SDE
Ярослав Приріз

Проповідь владики Ярослава (Приріза) під час загальноєпархіяльної прощі до с. Зарваниця

07 липня 2007
Слава Ісусу Христу!Всечесніші отці, дорогі брати і сестри!Перш за все, дозвольте мені виразити свою радість та привітати всіх вас, що прибули до цього чудотворного місця – Зарваниці, щоб поклонитися і прославити нашу Небесну матір – Пресвяту  Богородицю. Кожен із нас приніс до Неї якесь своє особливе прохання і надію, але всі ми маємо для Марії один спільний дар – нашу любов і вдячність за її заступництво і покров.Наша проща відбувається у той час, коли Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після свого вознесення на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Марія, яка впродовж всього свого життя, від першої його хвилини досвідчувала дію Святого Духа. Через Неї – свою  Невісту і свій Храм Господь освячує і дарує радість іншим людям. Підтвердження цієї істини можемо знайти у Святому Письмі. Після Благовіщення, що – стало особистою П’ятидесятницею у житті Марії, вона поспішає в гірську околицю в місто Юди, ввійшовши в дім Захарії,  вітає Єлизавету. І як почула Єлизавета привіт Марії, здригнулася дитина  в її лоні і  Єлизавета сповнилася Святим Духом. (Лк. 1, 39-40). Християнське Передання від самих початків бачить у цій події сповнення слів ангела про Йоана Предтечу, промовлених до його батька Захарії: „Бо він буде великий перед Господом і сповниться Духом Святим вже з лона матері Своєї” (Лк. 1, 15). Освячення і зшестя Святого Духа на Йоана Христителя пов’язане з присутністю Марії. Сущий в її лоні Христос очищує, дає Духа і радість. Цим Духом наповнюється після привітання Марії також Єлизавета. Отже, як бачимо в домі Захарії відбулося справжнє зшестя Святого Духа. Розповідь про відвідини Пресвятою Богородицею своєї родички Єлизавети містить в собі одну з радісних новин християнства. Дух Святий освячує і просвічує через Марію Єлизавету для цього достатньо одного її слова, її привітання. Освячення Йоана і Єлизавети це не одноразова подія, вона повторяється завжди, навіть і в нашому житті, якщо ми захочемо прийняти Марію до свого дому, до свого життя, так як це зробила Єлизавета, так як це зробив Йоан Богослов. В іншому місці Святого Письма ми бачимо Марію, яка разом з Христовими апостолами після Його вознесення на небо перебуває на молитві в сіонській горниці. В Апостольських діяннях про це читаємо: „Тоді вони повернулися в Єрусалим, з гори, що зветься Оливною ...і всі вони пильно і однодушно перебували на молитві разом з Марією, Матір’ю Ісуса, та з його братами (Ді.1, 12-14).  Своєю молитвою вона випрошує у Сина дар П’ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом з Матір’ю Ісуса. Образ Церкви, яка молиться разом з Марією підкреслює першість і виняткове значення молитви. Після того як учні Христові розстались із своїм Учителем на Оливній горі, вони не розпочали апостольської діяльності відразу, але пішли молитися в закритій горниці, очікуючи дарування Святого Духа, зберігаючи заповідь Господню: залишатися в Єрусалимі, поки не зодягнуться силою з висоти. Як бачимо, молитва перш за все, вона найважливіша! Так само було і в житті Ісуса. Його месіанському служінню передували молитва і дар Святого Духа. Євангелист Лука оповідає: „Коли Ісус, охристившись молився, відкрилося небо і Святий Дух у тілесному вигляді, немов голуб, зійшов на нього” (Лк. 3, 21-22). Першість молитви – це євангельський закон, якого навчилися і який зберігали також Христові апостоли і саме тому після Його вознесення, вони не почали відразу діяти, проповідувати, а пішли молитися. Наслідком цієї молитви стало те, що Дух з шумом відкрив двері горниці і тоді  Його силою і благодаттю розпочались великі діла ранньої апостольської Церкви – свідчення, проповідь, навернення народів. Це чудовий урок для нас! Якщо діяльність буде стояти на першому місці, а молитва, усамітнення десь на самому кінці, то плоди нашої праці будуть дуже бідними. Молитва Церкви в сіонській горниці має кілька особливостей, що вказують на те, якою повинна бути справжня молитва. Перша властивість цієї молитви полягає утому, що вона є однодушною. Ця умова залишається актуальною завжди, а особливо у наш час роз’єднання і ворожнечі. Апостольська Церква була міцною та успішною у проповіді Євангелія тому, що мала Духа єдності, однодушності. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить для того, щоб усунути з наших родин, з наших парафіяльних спільнот, з Церкви поділи, ворожнечу і непорозуміння. Христос перед своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для своєї Церкви „Щоби всі було одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані (Ів. 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою  нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити.Ми бачили, що молитва апостольської спільноти, об’єднаної довкола Марії була пильною і тривалою. Це аж ніяк не був хвилевий душевний порив, але терпеливе, молитовне очікування, яке потребувало самовіддачі і мужності в подоланні різноманітних перешкод. Цією молитвою були охоплені не тільки їхні серця, але і воля. Тут маємо перед собою приклад настійливої молитви, якої нелегко навчитися.  Як часто ми розчаровуємося, зневірюємося, коли не отримуємо відразу того, про що просимо у своїх молитвах? Іншою трудністю є також те, що ми не завжди знаємо про що просити, деколи бажаємо для себе того, що не є корисним для нашого спасіння і вічності.  Апостоли просили дару Святого Духа. До цього прохання заохочує Спаситель також і нас, запевняючи, що Отець дасть Святого Духа тим, що у нього просять (Лк. 11, 13). Дар святого Духа – це найбільший з усіх дарів, тому саме про нього належить  перш за все благати Бога. Разом і з Святим Духом прийде до нас любов, радість, терпеливість, мир, доброта, милосердя, лагідність.І ще на одну властивість молитви я б бажав звернути вашу увагу. А саме: молитися слід з Марією, адже вона Мати Церкви. Присутність Пресвятої Богородиці, її голос, її молитва очищують, освячують, приносять Святого Духа. Просімо Марію, щоби була разом з нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви і донесла їх Синові своєму і Богові нашому, щоб Він спас задля неї душі наші. Богородиця, яка колись з апостолами молилася про дар Святого Духа для Церкви, молиться про Його прихід також сьогодні, разом з нами. І тому, якщо ми хочемо пережити та досвідчити радість цієї спасенної події, благаймо разом з Нею: Царю небесний, прийди і вселися в нас!Нехай ця проща та наша молитва до Богородиці і з Богородицею допоможе нам достойно приготуватися до празника Святої П’ятидесятниці та стати причасниками благодатних дарів Пресвятого Духа. Бажаю всім вам повернутися з цього святого місця духовно оновленими, збагаченими відчуттям материнської любові Пресвятої Діви Марії, до якої лине щира молитва із наших сердець – Радуйся, кивоте, Святим Духом позолочений. 7 липня 2007 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Слово на урочистій академії з нагоди ювілеї 200-ліття кафедрального храму Пресвятої Трійці м. Дрогобича

16 червня 2008
Церква і духовно-національне відродження українського народуСлава Ісусу Христу!Преосвященніший Владико, всесвітліші отці Дорогі в Христі брати і сестри!Празник П’ятидесятниці. Який у ці дні святкуємо є днем народження Церкви. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів творить з цієї спільноти Церкву та дає «силу велику», щоб благовістити Євангеліє Христа по всьому світу. Успішність цієї місії тісно пов’язана з даром говорити різними мовами. Прочани із різних частин світу, які були на той час у Єрусалимі дивувалися: як то кожен із них може чути свою власну мову? Цей дар П’ятидесятниці свідчить про освячення кожної національної культури, яку християнство не руйнує, але освячує та збагачує ідеалами Христової Нагірної проповіді.Українці – це народ з древньою християнською тисячолітньою культурою, яку святіший отець Іван Павло ІІ у часі свого візиту на Україну в червні 2001 року назвав «культурою богоносною». Наш народ завжди зберігав релігійне, за своїм характером, ставлення до життя в його різних проявах та до своєї історії. Тисяча років християнського досвіду глибинно защепив українцям повагу до гідності кожної людини, а також милосердне ставлення до інших. Повага до гідності розвивала почуття особистої свободи, а милосердя – гостинність і співчуття, особливо до покривджених і знедолених.Комуністичний режим ставив за мету, викорінення християнських цінностей української національної культури в нашому народі. Замість них пропонувалася жахлива система брехні, насильства і сваволі. Безперечно, загибель тоталітарного режиму була викликана причинами політичного, економічного та соціального порядку. Але на те була і глибша причина етнічної, антропологічної та духовної природи. Принципова помилка більшовизму мала  антропологічний характер і полягає у зведені людини до чогось виключно матеріального. Ця неадекватна антропологія поклала початок політичній та економічній дійсності, несправедливість та нелюдяність якої неминуче прирекли її на загибель.Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Аналіз історії нашої Церкви приводить нас до висновків, які надзвичайно важко заперечити чи проігнорувати. Наша Церква викликала пробудження національної свідомості українців, стала на захист української мови як найважливішої національної ознаки, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави Без жодних вагань можна ствердити, що вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та поселеннях. Тому й не здолали її, хоч такі спроби були не тільки в останньому двадцятому столітті, але впродовж всього часу її існування.В теперішній ситуації Церква вбачає свою місію в тому, щоб  заповнити духовну порожнечу спричинену довголітнім пануванням атеїстичної, матеріалістичної ідеології та стати справжнім духовним провідником нашого суспільства. Свою роль вона бачить в утвердженні гідності людини та в боротьбі з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Наша Церква не тільки цікавиться різними проявами національно-громадського життя, а й заохочує своїх вірних до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Тут варто згадати рішення та ініціативи Синоду єпископів УГКЦ, пастирські звернення та послання Глави нашої Церкви Блаженнішого Патріарха Любомира відносно тих чи інших соціальних проблем. І це не дивно, бо ще митрополит Андрей у своєму пастирському посланні «Як будувати рідну  хату» зазначав, що Церква завжди відіграватиме важливу роль у будівництві Батьківщини, оскільки немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, на переконання Великого Митрополита, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Церква вчить любити рідний народ та його самобутню культуру.  В одному із своїх листів до мами слуга Божий Андрей пише: Моя кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне і моральне нищення чужих мовою і вірою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, без керми і вітрил зміг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну”.Церква, дбаючи про розвиток національного  буття українського народу та його добробут, вказує на необхідні для цього умови та повчає нас словами великого Пастиря митрополита Андрея Шептицького, які є надзвичайно актуальними в теперішній ситуації різноманітних політичних протистоянь: «Усі, хто почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а мурашиною працею, залізними зусиллями і трудами других”.Сьогодні, коли святкуємо ювілей нашого кафедрального храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається не тільки духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але і  школою українського патріотизму та національної свідомості. Тут вчилися і вчаться любити свій народ, для нього віддано працювати, плекаючи свою національну гідність та ідентичність. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці дарує нам натхнення для ревного служіння у Його Церкві, щоб славилося пресвяте Його ім’я в нашому народі. 16 червня 2008 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Привітальне слово владики Ярослава (Приріза) під час відкриття навчального року у Дрогобицькій Духовній Семінарії

03 вересня 2007
Слава Ісусу Христу!Дорогий отче Ректоре!Дорогі викладачі, брати і сестри в Христі!Дорогі студенти.Перш за все сердечно вітаю і поздоровляю вас і складаю найщиріші побажання щедрих Божих ласк і благословення та успіхів на шляху реалізації Ваших благородних намірів. Вітаю також тих, хто вже, маючи певний досвід навчання та духовної формації, розпочинає свій черговий рік студій.У цей святковий для викладачів, студентів та їх батьків день пропоную застановитись над подією з життя Ісуса Христа, розказаною євангелистом Лукою (Лк.5, 1 - 11). Йдеться про той момент, коли Ісус на початку своєї земної проповіді прийшов на берег Генезаретського озера, щоб навчати. У певний момент він каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Бачимо, що праця рибалок була марною, коли вони трудились самостійно. Але, коли вони почали працювати на заклик Господа, незважаючи на всі несприятливі обставини, вони вловили стільки, що не могли вмістити. Так стається і в нашому житті. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми нервуємо... Можливо, варто задуматись, чи наше заняття благословенне Богом? І навпаки, коли починаємо працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, результат її перевищить наші найбільші очікування – євангельський „човен”. Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Протягом усього нашого життя всі ми - викладачі і студенти, єпископи і миряни, керівники і підлеглі - повинні слідувати слову Христа: „Поступи во глибину!”Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина радикалізму, глибина отриманого дару покликання і харизми. Іншими словами, все те, чим ми займаємось, повинні робити це відповідально і ґрунтовно. У нашому випадку, дорогі викладачі і студенти, це означає відповідально і ґрунтовно вчити і навчатись. Якщо придивитись уважно, то вже на прикладі нашого щоденного життя побачимо, що поверховість властива людям страху: їх задовільняє лише те, що лежить у житті на поверхні. Звичайно, таким чином легше жити, але так ми не розвиваємо Богом дані нам таланти, а зі страху перед трудностями, пов’язаними з працею над ними, закопуємо їх у землю (Мт. 25, 25). А це – злочин перед Богом, людьми і нами самими. Перед Богом, бо ми не виконуємо Божу волю. Перед людьми, бо своєю відданою працею могли б принести велику користь суспільству (при цій нагоді запитаймо себе, чи не тому у нас сьогодні така ситуація у державі, бо ми просто тільки мінімалістично виконуємо (і це в кращому випадку) букву закону, а не проявляємо якусь ініціативу?). Поверховість – це злочин і перед нами самими, бо ми „не поступаємо у глибину” себе, не відкриваємо у собі того, що є у нас божественне і людське; ми не розвиваємось, а деградуємо. Отож, якщо ми носимо в собі прагнення бути людьми віри в повному значенні цього слова – а це, без сумніву, так – то нам потрібна глибина, особливо сьогодні.Що ж для вас, майбутніх богословів, означає „поступати во глибину”? Не помилюсь, коли скажу, що добре виконати цей заклик Христа для вас є особливо важливим завданням. Бо якщо інші професії-покликання займаються матеріальними речами (робітники), тілом (лікарі), душею (вчителі), то священики і богослови працюють у сфері духа. А це дуже відповідально, бо помилки тут фатальні не тільки для життя і благополуччя, але й для існування і спасіння. Нам потрібно добре усвідомити, що наше покликання-професія є так відмінною від усіх інших, як відмінними між собою є матеріальний і духовний світ. Для нас у нашій праці замало тільки добре володіти історично-критичним методом, щоб досліджувати певні правди віри; нам недостатньо тільки відмінно знати закони логіки, щоб їх доказувати. У сфері духовного „2+2” не завжди дорівнює „4”, бо тайна Єдиного Троїчного Бога, у „глибину” якої намагається „поступити” людський дух, є незбагненим парадоксом і, як сказав один святий отець Церкви, „хрестом, на якому розпинається людський розум”. Саме тому богословам недостатньо тільки читати біблійні чи святоотцівські тексти і вивчати напам’ять певні істини. Тут найважливіше мати живий досвід спілкування з Богом. Намагаймось поєднювати читання і навчання богослов’я зі слуханням Божого слова на молитві і церковних богослужіннях. Вони й є отою справжньою глибиною, на яку Господь закликає нас поступати. Там ми й вловимо багато корисного і цінного для нас. Самостійне, без Господа, вивчення текстів ні до чого нас не приведе, як і марною була праця рибалок без допомоги Ісуса Христа. Як каже псалмоспівець, „коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому! Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!” (Пс.126,1).Проте це не означає, що богослов не повинен розвивати, поглиблювати свої інтелектуальні знання. Один великий отець Церкви сказав, що „Святий Дух робить з вченої людини богослова”. Тому ми покликані, довірившись вести себе Богові, і самі досліджувати Святе письмо, традицію і літургію Церкви, де зібраний досвід особистого богоспілкування інших людей. Особливо важливим для вас, богословів Церкви Київської традиції, є досліджувати наших „святих отців”, богослужіння, канонічне право... Це також означає сповнювати Господні слова і „поступати во глибину”. Думаю, що кожен з нас тут присутніх усвідомлює всю потребу і важливість цього. Зводячи докупи два елементи, про які ми говорили – допомогу Бога і людські зусилля, ми розуміємо, що праця кожного богослова (і, загалом, кожної людини) повинна бути синергійною. Для богословів „поступати во глибину” означає переходити від знання про Бога, яке ми отримуємо з книг, під час лекцій, до знання Бога, яке здобувається у особистому досвіді. Це ніщо інше, як застосування і апробація на власному житті того, про що ми дізнались з книг. Цим шляхом кожен з нас повинен проходити з великою покорою, усвідомлюючи, що це не ми пізнаємо чи вчимо когось мудрості, а Премудрість Божа зростає всередині нас.Думаю, що для кожного з нас, студентів і семінаристів, викладачів і вихователів, священиків і єпископів, є актуальним заклик Христа „поступити на глибину”. Але щоб знати, як це робити, треба цього мистецтва вчитися: тут конче потрібні вчителі та знавці глибини, які могли б виводити на неї інших так, щоб вони не стали її жертвами. Треба знати її таємниці і небезпеки, адже вона може й загубити того, хто заблукає. Звідси стає зрозуміло, яка велика роль покладена на вас, дорогі настоятелі, викладачі, префекти, духівники. Вам доручена відповідальна роль - вести оцих молодих студентів „на глибину” як човен. Це – ваше покликання-професія, і ви повинні робити це відповідально. Думаю, що зайвим є нагадувати про те, що ви повинні бути взірцем для своїх студентів, взірцем як з наукової, так і з духовної точки зору. Добрий вчитель – це той, який вміє заохотити до навчання, викликати в студента бажання стати таким як він, виховати студента кращого від себе. Тому закликаю вас, студенти і викладачі, черговий раз цього 2006 - 2007 навчального року „поступити во глибину” – реалізувати своє Боже покликання і покладені на вас очікування. Лише глибина є тим місцем, де можна утішатися багатою ловитвою. Бажаю вам з Божою допомогою у цьому році винести якнайбільший улов.3 вересня 2007 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Проповідь владики Ярослава (Приріза) на празник Успення Пресвятої Богородиці у м. Самборі

28 серпня 2007
“Величаємо Тебе, Пренепорочна Мати Христа Бога нашогоі звеличуємо Твоє всеславне Успення”(Величання Утрені).В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та Всечесніші Отці!Дорогі у Христі брати та сестри!Сьогодні Свята Церква святкує день Успення Божої Матері, пам’ять останнього чуда в Її туземному житті.  День смерті Пресвятої Богородиці називається в нашій Церкві Успінням, бо її тіло після смерті не зазнало тління, але одразу з душею було взяте до неба. Не маємо історичних даних, як довго Божа Мати ще перебувала на землі після Христового Вознесіння, ані коли, де і як Вона померла, бо про це у Євангелії нічого не згадано. Основу празника Успіння творять священна традиція Церкви від апостольських часів, апокрифічні книги, постійна віра та однозгідна думка Святих Отців і Вчителів Церкви першого тисячоліття християнства. Успіння це увіковічений день пам’яті Її туземного життя, це день Її тріумфу і прослави Царицею Неба і Землі.В день свого чудесного Успення Божа Мати зібрала біля себе Христових апостолів і учнів, так і сьогодні вона зібрала всіх нас, своїх дітей, щоб вислухати і прийняти наші щирі молитви, підтримати й обнадіяти наше паломницьке життя, і як добра Мати, обдарувати нас своїми щедрими дарами.Літургійне почитання Пресвятої Богородиці у традиціях нашої Церкви звертає нашу увагу на три важливі моменти. Найперше - це Богоматеринство, найважніша благодать Пречистої Діви Марії, що робить Її “чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів”. Кожного разу, коли ми збираємось у храмі, перед нашими очима на іконостасі маємо ікону Марії, яка тримає на руках маленького Ісуса. Такі ж ікони стоять по наших домівках. Ця ікона дуже богословська. У поясненнях цієї ікони читаємо, що центральною фігурою тут є Христос. Хоч Він і маленький, проте Марія схиляється до Нього. Це нам нагадує, що Марію не можна уявити окремо, без Христа. Сенс її життя полягає у Христі. Адже у світі було, є і буде багато Марій, проте тільки одна з них – Богородиця, бо вона настільки полюбила Бога і була йому послушна протягом, Свого Життя, що Він удостоїв її стати Його Матір’ю у тілі.Задумаймося, як ми найчастіше називаємо Матір Ісуса у нашій церковній традиції, у нашому народі? – Мати Божа! Богородиця. Та, котра породила Бога! Це ім’я ми вживаємо і на богослужіннях, і в особистій молитві. „Богородиця” - щось більше, ніж ім'я або хвалебне величання. Це Її догматичне визначення в одному слові. Чи задумувались ми, що таким чином ми виражаємо древню віру Вселенської й Апостольської Церкви?Євангелія називає Марію „Матір’ю Ісуса”. (пор. Йо.2,1;19,25; МТ.13,55). Ще перед народженням з Неї Сина Божого під натхненням Святого Духа Єлизавета називає Її: „Матір Господа мого” – слова, які ми читаємо під час Євангелій наших Богородичних Молебнів. Цю євангельську віру в те, що Марія породила в тілі Бога, урочисто проголосив Вселенський Собор у м. Ефесі у 431 р. і вона міцно живе у серцях народу Божого, який, усвідомлюючи її велику місію, не перестає звертатися до неї у молитвах, благаючи заступництва і допомоги.Друга прикмета Богоматері - це Її особиста святість. Наші богослужіння величають Її як: “пресвяту, пречисту, преблагословенну і пренепорочну приснодіву”. Завдяки молитві Марії, Господь споглянув на неї і вона стала Богородицею. Але завдяки молитві вона також стала святою. І не просто святою, а зразком святості для всіх людей. Тих, хто своїм життям наблизився до Бога, Церква називає святими, а Марію вона називає Пресвятою, тобто найбільшою святою. Що ж означає бути святим? Знову ж таки, погляньмо на це на прикладі Богородиці. Вона свята, бо завжди своїм життям звернена до Бога. Вона свята, бо завжди слухає Христа і перебуває близько біля Нього! Вона свята, бо молиться! І завдяки такому способу життя повністю відданому Богові, Богородиця удостоєна Ним особливого переходу від життя земного до життя небесного. Смерть тієї, що породила Бога, не є трагічним моментом, як це стається для всіх людей. Протягом свого життя Марія не належала законам природи, які кажуть, що все, що народилось, мусить вмерти. Ось чому у стихирах сьогоднішнього свята говориться: „У тобі, Непорочна Діво, долаються всі закони природи. Бо в народженні перемагає дівоцтво, а у смерті – життя. Після народження ти залишаєшся Дівою, а після смерті – жива...”. Кінець земного життя Марії є надзвичайний. Церква називає його не смертю, а успенням. У стихирах сьогоднішнього свята постійно підкреслюється, що Марія перемогла закони природи. Смерть для неї стає переходом до Вічного і безсмертного життя: „О Предивне чудо! Джерело Життя покладається у гріб і гріб стає драбиною до неба”.Але життя Марії – це не щось, чим ми повинні захоплюватись в час великих Марійських свят, як, наприклад, оце – Успіння. Це – приклад, який ми повинні наслідувати. Марія стала родичкою Бога. Але чи задумувались ми коли-небудь, що ми також є родичами Бога? Ми зодягнулись у Христа у нашому Хрещенні („Ви, що у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися”). Запитаймо себе: чи наш зв’язок з Богом є справжнім і реальним та визначає все наше життя? Ми зодягнулись у Христа, але чи хтось, дивлячись на нас, впізнає у нас Христа? Чи ми, подібно як Марія дві тисячі років тому, являємо світові Христа сьогодні? Задумаймось дорогі брати і сестри над цим. Марія своїм життям показує нам і вчить нас про важливість молитви – тільки завдяки молитві можна зробити справді щось важливе для світу – явити йому Бога. Щоб наші вчинки, наше навчання, робота були плідними і приносили нам користь, їх слід переплітати з молитвою. Цю мудрість добре засвоїв наш народ. Згадаймо традицію вітати того, що працює: „Дай Боже щастя!”. Тільки з Божою допомогою можна досягти чогось справді великого.І третій момент - це особливе заступництво Божої Матері за нас, грішних, Її постійна опіка і неустанний покров. Переставившись з душею і тілом до неба, Пречиста Діва не забуває про нас. Вона безнастанно випрошує ласки і благословення для цілого людського роду. Із вдячності за цю постійну опіку ми возвеличуємо Її у день  свята такими словами кондака: “В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання, гріб і умертвіння не втримали: бо як Матір життя до життя переставив Той, хто вселився в утробу приснодівственну”. Ця третя риса особи Богоматері, Її заступництво, стала, мабуть, однією з основних причин безмежної любові до Неї християн усього світу. Вже на самих початках християнства в Україні, Київська Церква Володимирового хрещення виявила себе як Церква Пресвятої Богородиці. Відразу після хрещення Русі-України Святий Володимир Великий збудував у Києві першу муровану церкву Успення Пресвятої Богородиці і на її будову та утримання призначив десятину своїх прибутків, тому ця церква називалась ще й Десятинною. Князь Ярослав Мудрий, розгромивши в 1036 році войовничі орди печенігів в подяку за перемогу збудував у столиці Собор Святої Софії (Премудрості Божої), а над Золотими воротами - храм Благовіщення Пресвятої Богородиці. У тому храмі через рік князь Ярослав віддав увесь український народ під Покров Божої Матері.Пресвяту Богородицю завжди любив і з особливою набожністю вшановував наш український люд. Саме в таку пору, після жнив, ішли тисячі прочан до відпустових Богородичних місць, бо Вона є таємними вратами до Божого Царства, які від¬криваються навіть тоді, коли, здавалось би, немає виходу. Бо Вона, куточок дитинства, куди любить повертатися людина, що постаріла через свої гріхи! Яка премудра любов Отця, Який, аби не настрахати грішну людину, приховує Свою спра¬ведливість за ніжністю Пресвятої Богоматері! Коли людині гріх або сором роблять начебто неможливим звертання до Бога - Отця, все ж таки залишається мо¬литва і це молитва до Богородиці, яку називають богослови «запасною молитвою», і кожна людина може її прошепотіти тоді, коли вона відчуває себе негідною і нездатною прийти до Бога Отця проказати Отче наш.Нехай і сьогодні, Пресвята Богородиця, у день свого Успення, як дорогоцінне миро прийме наші молитви і завжди супроводжує нас, як “незахідна зоря” на наших життєвих дорогах. Просімо нашу небесну Матір, прославлену у чудотворній Самбірській іконі аби випросила нам сили завжди бути вірними Богові, нехай додасть нам відваги говорити завжди Богові „так” і залишатися непохитними у вірі на все життя. Нехай навчить нас приймати слово Боже, зберігати і розважати над ним у нашому серці, як це Вона робила протягом усього життя. До Неї як до живого джерела нашої надії ми сьогодні прийшли, щоб в Її Успіні  причаститися віри, радості й миру, нехай навчить Вона нас богопізнання, яке виливається у молитву Божої прослави і подяки. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами!  Слава Ісусу Христу!28 серпня 2007 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Слово на конференції у м. Трускавець, присвяченій 150-річчю від Дня народження І. Франка

24 травня 2008
Про двох українських Мойсеїв – Митрополита Андрея Шептицького та Івана ФранкаВсечесні отці!Вельмишановні пані та панове!        Христос Воскрес!Я радий вітати вас з нагоди такого важливого форуму, який, безперечно, є не лише доброю нагодою для зустрічі однодумців, а  й також послужить поштовхом для нових і, надіюсь, більш плідних досліджень величезної спадщини двох українських Мойсеїв – Митрополита Андрея Шептицького та Івана Франка. Співставляючи ці дві потужні постаті, які ясно засвітились на небосхилі українського буття в другій половині XIX – першій половині XX ст. і змусили цивілізований світ змінити уявлення про духовне, культурне й інтелектуальне обличчя українців, можна знайти багато спільного. В тому, що конференція тематично окреслина саме так, є велика рація. Мойсей – це не лише старозавітній персонаж, якому уготована роль провідника народу до Обіцяної землі. Він як найбільший пророк став прообразом Месії Спасителя, а значить – обіймає одне з чільних місць в історії спасіння людства. І як один з викликів, Мойсей пережив бунт ізраїльтян, які за намовою Датана і Авірона – засліплених служителів культу наспіх створеного золотого тельця – виступають проти провідника. Пророк не дішов до Обіцяної землі, хоча перед тим „сорок літ, мов коваль” клепав сумління своїх співвітчизників, перед тим поневолених єгиптянами.  Якщо оцінювати реалії нашого буття в контексті біблійної розповіді про ідолопоклонство, то мусимо констатувати, що й тепер спокусливих „тельців” не бракує.Подібно й у випадку з Іваном Франком, який, будучи надхненим з небес, тривалий час трудився, аби вивести земляків з неволі, але не відразу став пророком у своїй вітчизні. Тут навіть не так важливий принцип місця, а радше часу. На той момент, коли талант Франка проявився якнайяскравіше, коли він досяг вершини своєї творчості, але вже відчував близький відхід з цього світу, його не завжди були готові зрозуміти навіть ті,  хто мав нагоду співпрацювати з ним. Пам'ять про Івана Франка була довгими десятиліттями спотворювана й він подавався як поборювач християнських цінностей. Настав найвищий час вияснити правду про те, що цей великий поет  та мислитель був духом дуже близьким до Бога, до Церкви й особисто до Митрополита Андрея Шептицького.Що ж стосується постаті Митрополита Андрея, то слід визнати, що його думки не завжди однозначно сприймались  сучасниками. Висловлювання Князя Церкви про моральність в політиці, його велике прагнення об’єднати політично і конфесійно розділених українців, відкриті виступи на захист переслідуваних православних, нарешті пророча візія Митрополита про зближення християнського Сходу і Заходу. Ще задовго до того, як на Другому ватиканському соборі було задекларовано прагнення Католицької Церкви діяти в дусі екуменізму, великий Митрополит висловлювався з подібними ідеями. А якщо вже порівнювати його з Мойсеєм, то тут паралелей недостатньо. Тут дозволю собі зацитувати Миколу Галіва, колишнього редактора журналу „Патріархат”: „Слугу Божого Андрея будуть нам відкривати як подвижника єдності і як предтечу сьогодні модного екуменізму, як великого богослова, християнсько-духовного і національного провідника та гуманіста, як великого патріота і державного мужа і як біблійного Мойсея, що провадив жидівський народ до обіцяної землі, дійшовши до річки Йордан – впав і тільки показав ось там за річкою Йордан, ваша обіцяна земля. Наш український Мойсей Слуга Божий Андрей дійшов до краю життя, сказавши – підете із духом моєї печаті, поставивши главою УГКЦ  свого гідного наслідника, неустрашимого борця за Українську Церкву й історичні права українського народу Патріарха Йосифа, який пройшов через страшні бурі, вдержавши нашу Церкву живучою, яка сьогодні воскресає”.Формат цього вступного слова передбачає не так розставити акценти, як радше задати тон у діалозі, який упродовж кількох днів ми будемо провадити. Послушний список доповідачів дає підстави вважати, що буде зроблено ще один вагомий крок у справі належної оцінки двох Велетнів Духа. Підводячи підсумок із того, що сказано вище, хочу наголосити на ще одній, на мою думку, дуже важливій деталі. Як Іван Франко,  так і Митрополит Андрей, діяли кожний на своєму поприщі в умовах, підневільного стану українського народу. З іншого ж боку, вони зуміли піднятись над протиріччями, які нуртували всередині української нації. З перспективи теперішньої ситуації,  коли ми  як молода держава нагадуємо паралітика на роздоріжжі, думки двох новітніх Мойсеїв набирають особливої актуальності. Тож нехай у цьому поважному товаристві замешкає добрий дух любові і толеранції, а кожне промовлене слово буде додатковим ключем до розуміння тих ідей, які залишили для розуму і сумління нащадків Іван Франко та Андрей Шептицький. 24 травня 2008 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Проповідь владики Ярослава (Приріза) на прощі у с. Биличі

22 червня 2008
Слава Ісусу Христу!Всечесніші отці, дорогі в Христі брати і сестри!Дорогі паломники, дуже радію і дякую Богові за те, що можу разом із вами молитися на цьому святому відпустовому місці, яке стає щораз більш відомим  та чисельно збирає вірних-прочан, які приходять сюди, аби відчути близькість Пресвятої Богородиці та віддати Їй належну честь. Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці зібралися ми всі сьогодні тут у Биличах щоби прославити та звеличити Матір Господа нашого Ісуса Христа. Вже багато років приходять люди до цього святого місця, до цілющого джерела з твердою вірою в те, що Марія вислухає і прийме наші щирі молитви і, як добра Мати, обдарує щедрими дарами своїх дітей. Тут можемо виплакати своє горе, розказати про свої труднощі і отримати потіху. Сьогодні ми прийшли сюди як прочани, щоби подякувати і у певний спосіб пережити подію 20-літньої давності, яка не повинна бути ніколи забута з нашої пам’яті. У той час, напевно, мало хто думав, що ця перша велелюдна відправа 1988 році в Биличах започаткує нову сторінку нашого національного та релігійного буття.  Наближався тисячолітній ювілей Хрещення Русі-України, який ми готувалися святкувати в 1988 році. Радянська влада за час  свого панування зробила все можливе, аби знищити й зруйнувати дар Хрещення, який прийняли наші предки. І саме, у переддень цього ювілею, з Божої ласки, Богородиця пригадує всім нам нашу тисячолітню християнську історію, котра свідчить і промовляє, що ми – народ Божий,  християнський, і культура наша богоносна. Приспані атеїстичною і комуністичною ідеологією, відчуття, враз пробудились і до Билич та до Грушова поспішили тисячі людей. Сюди їх вела туга за Богом та бажанням поклонитися Пресвятій Богородиці, яка явила такий великий знак любові до нашого страждального народу від якого забрали все -  віру, історію, культуру, національну пам'ять.  Люди відкинули страх, який так довго ними володів і верталися звідсіля інакшими, вже не радянськими рабами, але людьми свідомими своїх християнських основ і коріння.Благословення і опіка Матері Божої додавали нам сили, адже переконання, що Пресвята Богородиця з нами, що вона нас не залишить, спонукали до дії й героїчного чину. Святкування тисячолітнього ювілею Хрещення збирали велику кількість вірних, які вже не боялися переслідування і покарань. Наступного року наші владики, священики і миряни на московському Арбаті у самому серці атеїстичної імперії, мужньо заявили, що наша Церква живе, а ми хочемо відкрито визнавати віру своїх батьків. На моє переконання  це відродження не могло б відбутися без благословення Матері Божої, без її заступництва за наш багатостраждальний народ. Тому ми сьогодні прибули тут як паломники щоб дякувати Богоматері та прославляти  Господа, за це Боже провидіння, яке нагадує нам про те, що в житті кожного з нас, наших родин, наших громад, наших сіл і міст, нашого народу та всієї нашої держави найважливіше є бути з Богом. Нехай ніщо минуще чи другорядне не відверне нашої уваги від того, що в людському житті є найбільш суттєвим.Бог не забуває нічого з того, що ми Йому даруємо. Він збирає кожну сльозу, зберігає у серці кожну нашу покуту та зодягає у світло кожен жест любові. Потім, у визначений час, Він з’єднає все і з цього цінного матеріалу стане вінець, який подасть нам перед Своїм троном. Бог зробив так із Марією, так само вчинить Він і з нами. Тому жертвуймо біль, спрагу, втому, у цій прощі для єдності Церкви. Молімося за посередництвом Богородиці, щоб Вона допомогла нашому народові вийти з кризової політичної ситуації сьогодні.  Молімось, щоб припинилась ненависть, конфлікти й непорозуміння між людьми, кожен з нас має подбати про власне перемінення в Ісусі Христі. Приклад Марії допоможе нам. Вона є новим зразком людства, новою Євою. Богородиця жила в єдності з Богом, довіряючи йому Свої плани. Вона всім серцем полюбила Божий дар, яким для Неї став Ісус. Коли людина пізнає Бога, вона відкриває гідність Божого Сина та нову гідність усіх людей, яких Він відкупив. Пізнавши гідність Божої дитини, така людина стає спроможною любити себе та інших, бути відкритою на діалог та допомогу. Така людина стає миротворцем, бо вже не сприймає інших людей як потенційних ворогів, але як братів і сестер у Христі.Сьогоднішня неділя, яка носить назву неділі Всіх святих, пригадує нам про те, що кожен християнин покликаний до святості. Христова Церква звертає сьогодні наш духовний зір вже на самі плоди Діяння Святого Духа, тобто на святих і праведних Божих угодників, що возсіяли у Божій славі завдяки своєму праведному життю у співдіянні з Духом Святим. Церква урочисто святкує пам’ять всіх святих ще й для того, щоб надихнути нас уподібнюватися їм у вірі і благочесті, щоб їхній спосіб життя робити своїм, наслідувати їхні думки і почуття, їхню непохитну стійкість у виконанні Божих Заповідей, їхній постійний подвиг в очищенні власної душі через покаяння, молитовні труди та невтомну працю. Дорогу до цієї великої мети нашого життя показує нам Пресвята Богородиця. Традиція Церкви називає її Пресвятою і Пренепорочною. Це означає, що вона є найпершою серед святих, найкращою, нашою заступницею перед Богом. Апостол Павло називає християн святими, бо всі ми посвячені Богові, покликані зростати до святості. На шляху до неї ми маємо великих попередників, святих. Марія, як Пресвята, є для нас найкращим зразком святості. Вона вчить нас як можна стати святим, що для цього необхідно. З прикладу Її життя  бачимо, що для осягнення святості потрібний досвід богопізнання, який приходить через молитву і в молитві виражається. Творцем справжньої молитви, яка зароджується в глибині людського серця, є Святий Дух, який взиває «Авва, Отче» (Гал. 4, 6). В цій молитві Духа виражаємо віру в те, що ми діти Божі, яким небесний Отець дарує вічне життя. Дару Духа Святого, дару освячення для нас і для всієї Церкви випрошує Божа Мати. У книзі Апостольських діянь читаємо, що після Христового вознесіння на небо, апостоли повернулися в Єрусалим і там в сіонській горниці разом з Марією молилися за прихід Утішителя, Духа істини (Пор. Діян. 1, 14), Який  є джерелом святості.  Силою Святого Духа Марія була захоронена від первородного і будь-якого іншого гріха. Вона прийняла Св. Духа у Благовіщенні – «бо Дух Святий зійде на Тебе і сила вишнього Тебе отінить» – промовив до неї архангел Гавриїл, вказуючи, як через згоду Марії і діяння Пресвятого Духа Бог у Її лоні стає людиною. У день П’ятидесятниці відбувається зворотна дія. Через нашу згоду з Божою волею і завдяки діянню Святого Духа людина стає богоносною по благодаті, обожествлюється, освячується, стає новим творінням. П’ятидесятниця стала початком християнської святості, яка дарується всім, хто разом із Марією просить про дар Святого Духа і відкривається на Його дію. Щоби освятитися нам потрібно наслідувати Марію в Її послусі Божій волі та неустанно просити Її молитов за нас грішних. Тому просімо нашу небесну Матір, прославлену на цьому чудотворному місці, аби додавала нам сили завжди бути вірними Богові, покірними його святій волі, щоб навчила нас богопізнанню, яке виливається у молитву прослави: Величає душа моя Господа і дух мій радіє у Бозі Спасі моїм. Сьогодні наша проща пригадує нам, що ми подорожні на цій землі, зібрані у Церкві подорожуємо до Небесного Єрусалиму, до його вічної слави. Провідницею нашого земного життєвого паломництва є Пресвята Богородиця, яка вказує нам на Ісуса, як на Правдиву Дорогу Правду і Життя (Ів. 14, 6). Материнській опіці Пречистої Діви віддаю кожного з Вас тут присутніх, щоб ви могли з вірою пройти цей шлях земного паломництва, готові виконати все, чого буде очікувати від нас Господь. Нехай Божа Мати залишається з вами,  вашими родинами та з нашим народом й провадить нас до життя вічного. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!  Амінь. Слава Ісусу Христу!22 червня 2008 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Владика Ярослав Приріз дав інтерв'ю Ватиканському радіо

11 лютого 2008
Після завершення візиту «Ad limina Apostolorum» греко-католицьких єпископів з України, який тривав від 28 січня до 2 лютого 2008 року, владика Ярослав Приріз, ЧНІ, Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, дав інтерв’ю для Радіо Ватикану.Прослухати інтерв'ю в аудіо-форматі ви можете на вебсторінці  "Ватиканського радіо". Детальніше...

«Сповнити Божу волю – це мета мого життя» (інтерв’ю для часопису "Слово" напередодні єпископської хіротонії)

05 квітня 2006
- Преподобний отче Ярославе, розкажіть будь ласка коротко про свій шлях до священства. Що спонукало вас стати на шлях служіння Богові у переслідуваній Церкві?- Свій шлях до священства я б умовно розділив на два етапи. Перший етап розпочався ще у юному віці. До нашої родини часто приходили священики і служили святу Літургію, провадили катехитичні науки. Це дало мені змогу особисто з ними зустрічатися і спілкуватися. Під час підготовки до першої сповіді я висловив бажання стати священиком. Це бажання було ще зовсім незріле, можливо, навіть спонтанне. Священик, який готував мене до сповіді й пережив її зі мною сказав: «Сину, для того щоб бути добрим священиком, потрібно в тому наміренні багато молитися”. Його слова, щодо мого бажання, глибоко запали мені в душу. І з цього часу розпочалася моя духовна мандрівка до мети священства. Вже тоді молячись, я просив Божого благословення стати священиком Церкви, яка була переслідувана і „незаконна” у більшовицької влади.Подальші підтримування зв'язків зі священиками вже у зрілому віці надали мені можливість познайомитися ближче і глибше з підпільною УГКЦ. Визначальною була зустріч з отцями редемптористами, а саме ієрм. Миколаєм Куцем, ієрм. Володимиром Мицаком, ієрм. Михайлом Волошином, о. Степаном Яворським, та іншими. Ці отці розказали мені більше про переслідувану Церкву, про підпільну семінарію. Захопили мене своєю духовністю, простотою, душпастирською активністю, жертвенністю. Це породило в мені певний виклик, як бути далі. Перед мною постала дилема чи залишитися в стані мирянина, чи посвятити себе Богові, пошуку розп'ятої правди, так реальної в моєму народі. Треба було прийняти рішення. Важкість полягала у тому, що я не міг поділитися з своїми рідними, близькими мені людьми, які могли б мене вислухати, дати пораду. В той час особливу роль відіграли слова мого першого духівника і глибока застанова над тим, про що я молився протягом багатьох років. Спілкуючись з отцями редемптористами, а пізніше по їх рекомендації з Митрополитом Володимиром Стернюком, владикою Филимоном Курчабою, які для мене стали духовними батьками й учителями, я постановив стати семінаристом переслідуваної Церкви. Про це рішення мої батьки не повинні були знати у зв'язку з тим, що існувала свого роду заборона говорити про юридичну чи ієрархічну структуру Церкви.Якщо говорити про те, що спонукало мене стати священиком, то я б процитував слова Христові з Євангелії від Йоана 8, 32: „Пізнайте правду і правда визволить вас”. Коли я був юнаком, правда в нашому народі була переслідувана, вивезена на Сибір, розп'ята. Одне мені говори в школі, а інше мені говорили вдома, вчили читати між рядками, пізнавати те, про що не говорилося. І тому служіння правді, служіння Богові, для мене було особливим покликанням. Я вважав, що священик у своєму служінні може багато допомогти своєму поневоленому народові. Він може подати йому ключ до свободи, а тим ключем, однозначно, є Христос. Тому служіння священика є подати народові Христа, аби народ переживши Його воскресіння воскрес сам у духовному і національному сенсі.- Яку роль відіграли ваші батьки у вашому покликанні стати священиком?- Роль батьків у моєму покликані була засадничою, я б навіть сказав, фундаментальною. Адже завдяки їм я пізнав Бога, що згодом дало мені можливість виявити бажання служити Йому і прагнути до звершення мого бажання. Я свідомий того, що багато дітей були позбавлені зустрічі з Богом через страх батьків перед тодішнім режимом. Насамперед, я щиро вдячний батькам, що вони не позбавили мене цього великого дару, що вони практичним своїм життям проповідували мені свою віру в Бога.Пам'ятаю, що після моєї розмови з вищезгаданим священиком-сповідником, я підійшов до своєї матері і з радістю та захопленням сказав їй, що маю намір стати священиком. У відповідь вона обняла мене і, заплакавши, сказала: “Молися сину в цьому наміренні і я теж буду молитися” Це була свого роду підтримка мого ще зовсім раннього рішення. Будучи семінаристом, через певні обставини, я був змушеним зізнатися своїй матері, що я вже навчаюся у підпільній семінарії. Вона не намагалася переконати мене залишити навчання бо це небезпечно, а із зрозумінням вислухала і підтримала мене. Я глибоко вдячний їй за згоду з моїм рішенням.- Як віднеслися ваші батьки та рідні до вашого вступу до семінарії? Чи не боялися за вас?- Досить довгий час про моє навчання у підпільній семінарії не знали навіть мої батьки. Однак вони відчували певну зміну у моєму житті, виникали запитання де я так часто їжджу. Мама дізналася швидше про моє навчання, а батько і брати дізналися про це після дияконських свячень. Владики і отці, які були переслідувані, просили, щоб про це знало якомога менше людей. Це стосувалося не тільки кандидата до священства. Для прикладу, навіть не всі монахи Студити знали про те, що ієромонах Юліан Вороновський є владикою, пригадую коли ми приготовлялись до свячень Митрополит Володимир Стернюк сказав нам, що за ним дуже слідкують і нас буде святити інший владика. У день свячень прибув до нас владика Михаїл Сабрига, і сказав нам, що ми перші знаємо що він єпископ. В ті непевні часи, характерною ознакою була таємничість, конспірація. Багато моїх знайомих і родичів підозрювали, що щось тут не те. Дехто навіть насмілювався запитувати, чи я не є членом якоїсь секти, мовляв, поведінка твоя якась надто не така, як у всіх твоїх ровесників. Майже вся найближча родина дізналася про те, що я є священиком, коли бачили мене у фелоні за престолом на моїй першій Літургії, яку я служив у звичайній хаті у 1988 році. Думаю, що найбільше неспокою, болю і хвилювання зазнала моя мама, яка знала, що її син готується стати священиком переслідуваної Церкви. Пам'ятаю, як я їхав на підпільні відправи чи навчання ще до свячень, то вона проводжала мене словами „Не знаю сину чи побачу тебе знову.” Ці слова досить промовисто говорили про стан її душі.- Чи ставили ви перед собою якусь мету, коли вирішили стати священиком? Чи досягнули її?- Одинока мета, яка стояла переді мною - це з Божою поміччю приготуватися до того моменту, коли єпископ через своїх професорів покличе мене і запитає про готовність прийняти тайну Священства. Оскільки то були часи переслідування, ніхто не був певний чи зможемо ми дійти до того дня. Отже моєю метою було, щоб Господь допоміг мені гідно приготуватися через науку і духовне життя, прийняти цю Святу Тайну, а вже опісля цього гідно служити Богові і своєму народові будучи священиком на парафії, чи студентом на богословських студіях. Про це я молився і просив Бога, щоб Господь допоміг мені пережити ті труднощі і випробовування. Досягання цієї мети відбувається через щоденну клопітку працю.- Як ви вважаєте, на які напрямки душпастирства необхідно звернути духовенству найбільшу увагу у наш час?- Священнослужителі мають перш за все проповідувати Христа, Боже Царство і любов Божу до людей через літургійне життя і власну досконалість. Знаємо, що священик у своєму служінні представляє Христа. Подібно, як Христос прийшов у цей світ, аби відновити нас і подарувати нам через свої страждання, смерть і воскресіння, втрачену святість, так і кожен священик має ревно працювати над відновленням святості у доручених йому людях. Стараннями священика участь мирян у богослужіннях має бути більш активною, адже Євхаристійне сопричастя є початком і основою духовного зростання християн.Поза своєю літургійною діяльністю надзвичайно важливою є сьогодні місійна праця, неустанне голошення Доброї новини. Потрібно нам сьогодні йти до людей. В першу чергу до тих, хто не може прийти до храму, а саме до хворих, інвалідів, до забутих суспільством людей. Ми маємо постаратися зробити все можливе аби вони теж могли стати членами містичного Тіла Христового. Також потрібно йти до тих, хто ще не відчув потреби у спілкуванні з Богом і до тих, хто зневірився в цьому житті, з доброю новиною – пригадуючи, що Христос любить нас, шукає і чекає на нас. Проблема алкоголізму є досить гострою у наші дні. Важливим є зрозуміти, що ці люди перш за все потребують нашої допомоги і молитви. Важливою є праця з молоддю. Адже велика кількість дітей сьогодні позбавлені батьківської чи материнської опіки і виховання через відому причину – заробітчанство. На мою думку це є найбільш поширенні і важливі проблеми, над вирішенням яких варто працювати у кожній парафії. Хоча будь-яка інша добра ініціатива буде схвально прийнята єпархіальним урядом.- На які напрямки душпастирства ви, як єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії, звернете увагу передусім?- Я б хотів приділити особливу увагу наголошенню святості духовенства і мирян. Священнослужителі зобов'язанні до досконалості, тому що через дар священства у своєму служінні вони представляють самого Христа. Душпастир мав би бути духовним отцем до якого могла б приступити кожна людина. Дуже легко є відбудувати зруйновані храми, але значно важче є відновити в собі нерукотворний храм. Щоб відновити в собі храм Божий, людина має почути добру новину. Між почутим Божим словом і Євхаристією є той шлях, де людина мала б відновлювати своє життя, відповідати на пропоноване Боже слово, змінювати своє життя, ставати інакшою. Богослужіння – це є місце виховання християнина. Це є момент, коли переживається таїнственна зустріч Бога і людини її - преображення. Коли змінюється людина – змінюється суспільство, стає кращим, досконалішим.Іншими напрямками є проповідування Євангелія, душпастирство молоді, плекання і розвиток східної богословсько-літургійної традиції та старання про єдність Церкви. Також хочу звернути особливу увагу на приготування кандидатів до священства і в рамках цього дбати за єпархіальну семінарію, її науково-літературну базу, підготовку викладачів, професорів. Ще одна інституція, яка мала б мати постійний розвиток – це Катехитичний інститут, щоб якомога більше число мирян могло там навчатися.- Яке місце за рівнем розвитку займає Самбірсько-Дрогобицька єпархія серед єпархій УГКЦ? В чому переваги і недоліки?- Вважаю недоцільним є говорити про якесь місце у розвитку серед єпархій. Знаємо, що деякі єпархії існували з самого початку. Наша єпархія була створена 13 років тому, а деякі виникли зовсім недавно, наприклад, Стрийська єпархія. Тому, відповідно, вони мають різний ступінь розвитку. Можемо наголосити, що у нашій єпархії богословський вишкіл діє вже досить тривалий час і це є певною перевагою. Дрогобицький Катехитичний інститут був заснований 1994 року. За ці роки існування значна кількість людей отримала богословську освіту і одержала право працювати у школі чи на парафії. Це, однозначно, сприяло поширенні Євангельської правди. Духовна семінарія діє з 1996 року. Порівняно велика кількість семінаристів продовжили свої студії закордоном і здобувши вищі богословські ступені, тепер працюють у нашій єпархії. Маємо досить добрий викладацький потенціал, який можемо залучати для наукових праць і досліджень, що вкрай є потрібне нашій Церкві. В нашій Духовній семінарії навчалися вихідці з Росії і Білорусії. Декілька наших семінаристів поїхали служити до Казахстану і Сибіру. Виховавши цих семінаристів, ми змогли надати священиків потребуючим людям поза Україною.Впродовж всіх цих років непогано є розвинений молодіжний рух. Досить відомий дитячий хор „Відлуння”, в скарбниці якого є і міжнародні нагороди. Також маємо реалізовані деякі унікальні проекти у нашій єпархії. Наприклад, осередок „Назарет” був створений для праці з людьми залежними від алкоголю і наркотиків. Попри це все ми радо можемо переймати те, що успішно працює в інших єпархіях.- Чи ставите ви, як єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії, перед собою якісь цілі?- Сповнити Божу волю – це мета мого життя, у благодаті сповнити Його післанництво; бути добрим знаряддям у Божих руках, бути голосом Слова, розпізнавати Бога у знаках часу, готувати Йому „прямі стежки” до людського серця, щоб Господь возвеличився…Розмовляв Сергій ПАЛАМАРЧУК Джерело: часопис "Слово", № 3(28) с. 31-33 Детальніше...

«Кожен член монашої спільноти повинен стати людиною відповідно до Божого задуму» (інтерв'ю для офіційного сайту УГКЦ після завершення конференції монашества УГКЦ „Покликання і формація”)

15 вересня 2005
- Отче Ярославе, просимо Вас як керівника секретаріату Собору монашества УГКЦ пояснити, що таке Собор монашества і конференція монашества?- Собор монашества УГКЦ є реалізацією заклику Блаженнішого Патріарха Любомира та Синоду Єпископів до оживлення духовного життя і місії монаших спільнот у нашій Церкві. Після виходу нашої Церкви з підпілля, монаші спільноти відразу розпочали відбудовувати свої зруйновані монастирі, тобто створювати умови для свого відродження і розвитку. На мою думку, цей період тривав до 2000 року.Тепер Блаженніший Любомир разом зі Синодом єпископів УГКЦ в дусі Вселенської Церкви звернулися до монашества із закликом до духовного оновлення і кращого згуртування. У нашій Церкві є різні чернечі спільноти: вони відрізняються зокрема за кількістю членів. На зустрічі Рад вищих настоятелів Блаженніший Любомир запропонував започаткувати проект спільних зустрічей чернецтва. Це було втілено у формуванні вищих монаших рад чоловічих та жіночих монастирів. Блаженніший також створив Патріаршу комісію у справах монашества, яка виконує роль посередника між Блаженнішим і радами вищих настоятелів чернецтва.Цей Собор монашества є першим в історії нашої Церкви. Собор монашества Української Греко-Католицької Церкви – це зібрання представників усіх чернечих інститутів УГКЦ, метою якого є збереження та оновлення духовної, літургійної та богословської спадщини, координація апостольської діяльності, вироблення спільної стратегії формації, обмін інформацією, а також розв'язання інших важливих питань. Собор виконує дорадчу функцію при Главі УГКЦ та Синоді Єпископів щодо співпраці з чернечими інститутами, насамперед щодо організації апостольської діяльності. Він приймає рішення, які, шануючи автономію кожного чернечого інституту, підкреслюють їхню солідарність у справах загального добра. Діяльність Собору визначають загальне та партикулярне право УГКЦ, рішення рад вищих настоятелів чинів і згромаджень УГКЦ, статут і прийнятий відповідно до статуту регламент. Собор скликають на основі письмового декрету motu proprio Глави УГКЦ (часто на пропозицію рад вищих настоятелів).Програма Конференції монашества і Собору монашества становить одне ціле. Мета конференції – представити, розкрити та підготувати тематику для Собору монашества. На сесіях Собору доповідачі розвивають представлені теми у світлі учительського уряду Церкви, науки Отців Церкви і традиції Помісної Церкви, а після того делегати Собору від монаших спільнот додатково їх дискутують. Результатом роботи членів Собору є документ (обговорений попередньо в монаших спільнотах), який відтак надсилають Баженнішому Любомирові (він повинен його представити на Синоді єпископів). Цей документ набирає юридичної сили після затвердження на Синоді і проголошення Главою Церкви. Своїм декретом про скликання Собору Глава УГКЦ визначає його тему, місце та час проведення. Блаженніший та єпископи беруть безпосередню участь в роботі Собору, наголошуючи на тих питаннях, які вони вважають першочерговими. Саме це відбулося на першій сесії Собору монашества нашої Церкви: Блаженніший Любомир звернувся до монашества з питаннями "хто ми є?" і "де ми є?". (Йшлося про те, що монашество має усвідомити свою ідентичність, тобто ким воно сьогодні, і зрозуміти своє посланництво.)- Ви сказали, що Собор монашества відбувається вперше в історії нашої Церкви. Чи відомо Вам про якісь аналоги соборів монашества в історії Вселенської Церкви?- Наскільки мені відомо, чогось подібного ще не було. УКатолицькій Церкві проходять різні конференції чернецтва, зібрання вищих настоятелів чинів та згромаджень, крім того, на Синоди Єпископів та Собори Церкви часто запрошують вищих настоятелів. Зібрання монашества на Соборі відбувається вперше і у Вселенській Церкві загалом, і в нашій зокрема.- Ви є учасником конференцій та Собору від 2003 року. Як відомо, Собор монашества УГКЦ завершиться аж у 2008 році. Чому так довго він триватиме?- Собор є тривалим процесом, оскільки після закінчення конференції монаші спільноти обговорюють порушені теми та випрацьовують свої програми на наступну сесію Собору. Наприклад, перша сесія Собору монашества "Ідентичність монашого покликання і служіння" мала на меті відкрити біблійно-богословське розуміння ідентичності східного монашества, відображення її в історії Церкви, виховання в контексті богослужіння та вияву у щоденному житті. На цій сесії доповідачі немовби накреслили ікону монашої ідентичності, в основу якої лягли певні традиційні лінії, а саме: таїнство Пресвятої Тройці, таїнство воплочення Сина Божого та Його земної присутності, проповідування та спасаючих діянь, таїнство Церкви як містичного Тіла Христового. Після цієї сесії по монаших спільнотах було проведено цілу низку реколекцій. Це означає, що упродовж року люди раз-у-раз зверталися до цієї тематики і глибше вивчали її на спільних зустрічах і конференціях. Я вважаю, що це дало можливість чернечим спільнотам – і кожній зокрема, і в сопричасті з іншими – відкривати своє покликання і служіння, відповідати на нагальні потреби часу та формувати богословську думку нашої помісної Церкви,- Цьогорічна конференція мала назву "Покликання і формація". Чому були обрані саме ці дві теми?- Перша сесія Собору монашества мала завдання накреслити основні лінії ікони монашої ідентичності, які базувалися на трьох основних темах (монаша ідентичність, заснована в Пресвятій Трійці; монаша ідентичність, сформована в Христі; монаша ідентичність, що виявляється в Церкві через Святого Духа). Для того, щоб наповнити цю ікону барвами, треба було звернутися до її практичного змісту.Зважаючи на це, ми поставили перед собою завдання розглянути питання виховання монаха, відкрити його ідентичність. Для цього потрібно було осмислити фундаментальні аспекти процесу виховання богопосвячених осіб у світлі вчительського уряду Церкви та історичного досвіду східного монашества, застановитися над різними вимірами виховного процесу: загальнолюдським, інтелектуальним, спільнотним, апостольським, а також над соціальними аспектами формування покликання. Питання формації є сьогодні одним із пріоритетних для інститутів богопосвяченого життя. Підготовчі документи Синоду Єпископів, присвячені богопосвяченому життю, виразно наголошують на важливості виховання монашества. Ця думка звучить також і в директивах чернечої формації, про це свідчить історія монашества: воно було найсильнішим тоді, коли в нього були сильні вчителі подвижницького життя, здатні привести людину до її особистої злуки з Христом, до преображення у Христі (що і є метою формаційного процесу).Мету формації можна осягнути лише тоді, коли в її основі буде повернення до Христа. Формація повинна спиратися не стільки на новітні педагогічні і психологічні підходи, скільки на духовність. Сила оновлення – у Христі і в Його Євангелії. Осердя формації – це євангелізація життя, тобто зусилля, спрямовані на те, щоб Євангеліє у його найрадикальнішому вияві стало першим і єдиним критерієм монашого життя.Відтак мусимо переосмислити і переглянути своє уявлення про формацію. Насамперед конче потрібно змінити своє ставлення до неї, усвідомити реальну важливість цього процесу, і це усвідомлення має бути у всіх членів монаших спільнот. Не достатньо змінити формаційні структури, опрацювати нові навчальні плани та підготувати людей. Передусім треба плекати дух формації: кожен член спільноти повинен розуміти, що він є в монастирі для того, щоб стати людиною відповідно до Божого задуму. Тому належить створювати у спільнотах таку атмосферу, яка б спонукала до праці над собою, до безперервного поступу. Формація буде плідною лише тоді, коли стане щоденним досвідом, способом життя аж до його звершення. Саме тому тема формації стала центральною на цій конференції і буде такою на наступній сесії Собору.Відсутність формації або її неефективність унеможливлюють особисту посвяту Богові. Тому вона мусить бути першим і найважливішим завданням кожного чину та згромадження. Однак слід усвідомлювати й те, що у формації немає готових рецептів. Це зустріч двох осіб, людини і Бога, а тому у своїй найглибшій сутності вона завжди буде таїнством, яке слід оточити молитвою і довір'ям до Божого Провидіння.- Які ще події мають відбутися в рамках Собору монашества УГКЦ?- Наступним етапом нашої діяльності буде друга сесія Собору монашества 2006 року. З першої конференції та першої сесії Собору монашества ми маємо друковані матеріали, які поширюємо серед наших спільнот. Найближчим часом вийдуть друком матеріали також другої конференції, що дасть нагоду для їх ширшого вивчення у монаших спільнотах. Матеріали на тему виховання будуть мати практичне застосування на різних етапах монашої формації. Вважаю, що вони будуть корисні як для вихователів, так і для осіб, які розпізнають дорогу богопосвяченого життя. Тему виховання (роль настоятеля в процесі виховання, духовний провід монаших осіб, різні етапи монашої формації) буде обговорено і на другій сесії Собору монашества. Актуальним є також питання професійної підготовки вихователів та богословська освіта монашества.Наступна, третя, конференцію і третя сесію Собору монашества буде присвячена посланництву, тобто душпастирству. Отже, поглянувши на концепцію конференцій та сесій Собору монашества, побачимо, що вона має літургійно-богословський вимір:Проскомидія : « Жертвоприношення для Господа і Церкви»(історичний та біблійно-богословський вимір монашої ідентичності).Анамнез: «Спомин – повернення до Святого Письма та передання – щоб іти вперед»Особисте преображення у Христа - подвижництво від образу до подоби Божої, що реалізується через фундаментальні аспекти процесу виховання богопосвяченої особи у світлі вчительського уряду Церкви та історичного досвіду східного монашества.Епіклеза: «Послаництво та служіння - між спомином та очікуванням».Розмовляв о. Ігор Яців Джерело: сайт УГКЦ   Детальніше...

Богословський вимір душпастирства молоді (доповідь на IV Сесії Патріаршого Собору УГКЦ «Молодь у Церкві ІІІ Тисячоліття»)

15 серпня 2007
ВступВаше Блаженство, Преосвященні владики, всечесніші отці, преподобні монахи і монахині, дорогі в Христі браття і сестри, делегати Патріаршого Собору! II Ватиканський Собор називає молодь „надією Церкви” . Гостро стоїть молодіжне питання й у нашій Українській Греко-Католицькій Церкві, адже часто саме молодь стає початком відродження духовності. Тому ще в 1996 році на Патріаршому соборі УГКЦ було зазначено, що молодь є не тільки майбутнім, але й теперішнім Церкви. Тобто вона вже зараз становить значну й суттєву її частину . Ми зібрались сьогодні на Патріаршому Соборі, щоб обговорити нові проблеми й виклики в молодіжному середовищі, які ставить перед нами ІІІ Тисячоліття, та накреслити шляхи їх розв’язання. Наш Собор повинен бути максимально практичним: ще в процесі його підготовки Глава і Отець нашої Церкви не раз наголошував, що він не повинен залишитися „на папері”, а це означає, що ми маємо дати максимально „зручні” та придатні для повсякденного використання нашими єпископами, священиками й молодіжними провідниками пропозиції розв’язання наявних проблем. Проте варто наголосити, що будь-яка практична діяльність у Церкві неможлива без її серйозного богословського осмислення. В протилежному випадку ми ризикуємо наразитись на серйозні труднощі, пересади, викривлення та небезпеки. Саме тому представляємо увазі делегатів Собору доповідь, яка окреслює  богословські засади душпастирства молоді й задає «систему координат», у якій нам доведеться працювати. Та перш ніж говорити про молодіжний апостолат, про різноманітні способи й місця його реалізації, треба задуматися над тим, що надає йому правдивого значення, над його ідентичністю (особливостями, які вказують, звідки він виходить і куди повинен прямувати). Для цього необхідно дати йому глибокого богословського обґрунтування, без якого молодіжний апостолат, як і будь-який апостолат узагалі, втратить свою ідентичність, свій сенс. Розкриваючи свою тему, я спиратимусь на святоотцівське осмислення біблійного одкровення про Бога й людину та підкріплюватиму свої тези документами Церкви. Мій підхід буде тріадологічним: я візьму за основу порядок Божественного діла спасіння, що, згідно з баченням східних Святих Отців, полягає в Одкровенні Отця через Сина у Святому Дусі та спасінні людини у Святому Дусі через Сина до Отця.Перша частина цієї доповіді окреслює богословські передумови душпастирства молоді. Основою всього, що існує, є покликання в любові Триєдиного Бога, щоб людина увійшла з Ним у сопричастя. У цьому контексті дуже важливо окреслити, як саме Господь на різних етапах історії спасіння звертався до людини.Друга частина доповіді стосуватиметься відповіді людини на Божу пропозицію. Ця Божа пропозиція до людини пролунала і розвивалася впродовж історії спасіння, проте повинна бути прийнята кожним особисто у своєму житті. Людина повинна пережити історію спасіння на власному досвіді. Якщо друга частина містить цілі й завдання, поставлені перед кожною людиною, в тому числі і молоддю, то третя розкриває покликання Церкви допомагати молоді на шляху її подорожі до „дому Отця”. Частина І.Шлях Бога до людини: від Отця через Сина у Святому Дусіа) створення: пропозиція Триєдиного Бога«Як тільки Преблагий Бог не задовільнявся спогляданням Самого Себе, але з надлишку благості захотів, щоб сталося щось, що в майбутньому користувалося б Його благодіяннями й мало участь у Його благості, Він приводить із небуття в буття й творить усе", – пише преподобний Йоан Дамаскин.  Ці слова відомого Отця Церкви в особливий спосіб указують на те, що Бог є любов. Цю проголошену ще євангелистом Йоаном істину папа Венедикт XVI взяв за основу своєї першої енцикліки «Deus caritas est». І справді, Бог є любов’ю як на іманентному рівні (Сам у Собі) – любовне сопричастя Трьох Божих Осіб, – так і на ікономічному рівні, тобто назовні: у своїх відносинах зі світом Він керується любов’ю. Цю велику істину, яка вповні відкрилася в Новому Завіті, ми можемо знайти вже на перших сторінках Святого Письма. Першим реченням Біблії є «на початку Бог створив», тобто початком всього є свобода Божественної Особи, Котра творить щось абсолютно нове, неповторне, що до цього не існувало, що покликане до розвитку згідно з Його задумом. Так поступово постають небо й земля, моря й суходіл, рослинний і тваринний світ. Для Бога дорогими є як кожна людина, так і кожна рослина. Все огорнене Його любовною увагою, яка називається Провидінням. «І бачив Бог, що все, сотворене Ним, було дуже добре.» (Бт.1). Акт творіння – не просто дія, а співдія Трьох Божих Осіб. Св. Василій Великий говорить: Отець є початковою причиною всього, що існує, Син – причина творча, Дух Святий – причина звершувальна; отже, волею Отця все існує, дією Сина все приводиться до буття, присутністю Духа все відбувається”. Усі ці сотворені Богом речі є тільки підготовкою до творення чогось особливого, що не просто досі не існувало, але й буде абсолютно несхоже на все досі сотворене. Це – людина. „Тож сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу...» (Бт. 1, 26). Ми стаємо свідками надзвичайного Божого акту: йому, на відміну від дотеперішніх, передує розмова. Традиція Церкви бачить у слові «сотворімо» божественну раду Трьох Божих Осіб, яка передує сотворенню людини. Тому якщо у всьому створеному Всесвіті ми відчитуємо діяння Бога просто як діяння Особи, то у всіх особливостях людської екзистенції ми зауважуємо риси Бога як Пресвятої Тройці. І справді, Святе Письмо свідчить, що людина сотворена не як індивід, а як суспільна істота: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу. І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою створив їх» (Бт. 1, 26–27). Божественна спільнота Пресвятої Тройці з надміру любові творить людську спільноту, яка має певну місію у світі. Що ж це за місія? Про неї також знаходимо згадку у перших главах книги Буття: «Плодіться й розмножуйтеся і наповнюйте землю, оволодійте нею і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!» (Бт. 1,28). Таким чином, заповідь Божа стосується, з одного боку, розвитку й помноження спільноти, а з іншого – панування над землею. Розвиток спільноти є наслідком зростання в любові, яка є особливою Божою рисою. Панування – також Господня риса. Тому людина покликана Богом розвивати своє створене Богом єство в певному напрямку. Людина, згідно зі Св. Василієм Великим, „мала начальство на подобу ангелів” і „своїм життям була подібна до архангелів”.  Будучи, однак, центром Всесвіту, поєднуючи в собі духовне й тілесне начала, вона перевершувала ангелів. Бажаючи підкреслити велич людини, Св. Григорій Богослов називає її „богоносним творінням”. Святі Отці звертають особливу увагу на слова про створення людини на «Божий образ і подобу». Деякі Отці Церкви відрізняють „образ” від „подоби”, відзначаючи, що образ – це те, що споконвічно вкладено Творцем у людину, а подоба – те, чого потрібно досягти. Св. Іриней Ліонський (ІІ ст.) говорить, що Божий образ – певні Божі прикмети (вільна непримушена воля, прагнення пізнати істину...), а Божою подобою є можливість вдосконалювати їх. Бог творить людину динамічною творчою, такою, що прагне до досконалості: „Бог мав спочатку силу створити людину досконалою, але тому, що людина тільки що створена, вона була би неспроможна прийняти цю благодать, чи, одержавши, затримати”. Подібно говорить і св. Григорій Ниський: „Той, Хто створив людину для участі у Його повноті, зробив людську природу такою, щоб вона містила все те, що прекрасне, і щоб кожна властивість її природи спонукала її тяжіти до відповідного божественного атрибуту” . Бути сотвореним на образ і подобу означає насамперед старатись уподібнитися до свого Божественного Взірця. Людина покликана розвивати всі свої здібності через „порання” світу, у творчості, чесноті, любові, щоб через це вподібнитися Богові, бо, як каже Григорій Ниський, „метою доброчесного життя є уподібнення Богові”. Людина – це особа, покликана до участі в житті Триєдиного Бога, щоб віддати хвалу Богові й бути віддзеркаленням блиску його Лику, а через те осягнути повноту своєї людяності. Іншими словами, щоб вповні стати самою собою, людина покликана до обожнення, святості, досягнення подоби Божої, преподобності (термін, що походить від літургійного „преподобний” – людина, яка досягла найвищого ступеню єднання з Богом, „преподобилася” Йому). У святоотцівській традиції зауважуємо ще один важливий момент. Господь творить людину «на образ». Цим Божим Образом є Син Божий. Він – «Образ Невидимого Бога, первородний усякого творіння» (Кол.1,15). Ось справжній взірець, на який у своєму розвитку покликана орієнтуватись кожна людина. Тільки у Христі вона вповні реалізує своє покликання. Апостол Павло так описує ці перспективи й мету людського зростання: «Аж поки ми всі не досягнемо з'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти» (Еф.4,13).б) гріхопадіння: бунт людини та його наслідкиРух людини до Бога, «зростання в повноту Христа», розвиток від образу до подоби – це все синоніми того, що східні Отці називали словом «теозіс», обожнення. Йдеться про  ставанням людиною богоносною по благодаті. Це – поступовий синергійний процес (співдія), що, з одного боку, неможливий без Божої допомоги, а з іншого – вимагає людської співпраці. Спокуса змія в раю: „Станете як боги” – ґрунтувалась на тому, що він запропонував Адамові та Єві фальшиве обожнення: стати богами відразу, без Бога і всупереч Йому. Гріх наших прародичів полягав у тому, що вони повірили в оману «самоставання» богами. Гріх прародичів розірвав зв’язок людини з Богом. Цей вертикальний вимір наслідків гріхопадіння супроводжує горизонтальний. Людина втрачає гармонійні стосунки з природою й ближніми. Відсутність зв’язку з Троїчною спільнотою Божественних Осіб руйнує людську спільноту. Перші наслідки цього зауважуються ще у раю: Адам і Єва не готові понести відповідальність за вчинене і починають звинувачувати один одного (Бт. 3,12 – 13). Із часом криза міжлюдських стосунків тільки поглиблюється: братовбивство (Бт. 4,8), події, що спричинили всесвітній потоп (Бт. 6 – 7), та розсіяння народів при будівництві Вавилонської вежі як ще однієї самовпевненої спроби суто людськими зусиллями досягнути Бога (Бт. 11) – все це ланки одного ланцюга поступової деградації людини та руйнації людської спільноти. в) Старий Завіт: поступове об’явлення Бога як Отця Образом Бога в Його діяльності в історії спасіння є милосердний батько з притчі про блудного сина. Події Старого Завіту свідчать нам, що Бог постає тут справжнім Отцем. Хоча часом здається, що цей Отець занадто жорстокий, проте треба пам’ятати, що Добрий Батько не тільки милує, але й карає, коли це необхідно для добра Його дітей. Божа любов до людини така велика, що вона дає можливість людині виправити скоєне при гріхопадінні. Бог такий терпеливий, що не руйнує людської свободи. Колись у раю Божа любов дала можливість людині творчо діяти й таким чином зростати. Коли людська самовпевненість перетворила її свободу на сваволю, Бог продовжує поважати навіть цю деградовану свободу. Господь не підносить людину до тієї гідності, яку Він приготував для неї у Своєму задумі, а дає їй можливість відчути весь трагізм ситуації, в якій вона опинилася, та поступово виховує в ній готовність взяти на себе приготовану їй місію. Із гріхопадінням людини не змінилися мета її життя – обожнення – і покладені на неї завдання – панування над землею та зростання у спільноті. Вимушено були скореговані тільки шляхи досягнення цієї мети й способи реалізації цих завдань. Важкість становища, в якому опинилася людина, вимагала особливого Божого втручання.Весь Старий Завіт є розповіддю  про підготовку людини до зустрічі з Богом Отцем. Ця зустріч відбудеться у Христі як Новому Адамові, але промінчик надії дано ще старому Адамові в Протоєвангелії Книги Буття: „Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп'ястися йому в п'яту” (Бт.3,15). Місію підготовки людини до зустрічі з Христом у Старому Завіті виконує Святий Дух. Гріхопадіння людини не перекреслило дії Святого Духа, адже “Дух дихає, де хоче” (пор. Ів. 3,8). У дусі святоотцівської традиції ми називаємо Його „Педагогом на шляху до Христа”. Гр. слово „пайдагогос” дослівно означає „той, хто веде дитину”. Це відображує специфіку діяльності Святого Духа в людській історії та особистому житті людини. Він поступово супроводжує людину на всіх етапах її зростання та виховує в ній риси, які будуть їй необхідні при цій зустрічі. Говорячи про особливу діяльність Святого Духа у Старому Завіті, не варто забувати слів св. Василія Великого про те, що хоч окремі Особи Тройці і здійснюють щось самостійно, та Трьом їм разом належить цілісний задум . Є Три Особи в таїнственному спілкуванні, але їм властивий єдиний погляд Любові і єдина воля спасти людину.Починаючи від покликання Авраама можемо зауважити, як Святий Дух поступово відновлює зруйновану гріхом людську спільноту. Він вибирає одну людину, виокремлює її, присвячує собі й дає обітницю: „Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім'я, а ти станеш благословенням. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться” (Бт.12, 1 – 3). Перші паростки і здійснення Божого благословення конкретно проявляються вже у чудесному народженні Ісаака від безплідної Сари. Таким чином благословення поширюється з однієї особи на сім’ю і рід. Згодом, у Якові і його синах, воно охоплює 12 поколінь Ізраїля. Святий Дух піклується про нову людську спільноту, посвячену Богові, спасає від голодної смерті в Єгипті, помножує її там, а коли їй стає сутужно – виводить з Єгипетської неволі у обіцяну землю, згодом дає державу... Метою цього процесу Божественної педагогіки є згуртувати Божий Народ, виховати в ньому риси, необхідні для зустрічі з Христом. Даючи Своєму Вибраному народові Закон, Господь наголошує: „Будьте ж мені людьми святими” (Вих.22,30). Дух Святий допомагає людині усвідомити існування зла. Робить Він це педагогічно-наочно через табу на споживання певних видів тварин. Коли в П’ятикнижжі наводиться перелік “нечистих” тварин чи птахів, то йдеться не стільки про тварин, скільки про найпростіший спосіб усвідомлення людиною існування “нечистого”, тобто зла. Вже пророки говорять про любов і милосердя: „Милості хочу, а не жертви”. Псалмоспівець застерігає перед твердосердям (Пс. 4,3), наголошує на сокрушеному дусі як найприємнішій жертві Богові (Пс. 50,19). Через „пророка зрадженої любові” Осію Господь закликає свій народ до вірності. Вже тут стосунки між Богом і вибраним народом прирівнюються до стосунків чоловіка й жінки. Пізніше цю тему розвиватиме апостол Павло, говорячи про Христа й Церкву – Новий Божий Народ (Еф. 5,25.32). Святий Дух конкретизує людські очікування на спасіння в особі Спасителя, або Помазаника Божого (Месії, Христа). Цілими століттями Дух готує людей до зустрічі з Особою Христа; устами пророків навчає народ бути відкритим на майбутній прихід Месії. Ця відкритість буде знаком месіанської доби, чи “повноти часів”. Окремим представникам народу, як наприклад старцеві Симеону, Дух дає впевненість зустрічі з Месією, про присутність Христа в лоні Марії Дух повідомляє Єлизавету. Таким дуже конкретним чином Дух завершує підготовку людства до приходу Спасителя від гріха. У свою чергу дії Спасителя будуть відбуватися силою Святого Духа.Ще в Старому Завіті Господь виховував у Народі Божому синівські почуття до Себе. Пророк Єремія так говорить про це: „Назвете Мене батьком і не відвернетеся від Мене” (Єремія 3,19). Але вповні Бога як Отця відкрив нам Син Божий.г) Новий Завіт: Воплочення Сина Божого і повернення людині перспективи зростанняПослання до Євреїв починається ось цими значущими словами: „Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив Наслідником всього, що Ним і віки Він створив” (Євр. 1,1 – 2). Одкровення-явлення Бога, що почалося ще в Старому Завіті, спрямоване до Христа і в Ньому знаходить своє звершення, бо Він є Сином Божим, що став людиною. Ця істина є серцем християнства. Вершиною Божої любові є те, що заради спасіння людини Отець посилає Свого Єдинородного Сина. „Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним” (Ів. 3, 16.). Бог у своїй любові дарує нам славу Свого блаженного життя. Таким є Його задум, який Він мав перед створенням світу у Своєму улюбленому Синові, „призначивши нас наперед, щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа” (Еф. 1, 4-5), тобто „щоб були подібні до образу Сина Його” (Рм. 8, 29). Східне богослов’я пронизане святооцівським переконанням в тому, що „Бог став людиною для того, щоб людина змогла стати богом”. (св. Атанасій Великий, De incarnatione Verbi).В Ісусі Христі таїнство людського життя розкривається з більшою ясністю. Посланий Отцем, Він показує нам приклад життя у повній згоді з Ним. Сповнивши місію спасіння людини, Він одночасно виступає взірцем досконалої гармонії з Богом, ближнім, природою і врешті з самим собою. Це взірець гармонії, в якій людина може віднайти повноту свого покликання бути щасливою. Таке діяння відображене в спільноті апостолів, із якими жив Ісус Христос. Крім того, Євангеліє наповнене паралелями зі щоденного життя людини, які закликають нас довіряти Ісусові, іти за Ним. Адже Він не тільки говорив, навчав, Він підтвердив свою любов до нас її найвищим виявом – власною смертю. У Воплоченні відбулася зустріч Бога й людини. Христос у Своїй особі поєднав Божу та людську природи. Тому Він є для нас образом нашого досконалого єднання з Богом. Крім того, Христос усунув перешкоди до з’єднання людини з Богом – її поневолення гріхом і смертю. Апостол Павло пише: „Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жени, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли." (Гал. 4, 4-5).Місія Сина – вказувати на Отця. Коли Христос називає себе «дорогою» й стверджує: «До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14,6), – виникає недоречне прохання Пилипа: «Господи, покажи нам Отця, – і вистачить нам». Ісус відповідає йому голосом, сповненим ніжного докору: «Скільки часу Я з вами, ти ж не знаєш, Пилипе, Мене? Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Ів. 14,9).Одним із найважливіших завдань Сина Божого є проповідувати Царство Боже. Саме його навчання, за словами Євангелія, почалося проповіддю про необхідність покаяння, тому що сповнився час і наблизилося Царство Боже. У прощальній бесіді з учнями на Тайній Вечері Ісус Христос, заспокоюючи їх, говорить: «Нехай серце вам не тривожиться! ... Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас?» (Йо. 14, 1-2). Таким чином Він ясно вказує на те, що Царство Небесне, вже "приготовлене" і є доконаним фактом. Але одночасно Царство Боже, про яке йдеться й у притчах, і в Молитві Господній, ще не настало у всій повноті, воно – справа недалекого  майбутнього. Засноване на землі Христом Спасителем, це Царство повинне ще прийти. Тут, на землі його являє Христова Церква.д) Святий Дух: Утішитель та помічник при зростанніЯк говорити про того, кого неможливо відчути, про того, хто не має визначеного імені, хто живе таємно? У Біблії Святий Дух ніколи не промовляє від себе, говорячи «я», проте Він висловлюється через пророків і нарешті – через Сина. Але навіть сам Ісус Христос дуже мало говорить про Святого Духа перед своїми великими прощальними розмовами. Річ у тому, що для його учнів досвід Духа був невід'ємним від досвіду, який вони отримали від Христа.Вступною фазою кенотичного (покірного) низходження Третьої Божої Особи – Святого Духа – є Старий Завіт. Ми вже говорили про Його педагогічну діяльність із виховання народу Божого до зустрічі з Сином Божим. Тривання цього процесу засвідчив Христос під час першого свого виступу в Капернаумській синагозі:  “Дух Святий на мені, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування.”(Лк. 4,18 – 19). В одному з тропарів 4-ої пісні 1-го канону зі служби П'ятидесятниці Церква оспівує Святого Духа такими словами: «Сьогодні пізнається Бог істинний, Утішитель, Служитель і Свідок Слова, Котрий говорив через пророків і був проповіданий законом». Ці слова відображають специфіку Одкровення Святого Духа. У Старому Завіті Він діяв як сила Божа, а у Новому був об’явлений людству як Особа Божа. Саме подія П’ятидесятниці є кінцевою точкою руху Триєдиного Бога до людини. Святитель Григорій Богослов пише: „Старий Завіт ясно проповідував Отця, і не з такою ясністю Сина; Новий відкрив Сина й дав вказівку про Божество Духа; нині перебуває з нами Дух, даруючи нам найясніше про Нього пізнання” . І хоч Святий Дух був об’явлений людству найпізніше, та Він постійно був присутній в історії спасіння в подіях Старого Завіту й супроводжував Сина Божого в Його Воплоченні та земному житті. Процес Одкровення Святого Духа не завершився подією новозавітної П’ятидесятниці, а відбувається в житті кожної людини, коли вона отримує Святу Тайну Миропомазання. Він продовжує перебувати в Церкві.е) Церква: спільнота, створена Отцем, підготована Сином і явлена ДухомСпасенна місія Сина Божого стосувалася людини не тільки як індивіда: ми вже наголошували, що Триєдиний Бог сотворив людину на Свій образ як спільноту; тому спільнота є природним середовищем її розвитку. У Старому Завіті Господь поступово виховав собі Старозавітну Церкву й привів її до зустрічі з Сином. На час тієї зустрічі до Церкви видимо належав лише один, ізраїльський, народ. Наступним кроком є об’явлення Церкви не просто як спільноти одного народу, а як спільноти багатьох народів. На цьому етапі визначальною стає діяльність Ісуса Христа. Він творить цю спільноту за допомогою знаків, зрозумілих для сучасників, у контексті Старого Завіту: Він кличе 12 апостолів, пов’язуючи розуміння цього знаку з часами 12 синів Якова – Ізраїля. На місці старого Ізраїля засновується Церква як Ізраїль новий, складений з усіх народів світу: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа” (Мт. 28, 19). В цьому повнота Божого задуму про Церкву: зібрати воєдино не тільки сім’ю, рід чи якийсь народ, але ціле людство. Згуртувати людство у новозавітний народ Божий – це місія Святого Духа. Те, що колись було розпорошене й відчужене (Вавилонська вежа), починає збиратись і знаходити спільну мову (П’ятдесятниця). Таким чином, у Новозавітній Церкві, за словами апостола Павла, „нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі. А коли ви Христові, то ви потомство Авраама, спадкоємці за обітницею” (Гал.3,28 – 29, пор. Кол.3,11). Відтворюється гармонія, яка відповідає колись зруйнованому людською сваволею задуму Триєдиного Божества: „Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу...” (Бт. 1, 26).є) Служіння Церкви: в очікуванні есхатологічного сповнення ЦарстваУ первісній Церкві очікування приходу Господа переживалося особливо інтенсивно. Церква взивала: „Маран-ата” – „Гряди, Господи!” З бігом часу Церква, не забуваючи про те, що діється на землі, ніколи не переставала плекати готовість у надії: вона продовжувала закликати вірних "вгору підносити серця», дивитися в небо, звідки приходить спасіння, вже готове, яке треба прийняти, щоб воно остаточно звершилося, „бо проминає образ світу цього” (1 Кор. 7,31). Фактично все життя віруючого є наближенням і поглибленням майбутньої зустрічі з Христом, який воплотився і прийшов до нас, щоб приготувати своїми Страстями і Воскресінням шлях для нашої особистої Пасхи-переходу до вічного й небесного Єрусалиму, приготованому від віків, але який очікує на те, щоб ми вже тут, на землі уважно й вільно відкрили його небесну і неповторну красу.Церква, хоч існує в умовах „старого світу”, все ще підвладного смерті, стражданням, насильству, гріху, проте вона вже зараз являє «нове небо й нову землю», на яких «Бог буде все у всьому» (пор. І Кор..15,28). Таким чином, вона своєю природою випереджує історію і, проголошуючи прихід у повноті й силі того Царства, яке вже для неї настало, вказує кожному вірному мету земного життя.Церква є життям у Пресвятій Тройці «тут і тепер». Як Пресвята Тройця в екстатичній божественній любові «вийшла поза межі» Божества, творячи «межі» творіння й наповнюючи його аж до країв, – так і Церква. Вона перебуває у «світі цьому» як «закваска», бо здатна пройняти його повнотою Троїчного життя. В процесі духовного зростання християнин не може задовольнитися комфортним відвідуванням Церкви. Його місією є відповісти на заклик Христа: “Ідіть і зробіть учнями всі народи” (пор. Мт.28, 19). Живучи в Бозі, християнин покликаний передати божественне життя світові, який потребує спасіння, та допомогти ближнім, котрі потребують його матеріальної чи духовної підтримки. Сходження християнина до потреб світу відбувається наслідуванням кожної з Осіб Тройці в їх спасительному прониканні (перихорезі) Божої любові в світ.  Частина ІІ.Шлях людини до БогаВище був окреслений шлях Бога до людини. Упродовж історії спасіння Отець через Сина у Святому Дусі звертається до людини. Пресвята Тройця творить людину, дає їй свободу вільно діяти, допомагає виправити її помилки, спасає, але в свою чергу очікує від неї відповіді. Відповідь людини є процесом наближення у Святому Дусі через Сина до Отця. Цим шляхом покликаний пройти кожен.а) у Святому ДусіУ Духа не питають, хто Він, а просто тримають свої двері відкритими, аби сприймати Його. От і все. Звідси зрозуміло, чому ми так мало молимося Духові, тоді як завжди молимося в Дусі. „Дійсно, чи думаєш про повітря, коли дихаєш?” – запитує один богослов . А інший богослов висловився так: «Про Святого Духа набагато важче і навіть марніше говорити, ним треба жити» . Ці слова відображають особливість цієї Божественної Особи. Її не можливо побачити, а можна тільки відчути у своєму житті. Дякувати Богові, християнська історія знає велику кількість святих і преподобних, котрі досвідчити присутність і дію Святого Духа та залишили цей досвід нам. Літургія Церкви вказує на те, що „Вся твар словесна й розумна, Духом укріпляючись, служить Богові” (пор. Анафору Божественної Літургії св. Василія Великого).Енцикліка Івана-Павла II про Святого Духа Dominum et vivificantem від 18 травня 1986 року заслуговує на те, аби жити в нашій свідомості та серцях. Звернімо увагу на другу частину енцикліки, що може здивувати незвичною темою, винесеною в заголовок: «Дух, що висвітлює гріх світу». І справді, Святий Дух дозволяє людині відчути, що її актуальний стан не остаточний і вона не повинна ним задовольнятися. З одного боку, це означає, що в Дусі людина відчуває свою загрозу й обмеженість, з іншого – Він кличе її до постійного зростання у святості. Святий Дух є той, хто весь час веде нас уперед, Він той, хто без упину відкриває нам нові шляхи.Духовне зростання людини не відбувається внаслідок тих чи інших закономірностей, не є автоматичним процесом, але стається шляхом міжособового спілкування між Святим Духом і людиною. Благодатні дії Святого Духа для сприяння зростанню людини до особової повноти називаються педагогікою Святого Духа. Діло Христа є початком нової людськості, що стала здатною прийняти дари Святого Духа. Святий Дух у ділі Спасіння об’являє не себе, а Христа, Втілене Слово. Тому, як каже св. псевдо-Макарій, ті, на кого сходить Святий Дух, стають „христами”, спасенними, покликаними трудитися для спасіння світу. Святий Дух повчає й нагадує про все те, що сказав Ісус. Це Він схиляє наш розум, щоб той підкорювався Отцю й був слухняний вірі. Він дарує нашому серцю здатність любити та виконувати Божий Закон. Він допомагає нам правильно здійснювати наше покликання. Діянням Святого Духа людині повертаються втрачені духовні можливості.Бути дитиною Божою, за словами ап. Павла, означає бути веденими Святим Духом: „Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі” (Рм. 8, 14). Подібно зазначав Святіший Отець Іван Павло II у своєму посланні до молоді: „Бути синами Божими означає прийняти Святого Духа і дозволити Йому вести нас, бути відкритими на Його діяння у нашій особистій історії і в історії всього людства” . б) через Сина Щоб пізнати тайну власного покликання, нам потрібно з покорою та вірою наблизитися до таїнства нашого Бога і у світлі Святого Духа відкрити Божий задум щодо нас. Це можливо здійснити лише в Тому, Хто є Об’явленням високого покликання людини –  у Христі. Без Христа людська особа не може пізнати цілої правди про саму себе – того, що вона передусім покликана осягнути подобу Боголюбного Первообразу через життя у Христі та з’єднання з Ним. Блаженної пам’яті Папа Іван Павло ІІ і Патріарх нашої Церкви Любомир говорять і закликають нас „відплисти на глибину”, щоб наповнити глибшою барвою вже накреслені лінії нашого покликання. Це правда, що сучасній людині, а особливо молоді, потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина радикалізму, глибина отриманого дару покликання й харизми.Християнство за своєю суттю – релігія спільноти. Існує древня латинська приказка: Unus christianus nullus christianus (один християнин – не християнин). Ніхто не може бути істинним християнином, залишаючись самотньою й ізольованою істотою. Християнство не є вченням або ідеологією, що її окремі люди можуть сприймати для власного використання. Християнство – це спільнота, тобто Церква. Особисті переконання й навіть життєве правило ще не роблять з людини християнина. Передумовою християнського життя є входження в Церкву.На шляху спасіння людина покликана ввійти у спільноту з Богом і в людську спільноту. Так, вона відновлює зруйновану гріхом свою єдність із Богом та з іншими людьми. Це означає ніщо інше, як стати частиною Церкви – Великої спільноти, що об’єднує Бога й синів Божих. Прийняття дару Божого всиновлення здійснюється через втілення у Христа. Тому перше й основне завдання кожного християнина – це бути учнем Христа. І це не вимога чи обов’язок, а знак безмежної Божої любові.„Зодягнення у Христа” відбувається у святій Тайні Хрещення. Це унікальна Тайна, що здійснює в людині неповторні зміни. Неправильно казати, що охрещена людина згодом стане святою. Вона вже є святою. Все, що вона покликана зробити – усвідомити свій стан, розвиватися на шляху розпочатого освячення. Таким чином, Тайна Хрещення стає дверима, через які ми входимо на безкінечний шлях духовної досконалості. Неохрещена людина повинна тільки стати на цей шлях – стати онтологічно святою і згодом зростати у своїй святості.Процес духовного розвитку людини є відповіддю на Божу заповідь: „Будьте ж мені людьми святими” (Вих.22,30), що передбачає обожнення як «уподібнення» Триєдиному Богові. Вершиною всіх устремлінь християнського життя є повнота сопричастя з Богом і спільнотою. Історичним знаком такого життя як руху до повноти стала Пасха Христа – Його Смерть і Воскресіння, які дарували нам звільнення від поневолення старою людиною та зодягнули в нову. Літургійним знаком є Таїнство Євхаристії, звершуване під час Божественної Літургії, коли ми переживаємо спасенне діло Христа, «аж поки Він не прийде». Наближення людини до Бога виявляється в причасті Його Тіла й Крові, взаємоного зближення людей – у тому, що вони стають одним Тілом – Церквою, Голова якої – Христос, а всі вірні – члени. До Євхаристії готують молитви Часослова. Кожна людина разом із запропонованими Літургією Церкви засобами освячення практикує свої духовний подвиг і молитву. На всіх етапах духовного зростання людини Церква пропонує їй підтримку та супровід.в) до Отця«Отець» – слово, що дивно звучить для слуху сучасної людини, яка часто відчуває себе сиротою. Деякі сучасні «вчителі підозри» (Фройд, Ніцше) взагалі вважали батьківство репресивним і регресивним явищем. Проте нині дивним чином зростає також ностальгія за батьком – з усіма відтінками, що несе в собі це поняття. Найперше, на горі Синай Бог назвав Себе Мойсеєві «Богом милосердним та милостивим» (Вих.34,6), це ім'я відлунюється у словах апостола Павла: «Отець милосердя й Бог потіхи всілякої» (2Кор.1,3).Давньоєврейською слово «милосердний» означає почуття, що заглиблюється аж до надр материнства: саме голос крові дає нам відчути себе матір'ю, що веде розмову зі своїми дітьми. Отець є подібним до матері; він відчуває своїх дітей так, як своїх дітей відчуває мати, аж до тієї міри, що Ориген спромігся сказати: Nemo tam mater quam Pater (ніхто настільки не є матір'ю, як Отець).Ісус Христос сказав: «Передав Мені все Мій Отець. І Сина не знає ніхто, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, та кому Син захоче відкрити» (Мт. 11,27; Лк. 10,22). Пізнати Отця можна тільки через Сина. Отримавши від Святого Духа благодать християнства як життя в Христі, людина завдяки Христові починає сприймати Бога як Отця. Це мета життя людини, до якої її покликав Бог від початку. Дією Святого Духа, через Сина людина повертається до Отця. Бо “ніхто не знає Отця, тільки Син, і кому Син зволить відкрити”. Зі свого боку, Отець “знає” світ у Сині Улюбленому. Так через “усиновлення” Життям людина переходить від смерті до життя. Частина ІІІ.Молодіжне душпастирство: супровід молодої людини на шляху до БогаЦерква покладає великі надії на молодь. Молоді люди в Церкві мають особливе покликання: вони повинні стати її рушійною силою. І не тільки тому, що це наше майбутнє, а тому, що сьогодні це середовище людей із великим потенціалом планів і сподівань. Думаю, що і Церква, і суспільство покликані допомогти зреалізувати цей потенціал. Водночас хочу зауважити, що тут не йдеться про ідеалізацію молоді. Ми свідомі того, що часто за великими очікуваннями щодо молоді стоїть не завжди оптимістична дійсність. Не можна заперечувати того факту, що сучасна молодь відкрита на такі важливі людські цінності, як справедливість, чесність, надія на майбутнє і на власні сили, мир, братерство, солідарність, пошана до природи, в тому числі й прагнення духовності. Можна сказати, що вона відкрита на глибше життя, ніж те, яке їй пропонує сучасний світ дорослих. Однак часто молоді люди сповнені тривог, розчарувань, турбот і страхів, бо не бачать, як зреалізувати себе в нинішніх умовах. Мусимо констатувати також, що наша молодь потрапляє в полон типових для її віку спокус. На жаль, першими жертвами духовної й культурної кризи, яка охопила сучасний світ, стають представники молодого покоління. Спрагла до пізнання чогось нового й полишена на саму себе молода людина схильна почути і здійснити першу-ліпшу пропозицію і таким чином наражається на небезпеку потрапити в пастку. Хочу ще раз наголосити, що молодіжне душпастирство є супроводом Церкви молодих людей у вірі. Ця подорож має різні етапи: зародження, зміцнення, зрілість. Далі ми зупинимось на окремих стадіях цього супроводу молодих людей у вірі, що буде нічим іншим, як конкретизацією тих речей, про які ми вже вище вели мову, коли говорили про зростання людини у Святому Дусі через Сина до Отця.а) у Святому Дусі: служіння між далекими від БогаСвятий Дух вільний у своїй діяльності. Він „віє, де хоче” (пор. Ів. 3,8) і шукає людину, щоб через Сина привести її до Отця. Церква йде за цим „подихом Духа” і на слово Христа «закидати невід», щоб мати великий улов (пор. Лк. 5,4; пор. Мт. 4,19; Мр. 1,17). Першим імпульсом до позитивного розвитку є творче невдоволення наявним станом речей. Цей благословенний імпульс Св. Дух скеровує насамперед до молодих людей. Часто молодь переживає гострий протест, коли притаманне їй прагнення ідеалу стикається з реаліями життя. З одного боку, готовність молодих людей до жертовних дій і героїчних зусиль, з іншого – пасивно-пристосовницький, застояний світ, у якому звикли до напівправди, облуди і лицемірства. Світ намагається «вписати» молодь у свої писані й неписані правила, нав’язати їй існуючий стан речей, переконати, що тільки так треба і можна жити.…Цей конфлікт має не лише віковий характер. Він відображає глибшу істину натхненної дії Св. Духа в історії. Це Він, без якого ніхто б не вірив у можливість змінити цей світ. Молода людина у своєму прагненні до змін, до справедливості, до любові, до щастя, можливо, навіть не усвідомлює, що таким чином у ній діє Святий Дух – вічний Обновитель, Дух істини. Але цей самий Дух є Параклетом – Утішителем, а тому в Ньому молода людина здатна здійснити задумане.На цьому етапі молодіжного душпастирства „у Святому Дусі” йдеться про супровід-свідчення. Церква виходить назустріч молодій людині, яка перебуває далеко від Бога. Можуть бути дві причини цієї віддаленості. По-перше, йдеться про супровід віри молодих нехрещених людей. Тут душпастирство молоді збігається з апостольською місією Церкви „іти і зробити учнями всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа” (Мт. 28, 19). Проте в цьому випадку мова йде про особливий вид місійності, оскільки молодь – особливий прошарок людського суспільства, що вимагає окремої уваги й методів праці з нею.Особливої уваги потребують молоді люди, які, хоч і охрещені, проте або взагалі не усвідомлюють свого високого статусу зодягнених у Христа синів Божих, або внаслідок певних життєвих обставин втратили це усвідомлення. Перша зустріч зі сферою сакрального у багатьох молодих людей може відбутися під час звершення якогось Таїнства – Хрещення, Сповіді, Подружжя – або чину йорданських відвідин, благословення дому, похорону... Часто зустріч із церковними священнодійствами викликає в людині зацікавлення й потяг до віри. Завданням душпастирів є відчути це бажання і почати з нею розмову про віру і про необхідність її поглиблення. Проте найчастіше душпастирство молодих людей, далеких від Бога й Церкви, передбачає вихід їм назустріч у місця, де вони найчастіше перебувають. Ось чому так важлива присутність молодіжних душпастирів у школах, вищих навчальних закладах, війську, в’язницях, на „вулиці”... Слід наголосити, що в цьому випадку йдеться про кваліфікованих душпастирів, які б зуміли донести молодим людям Христове Євангеліє зрозумілою для них мовою. На цьому етапі молодіжного душпастирства потрібно звертатися до молоді з проповіддю найпростіших християнських ідеалів та цінностей, популяризувати катехизмові істини, пояснювати важливість і сенс дотримання норм моралі...б) через Сина: уцерковлення, духовне життя і зростання у ТаїнствахКоли Христос розпочав свою прилюдну діяльність, обставини були важчими від наших. Його народ перебував у ярмі, одна частина національної еліти вислуговувалася перед окупантами, інша була поділена на ворогуючі протилежні партії й секти, які нещадно й методично боролися між собою. Народ дбав про своє виживання, глибоко зневірившись у своїх лідерах. Однак все це не завадило Христові діяти. Він кличе, гуртує, збирає навколо себе насамперед молодих людей. Ким були його перші учні? Як правило, прості, але щирі люди. Вони тоді ще навіть не уявляли, у що виллється їхнє знайомство з Христом. А  що вони уявляли? Хтось планував ствердити себе, інший зробити кар’єру, дехто мріяв вигнати окупантів, ще хтось добре заробити. Такими спочатку були вони, майбутні апостоли. Одне їх об’єднувало: прагнення навчитися від Христа-Учителя. Чого Христос навчив їх? Він зумів їм відкрити, що корінь тодішніх негараздів прихований у них самих і називається гріхом; що цього внутрішнього ворога можна перемогти; що з перемоги над гріхом відкривається шлях до розв’язання всіх інших проблем і негараздів. Піти за Христом – це навчитися «бути за» і свідомо відмовитися «бути проти.» Адже той, хто проти, тобто противник, по-єврейськи зветься сатаною. Зрозуміти такі речі так непросто, що Христос прирівнює це до несення хреста, на якому потрібно розп’ясти людські ідеологічні, політичні, теоретичні уявлення, а тоді побачити реальний шлях воскресіння й життя. «Прийняти» хрест обставин, твердо прямувати за Христом крізь насмішки, глузування, нерозуміння та переслідування – ось що значить стати учнем Христа, тобто християнином. Кожна людина повинна зрозуміти, що для побудови життя, майбутнього потрібні стриманість і терпеливість. Хреста не може бракувати навіть у житті молоді, хоч зрозуміти це молодій людині буває нелегко. Говорячи про це, Папа Бенедикт XVI наводить приклад альпініста, який для здобуття вершини повинен перетерпіти багато труднощів, але, знаючи про радість, яку отримає подолавши гору, долає всі випробовування.Як ми вище вказали, метою зростання людини у вірі є її обожествлення,  «уподібнення» спільноті Триєдиного Бога. Цей шлях передбачає інкорпорацію людини в спільноту – Церкву. З євхаристійної еклезіології походить чудове слово «сопричастя», яке влучно окреслює євхаристійний характер єдності Христової Церкви. Сопричастя Церкви – це й сопричастя Отця, Сина і Святого Духа в Пресвятій Тройці та сопричастя Бога й людини у Воплоченому Слові, і сопричастя живих і померлих у Христі воскреслому, і сопричастя віруючих та охрещених у Христі євхаристійному, і сопричастя нових неба й землі у Христі Прославленому. Зауважимо, що коли говоримо про душпастирство молоді, то маємо на увазі супровід  молодих людей. Але тут не йдеться про те, аби просто бути поряд. Церква не „екскурсовод”, який супроводжує молодого юнака чи дівчину в поїздках і походах, не „продюсер”, який організовує для них розважальні заходи. Будьмо уважні, щоб не перетворити наші молодіжні комісії на такі собі „туристичні бюра” та „продюсинг-центри”. Головне в душпастирстві молодого покоління на цьому етапі –дати йому можливість відчути себе „зодягненим у Христа”, приналежним до Христового Тіла, іншими словами, пробудити в молодої людини почуття церковності. Як кожен член у тілі, так і кожен член містичного Тіла-Церкви повинен зайняти своє відповідне унікальне місце, досягти своєї власної цілі, виконати свої функції. Без усвідомлення себе часточкою єдиного організму, неможливо означити роль молодої особи в  Церкві. Іван Павло ІІ у своєму посланні до V Всесвітнього Дня молоді 1990 року звертався до молодих людей усіх континентів такими словами: «Займіть ваше місце в Церкві, що не є лише місцем тих, до кого скерована вся пастирська діяльність Церкви, а займіть місце як активні протагоністи місії Церкви. Церква є Вашою, а точніше, ви самі є Церквою» . Це є запрошенням для молоді всіх часів і всього світу. Церква бачить у молоді свою подальшу дорогу до майбутнього, бачить у ній відбиток і спогад про ту радісну молодість, якою Дух Христа постійно її збагачує. І саме тому ІІ Ватиканський собор називає молодь «надією Церкви», а в 2000 році Папа Іван Павло ІІ назвав молодь «стражами нового світанку». Процес воцерковлення молоді передбачає ознайомлення її з історією Церкви на вселенському й помісному рівнях, з особливостями обряду та літургії; не варто забувати про поглиблене читання Святого Письма, ознайомлення з правдами віри... Отже, богословську та біблійну освіту не потрібно вважати прерогативою тільки наших семінарій чи катехитичних інститутів, а виносити її на загальноцерковний рівень, до нашої молоді, щоб виховати в ній здорову й осмислену віру, що її повинен мати „муж досконалий, у міру зросту Христової повноти” (пор. Еф.4,13).Найсуттєвішими елементами покликання кожного християнина, покликання молодої людини зокрема, є прийняти, усвідомити  Боже усиновлення через особисту злуку з Христом у Святому Дусі. Його Блаженство Патріарх Любомир (Гузар), говорячи про покликання та місце мирян у Церкві, зауважив: „Мирянин не той, хто має свідоцтво про хрещення в Церкві. Мирянин – це той, хто перебуває у зв’язку з Отцем і Сином і Святим Духом”. А це означає, що усвідомлення молоддю своєї приналежності до церковної спільноти повинно супроводжуватися процесом її духовного зростання. Буття в Церкві і Церквою – не статичне, а динамічне. Ось чому в молодіжному апостолаті потрібно наголошувати на важливості літургійної та особистої молитви, духовного подвигу, частого прийняття Святих Тайн. Без цього ми ризикуємо перетворити Церкву на черговий клуб за інтересами.в) до Отця: зріла молода людина здатна до відповідальних рішень та свідчення ХристаЦерква не може бачити в молодих людях просто предмет пастирської опіки. Насправді ж вони є, і до цього їх треба заохочувати, діяльним суб’єктом, активними учасниками євангелізації й творцями суспільного відновлення. Молодість – це період особливого відкриття власного «я» та складання «життєвих планів», це період зростання, яке повинно бути зростанням «у мудрості, в роках і в ласці у Бога і у людей» (Лк. 2, 52). Зберігаючи впродовж цілого життя позитивні риси, притаманні молодому поколінню, молода людина покликана стати зрілою духом. Це означає, що метою душпастирства молоді є виховання зрілої людини, здатної самостійно пізнавати «знаки часу» та брати участь у служінні Церкви.Чи не є найточнішим, визначенням, хто ж такий християнин, слова: християнин – це той, хто в Христі не перестає чути голос, що звертається до нього самого: «Ти – Син Мій улюблений», – і той, хто разом із Христом не перестає відповідати: «Ось я, Отче, аби виконати волю Твою». Ми надто призвичаїлися жити як Божі творіння, але ми ще не досить звикли жити як сини Божі.Важливим обов’язком молодої людини є свідчити Христа, а точніше „засвідчити життя, вкорінене в Христі, у сім’ї, в праці, культурі, науці, соціальному служінні, економічній і політичній діяльності” . Йдеться про те, щоб у буденних обставинах життя керуватися євангельськими цінностями, шукаючи спільного добра та спасіння світу. Живучи євангельськими цінностями, діти Божі „будують нову цивілізацію, цивілізацію істини й любові: вони є світлом світу і сіллю землі” (пор. Мт. 5, 13-16).  Світ сьогодні „вкрай потребує людей, здатних за допомогою Святого Духа жити як істинні Божі діти” .Молодь покликана засвідчити Христа у світі, і перш за все у світі однолітків, у світі молоді. Документ Світло народів зазначає: „миряни зосібна покликані до того, щоб зробити Церкву присутньою й діяльною в тих місцях і обставинах, де тільки через них вона може стати сіллю землі” . Подібним є завдання християнської молоді: засвідчити присутність Христа в її щоденному житті, і особливо, засвідчити красу та багатство свого перебування в Бозі. Особливість цього свідчення та його важливість полягає в тому, що його місцем є таке саме молодіжне середовище. Тому першим завданням молодого християнина є нести Христа, робити Його присутнім у середовищі своїх однолітків. Таке свідчення часто стає причиною, поштовхом до навернення інших молодих людей.Про цю місію і завдання молоді, неодноразово наголошував у своїх посланнях Святіший Отець Іван Павло II. Його промова до молоді у Флоренції має назву: „Молоде, облагороджуй землю” . Тобто сьогоднішній світ потребує свідчення великої людяності, щирих людських взаємин, у яких особа шукає не власного добра, а добра іншого. Саме молоді люди покликані „віддавати всі свої сили.... для створення більш справедливого світу”, „служити людині, захищаючи її права і гідність” .Крім такого свідчення загальнолюдських цінностей, світ потребує також і свідчення віри. В іншому посланні Святіший Отець Іван Павло II називає молодь „апостолами нової євангелізації”, „покликаними побудувати цивілізацію любові” . Саме їх він запрошує „слухати Слово Боже і вміти донести його до світу”.Там, де молодіжний запал переріс у глибоку віру, спостерігаються виразні тенденції до зміцнення церковних парафій, до будування міцного фундаменту релігійності, духовності й апостольського свідчення. Але там, де молодіжне душпастирство і цей молодечий запал відсутні, часто стається так, що церковна спільнота не має що сказати цьому світові й сучасній людині. Як істиною є те, що Церква повинна зберігати й передавати правди віри, так правдою є й те, що вона повинна вміти передавати їх відповідно до обставин нового часу. Саме цю чутливість на „знаки часу” несе в собі молоде покоління. Як зазначав Святіший Отець Іван Павло II, звертаючись до молоді: „Ви потрібні Церкві, щоб вона і в цьому поколінні, і в наступних залишалася юною” .ВисновокУ цій доповіді накреслені основи молодіжного душпастирства. Як супровід у вірі молодої людини, воно є відповіддю на поклик Бога, котрий у Своїй безмежній любові не тільки покликав людину до існування, але й відкрив перед нею захоплюючі перспективи зростання. Традиція Церкви осмислює це високе покликання людини термінами: святість, обожнення, «уподібнення» Богові. Оскільки Бог – це спілкування Трьох Осіб, то й створена на Його образ людина як особа, не може розвиватися самостійно, а потребує для цього товариства інших. Віддзеркаленням Божої Спільноти Трьох Іпостасей на землі має стати особлива спільнота людей – Церква. Гріхопадіння не змінило поставлених перед людиною завдань. Змінилися тільки способи їх осягнення. Впродовж Старого Завіту Бог поступово об’являє Себе як Отець, в часи Ісуса Христа діє на землі як Син Божий, а у Церкві присутній у Святому Дусі. Протягом історії спасіння дія Божественних Осіб підводить людину з трагічного становища, в якому вона опинилася внаслідок зловживання власною свободою; у Святому Дусі виховує у ній риси, необхідні для зустрічі з Сином Божим; поступово відновлює спільноту людей – Церкву, щоб підвести її через зодягнення у Христа до з’єднання з Отцем. Історія спасіння людства повторюється в особистому житті кожної людини. Божественна педагогіка подій Старого Завіту вчить нас, що справжнє щастя людини полягає не в бунті перед Богом і перетворенні безцінного дару свободи на сваволю, а в сповненні Божої волі, бо створена на Божий образ людина може розвинути свої здібності, таланти й потенціал тільки у Бозі, осягнувши Його подобу. Шлях розвитку людської особистості є процесом наближення її у Святому Дусі через Сина до Отця (тринітарний аспект), або ж рухом від першого Адама (дитинство) до другого Адама (зрілості в Христі – христологічний аспект), чи рухом від образу до подоби Божої (антропологічний аспект). Людина прямує шляхом духовного зростання не самостійно, а з допомогою Бога і подібних до себе – Боголюдського організму Церкви, котра є спільнотою багатьох людських осіб однієї природи в їх предстоянні перед Богом – Спільнотою Трьох Божественних Іпостасей, що творять одну природу.До духовного розвитку покликана кожна людина. Якщо йдеться про молоду людину, цей шлях залишається незмінним, проте з огляду на особливості віку, він має свої характерні властивості. Сенс молодіжного душпастирства полягає у супроводі Церквою молодої людини на її шляху до Бога.Ми схематично накреслили різні етапи цього супроводу – від зародження віри в Дусі через її зміцнення у Христі до її зрілості й відповідальності в Отці. Церква супроводжує молодь у різних місцях, різних духовних станів і на різних етапах її розвитку. Вона повинна знайти якнайадекватніші способи вийти назустріч молодій людині і промовити до неї так, щоб зацікавити її. Душпастирі у своєму служінні не повинні обмежуватися тим, щоб просто бути поряд молодих людей: вони покликані ввести їх у Церкву і сприяти їх духовному зростанню в Сині Божому. Метою молодіжного душпастирста є виховання зрілих християн, які, усвідомлюючи Бога своїм Отцем, самі здатні свідчити Христа у світі. У цьому й полягає богословський вимір молодіжного душпастирства, і я закликаю делегатів Собору до спільної праці в пошуках конкретних шляхів і методів його практичної реалізації в умовах сучасного світу.Київ, 15 серпня 2007 р. Б.Владика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький[1] II Ватиканський Собор, Декларація про християнське виховання, Gravissimum educationis, 2.[2] пор. Єп. Петро Стасюк, Програмна доповідь, у: Документи патріаршого Собору УГКЦ, перша сесія, жовтень 1996, Львів, Свічадо, 1998, с. 306.[3] Точне викладення православної віри 2,2.[4] PG 32, 136.[5] Пор. PG 31, 344C.[6] Пор. PG 37, 690.[7] Григорій Ниський. Велика катехиза, PG 45, 24.[8] Пояснення блаженств 1,4.[9] Пор. De Spiritu Sancto, V, 10.[10] PG 36,161 -164; цит. за: Лосский. Очерк мистического богословия. С. 121.[11] Кардинал Роже Ечегерай, Істиний Бог, Істина Людина. Дух і Літера, 2005, ст. 31[12] Архимандрит Киприан. Патрология. С. 112[13] Иоанн Павел II, Послание к молодым людям мира по случаю VI всемирного дня молодежи 1991 г., н. 3.[14] Іван Павло ІІ, Messagio di Giovanni Paolo II per la V Giornata Modiale della Gioventu 1990, // www.vatican.va //messages/youth/documents/[15] Патріарх Л. Гузар, Хто є мирянин//www.zustrich.lviv.ua./myrianyn1.htm1[16] Consiglio della Giustizia e della Pace, n. 543.[17] Иоанн Павел II, Послание к молодым людям мира по случаю VI всемирного дня молодежи 1991 г., н. 2.[18] Иоанн Павел II, Послание к молодым людям мира по случаю VI всемирного дня молодежи 1991 г., н. 2.[19] Світло народів, 33.[20] Иоанн Павел II, Молодые, очеловечивайте землю, Фолоренция, 19 октября 1986.[21] Иоанн Павел II, Господь зовет вас служить человеку, защищая его права и достоїнство,Парагвай, 18 мая 1988.[22] Иоанн Павел II, Апостолы новой евангелизации. Призванной построить цивилизацию любви, , Буэнос-Айрес, 11 апреля 1987. [23] Иоанн Павел II, Выступление перед представителями молодежных движений в центре св. Марка, Австрия, Зальцбург, 26 июня 1983, н. 7.   Детальніше...
<< Початок < Попередня 11 12 13 14 Наступна > Кінець >>
Сторінка 14 з 14
^ Догори