших своїх братів-священиків. Він давно нічого не читав, навіть власної церковної газети. І хоча не читає, проте критикує. Про будь-яку духовну книжку нема мови. Пояснення стереотипне: нема грошей. Правда, однак, інша: нема бажання. І цим сучасне священство протилежне попереднім поколінням подвижників-просвітителів. Ті просвічували, тепер часто задовольняються невіглаством і примітивним виконанням треб. Звідси ставимо питання: що зробити, щоб запобігти скочуванню нашого священства до рівня ПТУ ?
3. Завдання священства на перспективу.
На наш погляд, необхідними є доповнюючі післясемінарійні студії. Те, що свого часу з відомих причин не могли дати у православних семінаріях чи на прискорених курсах періоду відродження УГКЦ, необхідно доповнити зараз. Поглиблення знань священиків мало б відбуватися у двох напрямах: піднесення інтелектуального і культурного рівнів. Метою подальшого розвитку інтелекту є досягнення високої якості священичої проповіді. Для сприяння цьому наш Єпархіальний Інститут може послужити, пропонуючи спеціальну програму післясемінарійних студій для священиків. Ці студії будуть відбуватися в заочній формі. Особливо наголошуватимуться практичні аспекти підготування і виголошення проповідей, а також підходи Церкви до сучасності на II Ватиканському Соборі. Іншим шляхом сприяння культурі проповіді вважаю проведення регулярних конкурсів на кращі проповіді з опублікуванням їх в єпархіальній газеті. Проповідницький рівень священика, підтверджений газетними публікаціями, має стати одним з найважливіших факторів при поставленні його на парафію. Іншими факторами, що характеризують інтелектуальні зацікавлення, можуть бути: праця священика в Українському Богословсько-Науковому Товаристві, передплата часопису «Богословія» і наявність особистої бібліотеки.
Щодо піднесення особистого культурного рівня священиків, Єпархіальний Інститут включає до післясемінарійних студій курси з сакрального мистецтва і архітектури. Вміння розумітися в мистецтві дозволить нашим отцям належно поцінувати пам'ятки культури нашого народу, що знаходяться на їх парохіях, і зберегти їх для прийдешніх поколінь. Священик має стати реальним авторитетом у питаннях стилю розписування храму чи іконописного канону.
Крім праці над собою, наше священство покликане зробити все можливе для піднесення рівня свідомості й освіченості вірних мирян. Першим кроком у цьому напрямку може стати розвиток практики Літніх Катехитичних Курсів у районних центрах нашої єпархії. Дотепер побутував чисто утилітарний підхід вважати курси певним неуникненним злом. Для священиків викладання на курсах виглядало зайвим клопотом. Для мирян - найменш болісним шляхом залишитися в школі, щоб викладати чи то християнську етику, чи катехизацію. Слід побачити ці курси стратегічно, тобто як шлях до згуртування навколо Церкви кращих представників нашої інтелігенції. Єпархіальний Інститут готовий допомогти Літнім Курсам кадрово. При курсах також потрібно створювати освітньо-катехитичні осередки, бібліотеки і відеотеки, корпункти єпархіальної газети. Так поступово почне вирисовуватись інтелектуальна присутність Церкви в кожному районному центрі єпархії. Звичайно, без зрозуміння і підтримки нашого священства ми ніколи цього не досягнемо.
На рівні парохій роль священика має проявитися в сприянні й підтримці у створенні парохіальних бібліотек, а при більших парохіях – недільних шкілл Другою особою після священика є парохіальний дяк. Ми стаємо на порозі епохи, коли не тільки священик, але й дяк повинен мати відповідну освіту. Ми можемо зреалізувати це завдання через навчання кандидатів на дяків на дяківсько-регентському факультеті нашого Інституту. Третьою особою після священика і дяка має стати парохіальний катехит як відповідальний за релігійне виховання, зокрема дітей і молоді. Для підготовки катехитів функціонує спеціальній катехитичний факультет. І дяк, і катехит мають належати до парохіального братства як дорадчого органу при священикові. Так буде підкреслена їх першорядна роль на парохії.
Мас бути переосмислена сама ідея парохіальних братств (так званих «комітетів»). Дотепер їх функції зводяться головно до фінансово-господарчих Натомість варто уявити для них зовсім іншу перспективу - поступового переростання церковних комітетів у релігійно-культурні братства. Вони з давніх часів існували в Україні і відігравали величезну роль в організації мирянських парохіальних ініціатив. З натхнення священика братства могли б розвивати свою громадянську свідомість, діючи в різних напрямках. Для прикладу можна назвати хоча б деякі: харитативний, тобто добровільне служіння людям похилого віку і тим, що страждають від самотності; тверезість, тобто пропаганда здорового способу життя; служба сім'ї - допомога сім'ям у їх проблемах; господарське відродження на засадах самокредитування.
Ці великі справи с одночасно великими проблемами. Колись ними займалася держава. Але згідно самої своєї суті це є справи громади. Якщо працею Церкви в особі її священиків будуть створені живі і діяльні громаді, «що Церква зуміє надихнути їх вірою і запалити до праці, то вона започаткує процес громадянського пробудження і творення в перспективі відповідального громадянського суспільства. Багато з нас ще живуть радянською ілюзією, що держава все зробить, у тому числі збудує себе і все дасть людям. Ми, священики, могли б значно посприяти зламові в такій ментальності наших людей. Адже ми стаємо собою в Церкві, Церква благословить наші сім'ї, вона ж усвідомлює нас народом. А вже свідомий і вільний християнський народ є по-справжньому здатний до державотворення. Допоможімо собі і нашим людям, і нам допоможе Господь.
- Декрет проголошення резолюцій VІІ сесії Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії
- Слово на відкритті VII-ї сесії Єпархіального Собору
- У Дрогобичі відбулась VII сесія Єпархіяльного собору на тему «Еміграція, поселення і глобальна єдність Української Греко-Католицької Церкви» [фото]
- Інструкція для пароха/адміністратора про підготовку до VII сесії Єпархіального Собору
- Декрет про створення Підготовчої комісії VІІ сесії Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії
