SDE
Ярослав Приріз

Слово владики Ярослава (Приріза) у Сиропусну неділю

27 лютого 2012
Починаємо час Великого Посту, період духовної мандрівки, завдяки котрій прагнемо оздоровити наші відносини з Богом, з ближніми і з самими собою. Навернення до Бога починається з усвідомлення собі людиною її актуального стану, тобто кожен мусить дати собі відповідь: яким є моє ставлення до Бога. до ближнього та до самого себе. Переш звернення, яке Бог скерував до впалого людства, було питання: „Адаме, де ти?" У ці дні ми також маємо собі поставити це питання: „Де я?" Ізраїльтяни вирішили покинути Єгипет, коли усвідомили собі, яким злом є рабство, неволя єгипетська. Неволя єгипетська це символ неволі людини, котра піддана якимось пристрастям: чи то гнівові, чи то нечистоті, чи захланності, чи скупості, чи обмовам, чи осудам. Блудний син також повернувся до свого рідного дому, щойно після того, як увійшов у себе, застановився, як низько він опустився. У ці дні ми прагнемо також застановитися над собою, увійти в себе, щоб краще пізнати, де ми є. Але перш, ніж почнемо цю працю, нинішнє Євангеліє каже нам звернути нашу увагу на наші відносини з ближніми. Коли захочемо пережити добре великодню сповідь і отримати від Господа прощення наших провин, мусимо також бути готовими простити іншим їхні провини і просити пробачення за те зло, яке ми самі завдали нашим ближнім. Важливо однак пам'ятати, що правдивому покаянню передує одна необхідна умова — прощення образ і примирення. «Прости, і зазнаєш миру», – сказав блаженний Папа Іван Павло ІІ в одному зі своїх послань, звертаючись до всіх людей доброї волі із закликом «намагатись осягнути мир на дорозі прощення». Цілком здаю собі справу з того, що прощення може здаватися суперечним з людською логікою, однак прощення черпає своє натхнення з логіки любові, тієї любові, якою Бог обдарував кожну людину, кожну націю та кожен народ, цілий людський рід. Бог нам завжди готовий простити наші незчисленні провини, тому й сподівається від нас, що й ми будемо охоче прощати нашим ближнім. Важко є прощати, але можливо, ще важче – просити прощення. Наш страх перед упокоренням, але ще більше наша гордість противляться перед тим, щоб просити прощення. Усе ж фразу – «Прощаю і прошу прощення» – не можна розділити»! Вступаючи в період Великого посту, спробуємо, браття і сестри, стати терпеливими один для одного. Чим ближче ми підходимо до Царства Небесного, тим більше наближаємося до живого Бога і один до одного. Прощати гріхи ближнім — це закон Євангелія, це веління Самого Господа. "Якщо ви, — говорить святе Євангеліє, — прощатимете людям їх провини, то і вам простить Отець ваш Небесний, а якщо не прощатимете людям провин їх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших". Так і в молитві Господній, яку нам дав Сам Бог, ми просимо: "І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим". Тільки у взаємному смиренні, взаєморозумінні і всепрощенні можливо для людини знайти душевний мир і вступити на шлях покаяння, наближаючись до Бога. Ворожнечу між нами породжує гріх, з яким необхідно боротися. Як часто на шляху всепрощення зустрічається багато перешкод. Головна з них — наша самолюбність і гордість. Усвідомлюючи це, відкиньмо з свого серця усілякі образи, і від душі пробачмо наших ближніх і тоді справді зможемо гідно прийняти Боже прощення у Святій тайні Сповіді. Стараймося, дорогі брати та сестри, у ці спасительні дні Великого посту, намащувати наші голови згідно сьогоднішнього Євангелія, пахучими маслами правдивої побожності, любові до ближнього, доброчинності до потребуючих, вмиваймо обличчя наших душ від злих помислів та лукавого діла і від нечистоти, яка затемнює душі наші, і будемо здержуватися не тільки від м'ясних страв, але й від гріхів, будемо щиро каятися і переносити терпіння разом із розп'ятим Спасителем, тоді напевне наш піст буде прийнятний і Богові милий. Детальніше...

Інтерв'ю владики Ярослава (Приріза) для газети "Коловорот"

04 січня 2012
Напередодні різдвяних свят владика Ярослав (Приріз) дав інтерв'ю старосамбірській газеті "Коловорот". Відповідаючи на запитання журналістки Галини Антошик, єпископ поділився спогадами про своє священиче служіння на території Старосамбірщини. Будучи ще молодим священиком, владика Ярослав був покликаний митрополитом Володимиром (Стернюк) душпастирювати для вірних підпільної УГКЦ у прикарпатському краю. "Нелегко тоді було. За мною, молодим священиком, слідкували державні органи, намагалися застрашити", - ділиться спогадами Самбірсько-Дрогобицький єпископ. Окрім того, у розмові архиєрей розповів про жорсткі реалії, в яких УГКЦ виходила з підпілля, постійно зустрічаючи на своєму шляху провокації з боку більшовицької влади. Детальніше...

Різдвяне послання владики Ярослава (Приріза)

24 грудня 2011
Прийдіть, вірні, із побожністю дивімосяна Божий прихід з висоти,який з'являється нам у Вифлеємі.(Стихира Шостого часу в навечір'я Різдва) Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! Христос рождається! Більше як дві тисячі років тому вифлеємська зоря привела мудреців зі Сходу поклонитися Спасителеві світу. Сьогодні ж ця зоря привела всіх нас до Божого храму, щоб ми могли поклонитися Христові, який є «дорогою, правдою і життям» (Ів. 14, 6). Це для нас вона світить так ясно, аби ми знайшли дорогу до воплоченого Бога. Вийти назустріч Богові, почувши вістку ангела про народження Спасителя, – це покликання кожної людини, адже тільки тоді, коли знайдемо Бога, – віднайдемо своє щастя та сенс свого життя. Сьогодні ми знову приходимо до Вифлеєма, щоб очима нашої віри поглянути на ясла, в яких лежить неосяжний Бог, що з любові до нас прийняв людське тіло. Він став людиною, щоб визволити нас з неволі, знову поєднати із собою і, залишаючись Богом, назавжди стати нашим Братом. У світі темряви і гріха Він засвітив нам світло Божої Любові та Істини, приніс надію і впевненість у тому, що ми – Божі діти, покликані Небесним Отцем до повноти життя. У своїй любові Господь забажав бути з нами, прийняти наші людські обмеження, понести наші гріхи, щоб нас очистити, оправдати, назвати співспадкоємцями свого Небесного Царства. Христос народжується, щоб оновити в людині Божий образ, заплямований гріхами, та щоб залікувати рани кожної душі. Уже понад тисячу років вифлеємська зоря освітлює шлях нашому українському народові. Ще в недалекому минулому немало було тих, хто хотів приховати її від нас і намагався переслідувати нас, коли ми прагнули йти за нею. Проте Христове Різдво завжди залишалося колискою нашої віри. І саме тому ворогові не вдалося видерти з українського серця її світла. Дякувати Богу, ми визволилися від цього поневолення і минулого року відсвяткували 20-ту річницю незалежності нашої держави: впродовж цього часу наша Церква після кількох десятків років переслідування змогла вільно звершувати свою місію євангельської проповіді серед нашого боголюбивого народу. Господь і сьогодні продовжує промовляти до нас через свого ангела: «Не бійтесь!» (пор. Лк. 2, 10). Адже в Ньому ми завжди знаходили силу, яка долає несправедливість і зло. Ми вже більше не покинуті наодинці з нашими труднощами і болями: тепер із нами Бог! Його велич і могутність не в насильстві, не в пануванні, а в безконечному смиренні, яке споглядаємо, прийшовши до вифлеємських ясел. Там побачимо Бога, сильного у своїй довірливій любові до людей. Тому не можна загасити вифлеємської зорі, яка провадить нас до Небесного Отця, не можна загасити сонце Божої Правди. Хоч би як старалися новітні іроди позбавити людину Бога, забрати з її серця Господню надію, посіявши зневіру і страх, нічого з тієї безумної затії не вийде. Адже у воплоченні людина і Бог поєднані нероздільно. До вифлеємської стаєнки приходили і сьогодні приходять люди з різними намірами. Одні це робили із побожності, як, наприклад, пастирі, котрі прийшли, щоби поклонитися Ісусові та скласти йому свої скромні дари. Інші прибули туди спонукані цікавістю. Почувши захоплюючі розповіді пастирів, прийшли, щоб побачити щось незвичайне, атракційне. Були і такі, що бажали вбити Боже Дитятко, щоб забезпечити своє безбожне правління і владу повіки. Тому сьогодні нам потрібно себе запитати: кого я шукаю у вифлеємській стаєнці, що привело мене в цей святковий день до храму? Можливо, ми є тут лише для того, щоб віддати шану давній традиції, помилуватися мелодійним співом колядок? А чи, може, ми прийшли, щоб за прикладом пастирів і східних мудреців поклонитися новонародженому Божому Синові? Чи готові ми ввійти до цієї стаєнки і запропонувати Божій Матері разом з Її Дитятком прийти і поселитися у нашому домі? Таке рішення нелегке і дуже відважне. Набагато простіше відспівати колядки та швиденько після закінчення богослужіння поспішити до своєї домівки за святковий стіл, залишивши Бога в яслах у стаєнці, не знайшовши у своєму житті для Нього місця. Роздумуючи над цим великим таїнством Боговоплочення, просімо насамперед, щоб не ясла, а наше серце стало його домом і престолом. Впустімо Бога до наших домів і сердець. Нехай Його світло прожене темряву з нашого життя та направить наші стежки до добра і правди. Разом із ангельським хором, пастирями і волхвами прославмо нині Діву Марію, Пресвяту Богородицю, яку Господь у своєму Провидінні вибрав перед віками, щоб з Неї народитися у часі й назвати Її своєю Матір'ю. Вона, породивши Сина, віддає Його в дар світові та людям, які шукають Його щирим і смиренним серцем. Різдвяною радістю, якою наповнені небо і земля, прагну сьогодні поділитися з усіма Вами, дорогі брати й сестри, а передусім з нашим Преосвященним Владикою Юліаном. Упродовж 17 років він ревно виконував своє архиєрейське служіння у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії, випрошуючи в Господа благословення для всіх її вірних. Сьогодні всі разом благаймо новонародженого Спасителя, щоб дарував Владиці Юліанові здоров'я та щасливих років благословенного життя, щоб його молитва, пастирське слово і підтримка ще довго супроводжували всіх нас. Нехай наші різдвяні святкування відбуваються радісно, торжественно, у простоті та мирі. Підходячи сьогодні до новонародженого Христа, залишімо всі свої турботи і гріхи та почнімо нове життя – життя Божих дітей. Нехай Господь поблагословить у цей спасенний день наш народ і всіх, хто для його блага трудиться і служить, хай Боже благословення спочине на наших родинах, а особливо на тих, хто хворий, засмучений, зневірений і розчарований, хто далеко від рідної домівки. Бажаю всім Вам від щирого серця духовної радості, родинного щастя, міцного здоров'я і Богом благословенної кращої долі для нашого українського народу і Церкви. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зі всіма вами! ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! + Ярослав (Приріз),Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано у Дрогобичі,при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у Неділю Праотців,25 грудня 2011 року Божого Детальніше...

Інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом) напередодні його інтронізації для часопису "Наш Собор"

24 грудня 2011
В інтерв'ю виданню «Наш Собор» владика Ярослав (Приріз) напередодні своєї інтронізації розповів про свої подальші плани праці у «новій», як він висловлюється, Самбірсько-Дрогобицькій єпархії; про її надбання, потенціал та територіально-колоритні особливості; акцентував на важливості творення «живої парохії» як органічно вплетеної клітини Української Греко-Католицької Церкви. Детальніше...

Подячне слово владики Ярослава (Приріза) під час його інтронізації на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії

24 грудня 2011
Ваша Святосте Патріарше Святославе, Високопреосвященні і Преосвященні Владики, всесвітліші і преподобні Отці, преподобні сестри, вельмишановні представники влади області, районів і міст, дорогі у Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу! Дякую сьогодні Всевишньому Богові за дар Його любові, за покликання до життя, до віри і служіння. Прагну також подякувати і всім тим, кого Господь поставив на моїй дорозі життя і через кого виявляв мені Свою любов і Свою ласку. Дякую Священному Синодові на чолі з Його Святістю Патріархом Святославом за виявлене мені довір'я бути учасником єпископського грона УГКЦ. Ваша Святосте, Дорогий наш Патріарше Святославе! Христос доручив свою Пресвяту Матір Апостолові Йоанові; Той самий Христос доручив і Вам нашу Матір Церкву. Ваше слово і Ваше життя перебувають в гармонії, і в цій гармонії проявляється Ваша мудрість, второпність і далекоглядність як Глави і Пастиря. Тому й народ так очікує Вашого прибуття – і в Україні, і на поселеннях. Це є свідченням того, що в проводі нашої Церкви існує спадкоємність – новий Предстоятель Церкви продовжує та розвиває те, що заклали великі його попередники Митрополит Андрей, Патріархи Йосиф, Мирослав Іван та смиренний Любомир... Для вас, Блаженнійший, ми вимолюємо Божих ласк, щоб Святий Дух через Ваше служіння явив нашій Церкві, Україні й цілому світові ще більше «величних Божих діл» (Ді. 2, 11). Щиро дякую Владиці Юліянові за довгі роки його Архиєрейського служіння у Самбірсько – Дрогобицькій єпархії. Своїм архипастирським служінням владика поєднав покоління вірних нашої Церкви часів переслідування і часів відродження. Скільки вклав він – здебільшого непомітно для нас – своїх молитов, своєї праці, своїх жертв і терпінь, щоб наша Церква і, зокрема Самбірсько-Дрогобицька єпархія, поручена його святительській опіці, успішно сповняли Христову місію освячення і спасіння серед рідного українського народу. Дорогий Владико, нині благодаримо Бога за Ваше життя і служіння. Дозвольте від себе особисто та всіх вірних нашої єпархії – духовенства, монашества і мирян – висловити Вам нашу велику вдячність і глибоку повагу. Засилаю подяку і всім Преосвященним владикам, котрі запросили мене до свого товариства – бути гребцем у човні Церкви, керманичем якої є Христос. Усвідомлюю, що це велика відповідальність, а тому прошу вашої підтримки, щоб міг сповнити Божу Волю, гідно послужити нашій Церкві й таким чином виправдати вашу довіру. Усвідомлюючи свою людську неміч, цілковито віддаюся у Божі руки, з довір'ям промовляючи: „Ось іду, щоби сповнити Твою волю, Боже" ( Євр. 10,9). Сьогодні також складаю щиросердечну подяку всьому нашому духовенству та нашим братам і сестрам у монашестві, які ревно й жертовно служать Богові та Церкві в нашій єпархії. Ваше свідчення і ваша жертва є дорогоцінним скарбом, на якому росте і розвивається наша Церква. Нехай сьогодні і по всі дні вашого життя Господь наповнює вас своєю божественною любов'ю, кріпить своїм Тілом та Кров'ю, говорить з вашої душі Словом життя вічного. Христос у сьогоднішньому Євангелії називає щасливими тих своїх співробітників, які невсипущі, підперезані, із засвіченим світильником... Ми не знаємо, коли наш Господь прийде у славі, тому чуваймо над скарбом нашої віри і служіння, порученого нам Церквою (Лк.12, 35-40). Вітаю Вас, дорогі брати і сестри, як священний Божий Люд моєї землі, як парості Христового виноградника. Я щиро вдячний за вашу любов до рідної Церкви. Вороги різними способами намагалися її знищити, але вона вистояла завдяки вашому подвигу й вірності Христові як Главі Церкви, яка є Його тілом (Еф.1, 22-23). За словами Апостола Павла, «не перестаю дякувати Богові за вас і згадувати вас у своїх молитвах, щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам духа мудрости та об'явлення, щоб його добре спізнати» (Еф.1, 16-17). Господь і нині посилає нам своє пастирське слово підтримки та заохоти: «Не бійся, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалось дати вам Царство Боже...» (Лк.12, 32-40). Небесний Отець знає наші справжні потреби, тому дарує кожному у Христі своє небесне Царство, впроваджує нас до життя вічного, джерелом та передсмаком якого є Пресвята Євхаристія. Хочу подякувати за присутність на цій молитві також представникам влади. Дуже сподіваюся на нашу плідну співпрацю задля добра всіх людей рідного прикарпатського краю. Будь-яка влада – це насамперед служіння і жертва. Нехай Господь дарує вам мудрість і силу, щоб сповняти своє служіння самовіддано і чесно, пам'ятаючи слова Христа: «Як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга» (Мт. 20, 26). Обіймаю в душі тебе, дорога молоде, і закликаю, щоб ти якнайцінніше використала отой молодечий вік, пам'ятаючи, що він швидко минає. Майбутнє Церкви й України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе. Характер і зміст опіки, яку сьогодні наша Церква прагне нести своїм дітям, подібний до тієї делікатної чуйності, з якою воскреслий Христос супроводжував своїх учнів, побачивши їхнє розпорошення та зневіру після свого розп'яття, - а потім повернув їх з дороги до Емаусу назад до сіонської світлиці в Єрусалимі, зібрав їх для того, щоб одягнути силою з висоти – оновити їх Святим Духом. Дорогі брати і сестри, хочу запросити всіх вас у мандрівку з Господом, щоб разом іти шляхом, який веде до справжнього щастя. Цей шлях нам вказує Його свята Церква, «...яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників; живе передання Володимирового Хрещення, подвиги Антонія і Теодосія Печерських, змагання Йосифа Рутського і жертву Йосафата Кунцевича ». У цій мандрівці віри скріплюймося навчанням Андрея Шептицького, стражданням Йосифа Сліпого, терпеливістю Мирослава Любачівського, смиренням Блаженнішого Любомира, енергійністю Патріарха Святослава. Нехай нашим прикладом стане святість і вірність всіх тих, хто страждав у новітніх катакомбах, імена яких нам відомі або невідомі. Наша мета – це відновлення єдності Церкви Володимирового Хрещення, щоб український народ, об'єднаний у вірі і любові, зростав у святості і славив Бога єдиним серцем і єдиними устами. На завершення хочу сердечно подякувати всім Вам, любим у вірі братам і сестрам, які прибули сьогодні на цю євхаристійну молитву, щоб разом зі мною молити Господа про щедрі Божі ласки для нашого народу і його святої Церкви; дякую хористам і всім, хто спричинився до організації та проведення сьогоднішнього торжества. Уповаючи на Господа, запевняю всіх вас: буду звершувати своє архиєрейське служіння так, щоб бути гідним наслідником тієї спадщини, яку передали нам мученики й ісповідники нашої Церкви. Нехай їхні святі молитви мене у цій постанові скріплюють і навчають. Вірю, що молитвами мучеників та ісповідників Української землі й усієї рідної Церкви Господь не покине мене, а в Своєму незбагненному милосерді поблагословить на служіння, щоб на Господньому народові об'явилася Його мудрість, сила і слава. Амінь. http://sde.org.ua/administrator/index.php Детальніше...

Інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом) напередодні інтронізації для часопису "Слово"

23 грудня 2011
Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом), який 24 грудня 2011 року Божого зійде на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії. У ньому майбутній єпарх Самбірсько-Дрогобицький ділиться своїми пастирськими планами, а саме, на чому планує зосередити свою увагу після сходження на престіл. У розмові з головним редактором семінарійного часопису "Слово" Романом Андрійовським владика Ярослав розповідає про важливість єпархіальної семінарії у вихованні майбутніх священиків. Також архиєрей ділиться сподіваннями, які покладає на християнську молодь. Детальніше...

Передмова до монографії про о. Маркіяна Шашкевича

05 листопада 2011
Передмова владики Ярослава (Приріза) до нового видання "Русалки Дністрової" та монографії професора Михайла Шалати, викладача Дрогобицького педуніверситету. Прожив небагато, здійснив чимало. Так коротко можна окреслити особу о. Маркіяна Шашкевича. Він належав до того невеликого грона української інтелігенції, яке розбудило український народ зі сну і приготувало нас до державності наприкінці ХХ століття.  Навіть у радянські часи ідеологи від культури, говорячи про духовну спадщину Галицького краю, не могли оминути цієї постаті, що зійшла ясною зорею на небосхилі українського буття, пролила чисте світло правди на рідну минувшину, засвітилася надією на майбуття, але, як розуміємо, передчасно згасла, перед тим запаливши інші зорі. Водночас працівники культури у той період старалися не згадувати про те, що Маркіян Шашкевич був греко-католицьким священиком. Воно й не дивно, адже постать цього просвітителя була зручною і прийнятною для системи лише тоді, коли потрібно було пафосно засудити його «класових ворогів» – австрійську владу як гнобительку галицьких, закарпатських чи, скажімо, буковинських українців. Та вже Шашкевич як справжній патріот своєї землі і оборонець прав рідного народу не вписувався у стереотипи панівної ідеології, що упродовж тривалого часу вбивала в українцях право бути самими собою.  «Чого не вдіяли збройні повстання, щоб скинути невільницькі пута, чого не вдіяли політичні суспільні й діячі, те осягнув перший Подвижник нашого Відродження Маркіян Шашкевич», – ці слова з проповіді Патріарха Йосипа Сліпого, яку він виголосив на могилі письменника з нагоди століття його смерті спонукують, нас глибше пізнати спадщину цього справді великого учителя і будителя української нації, відчути себе відповідальними за її долю і майбутнє. У складних умовах безпросвітнього життя українців у 30-х pp. ХІХ ст., зумовленого браком власної державності і перебуванням під чужою владою, в умовах асиміляторської політики щодо українців, Маркіян Шашкевич зумів організувати навколо себе подвижників. Саме він став натхненником, організатором і лідером невеликого гуртка українських богословів, об’єднаного довкруги «Руської Трійці» – Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького. Так почалася нелегка ідейна праця над просвіченням власного народу, боротьба проти вживання інтелігенцією та духовенством чужої мови вдома, на службі, в публічних виступах. «Русалка Дністрова», ця невелика збірка народною мовою, випереджуючи на три роки появу Шевченкового «Кобзаря», виконала своє завдання: спричинилася до пожвавлення українського духовного і культурного життя в Галичині, до відродження на західноукраїнських землях письменства рідною мовою. Українська народна мова залунала не тільки в літературі, але і в приватному вжитку. Тому праця Маркіяна Шашкевича була переломною в історії галицьких українців. Він започаткував просвіту українського народу, і це принесло свої плоди. За його почином українська мова дісталася до школи, церкви й письменства.  На жаль, сьогодні в Україні широкий загал громадськості мало ознайомлений із заслугами багатьох великих постатей нашої історії, а зокрема з о. Маркіяном Шашкевичем. Тим часом заслуги цього сина українського народу і його духовного провідника важко переоцінити. Багато різних почуттів та роздумів виникає при спробі заглибитися у творчу спадщину цього великого поета Галицької землі та апостола нашого національного пробудження. Саме він, як вірний і люблячий син українського народу, своїм словом та невтомною жертовною працею на ниві рідної словесності започаткував нову добу її славного розвитку, виразно усвідомивши свою духовну і суспільну місію.  Наступні слова одного з його сучасників, Михайла Козановича, допомагають зрозуміти, яке велике враження робили ідеї Маркіяна: «Безсмертний Маркіяне! Ти зажег вогонь в моїй груди, котрий лише гробова персть загасити зможе». А громадський діяч ХІХ століття і автор багатьох наукових творів, співзасновник Народної Ради і Товариства «Просвіта» о. Омелян Огоновський так висловлюється про нього: «Він-бо явився в Галицькій Русі, неначе той ясний луч сходячого сонця, що після темної ночі прошив на хвилиночку чорні хмари, та й озирнувшись любо по світі від зловіщих мрак, знову був закритий ... Молодого того поета післало Провидіння в мир відтворити двері в святині просвіти русько-народної, двері, зачинені через кількасот літ, – от кликнув він посеред земляків, щоби пробудились із сну вікового і полюбили правду і волю ... І дійсно відтоді культ Шашкевича станув при культі Шевченка в Галицькій Русі-Україні».  Історія показує, що український народ занепадав, бо його шляхта, інтелігенція покидали власну віру та мову і приймали чужі мови й віри. Це відступництво ставало трагедією: нехтування рідною мовою означало зраду свого народу, а відкинення рідної Церкви ставало початком служби на користь чужим народам. Маркіян не пішов цим шляхом, що на початку ХІХ століття вже здавався звичним, легким і второваним. Заслугою цього греко-католицького священика є те, що він із любов’ю й довірою звернувся до свого народу тоді, коли на нього вищі верстви споглядали з погордою й зневагою. Саме тому Шашкевич увійшов в історію як «Пробудитель Галицької України», закликаючи власний народ: Відкинь той камінь, що ти серце тисне! Дозволь – в той сумний тин Най свободоньки сонічко заблисне: Ти не неволі син!. Запитаймо себе, що було причиною успіху починів о. Маркіяна? Я переконаний, що фахівці з літератури, мовознавці, вивчаючи усе, що написав Шашкевич, дадуть належну оцінку залишеній ним спадщині. Історики, уміючи робити критичний аналіз подій у просторі і часі, змалюють цю постать крізь призму бачення як його сучасників, так і духовних нащадків, які втішаються отриманим від нього духовним скарбом. Біографи в деталях проілюструють непересічність обставин, за яких зростав, формувався як особистість і творив цей великий українець. Я ж, як душ пастир, маю на меті сьогодні подивитися на Маркіяна Шашкевича з позиції богословського розуміння його післанництва, оцінити його як послушне знаряддя в руках Господніх, як постать, у якій віддзеркалюється світло Божої любові. Уважно вивчивши обставини його життя і діяльності, можемо зробити висновок, що Маркіян Шашкевич був проникнутий глибокою релігійною свідомістю, яка народилася з великої любові до Бога й щирого бажання працювати для свого народу. Він просто захотів жити життям свого народу – життям віри, Церкви і мови. Шашкевич пише: «Письменство народу є відображенням його життя, його способу мислення, його душі». А душа українського народу вже упродовж багатьох століть християнська; її осередком є Христос, Церква, віра. Маркіян глибоко пережив і відчув це на власному досвіді. Зростаючи серед простого народу, навчаючись серед інтелігенції, душпастирюючи, він зауважив, що все життя народу зосереджувалося при храмах. Душею народу були рідна Церква, рідна віра і рідна мова. Віра Шашкевича – це жива віра народу, серед якого він жив. Вона кріпила його серед труднощів, нерозуміння з боку близьких, бідності, страждань і хвороби; вона спонукала його до дії на захист і підтримку рідного народу. Можемо багато навчитись від прив’язання Шашкевича до своєї християнської віри, яке він виразив такими словами: «Вирвеш ми очі і душу ми вирвеш…, а не видреш любови і віри не видреш, бо руске ми серце та й і віра руська» («Псалми Русланові»). І сам він так жив, а як душпастир, радив батькам щодо навчання дітей: «Навчи Бога знати... дай му розум ясний, – тоді твій синок повік буде щасний».  «Віра, коли діл не має, мертва сама в собі», – читаємо у Святому Письмі (Як., 2:17). Саме глибока християнська віра Маркіяна Шашкевича породила плоди його жертвенної діяльності на користь його ближніх. «Віра серця мого, як Бескид, твердо постановилась на любові», – сказав він, переспівуючи біблійні псалми («Псалми Русланові»).  З великої любові до Бога зродилася у Шашкевича також і ніжна любов до свого народу. «Його апостольський дух, його священича ревність вказували йому, що душпастир мусить трапити до сердець вірних; а щоби трапити до сердець своєю проповіддю, треба до людей промовляти їх бесідою. Гадка покірненька, без шуму, без претензії, однак сталася підставою нашого народного відродження», – такими словами промовляв на могилі о. Маркіяна Митрополит Андрей (Шептицький), нагадуючи про обов’язки і завдання духовенства (5 листопада 1911 року). І так, за Словом Апостола, «віра співдіяла з його ділами, і його віра удосконалилася ділами» (Як., 2:22).  Маркіян Шашкевич вийшов з українського народу, жив життям свого народу і жив задля свого народу. Було це в непростих умовах ХІХ ст., коли його народ був залежним політично, коли рідне слово призабували, коли широкі верстви співвітчизників цього поета і письменника були охоплені полонізацією, а українській мові відводилася роль провінційної. Стався цілковитий культурний і класовий занепад українського суспільства, що складалося тоді з двох станів, іменованих згірдливо «хлоп і поп», – інтелігенція і панівні верстви у своїй більшості покинули його. Згубної практики відречення від рідної мови не вдалося уникнути навіть представникам духовенства. Українське селянство, терплячи важкий гніт, розмовляло своєю рідною мовою, а духовенство користувалось іноземними мовами – в основному польською, а згодом також німецькою та французькою.   У ті часи занепаду, зневіри та збайдужіння отець Маркіян Шашкевич разом із однодумцями, попри надскладні умови для їхньої діяльності і творчості, внесли чи не найвагомішу лепту у відродження народної літератури в Галичині. За висловом Наталі Кобринської, він першим «ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу народних почуттів. І бризнув струмінь живого слова і живої народної літератури». Поміж поневолених і несвідомих тоді українців він кинув сильне патріотичне гасло на захист і на віднову рідної української (або як тоді називали – «руської») мови, бо знав, що вона є тим таємним ключем, який відчиняє скарби народної душі. Крізь століття голосним дзвоном продовжує звучати його заклик, і навіть сьогодні, в умовах незалежної України ХХІ ст., як це не дивно, залишається актуальним не тільки серед українців діаспори, але й в окремих регіонах України: Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила: Чому ж мова єй не мила? Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм? Як відомо, у середині ІХ століття рівноапостольні брати солунські Кирило і Методій відважилися на вирішальний крок. Вони переклали на старослов’янську мову церковні книги – вибрані місця з Євангелія, Псалтир, Апостольські послання. На запрошення князя Ростислава переселилися до Моравії, аби проповідувати християнство, на що мали благословення Папи Адріана ІІ. За запровадження слов’янської мови в богослуженні були звинувачені у єресі. Буквально кажучи, стали жертвою інтриг німецьких феодалів та духовенства. Але саме завдяки Кирилові та Методію слов’яни почули Боже Слово рідними мовами. Це сталося одинадцятьма століттями раніше від ІІ Ватиканського собору, постановами якого була впроваджена літургія національними мовами у богослужбовій практиці західного католицького світу. Святих рівноапостольних Кирила і Методія блаженний Папа Іван Павло ІІ проголосив покровителями Європи. Повертаючись до світлої постаті Маркіяна Шашкевича, слід нагадати, що за іронією долі «Русалку Дністровую» заборонила цензура. Та цензура, у якій на чільних місцях були й представники духовенства. Понад десять років тривала заборона альманаху, проте частина тиражу все ж дійшла до читачів і поступово робила все більший вплив на свідомість як інтелігенції, так і простого люду.  Життя отця Маркіяна було повне терпінь і поневірянь. Його задуми і почини залишалися незрозумілими для багатьох його сучасників. Довелося поборювати труднощі не тільки з боку чужих, а деколи й своїх, що вважали власну мову некультурною чи навіть непристойною. Треба було виступити проти української інтелігенції, яка вважала, що писати книжки треба латинською, німецькою, польською мовами. Необхідно було переконувати навіть українське священство, що вдома розмовляло чужою мовою, і навіть проповіді в церкві виголошувало нерідною мовою. Але «все можу в тому, хто мене укріпляє» (пор.: Фил., 4: 13), – напевне, саме ці біблійні слова підтримували Шашкевича на дусі. Можна сказати, що він на власному досвіді пережив сказане у «Псалмах Русланових»: «Цуратися тобов будут люде, і станут тя судити сусіди… а свояки твої виречутся тебе і вержут на тя соромом, і неславляти тя станут далеко і широко, бо не вгодив єсь їх лихій воли. Але ти не журись і не вдавай ся в розпуку, бо хто яко Бог».  Тільки духовно вільна людина може так високо піднятися над труднощами, над нерозумінням, наклепами чи простою байдужістю і не впасти під болючими ударами долі. Отець Маркіян зумів вистояти, і наприкінці свого короткого, але дуже інтенсивного життя міг цілком виправдано повторити за Апостолом: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг» (ІІ Тим., 4:7).  Маркіян Шашкевич помер 7 червня 1843 року. Тіло його поховали на парафії у Новосілках Ліських. А вже у 1893 році, коли відзначали 25-річний ювілей діяльності Матірного Товариства «Просвіта» та 50-ліття смерті Маркіяна Шашкевича, було вирішено спровадити тлінні останки поета до Львова. Мотивація була слушна: щоб могила Шашкевича більше нагадувала українцям дороге для них ім’я і великі заслуги священика-письменника у справі «народного відродження». Проводирі «Просвіти» разом зі створеними спеціально комітетами 31 жовтня – 1 листопада перевезли тіло Маркіяна Шашкевича до Львова. У перепохованні взяли участь тисячі людей зі Львова і з провінції. Похоронну відправу у церкві Параскеви-П’ятниці очолив митрополит Сильвестр Сембратович. Звідти домовину з тілом супроводжували на Личаківський цвинтар. У тогочасному щоденнику «Діло» про цю видатну подію писалося: «То Русини проводжали свого Сина, то діти, внуки і правнуки відпроваджували давно переставше битися серце батька, що научив їх всіх любити понижену «хлопську» бесіду, що впровадив їх під сільську стріху і велів пригорнути до себе «меншого незрячого брата». Величавий був се тріумф! Се-бо в’їздив у мури престольного города Галицької землі витязь мисли і духа, побідник злорадних мільйонів темряви, вістун кращої долі, Керманич, а у його боку десятки тисяч апостолів і учеників – ціла Русь-Україна» .   Глава УГКЦ, Патріарх Святослав (Шевчук), з нагоди 200-літнього ювілею о. Маркіяна Шашкевича пише: «Сьогодні, в річницю смерті отця Шашкевича, ми хочемо подякувати Господу Богу за те, що дав нам цього праведника духа, який так ревно і жертовно служив народові і Церкві. Наполегливо закликаємо духовенство та всіх наших вірних наслідувати його приклад у молитві, праці та жертовності для рідного народу». За своє коротке життя Маркіян Шашкевич не побачив сходів свого засіву, але в кінцевому результаті його праця увінчалася успіхом. Щедрий урожай засіяних ним ідей та поетичного слова збирають його вдячні нащадки, які повсякчасно відчувають потребу Маркіянової духовної присутності, адже його заклики захищати й плекати рідну мову, берегти й примножувати свою духовну і культурну спадщину, прагнути єдності та її утверджувати є постійно актуальними. І ми, і майбутні покоління, якщо хочемо, щоб душа українського народу дихала вільно і свобідно, маємо, як заповів нам о. Маркіян, свято берегти рідну віру, Церкву, мову.  Перед нами ще багато праці, щоби сплатити борги перед цим «чоловіком, від Бога посланим». Нове видання «Русалки Дністрової» та монографія авторитетного шашкевичезнавця, професора Михайла Шалати, доповнена і заново переосмислена, є вагомим внеском у справу дослідження творчості о. Маркіяна Шашкевича. Цей дослідник ніби вплітає власну квітку у вінок пам’яті великому українському патріоту, що його з вдячністю складає Незалежна Україна з нагоди 200-річного ювілею від його народження. Не маю сумнівів, що читачі дуже високо оцінять цю ґрунтовну монографію і полюблять її. У свій час її із захопленням привітали Олесь Гончар та інші українські патріоти, для яких о. Шашкевич завжди був символом національного відродження і гідності. Читаючи цю книгу, легко зауважуємо, з якою великою любов’ю і старанням вона написана, як вміло та яскраво автор представив перед читачем постать  великого Будителя та його багатогранну діяльність. Літератор і науковець Михайло Шалата немовби увійшов у добу Шашкевича, відчув його глибокі почуття віри, любові до свого народу та постарався  увиразнити його світлий образ.  Від о. Маркіяна  маємо чого навчитись і що перейняти. Його творчість, завдяки таким подвижникам української науки, як професор Михайло Шалата, знаходить стежку до українського серця та виходить на світові обрії.  На фасаді катедрального храму Пресвятої Трійці в місті Дрогобичі привертає увагу пам’ятна таблиця із написом:  «Будителю Галицької землі у 100-і роковини від дня народження – з любов`ю і вдячністю. Дрогобицька земля».  На 200-літній ювілей  о. Маркіяна Шашкевича дрогобицька земля працею професора Михайла Шалати складає йому новий, значно більший дар, аніж  пам’ятна таблиця, – пам'ять і визнання, які закарбовані не на камені, а в живому творчому книжному слові.  Дух і справа  о. Маркіяна житимуть у віках і його зоря не згасне!  Владика Ярослав (Приріз) Детальніше...

Проповідь на Різдво Івана Хрестителя

08 липня 2011
Слава Ісусу Христу! Високопреосвященний Владико Йоане, Преосвященні Владики, всесвітліші та всечесніші отці, преподобні сестри, вельмишановні гості, дорогі у Христі брати і сестри! З великою радістю та вдячністю Богові, зібралися ми сьогодні у цьому катедральному храмі, щоб соборно святкувати Різдво Йоана Хрестителя Господнього Предтечі. Цьому святому праведнику Церква присвятила декілька днів у літургічному році. Ми святкуємо його народження, смерть, віднайдення чесної глави, ми споминаємо Предтечу у вівторок кожного тижня. Запитаймо себе, чим цей святий заслужив на таку увагу, що ми святкуємо його пам'ять так велично і часто, як нікого з інших святих. Адже святкуємо літургійно тільки три Різдва у церковному році – Христа, Богородиці і Йоана Хрестителя. Та й сам Ісус каже, що «між народженими від жінки не було більшого, ніж Йоан» (Мт.11,11; пор.Лк.7,28). З Святого Євангелія ми дізнаємося, що вже саме Народження Предтечі Господнього було незвичайним і супроводжувалося чудесами. Святий Пророк народжується за провіщенням архангела від стареньких батьків: Захарії і Єлисавети. Народжується Предтеча, і священик Захарія звільняється від німоти, якою був покараний за невіру. Народжується Предтеча, і радіє Єлисавета, яка позбавляється безпліддя. На важливість особи Йоана Хрестителя вказує і його ім'я. Для єврейського народу ім'я мало велике значення, бо виражало суть особи, визначало її життєвий шлях. Тому вибір імені був надзвичайно відповідальною справою. У випадку Йоана Хрестителя факт надання імені є особливо важливим. У Святому Письмі читаємо, що при обрізанні чудесним способом народженому немовляти дали ім'я Йоан, що означає «Бог милосердний» (Лука 1,63). Звання «Предтеча» походить від слов'янського слова «Попередник», тобто: «Той, хто йде попереду або прокладає шлях». Цікаво, що оповідь про нього, яку ми почули у сьогоднішньому євангельському читанні, Євангелист Лука описує на самому початку свого Євангелія. Це – ніби пролог, вступ, до головної частини – розповіді про Христа і його спасительну діяльність. Таким чином, дивовижним приходом у світ Йоана Хрестителя проголошується, що наблизився час благодаті, зичливості, божественної любові, оскільки своєю проповіддю він мав приготувати народ до наближення царства благодаті. Погляньмо на особу цього старозавітного праведника. Проповідуючи покаяння, він не звертав уваги людей на себе самого. Свою роль Йоан визначив чітко і цілком смиренно: «Вони спитали його: «Що ж - Ілля ти?» - «Ні», мовив він. «Пророк ти?» - «Ні», відказав він. Тоді вони йому: «То хто ж ти такий - щоб відповісти тим, які нас вислали, що сам про себе кажеш?» Промовив: «Я - голос вопіющого в пустині: Вирівняйте путь Господню, - як ото пророк Ісая сказав» (Ів. 1, 21-23). Йоан постійно показує на Ісуса, на Агнця, а сам все далі йде в Його тінь, щоб все більше і більше простору робити для Того, Чиє пришестя він проповідував. Йоан - це велика людина. Він зумів пізнати Сина Божого, і при цьому сам смиренно відійшов, щоб дати простір Сину Бога Живого: «Йому треба рости, мені ж маліти » (Ів. 3, 30). Заслуговує на увагу і спосіб життя Йоана Хрестителя. Ангел, звіщаючи Захарії новину про народження сина, говорить про його подвижницьке життя: „Він буде великий у Господа, ні вина, ні п'янкого напою не питиме, і наповниться Духом Святим ще з утроби своєї матері" (Лк.1,15). З цих слів видно, що Йоан Хреститель – святець. У чому ж полягає його святість? З приведеної цитати бачимо, що вона складається з двох елементів: з однієї сторони, з подвижницького і покаянного життя, а з другої - з діяльності в людині Духа Святого. Тільки свята людина здатна творити справжні чудеса – приводити людей до Бога, тому ангел й каже про Йоана: „Багато синів із Ізраїля він наверне до їхнього Господа Бога" (Лк.1, 16). «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство... Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мф. 3, 2-8), - так волав до народу святий Пророк, Предтеча й Хреститель Господній Йоан, готуючи світ до приходу Спасителя світу. Стоячи на межі двох Завітів, він ніби не бачив нічого, крім двох речей - людських гріхів, в яких потопав світ, і Агнця Божого, Котрий бере на Себе гріхи світу. Покаяння і віра в Христа Спасителя - це дві необхідні умови досягнення Царства Небесного. Сльози покаяння - це благодатний дощ, який омиває всяку нечисть душевну, і робить душу здатною прийняти Божественну благодать. Старозавітній заклик Предтечі до покаяння, заклик до виправлення, очищення від гріхів дійсний і для нас, що живемо у Новому Завіті, після Приходу Сина Божого. Святий Йоан Предтеча і нині волає до нас, як колись закликав до ізраїльського народу: «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство... Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мф. 3, 2-8). Тож молімо Предтечу Господнього, щоб він і в нас, як колись в народі юдейському, приготував шлях Спасителеві. Очистьмо свої душі від гріхів, бо таке благовоління Боже. Всі ми будь-якого стану чи рівня покликані до повноти християнського життя і до досконалості в любові. Саме тому кожен з нас може і повинен бути у цьому світі Господнім посланцем і свідком Слова. Свідчити Христа є завданням кожного віруючого, і у цьому значенні Йоан Хреститель є ідеальним прикладом до наслідування. Також Йоан Хреститель є взірцем, як саме слід проповідувати Христа і правду – жертовною і цілковитою самопосвятою. Адже він був покликаний до своєї місії ще з материнського лона, а завершив її мученичою смертю. Наслідуймо смиренну поведінку Йоана Хрестителя, тоді ціле наше життя буде спрямованим на те, щоб давати можливість зростати у собі і у світі Господеві, а самому, маліти. В цьому нехай допоможе нам Господь молитвами Пречистої Владичиці нашої Богородиці, святого Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана і всіх святих, що стоять біля престолу Божого і невпинно моляться за душі наші. Дорогі в Христі браття і сестри! Сьогодні мені дуже приємно побувати на теренах славної Перемишльської єпархії. Ця єпархія є однією з найдавніших у нашій Церкві. Вона – своєрідний предтеча християнства в Україні. Адже, як вважають дослідники, на цих землях християнство існувало задовго до Володимирового Хрещення. Тому я не насмілююсь сказати, що Ви перебуваєте поза межами матірної території УГКЦ, котру чомусь обмежують лише Україною. Я радий, бо як єпископ-коад'ютор Самбірсько-Дрогобицької єпархії стою у катедрі, котра була предтечею моєї єпархії, адже в силу відомих історичних обставин Перемишльська Єпархія опинилася поза межами України, а на частині її території було утворено дві єпархії Самбірсько-Дрогобицьку, а також Стрийську. Ще я радий вітати сьогодні всіх Вас, вірних нашої Церкви у Польщі. Хочу подякувати Вам за те, що за ці 65 років, котрі минули від того часу як ми з вами проживаємо в різних державах, Ви зберегли свою віру, свою Церкву, свій обряд, свою мову, свою культуру... Це добре свідчення того, що справа наших прадідів, котрі жили на території славної Перемишльської єпархії, була Богом благословенною і зерно християнської проповіді і народного просвічення, котре вони сіяли на цих землях, не тільки проросло, але й виросло сильним, а тому успішно протистоїть різноманітним асиміляційним процесам. Я сьогодні звертаюсь до Вас: у Ваших руках майбутнє нашої Церкви у Польщі, виховуйте своїх дітей і внуків так, як поступали наші предки, а навіть ще краще. Це буде найкращим даром, котрий ми передамо своїм нащадкам! Також хочу привітати усіх тих, хто носить славне ім'я Іван. Бажаю Вам, щоб ви були гідними наслідниками Йоана Предтечі і Христителя Господнього. Особливо мені приємно вітати господаря цієї катедри – Високопреосвященного митрополита Йоана, котрий гідно носить ім'я цього великого праведника. Знаю, що він як один з найавторитетніших єпископів нашої Церкви успішно сповнює свою місію – вказувати людям на Христа і приводити їх до спасіння. Думаю, що всім нам, в тому числі й мені, молодому єпископу, є багато чого повчитися з його служіння. Думаю, що, як засвідчує саме ім'я Йоан, наш митрополит – справжнє «Боже милосердя» для нашої Церкви в Польщі. Нехай благословення Боже, заступництво Пресвятої Богородиці, молитви святих Пратулинських мучеників, блаженних владик Йосафата Коцоловського і Григорія Локоти, о. Омеляна Ковча та всіх ісповідників нашої святої віри знаменують прославу нашої Церкви на цій Богом благословенній землі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Слава Ісусу Христу! 7 липня 2011 р. Б.Перемишльська єпархіяКатедральний храм Детальніше...

Проповідь з нагоди освячення храму блаж. Миколая Чарнецького у с. Ваньовичі на Самбірщині

05 липня 2011
В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесніші отці!Дорогі у Христі брати та сестри! Сердечно вітаю всіх вас тут зібраних з прекрасної нагоди - посвячення храму у вашій парафії. Адже тепер Ви маєте святиню, котра має стати справжньою скарбницею віри для всіх парафіян. Святе Євангеліє дуже виразно нам промовляє: „Де скарб ваш, та буде й серце ваше". Я бачу, що ви чимало потрудилися у цьому храмі, так багато старалися разом із своїм отцем, щоб храм возсіяв, як велична святиня і окраса вашої парафії. Однак також сподіваюся, що всі ви добре розумієте, що дім Божий, це найперше місце в якому кожен християнин повинен віднайти свою дорогу до святості, це справжнє місце зустрічі з Богом, в якому ми освячуємо свої духовні нерукотворні храми, якими є наші душі. Перша неділя після П'ятидесятниці була присвячена вшануванню всіх святих. І це показувало нам, що на цій дорозі до святості ми не самі. Ми маємо могутніх взірців у праведності, які своїм прикладом і життям вказують як треба любити Бога, свою Церкву і свій народ. А сьогоднішній празник є для нас ще приємнішим, адже ми маємо нагоду подякувати Богові за те, що в Його Небесній славі, є і ті, котрі жили посеред нас, ходили нашими вулицями, служили в наших храмах, скріплювали нас та наші родини прикладом свого ревного служіння. Ми дякуємо їм, нашим українським братам і сестрам, отим справжнім свідкам вірності своїй Церкві та народу, котрі своєю мученицькою жертвою відкрили нам перспективу нашого Воскресіння: нашого відродження, можливість розвитку Церкви та незалежної Батьківщини. Саме 27-го червня минула 10 річниця відтоді, як Святіший Отець блаженний Іван Павло ІІ під час Архиєрейської Святої Літургії проголосив 28 нових українських блаженних. З приємністю згадуємо про оцю подію особливо тому, що серед числа проголошених мучеників був і блаженний священномученик Миколай Чернецький. Сьогодні направду радію з усіма вами, що отой справжній святий герой духу та подвигу, стає також і могутнім заступником вашої парохії. Адже його життя – це взірець постійної і живої віри. Тієї віри, котра розвивалася в ньому ще в ранньому дитинстві в колі багатодітної селянської родини, в дуже лагідній та побожній атмосфері. Це мабуть наука для кожної нашої родини, що угодники Божі народжуються у святих родинах. Для наших дітей та молоді життя Миколая Чарнецького також є дуже повчальне. Адже із самого дитинства він відзначався глибокою побожністю, шляхетним характером, що заохочувало товаришів до наслідування. Його друг по навчанню о. Атаназій Тимків ось як згадував про спільні студентські роки: "Миколай Чарнецький передовсім відзначався побожністю: багато молився, часто ходив до св. Сповіді і св. Причастя. Багато читав релігійних книжок. Я ніколи не бачив його розгніваного - завжди був лагідний в словах та поведінці. Тож недивно, що ми, товариші, його шанували і любили..." Всі, хто знав його і як священика, і як єпископа одностайно свідчать, що ціле своє життя він виявляв глибоку покору й святість, тож не дивно, що відразу після його смерті багато людей звертаються до Кир Миколая у своїх молитвах та отримують поміч за його заступництвом. Блаженний священномученик Миколай Чарнецький, одержав від Господа Бога особливу місію – стати мучеником за віру. Земна мандрівка Праведника повна випробувань, терпіння, самопожертви, покори і щирої молитви за тих, які його зневажали. Владика зазнав жахливих знущань, нічних допитів, перетерпів побої, заслання. Незважаючи на тяжкі страждання, Владика завжди мав тепле слово розради для співв'язнів, знав ім'я кожного, духовно підтримував кожного. У 1956 р., як безнадійно хворого, Владику Миколая відіслали до Львова. Промислом Божим Владика видужав і ще майже три роки ніс тяжкий хрест єпископа катакомбної Церкви, був добрим пастирем і ревним молільником. За своє мучеництво одержав великий дар Божої благодаті – Святість. Ще за земного життя був добрим батьком для оточуючих, а при відході до вічності став нашим заступником біля Престолу Всевишнього. Господь обдарував його даром зцілення, тому люди на протязі десятиліть йдуть до його гробу за порятунком у своїх немочах і скорботах. І ми сьогодні надіємося, що і цей храм посвячений на честь великого Сина Української землі блаженного священномученика Миколая Чарнецького буде місцем могутнього заступництва за всіх парафіян, за кожну нашу родину, за кожну християнську душу, котра радо спішитиме до храму Божого у неділі та свята, через тайни Сповіді та Причастя отримуватиме потрібні від Бога ласки. Будемо молитися за його заступництво щоби в своєму житті ми також намагалися жити життям у любові до Бога та посвяті ближнім. Щоби храми, які ми зводимо, старалися найперше прикрашати християнськими чеснотами: віри, надії і любові. Будьмо і ми такими блаженними, а згідно Нагірної проповіді Христа - це означає бути лагідним, тихим, чистим серцем, миротворцем, спрагненим правди і бути готовим навіть на жертву за віру, Церкву і народ. Можливо від нас сьогодні не вимагається такого свідоцтва мучеництва, як показали нам блаженні священномученики, проте і ми покликані жити: молитися, вчитися, працювати, докладати щоденно всіх зусиль, щоби бути вірними у всьому Богові. Тож молімось до наших блаженних священннгомучеників на чолі із єпископом терплячої Церкви Миколаєм Чернецьким, та й до всіх святих української землі, відомих та невідомих, до тих, що постраждали за своїх братів, за свій нарід, щоб випросили у Бога і для нас дар мудрості і розуміння, мужності та витривалості, дар щирої любові та вірності Богові та рідній землі, щоб і як вони, ми любили свій нарід, свою Церкву. Нехай наші блаженні будуть нам добрим дороговказом до неба і до святості й молять Бога за нас грішних. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь c. Ваньовичі3 липня 2011 р. Б. Детальніше...

Проповідь в урочищі Саліна у 70-ту річницю трагедії

28 червня 2011
Слава Ісусу Христу! Преосвященний Владико, всесвітліші та всечесніші отці, представники обласної та районної влади, почесні консули іноземних країн. 70 років тому, 22 червня 1941 р.Б., почався черговий етап ІІ Світової Війни. Смертельне зіткнення двох людиноненависницьких ідеологій – фашизму та комунізму – почалося саме на наших теренах; в цій війні загинули дуже багато наших братів і сестер, наших предків, тому для України цей день по-особливому сумний і трагічний. Цей день є для нас днем смутку над українською землею, що просякла кров'ю невинно убієнних. Cьогодні, віддаючи шану усім полеглим у Салінських шахтах, ми ще раз задумуємося над тим, звідки ж береться така непоборна сила, незнищима снага українського народу? Ми маємо сьогодні чергову нагоду задуматися над тим, як цей нарід, котрий століттями нищений, мордований і знівечений не зламався, не впав, не згинув, але навіть по найбільших своїх упадках знову піднімався, вписуючи у свою історію золоті сторінки справжньої посвяти, жертви й безприкладного геройства. Це місце є святе для усіх нас. Воно оповите мовчанкою і тишею багатьох невинно убієних, проте сьогодні, як ніколи, є промовистим для усіх живих. Саліна для усіх нас – це справжня кафедра мудрості. Звідси найкращі сини і дочки нашого народу вчать нас життя. Адже їхній приклад - це реальне сповнення євангельських слів, що „немає більшої любові від тої, коли хто життя своє покладе за друзів своїх". Тут приходитимуть нові покоління й вони пам'ятатимуть, що тут полягли ті, що вміли жертвувати всім, що мали, - молодість, надії і саме життя за волю Батьківщини, за добробут майбутніх поколінь, за вірність найвищим ідеалам. „Блаженні померлі, - каже Святе Письмо, - що в Господі вмирають, бо діла їхні слідують за ними". Стараймося, щоб пам'ять про них виховувала нові покоління. І звідси наука, що ті, що віддають своє життя насправді цінують його найбільше. Бо їхня жертва не стає марною, а пам'ять про них живе вічно. Сьогодні ми дякувати Богові за дар життя тих, хто пожертвував його заради нас. Молімося за тих, хто посіяв тут свою кров як насіння для відродження нашої Церкви та народу, за тих хто подав нам достойний приклад вірності Богові і найвеличнішим ідеалам. Цей могутній соньм святих мучеників нашого народу, які заступаються за нас перед престолом Всевишнього, рівно ж зобов'язує також і нас: щиро та впевнено складати свідоцтво нашої віри та життя там, де Бог нас посилає. Їхнє свідоцтво спонукує нас змінити обличчя майбутнього світу на більш християнське, більш людяне. Сьогодні хотів би подякувати усім, кому дорога пам'ять полеглих у Саліні, хто докладає багато зусиль для увіковічення героїв своєї землі. Нехай приклад тих багатьох знаних і незнаних салінських мучеників та всіх святих українського народу, допоможе усім нам щоденно в любові до Господа та Батьківщини відповідати на заклик Божественної Літургії: „Самі себе, один одного і все життя наше Христу Богові віддаймо!" Детальніше...
<< Початок < Попередня 11 12 13 14 Наступна > Кінець >>
Сторінка 11 з 14
^ Догори