SDE
Ярослав Приріз

Слово владики Ярослава (Приріза) до учасників наукової конференції з нагоди 85-ої річниці з дня заснування УБНТ

16 грудня 2008
Владика Ярослав (Приріз)Голова Богословського відділуПатріаршої курії УГКЦ  Слава Ісусу Христу!Всесвітліші і всечесніші отці, високоповажні члени УБНТ, дорогі брати і сестри!  Дозвольте мені насамперед привітати всіх Вас із цим чудовим ювілеєм, який сьогодні так урочисто святкуємо. Відзначення 85-ліття УБНТ засвідчує і розкриває перед нами важливе та унікальне історичне значення існування та діяльності цього Товариства не лише у сфері розвитку української богословської науки, але й у багатьох інших ділянках церковного та суспільного життя нашого народу.Вчора у своїй доповіді о. проф. Іван Музичка розказав про досягнення і здобутки УБНТ впродовж всього часу його існування. Схиляємо голови перед нашими попередниками і тими, хто маючи вже достатній досвід праці в ділянці богослов’я і тепер в сучасну пору не перестає працювати. Тут необхідно відзначити плідну працю УБНТ на поселеннях, без внеску якого важко було б відновити тяглість до богословської спадщини минулих століть.Однак відзначення подібних ювілейних дат ніколи не обмежується лише поглядом у минуле та аналізом пережитого і здійсненого. Перше завдання, яке сьогодні перед нами стоїть – це визначення й окреслення майбутніх перспектив. Нам належить спільними зусиллями відповісти на запитання – що сьогодні очікує Церква від УБНТ?Задум засновників цього Товариства полягав у тому, щоб об’єднати богословський, науковий потенціал нашої Церкви, аби через богословські конференції, семінари та іншого роду наукову і видавничу діяльність формувати і розвивати  на академічному рівні своє богослов’я. Ця мета залишається актуальною і сьогодні. Її важливість можна розглядати в кількох аспектах. Я б досить умовно хотів виділити два -  суто еклезіяльний та суспільний.Через богослов’я кожна помісна Церква виражає свою сутність, свою ідентичність, богословствувати – це її місія. Останніми роками появилися солідні наукові спроби визначити ідентичність нашого богослов’я, яке ми щораз частіше і впевненіше називаємо київським. Серед основних характерних ознак цього богослов’я виділяємо його вірність Апостольському ісповіданню, закоріненість у святооцівській спадщині і особливо у живому літургічному досвіді та духовності, що з нього випливає. Київське богослов’я є відкритим, неполемічним, йому притаманне бажання пізнавати не тільки свою, але і чужі традиції. Воно прагне діалогу і співпраці, які нікому не загрожують, а служать усім. Особливістю цього богослов’я є також те, що воно не відділяє дух та інтелект, а це, в свою чергу, оберігає його перед небезпекою перетворитися в релігійну філософію.Визначення та вивчення нашої богословської ідентичності триває. Цей процес знаходиться в дорозі пошуку Істини, і дуже багато залежить від богословів УГКЦ, наскільки успішним і творчим буде цей наполегливий пошук.Суспільний аспект богослов’я розглядає його в дії, можемо навіть ствердити, що це пророчий голос Церкви, звернений, насамперед, до нецерковного світу.Карл Барт одного разу сказав, що богослов повинен в одній руці тримати Біблію, а в іншій щоденний часопис. Завдання богослов’я полягає в тому, щоб інтерпретувати незмінне Боже Одкровення у  сучасних реаліях.Ми свідомі того, наскільки необхідним є повернути богослов’ю належне місце в Україні, щоб воно могло стати вагомим чинником у розбудові нового відповідального суспільства. Церква через свою богословську позицію може бути консолідуючим фактором українського соціуму, який, будучи дезорієнтований різними викликами сучасної цивілізації споживацтва та пов'язаний тягарем трагічного минулого, шукає надійних підвалин, щоб звести споруду нової України. Церква у своїй богословській місії і пастирському служінні стоїть на непорушних Євангельських засадах, захищаючи людську гідність, святість життя, справедливість. Богослов Церкви – це апостол, який проповідує сучасною і зрозумілою мовою правду про Боже Одкровення і про Боже покликання людини.Виходячи із вище сказаного, хочу побажати УБНТ, де зібрані духовні люди, які знають і люблять свою богословську традицію, бути потужним генератором не тільки ідей, але і творчих дії. Саме цього очікує від вас УГКЦ. Перед нами стоїть ряд важливих завдань, які вимагатимуть консолідації всіх наявних сил, тому розпорошеність, а тим більше протистояння є не тільки зайвими, але і дуже шкідливими. Головні напрямки богословської діяльності, які можемо назвати нашою програмою на багато років вперед, Блаженніший Патріарх Любомир озвучив на конференції нового покоління богословів УГКЦ, що відбулася 28-30 серпня 2005 року. Ми потребуємо богословів, – зазначив Патріарх, – які будуть поглиблювати науку Святого Письма і Святих Отців. Нам потрібно також серйозно застановитися, що таке Літургія, адже саме молитва Церкви є правдивим джерелом богословствування. Слід також звернути свою увагу на розвиток екуменічного богослов’я, адже служіння християнській єдності є унікальним покликанням нашої Церкви, яка може запропонувати власну розв’язку подолання церковного розколу.Богослов’я – це перш за все богословське життя, яке інтегрує цілу людську істоту. Щоб стати богословом необхідно уподібнитися до Первообразу та окрім чисто інтелектуального знання  причаститися  містичного досвіду Богоспілкування. Це твердження допоможе нам розуміти Богословське Товариство як спільноту, що разом молитовно переживає Божу присутність, а вже опісля на основі вчення Церкви через словесне вираження ділиться цим досвідом з іншими.На моє переконання, УБНТ має посилити співпрацю з освітніми, науковими, духовними інституціями нашої Церкви, воно має стати середовищем плідної, творчої дискусії та пошуку. Вашого голосу і ваших творчих здобутків чекає провід Церкви, для глибшого осмислення Божим людом місії нашої Церкви з однієї сторони, а з іншої, - знаходження найбільш ефективних способів її реалізації. Вашого голосу чекає українське суспільство, щоб мати силу позбутися, безбожного минулого з усіма його наслідками.Нехай Господь за молитвами Великого Митрополита Андрея, Патріарха Йосифа світлом Духа Святого просвітить Ваші уми і дарує Божу премудрість, щоби вміли у своєму житті те, що Богові миле, гаряче бажати, мудро шукати у правді признавати і досконало виконувати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і Причастя святого Духа нехай буде з усіма вами!Слава Ісусу Христу! Детальніше...

Проповідь владики Ярослава (Приріза) під час загальноєпархіяльної прощі до с. Зарваниця

07 липня 2007
Слава Ісусу Христу!Всечесніші отці, дорогі брати і сестри!Перш за все, дозвольте мені виразити свою радість та привітати всіх вас, що прибули до цього чудотворного місця – Зарваниці, щоб поклонитися і прославити нашу Небесну матір – Пресвяту  Богородицю. Кожен із нас приніс до Неї якесь своє особливе прохання і надію, але всі ми маємо для Марії один спільний дар – нашу любов і вдячність за її заступництво і покров.Наша проща відбувається у той час, коли Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після свого вознесення на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Марія, яка впродовж всього свого життя, від першої його хвилини досвідчувала дію Святого Духа. Через Неї – свою  Невісту і свій Храм Господь освячує і дарує радість іншим людям. Підтвердження цієї істини можемо знайти у Святому Письмі. Після Благовіщення, що – стало особистою П’ятидесятницею у житті Марії, вона поспішає в гірську околицю в місто Юди, ввійшовши в дім Захарії,  вітає Єлизавету. І як почула Єлизавета привіт Марії, здригнулася дитина  в її лоні і  Єлизавета сповнилася Святим Духом. (Лк. 1, 39-40). Християнське Передання від самих початків бачить у цій події сповнення слів ангела про Йоана Предтечу, промовлених до його батька Захарії: „Бо він буде великий перед Господом і сповниться Духом Святим вже з лона матері Своєї” (Лк. 1, 15). Освячення і зшестя Святого Духа на Йоана Христителя пов’язане з присутністю Марії. Сущий в її лоні Христос очищує, дає Духа і радість. Цим Духом наповнюється після привітання Марії також Єлизавета. Отже, як бачимо в домі Захарії відбулося справжнє зшестя Святого Духа. Розповідь про відвідини Пресвятою Богородицею своєї родички Єлизавети містить в собі одну з радісних новин християнства. Дух Святий освячує і просвічує через Марію Єлизавету для цього достатньо одного її слова, її привітання. Освячення Йоана і Єлизавети це не одноразова подія, вона повторяється завжди, навіть і в нашому житті, якщо ми захочемо прийняти Марію до свого дому, до свого життя, так як це зробила Єлизавета, так як це зробив Йоан Богослов. В іншому місці Святого Письма ми бачимо Марію, яка разом з Христовими апостолами після Його вознесення на небо перебуває на молитві в сіонській горниці. В Апостольських діяннях про це читаємо: „Тоді вони повернулися в Єрусалим, з гори, що зветься Оливною ...і всі вони пильно і однодушно перебували на молитві разом з Марією, Матір’ю Ісуса, та з його братами (Ді.1, 12-14).  Своєю молитвою вона випрошує у Сина дар П’ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом з Матір’ю Ісуса. Образ Церкви, яка молиться разом з Марією підкреслює першість і виняткове значення молитви. Після того як учні Христові розстались із своїм Учителем на Оливній горі, вони не розпочали апостольської діяльності відразу, але пішли молитися в закритій горниці, очікуючи дарування Святого Духа, зберігаючи заповідь Господню: залишатися в Єрусалимі, поки не зодягнуться силою з висоти. Як бачимо, молитва перш за все, вона найважливіша! Так само було і в житті Ісуса. Його месіанському служінню передували молитва і дар Святого Духа. Євангелист Лука оповідає: „Коли Ісус, охристившись молився, відкрилося небо і Святий Дух у тілесному вигляді, немов голуб, зійшов на нього” (Лк. 3, 21-22). Першість молитви – це євангельський закон, якого навчилися і який зберігали також Христові апостоли і саме тому після Його вознесення, вони не почали відразу діяти, проповідувати, а пішли молитися. Наслідком цієї молитви стало те, що Дух з шумом відкрив двері горниці і тоді  Його силою і благодаттю розпочались великі діла ранньої апостольської Церкви – свідчення, проповідь, навернення народів. Це чудовий урок для нас! Якщо діяльність буде стояти на першому місці, а молитва, усамітнення десь на самому кінці, то плоди нашої праці будуть дуже бідними. Молитва Церкви в сіонській горниці має кілька особливостей, що вказують на те, якою повинна бути справжня молитва. Перша властивість цієї молитви полягає утому, що вона є однодушною. Ця умова залишається актуальною завжди, а особливо у наш час роз’єднання і ворожнечі. Апостольська Церква була міцною та успішною у проповіді Євангелія тому, що мала Духа єдності, однодушності. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить для того, щоб усунути з наших родин, з наших парафіяльних спільнот, з Церкви поділи, ворожнечу і непорозуміння. Христос перед своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для своєї Церкви „Щоби всі було одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані (Ів. 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою  нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити.Ми бачили, що молитва апостольської спільноти, об’єднаної довкола Марії була пильною і тривалою. Це аж ніяк не був хвилевий душевний порив, але терпеливе, молитовне очікування, яке потребувало самовіддачі і мужності в подоланні різноманітних перешкод. Цією молитвою були охоплені не тільки їхні серця, але і воля. Тут маємо перед собою приклад настійливої молитви, якої нелегко навчитися.  Як часто ми розчаровуємося, зневірюємося, коли не отримуємо відразу того, про що просимо у своїх молитвах? Іншою трудністю є також те, що ми не завжди знаємо про що просити, деколи бажаємо для себе того, що не є корисним для нашого спасіння і вічності.  Апостоли просили дару Святого Духа. До цього прохання заохочує Спаситель також і нас, запевняючи, що Отець дасть Святого Духа тим, що у нього просять (Лк. 11, 13). Дар святого Духа – це найбільший з усіх дарів, тому саме про нього належить  перш за все благати Бога. Разом і з Святим Духом прийде до нас любов, радість, терпеливість, мир, доброта, милосердя, лагідність.І ще на одну властивість молитви я б бажав звернути вашу увагу. А саме: молитися слід з Марією, адже вона Мати Церкви. Присутність Пресвятої Богородиці, її голос, її молитва очищують, освячують, приносять Святого Духа. Просімо Марію, щоби була разом з нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви і донесла їх Синові своєму і Богові нашому, щоб Він спас задля неї душі наші. Богородиця, яка колись з апостолами молилася про дар Святого Духа для Церкви, молиться про Його прихід також сьогодні, разом з нами. І тому, якщо ми хочемо пережити та досвідчити радість цієї спасенної події, благаймо разом з Нею: Царю небесний, прийди і вселися в нас!Нехай ця проща та наша молитва до Богородиці і з Богородицею допоможе нам достойно приготуватися до празника Святої П’ятидесятниці та стати причасниками благодатних дарів Пресвятого Духа. Бажаю всім вам повернутися з цього святого місця духовно оновленими, збагаченими відчуттям материнської любові Пресвятої Діви Марії, до якої лине щира молитва із наших сердець – Радуйся, кивоте, Святим Духом позолочений. 7 липня 2007 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Слово на урочистій академії з нагоди ювілеї 200-ліття кафедрального храму Пресвятої Трійці м. Дрогобича

16 червня 2008
Церква і духовно-національне відродження українського народуСлава Ісусу Христу!Преосвященніший Владико, всесвітліші отці Дорогі в Христі брати і сестри!Празник П’ятидесятниці. Який у ці дні святкуємо є днем народження Церкви. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів творить з цієї спільноти Церкву та дає «силу велику», щоб благовістити Євангеліє Христа по всьому світу. Успішність цієї місії тісно пов’язана з даром говорити різними мовами. Прочани із різних частин світу, які були на той час у Єрусалимі дивувалися: як то кожен із них може чути свою власну мову? Цей дар П’ятидесятниці свідчить про освячення кожної національної культури, яку християнство не руйнує, але освячує та збагачує ідеалами Христової Нагірної проповіді.Українці – це народ з древньою християнською тисячолітньою культурою, яку святіший отець Іван Павло ІІ у часі свого візиту на Україну в червні 2001 року назвав «культурою богоносною». Наш народ завжди зберігав релігійне, за своїм характером, ставлення до життя в його різних проявах та до своєї історії. Тисяча років християнського досвіду глибинно защепив українцям повагу до гідності кожної людини, а також милосердне ставлення до інших. Повага до гідності розвивала почуття особистої свободи, а милосердя – гостинність і співчуття, особливо до покривджених і знедолених.Комуністичний режим ставив за мету, викорінення християнських цінностей української національної культури в нашому народі. Замість них пропонувалася жахлива система брехні, насильства і сваволі. Безперечно, загибель тоталітарного режиму була викликана причинами політичного, економічного та соціального порядку. Але на те була і глибша причина етнічної, антропологічної та духовної природи. Принципова помилка більшовизму мала  антропологічний характер і полягає у зведені людини до чогось виключно матеріального. Ця неадекватна антропологія поклала початок політичній та економічній дійсності, несправедливість та нелюдяність якої неминуче прирекли її на загибель.Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Аналіз історії нашої Церкви приводить нас до висновків, які надзвичайно важко заперечити чи проігнорувати. Наша Церква викликала пробудження національної свідомості українців, стала на захист української мови як найважливішої національної ознаки, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави Без жодних вагань можна ствердити, що вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та поселеннях. Тому й не здолали її, хоч такі спроби були не тільки в останньому двадцятому столітті, але впродовж всього часу її існування.В теперішній ситуації Церква вбачає свою місію в тому, щоб  заповнити духовну порожнечу спричинену довголітнім пануванням атеїстичної, матеріалістичної ідеології та стати справжнім духовним провідником нашого суспільства. Свою роль вона бачить в утвердженні гідності людини та в боротьбі з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Наша Церква не тільки цікавиться різними проявами національно-громадського життя, а й заохочує своїх вірних до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Тут варто згадати рішення та ініціативи Синоду єпископів УГКЦ, пастирські звернення та послання Глави нашої Церкви Блаженнішого Патріарха Любомира відносно тих чи інших соціальних проблем. І це не дивно, бо ще митрополит Андрей у своєму пастирському посланні «Як будувати рідну  хату» зазначав, що Церква завжди відіграватиме важливу роль у будівництві Батьківщини, оскільки немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, на переконання Великого Митрополита, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Церква вчить любити рідний народ та його самобутню культуру.  В одному із своїх листів до мами слуга Божий Андрей пише: Моя кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне і моральне нищення чужих мовою і вірою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, без керми і вітрил зміг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну”.Церква, дбаючи про розвиток національного  буття українського народу та його добробут, вказує на необхідні для цього умови та повчає нас словами великого Пастиря митрополита Андрея Шептицького, які є надзвичайно актуальними в теперішній ситуації різноманітних політичних протистоянь: «Усі, хто почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а мурашиною працею, залізними зусиллями і трудами других”.Сьогодні, коли святкуємо ювілей нашого кафедрального храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається не тільки духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але і  школою українського патріотизму та національної свідомості. Тут вчилися і вчаться любити свій народ, для нього віддано працювати, плекаючи свою національну гідність та ідентичність. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці дарує нам натхнення для ревного служіння у Його Церкві, щоб славилося пресвяте Його ім’я в нашому народі. 16 червня 2008 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Привітальне слово владики Ярослава (Приріза) під час відкриття навчального року у Дрогобицькій Духовній Семінарії

03 вересня 2007
Слава Ісусу Христу!Дорогий отче Ректоре!Дорогі викладачі, брати і сестри в Христі!Дорогі студенти.Перш за все сердечно вітаю і поздоровляю вас і складаю найщиріші побажання щедрих Божих ласк і благословення та успіхів на шляху реалізації Ваших благородних намірів. Вітаю також тих, хто вже, маючи певний досвід навчання та духовної формації, розпочинає свій черговий рік студій.У цей святковий для викладачів, студентів та їх батьків день пропоную застановитись над подією з життя Ісуса Христа, розказаною євангелистом Лукою (Лк.5, 1 - 11). Йдеться про той момент, коли Ісус на початку своєї земної проповіді прийшов на берег Генезаретського озера, щоб навчати. У певний момент він каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Бачимо, що праця рибалок була марною, коли вони трудились самостійно. Але, коли вони почали працювати на заклик Господа, незважаючи на всі несприятливі обставини, вони вловили стільки, що не могли вмістити. Так стається і в нашому житті. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми нервуємо... Можливо, варто задуматись, чи наше заняття благословенне Богом? І навпаки, коли починаємо працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, результат її перевищить наші найбільші очікування – євангельський „човен”. Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Протягом усього нашого життя всі ми - викладачі і студенти, єпископи і миряни, керівники і підлеглі - повинні слідувати слову Христа: „Поступи во глибину!”Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина радикалізму, глибина отриманого дару покликання і харизми. Іншими словами, все те, чим ми займаємось, повинні робити це відповідально і ґрунтовно. У нашому випадку, дорогі викладачі і студенти, це означає відповідально і ґрунтовно вчити і навчатись. Якщо придивитись уважно, то вже на прикладі нашого щоденного життя побачимо, що поверховість властива людям страху: їх задовільняє лише те, що лежить у житті на поверхні. Звичайно, таким чином легше жити, але так ми не розвиваємо Богом дані нам таланти, а зі страху перед трудностями, пов’язаними з працею над ними, закопуємо їх у землю (Мт. 25, 25). А це – злочин перед Богом, людьми і нами самими. Перед Богом, бо ми не виконуємо Божу волю. Перед людьми, бо своєю відданою працею могли б принести велику користь суспільству (при цій нагоді запитаймо себе, чи не тому у нас сьогодні така ситуація у державі, бо ми просто тільки мінімалістично виконуємо (і це в кращому випадку) букву закону, а не проявляємо якусь ініціативу?). Поверховість – це злочин і перед нами самими, бо ми „не поступаємо у глибину” себе, не відкриваємо у собі того, що є у нас божественне і людське; ми не розвиваємось, а деградуємо. Отож, якщо ми носимо в собі прагнення бути людьми віри в повному значенні цього слова – а це, без сумніву, так – то нам потрібна глибина, особливо сьогодні.Що ж для вас, майбутніх богословів, означає „поступати во глибину”? Не помилюсь, коли скажу, що добре виконати цей заклик Христа для вас є особливо важливим завданням. Бо якщо інші професії-покликання займаються матеріальними речами (робітники), тілом (лікарі), душею (вчителі), то священики і богослови працюють у сфері духа. А це дуже відповідально, бо помилки тут фатальні не тільки для життя і благополуччя, але й для існування і спасіння. Нам потрібно добре усвідомити, що наше покликання-професія є так відмінною від усіх інших, як відмінними між собою є матеріальний і духовний світ. Для нас у нашій праці замало тільки добре володіти історично-критичним методом, щоб досліджувати певні правди віри; нам недостатньо тільки відмінно знати закони логіки, щоб їх доказувати. У сфері духовного „2+2” не завжди дорівнює „4”, бо тайна Єдиного Троїчного Бога, у „глибину” якої намагається „поступити” людський дух, є незбагненим парадоксом і, як сказав один святий отець Церкви, „хрестом, на якому розпинається людський розум”. Саме тому богословам недостатньо тільки читати біблійні чи святоотцівські тексти і вивчати напам’ять певні істини. Тут найважливіше мати живий досвід спілкування з Богом. Намагаймось поєднювати читання і навчання богослов’я зі слуханням Божого слова на молитві і церковних богослужіннях. Вони й є отою справжньою глибиною, на яку Господь закликає нас поступати. Там ми й вловимо багато корисного і цінного для нас. Самостійне, без Господа, вивчення текстів ні до чого нас не приведе, як і марною була праця рибалок без допомоги Ісуса Христа. Як каже псалмоспівець, „коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому! Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!” (Пс.126,1).Проте це не означає, що богослов не повинен розвивати, поглиблювати свої інтелектуальні знання. Один великий отець Церкви сказав, що „Святий Дух робить з вченої людини богослова”. Тому ми покликані, довірившись вести себе Богові, і самі досліджувати Святе письмо, традицію і літургію Церкви, де зібраний досвід особистого богоспілкування інших людей. Особливо важливим для вас, богословів Церкви Київської традиції, є досліджувати наших „святих отців”, богослужіння, канонічне право... Це також означає сповнювати Господні слова і „поступати во глибину”. Думаю, що кожен з нас тут присутніх усвідомлює всю потребу і важливість цього. Зводячи докупи два елементи, про які ми говорили – допомогу Бога і людські зусилля, ми розуміємо, що праця кожного богослова (і, загалом, кожної людини) повинна бути синергійною. Для богословів „поступати во глибину” означає переходити від знання про Бога, яке ми отримуємо з книг, під час лекцій, до знання Бога, яке здобувається у особистому досвіді. Це ніщо інше, як застосування і апробація на власному житті того, про що ми дізнались з книг. Цим шляхом кожен з нас повинен проходити з великою покорою, усвідомлюючи, що це не ми пізнаємо чи вчимо когось мудрості, а Премудрість Божа зростає всередині нас.Думаю, що для кожного з нас, студентів і семінаристів, викладачів і вихователів, священиків і єпископів, є актуальним заклик Христа „поступити на глибину”. Але щоб знати, як це робити, треба цього мистецтва вчитися: тут конче потрібні вчителі та знавці глибини, які могли б виводити на неї інших так, щоб вони не стали її жертвами. Треба знати її таємниці і небезпеки, адже вона може й загубити того, хто заблукає. Звідси стає зрозуміло, яка велика роль покладена на вас, дорогі настоятелі, викладачі, префекти, духівники. Вам доручена відповідальна роль - вести оцих молодих студентів „на глибину” як човен. Це – ваше покликання-професія, і ви повинні робити це відповідально. Думаю, що зайвим є нагадувати про те, що ви повинні бути взірцем для своїх студентів, взірцем як з наукової, так і з духовної точки зору. Добрий вчитель – це той, який вміє заохотити до навчання, викликати в студента бажання стати таким як він, виховати студента кращого від себе. Тому закликаю вас, студенти і викладачі, черговий раз цього 2006 - 2007 навчального року „поступити во глибину” – реалізувати своє Боже покликання і покладені на вас очікування. Лише глибина є тим місцем, де можна утішатися багатою ловитвою. Бажаю вам з Божою допомогою у цьому році винести якнайбільший улов.3 вересня 2007 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Проповідь владики Ярослава (Приріза) на празник Успення Пресвятої Богородиці у м. Самборі

28 серпня 2007
“Величаємо Тебе, Пренепорочна Мати Христа Бога нашогоі звеличуємо Твоє всеславне Успення”(Величання Утрені).В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та Всечесніші Отці!Дорогі у Христі брати та сестри!Сьогодні Свята Церква святкує день Успення Божої Матері, пам’ять останнього чуда в Її туземному житті.  День смерті Пресвятої Богородиці називається в нашій Церкві Успінням, бо її тіло після смерті не зазнало тління, але одразу з душею було взяте до неба. Не маємо історичних даних, як довго Божа Мати ще перебувала на землі після Христового Вознесіння, ані коли, де і як Вона померла, бо про це у Євангелії нічого не згадано. Основу празника Успіння творять священна традиція Церкви від апостольських часів, апокрифічні книги, постійна віра та однозгідна думка Святих Отців і Вчителів Церкви першого тисячоліття християнства. Успіння це увіковічений день пам’яті Її туземного життя, це день Її тріумфу і прослави Царицею Неба і Землі.В день свого чудесного Успення Божа Мати зібрала біля себе Христових апостолів і учнів, так і сьогодні вона зібрала всіх нас, своїх дітей, щоб вислухати і прийняти наші щирі молитви, підтримати й обнадіяти наше паломницьке життя, і як добра Мати, обдарувати нас своїми щедрими дарами.Літургійне почитання Пресвятої Богородиці у традиціях нашої Церкви звертає нашу увагу на три важливі моменти. Найперше - це Богоматеринство, найважніша благодать Пречистої Діви Марії, що робить Її “чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів”. Кожного разу, коли ми збираємось у храмі, перед нашими очима на іконостасі маємо ікону Марії, яка тримає на руках маленького Ісуса. Такі ж ікони стоять по наших домівках. Ця ікона дуже богословська. У поясненнях цієї ікони читаємо, що центральною фігурою тут є Христос. Хоч Він і маленький, проте Марія схиляється до Нього. Це нам нагадує, що Марію не можна уявити окремо, без Христа. Сенс її життя полягає у Христі. Адже у світі було, є і буде багато Марій, проте тільки одна з них – Богородиця, бо вона настільки полюбила Бога і була йому послушна протягом, Свого Життя, що Він удостоїв її стати Його Матір’ю у тілі.Задумаймося, як ми найчастіше називаємо Матір Ісуса у нашій церковній традиції, у нашому народі? – Мати Божа! Богородиця. Та, котра породила Бога! Це ім’я ми вживаємо і на богослужіннях, і в особистій молитві. „Богородиця” - щось більше, ніж ім'я або хвалебне величання. Це Її догматичне визначення в одному слові. Чи задумувались ми, що таким чином ми виражаємо древню віру Вселенської й Апостольської Церкви?Євангелія називає Марію „Матір’ю Ісуса”. (пор. Йо.2,1;19,25; МТ.13,55). Ще перед народженням з Неї Сина Божого під натхненням Святого Духа Єлизавета називає Її: „Матір Господа мого” – слова, які ми читаємо під час Євангелій наших Богородичних Молебнів. Цю євангельську віру в те, що Марія породила в тілі Бога, урочисто проголосив Вселенський Собор у м. Ефесі у 431 р. і вона міцно живе у серцях народу Божого, який, усвідомлюючи її велику місію, не перестає звертатися до неї у молитвах, благаючи заступництва і допомоги.Друга прикмета Богоматері - це Її особиста святість. Наші богослужіння величають Її як: “пресвяту, пречисту, преблагословенну і пренепорочну приснодіву”. Завдяки молитві Марії, Господь споглянув на неї і вона стала Богородицею. Але завдяки молитві вона також стала святою. І не просто святою, а зразком святості для всіх людей. Тих, хто своїм життям наблизився до Бога, Церква називає святими, а Марію вона називає Пресвятою, тобто найбільшою святою. Що ж означає бути святим? Знову ж таки, погляньмо на це на прикладі Богородиці. Вона свята, бо завжди своїм життям звернена до Бога. Вона свята, бо завжди слухає Христа і перебуває близько біля Нього! Вона свята, бо молиться! І завдяки такому способу життя повністю відданому Богові, Богородиця удостоєна Ним особливого переходу від життя земного до життя небесного. Смерть тієї, що породила Бога, не є трагічним моментом, як це стається для всіх людей. Протягом свого життя Марія не належала законам природи, які кажуть, що все, що народилось, мусить вмерти. Ось чому у стихирах сьогоднішнього свята говориться: „У тобі, Непорочна Діво, долаються всі закони природи. Бо в народженні перемагає дівоцтво, а у смерті – життя. Після народження ти залишаєшся Дівою, а після смерті – жива...”. Кінець земного життя Марії є надзвичайний. Церква називає його не смертю, а успенням. У стихирах сьогоднішнього свята постійно підкреслюється, що Марія перемогла закони природи. Смерть для неї стає переходом до Вічного і безсмертного життя: „О Предивне чудо! Джерело Життя покладається у гріб і гріб стає драбиною до неба”.Але життя Марії – це не щось, чим ми повинні захоплюватись в час великих Марійських свят, як, наприклад, оце – Успіння. Це – приклад, який ми повинні наслідувати. Марія стала родичкою Бога. Але чи задумувались ми коли-небудь, що ми також є родичами Бога? Ми зодягнулись у Христа у нашому Хрещенні („Ви, що у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися”). Запитаймо себе: чи наш зв’язок з Богом є справжнім і реальним та визначає все наше життя? Ми зодягнулись у Христа, але чи хтось, дивлячись на нас, впізнає у нас Христа? Чи ми, подібно як Марія дві тисячі років тому, являємо світові Христа сьогодні? Задумаймось дорогі брати і сестри над цим. Марія своїм життям показує нам і вчить нас про важливість молитви – тільки завдяки молитві можна зробити справді щось важливе для світу – явити йому Бога. Щоб наші вчинки, наше навчання, робота були плідними і приносили нам користь, їх слід переплітати з молитвою. Цю мудрість добре засвоїв наш народ. Згадаймо традицію вітати того, що працює: „Дай Боже щастя!”. Тільки з Божою допомогою можна досягти чогось справді великого.І третій момент - це особливе заступництво Божої Матері за нас, грішних, Її постійна опіка і неустанний покров. Переставившись з душею і тілом до неба, Пречиста Діва не забуває про нас. Вона безнастанно випрошує ласки і благословення для цілого людського роду. Із вдячності за цю постійну опіку ми возвеличуємо Її у день  свята такими словами кондака: “В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання, гріб і умертвіння не втримали: бо як Матір життя до життя переставив Той, хто вселився в утробу приснодівственну”. Ця третя риса особи Богоматері, Її заступництво, стала, мабуть, однією з основних причин безмежної любові до Неї християн усього світу. Вже на самих початках християнства в Україні, Київська Церква Володимирового хрещення виявила себе як Церква Пресвятої Богородиці. Відразу після хрещення Русі-України Святий Володимир Великий збудував у Києві першу муровану церкву Успення Пресвятої Богородиці і на її будову та утримання призначив десятину своїх прибутків, тому ця церква називалась ще й Десятинною. Князь Ярослав Мудрий, розгромивши в 1036 році войовничі орди печенігів в подяку за перемогу збудував у столиці Собор Святої Софії (Премудрості Божої), а над Золотими воротами - храм Благовіщення Пресвятої Богородиці. У тому храмі через рік князь Ярослав віддав увесь український народ під Покров Божої Матері.Пресвяту Богородицю завжди любив і з особливою набожністю вшановував наш український люд. Саме в таку пору, після жнив, ішли тисячі прочан до відпустових Богородичних місць, бо Вона є таємними вратами до Божого Царства, які від¬криваються навіть тоді, коли, здавалось би, немає виходу. Бо Вона, куточок дитинства, куди любить повертатися людина, що постаріла через свої гріхи! Яка премудра любов Отця, Який, аби не настрахати грішну людину, приховує Свою спра¬ведливість за ніжністю Пресвятої Богоматері! Коли людині гріх або сором роблять начебто неможливим звертання до Бога - Отця, все ж таки залишається мо¬литва і це молитва до Богородиці, яку називають богослови «запасною молитвою», і кожна людина може її прошепотіти тоді, коли вона відчуває себе негідною і нездатною прийти до Бога Отця проказати Отче наш.Нехай і сьогодні, Пресвята Богородиця, у день свого Успення, як дорогоцінне миро прийме наші молитви і завжди супроводжує нас, як “незахідна зоря” на наших життєвих дорогах. Просімо нашу небесну Матір, прославлену у чудотворній Самбірській іконі аби випросила нам сили завжди бути вірними Богові, нехай додасть нам відваги говорити завжди Богові „так” і залишатися непохитними у вірі на все життя. Нехай навчить нас приймати слово Боже, зберігати і розважати над ним у нашому серці, як це Вона робила протягом усього життя. До Неї як до живого джерела нашої надії ми сьогодні прийшли, щоб в Її Успіні  причаститися віри, радості й миру, нехай навчить Вона нас богопізнання, яке виливається у молитву Божої прослави і подяки. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами!  Слава Ісусу Христу!28 серпня 2007 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Слово на конференції у м. Трускавець, присвяченій 150-річчю від Дня народження І. Франка

24 травня 2008
Про двох українських Мойсеїв – Митрополита Андрея Шептицького та Івана ФранкаВсечесні отці!Вельмишановні пані та панове!        Христос Воскрес!Я радий вітати вас з нагоди такого важливого форуму, який, безперечно, є не лише доброю нагодою для зустрічі однодумців, а  й також послужить поштовхом для нових і, надіюсь, більш плідних досліджень величезної спадщини двох українських Мойсеїв – Митрополита Андрея Шептицького та Івана Франка. Співставляючи ці дві потужні постаті, які ясно засвітились на небосхилі українського буття в другій половині XIX – першій половині XX ст. і змусили цивілізований світ змінити уявлення про духовне, культурне й інтелектуальне обличчя українців, можна знайти багато спільного. В тому, що конференція тематично окреслина саме так, є велика рація. Мойсей – це не лише старозавітній персонаж, якому уготована роль провідника народу до Обіцяної землі. Він як найбільший пророк став прообразом Месії Спасителя, а значить – обіймає одне з чільних місць в історії спасіння людства. І як один з викликів, Мойсей пережив бунт ізраїльтян, які за намовою Датана і Авірона – засліплених служителів культу наспіх створеного золотого тельця – виступають проти провідника. Пророк не дішов до Обіцяної землі, хоча перед тим „сорок літ, мов коваль” клепав сумління своїх співвітчизників, перед тим поневолених єгиптянами.  Якщо оцінювати реалії нашого буття в контексті біблійної розповіді про ідолопоклонство, то мусимо констатувати, що й тепер спокусливих „тельців” не бракує.Подібно й у випадку з Іваном Франком, який, будучи надхненим з небес, тривалий час трудився, аби вивести земляків з неволі, але не відразу став пророком у своїй вітчизні. Тут навіть не так важливий принцип місця, а радше часу. На той момент, коли талант Франка проявився якнайяскравіше, коли він досяг вершини своєї творчості, але вже відчував близький відхід з цього світу, його не завжди були готові зрозуміти навіть ті,  хто мав нагоду співпрацювати з ним. Пам'ять про Івана Франка була довгими десятиліттями спотворювана й він подавався як поборювач християнських цінностей. Настав найвищий час вияснити правду про те, що цей великий поет  та мислитель був духом дуже близьким до Бога, до Церкви й особисто до Митрополита Андрея Шептицького.Що ж стосується постаті Митрополита Андрея, то слід визнати, що його думки не завжди однозначно сприймались  сучасниками. Висловлювання Князя Церкви про моральність в політиці, його велике прагнення об’єднати політично і конфесійно розділених українців, відкриті виступи на захист переслідуваних православних, нарешті пророча візія Митрополита про зближення християнського Сходу і Заходу. Ще задовго до того, як на Другому ватиканському соборі було задекларовано прагнення Католицької Церкви діяти в дусі екуменізму, великий Митрополит висловлювався з подібними ідеями. А якщо вже порівнювати його з Мойсеєм, то тут паралелей недостатньо. Тут дозволю собі зацитувати Миколу Галіва, колишнього редактора журналу „Патріархат”: „Слугу Божого Андрея будуть нам відкривати як подвижника єдності і як предтечу сьогодні модного екуменізму, як великого богослова, християнсько-духовного і національного провідника та гуманіста, як великого патріота і державного мужа і як біблійного Мойсея, що провадив жидівський народ до обіцяної землі, дійшовши до річки Йордан – впав і тільки показав ось там за річкою Йордан, ваша обіцяна земля. Наш український Мойсей Слуга Божий Андрей дійшов до краю життя, сказавши – підете із духом моєї печаті, поставивши главою УГКЦ  свого гідного наслідника, неустрашимого борця за Українську Церкву й історичні права українського народу Патріарха Йосифа, який пройшов через страшні бурі, вдержавши нашу Церкву живучою, яка сьогодні воскресає”.Формат цього вступного слова передбачає не так розставити акценти, як радше задати тон у діалозі, який упродовж кількох днів ми будемо провадити. Послушний список доповідачів дає підстави вважати, що буде зроблено ще один вагомий крок у справі належної оцінки двох Велетнів Духа. Підводячи підсумок із того, що сказано вище, хочу наголосити на ще одній, на мою думку, дуже важливій деталі. Як Іван Франко,  так і Митрополит Андрей, діяли кожний на своєму поприщі в умовах, підневільного стану українського народу. З іншого ж боку, вони зуміли піднятись над протиріччями, які нуртували всередині української нації. З перспективи теперішньої ситуації,  коли ми  як молода держава нагадуємо паралітика на роздоріжжі, думки двох новітніх Мойсеїв набирають особливої актуальності. Тож нехай у цьому поважному товаристві замешкає добрий дух любові і толеранції, а кожне промовлене слово буде додатковим ключем до розуміння тих ідей, які залишили для розуму і сумління нащадків Іван Франко та Андрей Шептицький. 24 травня 2008 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Проповідь владики Ярослава (Приріза) на прощі у с. Биличі

22 червня 2008
Слава Ісусу Христу!Всечесніші отці, дорогі в Христі брати і сестри!Дорогі паломники, дуже радію і дякую Богові за те, що можу разом із вами молитися на цьому святому відпустовому місці, яке стає щораз більш відомим  та чисельно збирає вірних-прочан, які приходять сюди, аби відчути близькість Пресвятої Богородиці та віддати Їй належну честь. Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці зібралися ми всі сьогодні тут у Биличах щоби прославити та звеличити Матір Господа нашого Ісуса Христа. Вже багато років приходять люди до цього святого місця, до цілющого джерела з твердою вірою в те, що Марія вислухає і прийме наші щирі молитви і, як добра Мати, обдарує щедрими дарами своїх дітей. Тут можемо виплакати своє горе, розказати про свої труднощі і отримати потіху. Сьогодні ми прийшли сюди як прочани, щоби подякувати і у певний спосіб пережити подію 20-літньої давності, яка не повинна бути ніколи забута з нашої пам’яті. У той час, напевно, мало хто думав, що ця перша велелюдна відправа 1988 році в Биличах започаткує нову сторінку нашого національного та релігійного буття.  Наближався тисячолітній ювілей Хрещення Русі-України, який ми готувалися святкувати в 1988 році. Радянська влада за час  свого панування зробила все можливе, аби знищити й зруйнувати дар Хрещення, який прийняли наші предки. І саме, у переддень цього ювілею, з Божої ласки, Богородиця пригадує всім нам нашу тисячолітню християнську історію, котра свідчить і промовляє, що ми – народ Божий,  християнський, і культура наша богоносна. Приспані атеїстичною і комуністичною ідеологією, відчуття, враз пробудились і до Билич та до Грушова поспішили тисячі людей. Сюди їх вела туга за Богом та бажанням поклонитися Пресвятій Богородиці, яка явила такий великий знак любові до нашого страждального народу від якого забрали все -  віру, історію, культуру, національну пам'ять.  Люди відкинули страх, який так довго ними володів і верталися звідсіля інакшими, вже не радянськими рабами, але людьми свідомими своїх християнських основ і коріння.Благословення і опіка Матері Божої додавали нам сили, адже переконання, що Пресвята Богородиця з нами, що вона нас не залишить, спонукали до дії й героїчного чину. Святкування тисячолітнього ювілею Хрещення збирали велику кількість вірних, які вже не боялися переслідування і покарань. Наступного року наші владики, священики і миряни на московському Арбаті у самому серці атеїстичної імперії, мужньо заявили, що наша Церква живе, а ми хочемо відкрито визнавати віру своїх батьків. На моє переконання  це відродження не могло б відбутися без благословення Матері Божої, без її заступництва за наш багатостраждальний народ. Тому ми сьогодні прибули тут як паломники щоб дякувати Богоматері та прославляти  Господа, за це Боже провидіння, яке нагадує нам про те, що в житті кожного з нас, наших родин, наших громад, наших сіл і міст, нашого народу та всієї нашої держави найважливіше є бути з Богом. Нехай ніщо минуще чи другорядне не відверне нашої уваги від того, що в людському житті є найбільш суттєвим.Бог не забуває нічого з того, що ми Йому даруємо. Він збирає кожну сльозу, зберігає у серці кожну нашу покуту та зодягає у світло кожен жест любові. Потім, у визначений час, Він з’єднає все і з цього цінного матеріалу стане вінець, який подасть нам перед Своїм троном. Бог зробив так із Марією, так само вчинить Він і з нами. Тому жертвуймо біль, спрагу, втому, у цій прощі для єдності Церкви. Молімося за посередництвом Богородиці, щоб Вона допомогла нашому народові вийти з кризової політичної ситуації сьогодні.  Молімось, щоб припинилась ненависть, конфлікти й непорозуміння між людьми, кожен з нас має подбати про власне перемінення в Ісусі Христі. Приклад Марії допоможе нам. Вона є новим зразком людства, новою Євою. Богородиця жила в єдності з Богом, довіряючи йому Свої плани. Вона всім серцем полюбила Божий дар, яким для Неї став Ісус. Коли людина пізнає Бога, вона відкриває гідність Божого Сина та нову гідність усіх людей, яких Він відкупив. Пізнавши гідність Божої дитини, така людина стає спроможною любити себе та інших, бути відкритою на діалог та допомогу. Така людина стає миротворцем, бо вже не сприймає інших людей як потенційних ворогів, але як братів і сестер у Христі.Сьогоднішня неділя, яка носить назву неділі Всіх святих, пригадує нам про те, що кожен християнин покликаний до святості. Христова Церква звертає сьогодні наш духовний зір вже на самі плоди Діяння Святого Духа, тобто на святих і праведних Божих угодників, що возсіяли у Божій славі завдяки своєму праведному життю у співдіянні з Духом Святим. Церква урочисто святкує пам’ять всіх святих ще й для того, щоб надихнути нас уподібнюватися їм у вірі і благочесті, щоб їхній спосіб життя робити своїм, наслідувати їхні думки і почуття, їхню непохитну стійкість у виконанні Божих Заповідей, їхній постійний подвиг в очищенні власної душі через покаяння, молитовні труди та невтомну працю. Дорогу до цієї великої мети нашого життя показує нам Пресвята Богородиця. Традиція Церкви називає її Пресвятою і Пренепорочною. Це означає, що вона є найпершою серед святих, найкращою, нашою заступницею перед Богом. Апостол Павло називає християн святими, бо всі ми посвячені Богові, покликані зростати до святості. На шляху до неї ми маємо великих попередників, святих. Марія, як Пресвята, є для нас найкращим зразком святості. Вона вчить нас як можна стати святим, що для цього необхідно. З прикладу Її життя  бачимо, що для осягнення святості потрібний досвід богопізнання, який приходить через молитву і в молитві виражається. Творцем справжньої молитви, яка зароджується в глибині людського серця, є Святий Дух, який взиває «Авва, Отче» (Гал. 4, 6). В цій молитві Духа виражаємо віру в те, що ми діти Божі, яким небесний Отець дарує вічне життя. Дару Духа Святого, дару освячення для нас і для всієї Церкви випрошує Божа Мати. У книзі Апостольських діянь читаємо, що після Христового вознесіння на небо, апостоли повернулися в Єрусалим і там в сіонській горниці разом з Марією молилися за прихід Утішителя, Духа істини (Пор. Діян. 1, 14), Який  є джерелом святості.  Силою Святого Духа Марія була захоронена від первородного і будь-якого іншого гріха. Вона прийняла Св. Духа у Благовіщенні – «бо Дух Святий зійде на Тебе і сила вишнього Тебе отінить» – промовив до неї архангел Гавриїл, вказуючи, як через згоду Марії і діяння Пресвятого Духа Бог у Її лоні стає людиною. У день П’ятидесятниці відбувається зворотна дія. Через нашу згоду з Божою волею і завдяки діянню Святого Духа людина стає богоносною по благодаті, обожествлюється, освячується, стає новим творінням. П’ятидесятниця стала початком християнської святості, яка дарується всім, хто разом із Марією просить про дар Святого Духа і відкривається на Його дію. Щоби освятитися нам потрібно наслідувати Марію в Її послусі Божій волі та неустанно просити Її молитов за нас грішних. Тому просімо нашу небесну Матір, прославлену на цьому чудотворному місці, аби додавала нам сили завжди бути вірними Богові, покірними його святій волі, щоб навчила нас богопізнанню, яке виливається у молитву прослави: Величає душа моя Господа і дух мій радіє у Бозі Спасі моїм. Сьогодні наша проща пригадує нам, що ми подорожні на цій землі, зібрані у Церкві подорожуємо до Небесного Єрусалиму, до його вічної слави. Провідницею нашого земного життєвого паломництва є Пресвята Богородиця, яка вказує нам на Ісуса, як на Правдиву Дорогу Правду і Життя (Ів. 14, 6). Материнській опіці Пречистої Діви віддаю кожного з Вас тут присутніх, щоб ви могли з вірою пройти цей шлях земного паломництва, готові виконати все, чого буде очікувати від нас Господь. Нехай Божа Мати залишається з вами,  вашими родинами та з нашим народом й провадить нас до життя вічного. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!  Амінь. Слава Ісусу Христу!22 червня 2008 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Владика Ярослав Приріз дав інтерв'ю Ватиканському радіо

11 лютого 2008
Після завершення візиту «Ad limina Apostolorum» греко-католицьких єпископів з України, який тривав від 28 січня до 2 лютого 2008 року, владика Ярослав Приріз, ЧНІ, Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, дав інтерв’ю для Радіо Ватикану.Прослухати інтерв'ю в аудіо-форматі ви можете на вебсторінці  "Ватиканського радіо". Детальніше...

«Сповнити Божу волю – це мета мого життя» (інтерв’ю для часопису "Слово" напередодні єпископської хіротонії)

05 квітня 2006
- Преподобний отче Ярославе, розкажіть будь ласка коротко про свій шлях до священства. Що спонукало вас стати на шлях служіння Богові у переслідуваній Церкві?- Свій шлях до священства я б умовно розділив на два етапи. Перший етап розпочався ще у юному віці. До нашої родини часто приходили священики і служили святу Літургію, провадили катехитичні науки. Це дало мені змогу особисто з ними зустрічатися і спілкуватися. Під час підготовки до першої сповіді я висловив бажання стати священиком. Це бажання було ще зовсім незріле, можливо, навіть спонтанне. Священик, який готував мене до сповіді й пережив її зі мною сказав: «Сину, для того щоб бути добрим священиком, потрібно в тому наміренні багато молитися”. Його слова, щодо мого бажання, глибоко запали мені в душу. І з цього часу розпочалася моя духовна мандрівка до мети священства. Вже тоді молячись, я просив Божого благословення стати священиком Церкви, яка була переслідувана і „незаконна” у більшовицької влади.Подальші підтримування зв'язків зі священиками вже у зрілому віці надали мені можливість познайомитися ближче і глибше з підпільною УГКЦ. Визначальною була зустріч з отцями редемптористами, а саме ієрм. Миколаєм Куцем, ієрм. Володимиром Мицаком, ієрм. Михайлом Волошином, о. Степаном Яворським, та іншими. Ці отці розказали мені більше про переслідувану Церкву, про підпільну семінарію. Захопили мене своєю духовністю, простотою, душпастирською активністю, жертвенністю. Це породило в мені певний виклик, як бути далі. Перед мною постала дилема чи залишитися в стані мирянина, чи посвятити себе Богові, пошуку розп'ятої правди, так реальної в моєму народі. Треба було прийняти рішення. Важкість полягала у тому, що я не міг поділитися з своїми рідними, близькими мені людьми, які могли б мене вислухати, дати пораду. В той час особливу роль відіграли слова мого першого духівника і глибока застанова над тим, про що я молився протягом багатьох років. Спілкуючись з отцями редемптористами, а пізніше по їх рекомендації з Митрополитом Володимиром Стернюком, владикою Филимоном Курчабою, які для мене стали духовними батьками й учителями, я постановив стати семінаристом переслідуваної Церкви. Про це рішення мої батьки не повинні були знати у зв'язку з тим, що існувала свого роду заборона говорити про юридичну чи ієрархічну структуру Церкви.Якщо говорити про те, що спонукало мене стати священиком, то я б процитував слова Христові з Євангелії від Йоана 8, 32: „Пізнайте правду і правда визволить вас”. Коли я був юнаком, правда в нашому народі була переслідувана, вивезена на Сибір, розп'ята. Одне мені говори в школі, а інше мені говорили вдома, вчили читати між рядками, пізнавати те, про що не говорилося. І тому служіння правді, служіння Богові, для мене було особливим покликанням. Я вважав, що священик у своєму служінні може багато допомогти своєму поневоленому народові. Він може подати йому ключ до свободи, а тим ключем, однозначно, є Христос. Тому служіння священика є подати народові Христа, аби народ переживши Його воскресіння воскрес сам у духовному і національному сенсі.- Яку роль відіграли ваші батьки у вашому покликанні стати священиком?- Роль батьків у моєму покликані була засадничою, я б навіть сказав, фундаментальною. Адже завдяки їм я пізнав Бога, що згодом дало мені можливість виявити бажання служити Йому і прагнути до звершення мого бажання. Я свідомий того, що багато дітей були позбавлені зустрічі з Богом через страх батьків перед тодішнім режимом. Насамперед, я щиро вдячний батькам, що вони не позбавили мене цього великого дару, що вони практичним своїм життям проповідували мені свою віру в Бога.Пам'ятаю, що після моєї розмови з вищезгаданим священиком-сповідником, я підійшов до своєї матері і з радістю та захопленням сказав їй, що маю намір стати священиком. У відповідь вона обняла мене і, заплакавши, сказала: “Молися сину в цьому наміренні і я теж буду молитися” Це була свого роду підтримка мого ще зовсім раннього рішення. Будучи семінаристом, через певні обставини, я був змушеним зізнатися своїй матері, що я вже навчаюся у підпільній семінарії. Вона не намагалася переконати мене залишити навчання бо це небезпечно, а із зрозумінням вислухала і підтримала мене. Я глибоко вдячний їй за згоду з моїм рішенням.- Як віднеслися ваші батьки та рідні до вашого вступу до семінарії? Чи не боялися за вас?- Досить довгий час про моє навчання у підпільній семінарії не знали навіть мої батьки. Однак вони відчували певну зміну у моєму житті, виникали запитання де я так часто їжджу. Мама дізналася швидше про моє навчання, а батько і брати дізналися про це після дияконських свячень. Владики і отці, які були переслідувані, просили, щоб про це знало якомога менше людей. Це стосувалося не тільки кандидата до священства. Для прикладу, навіть не всі монахи Студити знали про те, що ієромонах Юліан Вороновський є владикою, пригадую коли ми приготовлялись до свячень Митрополит Володимир Стернюк сказав нам, що за ним дуже слідкують і нас буде святити інший владика. У день свячень прибув до нас владика Михаїл Сабрига, і сказав нам, що ми перші знаємо що він єпископ. В ті непевні часи, характерною ознакою була таємничість, конспірація. Багато моїх знайомих і родичів підозрювали, що щось тут не те. Дехто навіть насмілювався запитувати, чи я не є членом якоїсь секти, мовляв, поведінка твоя якась надто не така, як у всіх твоїх ровесників. Майже вся найближча родина дізналася про те, що я є священиком, коли бачили мене у фелоні за престолом на моїй першій Літургії, яку я служив у звичайній хаті у 1988 році. Думаю, що найбільше неспокою, болю і хвилювання зазнала моя мама, яка знала, що її син готується стати священиком переслідуваної Церкви. Пам'ятаю, як я їхав на підпільні відправи чи навчання ще до свячень, то вона проводжала мене словами „Не знаю сину чи побачу тебе знову.” Ці слова досить промовисто говорили про стан її душі.- Чи ставили ви перед собою якусь мету, коли вирішили стати священиком? Чи досягнули її?- Одинока мета, яка стояла переді мною - це з Божою поміччю приготуватися до того моменту, коли єпископ через своїх професорів покличе мене і запитає про готовність прийняти тайну Священства. Оскільки то були часи переслідування, ніхто не був певний чи зможемо ми дійти до того дня. Отже моєю метою було, щоб Господь допоміг мені гідно приготуватися через науку і духовне життя, прийняти цю Святу Тайну, а вже опісля цього гідно служити Богові і своєму народові будучи священиком на парафії, чи студентом на богословських студіях. Про це я молився і просив Бога, щоб Господь допоміг мені пережити ті труднощі і випробовування. Досягання цієї мети відбувається через щоденну клопітку працю.- Як ви вважаєте, на які напрямки душпастирства необхідно звернути духовенству найбільшу увагу у наш час?- Священнослужителі мають перш за все проповідувати Христа, Боже Царство і любов Божу до людей через літургійне життя і власну досконалість. Знаємо, що священик у своєму служінні представляє Христа. Подібно, як Христос прийшов у цей світ, аби відновити нас і подарувати нам через свої страждання, смерть і воскресіння, втрачену святість, так і кожен священик має ревно працювати над відновленням святості у доручених йому людях. Стараннями священика участь мирян у богослужіннях має бути більш активною, адже Євхаристійне сопричастя є початком і основою духовного зростання християн.Поза своєю літургійною діяльністю надзвичайно важливою є сьогодні місійна праця, неустанне голошення Доброї новини. Потрібно нам сьогодні йти до людей. В першу чергу до тих, хто не може прийти до храму, а саме до хворих, інвалідів, до забутих суспільством людей. Ми маємо постаратися зробити все можливе аби вони теж могли стати членами містичного Тіла Христового. Також потрібно йти до тих, хто ще не відчув потреби у спілкуванні з Богом і до тих, хто зневірився в цьому житті, з доброю новиною – пригадуючи, що Христос любить нас, шукає і чекає на нас. Проблема алкоголізму є досить гострою у наші дні. Важливим є зрозуміти, що ці люди перш за все потребують нашої допомоги і молитви. Важливою є праця з молоддю. Адже велика кількість дітей сьогодні позбавлені батьківської чи материнської опіки і виховання через відому причину – заробітчанство. На мою думку це є найбільш поширенні і важливі проблеми, над вирішенням яких варто працювати у кожній парафії. Хоча будь-яка інша добра ініціатива буде схвально прийнята єпархіальним урядом.- На які напрямки душпастирства ви, як єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії, звернете увагу передусім?- Я б хотів приділити особливу увагу наголошенню святості духовенства і мирян. Священнослужителі зобов'язанні до досконалості, тому що через дар священства у своєму служінні вони представляють самого Христа. Душпастир мав би бути духовним отцем до якого могла б приступити кожна людина. Дуже легко є відбудувати зруйновані храми, але значно важче є відновити в собі нерукотворний храм. Щоб відновити в собі храм Божий, людина має почути добру новину. Між почутим Божим словом і Євхаристією є той шлях, де людина мала б відновлювати своє життя, відповідати на пропоноване Боже слово, змінювати своє життя, ставати інакшою. Богослужіння – це є місце виховання християнина. Це є момент, коли переживається таїнственна зустріч Бога і людини її - преображення. Коли змінюється людина – змінюється суспільство, стає кращим, досконалішим.Іншими напрямками є проповідування Євангелія, душпастирство молоді, плекання і розвиток східної богословсько-літургійної традиції та старання про єдність Церкви. Також хочу звернути особливу увагу на приготування кандидатів до священства і в рамках цього дбати за єпархіальну семінарію, її науково-літературну базу, підготовку викладачів, професорів. Ще одна інституція, яка мала б мати постійний розвиток – це Катехитичний інститут, щоб якомога більше число мирян могло там навчатися.- Яке місце за рівнем розвитку займає Самбірсько-Дрогобицька єпархія серед єпархій УГКЦ? В чому переваги і недоліки?- Вважаю недоцільним є говорити про якесь місце у розвитку серед єпархій. Знаємо, що деякі єпархії існували з самого початку. Наша єпархія була створена 13 років тому, а деякі виникли зовсім недавно, наприклад, Стрийська єпархія. Тому, відповідно, вони мають різний ступінь розвитку. Можемо наголосити, що у нашій єпархії богословський вишкіл діє вже досить тривалий час і це є певною перевагою. Дрогобицький Катехитичний інститут був заснований 1994 року. За ці роки існування значна кількість людей отримала богословську освіту і одержала право працювати у школі чи на парафії. Це, однозначно, сприяло поширенні Євангельської правди. Духовна семінарія діє з 1996 року. Порівняно велика кількість семінаристів продовжили свої студії закордоном і здобувши вищі богословські ступені, тепер працюють у нашій єпархії. Маємо досить добрий викладацький потенціал, який можемо залучати для наукових праць і досліджень, що вкрай є потрібне нашій Церкві. В нашій Духовній семінарії навчалися вихідці з Росії і Білорусії. Декілька наших семінаристів поїхали служити до Казахстану і Сибіру. Виховавши цих семінаристів, ми змогли надати священиків потребуючим людям поза Україною.Впродовж всіх цих років непогано є розвинений молодіжний рух. Досить відомий дитячий хор „Відлуння”, в скарбниці якого є і міжнародні нагороди. Також маємо реалізовані деякі унікальні проекти у нашій єпархії. Наприклад, осередок „Назарет” був створений для праці з людьми залежними від алкоголю і наркотиків. Попри це все ми радо можемо переймати те, що успішно працює в інших єпархіях.- Чи ставите ви, як єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії, перед собою якісь цілі?- Сповнити Божу волю – це мета мого життя, у благодаті сповнити Його післанництво; бути добрим знаряддям у Божих руках, бути голосом Слова, розпізнавати Бога у знаках часу, готувати Йому „прямі стежки” до людського серця, щоб Господь возвеличився…Розмовляв Сергій ПАЛАМАРЧУК Джерело: часопис "Слово", № 3(28) с. 31-33 Детальніше...

«Кожен член монашої спільноти повинен стати людиною відповідно до Божого задуму» (інтерв'ю для офіційного сайту УГКЦ після завершення конференції монашества УГКЦ „Покликання і формація”)

15 вересня 2005
- Отче Ярославе, просимо Вас як керівника секретаріату Собору монашества УГКЦ пояснити, що таке Собор монашества і конференція монашества?- Собор монашества УГКЦ є реалізацією заклику Блаженнішого Патріарха Любомира та Синоду Єпископів до оживлення духовного життя і місії монаших спільнот у нашій Церкві. Після виходу нашої Церкви з підпілля, монаші спільноти відразу розпочали відбудовувати свої зруйновані монастирі, тобто створювати умови для свого відродження і розвитку. На мою думку, цей період тривав до 2000 року.Тепер Блаженніший Любомир разом зі Синодом єпископів УГКЦ в дусі Вселенської Церкви звернулися до монашества із закликом до духовного оновлення і кращого згуртування. У нашій Церкві є різні чернечі спільноти: вони відрізняються зокрема за кількістю членів. На зустрічі Рад вищих настоятелів Блаженніший Любомир запропонував започаткувати проект спільних зустрічей чернецтва. Це було втілено у формуванні вищих монаших рад чоловічих та жіночих монастирів. Блаженніший також створив Патріаршу комісію у справах монашества, яка виконує роль посередника між Блаженнішим і радами вищих настоятелів чернецтва.Цей Собор монашества є першим в історії нашої Церкви. Собор монашества Української Греко-Католицької Церкви – це зібрання представників усіх чернечих інститутів УГКЦ, метою якого є збереження та оновлення духовної, літургійної та богословської спадщини, координація апостольської діяльності, вироблення спільної стратегії формації, обмін інформацією, а також розв'язання інших важливих питань. Собор виконує дорадчу функцію при Главі УГКЦ та Синоді Єпископів щодо співпраці з чернечими інститутами, насамперед щодо організації апостольської діяльності. Він приймає рішення, які, шануючи автономію кожного чернечого інституту, підкреслюють їхню солідарність у справах загального добра. Діяльність Собору визначають загальне та партикулярне право УГКЦ, рішення рад вищих настоятелів чинів і згромаджень УГКЦ, статут і прийнятий відповідно до статуту регламент. Собор скликають на основі письмового декрету motu proprio Глави УГКЦ (часто на пропозицію рад вищих настоятелів).Програма Конференції монашества і Собору монашества становить одне ціле. Мета конференції – представити, розкрити та підготувати тематику для Собору монашества. На сесіях Собору доповідачі розвивають представлені теми у світлі учительського уряду Церкви, науки Отців Церкви і традиції Помісної Церкви, а після того делегати Собору від монаших спільнот додатково їх дискутують. Результатом роботи членів Собору є документ (обговорений попередньо в монаших спільнотах), який відтак надсилають Баженнішому Любомирові (він повинен його представити на Синоді єпископів). Цей документ набирає юридичної сили після затвердження на Синоді і проголошення Главою Церкви. Своїм декретом про скликання Собору Глава УГКЦ визначає його тему, місце та час проведення. Блаженніший та єпископи беруть безпосередню участь в роботі Собору, наголошуючи на тих питаннях, які вони вважають першочерговими. Саме це відбулося на першій сесії Собору монашества нашої Церкви: Блаженніший Любомир звернувся до монашества з питаннями "хто ми є?" і "де ми є?". (Йшлося про те, що монашество має усвідомити свою ідентичність, тобто ким воно сьогодні, і зрозуміти своє посланництво.)- Ви сказали, що Собор монашества відбувається вперше в історії нашої Церкви. Чи відомо Вам про якісь аналоги соборів монашества в історії Вселенської Церкви?- Наскільки мені відомо, чогось подібного ще не було. УКатолицькій Церкві проходять різні конференції чернецтва, зібрання вищих настоятелів чинів та згромаджень, крім того, на Синоди Єпископів та Собори Церкви часто запрошують вищих настоятелів. Зібрання монашества на Соборі відбувається вперше і у Вселенській Церкві загалом, і в нашій зокрема.- Ви є учасником конференцій та Собору від 2003 року. Як відомо, Собор монашества УГКЦ завершиться аж у 2008 році. Чому так довго він триватиме?- Собор є тривалим процесом, оскільки після закінчення конференції монаші спільноти обговорюють порушені теми та випрацьовують свої програми на наступну сесію Собору. Наприклад, перша сесія Собору монашества "Ідентичність монашого покликання і служіння" мала на меті відкрити біблійно-богословське розуміння ідентичності східного монашества, відображення її в історії Церкви, виховання в контексті богослужіння та вияву у щоденному житті. На цій сесії доповідачі немовби накреслили ікону монашої ідентичності, в основу якої лягли певні традиційні лінії, а саме: таїнство Пресвятої Тройці, таїнство воплочення Сина Божого та Його земної присутності, проповідування та спасаючих діянь, таїнство Церкви як містичного Тіла Христового. Після цієї сесії по монаших спільнотах було проведено цілу низку реколекцій. Це означає, що упродовж року люди раз-у-раз зверталися до цієї тематики і глибше вивчали її на спільних зустрічах і конференціях. Я вважаю, що це дало можливість чернечим спільнотам – і кожній зокрема, і в сопричасті з іншими – відкривати своє покликання і служіння, відповідати на нагальні потреби часу та формувати богословську думку нашої помісної Церкви,- Цьогорічна конференція мала назву "Покликання і формація". Чому були обрані саме ці дві теми?- Перша сесія Собору монашества мала завдання накреслити основні лінії ікони монашої ідентичності, які базувалися на трьох основних темах (монаша ідентичність, заснована в Пресвятій Трійці; монаша ідентичність, сформована в Христі; монаша ідентичність, що виявляється в Церкві через Святого Духа). Для того, щоб наповнити цю ікону барвами, треба було звернутися до її практичного змісту.Зважаючи на це, ми поставили перед собою завдання розглянути питання виховання монаха, відкрити його ідентичність. Для цього потрібно було осмислити фундаментальні аспекти процесу виховання богопосвячених осіб у світлі вчительського уряду Церкви та історичного досвіду східного монашества, застановитися над різними вимірами виховного процесу: загальнолюдським, інтелектуальним, спільнотним, апостольським, а також над соціальними аспектами формування покликання. Питання формації є сьогодні одним із пріоритетних для інститутів богопосвяченого життя. Підготовчі документи Синоду Єпископів, присвячені богопосвяченому життю, виразно наголошують на важливості виховання монашества. Ця думка звучить також і в директивах чернечої формації, про це свідчить історія монашества: воно було найсильнішим тоді, коли в нього були сильні вчителі подвижницького життя, здатні привести людину до її особистої злуки з Христом, до преображення у Христі (що і є метою формаційного процесу).Мету формації можна осягнути лише тоді, коли в її основі буде повернення до Христа. Формація повинна спиратися не стільки на новітні педагогічні і психологічні підходи, скільки на духовність. Сила оновлення – у Христі і в Його Євангелії. Осердя формації – це євангелізація життя, тобто зусилля, спрямовані на те, щоб Євангеліє у його найрадикальнішому вияві стало першим і єдиним критерієм монашого життя.Відтак мусимо переосмислити і переглянути своє уявлення про формацію. Насамперед конче потрібно змінити своє ставлення до неї, усвідомити реальну важливість цього процесу, і це усвідомлення має бути у всіх членів монаших спільнот. Не достатньо змінити формаційні структури, опрацювати нові навчальні плани та підготувати людей. Передусім треба плекати дух формації: кожен член спільноти повинен розуміти, що він є в монастирі для того, щоб стати людиною відповідно до Божого задуму. Тому належить створювати у спільнотах таку атмосферу, яка б спонукала до праці над собою, до безперервного поступу. Формація буде плідною лише тоді, коли стане щоденним досвідом, способом життя аж до його звершення. Саме тому тема формації стала центральною на цій конференції і буде такою на наступній сесії Собору.Відсутність формації або її неефективність унеможливлюють особисту посвяту Богові. Тому вона мусить бути першим і найважливішим завданням кожного чину та згромадження. Однак слід усвідомлювати й те, що у формації немає готових рецептів. Це зустріч двох осіб, людини і Бога, а тому у своїй найглибшій сутності вона завжди буде таїнством, яке слід оточити молитвою і довір'ям до Божого Провидіння.- Які ще події мають відбутися в рамках Собору монашества УГКЦ?- Наступним етапом нашої діяльності буде друга сесія Собору монашества 2006 року. З першої конференції та першої сесії Собору монашества ми маємо друковані матеріали, які поширюємо серед наших спільнот. Найближчим часом вийдуть друком матеріали також другої конференції, що дасть нагоду для їх ширшого вивчення у монаших спільнотах. Матеріали на тему виховання будуть мати практичне застосування на різних етапах монашої формації. Вважаю, що вони будуть корисні як для вихователів, так і для осіб, які розпізнають дорогу богопосвяченого життя. Тему виховання (роль настоятеля в процесі виховання, духовний провід монаших осіб, різні етапи монашої формації) буде обговорено і на другій сесії Собору монашества. Актуальним є також питання професійної підготовки вихователів та богословська освіта монашества.Наступна, третя, конференцію і третя сесію Собору монашества буде присвячена посланництву, тобто душпастирству. Отже, поглянувши на концепцію конференцій та сесій Собору монашества, побачимо, що вона має літургійно-богословський вимір:Проскомидія : « Жертвоприношення для Господа і Церкви»(історичний та біблійно-богословський вимір монашої ідентичності).Анамнез: «Спомин – повернення до Святого Письма та передання – щоб іти вперед»Особисте преображення у Христа - подвижництво від образу до подоби Божої, що реалізується через фундаментальні аспекти процесу виховання богопосвяченої особи у світлі вчительського уряду Церкви та історичного досвіду східного монашества.Епіклеза: «Послаництво та служіння - між спомином та очікуванням».Розмовляв о. Ігор Яців Джерело: сайт УГКЦ   Детальніше...
<< Початок < Попередня 11 12 13 14 15 16 17 18 19 Наступна > Кінець >>
Сторінка 19 з 19
^ Догори