Проповідь у свято Собору св. Івана Хрестителя (2019)

Христос Рождається! Дорогі у Христі брати і сестри! Христова Церква традиційно після великого празника святкує пам'ять тих осіб, які виконували головну роль в подіях празника. У події Богоявління особливу місію виконував св. Іван Хреститель. Тож уже в перших віках вірні разом збиралися наступного дня після празника, щоб прославити Йоана Предтечу. Від цього зібрання і сам празник називають Зібранням – Собором. Іван Христитель — найбільший святий після Богоматері. Про нього Ісус Христос сказав: «Між народженими з жінок немає нікого більшого понад Йоана» (пор. Лк.7:28). У Христовій Церкві є багато святих і блаженних, але лише Іван Христитель удостоєний почитання: кожного вівторка, шість свят в часі року (серед яких свято Зачаття та Різдва), а сьогодні у Соборі Предтечі, Йоан Христитель прославляється Церквою як ангел і апостол, мученик і пророків печать, заступник старої та нової благодаті, серед народжених пречесніший і Божого Слова Голос. Таким урочистим почитанням Церква хоче вказати на важливість цього святого для нас. Йоан Предтеча має свідчити про Ісуса Христа, але до цього провадить його довга дорога, духовна мандрівка, яка представлена для нас в Євангеліях. Спершу настає зустріч з Месією за посередництвом найближчої людини – матері. Ця зустріч є ще несвідома, але вона має вплив на майбутнє Йоана. Мати, яка живе глибокою вірою, передає також плоди своєї віри синові, і він ще в лоні досвідчує на собі благодатного діяння близькості Бога. Далі має настати його особиста зустріч з Богом. Для цього він покидає світ, відходить на самоту, щоб в пустині почути Боже Слово, скероване особисто до нього. Перед тим, як зможе сказати, що Бог говорить іншим людям, мусить спершу почути, що Бог говорить до нього самого. З цієї точки зору цікавим є початок третього розділу Євангелія від Луки. Натхнений автор дуже детально описує обставини, серед яких Боже слово досягло Йоана: «П’ятнадцятого року правління кесаря Тиверія, коли Понтій Пилат був правителем Юдеї, Ірод – четверовласником Галилеї, ... за первосвящеників Анни та Каяфи слово Боже було до Йоана, сина Захарії, на пустині» (пор. Лк. 3, 1-2). Слово Боже дуже конкретне, воно досягає Йоана серед конкретних обставин особистого та народного життя. Йоан, в свою чергу, має навчитися чути цього Бога, Який промовляє до нього, розуміти Його голос, проникатися Божими думками і Божими планами. Разом з Іваном Предтечею в цих днях ми стаємо свідками важливого дійства. Церква впроваджує нас в знаменну подію з життя Богочоловіка Ісуса Христа - Його Хрещення у Йорданських водах. Весь християнський люд із великим подивом заглиблюється в таємницю Богоявління. І в цій незбагненій для людського розуму події відкривається нам важлива правда - Бог об’явився нам у людському тілі, щоб обновити й освятити нас і цілу Вселенну. Богослужіння свята представляють нам спасенну подію – хрещення Господа в Йордані, але не лише подію, а й її глибинну суть – спасіння первозданного Адама, а в Адамі – всіх Адамових нащадків. Таким чином, усі ми, земні покоління від Адама і до сьогодні, святкуємо у торжестві Богоявління своє власне спасіння, а не лише циклічно споминаємо історію життя нашого Господа. Святе Богоявління – спасенна подія хрещення Господа в Йордані від Йоана. Так само спасенною є нинішня присутність Христа в струях нашого життя. Таїнство Хрещення, занурення чи обмивання  водою в ім'я Пресвятої Тройці, є обмиттям з гріхів, другим народженням людини до надприродного життя, адже своїм хрещенням Христос освятив воду і вчинив її таїнственним знаком відпущення гріхів. «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство… Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мф. 3, 2-8), - так волав до народу святий Пророк, Предтеча й Хреститель Господній Йоан, готуючи світ до приходу Спасителя світу. Стоячи на межі двох Завітів, він ніби не бачив нічого, крім двох речей - людських гріхів, в яких потопав світ, і Агнця Божого, Котрий бере на Себе гріхи світу (пор. Йо. 1, 29). Кожен християнин, подібно як і Христос, переходить через подію Хрещення. Хрещальна вода стає для нас мініатюрою Йорданської ріки. У Хрещенні кожен із нас своїми власними устами чи устами хресних батьків зрікся диявола і пообіцяв служити Богові, йти за Христом і пронести обмите йорданською водою, чисте сумління впродовж усього життя. Коли, знову ступаючи на шлях зла і гріха, ми порушуємо дану в Святій Тайні Хрещення обітницю, у своєму милосерді через Таїнство Покаяння Господь дає нам шанс повернутися до Йордану та наново духовно пережити дотик його очищувальних вод прощення. Кожне Таїнство Покаяння може стати для нас новим Хрещенням: водою наших сліз або силою наших переживань і розкаяння перед Господом, воно знімає з нас гріховний тягар, який ми набули протягом життя. Але, виходячи з цієї очищальної купелі, маємо пам’ятати: ми очищуємося з наших провин для того, щоб, одержавши уроки з нашого життя через застанову, далі не втрачати присутності Христа і з Ним у серці простувати через наше щоденне життя. Покаяння і віра в Христа Спасителя - це дві необхідні умови досягнення Царства Небесного. Святий Йоан Предтеча і нині волає до нас, як колись закликав до ізраїльського народу: «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство… Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мф. 3, 2-8). Тож молімо Предтечу Господнього, щоб він і в нас, як колись в народі юдейському, приготував шлях Спасителеві. Очистьмо свої душі від гріхів, бо таке благовоління Боже. Всі ми, будь-якого стану чи рівня, покликані до повноти християнського життя і до досконалості в любові. Саме тому кожен з нас може і повинен бути у цьому світі Господнім посланцем і свідком Слова. Свідчити Христа є завданням кожного віруючого, і у цьому значенні Йоан Хреститель є ідеальним прикладом для наслідування. Також Йоан Хреститель є взірцем, як саме слід проповідувати Христа і правду – жертовною і цілковитою самопосвятою, адже він був покликаний до своєї місії ще з материнського лона, а завершив її мученицькою смертю. Наслідуймо смиренну поведінку Йоана Хрестителя, тоді ціле наше життя буде спрямованим на те, щоб давати можливість Господеві Богу нашому зростати у нас й у світі. Дорогі брати і сестри, радію з того, що ви так чисельно зібралися сьогодні в цьому Божому храмі у бориславському мікрорайоні Губичі з нагоди 140-ї річниці його освячення. Сьогодні ми в молитвах згадуємо всіх тих, хто в нашому житті були дороговказами до Бога; згадуємо, щоб подякувати Богові за них. І цей ваш храм є свідченням глибокої віри багатьох людей, виявом щирої любові до Бога тих, хто постійно піклувався та піклується про красу та велич Господньої святині. Заношу сьогодні молитви за всіх будівничих та жертводавців. Складаючи щиру подяку всім вам та, зокрема, вашим духовним отцям – душпастирям, які тут трудилися. Рівно ж хочу заохотити всіх вас, щоб цей храм завжди виконував своє правдиве призначення. Щоб він був місцем вашої зустрічі з Богом. Щоб у ньому, як на йорданському березі, ви змогли зріти близькість Царства Божого. Нехай у цих стінах постійно лунає відгомін заклику Предтечі Господнього до навернення та оновлення у частому прийманні святих тайн Покаяння та Євхаристії. Щоб у ньому, немов в йорданській купелі, кожна душа знаходила наснагу для очищення та духовного поступу. Неодмінно приводьте сюди також ваших дітей, бо таких, як каже Христос, –  є Царство Небесне. Це – запорука справжнього відродження як наших родин, парафії, так і цілої Церкви та народу. Нехай молитвами і заступництвом Святого пророка, Предтечі і Христителя Господнього Йоана, буде дарована нам благодать служити таїнству Божого провидіння щодо нас; провидіння дивного, великого і спасенного, яке перевищує усяке розуміння і сподівання. Хай же свідоцтво служіння правді, покора та чистота серця, любов до Бога та людей заохотить нас до щирого наслідування прикладу Пророка і Предтечі Йоана Христителя. А благодать Господа Нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами. Амінь. Детальніше...

Різдвяне послання владики Ярослава (2019)

Христос народжується – славте! Христос із небес – зутрічайте! Христос на землі – бадьортеся! Співай Господеві, вся земле, і весело заспівайте люди, бо Він прославився. (Перший ірмос Канону Різдва Христового). Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні ченці та черниці! Дорогі в Христі брати і сестри! ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! Сьогодні ми святкуємо величну подію в людській історії – Різдво Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. За минулі століття багато було сказано про Боговтілення, але ми і нині не перестаємо дивуватися цьому таїнству. Сьогодні, як і дві тисячі років тому, ми стаємо свідками, як у тиші і спокої різдвяної ночі людям, охопленим темрявою і тінню смертною, засяяло світло (пор. Іс. 9, 1-2). У світ, сповнений насильства, злиднів, ненависті, скорботи та зневіри, приходить Син Божий як Спаситель, Визволитель людського роду з кайданів гріха й усіх його згубних наслідків.   Із Різдвом Сина Божого на землю приходить велика радість: людству знову відкривається шлях до раю. Бог стає людиною, щоб зруйнувати перешкоду між Творцем і Його творінням. Через Христа рід людський, який унаслідок гріха Адама втратив райську оселю, отримує можливість повернутися до дому Небесного Отця. Саме тому преподобний Роман Сладкопівець підкреслює, що «Вифлеєм відкрив Едем» (пор. Ікос свята Різдва Христового). Відтепер кожен, хто вірить у новонародженого Спасителя, хто живе за Його заповідями і ревно трудиться на ниві духовного життя, може знову ввійти в райські двері - у життя вічне. Вітаючи одне одного з Різдвом Христовим, ми, зазвичай, бажаємо радості, веселих Свят. Чому саме радість є тією характерною прикметою наших християнських свят і, зрештою, всього нашого християнського буття? Найглибша радість Різдва Христового походить із того, що народжений у вифлеємській печері Господь визволяє нас від гріха і смерті. Ось чому ангел, який сповіщає пастирям про народження Спасителя, закликає: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк. 2, 10-11). Ніби відповідаючи на цю благовість вселенської радості, св. Василій Великий закликає нас «прийняти до наших сердець цю велику радість», вшановуючи Христове Різдво як «загальне свято всього творіння», як «спасіння світу» і «день народження людства» (пор. Гомілія св. Василія Великого на Різдво Христове). А наш народ входить у цю вселенську радість, співаючи в прадідних колядках: «Вселенная, веселися, Бог од Діви днесь родився», «Небо і земля нині торжествують, ангели й люди весело празнують»! Тож радість - справжня, Божа, вічна - належить до тих численних і дивних Божих дарів, які принесло в наш світ Різдво Христове. А такі почуття, як страх і тривога, смуток і зневіра є наслідком провини наших прародичів. Чимало людей у нашому світі, намагаючись віддалити від себе ці наслідки гріха, бажають віднайти радість у тому, що насправді завдає нових страждань і смутку: грішні пристрасті, пияцтво, наркотики, азартні ігри і сумнівні розваги, які занурюють людину в ще глибшу темінь і розпуку. Церква ж пропонує долати земний смуток євангельською Доброю Новиною, яка відкриває людині істинний шлях до спасіння. Тому сьогодні до кожного з нас звернена радісна звістка про Різдво Спасителя, яка закликає всіх разом із ангелами, мудрецями і пастирями пізнати в Ісусі Царя і Бога, підготувати для Нього ясла нашої душі, щоб у ній також народився Христос. Ангели подарували Господеві свій спів, пастирі – поклоніння, мудреці – золото, ладан і миро. Який же дар ми маємо принести Божественному Вчителю? Подаруймо те, про що Він сам нас просить: «Дай мені, сину, твоє серце, і твої очі нехай доріг моїх пильнують» (пор. Прип. 23, 26). Серце – це символ життя. Віддати серце Богові – значить присвятити Йому своє життя, усунути з нього все те, що не сумісне з Божою присутністю. Пильнувати шляхи Господні – означає виконувати Його Заповіді, дбати про Його присутність у своєму житті і в людській історії. Святкуючи Різдво Христове, ми повинні пам’ятати про глибинне значення цього свята. Галас новорічних святкувань, блиск різдвяної ілюмінації, знижки торгівельних мереж не мають затьмарити самої події втілення Божого Сина задля нашого спасіння. Тому вчитуймося в Боже Слово, яке розповідає нам про цю спасенну подію; вслухаймося в літургійні піснеспіви, які розкривають нам її справжній сенс; підхоплюймо наші колядки, якими український народ століттями прославляє народження Спасителя, просвітлюючи різдвяною радістю наше життя, сповнене труднощів й буденних турбот. Дорогі брати і сестри в Христі! Наш народ переживає тепер надзвичайно важкі часи. Не припиняється збройна російська агресія на Сході й Півдні нашої держави, яка відлунює батьківським горем і дитячим плачем по всій Україні. У суспільстві поширюється зневіра, неспокій і сум’яття, що загрожують нашій стійкості в боротьбі з агресором та подоланню економічних негараздів, які нас переслідують. Окрім цього, ворог людського роду підступними гаслами намагається підважити споконвічні моральні основи нашого суспільства та знищити людину, витісняючи з наших шкіл християнську етику та просуваючи неомарксистську отруту гендерної ідеології. Не ігноруймо цих загроз людській гідності, пам’ятаючи, що втілення Божого Сина відкриває нам правду про велику цінність і високе покликання людини. У такій ситуації ніщо не повинно похитнути нашої впевненості в Христовій силі, бо якщо з нами Бог, то хто проти нас, як запевняє нас св. апостол Павло (див. Рим. 8, 31). Про це також вчить нас досвід минулого, який має перестерігати нас перед помилками. Незважаючи на бурі й хвилювання житейського моря, продовжуймо будувати наше особисте, суспільне та державне життя на непохитній основі Божих заповідей, без дотримання яких руйнуються загальнолюдські цінності. Цими святковими днями молімося в наших храмах і домівках: «Глянь оком щирим, о Божий Сину, на нашу землю, на Україну, зішли їй з неба дар превеликий, щоб Тя славила на вічні віки!» У 2019 р.Б. виповнюється 30-та річниця виходу нашої Церкви з підпілля після багатьох років переслідування атеїстичним радянським режимом. Це добра нагода подякувати Господу за воскресіння в нашому народі віри і благочестя, за відновлення наших святинь, за будівництво нових храмів. Це є видимим знаком глибоких цінних змін, що відбуваються в серцях людей, які стають живим духовним храмом Святого Духа. Це є тим надійним фундаментом, на якому маємо будувати «рідну хату» української державності. Дорогі в Христі! Щиросердечно вітаю всіх із Різдвом Христовим! Нехай ця спасенна подія скріплює нашу віру, сповнює нас надією та обдаровує любов’ю, не перестаючи бути джерелом невичерпної духовної радості та спонукою до вдячності Богові за ті великі благодаті, якими Він нас обдаровує.Нехай світло різдвяної зорі освітлює шлях українського народу до Господа, який є Царем миру, дорогою правди і життя. Бажаю всім радісного Різдва та благословенного Нового року!А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами! ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! + ЯРОСЛАВ (Приріз), Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі, при Катедральному соборі Пресвятої Трійці, у празник Святого Миколая, Архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця, 19 грудня 2018 року Божого   Детальніше...

Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Трускавецькому деканаті

Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесніші отці, улюблені в Христі брати і сестри! У сьогоднішній благовісті ми чуємо про подію екзорцизму, вигнання злих духів, що чинить Ісус Христос. Це один із багатьох екзорцизмів, згаданих в Євангеліях. Божественний Учитель звільняє одержимих людей, щоб показати свою владу над нечистими духами. Вони знають, хто такий Ісус Христос, ще здалека визнають Його Сином Божим: «Що мені й тобі, Ісусе, сину Бога Всевишнього? Благаю тебе, не муч мене!» (Лк. 8, 28). Однак випадок, про який чуємо сьогодні, особливий, бо відбувається в Геразин-краї. Це територія навпроти Галилеї, по той бік Йордану. Це одне з міст Десятимістя, грецькою Декаполісу, населенням якого були здебільшого погани.  Христос іде туди, щоб і цей народ, про який писав пророк Ісая, сидячи в темряві й тіні смерті, побачив світло велике (пор. Іс. 9, 1). Перший, кого Ісус зустрічає там, був біснуватий чоловік. Два моменти зазначає євангелист Лука про нього: від давнього часу не носив одягу і мешкав не в хаті, а в гробах, тобто місцях для померлих. Чоловік перебуває в просторі смерті. Людина, опанована гріхом, перебуває в просторі смерті. Так євангелист описує стан того, хто вступив у спілку зі злим духом. Союз «людина – диявол» докорінно різниться від союзу, що його хотів мати Бог із людиною. Бог хоче мати спілкування з людиною як зі своїм творінням, щоб вона могла, слухаючи Його голосу та розмовляючи з Ним, уподібнюватися до свого Творця (пор. Бут. 1, 26). І коли особа відвертається від Господа, то Він старається привернути увагу людини для її ж добра, але робить це без примусу. Бог людині дав свобідну волю – вільний вибір. Диявол же підступом привернув увагу людини до себе (пор. Бут. 3, 1–7) і відтоді старається заманити її обманом, щоб поневолити. Отож сьогоднішнє Боже Слово показує нам Ісуса Христа як визволителя, який повертає гідність людині, визволяє її з рабства диявола. Євангелист Лука розповідає нам, що чоловік, який виходить назустріч Ісусові в Геразинському краю, був опанований демонами. Коли Ісус спитав його: «Як тобі на ім’я?»  –  той відповів: «Легіон». Злий дух виявляє свою лукаву сутність. Він намагається приховати власне ім’я за загальною назвою, легіоном, тобто вказує на велику групу, бо він є батьком брехні. Водночас, можемо собі уявити, яким був стан того чоловіка: римський військовий легіон налічував 5-6 тисяч вояків. Гріх має дуже багато різних імен: гордість, захланність, нечистота, заздрість, непоміркованість, гнів, лінивство, жадоба влади чи помсти, наркотична та алкогольна залежність тощо. Багато гріхів у житті людини стається тоді, коли вона забуває про присутність Бога в щоденному житті, Його любов і заповіді. Сатана часто заманює особу підступами, неправдою, різними пристрастями, земними речами, щоб представити зло у вигляді добра, зосередити увагу на дочасних потребах і таким чином відвернути людину від Бога, спасіння її душі, від мети життя. У сучасному світі слово «роздвоєність» – ключове. У нас роздвоєні особистості, сім’ї, родини, нації, країни тощо. Сьогодні багато хто характеризується роздвоєною відданістю: частково – Христові, частково – собі; одна частина віддана Христові, інша – ні; одна – Царству Божому, інша – ні. Але ж ми створені, щоб знайти щастя і свою цілісність, скерувавши своє життя до найвищої мети в цілому всесвіті – Бога в Особі Христа. Ми вкрай потребуємо єднальної сили, чогось, що стримало б нас від «поділу на частини». Він – Господь єдиний, з яким пов’язане все, – єдиний, з ким ми стаємо досконалими: лише Він спроможний скріпити наше життя і утримати його від поділу на частини. Біснуватого опанував диявол, тобто той, через кого у світ увійшла смерть. Ісус звільнив цього чоловіка тільки одним своїм словом. І ми також у хрещенні, під час якого священик читає молитви екзорцизму, отримали звільнення від гріха, від смерті, від диявола. Ми немов здобули імунітет, але мусимо і надалі бути пильними. Тому щодня просимо Отця: «Не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого». Спокусник застосовує до нас одну-єдину тактику – обман, через який викликає недовіру до Бога, вселяє страх у серце людини (див. Бут. 3). Однак ми, відроджені до свободи через Ісуса Христа, маємо Святого Духа, Духа Істини, який наповнює нас і вчить розпізнавати те, що керує нашим серцем. Іноді нас атакує «легіон» спокус, і тоді ми перебуваємо в сум’ятті, не знаємо, що робимо – пелена заступає наш погляд, розум, немов наркозом сковується наша воля. Ми стаємо рабами страху і дозволяємо спокусникові обманювати нас. Ледь бачимо, бо наше серце вже не слухає голосу Отця, воно стривожене. Якщо ж ми з Господом, то в нашому серці панує мир і довіра, – почуття, які непомильно засвідчують єдність із Богом. Що трапилося після того, як люди побачили на власні очі, що Ісус зробив для цього Геразинського біснуватого? Господь зцілив чоловіка, якого вони вважали безнадійним. Він  “сидів при ногах Ісуса, зодягнений та при умі” (пор. Лк. 8, 35), уперше відчував спокій у душі. Він більше не той обідраний, розтріпаний, роздвоєний чоловік. Його непотрібно було більше в’язати «кайданами та ланцюгами», які він звичайно розривав і «трощив». Тепер він спокійний, уже не викрикує тих жахливих звуків, від яких мороз іде по спині. Він більше не набиває собі синців, не б’є себе палицями і камінням, не перебуває в гробах – він зцілений. Демони відійшли, нарешті він став спокійним і мирним, Ісус зцілив його.             Отож сталася подія, якої ніхто не очікував. Здавалося б, що мешканці краю сприймуть це чудо з радістю, що вони попросять Ісуса залишитися з ними і ще проявити свою дивовижну силу. Вони стоять перед обличчям самого Сина Божого. Вони могли б отримати воду життя - досить було б попросити! Вони могли б отримати хліб життя - досить було б узяти! Проте вони просять про інше: «Тоді все населення Геразинської округи почало його просити, щоб відійшов від них” (пор. Лк. 8, 37). Чому? Чому вони попросили Його піти? Причина в тому, що геразинці втратили дещо зі свого дочасного. Демони ввійшли в стадо свиней, яке тоді «кинулося... з кручі в озеро та й потонуло» (Лк. 8, 33). Люди зазнали матеріальної шкоди. Вони більше такого не бажали. Ісус порушив їхній спосіб життя, їхню систему цінностей. Свині були важливіші за людей! Та не лише мешканці Геразинського краю просили Ісуса піти… Ще й сьогодні є багато людей, які хочуть сумніватися в існуванні Бога, хочуть вірити, що Його немає, хочуть триматися осторонь Церкви, бо не бажають, щоб Христос увійшов у їхнє життя. Адже з такою позицією можна вести бездумне життя: не треба задумуватися над тим, що згрішили; не треба усвідомлювати, що Господь заплатив терпінням і хресною смертю за їхнє прощення, щоб відчути всю мерзенність свого гріха... Жити осторонь від Церкви їм здається легше! Легше вилучити Ісуса зі свого життя – однак це самообман! Це правда, що Ісус прийшов, пообіцявши принести мир. Проте Він звичайно змушує нас відчувати неспокій із самим собою і з нашим світом. Він змушує нас відчувати неспокій зі злом у нашому житті й у нашому світі. Як лікар ламає зігнуту кістку для того, щоб її вирівняти, так і Господь може зламати в нас поганий дух, щоб дати нам шанс запалитися Святим Духом. Він вижене злих духів, щоб наповнити нас Утішителем Життя – Духом Істини. Ісус приходить зцілити наші недуги, перев’язати наші рани. Але чи зможе лікар нас вилікувати, якщо ми спершу не покажемо Йому свої рани? Нажаль, часто ми вагаємось, чи варто показати Ісусові наші недуги, наші гріхи… Нехай під час наших богослужінь Дух Святий Утішитель і Життя Податель поверне нам усвідомлення і цінність свободи. Як і тому чоловікові, нам слід сидіти, але не бездіяльно, а слухаючи Слово Боже. Така людська поведінка не раз згадана в Євангелії (пор. Лк. 10, 39). Якщо ми в глибині серця слухаємо нашого Господа, Святий Дух зодягає нас, але не в матеріальний одяг, а в самого Христа. Через слухання Божого голосу до нас повертається духовне здоров’я, хоч би яким було наше каліцтво. Ісус є тим живим середовищем, в якому ми відроджуємося. У Ньому ми вже не загублені, а віднайдені.  Кожному з нас, що творимо Церкву, Тіло розп’ятого й воскреслого Господа, дано отримати звільнення і бути посланими «розказати все те, що Бог зробив нам» (див. Лк. 8, 39). Розповідати слід не про себе, а про нашого Чудотворця, нашу «Добру Новину» (Мт. 11, 5), яку Отець дарує для всіх. Дорогі в Христі! Цю Божу премудрість і любов до людини, які дають життя вічне, ми відкриваємо в Церкві, де Господь продовжує нам служити плодами свого відкуплення. Цього року місцева Церква, народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, тобто наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія, святкує 25 років від заснування. Історія нашої єпархії – це історія справжніх християн і щирих українців, які прийняли дар Христової віри від своїх предків, засвідчили вірність Христові та Його Вселенській Церкві ціною власного життя і мучеництва та нині продовжують жити своєю вірою і передавати її своїм дітям та внукам як найцінніший спадок та найбільший скарб. Народна мудрість каже: хто знає своє минуле, той має майбутнє. Хоч і відносно молода, Самбірсько-Дрогобицька єпархія не постала на пустому місці, а є спадкоємицею однієї з найдавніших єпископських катедр України – Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької. Датою заснування вважається перша половина ХІІІ ст., однак її витоки пов’язують ще з часами перед Свято-Володимировим Хрещенням Русі-України. Історія християнства на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії сягає традиції святих рівноапостольних Кирила й Методія, просвітителів слов’янських. У Никонівському літописі міститься згадка про існування окремої Самбірської єпархії, церковна традиція про існування якої знаходить підтвердження в грамоті 1422 року. Історичні джерела зберегли імена трьох самбірських єпископів: Авраама (1254 р.), Євфимія (1271 р.) і Антонія (1295 р.). Тому цілком правдоподібно, що в XIII ст. існувало Самбірське єпископство, яке на початку XV ст. було прилучене до Перемишльського. Після Другої світової війни славна Перемишльська єпархія, фактично, припинила своє легальне існування. Її територія була поділена між Польщею і Радянським Союзом. Лише з крахом комуністичного режиму на цих землях з древньою християнською традицією вдалося відновити повноцінне церковне життя: в Польщі – через відновлення Перемишльсько-Варшавської архиєпархії; в Україні – через створення нової Самбірсько-Дрогобицької єпархії, що сталося 12 липня 1993 р.Б.. Ювілейний рік – це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти шану всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі: священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву, як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Хотілося б, щоб цей ювілейний рік став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою до поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, в якому, на жаль, стаємо свідками нових загрозливих тенденцій, котрі, якщо на них належним чином не реагувати, можуть призвести до ще однієї морально-духовної катастрофи – не меншої від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Сподіваюся, що цей ювілейний рік також допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, в єпархії, як місцевій Церкві, та в парафіяльній громаді. Нехай Господь щедро благословить кожного, хто трудиться над прославою Його Імені, а благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 4 листопада 2018 року Божогом. Стебник У сьогоднішній благовісті ми чуємо про подію екзорцизму, вигнання злих духів, що чинить Ісус Христос. Це один із багатьох екзорцизмів, згаданих в Євангеліях. Божественний Учитель звільняє одержимих людей, щоб показати свою владу над нечистими духами. Вони знають, хто такий Ісус Христос, ще здалека визнають Його Сином Божим: «Що мені й тобі, Ісусе, сину Бога Всевишнього? Благаю тебе, не муч мене!» (Лк. 8, 28). Однак випадок, про який чуємо сьогодні, особливий, бо відбувається в Геразин-краї. Це територія навпроти Галилеї, по той бік Йордану. Це одне з міст Десятимістя, грецькою Декаполісу, населенням якого були здебільшого погани.  Христос іде туди, щоб і цей народ, про який писав пророк Ісая, сидячи в темряві й тіні смерті, побачив світло велике (пор. Іс. 9, 1).Перший, кого Ісус зустрічає там, був біснуватий чоловік. Два моменти зазначає євангелист Лука про нього: від давнього часу не носив одягу і мешкав не в хаті, а в гробах, тобто місцях для померлих. Чоловік перебуває в просторі смерті. Людина, опанована гріхом, перебуває в просторі смерті. Так євангелист описує стан того, хто вступив у спілку зі злим духом. Союз «людина – диявол» докорінно різниться від союзу, що його хотів мати Бог із людиною. Бог хоче мати спілкування з людиною як зі своїм творінням, щоб вона могла, слухаючи Його голосу та розмовляючи з Ним, уподібнюватися до свого Творця (пор. Бут. 1, 26). І коли особа відвертається від Господа, то Він старається привернути увагу людини для її ж добра, але робить це без примусу. Бог людині дав свобідну волю – вільний вибір. Диявол же підступом привернув увагу людини до себе (пор. Бут. 3, 1–7) і відтоді старається заманити її обманом, щоб поневолити. Отож сьогоднішнє Боже Слово показує нам Ісуса Христа як визволителя, який повертає гідність людині, визволяє її з рабства диявола. Євангелист Лука розповідає нам, що чоловік, який виходить назустріч Ісусові в Геразинському краю, був опанований демонами. Коли Ісус спитав його: «Як тобі на ім’я?»  –  той відповів: «Легіон». Злий дух виявляє свою лукаву сутність. Він намагається приховати власне ім’я за загальною назвою, легіоном, тобто вказує на велику групу, бо він є батьком брехні. Водночас, можемо собі уявити, яким був стан того чоловіка: римський військовий легіон налічував 5-6 тисяч вояків. Гріх має дуже багато різних імен: гордість, захланність, нечистота, заздрість, непоміркованість, гнів, лінивство, жадоба влади чи помсти, наркотична та алкогольна залежність тощо. Багато гріхів у житті людини стається тоді, коли вона забуває про присутність Бога в щоденному житті, Його любов і заповіді. Сатана часто заманює особу підступами, неправдою, різними пристрастями, земними речами, щоб представити зло у вигляді добра, зосередити увагу на дочасних потребах і таким чином відвернути людину від Бога, спасіння її душі, від мети життя. У сучасному світі слово «роздвоєність» – ключове. У нас роздвоєні особистості, сім’ї, родини, нації, країни тощо. Сьогодні багато хто характеризується роздвоєною відданістю: частково – Христові, частково – собі; одна частина віддана Христові, інша – ні; одна – Царству Божому, інша – ні. Але ж ми створені, щоб знайти щастя і свою цілісність, скерувавши своє життя до найвищої мети в цілому всесвіті – Бога в Особі Христа. Ми вкрай потребуємо єднальної сили, чогось, що стримало б нас від «поділу на частини». Він – Господь єдиний, з яким пов’язане все, – єдиний, з ким ми стаємо досконалими: лише Він спроможний скріпити наше життя і утримати його від поділу на частини.Біснуватого опанував диявол, тобто той, через кого у світ увійшла смерть. Ісус звільнив цього чоловіка тільки одним своїм словом. І ми також у хрещенні, під час якого священик читає молитви екзорцизму, отримали звільнення від гріха, від смерті, від диявола. Ми немов здобули імунітет, але мусимо і надалі бути пильними. Тому щодня просимо Отця: «Не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого». Спокусник застосовує до нас одну-єдину тактику – обман, через який викликає недовіру до Бога, вселяє страх у серце людини (див. Бут. 3). Однак ми, відроджені до свободи через Ісуса Христа, маємо Святого Духа, Духа Істини, який наповнює нас і вчить розпізнавати те, що керує нашим серцем. Іноді нас атакує «легіон» спокус, і тоді ми перебуваємо в сум’ятті, не знаємо, що робимо – пелена заступає наш погляд, розум, немов наркозом сковується наша воля. Ми стаємо рабами страху і дозволяємо спокусникові обманювати нас. Ледь бачимо, бо наше серце вже не слухає голосу Отця, воно стривожене. Якщо ж ми з Господом, то в нашому серці панує мир і довіра, – почуття, які непомильно засвідчують єдність із Богом.Що трапилося після того, як люди побачили на власні очі, що Ісус зробив для цього Геразинського біснуватого? Господь зцілив чоловіка, якого вони вважали безнадійним. Він  “сидів при ногах Ісуса, зодягнений та при умі” (пор. Лк. 8, 35), уперше відчував спокій у душі. Він більше не той обідраний, розтріпаний, роздвоєний чоловік. Його непотрібно було більше в’язати «кайданами та ланцюгами», які він звичайно розривав і «трощив». Тепер він спокійний, уже не викрикує тих жахливих звуків, від яких мороз іде по спині. Він більше не набиває собі синців, не б’є себе палицями і камінням, не перебуває в гробах – він зцілений. Демони відійшли, нарешті він став спокійним і мирним, Ісус зцілив його. Отож сталася подія, якої ніхто не очікував. Здавалося б, що мешканці краю сприймуть це чудо з радістю, що вони попросять Ісуса залишитися з ними і ще проявити свою дивовижну силу. Вони стоять перед обличчям самого Сина Божого. Вони могли б отримати воду життя  досить було б попросити! Вони могли б отримати хліб життя  досить було б узяти! Проте вони просять про інше: «Тоді все населення Геразинської округи почало його просити, щоб відійшов від них” (пор. Лк. 8, 37). Чому? Чому вони попросили Його піти? Причина в тому, що геразинці втратили дещо зі свого дочасного. Демони ввійшли в стадо свиней, яке тоді «кинулося... з кручі в озеро та й потонуло» (Лк. 8, 33). Люди зазнали матеріальної шкоди. Вони більше такого не бажали. Ісус порушив їхній спосіб життя, їхню систему цінностей. Свині були важливіші за людей! Та не лише мешканці Геразинського краю просили Ісуса піти… Ще й сьогодні є багато людей, які хочуть сумніватися в існуванні Бога, хочуть вірити, що Його немає, хочуть триматися осторонь Церкви, бо не бажають, щоб Христос увійшов у їхнє життя. Адже з такою позицією можна вести бездумне життя: не треба задумуватися над тим, що згрішили; не треба усвідомлювати, що Господь заплатив терпінням і хресною смертю за їхнє прощення, щоб відчути всю мерзенність свого гріха... Жити осторонь від Церкви їм здається легше! Легше вилучити Ісуса зі свого життя – однак це самообман!Це правда, що Ісус прийшов, пообіцявши принести мир. Проте Він звичайно змушує нас відчувати неспокій із самим собою і з нашим світом. Він змушує нас відчувати неспокій зі злом у нашому житті й у нашому світі. Як лікар ламає зігнуту кістку для того, щоб її вирівняти, так і Господь може зламати в нас поганий дух, щоб дати нам шанс запалитися Святим Духом. Він вижене злих духів, щоб наповнити нас Утішителем Життя – Духом Істини. Ісус приходить зцілити наші недуги, перев’язати наші рани. Але чи зможе лікар нас вилікувати, якщо ми спершу не покажемо Йому свої рани? Нажаль, часто ми вагаємось, чи варто показати Ісусові наші недуги, наші гріхи…Нехай під час наших богослужінь Дух Святий Утішитель і Життя Податель поверне нам усвідомлення і цінність свободи. Як і тому чоловікові, нам слід сидіти, але не бездіяльно, а слухаючи Слово Боже. Така людська поведінка не раз згадана в Євангелії (пор. Лк. 10, 39). Якщо ми в глибині серця слухаємо нашого Господа, Святий Дух зодягає нас, але не в матеріальний одяг, а в самого Христа. Через слухання Божого голосу до нас повертається духовне здоров’я, хоч би яким було наше каліцтво. Ісус є тим живим середовищем, в якому ми відроджуємося. У Ньому ми вже не загублені, а віднайдені. Кожному з нас, що творимо Церкву, Тіло розп’ятого й воскреслого Господа, дано отримати звільнення і бути посланими «розказати все те, що Бог зробив нам» (див. Лк. 8, 39). Розповідати слід не про себе, а про нашого Чудотворця, нашу «Добру Новину» (Мт. 11, 5), яку Отець дарує для всіх.Дорогі в Христі! Цю Божу премудрість і любов до людини, які дають життя вічне, ми відкриваємо в Церкві, де Господь продовжує нам служити плодами свого відкуплення. Цього року місцева Церква, народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, тобто наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія, святкує 25 років від заснування. Історія нашої єпархії – це історія справжніх християн і щирих українців, які прийняли дар Христової віри від своїх предків, засвідчили вірність Христові та Його Вселенській Церкві ціною власного життя і мучеництва та нині продовжують жити своєю вірою і передавати її своїм дітям та внукам як найцінніший спадок та найбільший скарб. Народна мудрість каже: хто знає своє минуле, той має майбутнє. Хоч і відносно молода, Самбірсько-Дрогобицька єпархія не постала на пустому місці, а є спадкоємицею однієї з найдавніших єпископських катедр України – Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької. Датою заснування вважається перша половина ХІІІ ст., однак її витоки пов’язують ще з часами перед Свято-Володимировим Хрещенням Русі-України. Історія християнства на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії сягає традиції святих рівноапостольних Кирила й Методія, просвітителів слов’янських. У Никонівському літописі міститься згадка про існування окремої Самбірської єпархії, церковна традиція про існування якої знаходить підтвердження в грамоті 1422 року. Історичні джерела зберегли імена трьох самбірських єпископів: Авраама (1254 р.), Євфимія (1271 р.) і Антонія (1295 р.). Тому цілком правдоподібно, що в XIII ст. існувало Самбірське єпископство, яке на початку XV ст. було прилучене до Перемишльського. Після Другої світової війни славна Перемишльська єпархія, фактично, припинила своє легальне існування. Її територія була поділена між Польщею і Радянським Союзом. Лише з крахом комуністичного режиму на цих землях з древньою християнською традицією вдалося відновити повноцінне церковне життя: в Польщі – через відновлення Перемишльсько-Варшавської архиєпархії; в Україні – через створення нової Самбірсько-Дрогобицької єпархії, що сталося 12 липня 1993 р.Б.. Ювілейний рік – це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти шану всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі: священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву, як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Хотілося б, щоб цей ювілейний рік став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою до поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, в якому, на жаль, стаємо свідками нових загрозливих тенденцій, котрі, якщо на них належним чином не реагувати, можуть призвести до ще однієї морально-духовної катастрофи – не меншої від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів.Сподіваюся, що цей ювілейний рік також допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, в єпархії, як місцевій Церкві, та в парафіяльній громаді.Нехай Господь щедро благословить кожного, хто трудиться над прославою Його Імені, а благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.   Детальніше...

Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Лішнянському деканаті

Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесніші отці, улюблені в Христі брати і сестри! У сьогоднішній євангельській притчі про багача й убогого Лазаря, апостол і євангелист Лука представляє нам два протилежні способи життя, дві різні основи для надії на майбутнє. Історія притчі, що її розповів Ісус, описує нам багатого чоловіка, що одягався так, як найбільші вельможі того часу, мав усього вдосталь і почувався самовистачальним. Його матеріальні блага додавали йому впев­неності у завтрашньому дні. На щоденних бенкетах він ще і ще раз мав нагоду показати всім свою впли­вовість. Часом такі вельможі та імператори навіть себе про­голошували богами, бо вважали, що це вони є джерелом доб­робуту для людей. А під воротами багача лежав нещасний, бідний чоловік на ім'я Лазар, який жив цілком протилежно до цього вельможі. Він був, мабуть, прокаженим, і люди уникали його, і лише одинокі пси жаліли його та приходили лизати йому рани. Убогий Лазар ні на кого не міг надіятися ні на себе, ні на якусь допомогу від людей, чого найбільше бажав собі, так це те, щоб насититися тим, що падало зі столу в багача. Однак незважаючи на всі контрасти життя, і багач, і Лазар мають у цій притчі щось спільне: вони обоє мусіли померти, ні один не міг залишатися вічно там, де ми їх зустріли на початку притчі. Божа справедливість у вічності розставила все на своє місце. Якраз смерть розбиває ідеологію суспільного поділу людей на категорії. Смерть виявляє найпотаємніші думки їхніх сердець та виставляє на показ саму основу їхнього життя. І що ми бачимо? Той, хто покладався на багатства, минуще та дочасне, падає в безодню пекла, а той, хто незважаючи на трясовину нещастя, хвороби та людську зневагу, знайшов Божу руку, що тримає світ у існуванні, він перейшов успішно житейське море та переставився на лоно Авраама. Смерть відкрила їм обом двері вічності, перевела їх туди, куди кожен прямував ціле своє життя згідно своїх вчинків. Цікавою деталлю притчі є те, що ми не знаємо як звав­ся багач, проте вбогий носить дуже символічне ім'я. Лазар, по-єврейськи Ель Ацар, що означає «Бог допомагає». Відтак основні теми сьогоднішньої притчі можна б приблизно сформулювати наступним чином: - ті, хто уповає на Бога, покладають в основу свого життя Його Слово, дороговкази – Божі заповіді, а святі Тайни є джерелами освячення та просвітлення в довірі до Божого проведіння, то після смерті відродяться в Божій присутності; - однак, нерозкаяні грішники, подібно як і багач, – наражаються на вічні кари; -   через Авраама, Мойсея, пророків, а сьогодні – єдину святу соборну і апостольську Церкву – Бог відкриває Себе та Свою волю, так, що для тих, хто її ігнорує, не буде законного права жалітися на свою посмертну участь. Крім того, лейтмотив «надто пізно» пронизує всі частини притчі, об’єднуючи її таким чином в єдине ціле. Багач надто пізно звернув свою увагу на Лазаря, надто пізно виявив нездоланну безодню, надто пізно подумав про братів, надто пізно прислухався до Закону і пророків. Реакція багатьох невіруючих сучасників Ісуса на Його воскресіння може бути ще однією причиною, через яку Ісус устами Авраама наперед стверджує: «навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять» (пор. Лк.16, 31), а євангелист Лука записав ці слова у своєму Євангелії для нашого повчання та глибокої життєвої призадуми. Сьогоднішня притча пригадує нам те, що досить промовисто Ісус говорив «побожним» людям свого часу: біля нас є хворі, каліки, вбогі, заблукані грішники та безліч інших категорій людей, яким через нас Господь хоче подарувати любов, надію та віру… Деякі люди часів Христа закидали Йому надмірну увагу до грішників, упосліджених, убогих тощо. За свідченням євангелиста Луки крім убогих Марії та Йосифа, праведних Симеона й Анни, убогих пастушків та Східних мудреців – жоден із вчених у Писанні відразу не прийняв незбагненний план Бога. Саме законовчителям, свого часу Ісус розказував притчі про загублену вівцю, загублену драхму, милосердного батька та двох його блудних синів (де старший не відходив фізично, але в серці був дуже далеко від свого батька). Таким чином, Ісус хоче, щоб воля Отця була, як на небі так і на землі. Це по суті й є основною вимогою для встановлення Божого царства, котре за словами святого апостола Павла: «Не їжа і не пиття, але праведність, мир і радість у Св. Дусі» (пор. Рм 14, 17). «Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають» (пор. Лк. 16, 29). Господь промовляє до нас щод­ня різним способом, чи то через таких Лазарів, чи через про­повідь Євангелія і Божі заповіді. У своєму Об'явленні Він дав нам усе, що ми потребуємо до спасіння. Його Слово Свята Церква голосить сьогодні по цілому світі, Його сила і ласка спливає на нас через Святі Тайни. Той, хто гідно бере участь у Боже­ственній Літургії, може відчути те, про що писав апостол Павло: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (пор. Гал. 2, 20). Божі заповіді не є якимось авторитарним нака­зом, який обмежує нашу волю, а життям, тою дорогою, якою ми можемо вийти «на лоно Авраама». Але ми здебільшого шукаємо собі якоїсь іншої, легшої дороги до Не­бесного царства. Чекаємо на якісь незвичайні Божі упімнення і об'явлення, вимагаємо якогось чуда. Неначе той багач думаємо, що коли б дійсно хтось із мертвих наших родичів чи знайомих прийшов до нас з того світу і про все розказав, ну тоді б між нами не було тих, що сумніваються, і всі грішни­ки одразу ж покаялися. Але прийшов Господь, що по трьох днях воскресив вже одного Лазаря з мертвих і Сам на третій день встав з гробу, але ті, що тоді не слухали голосу закону і пророків, не повірили, нажаль такі є і сьогодні. Якщо ми слухаємо голосу Божого, живемо Його Словом і Таїнствами, які Господь залишив нам ради нашого спасіння, то будьмо певні, що успадкуємо життя вічне (пор. Ів. 5, 24). Дорогі у Христі! Цю Божу премудрість і любов до людини, яка дає життя вічне ми відкриваємо у Церкві, де Бог продовжує нам служити плодами свого відкуплення. І в цьому році наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія - місцева Церква, Народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, - святкує 25 років від заснування. Історія нашої єпархії - це історія правдивих християн і щирих українців, які прийняли дар Христової віри від своїх предків, засвідчили вірність Христові та Його Вселенській Церкві ціною свідчення власного життя і мучеництва та нині продовжують жити своєю вірою і передавати її своїм дітям та внукам, як найцінніший спадок та найбільший скарб. Народна мудрість каже: «Хто знає своє минуле, той має майбутність». Хоч і відносно молода, Самбірсько-Дрогобицька єпархія не постала вона на пустому місці, а є спадкоємицею однієї з найдавніших єпископських катедр України – Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької. Датою заснування вважається перша половина ХІІІ ст., однак її витоки сягають часів ще перед Свято-Володимировим Хрещенням Русі-України. Історія християнства на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії сягає традиції святих рівноапостольних Кирила й Методія, просвітителів слов’янських. У Никонівському літописі міститься згадка про існування окремої Самбірської єпархії, церковна традиція про існування якої знаходить підтвердження у грамоті 1422 року. Історичні джерела зберегли імена трьох самбірських єпископів: Авраама (1254 р.), Євфимія (1271 р.) і Антонія (1295 р.). Тому цілком правдоподібно, що в XIII ст. існувало Самбірське єпископство, яке на початку XV ст. було прилучене до Перемишльського. Після ІІ Світової Війни славна Перемишльська Єпархія фактично припинила своє легальне існування. Її територія була поділена між Польщею і Радянським Союзом. Лише з крахом комуністичного режиму на цих землях з древньою християнською традицією вдалося відновити повноцінне церковне життя: в Польщі – через відновлення Перемишльсько-Варшавської Архиєпархії; в Україні – через створення нової Самбірсько-Дрогобицької єпархії, 12 липня 1993 р.Б.. Ювілейний рік – це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі: священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Хотілося б, щоб цей ювілейний рік став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, в якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншої від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Також сподіваюсь, що цей ювілейний рік допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, в єпархії, як місцевій Церкві та в парафіяльній громаді. Коли ми завтра повернемося до нашого щоденного життя, то перш, ніж зробити наш наступний крок, застановімося, куди нам ступати: чи на тверду дорогу Христової науки, чи на стежку самообману та неправди. Перевірмо, чи навіть у наших нестатках та бідах ми будуємо стійке наше суспільство на непорушному Христовому камені, а, може, відтворюємо поганську державу, де оцінюють людей не ким вони є, а що і скільки вони мають. А допомогою до цієї застанови нехай будуть ось ці Христові слова: «Яка користь людині, як цілий світ здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу? Син Чоловічий має прийти у славі Отця свого з ангелами своїми й тоді віддасть кожному згідно з його ділами» (пор. Мт.16.26-27).   Нехай Господь щедро благословить кожного, хто трудиться над прославою Його Імені, а благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь. + Ярослав 28 жовтня 2018 року Божогос. Нижні Гаї Детальніше...