SDE
Ярослав Приріз

Спогади про владику Івана Хому

02 лютого 2010
Слава Ісусу Христу!Всесвітліші і всечесніші отці, представники районної і місцевої влади,дорогі  в Христі брати  і сестри! Чотири роки тому, 3 лютого 2006 р.Б., упокоївся у Бозі великий син хирівської землі владика Іван (Хома). Я мав нагоду бути тоді у м. Римі на його похороні. Пригадую, як наш владика Юліан (Вороновський) назвав тоді покійного владику «чоловіком Божим». І справді, всі, хто знав владику Івана, одноголосно засвідчать справедливість цих слів: він був тихий, мовчазний, спокійний і дуже терпеливий трудівник, непомітний і скромний; він працював з посвятою, не любив конфліктів... Та найважливіше – він любив свою Церкву. Усе своє життя Кир Іван наполегливо працював для неї пером і умом – і все робив із добрим серцем. Мав і я щастя бути особисто знайомим з владикою Йоаном. В 1991 я, тоді ще молодий священик-студент, прибув на навчання до м. Риму. Це був час, коли наша Українська Греко-Католицька Церква щойно вийшла з катакомб. Зустрів я тоді у Вічному місті, у нашому Соборі Святої Софії, сивоголового владику Івана. Вразила мене його любов до молитви, надзвичайна простота і відданість своїй Церкві… Пам’ятаю, як ходили ми разом з владикою по обширній території навколо собору, придбаній для нашої Церкви Блаженнішим Патріархом Йосифом, і він розказував мені про недавню історію нашої Церкви за межами України. А був він її прямим очевидцем і виконавцем волі Патріарха Йосифа. З його благословення владика з невеликим гроном співробітників підготував велику кількість церковної літератури, твори відомих професорів Львівської богословської академії та інших авторів у вільному світі, які пізніше дуже послужили вірним і священнослужителям в Україні. Підготував і видав твори Ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого). Його життєвий шлях був символом Хресної дороги всього українського народу в ХХ столітті: «Нічні ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві», - пише у своєму заповіті Патріарх Йосиф. Цей в’язень-каторжник став прикладом для багатьох мучеників української землі й великою духовною опорою для своєї пастви у найлютішу добу переслідувань. У неволі він повною мірою усвідомлював незбагненний задум Божого Промислу – «дати живе свідчення нашій Церкві», а визволившись, почав докладати усіх своїх зусиль, щоб далеко поза межами батьківщини «завершувати те, чого не міг довершити як в’язень». У своїх діяннях він також черпав натхнення з віри: «Я вірив, що з руїн повстануть наша Церква і наш Нарід! З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити». Щоб збагнути усю пророчу силу цих заповітних слів, потрібно пам’ятати, що сказані вони були тоді, коли ще тривала «Страсна п’ятниця» на нашій землі.«А тепер вже мене не почуєте, аж у день Суду Божого» - з цими словами відійшов у вічність Слуга Божий Патріарх Йосиф (Сліпий). Його тілесний голос затих, але він і далі промовляє до нас через свої богословські трактати, твори на тему церковної дисципліни, аскези, духовності, через свою посвяту й жертву, терпіння й надію, закликаючи нас наслідувати його приклад і працювати для добра нашої Церкви і народу. Яка особлива вдячність Преосвященноиу владиці Іванові Хомі що Патріарх Ісповідник через видані твори продовжує бути серед нас духом і своїм словом. Владика Іван любив часто повторювати: «Мандрував я з молитвою, і провадив мене Бог..», а стежки його не були легкими. Владика Іван жив, студіював і працював під п’ятьма українськими владиками у нелегкі для нашої Церкви та народу часи, у буремному ХХ ст. Тими владиками були Кир Йосафат (Коциловський) - Перемишльський єпарх, Кир Іван (Бучко) – Архиєпископ і Апостольський візитатор для українців в Європі, а також Блаженніші Йосиф (Сліпий), Мирослав Іван (Любачівський) і Любомир (Гузар). Це були роки змагань за статус помісности УГКЦ на поселеннях та за покращення її становища в Україні. Життя владики Івана склалося так, що він пізнав долю нашої Церкви і на матірних теренах, і поза межами України.Походив Кир Іван зі скромної робітничої міщанської родини. Народився він 27 листопада 1923 р. у місті Хирові. По закінченні початкової школи навчався в гімназіях в Перемишлі та Самборі, в 1942 – 1945 рр. – в Духовній семінарії у Перемишлі. Після закінчення ІІ Світової Війни у 1945 році він тікає з рідної землі, захопленої комуністичною владою, до Риму. Там він проживає в українській Колегії св. Йосафата та навчається в Папському університеті «Урбаніянум».  Ієрейські свячення він отримав з рук Кир Івана (Бучка) 29 червня 1949 р. У 1951 році захистив дисертацію про душпастирську працю єпископа Максиміліяна Рилла (+1793). З молодих літ полюбив владика Іван працю в архіві. Це юнацьке захоплення роботою з документами залишилось у нього впродовж усього життя. Вже як священик покійний працював секретарем і архіваріусом у канцелярії Кир Іван (Бучка), Апостольського візитатора для українців в Європі; викладав історію Церкви в Малій духовній семінарії в Римі. Після виходу на волю Митрополита Йосифа (Сліпого) від лютого 1963 і аж до смерти Патріярха в 1984 році о. Іван працює в нього як секретар і канцлер. 2 квітня 1977 р. Блаженніший Йосиф висвятив його на єпископа. Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) в 1998 році призначив Кир Івана прокуратором УГКЦ при Римському Апостольському Престолі. Крім цього всього, Кир Іван виконує й інші завдання: він довголітній секретар Українського Богословсько-Наукового Товариства і редактор журналу «Богословія», професор історії Церкви в Українському Католицькому Університеті в Римі та його ректор; співзасновник та голова Товариства Св. Софії... Нелегким було життя владики Івана. Його на перший погляд непомітна діяльність, насправді була досить важливою. Всі ці роки були сповнені проблемами, котрі треба було вирішувати, щоб наша Церкви могла існувати і розвиватись, незважаючи на усі намагання недругів погубити її. І при всьому тому була терпелива особа Кир Івана (Хоми). Його активність проявлялася в у молитовному житті, звідки він черпав енергію на свою нелегку життєву дорогу. Саме тому, постать владики Івана є сьогодні прикладом для молоді у здобутті молитвою та наполегливою працею великих життєвих досягнень.  Хирівська земля має гордитися владикою Іваном і сміливо його наслідувати. Приємно, що вона його не забуває. Похвальна ініціатива присвоєння місцевій гімназії його імені збереже пам’ять владики для наступних поколінь. Було б добре, щоб кожен гімназист увібрав у себе найкращі риси владики Івана: любов до Бога і свого народу, любов до науки, наполегливість у роботі, вирозумілість і уважність у спілкуванні та терпеливість у випробуваннях. 3.02.2010 р. Б., м. Хирів + Ярослав (Приріз),єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії    Детальніше...

Митрополит Андрей Шептицький – душпастир свого народу

30 жовтня 2009
Вступ Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі в Христі брати і сестри,Вельмишановні пані та панове! Я радий вітати організаторів, доповідачів та учасників міжнародної конференції «Митрополит  Андрей  Шептицький (1865–1944): Єрарх – Пастир – Пророк», яка, безперечно, є не лише доброю нагодою для зустрічі однодумців, а й також повинна послужить поштовхом для нових і, надіюсь, більш плідних досліджень великої спадщини українського Мойсея – Митрополита Андрея Шептицького. Кир Андрей Шептицький - Ієрарх, що мав найбільший вплив у Східній частині Католицької Церкви впродовж першої половини ХХ століття. Його діяльність та наміри виходили далеко поза межі його Митрополії, яка охоплювала Західну частину України. Був він не тільки людиною незвичайних якостей, але й надзвичайних чеснот, так, що Кир Іван Бучко (†1974) Апост. Візит. Українців у Зах. Європі від 28 січня 1955 року розпочав беатифікаційний процес Слуги Божого Андрея.[1] Різнобічна душпастирська діяльність Митрополита А. Шептицького була предметом уваги багатьох дослідників. Багато матеріалу вже опрацьовано, але він ще далеко не вичерпаний, адже велика кількість його праць залишаються в архівах неопублікованими. Давати характеристику такій великій особистості, висвітлювати всі грані її великої діяльності - надзвичайно  важко. Богослов’я, освіта, душпастирство, відродження монашества, подвижницька праця задля єдності Церкви, оновлення літургійно-обрядового життя, меценатство і доброчинна діяльність у суспільстві... – все це тільки неповний перелік ділянок душпастирського служіння Великого Архієрея. В цій доповіді я коротко зупинюсь на душпастирській діяльності Митрополита Андрея. Шептицький, який протягом 45 років був провідником УГКЦ, мав ясне бачення своєї місії і ревно прикладався до її виконання, про що сам каже у своєму першому посланні до вірних Станіславівської єпархії: «Ісус поручив мені Вас вести дорогою спасіння, дав мені людське серце і людську любов супроти вас».[2] Митрополит вважав, що найголовнішим його обов’язокм є спасіння людей, яких йому довірив Господь; у своїй душпастирській праці він керувався навчанням і прикладом Христа. Можна сказати, що це перше послання становить програму його діяльності впродовж цілого життя.   1.    Джерело душпастирської діяльності митрополита  Особі митрополита присвячують наукові праці, збірники документів та матеріалів, на ці теми відбуваються численні конференції. Та все ж не слід забувати, що особа митрополита Андрея – це не просто механічна сума поодиноких сторін його життя чи діяльності. Усе його життя зводилося до однієї глибокої основи – духовності. Вона була не лише однією з багатьох граней його особи, але тим визначальним чинником, який зумовлював усе інше, а зокрема й душпастирську діяльність. Звичайно людину оцінюємо по її вчинках, ділах, згідно з давньою філософською засадою, що дія є вислідом суті, а у випадку людини — її духа, її особовості. Св. Августин писав: «Скажи мені, що ти любиш, і я скажу тобі, який ти». Чи не можна було б сказати щось подібне про молитву особи, чи не можна б оцінити прикмети, характер якоїсь особи по її молитві? Молитва була улюбленим заняттям Митрополита Андрея. Він закликав до молитви духовенство й вірних, бо за його словами “У молитві душа очищується від гріха, кормиться любов’ю, скріплюється у вірі, утверджується в надії: розквітає дух, розширюється нутро душі, очищується серце, являється правда, поконується спокуса, зникає смуток, відновлюються змисли, сили знеможені підносяться; холодність устає, ржа прикростей никне. З молитви виходять, як живі іскорки, бажання неба, які видає душа, запалена огнем Божої любові. Велике достоїнство молитви, безмірні її привілеї: молитві відкриваються небеса”. В іншому своєму пастирському посланні, зверненому до духовенства, митрополит так пише про важливість молитви в житті душпастиря: «Пристосовуючи старинну пословицю, можна сказати: «Покажи мені свій Молитвослов, а я тобі скажу, яким ти священиком». Бо, без сумніву, хто любить священичі молитви та відправляє їх побожно, зі скупленням, із повагою, хто не спішиться, а затримується часом над важнішими уступами, той, очевидно, буде мати напевно Боже благословенство для душпастирської праці. А навпаки (…) священик, що (…) церковним молитвам не дає першого й найважнішого місця (…), не може бути добрим душпастирем, бо буде мати таку благодать, яка його молитва, і стільки благодаті, скільки його молитви.» [3]  2.    Ціль душпастирської діяльності митрополита Андрея  Митрополит Шептицький вважав, що найкраща дорога, яка може довести до спасіння людей, Богом йому повірених, - це в першу чергу,  піклування про їх релігійні потреби.  А релігію Митрополит не розумів так, як ті, що, за його словами, „надягають мундир християнства кожної неділі, а відтак складають його до шафи і вбираються в іншу одіж на всі заняття кожного тижня”. Релігія “має бути християнським світоглядом, намаганням в житті виконати Божу волю”. Впродовж цілого архипастирського служіння митрополит Андрей керувався у своїй праці насамперед навчанням і прикладом Христа. З глибини його душі народилися наступні слова: «Кожний крок у життю, кожне слово душпастиря мусить бути в гармонії з працею, словами, ділом Ісуса Христа»[4]. Він писав: “Ціль моєї праці – зібрати  Вас усіх під стяг Христа. Наука Христа, якою я перейнятий... більше з власного переконання, а не з уряду – це мій прапор і мій дороговказ. Хай умру днесь і у вічності не знайду щастя, коби лишень Ви, мої браття, були спасенні”. Тому вся його душпастирська праця, як він сам писав «…не буде лише виконанням архієрейської власти, а тим менше лиш бюровим урядуванням. Сам проповідаючи, сповідаючи і катехизуючи, буду старатися все зробити більше як то, що буде стислим моїм обов’язком”. Цієї програми він невідступно дотримувався упродовж 45 років свого душпастирського життя, проповідуючи “часом і захриплим голосом” – бо, як писав до гуцулів, “не жалував... ні сил, ані здоров’я”. Тож і недивно, що дух святості, який променів від Архиєрея, запалював серця тих людей, котрі мали нагоду  чути  слово Боже з його уст. Якщо проаналізуємо життя і діяльність митрополита Андрея, зрозуміємо, що у нас нема підстав сумніватися в щирості таких його пастирських слів та у шляхетності, благородності та чистоті всіх його намірів впродовж цілого архієрейського служіння. Служіння митрополита Андрея Богові та Церкві, його багатогранна душпастирська праця – праця задля духовного піднесення народу – є найкращим доказом його духовної величі.   3.    Сфери душпастирської діяльності митрополита  Дослідники життя і творчості Андрея Шептицького одноголосно стверджують, що глибока духовність митрополита, поєднана з його високою та всебічною освіченістю і винятковими обдаруваннями серця, розуму й волі, спричинили те, що він був одночасно «справжнім провідником Церкви та смиренним пастирем повіреного стада; тихим монахом у містичному спогляданні та палким реформатором; надхненним дослідником з пророчим видінням майбутнього та терпеливим учителем-виховником; щедрим меценатом культури та дбайливим опікуном немічних-хворих, вдів і сиріт; провідником та аскетом».[5] Читаючи твори Слуги Божого Андрея, зауважуємо, як багато уваги присвятив він монашеству.[6] Однією з особливих заслуг митрополита в першій половині ХХ століття було відродження східного монашества УГКЦ та заснування східних віток західних Чинів та Згромаджень. Відновлюючи давнє чернецтво і закладаючи нове, Митрополит мав намір обновити УГКЦ в цілому та зробити наголос на її особливій історичній місії - єднання між Сходом і Заходом. На думку Митрополита Андрея Шептицького, ця місія в лоні Вселенської Церкви полягала у відновленні східних традицій без порушення єдності з Апостольським Престолом[7]; у цей спосіб УГКЦ має дати живе свідчення тому, що повнота єдності з Апостольським Престолом аж ніяк не суперечить ані літургійним обрядам, ані богослов’ю, ані ментальності східних українських християн. Для практичного втілення цієї місії УГКЦ необхідне ретельне вивчення Східних Отців та систематичне повернення до традицій Східної Церкви до часу роз’єднання; звідси зрозуміло, чому Митрополит Андрей розпочинає обнову Церкви саме з чернецтва. Християнська духовність і святість, хоч за своєю суттю є речами внутрішніми, виявляються також і назовні. Цей вияв полягає не в зовнішній побожності, не в аскезі, які є лише засобами; справжня святість – це діяльна любов до Бога і ближнього. Глибока духовність була не тільки однією із внутрішніх якостей  Митрополита Андрея, але це було джерело всіх його намірів та вчинків. Душпастирська праця митрополита не обмежувалася лише молитвою, богослужіннями і проповідництвом, або внутрішньо церковним життям, а була, як би ми це назвали сьогодні, дуже соціальною. З храмового середовища молитви вона виливалась у світ і заторкувала різні сфери життя ввіреного йому стада. В одному зі своїх послань до духовенства, Андрей Шептицький підкреслює, що душпастир у своїй молитві не повинен закриватися від світу, а виходити назустріч усім його потребам та проблемам, стараючись долати та вирішувати їх. Ось його слова: «Можна сказати, що Молитвослов треба духом співати, (…) під слова молитви підсувати всі потреби своєї душі та своєї родини, і громади, і села, і цілого народу, і цілої Церкви, згадувати про недужих, убогих, безробітних та тих, що терплять, тих, що живуть у грісі, про тих, що сповідаються, про тих, що слухають його проповіді. Хто про ті всі такі безконечно важні справи не пам'ятає в часі Молитвослова, коли ж про них буде пам'ятати?».[8] В іншому своєму посланні митрополит Андрей описує, наскільки багатогранною має бути душпастирська праця: «Журба душпастиря про довірене йому стадо складається з безлічі подробиць, яких ніякою мовою не можна би ніколи вичерпати. Кожна хвиля кожна нова обставина, приносить нові питання, на яких відповіді не знайдемо легко, бо лише Божа благодать може нам її дати, трапити у кожному положенню на те, чого кожній душі треба. Сотки й тисячі питань, що відносяться до життя цілої громади, до життя кожної родини й кожної душі зокрема, мусить душпастир безнастанно розв'язувати, безнастанно стояти неначе на сторожі, щоби людським душам не діялося ніяке зло, ніяка шкода.»[9] А в ще одному посланні митрополит так говорить про те, якими конкретно бачить він душпастирські обов’язки священнослужителя: «Дорогі браття, призадумавшись над усіми нашими потребам, глядячи на них із боку обов'язків свого стану і клира, себто з боку життя релігійного, - бачу тисячки дітей, яким треба дати науку й виховання християнське; тисячки сиріт без батька і нені, яким треба заступити рідню; бачу тих бідних, що, попавши у тяжкі гріхи, втратили Божу ласку: їм треба помогти піднестися, треба молитвами випросити їм ласки в Бога, щоб навернулися; бачу церкви, які треба би поставити, парохії та школи, які належало би встановити; бачу й заблуканих, яких треба би привернути до Христового стада, поваджених, яких добре було би поєднати; бачу тих, що сумують і плачуть, - їм би треба би розради, - голодних - їх треба нагодувати; бачу родини християнські, що треба освятити; а передусім тим виджу покликаних до священства та й бачу, як їх треба свято виховувати в семинарах і малім, і великім, і молодіж усю виджу, якій треба запевнити католицьке виховання.»[10] Митрополита як справжнього пастиря турбували щоденні побутові проблеми людини. В важкі для його народу часи, коли повсюди панувала бідність, він писав: «А у нас потрясення економічної кризи знищили й далі нищать стан рільників. Стан ремісників, що так тісно зв'язаний зі станом рільничим, терпить тяжкий недостаток. Інтелігенція не має, з чого жити. Люди, колись заможні, доведені до недостатку. Молодіж, що школи скінчила, літами чекає заняття і не може удержатися по скінченню найліпших шкіл і при найліпшій праці. Усі інституції загального добра хитаються, загрожені цілковитою ру­їною, а в усіх краях, може, не ліпше, як у нас: така сама біда».[11] Коли А. Шептицький у своїх посланнях говорить про такі різні аспекти народного життя, що його турбували, то наголошує, що таким чином він ніяк не зраджує своєму покликання душпастиря: “Такої мови Ви певно не сподівалися від мене. Бо чиж я лікар, чи хлібороб, чи політик, щоб говорити про здоров’я, добробут, чи просвіту? Ні! Я справді не  лікар, ні хлібороб, ані не політик! Я – ваш Батько.” І такі слова митрополита не були лише красивою риторикою і закликом до ввірених його опіці священнослужителів і вірних. Вони становили план діяльності самого митрополита. Про це свідчать плоди його праці. Митрополит Андрей намагався всюди, де тільки можна було, допомогти у віднові й розбудові життя свого народу. Відома праця митрополита у сфері просвіти, шкільництва, медицини. Український Національний Музей, Народна Лічниця, Вдовичо-Сиротинські фонди, санаторії, захоронки для дітей, створення бібліотек і архівів, Руська Щадниця в Перемишлі і Земельний Банк у Львові, підтримка кооперативів, створення ботанічних заповідників - це тільки невелика частина із довгого переліку плодів його благодіянь. Папа Пій ХІІ у своїй Енцикліці «Orientales omnes'' так писав про Митрополита Андрея: «Оглядаючи високі і світлі вершини історії Української Церкви, ми не можемо обійти мовчанкою славетного Митрополита Андрея Шептицького, який, працюючи невтомно протягом сорока п’яти років у різних напрямках не лише задля духовних потреб, дбав про довірену йому паству. За час свого перебування на престолі він заснував Богословське Товариство для дослідження історії і розвитку релігійної науки серед духовенства; у Львові заснував Богословську Академію, де найталановитіша українська молодь могла присвятити себе вивченню філософії, богословії та інших наук за методикою світових університетів; видання книг, преси, публікації газет і журналів досягли практично європейського рівня. До того ж релігійне мистецтво спиралося на прадавні традиції і геніїв нації; музеї та інші мистецькі заклади посідали відомі шедеври минулого. Врешті, були створені й діяли численні фонди матеріальної підтримки для біднішого населення».[12] Коли митрополит Андрей говорить про такі речі як держава, народ, державне будівництво, влада, форма правління тощо, тобто про речі, які науковці й практики цих знань вважають виключно своєю монополією, то робить це не тому, щоби стати політиком чи державним діячем, але тому, що цього вимагало його розуміння завдань Христової Церкви. Ось, що писав митрополит у 1904 році: “Стоячи на сторожі суспільної моралі, мусить духовенство рішучо ставати в обороні тих, що не уміють себе успішно боронити, мусить заступатися за всі їхні кривди, навіть з нараженням власного добра. Опіка над убогими і оборона тих, що не вміють боронитися, рівність, братерство людей, - се лиш закон справедливости і любови ближнього, на якім стоїть цілий євангельський закон”. Важко не подивляти величі духа митрополита Андрея, коли врахувати, що його послання щодо милосердного відношення до всіх людей були проголошені не у період щасливого національного відродження, а в складних міжвоєнних та воєнних часах, коли політична ситуація і міжнаціональні взаємовідносини на території його митрополії були дуже непрості.  Тим не менше серед усіх цих труднощів митрополит в першу чергу бачив людину, а не її політичну орієнтацію чи національну або конфесійну приналежність. Саме тому він перестерігає перед пацифікацією, виступає проти переслідування православних у Польщі, переховує євреїв, звертається із закликом «Не убий»… Тому і понині залишаються актуальними його слова: «Я ж сам про себе уважав би за зраду справи Христової, коли б задля яких принципів, що міняються з дня на день, або квестій, які релігію не обходять, став я - борони Боже - коли якою причиною незгоди або непорозуміння між ким-небудь із моїх вірних а мною. Як усе й усюди лишаю днесь усі квестії політичні на боці й тут не хочу ні про політику говорити, ні у значінню політичнім. Чим більше і висше піднесемося понад те все, що переминає, тим і легше буде нам, священикам, заховати між собою і з вірними ту єдність духа у злуці мира, до якої так рішучо закликає нас святий апостол Павло (Еф. 4, 3)».[13] Діяльність митрополита Андрея не обмежувалася лише межами Галичини чи УГКЦ. Його погляд сягає і на географічний Захід, і на Схід. Шептицький дбає про долю українських емігрантів, зокрема на американському континенті, і старається про те, щоб вони отримали належну душпастирську опіку і власну церковну ієрархію. Можемо сказати, що саме завдяки його крокам сьогодні важко сумніватись, що є не тільки виключно українською чи європейською Церквою, але Церквою світовою, бо своїми структурами вона присутня й на нових материках – в Північній і Південній Америці, Австралії… Митрополит пам’ятає про Христову заповідь-молитву «Щоб усі були одно» (Йо 17,21) і стає натхненником та гарячим поборником існування екзархату Російської Греко-Католицької Церкви... Завдяки своєму пророчому духу митрополит на початку 20 ст. сміливо звершував те, що тільки згодом у світі стало сприйматися як щось самозрозуміле. Так, наприклад, ініціювання митрополитом Андреєм в 1907 році так званих Велеградських З’їздів надихнуло не лише українську, але також інші слов’янські церкви духом братерства та церковного порозуміння. Делегати розуміли Вселенську Церкву, як дерево, яке має безліч гілок, які живляться від єдиного кореня і багато в чому випередили свій час. Таким чином Велеградські Конгреси стали предтечами екуменічного руху, що набув загального визнанння у Католицькій Церкві після ІІ Ватиканського Собору. Крім того, вони посприяли тому, що УГКЦ почала серйозніше замислюватися своєю місією у Вселенській Церкві і сучасному світі. Закінчення   Заслуги Митрополита у піднесенні духовного рівня свого народу важко переоцінити. Мало хто сподівався, що митрополит Андрей стане відомим не тільки як церковний діяч, але і як Батько свого люду. Справи,  що їх довершив митрополит Андрей для свого народу, були зумовлені потребами часу, його власними можливостями й природними здібностями. Але те, чим він відзначається, що ставить його за взірець єпископа, душпастиря  Вселенської Церкви – це не зовнішні вчинки, але дух, який їх зродив. А цей дух – це дух Христа, це серце люблячого батька, сповнене любові до своїх дітей, що його можна відчути в кожному душпастирському листі. З численних Пастирських Послань, Звернень, листів вимальовується образ не вченого-соціолога, політика, державного мужа, націонал-економа, але єдино Церковного Учителя, Пастиря Христового стада, богослова-мислителя. Особливо промовисто звучить слово митрополита Андрея з його заповіту: воно свідчить про силу і шляхетність його великого духа, його широкого серця як Пастиря, котрий любив свій народ чистою любов'ю, бажаючи йому особливого місця серед народів світу в Божому Царстві. Ось воно: «Від тієї пори, коли з послуху Вселенському Архиєреєві прийняв я важкий єпископський уряд, зрозумів я, що моїм обов'язком є провадити своїх вірних до вічного спасіння через віру католицьку, у любові до Бога та до його Церкви — то значить християнізувати життя, думки й теж навіть патріотизм моїх вірних. Я все приставав з моїми вірними у справедливих їхніх національних аспіраціях, роблячи себе всім для всіх, щоб їх спасти, обороняв я їх також перед несправедливостями. По повному іспиті сумління не бачу я, що міг би був змінити в своєму розумінні моїх обов'язків пастиря. Ніколи не було в мене ненависти до тих, які мене ненавиділи. Не було у мене ніколи злоби супроти тих, які кривдили моїх вірних й мене самого. Я їм все прощав й прощаю щиросердечно. Ніколи не пропагував національного шовінізму. Проповідував я все тільки любов до ближнього, любов до всіх, навіть до ворогів. Євангелія Ісуса Христа була одинокою темою мого проповідництва. Одинока ж ціль моєї праці — вічне спасіння моїх вірних». «А тепер вже мене не почуєте, аж у день Суду Божого» - з цими словами відійшов у вічність Слуга Божий Митрополит А. Шептицький. Його тілесний голос затих, але він і далі промовляє до нас через свої богословські трактати, твори на тему церковної дисципліни, аскези, духовності, через свою посвяту й жертву, терпіння й надію, закликаючи нас наслідувати його приклад і працювати для добра нашої Церкви і народу.   30.10.2009 р. Б.Конференція «Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944): єрарх – пастир – пророк», УКУ, м. Львів+ Ярослав (Приріз),єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії    [1] НАКЛАДОМ ПОСТУЛЯЦІЇ, Вісті про Великого Митрополита А. Шептицького, Нюарк, Н. Дж. 1984. Дикрет Священної Конґреґації Обрядів в справі беатифікації Слуги Божого Митрополита Андрея, Ч.: 14/955. Рим, 28.01.1955. К. Кард. Чіконіяні Префект Свящ. Конґр. Обрядів. А. Карінчі, Секретар Свящ. Конґр. Обрядів. Письмо Священної Конґреґації для Східних Церков, Ч.: прот. 731/54 Рим, 14.02.1955, Євгеній Кард. Тіссеран, Секретар, А. Кусса, Ассесор. Там же стор. 4-5. [2] А. ШЕПТИЦКИЙ, Пастирські листи т.1. Див. Твори Слуги Божого Митрополита Шептицького, Торонто, 1965, стор. 3. [3] Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства Молитвослов і Святе Письмо (1936 р., травень, Львів.), в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр., т.2, Львів 2009, с.308. [4] 1934 р.,  неділя Хрестопоклонна, Львів. Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства Братство Святих Тайн і Християнської науки, Т.2, ст.174. [5] І. ГРИНЬОХ, Слуга Божий Андрей-Благовісник Єдности, Мюнхен, 1961, стор. 5. Див. Ю. ДЕРОВИЧ, Митрополит - Меценат, Богословія т.ІV.,1926, стор. 66-77.  Cfr. V.J. POSPISHIL, Sheptyts'kyj and Liturgical Reform; M.M. MUDRAK, Sheptys'kyj as Patron of the Arts; EDITOR, P.R. MAGOCSI, Morality and Reality the Life and Times of Andrei Sheptyts'kyi, Edmonton 1989.  [6] А.М. БАЗИЛЕВИЧ, Введення у твори Митрополита Андрея Шептицького. див. Б. Конституційні письма і монастирські Устави, стор. В.55-В.85. [7] Пор. L.HUSAR. Ecumenical Mission of the Eastern Catholic Churches in the Vision of Metropolitan Sheptyckyj.   Rome, 1975, p. 139-140. [8] Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства Молитвослов і Святе Письмо, в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр. (1936 р., травень, Львів), т.2, Львів 2009, с.308. [9] Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства Братство Святих Тайн і Християнської науки (1934 р.,  неділя Хрестопоклонна, Львів.), в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр., т.2, Львів 2009, с. 174. [10] Пастирське послання Митрополита Андрея із закликом до єдности і солідарності (1923 р., липня 12, Рим), в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр., т.2, Львів 2009, с.20 - 21. [11] Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства та вірних щодо переслідування Церкви та з пересторогою перед безбожністю (1932 р., травень, Львів), в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр., т.2, Львів 2009, с.87. [12] ПАПА ПІЙ ХІІ // Енцикліка «Orientales omnes'', («Всьому Сходові»), Ватикан 1945. [13] Пастирське послання Митрополита Андрея із закликом до єдности і солідарності (1923 р., липня 12, Рим), в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр., т.2, Львів 2009, с.21.  Детальніше...

Слово з нагоди 50-літнього ювілею українського Екзархату в Німеччині (м. Мюнхен, Німеччина)

20 вересня 2009
Слава Ісусу Христу!Ваше Високопреосвященство, Апостольський Нунціє Jean–Claude, Преосвященніші  Владики, всесвітліші та всечесніші отці, преподобні сестри,  високодостойні представники влади України і Німеччини, шановні гості, дорогі у Христі брати і сестри!З великою радістю та вдячністю Богові, зібралися ми сьогодні у цьому катедральному храмі Покрови Пресвятої Богородиці,  щоб святкувати 50-літній ювілей українського Екзархату в Німеччині. Коли з перспективи сьогодення поглянемо на цю конкретну історичну подію, то без жодного сумніву можемо ствердити, що вона була великим ділом Божого промислу. У минулому ХХ ст. наша Церква і народ пережили дуже нелегкі часи. Українською  землею проходили фронти І і ІІ Світових воєн; вона потерпала від безбожної політики та дій комуністичного режиму, який штучно створив для України Голодомор – явище, яке за своїм масштабами і жахливими наслідками можна порівняти з Голокостом; була спроба знищити і стерти з лиця землі нашу Церкву, і як результат, у в’язницях і на засланнях вона втратила велику частку свого духовенства і мирян… Однак Господь могутньою своєю рукою вчинив так, що ці важкі для нашої Церкви події дали поштовх для її зміцнення, поширення та розвитку. Маю тут на увазі феномен розвитку структур нашої Церкви поза межами України, куди прямували наші вірні, гнані лихоліттями на власній землі. Два роки тому ми відсвяткували 100-літній ювілей створення єпархії в Америці. У цьому році наша Церква відзначає цілу низку ювілеїв. Минає 40 років від посвячення храму св. Софії у Римі. З цієї нагоди у жовтні там відбудуться величаві урочистості. А сьогодні ми так чисельно зібрались у цьому прекрасному храмі, щоб урочистою Божественною Літургією віддати хвалу Всевишньому за нагоди ще однієї події - 50 років тому був заснований Апостольський екзархат для вірних нашої Церкви у Німеччині та Скандинавії. Святкуючи цей ювілей, маємо чудову нагоду, насамперед, подякувати Богові за Його опіку, за Його батьківську турботу та любов до нашого страждального народу. У ті страшні повоєнні часи лихоліття, поневіряння, непевності за своє майбутнє Господь був із нами. Сьогодні можемо сказати разом із псальмопівцем: «Я шукав Господа, і він почув мене, і звільнив мене від усіх моїх тривог» (Пс. 34, 5). Тоді, коли впали всі людські опори, залишилася Його всесильна правиця, яка піднесла і прославила свій народ. Хто сьогодні зумів би почислити усі сльози, терпіння, ревні молитви за рідний край і його кращу долю, ті численні жертви, що переніс наш народ від далекого Сибіру, Казахстану і аж до Північної і Південної Америки? До зміцнення і розбудови нашої Церкви за межами України спричинились два наших великих мужі - митрополит Андрей Шептицький та свідок переслідуваної, але нескореної Церкви Патріарх Йосиф Сліпий. І в цьому році ми відзначаємо їх ювілеї: 25 років з дня смерті великого ісповідника віри і Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого та 65 р. з дня смерті великого сина українського народу і Церкви – митрополита Андрея Шептицького.У ці урочисті хвилини хотілося б коротко відтворити у пам’яті історію УГКЦ на німецьких землях у ХХ ст. Організована душпастирська опіка в Німеччині для наших вірних почалася з початком 20-го століття. Число українців становило тоді близько 50 тис. осіб, які селилися у Сльонзьких частинах, або в Бремені, Гамбурзі на території Райнлянду. У 30-их роках постійно приїжджали українські студенти-богослови, які навчалися у колегії св. Андрія в Мюнхені. Підчас Другої світової війни число українців в Німеччині зросло до 2-ох мільйонів осіб, більшість з яких були переслідувані комуністичним режимом. У післявоєнні часи більшовики, прикриваючись т.зв. репатріацією, обманом або примусом повертали українців до Радянського Союзу, щоб потім заарештувати та вислати на важкі каторжні роботи. Тому багато українців у цей період виїжджають до Америки, Австралії, Аргентини, щоб влити нові сили у нашу Церкву на цих землях. Церква не могла залишити без душпастирської опіки своїх вірних. У 1927-му році слуга Божий митрополит Андрей Шептицький створює душпастирський деканат в Берліні, де працював о. д-р Петро Вергун, якого в 1940 р. папа призначив Апостольським візитатором і адміністратором для наших вірних в Німеччині. Його життя закінчилось трагічно – 22 червня 1945 р. більшовики заарештували і заслали його на примусову працю в Сибір, де він помер 7 лютого 1957 року. Святіший Отець Іван Павло ІІ під час своєї паломницької подорожі в Україну в 2001 р. проголосив його блаженним. Як відомо, смерть мучеників – насіння християн, тому смерть ісповідника віри о. Петра не тільки не припинила розвиток нашої Церкви у Німеччині, а й поблагословила новими здобутками. Справа о. Петра Вергуна знайшла продовження через служіння таких осіб, як о. Микола Вояковський та о. прелат Петро Голинський. Не можна не згадати при цій нагоді владику Івана Бучка, який як Апостольський візитатор в Західній Європі також опікувався станом справ у Німеччині. У 1959 р. наступає новий етап у житті нашої Церкви в Німеччині. 17 квітня 1959 р. папа Іван ХХІІІ створив і проголосив своїм Декретом Апостольський екзархат для українців-католиків візантійського обряду в Німеччині. Першим Екзархом став владика Платон Корниляк, який заклав основи для душпастирської праці. Коли в листопаді 2000 року помер Владика Платон, то його наслідником у 2001-ому році став владика Петро Крик, який продовжує важливу місію своїх попередників у Німеччині та Скандинавії.У цьому році ми відзначаємо ще один ювілей – 20 р. виходу нашої Церкви з підпілля, і у Львові саме в цей час проходять соборні подячні моління Богові за воскресіння нашої Церкви. Сьогодні - Неділя перед святом Воздвиження Чесного Хреста. Наскільки це знаково! Ми, християни, вшановуємо хрест. Хрест – знак терпіння і смерті. Але у Христі Господі він набуває нового значення. Християнський хрест не закінчується смутком, а веде до радості воскресіння. Як це символічно, що головна тема сьогоднішньої неділі – хрест – перекликається з гаслом нашого Патріарха Йосифа Сліпого! Per aspera ad astra - Через терні до зірок! Через страждання та переслідування - до свободи і радості. Від скованості залізними лещатами колишнього Радянського Союзу – до поширення по цілому світі. Вірні нашої Церкви понесли її як апостоли євангельську вістку – від «української Палестини» до всіх континентів світу. Ось таким шляхом у минулому ХХ ст. пройшла наша Українська Церква. Вона носила на собі рани Христові, щоб засвідчити Йому вірність і за це отримала змогу вільно святкувати торжество Воскресіння. Сьогодні, згадуючи цю нашу недалеку історію, я не можу не згадати і Вас, що своїм життям і працею допомогли Божому Провидінню так мудро вести нашу Церкву. Ви були свідками мовчазної Церкви у Західній Європі, розповідаючи світові про тернисте життя українців за залізною стіною. Тому, від імені УГКЦ у Львові і Донецьку, у Дрогобичі і Харкові, у Києві та Одесі, я хочу подякувати нашій Церкві на німецьких та скандинавських землях. Дякую, що зберегли віру своїх батьків. Це Ваші працьовиті руки на згарищах і руїнах війни творили своє релігійне і національне буття. Віра у Бога, любов до України скріплювали Вас у нелегких умовах табірного життя, надихали до організації громад, будови церков, створення різних національних культурно-наукових інституцій. Дякую, що не асимілювались, а залишились вірними синами і дочками свого народу. Дякую за духовну і матеріальну допомогу та велику моральну підтримку. Святкування сьогоднішнього ювілею не тільки повертає нас у минуле, але і дає підстави з надією дивитися у майбутнє. Ми щоденно зустрічаємося з різноманітними труднощами та проблемами. Не бракує їх і в церковному, релігійному житті. Поширення морально-соціальної кризи, індивідуалізму, споживацтва негативно впливають на духовне життя кожної людини, в тому числі і на вірних нашої Церкви, внаслідок чого розпадаються спільноти, втрачається сакраментальний характер подружжя, руйнується родинне життя. Але ми, уповаючи на Бога, маємо старатися, щоб максимально протидіяти цим негативним явищам, творити і зміцнювати українські спільноти на основі заповіді любові до Бога і ближнього, розвивати патріотизм і почуття приналежності до українського народу, його культури і традицій, пам’ятаючи про святий обов’язок зберегти досягнення попередніх поколінь.Треба пам’ятати, що ми, українці на поселеннях, є також тими, хто може і повинен свідчити про український народ, його древню і багату культуру та про нашу Церкву, увінчану подвигами мучеництва та ісповідництва віри, а це все ставить перед нами ще більші вимоги. Найперша вимога – це єдність. Коли ми єдині, то зуміємо осягнути багато, а коли роз’єднані в розбраті, зосереджені лише на своїх особистих потребах, то за якийсь час втратимо і те, що здобули важкою працею наші попередники. Оживляймо наше парохіяльне та національне життя! Не зневірюймося! Були часи набагато страшніші і менш сприятливі, але ми вистояли. Ось таку Церкву плекаймо всюди. Будуймо її на підвалинах заповідей любові до Бога і ближнього. Таким чином, ми продовжуватимемо справу наших великих попередників митрополита Андрея  та Патріарха Йосифа, а Церква Христова на землі розвиватиметься і міцнітиме до Патріаршого устрою. Вимолюймо сьогодні у Господа, щоб він благословив нас на цьому важливому шляху!Ще раз дякую Богові з цілого серця, що можу привітати всіх вас в щасливий ювілей  50-ліття Українського Екзархату в Німеччині. Нехай благословенний буде наш Господь за Його милість до нас. Піднесімо Йому нашу подячну молитву і запитаймо в покорі: «Що віддам Господеві за все, що Він учинив мені»? Нехай святкування цього ювілею допоможуть нам знайти  відповідь – чого сьогодні від нас чекає Господь, Його свята Церква і наш народ? Нехай благословення Боже, заступництво Пресвятої Богородиці, молитви блаженного мученика о. Петра Вергуна, владик Івана Бучка, Платона Корниляка та всіх ісповідників нашої святої віри знаменують початок нового, ювілею нашої Церкви на цій Богом благословенній землі.А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Слава Ісусу Христу! 20.09.2009 р. Б.+ Ярослав (Приріз),єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії Детальніше...

Місія Східної Католицької Церкви в житті Вселенської Церкви і в модерному світі (доповідь на міжнародній коференції у м. Гамінг, Австрія)

11 березня 2009
Вступ Перш за все я щиро вдячний Кардиналові Крістофу Шьонборну, за запрошення і організацію симпозіуму: «Місія Східної Католицької Церкви в житті Вселенської Церкви і в модерному світі». Йдеться про надзвичайно широку тему, яку нам відкривали і представляли доповідачі.Що таке «Східня Католицька Церква»? Завдяки ІІ Ватиканському Собору і ККСЦ (пор. канн.27-28, 55-176), який зробив спробу укласти соборове екклезіологічне навчання у канонічні приписи, зараз ми у модерному світі широко і сміливо говоримо вже не просто про одну Католицьку Церкву, а про Католицькі Церкви. І не тільки тому, що розрізняємо у ній Західну і Східну, а тому, що існує велика різноманітність Східних Католицьких Церков. Для західного християнина, звиклого, що у всіх частинах світу, де б ми не поїхали, існує Латинська Церква, факт існування цих Східних Церков або взагалі є невідомим, або вони можуть здаватися йому виключенням з правила.Можемо сказати, що після ІІ Ватиканського Собору, й тепер, існує «мода» на східне християнство. Східний обряд, літургія, духовність є затребуваними у католицькому богословському середовищі. Але я дозволю собі поставити запитання: «Ми всі говоримо про Християнський Схід. Але чи до кінця ми усвідомлюємо, що цей Схід не один, а їх багато?». Сьогодні ми маємо 21 Східню Католицьку Церкву. Ці Церкви є дуже різними: одні чисельно маленькі,  інші – більші. Але всі вони, включно з Римо-Католицькою Церквою, є рівними між собою, як каже декрет ІІ Ватиканського Собору про Східні Церкви (пор. Orientalium Ecclesiarum 3). І кожна з цих Церков, як каже Конституція про Церкву, «втішаються власним правопорядком, літургічним обрядом, богословською та духовною спадщиною» (Lumen Gentium 23). Іншими словами, серед Церков Католицького сопричастя ми маємо принаймні 22 системи церковного правопорядку, 22 літургічні традиції, 22 богословські системи і 22 духовні спадщини.  Місія Східної Католицької Церкви у Вселенській ЦерквіТому першою місією Східних Католицьких Церков у сучасному світі є заявити про себе, розказати сучасному християнському світі – ми є, ми маємо стародавню церковну традицію. Є Східні Католицькі Церкви, що вже це роблять. Але на жаль, є випадки, коли східні християни ще не до кінця усвідомлюють багатство і велич власної церковної традиції. Тому й сьогодні для багатьох з нас головним завданням є усвідомити себе не просто обрядом Католицької Церкви, а повноцінною Церквою, що належить до Церков католицького сопричастя. Це я й вважаю головною місією кожної Східної Католицької Церкви.Що ж це конкретно означає? Відповім в загальних рисах - бути собою, бути східними, бути Церквою, досліджувати власну церковну традицію, розповідати про неї іншим, не дозволяти себе використовувати у політичних цілях…, одним словом – це означає стверджувати власну ідентичність. Це як у житті кожної людини: тільки тоді вона зможе принести відчутний вклад у життя цілого суспільства, коли усвідомить свою неповторність і власну гідність; суспільство оцінить цей її вклад тільки тоді, коли побачить, що він оригінальний і осмислений, а не тільки наслідок сліпого копіювання чужих взірців і як наслідок – сумнівної вартості. Ось чому ще одна місія Східних Католицьких Церков сьогодні – усвідомити себе не просто Східними, а справді Маронітською, Сиро-Маланкарською, Халдейською, Українською, Мелхітською… Це означає поглибити переживання власної церковної традиції.Дехто може задати справедливе запитання: «Наскільки корисним у сучасному світі, що невпинно глобалізується, може бути така диференціація?» Моя відповідь буде суто богословською. ІІ Ватиканський Собор бачить підстави церковного сопричастя (communio ecclesiastica) у Пресвятій Тройці (Lumen Gentium 4). Богослови часто називають Церкву іконою Пресвятої Тройці. У спільній декларації Міжнародної змішаної богословської комісії «Тайна Церкви і Євхаристії в світлі Тайни Пресвятої Тройці» (Мюнхен, 30 червня – 6 липня 1982) сказано: «Як один єдиний Бог є спілкуванням трьох осіб, так і одна та єдина Церква є сопричастям багатьох спільнот”. А відомий сучасний православний богослов і екуменічний діяч Йоанніс Зізіулас пише: «Є одна Церква, як один Бог. Але вираженням цієї єдиної Церкви є сопричастя багатьох помісних Церков”. Як у Бозі Його Троїчність не протиставляється Його єдності, так і у Церкві різноманітність служінь не нищить її цілісності, а ще повніше її виявляє.Церква через феномени екклезіологічного монізму та літургічної (й інших видів) латинізації довший час, особливо після Тридентського Собору, наражалася на небезпеку повернутись у помилку, яку вона поборола у четвертому столітті. Сьогодні, особливо по 45 роках прийняття еклезіологічних документів ІІ Ватиканського Собору (21 листопада 1964), ми не можемо продовжувати помилки минулого, а повинні малювати у людському суспільстві Правдиву ікону Пресвятої Тройці через ствердження ідентичності кожної Помісної Церкви. Така діяльність є доростанням людського суспільства від образу до подоби Триєдиного Бога. Тому підкреслювати ідентичність кожної Східної Католицької Церкви є проповіддю троїчного догмату, його актуалізацією і впровадженням в практичне життя.Повноцінність кожної Східної Католицької Церкви має ще й суто практичне, екуменічне значення.  Місія у модерному світіСхідні Католицькі Церкви – це невеликі Церкви. Найбільша з них – УГКЦ, яку ми з України представляємо, - налічує трохи більше 5 млн. вірних. Тому в чисельному плані в порівнянні з Римо-Католицькою Церквою вони є чимось незначним. Проте, внаслідок різних факторів, які я дозволю собі назвати Божим Провидінням, ці Церкви присутні у всьому світі. Як колись Господь різними способами скеровував апостолів у різні місцевості греко-римського світу, щоб про Євангеліє Христове дізнались різні народи, так і сьогодні він, головно через еміграцію, веде вірних східних Католицьких Церков. Наприклад, УГКЦ давно вже перестала бути суто українською – її вірні є на всіх континентах світу, за винятком, хіба що, Антарктиди; у деяких країнах Європи, в обох Америках і Австралії ми маємо навіть власні церковні структури. Подібна ситуація й з іншими Церквами.Така ситуація дуже часто є непростим викликом для Східних Католицьких Церков. Їх вірні потрапляють у нові, невідомі їм умови, у чуже суспільство з його своєрідними умовами і труднощами… Церковна єрархія покликана подбати про пастирську опіку цих вірних. Часто це дуже непросто зробити, бо вона наражається на значні труднощі існування в і діяльності у нових, невідомих для себе умовах, часом наштовхується на нерозуміння місцевим середовищем своєї церковної традиції… Стається так, що не вдається пояснити, здавалося б, найелементарніші речі – наприклад, факт існування одруженого священства (одруженим священикам часто не сприяють у служінні серед наших вірних, що перетворюється на неможливість забезпечити східні католицькі громади належною пастирською опікою, за умови, коли абсолютна більшість священиків є одруженими).Проте оця місія Східних Католицьких Церков служити своїм вірним, котрі в силу різних причин опинилися в різних країнах сучасного світу, стає доброю нагодою для проповіді Христової Євангелії. Гірко констатувати, але дуже часто сучасний урбанізований і глобалізований світ ще не прийняв Христа! Дозволю собі зацитувати одного з авторів, котрий справедливо зауважує: «Слід усвідомити, що сьогодні всі країни Європи і Америки, що є традиційно християнськими землями, потребують місій. Маємо серйозно віднестись до гіркої констатації того, що ті народи Європи і Америки, що були євангелізованими декілька століть чи тисячоліть тому, у що раз, то більш занепокоюючій мірі вже не практикують християнської віри, яку вони не рідко знають тільки поверхово і здебільшого. Багато так званих християнських націй сьогодні є ними тільки за назвою...». У цьому контексті слід згадати слова папи Йоана Павла ІІ, котрий підкреслює, що нова євангелізація повинна відбуватися не тільки у «країнах давнього християнства, але й молодших Церквах, де цілі групи хрещених втратили живе відчуття віри, або навіть вже не відчувають себе членами Церкви, ведучи життя далеке від Христа і від Його Євангелія. У цьому випадку є потреба у новій євангелізації і у реєвангелізації».За таких умов місією Східних Католицьких Церков є донести Христове Євангеліє за допомогою власної церковної традиції, тобто проповідувати Христа у такий спосіб, якого сучасний номінальний християнин або нехристиянин ще ніколи не чув і не бачив.Ось що я маю на увазі. Літургія цих Церков є дуже красивою. «Повість временних літ» розказує, що посли князя Київської Русі Володимира так розповідали йому про візантійську літургію: «Ми не знали, де ми були: на небі чи на землі!». – І заохочений цими словами князь прийняв християнство візантійського обряду… І ще один приклад. Мені розказували, що у пост-радянському суспільстві один атеїст навернувся і вирішив стати священиком після того, як одного разу зайшов у візантійський храм під час богослужіння… Це більш ніж промовисті приклади! Але ж літургія Східних Католицьких Церков це тільки один з небагатьох елементів їх прекрасних церковних традицій. Наприклад, містичне богослов’я і духовність, що їх характеризують, могли б стати (і стають!) прекрасною альтернативою для західної людини, котра, шукаючи глибшого духовного життя, часто звертається до східних нехристиянських релігій.ЗакінченняУ цьому короткому представленні я намагався накреслити місію Східних Католицьких Церков у сучасному світі. Звичайно, можна було б сказати набагато більше. Я згадав тільки про загальні речі, але коли б спробувати розглянути місію кожної цієї Церкви зокрема, то з-під пера вийшла б не одна книга. Кожна з цих Церков є дуже унікальна. Кожна має власну традицію, історію, дуже часто непросту… Все це може стати у пригоді для сучасного світу, як християнського, так і секулярного.Якщо спробувати кількома словами виразити те, що було сказано вище, то місія Східних Католицьких Церков зводиться до ствердження і пережиття власної ідентичності. Тільки вповні живучи автентичним власним богослов’ям, власним богослужбовим життям, власними церковними канонами і власними духовними традиціями (пор. Lumen Gentium 23, Orientalium Ecclesiarum 3, Unitatis Redintegratio 4, 17), ці Церкви (крім того, що зміцніють самі) якнайкраще сповнять заповідь Христа про проповідь Євангелії «усім народам» (пор. Мт.28,19) та «по всьому світі» (пор. Mc 16,15) і заповідь «щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі» (пор. Ів.17,21). Переконаний, що від успішного звершення цієї місії Східних Католицьких Церков залежатиме наскільки успішно Вселенська Церква подолає всі поділи і суперечки між християнами та спільно «єдиним серцем і вустами» співпрацюватиме у Христовій місії у світі, щоб «Бог був всім у всьому» (1Кор.15,28). Детальніше...

Привітальне слово владики Ярослава (Приріза) з нагоди зустрічі Патріарха УГКЦ із жертводавцями Патріаршого Собору

14 квітня 2007
Христос Воскрес! Ваша Блажкнство! Маємо велику честь вітати Вас на теренах Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. Не проминуло й півроку відтоді, як Ви у співслужінні єпископів та священиків довершили освячення церкви у Добромилі, містечку з яким тісно пов’язана доля Митрополита Андрея Шептицького. Тепер – інша зустріч, яка має відношення до іншого храму. Храму Воскресіння Господнього у Києві, зведенням якого Вам, як нашому духовному батькові, доводиться опікуватись. Храму, який, як видимий символ перемоги добра над злом, як символ єднання усіх українців, також, мабуть, був частиною пророчої візії одного з найбільших мужів української Церкви Слуги Божого Митрополита Андрея.Приємно наголосити, що наше зібрання відбувається в пасхальному часі. Це ще більше вселяє нам оптимізм і додає наснаги до праці. Шлях Христа до Його Воскресіння тривав через Голготу. Подібно й Церква наша на шляху до відродження пережила не одну страшну і навіть трагічну сторінку. Але, керована мудрими й богобоязливими провідниками, вона йшла через терпіння і хрест до воскресіння. Тож подвижництво наших попередників зобов’язує і надихає нас до духовної активності.Ми, духовенство та вірні, покликані служити і молитись в Бойківському краї, покладаємо великі надії на те, що благословенна самим Господом справа – будівництво собору у Києві - матиме гідне продовження. Аби забезпечити майбутнє, потрібно добре знати минуле. Історія засвідчує, що саме на цих теренах постала найдревніша в нашій Церкві Перемишльська Єпархія. Тепер вона розділена територіально і, тільки, східна її частина є тепер на матірній Українській землі. Пам’ятаючи про сиву давнину, згадуємо також і подвижників монашого життя пізніших часів. Благаємо про молитву і Блаженних Йосафата Коциловського та Григорія Лакоту, і мучеників Северіяна, Якима і Віталія, ієромонахів Дрогобицьких щоб допомогли здвигнути велику справу.Упродовж кількох останніх років погляди як українців з України, так і тих, що знаходяться далеко від рідної землі, скеровані в бік Києва, де на лівому березі Дніпра-Славутича виростає величавий греко-католицький храм – собор Воскресіння Христового. Церква зводиться в столичному граді, де колись, згідно з переданням, Апостол Андрій Первозванний прорік слова, що саме на Київських горах возсіяє Благодать Божа. Святиня, до спорудження якої Ваше Блаженство докладаєте так багато зусиль, – це не тільки черговий новий храм у Києві. Це живий, зримий символ Воскресіння Української Церкви. Це повернення до витоків християнства Київської традиції. Це втілення надій і прагнень Ваших попередників – Київських Митрополитів, які, будучи змушеними на деякий час покинути столицю, ніколи не полишали надії повернутися сюди знову. Повернутись, щоб, тримаючи тісний канонічний зв’язок із Вселенською Церквою, керувати звідси паствою і нести Христову Благовість для єдинокровних братів на Сході. Це нарешті знак особливої Божої ласки, дар любові Отця Небесного до нас, українців – греко-католиків, які після багатьох років поневірянь втішаються даром свободи та дякують Богові за вислухані молитви.Аскольдова могила і на Подолі, Львівська площа і Святошино, лівобережжя  Дніпра, ці та деякі інші райони української столиці були своєрідними острівцями, де з настанням незалежності нашої держави починали діяти, а тепер розвинулись греко-католицькі громади. Необхідно належно оцінити роль цих спільнот та священиків, які провадили і провадять ними. Водночас маємо надію, що під склепіннями споруджуваного собору з новою силою лунатимуть проповіді на заклик до об’єднання українського християнства, а в стінах Патріаршої курії прийматимуться мудрі й виважені рішення. Церковні дзвони, що вже починають лунати, повинні покликати до духовного життя тих, хто ще не оговтався від облуди атеїстичного минулого, повинні очистити сумління урядовців, які до тепер творили закони без згадки про Бога. Ідея про спорудження Патріаршого Собору у Києві є беззаперечною аксіомою. Ми переконані, що вже незабаром він возсіяє красою і величчю. І це станеться наперекір злій волі тих, хто й досі мріє бачити УГКЦ виключно галицькою Церквою.Ваша Святосте! Виказуючи Вам велику довіру у виконанні цієї нелегкої і відповідальної місії, яка покладена на Вас Божим провидінням, виражаємо Вам волю наших священиків та вірних. Вони належно оцінюють зроблені Вами кроки на зміцнення позицій нашої Церкви у Києві, і взагалі в Центрі, на Сході і на Півдні України, і зокрема Ваші старання про якнайшвидше завершення Патріаршого собору. У пожертвах, які ми сьогодні передаємо Вам, є доля Дрогобицьких машинобудівників і нафтовиків Борислава, шахтарів Стебника й лікарів Трускавця та Східниці. Самбір і Мостиська, Сколе і Турка, Старий Самбір і Судова Вишня ... Мешканці міст і жителі найвіддаленіших сіл вклали свою лепту у велику і благородну справу – побудову Патріаршого собору. Пожертву зробили й ті наші співгромадяни, які тимчасово перебувають поза Україною, але, придбавши символічні цеглинки, в такий спосіб творять духовний зв’язок з рідною землею. Ми переконані, що Господь вислуховує благання тих, хто через власну фізичну неміч, чи брак коштів не може скласти грошову пожертву, проте щиро молиться за ктиторів і благодітелів Патріаршого СоборуКористаючи з нагоди, щиро вітаємо Вас, Ваша Святосте, від нас владик від собору духовенства та великої спільноти наших мирян і бажаємо доброго здоров’я, душевного спокою, постійного незворотного поступу у провадженні нашою Церквою, яка успішно сповняє свою місію, росте та міцніє і надіємось, що згодом прикраситься вінцем Патріаршого устрою. 14.04.2007 р. Б. + Ярослава (Приріз) Детальніше...

Представлення Документа Собору монашества УГКЦ «Ідентичність монашества в покликанні і служінні»

20 вересня 2008
Слава Ісусу Христу!Ваше Блаженство, Преосвященніші Владики,Дорогі брати і сестри в монашестві!Вступ.Перебіг собору монашества Насамперед хочу привітати всіх присутніх учасників собору, понад усе - Високопреподобних Отців і Матерів, якими Господь послуговується у проводі монаших спільнот, а через вас - і всі монаші спільноти. Вітаємо всіх доповідачів і співдоповідачів, вітаю делегатів і гостей ІІІ Сесії Собору монашества УГКЦ.Дорогі в Христі! Ось уже черговий раз зібрав нас Господь у цьому богомспасаємому древньому місті Львові, щоб у щирому діалозі обговорити актуальний стан монашества нашої Церкви.Перша сесія Собору монашества під назвою: „Ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ” мала за мету відкрити та осмислити біблійно-богословське розуміння ідентичності східного монашества, відображення цієї ідентичності в історії Церкви, виховання цієї ідентичності в контексті богослужіння та її вияв у щоденному житті. Усвідомлюючи всю важливість і складність тематики, Собор розважливо підійшов до розгляду питання про ідентичність, адже без розуміння того, ким воно є, чернецтво не може адекватно окреслити та виконувати свою місію.Саме тому до участі у роботі Собору в якості доповідачів і консультантів були запрошені відомі і кваліфіковані знавці Християнського Сходу. Це о. проф. кардинал Томас Шпідлік, фахівець у галузі східної духовності; о. проф. Роберт Тафт, знавець східної Літургії; о. проф. Джермано Марані, дослідник східного богослов’я; архієпископ Клаудіо Ґуджеротті, колишній секретар Конгрегації Східних Церков, професор Григорянського Університету, нині – апостольський нунцій для Вірменії, Азербайджану та Грузії. Їхні доповіді дали учасникам Собору необхідну наукову базу, відштовхуючись від якої вони могли працювати над розкриттям теми Собору.Особливим чином хотів би відзначити ту неповторну атмосферу, яка панувала у робочих групах Собору: через дискусії, пропозиції та зауваження делегатів проявлялося щире та відповідальне прагнення практично застосувати доробок та духовну спадщину попередніх поколінь східного монашества до потреб та реалій нашої Церкви і, як наслідок, зрозуміти покликання монаших спільнот УГКЦ.Щоб передати напрацьовані делегатами набутки всьому монашеству, всій Церкві та наступним поколінням, Собор «покликав до життя» Соборову Комісію, завданням якої було опрацювати Документ Першої Сесії, який би представляв історичні, богословські та душпастирські аспекти ідентичності монашества УГКЦ. У процесі праці над документом члени Комісії взяла за основу виголошені доповіді, зауваження і пропозиції делегатів та гостей Собору. Під час нашої роботи ми зауважили, що в основному роздуми учасників Собору були зосереджені на трьох центральних темах: таїнстві Пресвятої Тройці, таїнстві воплочення Сина Божого і таїнстві Церкви. Навколо осмислення цих трьох тем з біблійної, патристичної та літургійної точок зору і є побудований Документ Собору монашества УГКЦ про ідентичність монашества в покликанні і служінні, який я і хотів би представити вашій увазі.Суть монашої ідентичностіДаний документ складається з п’яти розділів, і перш ніж перейти до розгляду кожного з них, особливим чином хочу звернути увагу делегатів Собору на вступ. Тут йде мова про монашу ідентичність, що є представлена в біблійно – історичному вимірі. Мета цієї вступної частини – висвітлити, як Боже Слово торкається різних людей в історії спасіння для обрання радикального християнського життя.Неможливо вповні зрозуміти поняття «ідентичність» без Святого Письма, яке говорить нам, що ідентичність – це ім’я, що його сам Бог дає покликаній особі, яку Він призначив для особливого завдання. Вповні собою людина є тоді, коли сповнює Боже покликання. Ім’я сина Захарії та Єлизавети Йоан мало знаковий характер не лише для цієї сім’ї, а й для всієї історії спасіння. Покликаний Симон стає апостолом Петром, якого Христос закликає до місії – бути скелею, на якій Він збудує Свою Церкву. Навернений Савло отримує ім’я Павло, перетворившись із запеклого ворога християн на великого проповідника Христової науки. Всі вони, знаючи, до чого їх покликав Господь, отримують силу виконати доручену Ним місію. Невипадково й народження християнина в купелі Хрещення супроводжується в нашій традиції обрядом наречення імені. Надання нового імені, як правило, відбувається і в момент, коли людина приймає монаші обіти; цей елемент чину чернечого постригу має глибоке значення: вмирає стара людина і народжується нова – ангельський образ, Христова наречена. Отож, ім’я розкриває ідентичність – площину, в якій реалізується покликання.Спільне для цілого чернецтва загальне ім’я «монах» указує на зміст та природу вибраного людиною життя. Про це виразно свідчить і етимологія відповідних слів: коренем латинського слова identitas є idem - «той самий», а його грецький відповідник αυτός є синонімом до μόνος, від якого й походить слово «монах». З цих мов ми запозичили синоніми до слова «тотожний» - автентичний, ідентичний, справжній, істинний. Тотожність полягає у відповідності до власної сутності. Згідно з Божим Одкровенням, саме Бог є підставою, згідно з якою («на Божий образ») створена людина. На Богові спирається людська тотожність. Бути християнином – ось мірило тотожності людини. Бути повним християнином – це збудувати ціле життя виключно на єдиному Богові (один-єдиний – грецькою «μόνος»). Тих християн, котрі стриміли до «повноти Христа», називали «монахами» - досконалими християнами. Їхня тотожність, у словах апостола Павла: «Для мене жити - Христос» (пор. Флп 1, 21). Жити – це водночас бути і ставатися. Бути образом Божим, ставатися подобою Божою. Уподібнитися через Христа небесному Отцеві при всьому розмаїтті харизм, дарованих Духом Святим, – ось тотожність і водночас покликання кожного християнина і кожного монаха. Таким чином, монах – це той, хто живе справжнім покликаним (ідентичним) життям.Це справжнє життя починається від моменту зустрічі з живим Богом. Ініціатива такої зустрічі належить Богові. Це Він, прийшовши в пустелю людського існування, дає можливість тому, хто шукає Його, віднайти втрачене колись покликання до життя у Пресвятій Тройці. «Учителю, – де перебуваєш?» (Йо 1,38) – це коротке запитання, що його поставив апостол Андрій Первозванний і неназваний учень, якого християнське Передання ототожнює з Йоаном Богословом, улюбленим учнем Христа, – відкриває найглибше поривання людського серця та окреслює основні ознаки ідентичності монашого покликання.Монах –– це учень. Готуючись до зустрічі з Учителем, він, подібно до Йоана Предтечі, іде в пустелю і там перебуває в «молитві й пості», а також учиться бути слухняним Божій волі. У «пустелі» послушництва він перемагає підступи й спокуси лукавого та виганяє зі свого життя «рід цей», метушню й минущість «світу цього». Віддалившись від світу в «пустелю» монастиря, послушник стає цікавим для світу. Монах у своєму способі буття виявляє мир Божий, що «понад усіляке розуміння», тобто те, чого світові гостро не вистачає. Тому монастирі, ці своєрідні «пустелі», серед гомону щоденності були, залишаються і завжди будуть місцями паломництв і прощ, до яких, наче ріки до моря, стікаються прочани. Цим людям монах уже самим своїм життям проповідує «покаяння на прощення гріхів», бо «наблизилося Царство Боже».Монах – це учень Христа. Знайшовши Того, чи доцільніше сказати, знайдений Тим, «Який світу гріх забирає» (Йо 1,29), монах, на зразок двох учнів Хрестителя, іде слідом за Ісусом – Тим, Хто є «Альфа й Омега, початок і кінець, перший і останній» (Од 1,8 і 22,13; пор. Йо 1,30), Тим, Хто «хрестить Святим Духом» (Йо 1,33б). Однак, на відміну від Предтечі, для якого зустріч з Агнцем виявилася одночасно й завершенням його місії, для монаха, як і для двох учнів Йоана Хрестителя, зустріч з Учителем стає початком правдивого життя. Монах, котрий «усе залишив і пішов» за Христом, уже не той, що був раніше, тепер побачить більше: спасіння світу в Христі Ісусі.Монах –– це свідок Христової присутності. Зустрівши Христа, він на «весь день» свого життя залишається свідком Його слави, «Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого» (Йо 1,14). Тому монах уже більше не шукає учителів, оскільки він знайшов Учителя. Він – як той праведник, що «за порадою безбожників не ходить, і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає» (Пс 1,1). Монах уже не шукає життєвих «доріг», тому що його єдиною «дорогою, істиною і життям» є сам Христос – споконвічне Слово, «в якому замилування має і над яким день і ніч розважає» ( Пс 1,2). Його прикладом, але одночасно і Провідницею у цьому слідуванні за Христом та перебуванні «в Ньому» (Йо 1,39) стає сама Богородиця – Мати Христа і образ Церкви. Вона бо, повіривши слову ангельського благовіщення (Лк 1,28-38), народжує на світ Спасителя – Христа Господа (Лк 2,7.11) і, зберігаючи «всі ці слова у своїм серці» (Лк 2,19.51), біля підніжжя хреста стає Матір’ю всіх вірних (Йо 19,26-27). Так само й монах, слухаючи Слово Боже і виконуючи його (пор. Лк 8,21), «для всіх стає усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кор 9,22). Цей образ прекрасно відображає ікона «Моління» («Деісіс»), на якій біля прославленого Христа стоять Йоан Хреститель і Богородиця – представники людства, Старого й Нового Завіту, але так само й правдивого учнівства і свідчення Христові. Споглядаючи цю ікону, монах бачить у ній, з одного боку, значення свого покликання, а з іншого – велич своєї місії.Монах –– це людина свого часу. Людина позначена простором і часом, ментальністю свого народу, надіями й викликами своєї доби. Але він не блукає ідеологіями цього світу, не живиться його фальшивими сподіваннями і не творить сам свого буття. Він шукає місце Бога, знаки Його присутності й діяння в цьому світі. І вистачає одного Христового погляду, єдиної зустрічі, щоб на ціле життя залишитися враженим тією постаттю, яка проходить мимо і в якій він пізнає Учителя (Йо 1,37.49), Месію (Йо 1,41), Того, про Кого писав у законі Мойсей і пророки (Йо 1,43), Сина Божого й Царя Ізраїлю (Йо 1,49), Господа і Бога (Йо 20,28). Той факт, що вони «побачили, де перебуває» Ісус (Йо 1,39), настільки вразив двох учнів Хрестителя, що це цілковито змінило не тільки їхнє особисте життя, але і всіх близьких їм осіб: Андрій кличе свого брата Симона самому «знайти» Христа, а Йоан – улюблений учень – буде покликаний стати сином Матері (Йо 19,26).Богопосвячені особи – це друзі й рідня Ісуса Христа. Вже з самого початку довкола Ісуса збирається не тільки спільнота учнів і щирих послідовників, а формується справжня сім’я, яка на спільній вечері з Ним, за тим самим столом (Лазар), прислуговує йому (Марта) і дарує йому в дорогоцінних пахощах свою любов і відданість (Марія). Отож, богопосвячені особи – кого Христос запевнив, що Його Матір і брати – «це ті, що слухають слово Боже й його виконують» (Лк 8,21), кого покликав після Свого воскресіння йти «назад в Галилею» (Мт ), – і далі у своєму житті повсякчас втілюють Слово, яке дало їм «право дітьми Божими стати» (Йо 1,12), постійно повертаючись до витоків власного покликання й харизми.Заклик Христовий піти за Ним був актуальний не тільки для Його учнів, але й для наступних поколінь послідовників Спасителя. Преподобний Антоній Великий, почувши в Євангелії Христові слова: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Лк. 18, 22), – покидає все і йде в пустелю. Преподобний Пахомій Великий, засновник кеновійного чернецтва і автор перших Правил, бере на себе «ярмо» іншого Христового «закону»: «носіте тягарі один одного» (Гал 6,2), розділюючи з іншими монахами подвиг чернечого життя.Святий Василій Великий, будучи, за словами Сл. Божого Митрополита Андрея, чоловіком «всебічно освіченим в усіх науках тодішнього знання, знаменитим бесідником, незрівнянним знавцем Св. Письма», заохочений прикладом християнських подвижників Єгипту, Сирії і Палестини, сам вибирає шлях радикальної аскези і таким чином для багатьох прийдешніх поколінь східних монахів стає «богомовним і божественним вчителем» та «промінним світильником Церкви» (Стихира свята св. Василія Великого). Преподобний Теодор Студит, великий почитатель і обновитель правил св. Василія Великого, своїм святим життям, енергією і добрим чернечим уставом відновив чернече життя не тільки в Студіоні, але мав теж великий вплив на інші монастирі, тому його слушно вважають обновником чернечого життя на християнському Сході. Услід за першими монашими отцями-подвижниками йде і преподобний Антоній Печерський, «начальник збору ченців» Руси-України, відповідаючи на поклик Христа слідувати за Ним, повертається з Афону до щойно охрещеного Києва і стає засновником Києво-Печерської Лаври. Слідом за ним преподобний Теодосій Печерський, уже від самої молодості почувши заповідь Христа, «бажає хрест Господній взяти на свої плечі», долає всі труднощі й перешкоди та стає засновником спільнотного чернечого життя в Русі-Україні.У важкі часи протистоянь і поділів, які спіткали нашу Церкву в XVI–XVII ст., слова Ісусової молитви «Отче збережи їх у твоє ім’я, щоб усі були одно» (Йо 17,11) – для молодого юнака Йосафата стають заповіддю любові, за яку він готовий померти мученицькою смертю.1 Ця заповідь лунатиме й у серці Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який посвятить ціле своє життя збереженню єдності Католицької Церкви та відновленню єдності українського народу. Він, як той мудрець, «навчений про Небесне Царство, подібний до господаря, який виймає із свого скарбу нове і старе» (Мт 13,22), сам будучи монахом-василіянином, відновлює монашество студійського уставу, благословить заснування нових спільнот: ченців-редемптористів східного обряду, сестер-служебниць, сестер-мироносиць, сестер Пресвятої Родини тощо.Приклад подвижників показує нам, що йти за Христом, бути його учнем – це, з одного боку, постійне повернення до витоків власного покликання, до того вперше почутого слова, а з іншого – користання з нагоди, яку дає нам життя, для того, щоб із кожним днем по-новому це слово переживати, щоразу по-іншому його втілювати як «добру новину» для сучасної людини. У своєму поверненні до джерел ми маємо постійно прислухатися до слів Господа: «Ось я творю все нове» (Одк 21, 5; Іс 43, 19), які допомагають подивитися на місію монашества з нової перспективи та усувають страх перед викликами часу.Також і в наших сучасних реаліях для того, щоб визначити ідентичність монашества, потрібно насамперед усвідомити собі: „хто ми є?” А це неможливо зрозуміти до кінця, не відповівши на питання: «Де ми є?» – тобто не окресливши часу, місця й ситуації, подарованих нам Божим Провидінням. Вони – час, місце й ситуація – вказують на особливість Божого завдання, яке нам належить виконати тут і тепер.Отож, коли запитаємо себе: «Де ж ми є?» – то без сумніву відповімо: «На Сході Європи». А якщо запитаємо себе: «Хто ми?» – то, спираючись на слова блаженної пам’яті Святішого Отця Івана Павла ІІ, відповімо, що ми є носіями східної традиції у Вселенській Церкві, «східною легенею» єдиного організму європейської християнської культури. Щодо ситуації, в якій ми перебуваємо, то вона позначена раною поділу Церков. А звідси й випливає наше завдання: бути ідентичними – самими собою і послужити єдності Церков.Таким чином, маючи славну благословенну традицію в минулому, сьогоднішнє українське монашество з довір’ям і надією дивиться на своє майбутнє і на свою роль у вселенському післанництві Христової Церкви, готове завжди «слідувати за Агнцем, куди б Він не пішов» (Од 14,4) – чи то в пустелю на самоту, чи то в гамір міста – й бути для світу знаком нового, преображеного життя у Христі.Все, що досі було сказано про ідентичність, на підставовій історично – біблійній основі, мають відношення до монашества УГКЦ в цілому. Проте монашество в УГКЦ не одна спільнота з однорідними правилами, а багато монаших спільнот. Наша Церква об’єднує багато Чинів і Згромаджень, які керуються власними правилами та мають власну харизму. Для богословського осмислення сенсу такої різноманітності звернімось до Пресвятої Трійці. Це – спільнота Трьох Осіб, об’єднаних в одну Божественну природу. Монашество УГКЦ теж має оцю єдину природу богопосвяти. Монаша ідентичність, про яку ми вели мову вище, в своїй суті є єдиною, і вона є спільною для всіх Чинів і Згромаджень УГКЦ, так би мовити, становить єдину природу монашества як такого. В документі, який представляю вашій ласкавій увазі, виражено основні і спільні для всіх підстави ідентичності монашества УГКЦ з урахуванням сучасних реалій. Проте ніхто не заперечуватиме, що кожна монаша спільнота має ще свою особливу ідентичність, яка пов’язана з тим, що кожна з них має свого засновника, власні правила, харизму тощо. Завдяки цьому ці монаші спільноти усвідомлюють себе окремими Чинами і Згромадженнями, так би мовити особами. Укладаючи даний документ, Соборова комісія свідомо уникала входження у деталі та відмінності, будучи переконаними, що цим мала б зайнятися кожна монаша спільнота зокрема. В зв’язку з цим закликаємо кожний Чин і Згромадження продовжити ці загальні підставові роздуми про монашу ідентичність, поставивши собі запитання особисто і в цілому як спільнота: «А як сьогодні, в умовах служіння УГКЦ в ІІІ тисячолітті, промовляє до мене Слово Боже і як я відповідаю на нього? Як на нього відповідали знакові постаті мого Чину чи Згромадження? Що я можу навчитись від них і як використати їхній досвід в сучасних умовах?». Як наслідок, сподіваюся, ми матимемо багато гарних документів про ідентичність Чинів і Згромаджень, які у свій, неповторний, спосіб сповняють в УГКЦ єдине у своїй суті монаше служіння. А документ, що сьогодні представляю, гадаю, стане добрим початком на цьому шляху усвідомлення власної ідентичності.Як виховати ідеал монашої ідентичності?Після представлення, що ж таке монаша ідентичність, якій ми приділили досить багато уваги, зупинюся, правда вже значно стисліше, на кожному з розділів документа.Собор монашества в молитві й призадумі наступним чином пише словесну ікону виховання монашої ідентичності.Перший розділ розвиває тему троїчного характеру монашої ідентичності. Оскільки джерелом усього створеного є Пресвята Тройця, - щоб зрозуміти сенс і покликання монашества, слід з покорою та вірою наблизитися до таїнства Бога і в світлі Духа Святого відкривати Божий задум щодо нас. У цьому розділі Документ Собору накреслює шлях наближення до цієї Таїни - у Святому Дусі через Сина до Отця. Бог навідується до кожної людини, й, зокрема, монаха, у Святому Дусі, даруючи їй шанс віднайти власне покликання й ідентичність. Христос, воплочений Бог, об’являє людині цю глибинну правду про неї – бути, як Він, образом Отця, стреміти до подоби (обожнення).Тому чернеча спільнота знаходить правду про себе, свій архетип-взірець і об’єднуючу силу в житті Осіб Пресвятої Тройці. Особа Бога-Отця, Його вічне отцівство є джерелом духовного порядку та авторитету в церковній спільноті. Це – взірець проводу (духовного батьківства та материнства) у монаших спільнотах. Особа Сина – це взірець справжнього послуху отцеві/матері спільноти і архетип братерства. Особа Духа Святого – це натхнення до особового і спільного зростання, джерело сопричастя та єдності спільноти, основа творчої свободи кожної особи у церковному сопричасті. Кожен член спільноти «у Христі» переживає сопричастя з усіма Особами Тройці.Порадниками і помічниками на шляху до Небесного Отця є Отці Церкви, чиї твори є безцінним джерелом, з яких ми черпаємо багато помічного для відкриття й розуміння монашого покликання. Ось чому наступний, другий, розділ розглядає їх внесок в розуміння й виховання монашої ідентичності. Твори Св. Отців є для нас безцінним джерелом, з якого черпаємо практичні поради для відкриття й розуміння нашого покликання. Проте, для нас поняття Традиції та Святих Отців не обмежується так званим «патристичним» періодом, оскільки в лоні Святої Церкви Дух Святий діє в усі часи і в усіх культурах. Із потужного натхнення Отців першого тисячоліття, близько тисячі років тому, зродилося монаше життя на землях Київської Русі. Нашим джерелом стало києво-печерське монашество, започатковане з натхнення Святого Духа святими Антонієм і Теодозієм Печерськими. Відтоді й до наших днів це могутнє духовне дерево розрослося й дало духовні й культурні плоди в історії України. Послідовниками нашої рідної духовності стали Йосиф Веньямин Рутський, св. свмч. Йосафат, Паїсій Величковський, митр. Андрей Шептицький і блаж. Климентій, блаж. Йосафата Гордашевська й інші духовні матері. Як багато нам ще треба зробити, щоб дослідити та наслідувати їх гідне життя і діяльність - плоди їхнього духовного досвіду.Надзвичайно важливим чинником виховання ідентичності монаха чи монахині є літургійна молитва, під час якої вони зустрічаються з Богом, Який об’являє їм Свою любов та очікує любові у відповідь. Спільнотна молитва надзвичайно важливий елемент щоденного життя, бо спільне для всіх монаших спільнот молитовне правило духовно об’єднує й інтегрує їх між собою, а літургійне життя, зокрема, Таїнство Євхаристії, інтегрує спільноти в Церкву як невід’ємні її частини. Цей надзвичайно важливий літургійний аспект монашої ідентичності і став темою для третього розділу.Особливі служіння, місії і посвяти окремих монаших спільнот будуть ефективними тільки тоді, коли матимуть глибокі коріння у вигляді особистої святості їх членів. Тільки духовно сформована через молитву, аскезу та практикування чеснот особа монаха готова йти у світ і нести йому радість з „перебування в Господі”. Саме про це – про покликання і місію монашества у сучасному світі й у Церкві - і йдеться в четвертому розділі.Соборовий документ завершується п’ятим розділом, в якому розглядається есхатологічний вимір монашої спільноти. Головною його думкою є те, що монах чи монахиня живуть задля Царства Божого. Вони вже живуть у ньому та являють його світові, але ще очікують його повноти, його прикликають, з хвалою і молитвою слідкують за його проявами і визріванням серед трагічності теперішнього людського стану життя. Увінчається це тим, що монах/монахиня віднайдуть себе в Бозі і будуть прийняті у вічні обійми своїм Господом.Основне призначення документа.Наприкінці хотілося б наголосити на одній надзвичайно важливій речі. Найважливішим аспектом ідентичності монашої особи є зустріч із живим Богом. Найадекватнішу відповіть на питання: хто ми є і яке наше покликання, може дати тільки Той, Хто покликав нас до життя. Зустрічаючись із Ним у Божому Слові, у Святих Тайнах, у молитві, в історичних подіях, у культурі, у нашій помісній Церкві, ми пізнаємо самих себе. Монаша ідентичність – це тайна, укрита в лоні Пресвятої Тройці як джерела усього існуючого. Щоб її пізнати, треба з покорою та вірою наблизитися до таїнства нашого Бога й у світлі Духа Святого відкривати Божий задум щодо нас - як Бог дивиться на нас. Ще раз хочеться підкреслити, що цей внутрішній особистий досвід є найголовнішим на шляху віднайдення ідентичності монашества в покликанні і служінні УГКЦ.У світлі щойно сказаного нам стає зрозумілим основне призначення Документа Собору про ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ.Так, це - документ з глибоким богословським змістом. Проте він тільки накреслює основні штрихи глибоко особистого за своїм характером шляху усвідомлення монахами і монахинями своєї ідентичності. На практичному рівні це означає, що наш Документ ні в якому випадку не повинен залишитись лише надрукованим на папері. Кожен повинен скористатись ним у своєму особистому духовному розвитку – тільки тоді він виконає свою основну мету і призначення. Бо, як було сказано на Соборі, важливим є не тільки сказати правду, не менш важливо - бути почутим; важливо є не тільки прийняти гарні рішення, важливо є також намагатися втілити їх в життя.Мені дуже приємно відзначити, що члени Комісії постійно пам’ятали про це висловлене делегатами Собору переконання, і вже в процесі,  „писання” Соборового Документа працювали над його практичним втіленням. Ми не обмежились виключно редагуванням в один документ проголошених на Соборі доповідей та висловлених у робочих групах зауважень і пропозицій. Проект документа було надіслано монашим спільнотам, бо саме там потрібно буде втілювати всі ті чудові ідеї, висвітлені в доповідях та дискусіях. Ми просили монаші спільноти надіслати нам свої відгуки та пропозиції. Проте більш важливим для нас на порозі прийняття Документа є те, що вже в процесі його формування на основі головних тем, окреслених у ньому, було проведено духовні вправи та конференції, тобто зроблені перші кроки на шляху його перетворення з можливо гарно сформульованого, але все-таки абстрактного документа в практичний, а тому - живий.Це дозволяє мені вже сьогодні висловити сподівання у те, що настоятелі і духівники монаших спільнот зрозуміють головну мету цього документа та продовжать роботу над його практичним застосуванням, щоб він не залишився абстрактною науковою доповіддю, а став живим і корисним путівником для всього нашого монашества загалом та кожного монаха чи монахині зокрема. Думаю, що буде дуже корисним, коли монашество в своїх академічних пошуках вибиратиме окремі розділи документа для глибшого наукового дослідження й доступного представлення, що стане гарним науковим здобутком богословсько-аскетичної літератури та практичним посібником у вихованні монашої ідентичності в нашій Церкві. Вважаю, що найкращим результатом монашого Собору буде пожвавлення духовного життя наших спільнот, більша активність монахів і монахинь у співпраці з єрархією в душпастирських питаннях, обмін дарами між різними спільнотами і чинами, одним словом, все те, що дозволить монашеству бути «серцем Церкви».20.09.2008 р. Б.+ Ярослав (Приріз)Голова Соборової комісіїмонашества УГКЦ Детальніше...

Інтерв’ю владики Ярослава (Приріза) газеті «Франкова криниця Підгір’я»

05 грудня 2008
Владико! Ми, редакція газети «Франкова криниця Підгір’я», сповнені бажання творити добро, працювати задля процвітання нашого міста і духовної досконалості його мешканців. Кожна добра справа твориться з ласки Всевишнього, а тому просимо в Господа Бога помочі в усіх наших починаннях і Вашого, Владико, благословення. Просячи благословення на якусь справу, ми продовжуємо добру християнську традицію наших предків. Адже кожне важливе діло вони завжди розпочинали молитвою, просячи Божого благословення на свою працю. Благословляючи людину на добре діло, Церква також дораджує, на що людина має звернути свою увагу, щоб це діло, котре вона розпочинає, стало справою Божою. Отож, перш ніж дати вам своє пастирське благословення, хочу звернути вашу увагу на три дороговкази, на які вам слід зважати, щоб праця, якою займаєтесь, була Богом благословенною.Позаяк у даному випадку маємо справу з часописом, то насамперед тим, хто його очолює, працює над ним та є його дописувачем, слід пам’ятати про те, що людське слово завжди має бути закорінене у слові Божому. Адже, як каже євангелист Йоан: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог». Завдяки Слову Божому людина пізнає себе та навколишній світ такими, якими вони є у Божому задумі. Через Слово Боже на людину сходить благодать, яка змінює її мислення, почуття та спонукає до святості та добра. Було б дуже добре, щоб ваш часопис вказував на християнські основи виховання як на складову частину національного виховання. Духовність породжує шляхетність, допомагає кожній людині стати людиною, а нації – нацією. У християнській моралі сконцентровані найвищі цінності цивілізації, тому християнські аргументи залишаються найвагомішими. Християнське виховання виправдало себе у світовій педагогіці. Щоб виховати здорову, культурну спільноту людей, нам необхідна цілюща сила християнської моралі.  Тому одне з перших моїх побажань полягає у тому, щоб у вашій газеті завжди знаходилось місце для Божого Слова та християнського світогляду.Друга річ, на яку хочу звернути вашу увагу, це – національний аспект. Оскільки Трускавець є містом-курортом, яке щороку відвідує велика кількість іноземців, а також й українців з різних куточків нашої землі, тому ваш часопис покликаний представляти історію, культуру та традицію нашого краю та народу. Тим самим ви допомагатимете самим українцям пізнавати власне коріння, формувати у правильному руслі їх національний світогляд.Наостанок, хочу побажати, щоб ваше видання відповідало своїй чудовій назві – «Франкова криниця Підгір’я». Отож, з огляду на задум засновників часопису, на його шпальтах мала б висвітлюватись літературна творчість та суспільна діяльність нашого відомого краянина Івана Франка. Адже, на превеликий жаль, ще досі у багатьох людей залишилось те викривлене бачення творчості та особистості І. Франка, яке було сформоване комуністичною пропагандою.Владико, чи був цей рік багатим на цікаві події і зустрічі? Які із тих подій і зустрічей Ви воліли б зберегти у своїй пам’яті?Цей рік є багатий на важливі події для нашого народу. Однією з таких, на жаль, скорботних подій є 75-та річниця Голодомору в Україні у 1932-1933 рр. Безумовно, цьогорічне всеукраїнське поминання жертв Голодомору об’єднало Україну. Злою волею тодішньої радянської влади було заморено голодом близько 10 мільйонів українців. Більшовицька влада діяла так для того, щоби знищити тих, хто не поділяв її ідеологію, а тих, кого не знищено – залякати. Ще й досі багато свідків Голодомору побоюються давати свідчення. Думаю, що 22 листопада під час всеукраїнської хвилини мовчання кожен українець відчув, що ми як народ маємо бути єдині.Наближався тисячолітній ювілей Хрещення Русі-України, який ми готувалися святкувати в 1988 році. Радянська влада за час  свого панування зробила все можливе, аби знищити й зруйнувати дар Хрещення, який прийняли наші предки. І саме з Божої ласки, у переддень цього ювілею, Богородиця пригадує всім нам нашу тисячолітню християнську історію, котра свідчить і промовляє, що ми – народ Божий,  християнський, і культура наша богоносна. Приспані атеїстичною і комуністичною ідеологією відчуття враз пробудились, і до Грушова та Билич поспішили тисячі людей. Сюди їх вела туга за Богом та бажанням поклонитися Пресвятій Богородиці, яка явила такий великий знак любові до нашого страждального народу, від якого забрали все -  віру, історію, культуру, національну пам'ять. Люди відкинули страх, який так довго ними володів, і верталися звідсіля інакшими, вже не «радянськими рабами», але людьми свідомими своїх християнських основ і коріння. Благословення і опіка Матері Божої додавали нам сили, адже переконання, що Пресвята Богородиця з нами, що вона нас не залишить, спонукали до дії й героїчного чину. Надалі святкування тисячолітнього ювілею Хрещення збирали велику кількість вірних, які вже не боялися переслідування і покарань. Наступного року наші владики, священики і миряни на московському Арбаті, у самому серці атеїстичної імперії, мужньо заявили, що наша Церква живе, а ми хочемо відкрито визнавати віру своїх батьків. На моє переконання,  це відродження не могло б відбутися без благословення Матері Божої, без її заступництва за наш багатостраждальний народ. Тому ми в цьому році святкували ювілей 1020 ліття з дня хрещення Руси-України та 20 років, коли Господь сказав: «Я сущий серед цього народу». Ми дякуємо Богоматері та прославляємо  Господа за це Боже провидіння, яке нагадує нам про те, що в житті кожного з нас, наших родин, наших громад, наших сіл і міст, нашого краю та всієї нашої держави найважливіше є бути з Богом. Нехай ніщо минуще чи другорядне не відверне нашої уваги від того, що в людському житті є найбільш суттєвим. Також у серпні сповнилось 17 років незалежності України. Це ті події, про які ми ніколи не можемо забувати, але щороку з вдячності підносити свої молитви до Бога за те, що живемо у вільній державі.При Вашій резиденції є єпархіальний музей. Хто долучився до його створення? Хто найчастіше є його відвідувачами?Музей, що діє у приміщенні нашого Єпархіального управління, є досить оригінальним. Засновником цього музею є владика Юліян Вороновський, першим його директором був п. Іван Скибак, який разом із художником Миколаєм Костівим взяли за основу  ідею відтворення атмосфери музею-обителі, музею-храму. Отож музей став одним із своєрідних. Тут кожен має можливість не лише дізнатися про історію Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, про життя і діяльність видатних світочів нашої Церкви, таких як Архиєпископ Йосафат Кунцевич, Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий, чи оглянути одну із виставок сакрального мистецтва, але й помолитися. Наявність мощів Священомученика Йосафата, антимінсів, освячених і підписаних Андреєм Шептицьким та Йосифом Сліпим, їхніх особистих речей створюють у кімнатах музею атмосферу молитовного місця. Тому після екскурсій відвідувачі часто залишаються тут ще на деякий час, щоб скласти свої молитви до Бога. Музей постійно відвідують гості міста, шкільна молодь та самі трускавчани, тут постійно організовуються виставки творів церковного мистецтва сучасних митців. Серед відвідувачів музею були відомі церковні, політичні та культурні діячі. На сьогоднішній день приміщення,  відведене під музей, є оптимальним і дозволяє нам утримувати тут постійну виставку, а також паралельно організовувати тимчасові роботи митців.Чи багато трускавчан присвятили себе служінню Богові в лоні Вашої Церкви?Наскільки мені відомо, з Трускавця є багато покликань як до монашого, так і до священичого станів. На жаль, не можу навести точних цифр, але пригадую понад десяток   осіб, що сьогодні сповнюють духовне служіння як в Україні, так і поза її межами. Це свідчить про те, що Трускавець є духовною криницею, адже покликання завжди народжуються у добрих християнських сім’ях, де діти, бачачи віру своїх батьків, посвячують себе служінню Богові.Владико чи помічаєте Ви якісь зміни в духовності мешканців нашого міста?Без сумніву, на Трускавець покладене особливе завдання – бути духовно-культурним просвітницьким центром. Адже його щороку відвідують тисячі людей з різних кутків України та з-за кордону. І дійсно, бачимо, що стараннями місцевого духовенства та влади у місті побільшало духовних пам’яток. Зокрема, доцільно згадати про пам’ятник присвячений 2000 – літтю Різдва Христового та євангельський постамент «Христос і Самарянка», що біля церкви св. Миколая. Деколи маю нагоду спостерігати, як трускавчани та гості міста, проходячи повз них, роблять на собі знак Хреста, зупиняються, моляться, роблять пам’ятні світлини.Нещодавно на території храму Покрови Пресвятої Богородиці було освячено унікальний скульптурний комплекс «Водохреща», який у задумі авторів символізує Трускавець як духовне джерело. Я вважаю, що такі речі є знаковими для міста, і радію, що Трускавець має подібного роду духовні постаменти.Думаю, що доцільно було б на такі великі християнські свята, як Різдво, Великдень, Зіслання  Св. Духа та інші, а також на національні свята організовувати у місті концерти духовної та народної музики, які відображали б автентичність культури та звичаїв нашого краю, який є глибоко християнським.Як Ви ставитесь до мас-медіа? Яким чином мають впливати засоби масової інформації на свідомість наших громадян?Загалом моє ставлення до мас-медіа є позитивним. Адже ми бачимо, що існує свобода слова, немає якоїсь політичної цензури, як це було колись. Проте вважаю, що сьогоднішнім мас-медіа інколи бракує об’єктивності, вони часто стають інструментом пропаганди різних нехристиянських світоглядів. Тому маю до вас прохання, оскільки просите Божого благословення на свою діяльність, щоб ви уникали аморальних публікацій, а наповнювали свій часопис у дусі Божої істини.Перше число нашої газети виходить у переддень Дня Святого Миколая – свята, що традиційно вважається дитячим. Який слід залишив цей чудовий празник у Вашому дитинстві?День Св. Миколая – дитяче свято, однак, воно близьке кожній людині. Діти тішаться, бо отримують солодощі та дарунки, а родичі тішаться з радості своїх дітей. Атмосфера празника Св. Миколая проникнута добротою і доброзичливістю,  неможливо не відчути цієї атмосфери, так само, як неможливо є опертися доброті. Однак, необхідно усвідомити собі, що празник Св. Миколая спонукає нас до доброти не тільки 19 грудня, але впродовж цілого життя. Суттю християнства є любов. А проявом любові у відношенні до ближніх є доброта, тому християнська праведність полягає на засаді: «уникай зла, твори добро». Християнська доброта – це плід діяння Святого Духа. Вона походить від Бога, котрий єдиний є добрий, а й більше – самою добротою. Часто прославляємо ми цю безконечну і безнастанну Божу доброту у літургійних відправах, двома словами «благий і чоловіколюбець», якими виражено те, чим є Бог в своєму бутті та у своєму відношенні до нас. Бог є Добрий, Він є самою Добротою, а ця доброта Божа проявляється назовні як чоловіколюбність, тобто діяльна любов до людини. Наслідуючи Бога через добрі вчинки, ми передовсім прославляємо Бога, бо уподібнюємося до Нього.Однак,  християнська доброта має бути автентична, безкорисною. Робимо добро не тому, що хтось є добрий або що сподіваємося отримати від нього якусь вигоду для себе, – робимо добро, бо самі прагнемо бути добрі і хочемо наслідувати доброго Бога. Добра людина не шукає своєї вигоди, але робить добро невимушено, природно. Доброта має бути дискретною, має бути покірною. Бо не раз робленням добра іншому ми можемо його впокорювати. Не можна забувати, що все добро, яке ми маємо, це Божий дар. Ми самі його не заслужили, хоч інколи нам може так видаватися. Це Бог у своїй доброті зіслав нам свої дари, щоб ми ними поділилися з потребуючими. Якщо би ми не думали про інших, а дбали б тільки про особисте збагачення, то були б нечесними й духовно зубожілими.З дитинства пригадується мені, як вчила мене моя мама робити добро. Часто було так, що мамі вдавалося заощадити деякі продукти чи гостинці, й особливо перед святами вона просила мене занести їх до більш потребуючих однак потаємно. Пояснювала мені, що доброчинність треба виявляти так, щоб нею не принижувати інших і щоб ці сусіди не почувалися нашими боржниками. А я був щасливий, відіграючи роль Божого Провидіння для цих людей, уявляючи собі здивування на їхньому обличчі й радість від подарунків.Що Ви, Владико, побажали б трускавчанам у день Святого Миколая?З нагоди свята Св. Миколая хочу щиро привітати дорогих моєму серцю діток, трускавчан, гостей нашого міста та всіх людей доброї волі й пригадати про наше християнське покликання робити добро. Нехай Господь скріпить нас на цій дорозі за молитвами Пресвятої Богородиці, Св. Миколая Чудотворця та всіх Святих Української землі просіявши.Дякуємо, Владико, за розмову.Кореспондент п. Валентина Г.   Детальніше...

Слово владики Ярослава (Приріза) до учасників наукової конференції з нагоди 85-ої річниці з дня заснування УБНТ

16 грудня 2008
Владика Ярослав (Приріз)Голова Богословського відділуПатріаршої курії УГКЦ  Слава Ісусу Христу!Всесвітліші і всечесніші отці, високоповажні члени УБНТ, дорогі брати і сестри!  Дозвольте мені насамперед привітати всіх Вас із цим чудовим ювілеєм, який сьогодні так урочисто святкуємо. Відзначення 85-ліття УБНТ засвідчує і розкриває перед нами важливе та унікальне історичне значення існування та діяльності цього Товариства не лише у сфері розвитку української богословської науки, але й у багатьох інших ділянках церковного та суспільного життя нашого народу.Вчора у своїй доповіді о. проф. Іван Музичка розказав про досягнення і здобутки УБНТ впродовж всього часу його існування. Схиляємо голови перед нашими попередниками і тими, хто маючи вже достатній досвід праці в ділянці богослов’я і тепер в сучасну пору не перестає працювати. Тут необхідно відзначити плідну працю УБНТ на поселеннях, без внеску якого важко було б відновити тяглість до богословської спадщини минулих століть.Однак відзначення подібних ювілейних дат ніколи не обмежується лише поглядом у минуле та аналізом пережитого і здійсненого. Перше завдання, яке сьогодні перед нами стоїть – це визначення й окреслення майбутніх перспектив. Нам належить спільними зусиллями відповісти на запитання – що сьогодні очікує Церква від УБНТ?Задум засновників цього Товариства полягав у тому, щоб об’єднати богословський, науковий потенціал нашої Церкви, аби через богословські конференції, семінари та іншого роду наукову і видавничу діяльність формувати і розвивати  на академічному рівні своє богослов’я. Ця мета залишається актуальною і сьогодні. Її важливість можна розглядати в кількох аспектах. Я б досить умовно хотів виділити два -  суто еклезіяльний та суспільний.Через богослов’я кожна помісна Церква виражає свою сутність, свою ідентичність, богословствувати – це її місія. Останніми роками появилися солідні наукові спроби визначити ідентичність нашого богослов’я, яке ми щораз частіше і впевненіше називаємо київським. Серед основних характерних ознак цього богослов’я виділяємо його вірність Апостольському ісповіданню, закоріненість у святооцівській спадщині і особливо у живому літургічному досвіді та духовності, що з нього випливає. Київське богослов’я є відкритим, неполемічним, йому притаманне бажання пізнавати не тільки свою, але і чужі традиції. Воно прагне діалогу і співпраці, які нікому не загрожують, а служать усім. Особливістю цього богослов’я є також те, що воно не відділяє дух та інтелект, а це, в свою чергу, оберігає його перед небезпекою перетворитися в релігійну філософію.Визначення та вивчення нашої богословської ідентичності триває. Цей процес знаходиться в дорозі пошуку Істини, і дуже багато залежить від богословів УГКЦ, наскільки успішним і творчим буде цей наполегливий пошук.Суспільний аспект богослов’я розглядає його в дії, можемо навіть ствердити, що це пророчий голос Церкви, звернений, насамперед, до нецерковного світу.Карл Барт одного разу сказав, що богослов повинен в одній руці тримати Біблію, а в іншій щоденний часопис. Завдання богослов’я полягає в тому, щоб інтерпретувати незмінне Боже Одкровення у  сучасних реаліях.Ми свідомі того, наскільки необхідним є повернути богослов’ю належне місце в Україні, щоб воно могло стати вагомим чинником у розбудові нового відповідального суспільства. Церква через свою богословську позицію може бути консолідуючим фактором українського соціуму, який, будучи дезорієнтований різними викликами сучасної цивілізації споживацтва та пов'язаний тягарем трагічного минулого, шукає надійних підвалин, щоб звести споруду нової України. Церква у своїй богословській місії і пастирському служінні стоїть на непорушних Євангельських засадах, захищаючи людську гідність, святість життя, справедливість. Богослов Церкви – це апостол, який проповідує сучасною і зрозумілою мовою правду про Боже Одкровення і про Боже покликання людини.Виходячи із вище сказаного, хочу побажати УБНТ, де зібрані духовні люди, які знають і люблять свою богословську традицію, бути потужним генератором не тільки ідей, але і творчих дії. Саме цього очікує від вас УГКЦ. Перед нами стоїть ряд важливих завдань, які вимагатимуть консолідації всіх наявних сил, тому розпорошеність, а тим більше протистояння є не тільки зайвими, але і дуже шкідливими. Головні напрямки богословської діяльності, які можемо назвати нашою програмою на багато років вперед, Блаженніший Патріарх Любомир озвучив на конференції нового покоління богословів УГКЦ, що відбулася 28-30 серпня 2005 року. Ми потребуємо богословів, – зазначив Патріарх, – які будуть поглиблювати науку Святого Письма і Святих Отців. Нам потрібно також серйозно застановитися, що таке Літургія, адже саме молитва Церкви є правдивим джерелом богословствування. Слід також звернути свою увагу на розвиток екуменічного богослов’я, адже служіння християнській єдності є унікальним покликанням нашої Церкви, яка може запропонувати власну розв’язку подолання церковного розколу.Богослов’я – це перш за все богословське життя, яке інтегрує цілу людську істоту. Щоб стати богословом необхідно уподібнитися до Первообразу та окрім чисто інтелектуального знання  причаститися  містичного досвіду Богоспілкування. Це твердження допоможе нам розуміти Богословське Товариство як спільноту, що разом молитовно переживає Божу присутність, а вже опісля на основі вчення Церкви через словесне вираження ділиться цим досвідом з іншими.На моє переконання, УБНТ має посилити співпрацю з освітніми, науковими, духовними інституціями нашої Церкви, воно має стати середовищем плідної, творчої дискусії та пошуку. Вашого голосу і ваших творчих здобутків чекає провід Церкви, для глибшого осмислення Божим людом місії нашої Церкви з однієї сторони, а з іншої, - знаходження найбільш ефективних способів її реалізації. Вашого голосу чекає українське суспільство, щоб мати силу позбутися, безбожного минулого з усіма його наслідками.Нехай Господь за молитвами Великого Митрополита Андрея, Патріарха Йосифа світлом Духа Святого просвітить Ваші уми і дарує Божу премудрість, щоби вміли у своєму житті те, що Богові миле, гаряче бажати, мудро шукати у правді признавати і досконало виконувати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і Причастя святого Духа нехай буде з усіма вами!Слава Ісусу Христу! Детальніше...

Проповідь владики Ярослава (Приріза) під час загальноєпархіяльної прощі до с. Зарваниця

07 липня 2007
Слава Ісусу Христу!Всечесніші отці, дорогі брати і сестри!Перш за все, дозвольте мені виразити свою радість та привітати всіх вас, що прибули до цього чудотворного місця – Зарваниці, щоб поклонитися і прославити нашу Небесну матір – Пресвяту  Богородицю. Кожен із нас приніс до Неї якесь своє особливе прохання і надію, але всі ми маємо для Марії один спільний дар – нашу любов і вдячність за її заступництво і покров.Наша проща відбувається у той час, коли Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після свого вознесення на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Марія, яка впродовж всього свого життя, від першої його хвилини досвідчувала дію Святого Духа. Через Неї – свою  Невісту і свій Храм Господь освячує і дарує радість іншим людям. Підтвердження цієї істини можемо знайти у Святому Письмі. Після Благовіщення, що – стало особистою П’ятидесятницею у житті Марії, вона поспішає в гірську околицю в місто Юди, ввійшовши в дім Захарії,  вітає Єлизавету. І як почула Єлизавета привіт Марії, здригнулася дитина  в її лоні і  Єлизавета сповнилася Святим Духом. (Лк. 1, 39-40). Християнське Передання від самих початків бачить у цій події сповнення слів ангела про Йоана Предтечу, промовлених до його батька Захарії: „Бо він буде великий перед Господом і сповниться Духом Святим вже з лона матері Своєї” (Лк. 1, 15). Освячення і зшестя Святого Духа на Йоана Христителя пов’язане з присутністю Марії. Сущий в її лоні Христос очищує, дає Духа і радість. Цим Духом наповнюється після привітання Марії також Єлизавета. Отже, як бачимо в домі Захарії відбулося справжнє зшестя Святого Духа. Розповідь про відвідини Пресвятою Богородицею своєї родички Єлизавети містить в собі одну з радісних новин християнства. Дух Святий освячує і просвічує через Марію Єлизавету для цього достатньо одного її слова, її привітання. Освячення Йоана і Єлизавети це не одноразова подія, вона повторяється завжди, навіть і в нашому житті, якщо ми захочемо прийняти Марію до свого дому, до свого життя, так як це зробила Єлизавета, так як це зробив Йоан Богослов. В іншому місці Святого Письма ми бачимо Марію, яка разом з Христовими апостолами після Його вознесення на небо перебуває на молитві в сіонській горниці. В Апостольських діяннях про це читаємо: „Тоді вони повернулися в Єрусалим, з гори, що зветься Оливною ...і всі вони пильно і однодушно перебували на молитві разом з Марією, Матір’ю Ісуса, та з його братами (Ді.1, 12-14).  Своєю молитвою вона випрошує у Сина дар П’ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом з Матір’ю Ісуса. Образ Церкви, яка молиться разом з Марією підкреслює першість і виняткове значення молитви. Після того як учні Христові розстались із своїм Учителем на Оливній горі, вони не розпочали апостольської діяльності відразу, але пішли молитися в закритій горниці, очікуючи дарування Святого Духа, зберігаючи заповідь Господню: залишатися в Єрусалимі, поки не зодягнуться силою з висоти. Як бачимо, молитва перш за все, вона найважливіша! Так само було і в житті Ісуса. Його месіанському служінню передували молитва і дар Святого Духа. Євангелист Лука оповідає: „Коли Ісус, охристившись молився, відкрилося небо і Святий Дух у тілесному вигляді, немов голуб, зійшов на нього” (Лк. 3, 21-22). Першість молитви – це євангельський закон, якого навчилися і який зберігали також Христові апостоли і саме тому після Його вознесення, вони не почали відразу діяти, проповідувати, а пішли молитися. Наслідком цієї молитви стало те, що Дух з шумом відкрив двері горниці і тоді  Його силою і благодаттю розпочались великі діла ранньої апостольської Церкви – свідчення, проповідь, навернення народів. Це чудовий урок для нас! Якщо діяльність буде стояти на першому місці, а молитва, усамітнення десь на самому кінці, то плоди нашої праці будуть дуже бідними. Молитва Церкви в сіонській горниці має кілька особливостей, що вказують на те, якою повинна бути справжня молитва. Перша властивість цієї молитви полягає утому, що вона є однодушною. Ця умова залишається актуальною завжди, а особливо у наш час роз’єднання і ворожнечі. Апостольська Церква була міцною та успішною у проповіді Євангелія тому, що мала Духа єдності, однодушності. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить для того, щоб усунути з наших родин, з наших парафіяльних спільнот, з Церкви поділи, ворожнечу і непорозуміння. Христос перед своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для своєї Церкви „Щоби всі було одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані (Ів. 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою  нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити.Ми бачили, що молитва апостольської спільноти, об’єднаної довкола Марії була пильною і тривалою. Це аж ніяк не був хвилевий душевний порив, але терпеливе, молитовне очікування, яке потребувало самовіддачі і мужності в подоланні різноманітних перешкод. Цією молитвою були охоплені не тільки їхні серця, але і воля. Тут маємо перед собою приклад настійливої молитви, якої нелегко навчитися.  Як часто ми розчаровуємося, зневірюємося, коли не отримуємо відразу того, про що просимо у своїх молитвах? Іншою трудністю є також те, що ми не завжди знаємо про що просити, деколи бажаємо для себе того, що не є корисним для нашого спасіння і вічності.  Апостоли просили дару Святого Духа. До цього прохання заохочує Спаситель також і нас, запевняючи, що Отець дасть Святого Духа тим, що у нього просять (Лк. 11, 13). Дар святого Духа – це найбільший з усіх дарів, тому саме про нього належить  перш за все благати Бога. Разом і з Святим Духом прийде до нас любов, радість, терпеливість, мир, доброта, милосердя, лагідність.І ще на одну властивість молитви я б бажав звернути вашу увагу. А саме: молитися слід з Марією, адже вона Мати Церкви. Присутність Пресвятої Богородиці, її голос, її молитва очищують, освячують, приносять Святого Духа. Просімо Марію, щоби була разом з нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви і донесла їх Синові своєму і Богові нашому, щоб Він спас задля неї душі наші. Богородиця, яка колись з апостолами молилася про дар Святого Духа для Церкви, молиться про Його прихід також сьогодні, разом з нами. І тому, якщо ми хочемо пережити та досвідчити радість цієї спасенної події, благаймо разом з Нею: Царю небесний, прийди і вселися в нас!Нехай ця проща та наша молитва до Богородиці і з Богородицею допоможе нам достойно приготуватися до празника Святої П’ятидесятниці та стати причасниками благодатних дарів Пресвятого Духа. Бажаю всім вам повернутися з цього святого місця духовно оновленими, збагаченими відчуттям материнської любові Пресвятої Діви Марії, до якої лине щира молитва із наших сердець – Радуйся, кивоте, Святим Духом позолочений. 7 липня 2007 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Слово на урочистій академії з нагоди ювілеї 200-ліття кафедрального храму Пресвятої Трійці м. Дрогобича

16 червня 2008
Церква і духовно-національне відродження українського народуСлава Ісусу Христу!Преосвященніший Владико, всесвітліші отці Дорогі в Христі брати і сестри!Празник П’ятидесятниці. Який у ці дні святкуємо є днем народження Церкви. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів творить з цієї спільноти Церкву та дає «силу велику», щоб благовістити Євангеліє Христа по всьому світу. Успішність цієї місії тісно пов’язана з даром говорити різними мовами. Прочани із різних частин світу, які були на той час у Єрусалимі дивувалися: як то кожен із них може чути свою власну мову? Цей дар П’ятидесятниці свідчить про освячення кожної національної культури, яку християнство не руйнує, але освячує та збагачує ідеалами Христової Нагірної проповіді.Українці – це народ з древньою християнською тисячолітньою культурою, яку святіший отець Іван Павло ІІ у часі свого візиту на Україну в червні 2001 року назвав «культурою богоносною». Наш народ завжди зберігав релігійне, за своїм характером, ставлення до життя в його різних проявах та до своєї історії. Тисяча років християнського досвіду глибинно защепив українцям повагу до гідності кожної людини, а також милосердне ставлення до інших. Повага до гідності розвивала почуття особистої свободи, а милосердя – гостинність і співчуття, особливо до покривджених і знедолених.Комуністичний режим ставив за мету, викорінення християнських цінностей української національної культури в нашому народі. Замість них пропонувалася жахлива система брехні, насильства і сваволі. Безперечно, загибель тоталітарного режиму була викликана причинами політичного, економічного та соціального порядку. Але на те була і глибша причина етнічної, антропологічної та духовної природи. Принципова помилка більшовизму мала  антропологічний характер і полягає у зведені людини до чогось виключно матеріального. Ця неадекватна антропологія поклала початок політичній та економічній дійсності, несправедливість та нелюдяність якої неминуче прирекли її на загибель.Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Аналіз історії нашої Церкви приводить нас до висновків, які надзвичайно важко заперечити чи проігнорувати. Наша Церква викликала пробудження національної свідомості українців, стала на захист української мови як найважливішої національної ознаки, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави Без жодних вагань можна ствердити, що вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та поселеннях. Тому й не здолали її, хоч такі спроби були не тільки в останньому двадцятому столітті, але впродовж всього часу її існування.В теперішній ситуації Церква вбачає свою місію в тому, щоб  заповнити духовну порожнечу спричинену довголітнім пануванням атеїстичної, матеріалістичної ідеології та стати справжнім духовним провідником нашого суспільства. Свою роль вона бачить в утвердженні гідності людини та в боротьбі з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Наша Церква не тільки цікавиться різними проявами національно-громадського життя, а й заохочує своїх вірних до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Тут варто згадати рішення та ініціативи Синоду єпископів УГКЦ, пастирські звернення та послання Глави нашої Церкви Блаженнішого Патріарха Любомира відносно тих чи інших соціальних проблем. І це не дивно, бо ще митрополит Андрей у своєму пастирському посланні «Як будувати рідну  хату» зазначав, що Церква завжди відіграватиме важливу роль у будівництві Батьківщини, оскільки немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, на переконання Великого Митрополита, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Церква вчить любити рідний народ та його самобутню культуру.  В одному із своїх листів до мами слуга Божий Андрей пише: Моя кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне і моральне нищення чужих мовою і вірою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, без керми і вітрил зміг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну”.Церква, дбаючи про розвиток національного  буття українського народу та його добробут, вказує на необхідні для цього умови та повчає нас словами великого Пастиря митрополита Андрея Шептицького, які є надзвичайно актуальними в теперішній ситуації різноманітних політичних протистоянь: «Усі, хто почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а мурашиною працею, залізними зусиллями і трудами других”.Сьогодні, коли святкуємо ювілей нашого кафедрального храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається не тільки духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але і  школою українського патріотизму та національної свідомості. Тут вчилися і вчаться любити свій народ, для нього віддано працювати, плекаючи свою національну гідність та ідентичність. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці дарує нам натхнення для ревного служіння у Його Церкві, щоб славилося пресвяте Його ім’я в нашому народі. 16 червня 2008 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...
<< Початок < Попередня 11 12 13 14 15 16 17 18 19 Наступна > Кінець >>
Сторінка 18 з 19
^ Догори